СПЕЦИФІКА АНТРОПОНІМІВ У ХИМЕРНІЙ ПРОЗІ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ В.Г.ДРОЗДА)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СПЕЦИФІКА АНТРОПОНІМІВ У ХИМЕРНІЙ ПРОЗІ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ В.Г.ДРОЗДА)
Альтернативное Название: Специфика антропонимов в странной прозе (На материале ТВОРЧЕСТВА В.Г.ДРОЗДА)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету та завдання, деталізовано об’єкт, предмет, матеріал дослідження та методику його аналізу, розкрито теоретичне значення та можливість практичного використання результатів дослідження, визначено наукову новизну роботи.


У першому розділі “Літературна антропонімія як об’єкт наукового вивчення” окреслено проблеми літературної ономастики, розглянуто сучасний стан дослідження художньої онімії, звернено увагу на антропонімію як найвагоміший онімічний виражальний компонент художнього твору, визначено її специфічні ознаки.


У першому підрозділі “Проблематика термінології літературної ономастики” зазначено, що українська літературна ономастика – це вже сформована галузь мовознавчої науки, проте існують проблеми, які потребують негайного з’ясування і глибокого вивчення, зокрема,  пов’язані з термінологічним апаратом літературної ономастики. Проблема терміна, який би точно та однозначно розкривав сутність понять зазначеної галузі мовознавства, існує і зараз і почасти полягає в ототожненні, нерозрізненні дефінувань літературної та реальної антропонімії. Так, на позначення імені літературного персонажа ономастична наука послуговується кількома термінами, запропонованими відомими мовознавцями-ономастами – літературний антропонім, поетичний антропонім, поетонім, промовисте ім’я, стилістичний антропонім, художній антропонім. Л.О.Белей вважає, що термінам поетичний антропонім, промовисте ім’я, стилістичний антропонім, художній антропонім властива надмірна неконкретність, тому вчений надає перевагу терміну літературно-художній антропонім (ЛХА), погоджуючись із тим, що і він теж не бездоганний, оскільки має багатокомпонентну структуру та узагальнену семантику.


Представники Одеської ономастичної школи на чолі з проф.Ю.О.Карпенком найчастіше послуговуються терміном літературний онім, літературна онімія, але паралельно функціонують й терміни поетонім, поетонімія. У складі поетонімів розрізняють реально існуючі імена та імена вигадані, створені уявою письменника, де останні названі фіктонімами. Німецький учений К.Гутшмідт і чеська дослідниця М.Кнаппова застосовують  узагальнювальний термін  літературне ім’я, вказуючи на  важливість ролі імені насамперед у сюжетному розвитку.


Наведена термінологічна розбіжність є формальним показником трьох найвпливовіших в Україні ономастичних наукових шкіл – Одеської (оперує терміном літературна ономастика), Донецької (поетична ономастика), Ужгородської (літературно-художній антропонім).


Останнім часом науковці активно розробляють питання методів і прийомів опису онімного простору художніх творів. Т.В.Немировська пропонує в цьому аспекті використовувати термінологію реальної ономастики, оскільки вона більш апробована і достатньо сформована. Так, терміном ономастичний (онімний) простір у літературній ономастиці позначається комплекс усіх власних імен, розрядів, класів, наявних у художніх творах. За аналогією до видового терміна усталено функціонують і конкретизовані дефінітиви топонімічний простір та антропонімічний простір художнього твору. З іншого боку, В.Калінкін пропонує замінити компонент у терміні ономастичний простір на онімний. Учений зазначає, що останнім часом термін ономастика найчастіше використовують у значенні наука про особові імена, а для позначення групи імен уживають терміни оніми й у збірному сенсі – онімія, що, на думку дослідника, і визначає термінологічні пріоритети.


Наявність різних позицій учених щодо релевантного термінологічного апарату літературної ономастики зумовлює необхідність деталізації відповідної системи дефінувань у реферованому дослідженні. Концептуальними засадами дисертаційної праці є наукові традиції Одеської ономастичної школи, що і визначає актуальну терміносистему: антропонімний простір, літературний антропонім, літературний онім.


У другому підрозділі “Про стан наукового вивчення ономастики української літератури” зазначено, що в 60-ті роки ХХ ст. ономастика набула міжнародного статусу: проводяться міжнародні та всеукраїнські конференції й конгреси, результатом яких є видання наукових збірників, статей, монографій, словників, бібліографічних довідників, ономастичних журналів, бюлетенів та дисертаційних досліджень.


Значному прогресу ономастики сприяли праці видатних вітчизняних учених-мовознавців: Л.О.Белея, В.О.Горпинича, І.М.Железняк, В.М.Калінкіна, Ю.О.Карпенка, В.В.Лободи, Л.Т.Масенко, Ю.Н.Редька, М.Л.Худаша, К.К.Цілуйка, П.П.Чучки та ін. Потрібно зазначити, що дисертаційні дослідження з української літературної ономастики охопили твори багатьох відомих українських письменників. Зокрема це „Антропонімія О.Гончара: природа, еволюція, стилістика” (В.М.Галич); „Власне ім’я у творчості М.М.Коцюбинського” (Т.В.Немировська); „Ономастикон прозових творів Володимира Винниченка” (Г.П.Лукаш); „Ономастика творів Ліни Костенко” (М.Р.Мельник); “Ономастикон у поетичному ідіолекті Яра Славутича” (Л.І.Селіверстова); „Ономастика драматичних творів Лесі Українки” (Т.І.Крупеньова)  тощо. У підрозділі проаналізовано різноманітні аспекти, висвітлені у наявних монографічних працях, виокремлено проблемні питання, систематизовано досягнення сучасної літературної ономастики, окреслено перспективи її розвитку.


У третьому підрозділі “Антропонімія як виражальний компонент художнього твору” зазначено, що в порівнянні з реальною літературна антропонімія  виконує цілий комплекс найрізноманітніших стилістичних функцій. У реальному житті імя не викликає таких особливих емоцій, як літературне. При створенні художнього образу у творчій лабораторії письменника антропонім набуває конотативного забарвлення, яке максимально увиразнює його. Внутрішня форма імені так чи інакше співвідноситься з художнім образом, а етимологія імені перегукується з ним. Але єдність внутрішньої форми імені і художнього образу не повинна заважати антропонімній динаміці. Що більший ступінь варіативності антропоніма, то він яскравіший,  емоційніший. Тенденція найчисленнішої варіативності простежується, як правило, у творах критичного, сатиричного, а також химерного спрямування: Сластьон, Йосип Македонович, Йоська, Македонович, Йосип, Йося, Йосип Македонович Сластьон, Йосип Сластьон, Македонський, Йося Македонович, Йося Македонович Сластьон, Йоська Македонський, Сластьон Йосип Македонович (“Балада про Сластьона”); Дора, Федора, Фе-дора, Дорочка, Дорюнечка, Дора Василівна, Федор’очка, Фед’ора (“Ирій”).


Важливу роль у творі відіграє і прізвище, яке надає оригінальності й неповторності художньому образу, а кореляція імені і прізвища може вступати у протиріччя з характером героя: Андрій Шишига, Петро Харлан (“Самотній вовк”).


Прізвисько в художньому творі – це  не тільки знак індивідуалізації персонажа, але і його яскрава експресивно-оцінна характеристика. У прізвиськах відбивається фантазія автора, його спостережливість, уміння виокремити в людині риси, які дуже влучно характеризують її позитивні чи, навпаки, негативні риси, увиразнюючи іронічне або й саркастичне ставлення автора: Пор.: Македонський, Гнойок, Паровозник, Танчик. Емоційно-експресивне прізвисько створює певну художню ауру, насамперед – у фантасмагоричному творі.


У четвертому підрозділі “Специфіка літературної ономастики В.Дрозда” виокремлено низку універсальних особливостей, які характеризують твори цього українського письменника:


1) химерність ономастики В.Дрозда. Химерність – це особливий, містифікований погляд на людину і світ. Химерними видаються імена літературних персонажів В.Дрозда: святий Кіндрат – Кін, Кір; Дора – Фед’ора, Федор’очка, Фе-дора, триста тіток Дор; Халимон, що наполовину втопився в морсі; баба Телениха, яку з’їли вовки, коли та йшла лісом; Затираха, який повалив причілок клубу, заїхавши на сцену, де “були тіятри” – “Ирій”. Містичним є головний персонаж – Андрій Шишига – вовкулака-перевертень (“Вовкулака”);


            2) сільська реальна антропонімія на фоні нереальних подій. Твори прозаїка мають народне підґрунтя. Ономастика позначена  яскравою національною своєрідністю. Саме реальний сільський антропонімікон увиразнює жанрову специфіку, часто ґрунтуючись не на прямій номінації, а на метафоричній (Зеленок, Когут, Трав’янко, Бородай, Політайло, Пасічник, Солом’яник);


3) взаємозвязок оніма і персонажа. Онім і характер літературного персонажа взаємоповязані між собою, що ретельно вмонтовано в глибини художнього твору, у його контекст (Уповноважений, Македонович, Семирозум). Коло семантичних асоціацій виявляється не відразу, а уяскравлюється з поступовим розгортанням сюжету. Характерно, що поняття імені у В.Дрозда скероване спочатку на апелятив і тільки через значення останнього виникає зв’язок з особовим іменем. Також є прізвища з прозорою етимологією, у яких зв’язок особового імені з апелятивом не приховується (Решето, Солом’яник, Сластьон, Шишига);


4) контрастність оніма і персонажа. Імя персонажа часто вступає в контрастний перетин з етимологічним значенням імені: Андрій – “мужній, хоробрий” (“Вовкулака”) виявляє жахливу агресивність до близьких і знайомих людей, Петро – “кам’яний”, маючи твердий характер, гине, підсковзнувшися на гранітних сходах тощо;


            5) збіг психології персонажа та його імені. Письменник не пояснює і не коментує значення імені, воно старанно замуроване, і тільки через відповідні обставини, поведінку та психологічний стан персонажа стає зрозумілим читачеві. Роздвоєння особистості, прояв звіроподібних інстинктів, не притаманних людині, користолюбство, яке доходить до абсурду, – це характерні особливості, що і зумовлюють відповідні наймення головних персонажів. Пор.: Шишига – згусток звіроподібних темних сил (“Вовкулака”); Сластьон – користолюбець, який за будь-яких умов прагне “присластитися” до середовища заради особистих корисливих цілей (“Балада про Сластьона”) і т.ін.;


            6) символізм  антропонімії В.Дрозда. Символізм В.Дрозда спирається на: 1) давні вірування, слов’янську міфологію; 2) реальні процеси в суспільстві; 3) художньо-авторське переосмислення подій життя: Шишига – символ злого духу, Шуляк – символ хижацтва (шуліка, коршак), Поночівна – символ ночі, яка є рятівною для героїні (під час розстрілу). Це прізвище побудоване за моделлю по батькові і є оригінальним неологізмом автора. Антропоніми створюють глобальну бінарну опозицію у площині художнього твору, скеровану на увиразнення таких загальнолюдських констант, як добро-зло, любов-ненависть, прекрасне-потворне. Зокрема Поночівна – це уособлення матері, берегині роду, а Шуляк – це руйнації, знищення всього гарного, що є на землі.


            Отже, специфіка літературної антропонімії В.Дрозда полягає в доборі конкретних мовних засобів, які увиразнюють певну мотиваційну ознаку у створюваному онімі. Оригінальність, нетрадиційність цих мовних засобів забезпечує непересічну художню цінність літературної антропонімії письменника.


            У другому розділі “Антропонімія оповідань В.Г.Дрозда” здійснено комплексний ономастичний аналіз оповідань “Повернення Йоськи”, “День, як вік”, “Ніч у вересні”, “Навала”, “Ластівки над письмовим столом”, у яких літературні антропоніми становлять досить значний та естетично вагомий шар. Зясовано 1) принципи добору та використання онімів; 2) форми їх залежності від жанру та ідейно-художнього задуму твору; 3) основні функції та характеристики онімів як експресивно-стилістичних компонентів художнього образу.


Діючі персонажі мають реальні сільські найменування з конотативним забарвленням Йоська, Варка, Лисавета, Зінька, баба Зінька, Явдоха та інші. Серед згадуваних персонажів наявні повні офіційні імена (Петро – 49, Прокіп43, Іван6, Оксана5). Іменуючи персонажа, письменник завжди враховує етимологію імені, чим створює підтекст антропомоделі.


            Оскільки письменник відтворює сільські події, то антропомодель “ім’я + по батькові” є не частотною, проте, якщо вживається, то або ілюструє високу повагу, або звучить із присмаком гіркої іронії та насмішки: – Пор.:“Це я тут, розумієш, Йоська, Зеленок, а там головний капітан на версту руку до козирка: “Здрастуйте, Йосипе Терентійовичу! Як здоровячко?”;Бородай Віталій Петрович (1 ужиток):“– Повезли просо на елеватор, Віталію Петровичу.


            Зафіксовано й окремий ужиток патроніму, який трапився тільки один раз: “Сам бачиш, Романовичу, іти мені через усеньке село…” (“Ніч у вересні”). Стилістична роль такого називання – вираження легкої іронії людини старшої за віком до молодшої, хоч зазвичай ця форма вживається у протилежній ситуації.


            В оповіданнях В.Дрозда особливе місце відводиться прізвиськам (45 ужитків). В основному це одночленні антропомоделі. У “Навалі” фігурує прізвисько Ледачпом (25 ужитків): “...усе життя шукав, де легше, і в начальстві великому не ходив, а біля начальства вюнив, за те й прозвали Ледачпомом. Номінація Танчик (19 ужитків) в оповіданні “Ніч у вересні” є функціональним прізвиськом. За словником же Б.Грінченка Танчик – імовірно від “танець (танчок, таночок)”. Пор.: Танчик прийми, Танчик видай, Танчик сюди, Танчик туди, а Танчик як пішов удосвіта, то оце щойно поріг переступив, так за день намузичився.... Отже, танокТанчик. Фізична вада – припадання на ногу („а нога з війни прострелена”) нагадує рух таночку. В оповіданні “День, як вік” вжито згадувану двочленну антропоформулу – Кривий Гнатко: “Аж Кривий Гнатко молоко везе, до соші мене підкинув”. Онім Кривий може бути і прізвиськом, і прізвищем, але більше тяжіє до першого, бо для прізвища звичайною була б постпозиція: Гнатко Кривий. Оскільки події відбуваються після війни, то припускаємо, що назву відбиває наслідок каліцтва після поранення, яке вирізняло героя з-поміж інших.


            Двочленна антропомодель “ім’я + прізвище” нараховує 4 вжитки – Андрій Трав’янко, Віктор Плюта. Частіше використовуються прізвища Трав’янко (41 ужиток), Плюта (9 ужитків). Ім’я персонажа у двочленній антропоформулі, вступаючи у відношення з прізвищем, доповнює, увиразнює його.


            В оповіданні “Ніч у вересні” вжито номінацію, яка відрізняється від апелятива лише графічно – Дід (6 ужитків). Велика літера у написанні вказує на те, що таке найменування функціонує як узвичаєний антропонім апелятивного походження. Таке називання зустрічаємо і в повісті “Люди на землі”, де власне імя Семен Гнатович Корбут набуває апелятивно-номінативного сенсу Дід.


            В оповіданнях зафіксовано прізвища, які мають високий ступінь етимологічної прозорості – Когут, Зеленок, Півень. Максимально прозора етимологія прізвища натякає на поведінку, вчинки персонажа, вказує на соціальний статус та інші ознаки діючого героя. Це яскраві і промовисті літературні антропоніми.             Когут – мотивоване прізвище (17 ужитків). Когутами (кугутами) називають людей жадібних, непривітних. Прізвищу передують епітети “вовкуватий, хитрий, недовірливий, тривожний”. Пор.: “Коли горе, то й до Києва, а горе минулося – і з-під Києва вернулися, так, чи що, Когуте?”; “Коли узять – то наше, а як дать – то не моє, колгоспне, ось така у вас позиція, Когут. Останній імявжиток – Когут тільки наближає прізвище до апелятива, увиразнючи характерологічну ознаку персонажа.


Зеленок як літературний персонаж має недосконалий характер, а любов до чарки викликає ще й асоціації із “зеленим змієм”: “Одного вечора п’яного Зеленка запхали в мішок і поклали на кладовищі за млином”; “Навчився Зеленок пити, і скоро так стало, що без півлітри і не змелеш”; “Але як Зеленок трапився. Це десь уже в сорок пятому, Лисавета і каже: “Що тобі вік дівувать? Тепер і зеленки на дорозі не валяються”; “А я тобі так скажу: просвистить він твій дім. Був зеленокзеленком і лишився”. Паралельне використання відповідного апелятива зеленок (4 ужитки) доповнює, розширює семантику прізвища Зеленок  (9 ужитків).


            Прізвище Півень нараховує 6 ужитків і також має відповідну множинну форму півні (1 ужиток), яка дуже яскраво увиразнює негативність образу персонажа: “Зігнали німці людей на вигін, Півень посередині красується, на носках німецьких чобіт розгойдується..”; “Тут Прокіп не втримався: – Дивись, і півні із сідала злетіли, розкукурікались”. Отже, антропомодель “прізвище” грає важливу роль в характеристиці персонажа (Когут, Зеленок, Півень, Бородай, Травянко, Плюта,). Вона посідає друге місце після власне іменних антромонімів і нараховує 106 ужитків.


            В оповіданні „Ластівки над письмовим столом” є персонажі, яких поіменовано дід Гаврило (єдиний критник на усе село), дід Прокіп, тітка Параска (по 1 ужитку) і змальовано автором з великою теплотою.


            Імена історичних осіб виконують номінативно-інформативну функцію, відтворюють колорит певної епохи, окреслюють коло інтелектуальних інтересів ліричного героя, його вподобань, симпатій та ерудиції – Боттічеллі (6), Платон (2 ужитки), Вагнер (1), Гете (1), Грінченко (1), Толстой (1). Імена відомих митців і мислителів втілюють ту творчу атмосферу, в якій перебуває ліричний герой, коли він не занурює себе в сільський побут. Вживання імен історичних осіб є свідченням глибокої обізнаності В.Дрозда з надбанням рідної та світової культури, його поваги до титанів світового мистецтва.


            В оповіданні “День, як вік” згадано партизанського ватажка – Ковпака (9 ужитків). Це теж реальна історична постать. Згадуваний персонаж Прокіп весь час апелює до нього, шукаючи захисту і порятунку від свавільних законів.


            Отже, загальна кількість літературних онімів у проаналізованих оповіданнях за своїм обсягом становить 822 ужитки, що увиразнює актуальність антропонімії оповідань В.Дрозда. Проведений аналіз творів засвідчує, що основним фактором у доборі та використанні антропонімів насамперед є наявність глибинного зв’язку між етимологією імені та характером змальовуваного автором персонажа. Відповідність різнобарвної амплітуди іменувань специфіці жанру химерної прози, уяскравлює стилістичну виразність антропонімікону та досконалу апелятивно-онімну мовну гру репрезентовану оригінальними сенсовими перетинами. Додамо, що найчастотнішою для оповідань В. Дрозда є квалітативна форма імені, що набула нейтрального забарвлення, оскільки персонажі ‑ селяни: Зінька (164 ужитки), Йоська (66 ужитків), Варка (55 ужитків), Явдошка (13 ужитків) і т.д. антропоформула “детермінатив + ім’я” баба Зінька (113 ужитків), баба Лисавета (10 ужитків), яка є характерним елементом мовленнєвого контексту.


            У третьому розділі “Антропонімний простір повісті В.Г.Дрозда “Ирій” описано імена літературних персонажів, які є представниками села. У повісті „Ирій” переважає антропомодель детермінатив + повне ім’я – дядько Денис (158 ужитків), тітка Дора (67), дід Єврась (29), дід Кіндрат (17), кум Цекало (10), піп, отець Савка (5), дядько Яків (4), дід Семирозум, дядько Кузьма, дядько Остап (по 1 ужитку) та вживана рідше антропомодель ім’я + прізвище Славко Пасічник (11 ужитків), Михайло Решето, Андрій Політайло (по 8 ужитків), Андрій Гнида (5), Василь Решето (3), Клава Литвин (1). Такі кількісні показники антропомоделей у повісті цілком виправдані, оскільки в сільському середовищі вони мають значний ареал поширення.


            Творчою удачею В.Дрозда є змалювання образу Паровозника. У “Повісті про повість” письменник зазначає, що в 70-ті роки для того, щоб осучаснити текст твору, потрібен був позитивний герой. Автор ходив на залізничну станцію, знайомився з машиністами тепловозів, їздив з ними до Києва. Так зявився в повісті “Ирій” образ Паровозника. Це стилістично вагоме, нестандартне і звучне прізвисько персонажа на імя Яків:Дядько Яків, Паровозник, замикав людську процесію на темній, обкутаній парою машині”. Поряд з прізвиськом письменник називає у прийнятому ним фантасмагоричному ключі й паровоз: Дядько Яків... розкрив скриньку і дістав чорного задимленого паровоза...” Співвідносячись з апелятивом паровоз, прізвисько Паровозник утворюється за допомогою суфікса -ник, продуктивного для словотвірних моделей  на позначення осіб певної професії, але непродуктивного в антропонімних дериватах. Між тим, апелятива паровозник в українській мові не існує. Паровозник – епізодичний персонаж, але в антропонімному просторі повісті “Ирій” він посідає належне індивідуально-стилістичне місце і набуває глибинного змісту моральності праці, увиразнюючи авторський задум.


            Епізодичним є двочленний антропонім Андрій Гнида (5 ужитків), що виявляє себе у варіантах: детермінатив  + прізвищедядько Гнида, прізвищеГнида (по 1 ужитку). Гнида – прозорий відапелятив з пейоративним відтінком. Жартівливе лексичне обрамлення оніма вказує на його апелятивне “минуле” і засвідчує завершення процесу антропонімізації. Онім є характеризуючою деталлю художнього образу, уяскравленого порівняннями та іменниковими характеристиками: “Я ледве впізнав у присмарках, що жухли, пакульського п’яничку і веселуна Андрія Гниду”; “По крутій бані собору повз, наче павук чи кліщ по стелі, чоловічок…” На думку Ю.О. Карпенка, епізодичним персонажам письменник присвоює максимально виразні імена.


            В. Дрозд зізнається, що розділ “Вознесіння святого Кіндрата” – найкращий з усього написаного. Автор пригадує, що йому хотілося змалювати позитивного героя, настільки позитивного, щоб живим пішов на небо. Кіндрат навіть в асенізаційній бочці під час війни партизанам зброю возив. Ніколи наша література не мала позитивного героя – лайновоза, асенізатора. Кіндрат (“завершувати”, “хоробрий”) завершує своє земне життя і переселяється на небо, а хоробрість його в тому, що, будучи живим, він не побоявся вознестися. Ліричний герой Михайло Решето, який є і оповідачем, у своїх фантасмагоричних мріях конструює звучне, на перший погляд, незвичайне ім’я: Кіндрат – Кін, Кір (Кін і кін (на кону); Кір і кір (від кора)). Химерні ситуації доведені до такого рівня, що сприймаються, як реальні. З одного боку, душу переповнює лірика, а з іншого – журба і гротеск.


 Антропонім Решето у повісті зазначає сюжетно й характерологічно зумовлених варіацій – акцентологічної трансформації, яка ніби   робить прізвище звучнішим, утворюючи псевдонім: Решето (11 ужитків) – Решéт (5). Пор.: “Решéт – звучить вагоміше, аніж Решето, Решето – зовсім по-пакульськи!” Головний герой твору Михайло Решето мріє стати актором і вважає, що зі зміною наголосу в прізвищі, зміниться його життя. Він мріє навіть про те, щоб замінити прізвище Решето на псевдонім Стриженський (2 ужитки) відповідно до гідроніма, назви місцевої річки Стрижень. На думку хлопця, Стриженський – більш “артистично” ніж Решето.


Тітка Дора теж має варіанти називань, у які закладено емоційну експресію. Вона постає то просто Дорою, то Федорою, Дорюнечкою, Дорою Василівною, Фе-дорою, Фед’орою, Федор’очкою, то трьомастами тітками Дор. Химерною є ситуація, коли тітка Дора дізнається, що лотерея невиграшна, адже вона давно мріяла виграти автомашину. Розпач тітки Дори передано так: Тітка перекинулась кішкою, пронизливо нявкнула і стрибнула на стіл, впившись кігтями в газетний лист... Форми тіла її втратили чіткість, розпливлися по краю стола, буцім виліплені з тіста...”, а далі: “Вибухнувши, тітка Дора розлетілася сотні на три маленьких, мов гумові ляльки, тіток Дор...”; Триста тіток Дор, буцім горобці на просо, сипонули зі стін та підвіконь на звабливий дзенькіт, збилися в клубок, наче бджолиний рій, і знову породили тітку Дору в її щоденній подобі”. В.Дрозд ставиться до імені філософськи, сприймаючи його через призму концепції Платона, якого автор часто цитує. Отже, в епізоді є натяк  на співвідношення цілого і його частин. Якщо ціле наділене якоюсь властивістю, то цією ж властивістю володіють і його частини.


 Варіанти називань виникають відповідно до ситуації і поведінки персонажа, можуть доповнюватися характеризуючими прикметниками (зажерлива Дора, дурна Федора). Це стосується і дядька Дениса - Денис, Денисочко, Денис Єврасович, Соломяник Денис, Льоня. Певний варіант імені є акумулятором відповідної гумористичної ситуації, адже повість сповнена гумором, який інколи наближається до сатири і сарказму. Отже, антропоніми мають різноманітні конотації – від офіційних називань до емоційно-пестливих та інтимізуючих, напр. Льоня, так називає тітка Дора Дениса Соломяника у хвилини найвищого емоційного піднесення та доброго настрою.


Антропонімний простір повісті “Ирій” дуже різнобарвний, автор часто вживає замінники імен, які водночас є характеризуючими. Замість Михайло Решетодорогий товариш, скептик, песиміст, інтелектуал, негідник, любий хлопчик, синок, наливода, урвитень,  замість дядько Денисдядько, директор, товарищ директор, новий директор, ирійський пакулець. Ирійський пакулець – відтопонімний замінник антропоніма. У  словосполученні ирійський пакулець перший компонент вказує на місце проживання, а другий – пакулець – на традиції, характер, поведінку, життєвий темп, якими наділені жителі села Пакуль. Тітка Дора часто є просто тіткою. Задля лаконізму В.Дрозд поєднує  детермінативи – тітка з дядьком; дядько з тіткою та використовує форми множинних замінників імен: родина молодих Солом’яників; молоді Солом’яники (тітка Дора, дядько Денис); старі Солом’яники (баба Одарка, дід Єврась); старі й молоді Солом’яники; молоді та старі Солом’яники; Солом’яники (вся родина – баба Одарка, дід Єврась, дядько Денис, тітка Дора). Часто замість імен вживаються антонімічні прикметникові замінники – старі-молоді, тітко-дядькові, бабо-дідові.


Описове наймення сприймається як замінник особового імені – контекстуальний антропонім – дівчина з відривного настінного календаря; дівчина з настінного календаря; дівчина з календаря; дівчина в білому пуховому береті; дівчина з мудрими холодними очима; з-під білого пухового берета, дівчина і т.д. Письменник 63 рази вживає ці конструкції з домінантним словом дівчина, яке обрамлюють певні прикмети і ознаки (білий пуховий берет, мудрі холодні очі і т.д.). Тільки через певний період завершується низка замінників і перед нами постає літературний антропонім з конкретною адресацією: Клава Литвин з 9 “А”(1 ужиток). З персонажа-інкогніто вона перетворюється в поіменований образ, представлений            антропонімом в еліптованій формі Клава (9 ужитків). Такий прийом створює атмосферу потаємної невизначеності та фантазійності.


В.Дрозд змальовує, наскільки давнім є рід Михайла Решета, уводячи в текст твору пам’ятку ХVІІ ст., яка розповідає про генеалогічне дерево  роду  Решетів.  (... козак Василь Решето, ... жена его Матрона Григорьевна, ...дети: син Семен, ...жена Федора Климова, ...дочь Февронія, ...дочь Феодосія, ...он, Василь Решето, с предков козак). Така історична “пам’ятка” введена в антропонімний простір повісті з метою показати шанобливе, освячене народною традицією ставлення до імен, а також до їх варіантів диференційованих за віковими, родинними та іншими ознаками носіїв.


З такою ж метою в антропонімний простір повісті автор запроваджує особові множинні імена, які не мають конкретної адресації. Такий прийом дає змогу змалювати тяглість пакульського роду як цілком фантасмагоричну картину і водночас – як щось реальне, буденне. Названі денотати – це плід авторських роздумів, зумовлений індивідуальним світосприйняттям. Пор.: “І злетілися до мене душі пакульців і було їх – мов зір. Пилипи, Андрії, Векли, Радивони, Вавили, Гапи, Клими, Йосипи, Ганни, Мотрі, Михії, Олешки, Параски, Романи, Халимони, Тараси....без ліку, без часових меж”. Множинна форма таких антропонімічних ланцюжків творить колективне наймення предків-попередників.


Розширюють і доповнюють антропонімний простір повісті “Ирій” імена історичних осіб та відомих літературних персонажів. Історичні імена зявляються у мовленні, мріях та фантазіях головних персонажів – Михайла Решета і дядька Дениса, який вигукує: “Може, я – від самого Наполеона. Може, бабка моя – Марія Стюарт, англійська королева, про яку видатний німецький поет і драматург Шіллер написав книжку”. Кузьма Перебендя, глузуючи з Михайла, зневажливим тоном заявляє: “Ви можете стати Наполеоном, Бальзаком, Платоном, Чкаловим, Миклухо-Маклаєм, Македонським, ну ким ще? – окрім актора”.  Змішування ім’явжитків історичних осіб, які уславилися в різних сферах діяльності й належать до різних культур, створює кумедну ситуацію, що полягає у неймовірності ототожнення літературного персонажа з історичною особою і є цілком закономірним для химерного твору.


Використовуючи такі історичні імена, як Свіфт, Пастернак, Колумб; Гітлер, Калінін (по 1 ужитку), а також імена літературних персонажів (Гулівер, Дон Кіхот, Тарас Бульба, Павка Корчагін), автор визначає коло особистісних інтересів діючих осіб, зокрема Михайла Решета. Колумб – “першовідкривач”, і Михайло у своїх фантазіях порівнює себе з Колумбом. Багато схожого було і в житті В.Дрозда з Дон Кіхотом, про що він згадує в автобіографічному творі “Повість про повість”.


Змодельований іменний контраст виконує незаперечну стилістичну функцію – з одного боку, персонаж М.Островського Павка Корчагін, реальні історичні постаті – Гітлер, Калінін, а з іншого – якась там Гапка – узагальнено типовий сільський онім, додамо, що це імена одного контексту. Таким чином, особові імена, які є згадуваними у творах В.Дрозда становлять значну частину антропонімічного простору повісті. Вони є своєрідним містком між історичним минулим та сучасним.


Отже, літературні антропоніми містять у собі конотативність, яка  переважно зумовлена етимологічним значенням імені, а також актуалізацією асоціативно-образних зв’язків. Антропонімікон повісті заповнений “промовистими” іменами, що відображено у дисертаційних додатках. Повість “Ирій” нараховує 593 імявжитки, з яких 530 – однинні імена, а 63 – множинні. Художній твір має найуживаніші антропомоделі: “детермінатив + повне ім’я” (158 ужитків), “прізвище” 70 ужитків (41 множинних і 29 однинних), “детермінатив + гіпокористика імені” (67 ужитків), “повне ім’я” 40 ужитків (28 однинних і 12 множинних).


Четвертий розділ “Антропонімія повісті В.Г.Дрозда “Балада про Сластьона” присвячено розгляду семантичної та стилістичної специфіки художнього антропонімікону.


Найцікавіші у повісті – форми травестування: вона побудована у вигляді 30 монологів, які виголошують 28 оповідачів. З певною динамікою двічі повторюються розповіді дружини персонажа та приятеля його батька. Отже, аналізований твір можна кваліфікувати як травестійну баладну пісню про Сластьона, де строфами є невеликі новелки-оповіді різних нараторів.


Іменування головного героя (Сластьон) має 19 варіантів, які виявляють себе у різних мовних конструкціях з різноманітним емоційно-експресивним забарвленням і вживаються 357 разів. Окрім цього, наявна і широка палітра апелятивних іменувань героя. Незвичайним у повісті є те, що нараторам також надано апелятивні називання, які набувають сенсу контекстуальних антропонімів.


Прізвище має і метонімічне перенесення (гурт хлопчаків – Сластьон → сластьончики):“Він мав свиту свою із хлопчаків, ми їх звали сластьончиками”; “Йосьчина мати …, вміла, це правда, різні коржики, пундики-прундики випікати. Йоська підгодовував ними своїх сластьончиків, що за нього задачки розвязували”. Форма множини тут перетворює власну назву на загальну, яка в даному випадку доповнюється виразними відтінками зневажливості.


Прізвище може переходити у множинний апелятив – сластьони, узагальнюючи характерні риси героя: “Трудового люду у нас – без ліку, сластьонів – одиниці, і, врешті-решт, приречені вони на повільне вимирання”. Отже, літературний онім може виходити за межі художнього твору і вживатися як продуктивний образ (пор.: альфонс, донжуан, донкіхот): “Почали по селу сміятися, що він сластенят висиджує, наче квочка”. Апелятив сластенята посилює комічний ефект і породжує оригінальне називання. Прізвище продукує й появу мікротопоніма: “Височіє та вежа уже не перший рік над селом, сінажем у ній і не пахне… І звуть її люди Сластьоновою. Прізвище Сластьон через похідний присвійний прикметник дає назву і будівельному об’єкту – вежа імені Сластьона: “ту башту тепер називають пам’ятником Сластьону. Множинна ж антропоформула Сластьони нараховує 6 ужитків і переорієнтовує прізвище однієї особи на родину, рід: “Ми, Сластьони, не простого роду”; “Сластьони пішки не ходили, а тільки їздили”; “Да, Сластьони пішли угору” і т.д., поширюючи у такий спосіб актуалізовані ознаки на широке коло відповідних носіїв.


            Отже, В.Дрозд вдається до відвертої травестії, пародіюючи перетворення звичайного імені у меморіальну власну назву. При цьому літературний антропонім зберігає своє об’єктивно-мовне власне значення, але разом з тим набуває додаткових оцінно-смислових відтінків, у яких знаходить вираження гумористичне ставлення автора та негативна оцінка зображуваної дійсності. У персонажа навіть мова сластьонівська: Але я вже так навчився мову його сластьонівську перекривляти”. Мова Сластьона – це пародія на стиль “начальницької” мови, захаращеної штампами та порожніми фразами (доведемо до потрібних кондицій; повернутися лицем до завдань і т.д.).


Значеннєвий нюанс прозорої семантики прізвища переноситься на характер людини. Сластьон “прилипає” до потрібних людей (голови колгоспу), займається крадіжками, „ліпить” до рук усе підряд: “Спершу про колгоспну машину, що, вважай привласнив. Про липкі руки”. Отже, Сластьон не розбійник, а просто дрібний злодюжка з портфелем, що максимально увиразнено прізвищем.


Головний персонаж має повне офіційне наймення Йосип. Так називає його мати, хрещений батько, дружина, голова колгоспу: “А мій Йосип багна не міситиме, мій поступать їде…”; “І казала ж казала Йосипу, що не хочу з ланки йти”. Таких іменувань Йосип зафіксовано (16 ужитків).


Семантична ж амплітуда квалітативного імені – Йоська, що має конотативне емоційно-експресивне забарвлення  становить 46 ужитків 14 нараторами. Ім’я Йоська вщерть заповнене  насмішкувато-негативним відтінком значення, різноманітними емоційними нашаруваннями: заздрістю; гнівом, люттю;  фамільярністю: “Зачекай, Йосько, поїсть голова – тарілки вилижеш!..”; “Бачу, Йоська і тут дурніших шукає”; “Стій, Йосько, стій та принюхуйся хоч до кінця світу…”; “І Йоську, сусіда свого, жаліла”. Тут імя художньо обігране, хоч у реальному житті села така форма імені є цілком нейтральною.


Ужиток гіпокористичної форми Йося становить12 ужитків: “Бачу, Йося сам не свій”; “І не Йося я тепер, та ще й на людях” і т.д. Варіативні однокомпонентні іменні форми – Йоська, Йосип, Йося у повісті мають 74 ужитки, і кожна із них заповнена виразовими емоційними і змістовими конотаціями (насмішкувато-негативними, ситуативно-в’їдливими, фамільярно-зневажливими, підлабузницькими, лицемірно-жалісливими, поважально-співчутливими, іронічно-жартівливими). Автор експериментує, шукаючи найвиразовішу форму особового імені, щоб найяскравіше показати головного персонажа у розмаїтті ситуацій.


Антропоформула “по батькові” (Македонович)  головного персонажа Йосипа Сластьона – Македонович нараховує 18 ужитків. Вона входить у дво- і тричленну антропомодель і може функціонувати окремо, самостійно. Таке називання може бути знаком поваги, а також виявом іронічного ставлення до поіменованого: “Що це ти, Македоновичу, кублишся? – питаю”. Ситуація увиразнює конотативність ужитку по батькові, продукуючи комічність, безцеремонність, фамільярність, іронічність, яка підкріплена вживанням займенників (мій, ти, наш): “Бачу, нервує мій Македонович; “Ось наш Македонович вище клубу, вище тополь у саду…”.


За частотністю вживання двокомпонентна антропоформула повне ім’я + по батькові (Йосип Македонович) посідає друге місце після прізвища і має 58 ужитків (18 нараторами). Не завжди така формула позначає пошану: “Ти, Йосипе Македоновичу, не симфонь, говори до діла, чому досі корівники не відремонтовані…”. Двокомпонентні автроповжитки мають ще й такий вигляд: 1) квалітативне ім’я  + по батькові → Йоська Македонович – 4 рази; 2) гіпокористичне ім’я + по батькові → Йося Македонович – 3 рази; 3) квалітативне ім’я + прізвисько → Йоська Македонський – 2 рази; 4) квалітативне ім’я + прізвище → Йоська Сластьон – 1 раз. У кожному окремому контексті ці антроповжитки є індикаторами характеристики головного персонажа.


Трикомпонентним власним ім’ям Йосип Македонович Сластьон (9 ужитків) переважно називає себе сам Сластьон. Щоб зясувати стилістичне навантаження даної номінації, необхідно глибоко проникнути в контекст твору. Часто В.Дрозд стандартним антропонімам надає нестандартного, іноді навіть дещо химерного сенсу. У селі людина майже ніколи не представляється трикомпонентним іменем, а Сластьон веде себе саме так: “Я  – Йосип Македонович Сластьон, начальник по будівництву у місцевих масштабах поки що”, що увиразнює самооцінку героя.


Два рази персонаж представлено  антропоформулою Йося Македонович Сластьон, де замість повного імені виступає гіпокористичний варіант. Контекст, у якому вживається ця формула, гумористично наснажений: “…глядь ‑ а край столу сидить Йося Македонович Сластьон у повній міліцейській формі, кобура розщебнута і стрілячка в руці”.


Тричленна антропомодель, наповнена емоційною експресією, нараховує 13 ужитків (Йосип Македонович Сластьон ( 9 ), Сластьон Йосип Македонович, Йося Македонович Сластьон (по 2 ужитки). З кожною новою інформацією про головного героя відкриваються все нові аспекти його життя, увиразнюються його характерні властивості. Розвінчуючи “портфельну хворобу” Сластьона, письменник створює символічний образ: фантасмагоричний відліт персонажа на небо не обнадіює в тому, що він зовсім зникне. Алегорія перевтілення літературного персонажа в стовп, а в перспективі  й у світлофор вказує на те, що Сластьонів у реальному житті не так легко позбутися. Створений В. Дроздом образ  Сластьона – це максимальне художнє узагальнення, семантично й стилістично досконалий символ, увиразнений різноманітними антропоформулами.


Історія життя Сластьона вказує на те, що “родовід Йосипа Сластьона, сином Македона у метриках зі слів матері записаного, такий, що він – од Уповноваженого”. Тут загальна назва вживається у ролі власної (пишеться з великої літери): “Коли ж присилають у наше село Уповноваженого. Раніше приїздили такі уповноважені, що той – по мясу, той – по облігаціях, той – по тютюну, той – по сівбі та жнивах; були уповноважені окремо по гичці, окремо – по буряках, по зерну були уповноважені і – по соломі”. Як бачимо, загальна назва вживається з малої літери у множині, а назва в однині називає конкретну особу (уповноважені –Уповноважений), створюючи комічний ефект у дусі В.Дрозда “Тільки й лишилося від Уповноваженого, що наш Йосип Македонович”, що сприймається нетрадиційно.


У повісті наявні, окрім згаданого прізвиська Македонський і Гнойок. Прізвисько Гнойок сприймається оповідачем – київським шофером як особиста образа, за що він називає Сластьона – Македонським: “Аж чую, Гнойок! Гнойок! Думаю – сниться. А це нас так по-вуличному в селі прозивали – Гнойками”; “Тут би Сластьону і примовкнути. А Македонський затявся своє довести”. Прізвиськом Гнойок могли прозвати на знак бідності. Прізвисько Македонський травестійно збігається із славнозвісним антропонімом Олександром Македонським, яке Сластьон одержав, коли проходив строкову службу в армії. Воно перегукується з іменем по батькові закономірно, окільки Йосип мав велику жагу до керівництва. Отже, прізвисько – це індивідуалізуюче позначення літературного персонажа. Прізвиська є невід’ємною рисою сільського народного антропонімікону. Художня мотивація вжитку прізвиська полягає в тому, які актуальні риси воно виокремлює в характеристиці персонажа.


 Індивідуально-авторська характеристика головного героя увиразнюється антропонімними варіаціями в бінарній опозицїї Сластьон – наратори. Доведено, що перший компонент цієї опозиції антропонімічно барвистий, який представлений різноманітними антропомоделями та їх численними апелятивними замінниками (стерво, індик, кугут, валянок, квочка, бусол, гриб грибом і т.д.). Варіативність імені головного героя залежить від субєктивного погляду наратора, який і визначає цей імявжиток. Наратори підмічають у поведінці головного персонажа все: його дії, поведінку, настрій, звідси така численна промовиста іменна парадигма, яку подано в дисертаційних додатках (табл.  “Ієрархія іменувань Сластьона різними нараторами”).


У повісті В.Г.Дрозда нараторів 28 (троє частково поіменовані – це Гнойок, Сонька-шинкарка, Сластьониха), усі вони різні за характерами, уподобаннями, професійною діяльністю  (від браконьєра до голови колгоспу). 25 нараторів не мають власних імен. Усі вони поіменовані апелятивно: колишня колгоспна кухарка; сусід, колгоспний тракторист; хрещений батько; робітник на баржі-цистерні Дніпропетровського пароплавства; хазяйновитий сусід; колишній бригадир будівельної бригади; бауер; завклубом; голова колгоспу; завгар; улеслива сусідка-пенсіонерка; дід-пенсіонер; завмаг; колгоспна доярка; завідувач Будинку культури; пролетар-колгоспник аграрно-промислового напряму, потім – бригадир будівельної бригади; голова народного контролю; сокирник; мисливець по ліквідації бродячих собак; сусідка, продавщиця в сільмазі; дочка-десятикласниця; пенсіонер-браконьєр; колгоспний агроном; прибиральниця клубу; ошукана старенька бабуся. В образах безіменних персонажів автор дає можливість побачити головного героя під різними кутами зору, оцінити його, а також дати оцінку самому нараторові. В.Дрозд ставить нараторів у зручні умови: оскільки вони знають, що Сластьон зник, то це робить їх розповіді відвертими. Вони безцеремонно, вільно і відкрито характеризують Сластьона, не приховуючи нічого від читача, але разом з тим і самохарактеризуються.


Доречно використані імена історичних осіб не тільки розширюють антропонімний простір, але й стилістично урізноманітнюють художній твір, виявляючи яскраву характеристичність. Так,


хизуючись начитаністю та грамотністю, Сластьон згадує імена видатних філософів – Фалеса і Бекона. В’їдлива іронія полягає в тому, що ім’я Фалес вимовляється як Хвалес (від хвалитися, що притаманно самому Сластьону): “Як казав Хвалес, найважче – пізнать себе…”. Цитуючи іншого філософа, заявляє: “Великий Бекон казав: “Знання є сила…”, на що оповідач в унісон Сластьону відповідає: “– А великий Голсуорсі казав, здається так: “Нема нічого шкідливішого, аніж пень, якому запаморочили голову”. Отже, Сластьон, у якого “грамоти тої – як шерсті на коліні”, приписує Фалесу те, чого він не говорив, а Беконові – тривіальну, порожню фразу.


Проведений аналіз дає змогу зробити такі висновки:


1) жанрові традиції химерності вплинули на добір онімів, хоч літературна антропонімія В.Дрозда – це реальні сільські найменування. Прізвища літературних персонажів з яскраво вираженою семантикою посідають пріоритетне місце в художніх творах письменника (Зеленок, Когут , Півень, Травянко, Плюта, Решето, Соломяник, Політайло, Пасічник, Сластьон і т.д.);


2) досягнувши максимальної лексико-стилістичної виразовості у художньому творі, власна назва редукує суто номінативну функцію, приймаючи натомість оцінно-характеризуючу, експресивно-виражальну, індивідуалізуючу, естетичну функції, що увиразнює художню ідею твору;


3) у процесі вивчення літературної антропонімії В.Дрозда зясовано її специфічні ознаки: химерність оніма, своєрідність сільської антропонімії, художня мотивованість зв’язку оніма і характеру, контрастність оніма і внутрішнього світу персонажа, психологізм  та символізм імені у творі;


4) визначальними ономастичними рисами химерності творів В.Дрозда є: 1) асоціативне сприймання імен; 2) фольклорність; 3) реальність антропоніма у нереальних подіях; 4) історизм як неперервність процесу життя (містифікований погляд на світ і людину в ньому);


5) активно використовуються замінниики імен, з метою поглибленої характеристики персонажа, набуваючи ролі контекстуальних антропонімів. Роль замінників полягає в тому, що вони урізноманітнюють авторські характеристики  поіменованих героїв. Повість “Ирій” нараховує 63 ужитки констектуальних антропонімів. У повісті “Балада про Сластьона” 25 нараторів репрезентовано безіменно і тільки 3 мають неповні іменні позначення. (Сластьониха, Сонька-шинкарка, Гнойок);


6) підсилювальною ознакою онімії химерних творів В.Дрозда є: 1) широке поєднання її з просторічною лексикою, порівнянням; 2) нанизування антропонімічних рядів та паспортизація побутових реалій; 3) онімічна гра, обігрування онімів у фразеологізмах, прислів’ях, приказках; 4) пародіювання інших мовних стилів.


7) у творах В.Дрозда наявні імена реальних історичних осіб. Вони також належать до літературних антропонімів. Це Ковпак, Фалес, Бекон, Платон, Боттічеллі, Свіфт, Менделєєв, Вагнер, Голсуорсі, Лев Толстой, Грінченко, Єсенін, Пастернак, Тарапунька, які використовуються  у відповідності до химерних скерувань творів В.Дрозда.


 


Отже, літературна антропонімія митця є  образотворчою, індивідуалізуючою, оцінною, психологічно вмотивованою, інформативною та асоціативною.  Переважно це сільський реальний антропонімікон, у якому і контекстуальні номінації уяскравлюють персонажів, надаючи їм  реальної достовірності та максимальної виразовості.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины