ІСТОРИЧНА ПРОЗА В КРИМСЬКОТАТАРСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ XV –XVIII ст.

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ІСТОРИЧНА ПРОЗА В КРИМСЬКОТАТАРСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ XV –XVIII ст.
Альтернативное Название: ИСТОРИЧЕСКАЯ ПРОЗА В крымскотатарской литературы XV -XVIII ст.
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну роботи, розкрито її зв’язок з науковими темами, сформульовано мету й завдання дослідження, в загальних рисах визначено його методологічну базу, окреслено теоретичну та практичну цінність одержаних результатів, форми їх апробації.


     Розділ 1 – “Історіографія проблеми і першоджерела дослідження” – складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. – “Історіографія проблеми” –розглядається процес джерелознавчого, бібліографічного та літературознавчого вивчення національної історичної прози XV – XVIII ст.


     Внесок у джерелознавче вивчення пам’яток кримськотатарської історичної прози в XVIII – XXI ст. зробили такі вчені, як М. Ле Ру, Й. Гаммер, М.А. Казембек, А.Ф.Неґрі, В.Д.Смирнов, А.Н.Самойлович, Н.Асим, А.Ільмі, Я.Кемаль, Дж.Сейдамет, А.З.Зіхні, З.Абрахамович, О.Ґьокбільґін, Б.Кельнер-Гейнкеле, М.Кьогбах, К.Усеїнов і Ф.Туранли.


     Бібліографічне вивчення східних рукописів здійснювалося в XVIII – XX ст. у Європі, Росії, Туреччині та в близькосхідних арабських державах. Поряд із каталогами Ґ.Флюґеля, Ч.Р’є, Ф.Бабінґера та ін., що включали описи кримських творів ханського часу, відомі невеликі бібліографічні списки й переліки кримськотатарських історичних творів. Найцікавіші з них подано у працях А.Ю.Кримського (1930), М.Л.Ернста (1936), В.Дубровського (1956) та колективному дослідженні “Кримське ханство за матеріалами архіву музею Топкапі” (“Le khanat de Crimйe dans les Archives du Musйe du Palais de Topkapi”, Париж, 1978).


Літературознавче вивчення. Нечисленні уривчасті зауваження про літературну цінність кримськотатарських історичних творів (М.А.Казембека, В.Д.Смирнова, Ф.Хартахая) були зроблені в процесі їх вивчення як історичних джерел. Уперше питання про місце прозаїків-істориків та їхніх творів в історії кримськотатарської літератури порушено в нарисі А.Ю.Кримського  “Література кримських татар” (1930).


У повоєнні роки до розуміння “змішаного” характеру історичних творів прийшов Д.С.Лихачов. Його погляди набули визнання й відкрили шлях для широкого застосування в літературознавстві результатів вивчення пам’яток історичної прози. В останній чверті XX ст. теоретичні положення Д.С.Лихачова стосовно османської (і, опосередковано, кримської) літератури розвинула О.І.Маштакова.


Важливим внеском у літературознавче вивчення національної історичної прози є роботи кримськотатарських учених О.Акчокракли й А.Зіхні (Сойсала). У надрукованому 1987 р. в Москві “Літературному енциклопедичному словнику” (за редакцією В.Кожевникова і П.Ніколаєва) вміщена невелика стаття Р.Музафарова “Кримськотатарська література”, де вперше в радянській повоєнній науці пам’яткою літератури ханського часу названо історичний твір Мухаммеда Різи “Сім планет”. У 1998 р. на існування історичної прози в кримськотатарській літературі XV – XVIII ст., спираючись на роботу А.Ю.Кримського, вказав І.А.Керімов.


У підрозділі 1.2. – “Огляд першоджерел” – репрезентовано матеріал дослідження – твори на історичну тематику Тохта-бая (близько першої половини XV ст.), Кайсуні-заде Нідаї (50-і pp. XVI ст.), Хаджі Мехмеда Сенаї (1651), Мухаммед Ґірая (1703), Ібрагіма Кефеві (між 1730 і 1740 pp.), Сейїда Мухаммеда Різи (1744), Хаджі Абдульгаффара Киримі (1747/8), Хурремі Челебі (1756/7), Саїд Ґірая (1758) і Халім Ґірая (1811).


Розділ 2 – “Кримськотатарська історична проза в XIII – XV ст.” – складається з чотирьох підрозділів.


2.1. – “Середньовічна кримськотатарська література як складова золотоординської словесності”. З огляду на результати досліджень Р.М.Амірханова, Р.Н.Баїмова, Г.Б.Хусаїнова, Е.Н.Наджіпа обґрунтовано загальнотюркське значення літератури Улусу Джучі. Показано, що становлення кримськотатарської літератури відбувалося в контексті золотоординської словесності. Вперше цю думку висловив О.Акчокракли (1920). Згодом її розвинув А.Ю.Кримський (1930).


2.2. – “Письмова історична традиція Золотої Орди: постановка проблеми”. Аналізується проблема існування історіографії в Улусі Джучі. М.А.Усманов, який вивчав це питання в 1960-ті роки, дійшов висновку, що причиною загибелі історичних творів Золотої Орди стали війни, пожежі, місіонерські погроми, заколоти, повстання тощо. Про існування письмової історичної традиції у Джучієвому Улусі повідомляється в різних джерелах. До наших днів дійшла пам’ятка золотоординської історичної прози – “Історія пророків” (“Кисас уль-анбія”, 1311) Рабгузі. 


У підрозділі 2.3. – “Фольклорні корені золотоординської історіографії” – розглядається роль героїчного епосу, усних генеалогій і фольклорних творів малих форм у становленні письмової історичної традиції Улусу Джучі.


Свідчення й дослідження аль-Джахіза (IX ст.), Ч.Валіханова (XIX ст.), В.М.Жирмунського й І.Т.Сагітова (XX ст.) переконують, що тюркський героїчний епос у період “повнокровного” існування виконував функції збереження історичної пам’яті народу. При переході кочових тюркських народів євразійських степів до писемності першим кроком історіографії Золотої Орди, що тільки зароджувалася, стала фіксація героїчного епосу.


Кримськотатарські історики XVIII ст., продовжуючи ранні історіографічні традиції, включали у свої твори перські книжкові переробки епосів про Огуз-хана та Чингіз-хана, що стверджували право чингізідів на престол і, завдяки своєму первинно “мусульманському” характеру, “реабілітували” заборонений ісламом вимисел легендарно-міфічної генеалогії Чингіз-хана. У теваріхи XVIII ст. також включалися переробки національного героїчного епосу XV – XVII ст.


Для тюркських народів, що виводять походження з Золотої Орди, праця історика асоціювалася зі складанням родоводів (шеджере). Виходячи з таких уявлень, були створені “Родовідне древо тюрків” хівинського хана Абулгазі (XVII ст.) і “Родовід тюрків, киргизів, казахів та ханських династій” казахського просвітника Ш.Кудайберди-улу (XX ст.).


Після розпаду Улусу Джучі традиція усних родоводів століттями зберігалась і розвивалась у більшості тюркських народів. Учений Г.Б.Хусаїнов прийшов до висновку, що у фольклорі та писемній літературі башкирів шеджере функціонували як історичні записи, включалися в літературні твори, відігравали важливу роль у формуванні історико-літературного жанру “теваріх”.


Історіографічний характер письмово зафіксованих кримськотатарських родоводів підтверджується їх використанням як джерел із середньовічної історії півострова як, наприклад, у випадку з “Родоводом беїв Яшлавських”. Є вказівки на походження династійної історіографії Ґіраїв з сімейно-фамільної генеалогії.


Усні історичні розповіді, зумовлені в XIII – XVII ст. терміном “кари сьоз” (переказ, стародавня розповідь), відігравали важливу роль у розвитку золотоординської та постзолотоординських тюркських історичних традицій. Їх включали в історичні твори. В історичній прозі Кримського ханства під впливом перської й арабської літератури відбулася жанрова диференціація творів малих епічних форм. У національних історичних творах середини XVIII ст. розрізняються вставні розповіді, що належать до жанрових форм “хікає”, “ріваєт”, “латіфе” і спеціально не позначені у текстах “менкабе”.


2.4. – “Становлення кримськотатарської історичної прози в контексті письмової історичної традиції Джучиєва Улусу”. У розвитку історичної традиції Золотої Орди необхідно розділяти доісламський (1222 – 1256) та ісламський (1256 – 1502) періоди. Протягом першого в Улусі Джучі уйгурською мовою зафіксовано легендарно-міфологічну оповідь, відому в джерелах як історична книга кипчаків і тюрко-монголів “Улу-хан ата Бітікчі”. Серед огузів була поширена уйгуромовна письмова фіксація героїчного епосу про Огуз-хана (“Огуз-наме”). Водночас у середовищі кочових ногаїв (мангитів-узбеків) далі побутувала усна історична традиція у формі епосу про Озган-хана. У цьому ж середовищі на основі стародавніх і нових переказів у XIII ст. склався епос про Чингіз-хана.


Після прийняття ісламу як державної релігії Золотої Орди під час правління Берке (1256 – 1266) починається відродження стародавніх мусульманських літературних традицій таких його культурних центрів, як Хорезм, Булгар, Саксін, Крим, Укек, Сигнак. На великий центр науки і культури перетворюється столиця держави Сарай. Зароджується мусульманська історіографія Улусу Джучі. Учений аз-Загиди вручив Берке спеціально для нього написаний історичний твір “ар-Рісаля ан-насиріййа” (“Послання про переможця”).


У період до володарювання хана Узбека (1313 – 1340) в умовах реанімації доісламських вірувань розвиток мусульманських історіографічних традицій тривав у середовищі духівництва, позиції якого традиційно були сильними в Хорезмі. У 1311 р. тут була створена “Історія пророків” Рабгузі.


Близько 1320 р. хан Узбек прийняв іслам і знову поширив його в Золотій Орді. При ньому і при його сині Джанібеці (1340 – 1357) настає розквіт літератури, що мав відбитись і на історичній прозі. Однак в останній чверті XIV ст. у країні починаються анархія і розбрат. Вчені й поети емігрують у мамлюкський Єгипет і Туреччину.


Тімурів погром і перехід реальної влади в Золотій Орді до Едіґе призвели до занепаду джучідської історіографії і зростання ролі усної історичної традиції. Після смерті Едіґе навколо переказів про нього почав складатися героїчний епос. Водночас в оточенні кочової знаті далі побутували усні історичні розповіді. Не виключено, що в їхній розряд перейшли й уривки колишніх історичних творів.


У Криму приблизно в першій половині XV ст. була створена напівепічна “Історія” Тохта-бая. Цей факт свідчить про зародження місцевої кримської історіографічної традиції наприкінці золотоординської епохи (XIII – XV ст.).


Розділ 3 – “Кримськотатарська історична проза у XV – XVIII ст.” – складається з трьох підрозділів.


3.1. – “Проблеми періодизації”. Виділяються основні етапи у розвитку кримськотатарської історичної прози ханського часу: постзолотоординський (XV – середина XVI ст.), класичний (друга половина XVI – XVII ст.) і перехідний (кінець XVII – XVIII ст.) періоди.


3.2. – “Розвиток історичної прози в придворній літературі Кримського ханства”. Провідне місце в історичній літературі постзолотоординського періоду посідали “чагатайські” теваріхи золотоординського та постзолотоординського часу (“Історія” Тохта-бая, “Чингіз-наме” Утеміш-ходжі). Сюди входили також найбільш яскраві арабські, перські й османські історичні твори (Табарі, Рашид-ад-діна, Вассафа, Йезді, Мірхонда, ас-Суюті, Нешрі, Алі та ін.) і поема Фірдоусі “Шах-наме” (її в той час розглядали як історичний твір). Починається тісна взаємодія османської і кримськотатарської культур. При Сахіб Ґіраї I (1532 – 1551) процес культурного впливу з двобічного набуває дедалі більш однобічного характеру.


На розвиток кримськотатарської історичної прози у класичний період мала вплив класична східна мусульманська історіографія й османська історична література. Водночас при кримському дворі зберігала свої позиції напівлегендарна “Історія” Тохта-бая золотоординської доби.


У національних історичних творах виявляються риси, близькі перському (XIII – XV ст.) і турецькому (XVI – XVII ст.) класицизму. Так, в “Історії Сахіб Ґірай-хана” Нідаі (середина XVI в.) загальна дидактична спрямованість, характерна для адабної літератури попереднього часу, об’єднується з риторичною ускладненістю й орнаментальністю стилю.


До кінця XVI – початку XVII ст. належать “Історія” (“Таріх”) Хайдар-заде Мухаммеда Кефеві та “Календар” (“Таквім”) Хайр-заде, що не дійшли до наших днів. Видатною пам’яткою національної історичної прози класичного періоду є “Історія” Сенаї. Показово, що орієнтирами у творчості для нього були Нізамі та Фізулі.


Кримськотатарська історична проза перехідного періоду переживала піднесення. Тут уже не згадуються твори золотоординського часу. Авторитет східної класики, як і раніше, дуже високий. У цей період добре відомі також твори національної історичної прози класичного періоду.


До останньої чверті XVII – XVIII ст. належить творчість Мухаммед Ґірая, Абдульвелі-ефенді, Месуда-ефенді, Хайруддін-заде Мехмеда аш-Шіріні, Ібрагіма Кефеві, Мухаммеда Різи, Абдульгаффара Киримі, Хурремі Челебі і Саїд Ґірая.


Наприкінці XVII ст. історіографія втрачає свій панегіричний характер. У результаті, на місце жанру “шах-наме” класичного періоду приходить “вакаї’-наме”. У цей же час у національній історичній прозі з’являються твори нових жанрових форм “сефарет-наме” й “сергюзешт-наме”, що характеризуються високим рівнем вияву авторської особистості, а також емансипацією персонажів і зображуваного побуту. У XVIII ст. виявляється тенденція до створення узагальнюючих творів жанру “теваріх”.


Після завоювання Кримського ханства Росією (кінець XVIII ст.) кримськотатарська історична проза, відірвана від рідного підґрунтя, розвивалася в Османській імперії у бік втрати свого національного характеру.


3.3. – “Питання поетики кримськотатарської історичної прози XV – XVIII ст.”. Аналізуються жанровий склад, структурні й художні особливості творів кримської історичної прози.


Головними історико-літературними жанрами в придворній кримськотатарській літературі були “теваріх”, “терджіме” та “вакаї’-наме”, що прийшов у перехідний період на зміну жанру “шах-наме”. Крім цього, в кримськотатарській літературі ханського часу була принаймні одна посольська книга (сефарет-наме).


Твори жанру “шах-наме” (книга царів) писали з метою прославлення правителів. Цим зумовлені своєрідність їх тематики й особливо вишуканий риторичний стиль. Описувалися найбільш яскраві історичні події, гіперболізувалися чесноти правителів і вельмож. У “вакаї’-наме” включалися описи всіх найважливіших подій в історії держави за відносно невеликий проміжок часу (від кількох років до десятиліть) попри те, чи сприяють вони звеличуванню правителя, чи ні. “Теваріхи” є багатоплановими творами складної композиції, своєрідними історико-літературними епопеями, що викладають історичні події у державі у тісному зв’язку з історією правлячої династії й охоплюють кілька сторіч.


Історичні твори різних жанрів відрізняються своєю структурою. Однак є елементи організації тексту, єдині для більшості жанрів: “басмала”, “хамдала”, вступ (мукаддіма, мадхаль), основна частина і закінчення. Усі ці частини (за винятком басмали) значно варіюються та демонструють досить високий ступінь авторської особистості у творах кримськотатарської історичної прози XV – XVIII ст.


Центральне місце у розгляді художньої своєрідності творів належить аналізу основних компонентів предметної зображальності та найважливіших особливостей стилістики.


Значною мірою емансипована особистість автора постає вже в класичний період у “Історії” Нідаї. Однак набагато яскравіше авторська особистість виявляється у творах перехідного періоду. Як мемуарист виступає Абдульгаффар Киримі в розповіді про навалу російського війська 1736 р. Високий ступінь автобіографізму належить “Історії” Саід Ґірая.


Персонажами історичних творів є кримські правителі й інші головні історичні фігури: калга, нуреддін, ханський візир, турецький султан, великий візир, воєначальники і т.п. Серед персонажів класичного періоду існує чітка градація. Головна роль віддається правителю. У перехідний період на передній план починають виступати нижчі рангом персонажі (наприклад, Шагін Ґірай-султан в Абдульгаффара Киримі).


Середовище історичного твору створює кримськотатарське суспільство і військо, збірні образи черкесів, росіянина, австрійського війська та ін. Незважаючи на широке охоплення подій, середовище ще недостатньо диференційоване.


Дійові особи творів національної історичної прози наближаються за своїми ціннісними характеристиками до всіх відомих літературних “надтипів”: персонажів авантюрно-героїчного складу (Едіґе, Шагін Ґірай-султан у “Опорі звісток” Абдульгаффара Киримі), героїв житійно-ідилічного надтипу (Сагіб Ґірай у “Історії” Нідаї, Мухаммед Ґірай IV у творах Мухамеда Різи і Хурремі Челебі, Девлет Ґірай в Абдульгаффара Киримі) і антигероїв (Петро I, австрійський головнокомандуючий Хайзар, російські полководці Галіцин і Мініх в “Опорі звісток”; Баки-бек у Нідаї; кетхуда Ахмед-паша у Сенаі; османський візир Кара Мухамед-паша у Мухамед Ґірая; ватажок мансурських ногаїв Кантімур-мурза в оповіданнях Мухамеда Різи та Хурремі і Феттах-ага у Саід Ґірая). Є й колективні антигерої (козаки, росіяни, калмики, поляки, австрійці, черкеси, ногаї).


Розходження в оцінці того чи того історичного персонажа (наприклад, Шагін Ґірай-султана в Мухамеда Різи й Абдульгаффара Киримі) підготовляло ґрунт для створення по-справжньому живих, життєвих образів у літературі.


Психологізм передається, головним чином, через зовнішні прояви: емоційно забарвлений учинок, репліку персонажа і т.п. Так характеризується внутрішній стан Сагіб Ґірая в “Історії” Нідаї. Дуже мало психологічних деталей в “Історії” Сенаї. Значно яскравіше виявляється внутрішній світ героїв у творах перехідного періоду. Наприклад, в Абдульгаффара Киримі високим ступенем психологізму сповнений епізод прощання кримських воїнів один з одним перед запеклою атакою на “непереможне” австрійське військо у розділі про Селім Ґірая, глибоко психологічна сцена каяття хворих і немічних кримських жителів, що вийшли до Перекопу на битву з російським військом і т.п.


Форми поводження персонажів. У творах класичного періоду домінує ритуальне поводження, регламентоване літературним етикетом середньовіччя. Так, Сагіб Ґірай у “Історії” Нідаї на прибуття з покаянням Іслам Ґірая, який самовільно проголосив себе ханом, відповідає монологом, що містить наставляння й заклик до вищих ісламських чеснот. Сенаї ще більш послідовний у дотриманні етикету. Всі його персонажі (Іслам Ґірай-хан, візир Сефер-газі-ага, воєначальник Тогай-бей та ін.) діють у чіткій відповідності зі своїм рангом.


У перехідний період індивідуальні риси персонажів виявляються в “живих” формах поводження й репліках. Наприклад, в “Історії” Мухамед Ґірая з вуст Мурад Ґірай-хана, який довідався, що Хаджі Ґірай-султан без роздумів прийняв запропоноване йому призначення на кримський престол, зриваються прокляття. Абдульгаффар Киримі розповідає про те, що в молодості Іслам Ґірай III перебував у польському полоні. Одного разу він на чолі зібраних у Польщі двох тисяч татар брав участь у поході проти козаків. На нараді перед битвою шляхтичі дозволили собі образливі висловлення на адресу кримського принца. Довідавшись про це, Іслам Ґірай, за його власним визнанням, заплакав від ганьби.


Портрет у XV – XVIII ст. ще не став невід’ємним елементом оповіді в історичних творах. Проте в деяких із них містяться описи зовнішності персонажів. Наприклад, у Нідаї знаходимо ідеалізуючий портрет кримського правителя: “Його прекрасний лик – сяюче сонце. Ті, хто побачив його обличчя, приходять у захват. Йому тридцять років, на чолі його вінець держави. Його пурпурово-червоний, червоний-червоний одяг цілком татарський. Його слова оживляють мерця”.


У перехідний період нечасті портретні характеристики все ще локалізуються в одному місці оповіді, але вони даються вже не в експозиції, а там, де цього вимагає сюжетний задум письменника. Так, Абдульгаффар Киримі описує зовнішність Мухамед Ґірая II у розповіді про взяття ним Астрахані. Астраханський правитель Ягмурджі-хан розпитує своїх послів, що повернулися з Криму, про Мухамед Ґірая. Ті описують його як лева серед людей, але дуже гладкого, такого, що, не будучи в змозі пересуватися верхи, мусить користатися гарбою. Довідавшись про це, Ягмурджі в листі “як батько синові” радить Мухамед Ґіраю їздити на коні, а не на гарбі. Ображений кримський правитель виступив у похід і захопив Астрахан. “Де ж ваш наїзник-хан?” – запитав він у підданих Ягмурджі. Після пояснень він поставив їм риторичне запитання: “Так що ж, по-вашому, краще: їздити на гарбі і завойовувати країни чи тікати верхи?”


Важливою рисою кримськотатарської історичної прози перехідного періоду стала поява гротескового зображення зовнішності персонажів. Наприклад, в “Історії” Саїд Ґірая дається опис зовнішності Чоюнчі-мурзи з єдісанського племені кишлик: “Його зріст – шпиль мінарету, його вуста – печера. Він – білолобий і червоновидий степовий дикун, слова якого нікому не зрозумілі…”.


Розгорнуті описи, що нагадують міський пейзаж і інтер'єр, є в “Історії” Нідаі, ­близької до художньої прози дивана. У творах авторів, що відповідали канонам придворної прози, відтворенню в свідомості читача певного типу міста, місцевості, ріки і т.п. сприяли вживані щодо них епітети, порівняння. Так, в “Історії” Сенаї Бахчисарай названо “прикращаючим рай”, Дніпро (Озю) уподібнюється “нільському морю”, а Чуфут-кале порівнюється з гірською вершиною (“manend-i kuh-sвrdэr”). Мухамед Різа, розповідаючи про Кирк-Йер і Солхат, обмежується зауваженнями типу “міцна фортеця і незрівнянна” чи “велике місто, оточене міцним муром”.


У розглянутих нами текстах переважає історичний і добовий час. Історичний час оформлюється в текстах словами “у дату (таріх) ...”, “у рік ...” чи “у дату ... року”. Іноді вказуються точніші часові координати історичних подій. Наприклад, Сенаї розписує бої за польську фортецю Ізбараш (Збараж) по днях тижня.


Добовий час історичних творів близький до вигаданого часу художньої прози, позбавлений конкретики і сакральної “недоторканності”. Його плин може прискорюватися й сповільнюватися. Так, у Нідаї час доби нерідко позначається фразами: “на світанку”, “настав ранок”, “тієї ночі”. Схожі характеристики щодо невеликих проміжків часу дані в розповіді “Опори звісток” про Шагін Ґірай-султана: “уночі зупинилися біля річки Финдикли”, “вранці вирушили в дорогу”. Іноді час “стискується” – дія розвивається динамічніше, а час, відповідно, стрімкішає. Наприклад, у Нідаї: “через три дні”, “одного дня”, “він завжди так наставляв беків”. Схоже і в Мухамед Ґірая (“наступного дня, на світанку”, “після великої різанини, що тривала протягом двох годин”, “п’ятдесят першего дня”), і в Саїд Ґірая (“вранці, у момент вирушання в дорогу”; “того ж дня”, “за п’ять-десять днів добрався до Акмесджіда”).


Історичний час не завжди являє собою простий лік років, місяців і дат. За роллю в організації сюжету теваріхів він наближається до часу космічного. Описувані події співвідносяться з найважливішими, з погляду автора, явищами: створенням всесвіту і першої людини, із гіджрою пророка Мухамеда і т.п. Такий прийом дозволяє виразити мусульманські ідеї відносності, швидкоплинності буття. Історичний час теваріхів, вибудовуючи події у чітку послідовність, організує добовий час і реабілітує вигаданий час уставних розповідей, перетворюючи їх на частину всесвітньої історії.


Просторові картини творів конкретні, географічно точно визначені. Дії відбуваються у відомих читачам місцях. Тому простір не вимагає вимислу чи домислу. Однак головною причиною відсутності розгорнутих картин у художньому відтворенні простору є динамізм оповіді історичних творів. Швидкість зміни подій не залишає місця для монотонності статичного опису місцевості, міста, фортеці, географічного об’єкта. Іноді автор, дотримуючись законів поетичної мови, концентрує опис в епітеті чи порівнянні, а іноді окреслює його кількома найхарактернішими штрихами: називає місце (місцевість, чи фортецю), де відбулася та чи інша історична подія, найбільший населений чи укріплений пункт на шляху війська, поблизу місця бою.


Сюжет. Дії у творах кримськотатарської історичної прози організуються за хронікальним принципом. У сюжети історичних творів іноді проникають елементи богатолінійності. Дії головних персонажів вибудовуються в самостійні, пересічні лінії. Це характерно для “Історії” Сенаї, творів Абдульгаффара Киримі, Мухамеда Різи і Хурремі Челебі.


Відчуття цілісності оповіді забезпечується емоційним забарвленням. У загальній тональності творів постзолотоординського і класичного періодів драматичні початки об’єднуються з героїчними. У творах перехідного періоду можна побачити значну широту діапазону тональностей – від героїки, драматизму і трагізму до гумору, сатири, іронії і сарказму.


Мовну палітру історичних творів складають авторське слово й діалоги персонажів. У близькій художній прозі дивана “Історії” Нідаї репліки Сахіб Ґірая нерідко мають тенденцію до “розростання” у монологи. Ці “монологи” кримського правителя, як правило, передаються у віршованій формі.


У творах класичного періоду мова героїв штучна. У перехідний період (особливо в XVIII ст.) набирає сили процес індивідуалізації мови персонажів. В Абдульгаффара Киримі герої золотоординського часу говорять золотоординским тюркі. Це дає змогу відчути атмосферу овіяної легендами старовини. В “Історії” Саїд Ґірая ногайські мурзи й беки говорять народною (“ногайською”) мовою, завдяки чому досягається реалізм у зображенні обстановки Єдісана. Народна говірка проникає навіть в етикетний твір Мухамеда Різи. У ньому репліки Мурад Ґірай-хана кримськотатарською мовою різко контрастують з мовою інших персонажів, за яких вишуканою османською мовою говорить сам автор.


Унаслідок часткового переходу в класичний період панегіричних функцій касиди до історичних творів, мовлення героїв у них не завжди документальне. Пізніше воно почасти переповідалось, а почасти без значних змін включалося в твори XVIII ст. Тому в ранніх оповідях кримських теваріхів перехідного періоду ступінь домислювання персонажів досить високий. Тоді як в оповідях про сучасні авторам події мовлення героїв документальне, а тому й більш індивідуалізоване. У ньому більшою мірою виявляється внутрішній світ персонажів.


Аж до нового часу особлива урочистість, піднесеність мови історичних творів досягалася за рахунок ускладнення, орнаментації мови оповідача, завдяки чому твори відповідали критеріям художності тексту, сповідувваним у східній класиці.


У творах класичного періоду основним елементом орнаментальності виступали арабські та перські лексеми й синтаксичні конструкції. Їх використання не тільки додавало емоційного забарвлення, а й підносило ціннісну характеристику тексту. Це зв’язано з тим, що в системі концентричної моделі середньовічної мусульманської культури тюркські мови розглядалися як четверті за цінністю після арабської мови Корану, живої арабської і перської мов.


Засобом орнаментації текстів є також різні цитати (іктібас): айати Корану, хадіси, афоризми. Їх наявність у творі була важливим показником його літературної цінності. У літературознавстві ханського часу цитати трактовано як вид “словесно-значеннєвого мистецтва”. Їхнім головним призначенням вважали посилення думки й прикрасу тексту. Число цитат переважає в творах, написаних авторами з улемів (учених). Наприклад, у “Сімох планетах” Мухамеда Різи айати Корану процитовано близько дев’яноста разів – стільки ж, скільки й різні поетичні уривки (місра’, бейт, кит’а). Рідше зустрічаються афоризми.


У ранніх творах авторські поетичні вставки є переважно даниною традиційній формі епічної історичної оповіді, ніж засобом орнаментації. Така “Історія Сагіб Ґірай-хана” Нідаї. У ній проза, рясно пересипана її римованим різновидом садж, чергується з віршованим текстом. Пізніше віршовані вставки набувають характеру цитат. В “Історії” Сенаї, написаній у чіткій відповідності з середньовічним літературним каноном, є поетичні вставки перською, арабською і “квітчастою” османською мовами. У перехідний період, коли відбувається демократизація мови, у такі твори залучаються й віршовані фрагменти “середньою” османською та “ногайською” мовами (Мухаммед Різа, Саїд Ґірай).


Історична проза не цурається й поетичних хронограм – для більшого емоційного осягнення певної історичної дати або ж як елемент опису тієї чи іншої архітектурної споруди.


У перехідний період з’являються твори, що не містять віршів як елемента прикраси тексту (“Історія” Мухамед Ґірая, “Історії країн …” Ібрагіма Кефеві, “Історія кримських ханів” Хурремі та “Опора звісток” Абдульгаффара Киримі). У деяких історичних текстах вірші використовуються як ілюстрація творчості того чи того персонажа (“Сім планет”, “Опора звісток”, “Історії” Хурремі і Саїд Ґірая), тобто виступають своєрідним продовженням його характеристики. У цьому аспекті історичні твори виявляють близькість до антологій (тазкіре).


Важливу роль у белетризації творів жанру “теваріх” відіграють вставні розповіді. Вони розрізняються за походженням і призначенням. Іноді вставні розповіді  – явні й неявні ремінісценції. Це стосується насамперед тих розповідей теваріхів, що висвітлюють історичні події, значно віддалені хронологічно від часу їхнього створення. А в більшості випадків вони нагадують за функціональним призначенням вставні новели рамкової нарації.


Важливим засобом досягнення емоційного забарвлення мови оповідача є використання “татаризмів”. Наприклад, Нідаї, передаючи самобутні риси життя Кримського ханства, називає набіг кримськотатарським словом чапгул, земельне дарування – суюргал, перекладача – тільмач. Часто зустрічаються “татаризми” у творі Абдульгаффара Киримі (бойда – великий ніж, тостоган – кубок, теляген – вид візка, толгашмак – боротися, кестен  – обушок, рос. кистень, кюбе – кольчуга).


Художньо-мовні засоби кримськотатарської історичної прози розглянутого періоду досить різноманітні, вони багато в чому визначаються жанровими особливостями творів. Так, Нідаї застосовує метафори (“занурився в море думок”, “світло моїх очей”), метонімії (“У тім поході не залишилося того, хто б не наситився. Кажуть, що з часу Чингіз-хана не було такого насичення”), порівняння (“трон, подібний Сулеймановому”, “місцевість, подібна до раю”, “хан із Юсуфовим обличчям, подібним до повного місяця”), порівняння, що переходять в епітети (“Юсуф обличчям і видом, Каграман величчю, Рустем міцністю, Наріман натиском, Алі ретельністю, Сулейман багатством”), епітети (“царствений бенкет”, “голе плем’я”, “солодке слово”). Вдається він і до лексико-фразеологічних засобів, наприклад, фразеологізмів (“gцnьl almak”, “gцz actэrmayэp”) та морфологічних ресурсів мови, зокрема, зменшувальних афіксів (“validesi, bir sultancэk vьcuda getirьb ...”, “Devlet Giray Han Kэrэmdan gelьb, sultancэklarэ nizam-э alem icьn deyьb katillerin caiz gцrьb ...”).


У Сенаї провідне місце посідають порівняння, ускладнені епітетами, метафорами й гіперболами (“Хан, подібно Саму, сів на коня, що обганяє вітер”, “Отут настав справжній ранок, і сонце, що зігріває світ, подібно великому гумаюну шахові сяючи, показалося з [сузір’я] Стрільця й отут швидконогі татари кинулися на війська короля, як вовки накидаються на овець, і почали їх розривати...”), гіперболи (“з ранку до вечора і з вечора до ранку йшла така стрілянина, ніби увесь світ був охоплений вогнем і горів”, “пороховий дим і вогонь охопили увесь світ і досягли [зірки] Капели”) та складні епітети, що здебільшого походять від порівнянь (“воїни, відомі перемогою”, “дівчата, чисті зірки, та юнаки, райські воротарі”, “падишах, Іскандер ознаками і Дарій пишністю”, “гнідий кінь, що переганяє вітер”, “татари, летючі як вітер”).


Менше інакомовлення у творах перехідного періоду. Наприклад, в “Історії” Мухамед Ґірая провідне місце належить рідкісним порівнянням (“військо, подібне до моря”, “вони душили один одного, як вівці, сполохані вовком”) і численним, здебільшого постійним, як у поезії, епітетам (“злощасна атака”, “лиходій король”, “татари, шукачі ворога”, “татари, летючі як легкий ранковий вітер”, “черкеси, нелюди”). Епітет зберігає своє значення в XVIII ст. У деяких теваріхах цього часу (Мухамеда Різи, Абдульгаффара Киримі), як і раніше, широко застосовуються постійні епітети (“кінь, дарувальник радості”, “черкеси, нелюди”, “татари, летючі як легкий ранковий вітер”, “лиходій генерал”), їхні варіації (“нелюдські черкеси”, “легкорухомі татари”), а також епітети, що претендують на оригінальність (“нещадний буран”, “Джантімур, сповнений пихи”, “дурноверхі ногаї”, “ногаї, прикрашені мужністю”, “калмик, поганий утвір”, “Крим, великий вірністю” та ін.). Серед творів XVIII ст. є й такі, де майже немає тропів (“Історії країн...” Ібрагіма Кефеві, “Історія татарських ханів” Хурремі).


 


Образотворчі засоби національної історичної прози є результатом взаємодії кримськотатарської культури з культурами народів Близького та Середнього Сходу. Про це свідчить побудова більшості повторюваних епітетів історичних творів у формі перських ізафетних конструкцій. У порівняннях та епітетах (особливо в класичний період) нерідко фігурують образи-символи східної літературної класики: Ферідун, Рустем, Наріман, Асеф, Арісто, Джемшід та ін.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины