ІДІОСТИЛЬ Ю.КЛЕНА У КОНТЕКСТІ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАТОРСЬКИХ МОВНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НЕОКЛАСИЦИЗМУ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ІДІОСТИЛЬ Ю.КЛЕНА У КОНТЕКСТІ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАТОРСЬКИХ МОВНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НЕОКЛАСИЦИЗМУ
Альтернативное Название: Идиостиль Ю. Клена В КОНТЕКСТЕ ИНТЕЛЕКТУАЛИЗАТОРСЬКИХ языковых традиций УКРАИНСКОГО неоклассицизма
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, з’ясовано його мету, завдання і методи, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення, представлено форми апробації його результатів.


У першому розділі Теоретичні засади поетичної мовотворчості– охарактеризовано вихідні положення, на яких базується аналіз фактичного матеріалу, зокрема здійснено спробу з’ясувати особливості поетичного дискурсу українського неокласицизму на тлі кращих світових зразків поетичного мовлення взагалі.


У вітчизняній філології проблема ідіостильових засад художньої мовотворчості пов’язана з концепцією О.Потебні про найближче (об’єктивне, етимологічне, народне) та найдальше (суб’єктивне, особистісне) значення художнього слова. Визнання цього факту зумовило необхідність створення нових методів тлумачення літературного твору. Їх метою, наголошував Л.Щерба, має стати показ тих лінгвістичних засобів, за допомогою яких виражається ідейний та пов’язаний з ним емоційний зміст художнього тексту. Такого самого погляду дотримувався Б.Ларін, який зазначав, що розгляд текстотворчості письменника можна назвати „спектральним аналізом стилю”.


Однією з головних умов в естетиці художнього тексту є поняття вмотивованості художнього слова. На думку О.Пєшковського, образним є кожне слово, оскільки воно подано з художньою метою, використано в плані загальної образності. Тривалий час в теорії та практиці аналізу літературного твору провідною була концепція зображувально-виразових засобів, яка не враховувала цього поняття. Тому певне мовне явище (епітет, метафора, порівняння та ін.) розглядалось як щось автономне та самодостатнє. Тим самим ігнорувалися загальні закономірності мистецтва словесної творчості, органічна особливість якого полягає у зіставленні життя з ідеальним уявленням про нього, що характеризує всі сфери суспільної свідомості та практичної діяльності людини. В результаті мовна одиниця стає ще й формою вираження особистісного (ідеального) уявлення про певний об’єктивний факт та його оцінку, а слово, крім об’єктивного загальнонародного значення, набуває певних суб’єктивних ознак. У цьому розумінні можна говорити про суб’єктивно-об’єктивну природу мистецтва словесної творчості, або ж його двоплановість, яка особливо увиразнюється концепцією функціонального ускладнення мовної одиниці.


На особливу увагу заслуговує антропо- та етноцентрична концепція лексичного значення, що належить видатній польській лінгвістці ХХ ст. А.Вежбицькій, яка розвиває ідеї М.Боас, В.фон Гумбольдта, О.Єсперсена, Е.Сепіра, Б.Уорфа. Дослідниця наголошує, що мова, по-перше, є антропоцентричною, тобто призначеною для людини, тому мовна категоризація реалій зовнішнього світу теж зорієнтована на людину, і це є загальною властивістю всіх мов. По-друге, кожна мова національно специфічна. При цьому вона відбиває не тільки особливості національної культури, а й своєрідність національного характеру її носіїв. Основними чинниками, які розрізняють етномовні картини світу, є слова-концепти, що являють собою згустки культури у свідомості людини, те, у вигляді чого вона входить в ментальний світ мовця. З іншого боку, концепти – це те, через що людина сама входить у національну культуру, а в деяких випадках і впливає на неї.


Саме вербалізований досвід, знання, культура, які нагромаджує етноспільнота, створюють своєрідну формулу володіння світом, якою й користується митець, розвиваючи її й наповнюючи новою культурологічною сутністю. Сучасна лінгвостилістика постулює образну теорію поетичної мови як моделюючої системи, що характеризується певною пізнавальною потужністю та обов’язковою вмотивованістю мовних одиниць. Естетичне трансформація слова у поезії кардинально відрізняється від подібних перетворень у прозі чи драмі, адже в організації поетичного тексту домінуючим є антропометризм, антропоцентризм, егоцентризм. Саме тому поетичне мовлення дає багаторядні, кратні смислові ефекти мовних одиниць.


Своєрідність поетичного дискурсу українського неокласицизму випливає з того, що він постав і розвивався в складних суспільно-політичних умовах, спричинених історичними катаклізмами доби (революцією, громадянською війною, пролетарською диктатурою з її ідеологічним та політичним тиском). У розробленні власної естетики неокласики широко використовують ідеї античних та вітчизняних філософів (Сократа, Платона, Аристотеля, Г.Сковороди, В.Соловйова, П.Флоренського). Прагнучи віднайти універсальні поведінкові моделі, які так чи інакше мали б бути співвіднесені з філософською концепцією софійності, в основу якої покладено принципи людяності та гуманізму, краси та гармонії, що втілюють Божу мудрість і відповідно ідею людського блага, митці-неокласики звертаються до вічних ідеалів – образів та сюжетів античного, біблійного, історико-літературного чи етнокультурного характеру – і широко використовують їх у власній творчості.


Аналіз поетичного доробку неокласиків доводить, що вони одностайні у баченні античних авторів (Гомера, Овідія, Вергілія, Горація, Катулла та ін.) як ідеальних митців: Ми – неокласики. Завзято / милуємось на древній світ / і все не хочемо вмирати: / Гомер, Горацій, Геракліт (М.Зеров). Історіософія формується з оглядом на античну історію в її героїчних подіях, пов’язаних не тільки з Давньою Грецією, а головним чином зі становленням могутньої Римської імперії, історія якої знала не тільки період розквіту, а й стан занепаду: Той час минув – і Рим, і цезарів діла / Рука історії до трун поволокла, / Де сплять усіх часів ілюзії й корони (М.Зеров). Таке символічне узагальнення сприймається як пророцтво неминучого кінця сучасному тоталітаризму.


Семантично та експресивно найбільш навантаженими в образній системі поетів-неокласиків є ті назви понять, які мають метафоричне значення, і переважна більшість із них – лексеми на означення  античних міфологічних чи літературних персонажів: аргонавти, лестригони, лотофаги, кентавр Хірон, пес Цербер, сирени, Ітака, Одіссей, Діоніс, Цирцея, Артеміда, Аполлон, Гелена, Афродита та ін. Завдяки наповненню цих образів певним культурологічним змістом формується неокласична концепція творчості: І навіть дано Орфею / Не слова летючий дим – / Всевладну силу, щоб нею / І камінь зробив живим! (П.Филипович).


Поряд з античним образно-сюжетним матеріалом велику роль у формуванні культурологічного шару неокласичного дискурсу відіграють біблійні образи й мотиви. Неокласики звертаються до образів як Старого, так і Нового Заповітів. Так, історичні події у пореволюційній Україні нагадують поетам космічну за своїми масштабами біблійну катастрофу – Всесвітній потоп. Тому актуальним стає образ Ноя, з яким асоціюється ліричний герой М.Драй-Хмари (І як Ной, я жду голубки: / хочу вийти на простір), де образ голубки символізує звільнення від дисгармонії буття. Через таке моделювання ситуації, адекватної сучасності, іншого символічного змісту набуває словосполучення „новий Арарат” (Вирнув новий Арарат), яке асоціюється з оновленою Україною. Високою частотністю вживання характеризується образ Бога та його синонімічні варіанти: Господь, Творець, Всесильний Владар. Через них специфічно реалізується концепція софійності: Бог – гарант світобудови, краси, гармонії (Створив Господь світи. / Чіткі орбіти / накреслив він планетам і сонцям [Кл., 325]).


Помітне місце у поетичних текстах неокласиків займають функціонально-семантичні групи антропонімів, міфоантропонімів, власних імен літературних персонажів, топонімів, гідронімів, міфогідронімів, астронімів, хрононімів, зоонімів тощо. Так, аналіз розглянутих функціонально-семантичних груп антропонімів виявляє цілий спектр різноманітних смислових конотацій, зумовлених своєрідністю поетичного мислення неокласиків. Наприклад, естетично трансформованим постає образ Дон Жуана, який у неокласичній інтерпретації М.Рильського (той, хто небу кинув рукавичку, / проклятий грішник, вічний бунтівник) актуалізує семантичні ознаки лексеми бунт,  виражаючи тим самим ідею свободи.


Художньо-мовна структура національного культуропростору складна і багатокомпонентна, вона є продуктом найрізноманітніших чинників, серед яких центральне місце посідають типові символи українського довкілля (земля, вода, вітер, сонце, простір), номінативи об’єктів біосфери, одоративна, звукова, темпоральна лексика, кольороназви, широкий спектр онімічних одиниць. Так, трактування лексико-семантичної групи земля (поле, рілля, лан, нива, рівнина, луг, перелог) визначається орієнтацією неокласиків на різні традиції вживання зазначеного образу, зокрема фольклорну, де земля асоціюється з жіночим першопочатком, тому мотиви та образи вагітності (Вона широка, тепла і вагітна – П.Филипович), народження (І новий плід зачне, і вродить новий плід – М.Рильський), зрілості (Тобі, праматір, шлю привіт – Ю.Клен), процесів розкладу (Земля не родить, / немовби хто закляв її – М.Драй-Хмара) стають ключовими. Їх філософське розуміння підпорядковане ідеї єдності світобудови.


Таким чином, звернення неокласиків до античних та біблійних сюжетів, персонажів класичного фольклору, модерністичних символів, образів світової історії, культури та літератури, а також мовних артефактів національного культуропростору зумовлено прагненням знайти в умовах руйнації духовності та соціального краху загальнолюдські суспільні ідеали поведінки людини, виявити ознаки природної та соціальної гармонії і з’ясувати причини дисгармонії.


Другий розділ – “Концептуальна система поетичного мислення Ю.Клена” – є спробою поглянути на творчість Ю.Клена як на взірець високого художнього синтезу та інтелектуалізації поетичного слова.


Тематичне звернення до античності і християнства (біблійного світу) як вищого вияву культури усього людства, зумовили активізацію запозиченої лексики з культурологічним значенням (кесар, претор, синедріон, тріумвір, урна, космос). Частотність фахової та мистецької термінолексики (сонет, алегорія, бароко, стакато) відображає зосередженість поета на проблемах культури національного поетичного слова. Одним із прийомів культивування античності стало використання нетранслітерованих запозичень з латини: Caesar, morituri!.. (Цезарю, на смерть ідучи... – початок звернення гладіаторів до Цезаря перед боєм) [Кл., 33], Ad Astra (до зірок) [Кл., 191] тощо.


Семантично та експресивно навантаженими є назви понять, які мають метафоричне значення або переростають у символи. Переважна більшість із них – це античні міфологічні або літературні персонажі: сирени, лотофаги, пес Цербер, кентаври, циклопи; Паллада, Одіссей, Діоніс, Зевес, Пандора, Тезей, Пегас, Харон, Мельпомена, Цирцея, Юпітер, Орфей, Пріам, Андромаха, Гектор, Ахілл, Еней,  Геліос, Мінотавр, Янус, Антей, Аполлон, Прометей, Евридика, Гермес, Пан, Вулкан, Плутон  та ін. Завдяки свідомому використанню архетипових міфологем митець висвітлює сучасні йому антиномії і людські почуття, напр.: І є жерці криваві чорних мес, / Але попів позбавлено єпархій, / І в наркоматах, як звелів Зевес, / Вже креслять дерево нових єпархій [Кл., 113]. Тут Зевес набуває нового образного смислу – верховного вождя тоталітарної держави.


Широко використовується Ю.Кленом антична топонімічна лексика: Рим, Акціум, Ітака, Греція, Еллада, Атени, Спарта, Фермопіли; міфогідроніми: Лета, Стікс; астроніми: Оріон, Персей, Ліра, Андромеда, Марс, Нептун, Геркулес, Венера, Юпітер, Кассіопея. Ці мовні одиниці надають його поезіям рис монументальності, космізму.


Показовим є також уміння поета використовувати семантико-стилістичні можливості фразеологічних одиниць міфологічного походження: полинути в Лету, данайців дар, троянський кінь, віщий крик Кассандри, Сізіфів камінь, ложе Прокруста. Інколи фразеологізми набувають індивідуально-авторських інтерпретацій: Гордієвим мечем... цей дамоклинський вузол розсічем [Кл., 125]. Відомо, що антична міфологія знає гордіїв вузол, розсічений Олександром Македонським, та дамоклів меч – символ небезпеки в „Одіссеї”. Як зазначав сам поет: „Цитата було мною занотована. Промовець (комісар) переплутав те й те” [Кл., 450].


До художньо-естетичних орієнтирів Ю.Клена належать біблійні образи та сюжети, серед яких розрізняють два основних типи. До першого належать образи на означення імен біблійних персонажів (Лот, Каїн, Люцифер, Адам, Єва, Ісус Навин, Мойсей, Самсон, Даліла, Ной); місць перебування (Содом, Гоморра, Вавилонська вежа, гора Сінай, ріка Йордань); біблійних абстрактних понять  (Едем, рай, пекло (ад), геєна, Страшний суд). Другий тип представлено образом Божої Матері (Богородиці, Богоматері, Пречистої Матері), що органічно зливається з традиційними реаліями національного буття – степом, селами, ставками, нивою, покосами, вітряками, житами, ланами, синьою плахтою лісів, буйним колоссям, курликанням журавлів. Через таку трансформацію історія діянь і страждань Ісуса Христа набуває рис національної трагедії (На усіх перехрестях його розіп’яли, / і помер твій веселий Ісус. / Біле тіло його шматували. / Загинали над ним матюки. / І вовкам на поталу / Розкидали куски [Кл., 86]). Біблійне своєрідно проектується на сучасні автору суспільно-політичні обставини (під обрієм грізних років [Кл., 86]) і стає не тільки національно, а й соціально конотованим.


Образна система творів представлена різноманітними фольклорними джерелами, серед яких домінують образи східнослов’янського (жар-птиця, Садко-купець, смерть Кощеєва в яйці, цар Горох, коза-дереза, Іван-царевич), загальноєвропейського (пожерливий дракон), польського (народні перекази про пана Твардовського), німецького (легенда про Фрідріха Барбароссу), арабського (Шехерезада) походження.


Концептуально вагомими у поетичній системі Ю.Клена стають традиційні для національної поезії реалії: небо, дорога, садок, ліс, гора, яр, гай, ставок тощо. Ознаками національного простору виступають флоронайменування: лілія, овес, червоний мак, волошка, жито, татарське зілля, комиш, полин, троянда, золота стигла пшениця, вишня, яблуня, береза, бук, смерека, тополя, акація, верба, дуб. Як вегетоміфологеми, вони створюють узагальнено-символічний образ України.


Національно-забарвленим постає поетичний хронотоп Кленових творів, представлений не тільки традиційними номінативами на означення часу (літа, вік, епоха, ера, минуле, майбутнє, день, ніч, весна, літо, осінь),  а й історично маркованими мовними одиницями, які слугують своєрідними символами минулого України. Дохристиянська доба асоціюється з образами царя Гороха, половців, варягів, Аскольдової могили та язичницьких богів Сварога, Перуна, Дажбога, Молоха, Ваала. Про славнозвісну епоху Київської Русі та Галицько-Волинського князівства нагадують імена Ярослава, Мономаха, Святослава, буй-тура Всеволода, Володимира, Ігоря Святославича, словосполучення з характерними історичними реаліями: протоптаний варягом слід, Ярославові закони, Мономахів заповіт, Данилова корона, мовні звороти давньоруського характеру: Аще кому хотяше піснь творити, / Тогда пущашеть десять соколов [Кл., 119].


Особливо цікавим, на наш погляд, є словосполучення протоптаний варягом слід як відгомін популярної на той час норманської теорії походження Київської Русі. Поряд з ним стоять образи староскандинавської міфології норн, Одіна, валькірій, Валгалли, що характеризують воєнну звитягу давніх вікінгів. Варязька чинність предків  розкриває моральний ідеал поета, який проектується на можливу історичну перспективу: Та ми татарську чорну кров / Варязьким холодом остудим [Кл., 104]. Дисгармонія національного буття реалізується через традиційний для ментальної сміхової культури синтез елементів трагічного й комічного (переважно іронії, сарказму, гротеску, фарсу).


Трагічний дух епохи позначається на виваженому освоєнні поетом індустріально-міської тематики, його критичному ставленні до словника нової доби. Елементи новітньої поетики передаються номінативами: Несуться авто і трамваї, / повітря напоїв бензин; Театри, кіна і кав’ярні [Кл., 239]; Чар електричний розкидав мережі [Кл., 310]. До авторського поетичного словника входять також слова, пов’язані з аеродинамікою, радіотехнікою та ін., що стали частковими конкретизаторами нового часу: Он смерть лиха вгорі чатує, / Співає їй мотор пісні [Кл., 291]; І ось гуде під шум аеропланів / Лихий пожар червоних прапорів [Кл., 88]. Ознаками руйнівної сили епохи постають у його творах популярні на той час образи заліза та бетону: Залізним плугом переоре / Всю широчінь руду степів [Кл., 52].


Негативно маркованими постають центральні символи епохи – серп і молот: Та дзенькнув серп і замахнувся молот [Кл., 126]; Крушив і чавив пролетарський молот? / В скількох кров’ях купаючи той герб / Жнива справляв на людській ниві серп [Кл., 115], де нива – одна з образних паралелей життя, а серп і молот – знаряддя сталінського режиму. Важливою ознакою світовідчуття Ю.Клена стало екзистенційне переживання ним болючих проблем сучасності, що й зумовило активне функціонування в його творчості громадянських рефлексій та наскрізного трагічного пафосу.


Особливий інтерес викликає функціонування займенникових форм як структуротворчого чинника поетичного дискурсу. Через наявні у тексті категорії другої чи третьої особи, що найчастіше асоціюються з ключовими образами світової історії та культури (конкістадорів, Антонія, Клеопатри, Лота, Предтечі, Беатріче та ін.), життя та вчинки яких стають своєрідними духовними кодами для людства, поет намагається осягнути довкілля. Проаналізований матеріал дає підстави вважати, що на відміну від інших повнозначних частин мови, які у поезії внаслідок послаблення зв’язків зі своїми денотатами та розширення їхнього семантичного спектру, набувають прономінальних рис, займенники посилюють свою функціональну значущість, передають відношення між адресантом і адресатом. Водночас залежно від контексту, що пов’язує їх з тим чи тим об’єктом художньо-поетичного світу, вони виконують смислотвірну роль.


На особливу увагу заслуговує використання фонетичних засобів (наприклад, звукоповторів, що надають милозвучності поетичному тексту). Ю.Клен досить часто вдається до прийому семантизації близькозвучних слів: Там скальди їм складатимуть пісні [Кл., 39], Якому зграйнику ти гру програв? / Якому звіру ти святиню звірив? / І хто без брані в бран тебе забрав? [Кл., 127], колишеться сонце колишньої слави, / в якому кохались колись королі [Кл., 250]. Інколи цей прийом стає ключовим у створенні тих чи інших поетичних картин, наприклад відьомського шабашу у Вальпургієву ніч: Хурделить вітер у хуртечі, / у хугу мчить чортів хурбан [Кл., 350], Шамрає й шамотить в утечі / і шамко шастає шаркан [Кл., 350]. Цікавими, на наш погляд, є приклади смислотворчого використання цих засобів, напр.: Труби, сурми, зброї жар [Кл., 42], в яких звукоповтори р, с, ж створюють звукообраз битви (пор.: “Режет, скрежет, ржанье, стон” – з Пушкінської “Полтави”).


Одним з компонентів загальної художньої виразності та предметом естетичної обробки у Ю.Клена стає особлива впорядкованість синтаксичної структури, яка зводиться до різного роду симетрії, урівноваження окремих синтаксичних складників, їх ритмічного розташування. До найтиповіших синтаксичних явищ поетичного доробку Ю.Клена належать конструкції, що за усталеною традицією називаються прямою мовою. Зі стилістичної точки зору такі синтаксичні конструкції є надзвичайно плідним матеріалом, який увиразнює слововживання, синтаксис усної мови, її інтонацію: Відмовив я:Якої ви холери / від мене хочете, ніяк не втну. / Мій приятель шановний Аліг’єрі / завів мене у темний коридор, / і я, мабуть, не в ті потрапив двері” [Кл., 200]). Не менш продуктивними синтаксичними конструкціями стають ті, у яких функцію прямої мови виконують запозичені мовні одиниці (слова, словосполучення, речення), пор.: Мені услід кричав він: “Vale!” – / і довго шапкою махав (з лат. “Прощавай!” [Кл., 284]).


Значний інтелектуалізаторський потенціал зберігають цитації з латини, напр.: Слова над пеклом Дантовим згадай: / “Per me si va nella citta dolente!” (з іт. “Крізь мене йдуть у селище печалі”) [Кл., 78]. Сам поет зазначав: “В цій поезії вжито строфу, що нею писав Данте свою “Divina Commedia”, щоб підкреслити паралелізм: Дантове пекло – сталінізована Україна” [Кл., 448]. Деякі з них виконують функцію епіграфів, тобто фраз, у яких автор пояснює свій творчий задум, ідею твору чи смисл його частини, пор.: “Odi et Amo” Сatullus (з лат. “Ненавиджу і люблю” – слова з вірша Катулла) [Кл., 68].


Інтелектуалізаторській меті сприяють також цитації з творів українських діячів культури і мистецтва (Я славив землю, вітер і радісний простір (цитата з П.Филиповича) [Кл., 221]) та слов’янських мов (І сказав колись Єсенін, / наш олонєцький поет: / “Если крикнет рать святая: / Жить иди со мной в раю! / Я скажу: не надо рая, / дайте родину мою[Кл., 314]). Саме за умов такого поєднання контекстів поету вдається значно збагатити свій ідіостиль, показати творчий потенціал української мови.


Значне смислове навантаження несуть неозначено-особові та безособові речення, уживання яких викликане потребою у вираженні дії, що виконується невизначеним узагальненим суб’єктом (Женуть селян у колективи, / збирають по повітах продналог” [Кл., 180]), вони означають різні вияви фізичного та психічного стану людини, її відчуття, сприймання, настрої, переживання (Три тижні їх маринувалось, / тоді з вагонів вигрібалось / гній, кал, блювоту і мерців [Кл., 226-227]).


Структуру речень поет увиразнює найрізноманітнішими мовними явищами:


1) пісенними текстами: Мандрівний вітер виє, як шакал, / в пустелі голій і безплідній: / “Повстаньте гнані і голодні”, / веде нас в бій “Інтернаціонал” [Кл., 151];


2) тоталітарними пропагандистськими кліше і гаслами: (О дні дзвінкі звитяг і слави! [Кл., 256], Мир без анексій, / без контрибуцій! [Кл., 151]; інколи вони вводяться в текст мовою оригіналу: Мир хижинам, война дворцам!” [Кл., 171]; Ieszsze Polska nie zginеla (з пол. “Ще не вмерла Польща”) [Кл., 308];


3) архаїчними синтаксичними формами: І нам, паломникам на захід, / затрублять сурми золоті, / що князєм славу рокотаху, / коли ми станем на меті [Кл., 318];


4) трансформованими назвами літературно-художніх творів: Воли ж ревуть, бо ще порожні ясла [Кл., 171] – пор. “Хіба ревуть воли, як ясла повні” – роман Панаса Мирного;


5) варваризмами нормативного (Коли до пекла дух Ваш прагне, / itinera (з лат. “шляхи”) нам треба magna / і magna flumina (з лат. “великі ріки”) пройти [Кл., 257]; Виграває marche funebre (з фр. “похоронний марш”) [Кл., 81]) та ненормативного характеру: Одна з них басом по-німецьки / так лаялася по-мистецьки, / що й соромно переказать; / кричала „Schweinehund” і “Scheisser (тут і далі – німецька, угорська та румунська лайки) / По-нашому, як не старайся, / не віддаси усіх заклять. / А друга, мов хотіла зжерти, / щось по-мадярському ревла, / кричала: „Diszno kutya! Sertes!” /  І по-румунські третя, зла, / на нас торохкотіла: „Dracu!” [Кл., 259].


6) мовними зворотами з грою слів (“Poetae maximo(я згоден з тим!) / Раз Зеров написав йому в присвяті. / Чи ж означало  Maximus (лат. “найбільший”) – “Максим”? / Чи, може, мало слово те віддати / Ту найприкметнішу з усіх прикмет, / Якою відзначався наш поет?” [Кл., 118]).


Зазначені мовні явища не тільки створюють відповідне суспільно-політичне та культурно-історичне тло Кленових творів, а й розкривають широкі виразові та інтелектуалізаторські можливості українського поетичного синтаксису, відкритість його граматичної структури інноваціям.


У філософсько-естетичній системі Ю.Клена значне місце посідають традиційні образно-символічні моделі: життявода, життяземля, життявогонь, життядуша, котрі відтворюють найдавніші світоглядні архетипи українців. Названі реалії стають живим джерелом енергії, запорукою життя на землі. У всіх відомих міфологіях перошопочатками Всесвіту постають астральний вогонь як символ позитивного чинника світотворення і астральна вода – як символ негативного чинника. Життя виникло саме з поєднання першородних елементів води (синього) і вогню (жовтого). Відомо, що ці кольори є ознакою національної символіки України.


Вогонь і вода усвідомлювалися не тільки як життєдайна сила, але й виконували магічну роль – охороняли людину, її помешкання, близьких від злої сили. У стародавні часи вода та вогонь вважалися очищувальною, обереговою та зцілющою силою, тобто були святими: Вогонь – то є старий звичай [Кл., 266].


Живим джерелом енергії, що забезпечує життя на землі, вважається дощ, фізична стихія якого споріднена з водою, і тому також має властивості оживлення і очищення. У поезіях Ю.Клена ці особливості природної стихії переносяться на людську душу, напр.: В яких дощах омиєте ви душу? [Кл., 303], де душа нових можновладців потребує очищення від скверни.


Цікавих інтерпретацій зазнають й інші образні паралелі. Наприклад, асоціативна пара душа (серце)–птах супроводжується як світлими емоційно-експресивними тонами (То серце пурхає, мов птах [Кл., 38]), так і темними через асоціацію з образом крука (Серце крукам на поталу кидаю [Кл., 301]), вісника лиха, смерті. Переважна більшість аналізованих моделей зберігає традиційно високі смисли ключових понять, життєво важливих для людини. Інколи вони набувають соціально конотованого забарвлення і відтворюють особливості індивідуального стилю поета.


Таким чином, стильова манера митця відкрита як для збереження традиційних способів художнього моделювання світу, так і для освоєння естетичних новацій. Відправним пунктом авторської поетичної програми стало переймання й творче переосмислення найвищих досягнень національної та західноєвропейської поетики.


Третій розділ – “Синкретизм як стилетворча особливість поетики Ю.Клена” – акцентує увагу на тому, що в окресленні засобів інтелектуалізації поетичного мовлення одним з найвиразніших є функціонування імен. Дослідження стилістичних функцій власних імен у художньому творі є важливим елементом аналізу всієї системи засобів твору і його стилістики. Тому інтерес до стилістичних можливостей іменувань у художній літературі не випадковий.


Функція онімів – це специфічна діяльність імені у створенні образності художнього мовлення. Не виконуючи облігаторних мовних функцій (номінативної, ідентифікаційної, диференційної), воно просто не буде сприйматися як ім’я. Крім цих функцій, ім’я може виконувати й інші, що дозволяє вживати онім у виражальних цілях.


Сферою поетичних аналогій поета-неокласика стають античні та біблійні міфи, що дає можливість художнього розгляду сучасних колізій через наповнення традиційних реалій новим змістом. Митець звертається до української класичної традиції, репрезентованої творчим доробком Г.Сковороди, І.Котляревського, Т.Шевченка. Так, використання Кленом прийомів бурлеску (художньо-образне відкриття І.Котляревського) дозволило стилістично поєднати й урівноцінити велику кількість елементів високого стилю та загальновживаних національно-забарвлених слів. Найпоширенішими з них стають мовні одиниці на означення:


а) елементів одягу чи вбрання: козацькі шаровари, подерті лахи, в пасматих одягах [Кл., 267];


б) їжі чи продуктів: каша гречана, вареники й сметана, борщ й пшениці куль, бульба, горох, кукурудза, які, однак, набувають суспільно-історичних конотацій: Дають лиш мерзлу бульбу, / червивий вже обрид горох [Кл., 257];


в) напоїв: Є в них часом самогон, пор. ще: І я, звернувшись до Енея, / сказав: “А чи не є це сон / і плод фантазії твоєї, / яку стуманив самогон [Кл., 276];


г) флоронайменувань: Колись був парк, але безслідно зник, / коли запанував там більшовик. / Тут квітли рожі і лілеї [Кл., 256]; мов дерева, що здерта з них кора, / голісінька гуляє дітвора [Кл., 256];


ґ) зоонайменувань: Не тільки люди, – пси і свині, / коти, качки кричали: „Гинем!”, / женуть, до лісу давши ходу, / корови, коні, кабани [Кл., 265]. У цьому контексті поет використовує образно-символічну паралель людина – худоба, пор. ще: До Бога простягав долоні / жидівський люд, ревів, як бик [Кл., 266]; Робітників із України / везли в вантажних поїздах, / де, позамикані, мов свині, / вони товклись, як у хлівах [Кл., 266];


д) предметів побуту: Усі біжать, у казани / б’ють на сполох, у сковороди [Кл., 265];


е) найменувань, пов’язаних з народними обрядодіями, звичаями, святами: Уже не гопака inferni (з лат.: “пекельного”) / тепер танцюють, а чарльстон [Кл., 258];


є) кольороназв: І пояснив мені Еней: / „Тут кутники понашивали / зелені тим, що грабували / і обкрадали скрізь людей. / А чорні тим, що утікали / від праці. Фіалкові тим, / що Біблію коментували [Кл., 267].


Використані автором прийоми бурлеску значно розширюють мовно-виражальні можливості поетичного твору. Особливу стилістичну активність виявляють народнорозмовні елементи, які використовуються як засіб передачі зниженої, іронічної тональності: Він є „ост”, по-нашому – східняк. / В таборі живе цей воїн, / представник найнижчої із рас [Кл., 255]; тоді б я з голоду не дох [Кл., 257]; Кушток як зо дві випляшкуєш, / як з ними бенкет поденькуєш / і в буркоті закендюшить [Кл., 258]. З цією самою метою автор використовує діалектизми (тра), просторіччя (кодло), запозичення (удо). У творах Ю.Клена широко представлена знижена лексика: Пішли ми  далі й до барака / дійшли, де гнили харпаки; / були страшні ті небораки – сама лиш шкіра й кістяки. / Вони звивалися, мов черви. / Сказав Еней: „Це людське стерво, барак цей зветься тут „двірець” (тут харпак – у значенні “бідак”, стерво – лайка) [Кл., 273].


У контексті літературно-мистецьких шкіл і напрямів початку ХХ ст. поетична мова Ю.Клена вирізняється поєднанням прадавніх витоків національного світосприйняття із західноєвропейськими модерністськими пошуками, становлячи органічну частину словника української мови. У художній свідомості поета своєрідної індивідуальної інтерпретації набувають ознаки символістського освоєння дійсності (звідси поліасоціативність образотворення, багатоплановість ліричного сюжету, ірраціонально-суб’єктивне світовідчуття, темпоральна структура, особливий кольоризм та евфонія, естетизація одоративних та музичних образів, мінливість смислового поля суспільно-політичної, виробничої лексики, абревіатур, урбаністичної тематики).


Торкаючись ідіостильових особливостей окремого твору (предметом нашого розгляду стала поезія Ю.Клена “Конкістадори”), зазначаємо, що вибір його тематики зумовлюють не тільки загальні тенденції розвитку літератури, мода на той чи інший образ, а передусім прагнення віднайти поведінкові моделі для сучасної людини (наприклад, модель конкістадорства). Так, в освоєному літературою початку ХХ ст. образі конкістадора (романтичний ореол якого створюють концепти простір, вода, вітер, вітрило, невідоме, що виражають радість процесу відкриття, називання, освоєння, активного руху до пізнання) вбачаємо негативне оцінне забарвлення, що актуалізується через лексеми мул, хижак, смерч. Основою авторських ремінісценцій стала легенда про “El Dorado” (Золоту людину), що пізніше трансформувалася в назву нереальної країни. Нав’язлива ідея швидкого збагачення, яка стала причиною занепаду іспанської імперії       ХVІ ст., проектується на сучасність. З огляду на модель конкістадорства автор заперечує можливість побудови суспільства, заснованого на жорстокості та антигуманності, оскільки його очолює “той, що скерує кораблі / за вами вслід, конкістадори” [Кл., 30].


Загалом характерною рисою поетичного ідіостилю Ю.Клена є широке використання онімів, які репрезентують авторський спосіб художнього освоєння світу в усіх його вимірах, зокрема з огляду на персоналії (Овідій, Вергілій, Леся, Рильський), час і простір (Київ, Париж, Мекка, Еллада, Спарта), матеріальні і духовні цінності людства (“Нібелунги”, “Заповіт”, Біблія).


висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження.


1. Наукові дослідження останніх років зосереджують увагу на мовних засобах, які експлікують концептуальну картину світу, представлену в її індивідуальній моделі, адже ідеї, поняття, концепти складаються у кожної мовної особистості в більш-менш викінчену систему. Вона відображає ієрархію цінностей і виконує функцію своєрідного посередника у спілкуванні індивідів. Досить цікавою у цьому відношенні постає індивідуальна мовна картина світу дво- чи кількамовної особистості, що дає змогу бачити світ у багатогранніших вимірах.


2. З’ясування механізмів породження образно-смислової інформації у творчості майстра слова зумовлено не тільки специфікою поетичного  дискурсу, а й загальномовними та естетичними особливостями досліджуваного феномена. Його  об’єктивно-суб’єктивна природа породжена творчим  характером мови та окремого мовця (або ж колективу мовців). У поетичному тексті (як найбільш антропоцентричній, егоцентричній структурі) максимально посилюються асоціативні зв’язки, відбувається актуалізація певних семантичних ознак мовних одиниць, їх експлікація чи імплікація. Ідіофункціональний характер останніх зумовлює численні модифікації поетичного слова не тільки у контекстах різних авторів, а й у творах окремого митця різних періодів його життя і творчості.


3. Культурно-мистецькі погляди неокласиків (Ю.Клен, М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара, П.Филипович) вирізнялися глибоким естетизмом. Орієнтація письменників на античність, творчість парнасців, золотий і срібний вік російської поезії, символізм і акмеїзм зумовила особливу увагу до форми, поетичної техніки, культури поетичного слова. Усвідомлення культурного (естетичного, літературного, мовного) відставання України, спричиненого її довготривалим колоніальним становищем, директивними утисками щодо національної мови й літератури, а звідси порушенням природної еволюції розвитку, особливо стильового, спонукало митців виробити чітку програму літературної творчості. Вони сформулювали й реалізували основні положення ідейно-естетичної платформи, які полягали у засвоєнні національної та європейської культурної спадщини – головної передумови подальшого розвитку національної літератури як шляху подолання мистецької аморфності, інтенсифікації загального мовного розвитку та поетичного стилю, збагаченого новими словесно-художніми засобами. Незважаючи на належність авторів до одного літературного угруповання, поетичне мовлення кожного з них позначене індивідуальними особливостями. Через кристалізовані досвідом художні форми, які зберігають пам’ять культур, поети прагнули відтворити красу, гармонію світу (зокрема, через концепцію софійності). Смислова і функціональна єдність добра і краси як праоснови гармонійного світоустрою визначила тематику і проблематику їхнього творчого доробку.


4. Стильова манера Ю.Клена успадкувала національні та європейські мистецько-філософські традиції, увібравши водночас ознаки найновіших модерних літературних віянь, що безпосередньо вплинуло на формування фонетичної, лексичної, синтаксичної структури його творів. Так, лексична система характеризується використанням різних груп лексики як за походженням (народнорозмовна, старослов’янська, діалектна, просторічна, запозичена), так і за тривалістю перебування та місцем у мовній системі (архаїчна, індивідуально-авторська, історично та культурно маркована). Новітні тенденції розвитку модерністичної літератури зумовлюють естетичне використання фонетичних засобів. Поет, зокрема, вдається до прийому семантизації близькозвучних слів. Стилістично увиразненою постає синтаксична структура творів Ю.Клена, яка характеризується тенденцією до її ускладнення. У художній системі поета імпліцитно присутні оригінально-авторські ознаки структурно-функціональних рівнів поетики, наскрізні символи міфогенного та політогенного характеру, зумовлені індивідуальними прикметами його художньої свідомості, своєрідним типом світобачення й світовідтворення.


5. У контекстній семантиці образів поета виразно позначився синтез фольклорно-міфологічного мислення і традиції поетичної мови. Концептуальний характер у мовотворчості митця виявляють образно-символічні моделі життя – вода, життя – земля, життя – сонце, життя – душа, які репрезентують особливості етносвідомості митця, значно розширюючи їх за рахунок історико-літературних алюзій чи ремінісценцій, темпоральних, звукових, зорових ознак. Ці моделі формують міфопоетичні категорії його естетичної системи. Семантика аналізованих мовних одиниць пов’язана також із системою асоціативних комплексів, що постають на контекстах української етнокультури. Це зумовлює нашарування екстралінгвальних національно-культурних компонентів значення слів-образів. Підкреслимо, що активне використання міфологічних кодів у новій семантичній ситуації відображає авторське бачення суперечностей часу, зберігає онтологічний досвід людського буття.


6. Ідіостиль Ю.Клена – надзвичайно оригінальне явище в історії української літератури. Митець став єднальною ланкою різних культурних традицій: з одного боку, етнокультурної традиції предків, а з другого, – духовних надбань інших народів. На тлі української етнокультури цей процес позначився найбільше, оскільки Ю.Клен реалізувався як український національний поет. Особливість ідіостильової парадигми митця визначили найпродуктивніші для національної міфософської стихії образно-символічні засоби. На його ідіостильовій манері позначився не лише власний досвід та творчі уподобання, а й своєрідність поетичної парадигми київських неокласиків, предметом пошуку яких стали кращі здобутки як національної, так і світової літературної та культурно-історичної традиції.


 


 








Тут і далі цит.: Клен Ю. Вибране / Упорядн., авт. передм. та приміт. Ю.Ковалів. – К.: Дніпро, 1991. – 461 с.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины