| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження та його актуальність, сформульовано об’єкт, предмет, мету та завдання роботи, її наукову новизну, теоретичне та практичне значення, окреслено форми апробації результатів дослідження.
У першому розділі – “Теоретичні засади вивчення імператива у східнослов’янському мовознавстві” – викладено теоретичні основи дослідження, подано обґрунтування основних теоретичних понять і визначено концептуальні принципи аналізу джерельного матеріалу.
Аналіз спеціальної лінгвістичної літератури, мовознавчих досліджень щодо поняття імперативності засвідчує, що проблема його статусу та кількісного складу імперативної парадигми все ще залишається нерозв’язаною, тому що немає єдиного погляду на визначення імператива. У науковій літературі відзначається, що парадигма імператива у східнослов’янських мовах функціонує переважно у поєднанні синтетичних дієслівних форм 2-ої особи однини та множини й аналітичних форм 3-ої особи однини та множини, хоч і ця точка зору вимагає додаткової аргументації. З одного боку, проблемним є питання, якою мірою можуть бути семантично однотипними словоформи, які вважають імперативними, з іншого – наскільки ці словоформи відповідають тим формальним вимогам (однорідність будови, відсутність омонімічних словоформ, лексичне обмеження та ін.), які передбачаються одиницями однієї парадигми.
Відповідно до традиції, що склалася у слов’янському мовознавстві та була домінантною до 70-х років ХХ століття, вчені-славісти розробили чотири концептуальні підходи щодо класифікації різновидів імперативних парадигм:
1) “вузька” імперативна парадигма, що включає лише форми 2-ої особи однини та множини (М.П. Муравицька, Й.П. Мучник, М.П. Некрасов, певною мірою О.В. Бондарко та О.В. Ісаченко);
2) парадигма, що включає форми 2-ої особи й форми “сумісної дії” (форми 1-ої особи множини) (К.С. Аксаков, В.В. Виноградов, І.І. Давидов, О.В. Ісаченко, О.М. Пєшковський);
3) парадигма, що включає форми 2-ої особи, форми “сумісної дії” та форми 3-ої особи (О.І. Заріцька, А.В. Немешайлова, О.О. Шахматов);
4) парадигма, до складу якої входять форми 2-ої особи, форми “сумісної дії”, форми 3-ої особи та форми 1-ої особи однини (Ф.І. Буслаєв, О.Х. Востоков, М.С. Трубецькой).
Треба зауважити, що ці підходи не дають чіткої відповіді на поставлене питання, оскільки немає імперативних парадигм, які відрізнялися б не кількістю форм, а якісно різними одиницями. Тому дослідники “найбільш імперативними” за змістом вважають форми, які означають, що слухач є виконавцем дії, щодо якої виражається волевиявлення мовця (форми 2-ої особи); “менш імперативними” – форми, які означають, що виконавцем дії є не лише слухач, але і мовець (форми “сумісної дії”); ще „менш імперативними” – форми, де мовець, слухач і виконавець є різними особами (форми 3-ої особи); “найменш імперативними” – форми, що вказують на прямого виконавця дії – мовця (форми 1-ої особи однини).
У свій час О.О. Шахматов, визначаючи спосіб як словесне вираження відчуття зв’язку між суб’єктом і предикатом, розрізняв, “з одного боку, морфологічні способи, а з іншого, синтаксичні: морфологічні – це ті словесні засоби, якими виражається відчуття зв’язку між суб’єктом і предикатом у формах дієслова, синтаксичні способи – це ті словесні засоби, якими взагалі може бути виражено таке відчуття”. На розвиток цієї теорії В.В. Виноградов небезпідставно стверджував, що наказовий спосіб є панівним, але не єдиним засобом вираження імперативності, яка у його теорії ототожнюється з поняттям спонукальної модальності. На думку вченого, значення спонукальності ширше, ніж значення імператива дієслівної форми. Модальне значення, за В.В. Виноградовим, як категорія синтаксична не є тотожним способовому значенню дієслова, категорії морфологічній, хоча вона й становить типовий і досить поширений засіб його вираження.
Це положення було реалізовано у синтаксичних дослідженнях української мови, автори яких виходять із того, що модальні значення, в тому числі й спонукальні, створюються в результаті взаємодії різних рівнів мовної системи. Так, Л.А. Булаховський серед одиниць, що виявляють імперативність, виділяє спеціальні форми (2-а особа однини і множини, 1-а особа множини, описові форми, що передають заклик, звернений до об’єкта розмови, тобто до 3-ої особи) та інші дієслівні форми (інфінітив, форми 2-ої особи майбутнього часу дієслів доконаного виду, форми 1-ої особи множини майбутнього часу дієслів цього ж виду у поєднанні зі словом давай, давайте, форми минулого часу та форми умовного способу), якщо вони вживаються з емоційно-вольовою інтонацією, типовою для наказового способу. Пізніше, А.П. Ярещенко зауважує, що формальною сферою вираження спонукання до виконання дії є наказовий спосіб – імператив, який відрізняється від інших способів спеціальним модальним значенням, емоційно-спонукальною насиченістю, експресією, інтонаційним оформленням, своєрідністю формоутворення та структури. Визначення наказового способу, яке існує в сучасному українському мовознавстві, не відбиває, на думку дослідника (і ми з ним погоджуємося), всіх специфічних характеристик волевиявлення цієї граматичної категорії: у ньому акцентується увага лише на категоричності волевиявлення. Він вважає, що правильніше називати наказовий спосіб “вольовим”. Таку саму назву наказового способу використовував ще П.А. Бузук, зауважуючи, що вона точніше відбиває функціонально-семантичну специфіку способу: вольовий момент присутній при будь-якому вияві імператива.
Академік В.М. Русанівський семантичну роль категорії способу в українській мові справедливо вбачає саме у протиставленні реальних дій (дійсний спосіб) ірреальним модальним (не дійсний спосіб). Ірреальні дії, на його думку, “обов’язково пов’язані з оцінкою ситуації, в якій вони протікають, і передають одночасно побажання чи наказ, вказують на сумнів особи-мовця щодо їх виконання і под. Тобто всі ірреальні дії… пов’язані з оцінкою характеру зв’язку дії з діючою особою або предметом: ти піди і зроби (наказ), коли б ти пішов, то зробив би (вказівка на умову, при якій може бути виконана одна з дій), ти б пішов і зробив (побажання) і под.”. Найповніше точка зору В.М. Русанівського на категоріальні способові ознаки українського дієслова представлена у колективній праці “Граматика української мови”, де категорія способу подається як граматична категорія дієслова, яка виражає ставлення мовця до можливості, бажаності, необхідності й інших умов здійснення дії чи реалізації стану; виділяється чотирьохчленна способова парадигма ірреальних дій, яка представлена наказовим, умовним, спонукальним і бажальним способами. Наказовий, спонукальний і бажальний способи об’єднує те, що їхнє призначення полягає у створенні модальності спонукання, хоча ці три способи позначають різні відтінки волевиявлення. Якщо наказовий спосіб виражає значення “необхідності виконання дії співрозмовником (співрозмовниками), особами, що не беруть участі у розмові, й, нарешті, самим мовцем”, то спонукальний спосіб передає послаблене значення апелятивності: дія може відбутися “тільки при повній добрій волі особи, до якої звертаються”. Семантика ж бажального способу базується на волевиявленні мовця, зверненому до самого себе або до третіх осіб. Бажальний і спонукальний способи подаються в „Граматиці” як різновиди ірреальних (умовного й наказового) способів у їх протиставленні реальному (дійсному).
Зважаючи на вищесказане, логічним є те, що у другій половині ХХ століття у східнослов’янському мовознавстві спостерігається тенденція до розширення значення імперативності, зокрема введено поняття „синтаксичного наказового способу”, яке, на нашу думку, повніше передає значення імператива і дозволяє поєднати форми наказового способу дієслова і спонукальні конструкції. Так, у дослідженнях російських граматистів О.П. Володіна та В.С. Храковського знаходимо таке визначення імператива: “Імператив – єдина форма дієслова, що у своєму прямому значенні (як вокатив у сфері імені) виконує специфічну апеляційну чи, ширше, закличну функцію, не властиву іншим дієслівним (і іменниковим) формам, які у своєму прямому значенні виконують комунікативну чи експлікативну функції”. У російській мові, на думку дослідників, функціонує восьмичленна імперативна парадигма, в якій необхідно розрізняти, з одного боку, центральні та периферійні, а з іншого – первинні та вторинні форми.
Отже, в українській мові, так як і в інших слов’янських мовах, одні з дієслівних форм є імперативними за своїми основними граматичними значеннями (синтетичні та аналітичні одиниці наказового способу), інші можуть виступати у функції імперативних спонукальних конструкцій тільки в певній конситуації (форми теперішнього та майбутнього часів, умовного способу, інфінітив, перформативи та ін.).
Центр імперативної спонукальності в українській мові становлять імперативні речення з формами наказового способу дієслова, а периферію імперативності формують вислови з непрямою вказівкою на спонукальне волевиявлення.
Другий розділ – “Формально-граматична стратифікація імперативних конструкцій в українській мові XVI – XVIII ст.” – присвячено практичному аналізу морфологічних, синтаксичних, морфолого-синтаксичних та інтонаційних засобів вираження імперативних значень, зафіксованих у пам’ятках української мови досліджуваного періоду.
Питання про суть імперативного значення у слов’янських мовах і його семантичні різновиди органічно пов’язується з питанням про засоби вираження цього значення в мові. Кожне значення відповідного вислову може реалізовуватися за допомогою різних засобів вираження, які можна диференціювати на основні та вторинні. Увагу в роботі зосереджено на ядерних (прямих) та периферійних (непрямих) моделях імперативних конструкцій. Досягненням сучасної синтаксичної науки є усвідомлення того, що зміст вислову, формування окремих його компонентів, у тому числі й модальних, здійснюється завдяки специфічній взаємодії лексичних і граматичних одиниць. Як показують мовознавчі дослідження, на перетині лексичного й граматичного виникають найбільш специфічні й найбільш диференційовані відтінки мовних значень. Саме завдяки взаємодії лексичних і граматичних мовних засобів досягається виразність у передачі певного змісту. Прагнення виразності висловлюваної думки спонукає мовця до пошуку й використання нових, нестандартних мовних засобів, які найбільше відповідатимуть його комунікативним потребам.
Тому, ґрунтуючись на понятті „синтаксичного наказового способу” та враховуючи вищезазначене, відзначаємо, що ядро імперативної парадигми складають такі одиниці:
I. Синтетичні форми наказового способу:
· форми 1-ої особи однини та множини, напр.: И страх послю, ведущій тя, и устрашу вся языки (Г. Сковорода); Тую всю fему раздhлимъ на части въ наррацїи и кождую часть ωсобно повhдаемъ (І. Галятовський);
· форми 2-ої особи однини та множини, напр.: И с тымъ рицерствомъ славы доброи набывай, А мне в ласце своїй зо всhмъ войскωмъ ховай (К. Сакович); Прїймhте оубω любезно сію ст̃uю Книгу многимъ трuдомъ и хuдожне изданнuю... (Предисловіе къ Постной Тріоди);
· форми 3-ої особи однини, напр.: Се возсія день твой благій! (Г.Сковорода); …вдасть в руку твою и постави тя Господь господина всhмъ… (Псалми).
ІІ. Аналітичні форми наказового способу (сполучення дієслів із частками ать (атъ), да, хай (нехай), бодай, пусть (пущай)):
· форми 1-ої особи однини та множини, напр.: Да пожыву хоч мало на земли безмятежно (К. Зиновіїв); …Нехай насладимся Безконечно о Бозh (Г. Кониський);
· форми 2-ої особи однини та множини, напр.: Да оставиши весь дом твои…, да гн̃е отвратиши сердца твоего…, да отверзеши руку твою ему, и взаим да даси ему… (Г. Сковорода); Да позволь сивуху пить да табаку нюхать (І. Некрашевич);
· форми 3-ої особи однини та множини, напр.: Пусть летит невhж враг черный; ты в горный возвысись град (Г. Сковорода); Нехай с# не засмоучают срд̃ца ваши, вhроуйте в бг̃а и в мене вhруйте... (Пересопницьке Євангеліє).
Периферію імперативності формують такі граматичні одиниці:
І. Інфінітив, напр.: Да і о(т) вhтро(в) злы(х) рачъ насъ бж̃е хранити: да и за то особно будемъ т# хвалити (К. Зиновіїв); Не завжды абовhмъ постити, не завжды покuтu ^правовати, не завжды "лмужны давати, не завжды анh всюди иншіе побожне оучинки выконывати... (Предисловіе къ „Парамизіи”).
ІІ. Форми умовного способу, напр.: …Не миновал бы ты того Христа… (Г. Сковорода); Нехай бы вhнъ преставъ тhлко мудровати... (І. Некрашевич).
ІІІ. Форми теперішнього та майбутнього часу дійсного способу, напр.: Поздоровляемо васъ вhршою такою (І. Некрашевич); Призову жь и я Его въ свою помощь! („Исторія Русовъ”).
IV. Перформативи, у яких волевиявлення передається за допомогою сполучень слів типу наказувати, просити, веліти і под. з інфінітивом, напр.: Через то воззываемъ васъ всhхъ… соединиться къ нашему единомыслію и приложитися къ Церкви прежней нашей… („Исторія Русовъ”); М̃лю прочитающихъ сі# ст̃ы# Книги, мол#щихъ съ Бж̃їею помощію, в них недокончана# исправити… (Предисловіе къ первой книгh Четьихъ Миней).
V. Речення з недієслівними формами (їх трапляється не дуже багато в українській мові XVI – XVIII ст.), напр.: Прочь, прочь, о нище! („Ужасная измhна...”); Гвалт! Гвалт! Панови! (Я. Гаватович) та ін.
Засоби вираження імперативного значення української мови XVI – XVIII ст. характеризуються за такими мовними маркерами:
1. Морфологічним. До морфологічних засобів вираження імперативності належать синтетичні та аналітичні форми наказового способу й інфінітив.
У формах 1-ої особи множини на ґрунті української мови XVI – XVIII ст. остаточно завершився процес утворення сучасної флексії –мо. Перехід –мъ в –мо проходив під впливом 1-ої особи множини дійсного способу. Імперативні форми на –імо виникли лише тоді, коли новий суфіксальний голосний –і– (з –h–) потрапляв у наголошену позицію, коли ж наголос падав на корінь, то в імперативних формах суфіксальний голосний у ненаголошеній позиції зазнавав редукції (горімо, носімо, учімо; приходьмо, ріжмо, сядьмо). Також у цей період формуються паралельні форми 1-ої особи (говорім – говорімо, несім – несімо).
Дослідження А.П. Ярещенка, О.С. Мельничука, В.М. Русанівського та інших доводять, що наприкінці XVIII ст. існувала універсальна імперативна форма 2-ої особи однини, що мала такі моделі:
1) з наголошеною флексією –и (скажи, возьми, покажи, проклени, схоронися, відпусти);
2) з ненаголошеною флексією –и, яка в цій позиції зазнавала часткової редукції (занедбай, жалуй, давай, почитай, даруй);
3) флексія –и повністю редукувалася, якщо наголос падав на голосний кореня або основи (визволь, порадь, ріж, кинь, лізь). Ця модель ще мала ряд варіантів, а саме флексія –и зберігалася: а) якщо наголос падав на префікс ви– (вибери, винеси, виручи); б) якщо основа слова починалася збігом приголосних звуків (збризни, стисни, скисни).
На кінець ХVІІІ ст. в українській мові завершується становлення імперативних форм 2-ої особи множини: форма на –те втратила голосний компонент (говоріть, пишіть, любіть, будіть), який зберігався лише у формах, де відбулася часткова або повна редукція суфіксального голосного (читайте, пізнайте, радьте, ріжте, плачте). Така дієслівна словоформа активно функціонує і в сучасній українській літературній мові.
Форми 1-ї особи множини у сучасній українській мові ведім – ведімо, носім – носімо в імперативній парадигмі вживалися паралельно. Що ж до закінчень другої особи множини –ть і –те, то перше є нормативним для форм із суфіксом –й– / –ø– (знайте, вабте), друге – для форм із суфіксом –і– (ведіть, носіть). Закінчення –те після суфікса кваліфікується як застаріле і вживається в художній літературі зі стилістичною метою.
Аналізований матеріал показав, що в українській мові XVI – XVIII ст. при дієслівних формах 3-ї особи і, значною мірою, при формах 1-ї особи основним засобом вираження спонукальності стали модально-імперативні частки ать, да, хай, нехай, бодай, пусть, пущай. Протягом зазначеного періоду відбувалися певні кількісні і якісні зміни у вживанні згаданих часток: витіснення й обмеження часток ать і да майже в усіх слов’янських мовах з одночасним розвитком спонукальної частки хай, яка в українській мові має ще й варіант нехай; поява нової частки бодай; спорадичне вживання часток пусть, пущай з наростанням їх частотності у XVIII cт.
2. Синтаксичним. До синтаксичних засобів розрізнення імперативних конструкцій належать порядок слів і способи та засоби вираження головних членів речення. В імперативних конструкціях досліджуваного періоду використовується як прямий, так і зворотний порядок слів. Наприклад, звичайний чи прямий порядок слів – додатки та обставини йдуть за присудком, підмет передує присудкові: Ты же, Бога Власть премнога, торжествуи мо лики, В славh вhчнои ти приличнои державствуи на вhки („Дhйствіе на Рождество Христово”); …Правительства Рускія да устроются и пребываютъ на правахъ своихъ („Исторія Русовъ”). У двоскладних імперативних реченнях з фразотворчими частками бодаи, нехай, пусть, хай в староукраїнській мові, як і в сучасній, нормативним є розташування членів речення, коли частка розпочинає речення, а підмет передує лексично повнозначній частині присудка: Бодаи ты за лихо не зналъ (К. Зиновіїв); Нехай усякъ познае... (І. Некрашевич).
В імперативних конструкціях української мови XVI–XVIII cт. з присудками у формах особової парадигми підмет виявляє різні структурно-семантичні властивості і виражається переважно займенником чи іменником. Звертає на себе увагу те, що імперативна конструкція із займенниковим підметом деякою мірою відрізняється за змістом від інших конструкцій: наявність займенникового підмета у таких реченнях логічно підкреслює, ніби додатково “фокусує” увагу на виконавці спонукальної дії, напр.: Нехай бы вhнъ переставъ тhлко мудрувати (І. Некрашевич); Ежели мя чернь проклинает, осhни ты меня благоволеніем твоим осhннем…(Г. Сковорода).
Позиція підмета щодо простого дієслівного присудка, як показують наші спостереження, може бути контактною чи дистанційною, напр.: Wрле пилнuй Презацныхъ Могилωвъ Корωны (Стихи Петру Могилh) (присудок йде безпосередньо за підметом); Жить як не хочеш собі, іншим ти довго живи (Г. Сковорода) (підмет відділяється від присудка обставиною); …Чтобы никто изъ чиновъ посторонних и не Козацкихъ, въ дhла ихъ войсковыя не мhшался… („Исторія Русовъ”) (між підметом та присудком є додатки та означення).
Граматичний центр односкладних речень, виражаючись предикатом-дієсловом, як правило, стоїть на першому місці, а потім ідуть другорядні члени речення: додатки, означення, обставини, напр.: Поклонися папh, приими его самосмышленный закон, календар новоутворенный, и почитай, ветхий же отступи и всю прелест нашея вhры честно почти, на нас истинны ничтоже не глаголи, лжи и прелести нашея не хули (І. Вишенський); Возопій крhпостію, и не пощади, "кω и трuбu возгласи гласъ свой, и възвhсти людемъ грhхи ихъ... (Предисловіе къ Номоканону... Захаріи Копыстенскаго); Скоро ведhте в темницу, Приставъте стрещи его стражей четверику! (Г. Кониський). Для цих речень характерним є перенесення акценту з виконавця дії на саму дію, що є дуже важливим для імперативного значення конструкції.
Аналіз синтаксичних особливостей імперативних конструкцій, які наявні в писемних пам’ятках, дозволяє з упевненістю твердити, що у двоскладному реченні порядок слів та семантико-синтаксичні якості підмета і присудка чи головного члена в односкладному реченні дієслівного типу збереглися і в сучасній українській літературній мові.
3. Морфолого-синтаксичним. Морфолого-синтаксичні засоби вираження імперативності поєднують морфологічні і синтаксичні маркери імперативної конструкції, що реалізуються в аналізованих пам’ятках за допомогою звертань, еліптичних та перформативних речень.
I. У конструкціях з ініціальними звертаннями вокативи переважно виражені препозитивними іменниками (Гсп̃ди, вседержителю, услыши мл̃тву умершихъ... (І. Галятовський)); рідше субстантивованим прикметником (Звабний, віддайся мені доки жити на світі я буду, Медом солодким ти будь... …(Г. Сковорода)); іноді словосполученням “іменник + прикметник” (Іисусе преблагій, призри на недостойный трудъ мой... (І. Некрашевич)), словосполученням “іменник + займенник” (Христе, жизнь моя, умерый за мя! (Г. Сковорода)) чи словосполученням „іменник + займенник + прикметник” (О боже мой милостивій! возри на плачъ мой ревнивій (Плачъ Російскhй)).
ІІ. Позицію у середині речення можуть займати як вокативи, виражені іменником чи субстантивованим прикметником, напр.: Повелhвай нами, Хмельницькій, повелhвай и веди насъ... …(„Исторія Русовъ”); Востани, господи, и да разсыплются врази твои, и да бhжат вси ненавидящый тебе! (Г. Сковорода), так і словосполученням “іменник + прикметник”, напр.: Аще не увhси самую тебе, о добрая в женах, изыйди ты в пятах паств и паси козлища твоя у кущей пастырских (Г. Сковорода); чи словосполученням “іменник + займенник”, напр.: Оставь, о дух мой, вскорh всh земляныи мhста! (Г. Сковорода).
ІІІ. Постпозиційні вокативи виражаються іменником, напр.: Не фрасуйся, диваку! (Укр. нар. пісня); іменниково-прикметниковим чи іменниково-займенниковим словосполученням, напр.: Благодарствую тобh, старик сhдовласій! (Г. Сковорода); Не бойтеся теды, вашьмосци, братія наша… („Исторія Русовъ”); словосполученням “займенник + іменник + іменник + займенник”, напр.: ... що все, ваша милость браття наше, въдячне приймhте и Господу Богу благодареніє всегда воздавайте... („Сказаніе...”); чи словосполученням „іменник + займенник + прикметник”, напр.: Не бойся, Аде, пане мой милий! (Я.Гаватович), субстантивованим дієприкметниковим зворотом, напр.: Слушай, собравшійся здесь новый Израилю… (Г. Сковорода).
Цікавою особливістю аналізованих текстів є факти подвійного звертання, які подають додаткову характеристику тому, до кого звертається мовець, напр.: Ой ти панъ, ти богачъ, да не зровняемся... (Укр. нар. пісня); Ой не ходи, серце мое, миленкий, за мною! (Укр. нар. пісня); Гс̃ди, вседержителю, бж̃е, услыши мл̃тву умершихъ... (І. Галятовський); И ты, днешній гетмане, зацный Олефіру, Щасливе справуй воском тым, а ховай вhру Богу и народови тыж христіанскому... (К. Сакович) – але таких прикладів дуже мало.
4. Інтонаційним. Зважаючи на те, що ряд мовознавців (О.М. Пєшковський, В.В. Виноградов, А.Н. Вежбицька, І.Р. Вихованець, А.Й. Багмут та ін.) є прихильниками того, що імперативна інтонація може перетворити будь-який вислів у наказ, можна стверджувати, що на сучасному етапі розвитку української мови у живому мовленні обов’язковим елементом спонукальних речень є особлива імперативна інтонація, яка відігравала важливу роль і в імперативних конструкціях української мови XVI – XVIII ст. Хоча однією з відмінностей системи засобів вираження спонукальності в українській мові досліджуваного періоду (у тому вигляді, як вона представлена в мові пам’яток) від сучасної української мови є, за нашими спостереженнями, мала кількість спонукальних речень, модальне значення яких створюється лише за рахунок інтонації, тобто такого типу, як: О волосю зась... (І.Вишенський); Гвалт! Гвалт! Панови! (Я. Гаватович) і под. Такі речення знаходимо лише в художній літературі другої половини XVII ст., напр.: Ах ты, печаль, прочь отсель! (Г. Сковорода); З богом, мой синку! (Г. Сковорода); Довольно брашна! („Измhна”); Гетьманчику-небоже! Не туди на Запороже! („Про Жовтоводську битву”); Алексhй. То и мнh треба умерти? Михаил. Треба... („Про Олексія чоловіка божого”)
Виноградов В. В. Основные вопросы синтаксиса предложения // В.В. Виноградов. Избранные труды. Исследования по русской грамматике. – М.: Наука, 1975. – С. 254–299.
|
