СОЦІАЛЬНІ КАТЕГОРІЇ МОДУСУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СОЦІАЛЬНІ КАТЕГОРІЇ МОДУСУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
Альтернативное Название: СОЦИАЛЬНЫЕ КАТЕГОРИИ модуса В СОВРЕМЕННОМ УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дисертаційного дослідження, окреслено джерела фактичного матеріалу, вказано наукову новизну, теоретичне й практичне значення, структуру роботи, апробацію її результатів та особистий внесок здобувача.


У першому розділі – „Статус категорії модусу в сучасній теорії синтаксису” систематизовано витлумачення модусу в структурі висловлення в наявних синтаксичних типологіях; проаналізовано місце категорій модусу у формуванні суб’єктивного змісту в різних за метою висловлювання комунікативних виявах; визначено зміст, структуру і семантику соціальних категорій модусу.


Основні положення категорійної граматики переконують у тому, що серед комплексу різних за своєю природою семантичних компонентів висловлення виділяються значення двох типів – диктумні, які відображають явища дійсності, і модусні, що передають суб’єктивне ставлення до повідомлюваної інформації про світ та його пізнання, різноманітні почуття й волевиявлення мовця.


Аналіз теорій дає змогу розглядати модус як суб’єктивну інтерпретацію диктумного змісту висловлення, яка може подаватися в аспекті модальності, вірогідності події і ступеня достовірності повідомлення про неї, чи в аспекті суб’єктивного ставлення до диктумної події. У категоріях модусу виражена різна оцінка об’єктивного змісту висловлення: модальна, істинна, етична, інтелектуальна, соціальна, емоційна.


У процесі дослідження засобів і способів реалізації модусу встановлено, що мовознавці вводять до модусної сфери значення висловлень різний зміст, виділяють неоднакову кількість категорій модусу. Ці відмінності зумовлені складністю описуваного об’єкта та різними граматичними концепціями авторів.


Наявність соціальної семантики у структурі висловлення трактується по-різному. І. П. Сусов, моделюючи прагматичну структуру висловлення, виділяє орієнтаційний компонент (просторово-часовий і соціальний континууми). Модальний і комунікативно-інформаційний компоненти визначають зв’язок прагматичної і семантичної структур. В. Г. Гак, розглядаючи модусні категорії, виділяє соціальний аспект спілкування (ввічливість, стиль). Н. Д. Арутюнова підкреслює, що спрямованість на адресата є важливою в процесі комунікації. Саме вона ідентифікує адресата, висвітлює, як адресант „приміряє” свою мовленнєву поведінку до параметрів адресата й у цьому значенні мовленнєві дії адресанта пов’язані з усім спектром соціальних категорій модусу, визначаючи їх


 


практичну сутність. В. Д. Шинкарук вважає соціальним у висловленні зміст категоричності, ускладнений оцінними і модальними характеристиками. Для оформлення висловлення  соціально важливим є вибір засобів вираження модусу. Він залежить не тільки від мовних (Н. І. Формановська, М. Я. Плющ, А. П. Загнітко, К. Ф. Шульжук, В. М. Ожоган, С. К. Богдан, О. В. Нарушевич-Васильєва), але й позамовних чинників (Ю. Д. Дешерієв, Л. Б. Нікольський, В. І. Карасик, Г.  Каспер, Дж. Краус, П. Браун, С. Левінсон, Г. Ліч, Н. В. Швидка).


Українському епістолярію властива своєрідна внутрішня диференціація модусу, зокрема його соціальних категорій. Головним критерієм їх розрізнення обрано протиставлення позицій адресантів у процесі спілкування: соціальні категорії модусу спрямовані на адресата і служать для передачі соціальних взаємин, для вираження суб’єктивного ставлення адресанта до адресата мовлення – поваги/зневаги, делікатності/категоричності тощо. Цю групу модусних категорій формують категорія найменування осіб, директиви та категорія ввічливості.


Віддзеркалення пізнання світу людиною виявляється в розмаїтті мовних засобів, покликаних у процесі спілкування позначати й передавати ставлення мовців. На граматичному рівні модусні значення втілюють одиниці всіх рівнів мови – фонетичного, морфологічного, лексичного, синтаксичного, графічного. Вибір мовних засобів реалізації соціальних категорій модусу залежить від інтралінгвістичних та екстралінгвістичних чинників, наміру адресанта й реакції адресата.


У другому розділі – „Найменування осіб як різновид соціальних категорій модусу” розглянуто лінгвосемантичний, прагмалінгвістичний, соціолінгвістичний аспекти найменування осіб; проаналізовано спеціалізовані засоби вираження категорії соціального статусу, найменування осіб „я”-/„ми”-номінація, „ти”-/„ви”-номінація, „третіх” осіб.


У внутрішній організації категорії найменування осіб в епістолярних текстах виділено категорії соціального статусу особи, найменування осіб „я”-/„ми”-номінація, „ти”-/„ви”-номінація, найменування „третіх” осіб.


Соціальний статус особи є одним із основних чинників впливу адресанта на адресата. Ознака соціального статусу актуалізується на соціальній дистанції, у дотриманні або порушенні правил спілкування, виражається прямо й опосередковано.


Планом змісту категорії соціального статусу є стосунки рівності/нерівності між учасниками спілкування, планом вираження –система лінгвальних і паралінгвальних засобів. Зовнішній вияв ознак соціального статусу пояснює його модусну сутність: сукупність ознак соціального статусу як цілісне утворення співвідноситься з ознаковими комплексами модальності, оцінки, стилістичного реєстру, дейксиса, а також іншими модусними ознаковими комплексами. Внутрішня сутність ознак соціального статусу особи виявляється у взаєминах вищий/нижчому або нижчий/вищому, у вираженні ставлення нижчого до вищого через його звеличення чи приниження нижчого, напр.: Високоблагородний пане редакторе! У 18-му номері прекрасно редагованої Вами газети „Слово” від 5 квітня ц.р. Ви зволили висловитися ласкаво про мій мізерний поетичний талант, за що складаю Вам якнайсердечнішу подяку. ... Дозвольте, Ваша милість, ще раз висловити мою подяку й пошану і назавжди залишитися Вашої милості відданим слугою. Федькович, лейтенант (Юрій Федькович до Б. Дідицького, 6 липня 1861 року). Для звеличення адресата адресант використовує оцінну лексему високоблагородний, звертання-гоноративи пане, Ваше милосте, для самоприниження прикметник мізерний, формулу соціального етикету відданий слуга. Субординативність спілкування досягається через уживання прямих і непрямих форм відмінка займенникового іменника Ви, прикметникового займенника Ваш.


„Я”-/„ми”-номінація – модусна категорія, в якій спрямованість на адресата є важливою характеристикою адресанта. Найменування особи „я”-номінація функціонують як можливі мовні способи інтерпретації „я”-адресанта з вираженням суб’єктивного ставлення адресанта до адресата й осіб, які не беруть участі в спілкуванні.


Я-номінація розглядається як абсолютна адресантність. Особове значення виступає як система ознак семантичного суб’єкта, який вербалізується у формі особових  займенникових іменників, напр.: Тепер я відомий письменник, так принаймні пишуть про мене критики (І. Микитенко до Л. Булич, 29 липня 1929 року). Пряме називання здійснюється за допомогою займенникового слова я, опосередковане – за допомогою прикмет­никових, дієслівних предикатів. Форми заміщення (за відсутності лексичного я) часто служать стилістичними засобами номінації, напр.: Ваш чоловік-батько. М. Куліш (лист до дружини, 25 грудня 1934 року).


Ми-номінація кваліфіковано  як  засіб  вираження  „я”-номінації, в


якій адресант об’єднує себе в адресантній функції з іншою особою. Варіативність дієслова у формі 1-ї особи множини містить два значення – сему адресантності й грамему множинності, напр.: Нехай з тобою діється те, чого ти у бога благаєш, – давно, давно ми з тобою не бачились, та не знаю, чи й побачимося швидко, а може, вже й ніколи – крий мати господня (Т. Шевченко до О. М. Бодянського, 3 січня 1850 року). Множинність „ми означає групу осіб, до складу якої входить адресант і кілька інших осіб, напр.: Пишу до Вас кілька слів у справі, ми: себто Cамійленко, Грінченко, Коваленко та я, лагодимося видати альманах, який складався б з творів, почасти друкованих за кордоном, почасти з нових, ще не друкованих праць кращих наших письменників (М. Коцюбинський до Панаса Мирного, 3 серпня 1898 року). Проте в більшості випадків „ми”-номінація репрезентує тільки одну особу. Семантичні значення „я” і „ми” безпосередньо визначаються контекстом.


Найменування осіб ти”-/,,ви-номінація ґрунтуються на спрямованості мовлення до адресата, на вираження суб’єктивності, яка здійснюється в інтересах адресата. Центральними в плані вираження найменування осіб ,,ти”-/ви”-номінацією є засоби 2-ї особи: особово-вказівні займенникові іменники ти/ви, займенникові прикметники твій/ваш, дієслова у формі 2-ї особи однини та множини, апелятиви.


Семантичне відтворення семи „особа” закріплене за функцією підмета і розкривається в дієслові-предикаті, вираженому індикативом чи імперативом, напр.: Ти собі не уявляєш, любий друже, як я, старий вояка, заздрю тобі і всім письменникам-фронтовикам (П. Панч до В. П. Минка, 10 січня 1942 року); Мій єдиний друже, пишіть же конче. Сподіюся, що з слів наших напишу Вам не одно цікаве. Кінчу, бо таки їду, а Ви відпишіть зараз (В. Стефаник до В. І. Морачевського, липень 1897 року). Вибір форм найменування особи ти/Ви залежить від адресанта і є водночас фіксацією ситуативної чи контекстуальної віднесеності висловлення від особи адресанта до особи адресата.


Звертання до адресата мовлення може бути прихованим, без прямої апеляції до адресата і відкритим, експліцитним, що передається в модусах-найменуваннях „ти”-/„ви”-номінації, напр.: Прошу принести запевнення щодо всякої взаємної услуги, яка буде в моїй силі, я на все готов (І. Франко до Ю. А. Яворського, 2 грудня 1906 року); І  тепер бачиш, яка то ризикована затія й що саме ти мусиш цього листа надрукувати (Іван Багряний до А. Калиновського, 1959 року). Ситуація адресатності не є цілісною, вона диференціюється відповідно до характеру висловлення адресанта і водночас є способом його репрезентації. У дослідженні розрізняється абсолютна адресатність, ситуація адресатно-адресантної сукупності, ситуація уявної сукупності, риторична адресатність.


У третьому розділі дисертації – ,,Директиви як різновид соціальних категорій модусу” висвітлено модуси-директиви, які функціонують у контексті директивного мовленнєвого акту, що здійснюється в інтересах обох учасників комунікації; з’ясовано зміст та семантику модусів-директивів; описано експліцитні та імпліцитні засоби їх вираження.


Директивні категорії модусу в сучасній українській мові найбільш орієнтовані на адресата і виражають волюнтативні й соціальні взаємини між адресантом та адресатом мовлення. Специфіка директивних висловлень полягає в тому, що вони спрямовані до адресата, щоб уплинути на нього, на його поведінку, тобто  вказують на психологічний стан, потреби, інтенцію й прагнення автора мовлення.


Аналіз мовних одиниць категорії директивів здійснено з урахуванням конситуації та екстралінгвістичних чинників – соціального статусу особи, соціальних та міжособистісних взаємин між учасниками спілкування. Водночас взято до уваги сферу спілкування, ілокутивну мету й інтенцію адресанта, спонукання адресата до вчинення/невчинення певної дії чи зміни стану за допомогою мовленнєвих дій.


Для директивних модусів характерна структурно-семантична спільність і відмінність  типів  спонукання. Зокрема, розрізняємо три типи  спонукання з погляду інтенсивності волевиявлення: категоричне, пом’якшене, інтенційне.


До категоричного спонукання належать модуси-директиви зі значенням наказу, власне спонукання, вказівки, заборони, протесту; до пом’якшеного – модуси-директиви зі значенням прохання, благання та моління; до інтенційного – модуси-директиви зі значенням поради, рекомендації, пропозиції, застереження, попередження, дозволу, запрошення. Між типами спонукання спостерігаються зони перетину: категоричне спонукання пересікається з пом’якшеним, пом’якшене – з інтенційним.


За ознакою взаємин між учасниками спілкування та відношенням адресантів до каузованої дії в епістолярному тексті уживаються директивні висловлення  двох груп: директиви-спонукання каузованих дій в інтересах адресанта – модуси-директиви зі значенням наказу, вказівки, прохання, вимоги, благання, мольби, заборони, протесту та директиви-спонукання каузованих дій в інтересах адресата – модуси-директиви зі значенням власне спонукання, поради, рекомендації, пропозиції, застереження, попередження, дозволу, запрошення.


Директивну семантику передають спеціалізовані форми – перформативні дієслова (наказую, прошу, благаю, молю, раджу, пропоную, попереджаю, позволю), напр.: Прошу розглянути зазначений матеріал і потім не одмовити сповістить мене, чи не згодилось би кіноуправління потрібним чином використать його? (С. Васильченко до дирекції кінофабрики, 1927 р.) та їх трансформи (іменники прохання, порада, попередження, дозвіл, рекомендація, пропозиція, застереження – експліцитні форми модусів-директивів), напр.: Ні, я просто хочу застереження зробити: не нехтувати знанням акустики свого часу (П. Тичина до М. А. Фомуляєвої, 22,  27  вересня 1940 року); аналітичні форми імператива; прохібітиви й превентиви у формі 2-ї особи однини й множини індикатива, напр.: Отже – не гнівайтесь на мене, хай не гнівається дорога Любов Василівна, і друзі хай не сердяться (М. Рильський до А. С. Малишка, листопад 1962 року); інфінітив з допоміжним дієсловом бути (імпліцитні форми директивів); спонукальні апелятиви, що мають значення звертання, виражені дієсловами 1-ї особи множини, 2-ї особи однини та множини, напр.: Дмитрику, погортай антологію ,,Современная итальянская поэзия” – лежить на стелажі. Почитай вірші Унгаретті, Сабо, Монтале, Квазімодо – побачиш, що можна і не бути крикливим, як Цвєтаєва, і сказати не менше (В. Стус до сина, 1 червня 1981 року).


Непрямі спонукальні акти виражаються експліцитними та імпліцитними мовними засобами. У першому випадку висловлення мають нижчий ступінь прихованості, їх прагматичне значення значною мірою визначається формально-синтаксичною структурою і лексичним складом висловлення. До експліцитних засобів вираження непрямих актів спонукання належать висловлення з модальними предикативами треба, можна, предикативною безособовою формою на -но, з темпоральними формами, формами інфінітива й умовного способу, і є неспеціалізованими засобами вираження волевиявлення, напр.: Завтра їду на 3 вистави в Одесу, до Колесниченка, вернувшись, пришлю Вам три-чотири одноактні п’єски, котрі ще не були надруковані, але цензурою вже дозволені і декотрі виконались. Треба їх надрукувать і розповсюдить (М. Кропивницький до Г. І. Маркевича, 25 березня 1910  року). У більшій частині такі висловлення стають спонукальними лише в певному контексті й поза ним втрачають семантику директивності. До імпліцитних засобів передачі спонукання належать ті висловлення, прагматичне значення яких не мотивоване граматичною формою вираження, а зумовлене тільки поданою в них інформацією та екстралінгвістичними чинниками, напр.: Сподіваюсь, що Ви всі тії речі не берете до серця і будете з них хіба сміятися (О. Кобилянська до Осипа Маковея, 6 травня 1898 року).


В епістолярії адресант часто вибирає для вираження волевиявлення питальну конструкцію. Першопричиною активного використання питальних конструкцій у ситуаціях пом’якшеного й інтенційного спонукання є те, що етикетні форми за допомогою гіпотетичних ситуацій віддзеркалюють пом’якшений спосіб передачі ставлення адресанта до адресата. Застосовуючи заперечну форму питальної конструкції, адресант прагне запобігти негативній реакції з боку адресата, можливість якої передбачається ним у певній ситуації. Вживанням заперечної форми питальної конструкції на зразок Чи не візьмете Ви, добродію, мою казку про правду і кривду? (Панас Мирний до М. Коцюбинського, 12 серпня 1898 року) адресант сприяє збереженню самоповаги та прагне запобігти отриманню передбачуваної негативної відповіді.


Розповідна, питальна, спонукальна, категорична, прохальна інтонація виконує роль конкретизатора висловлення, є засобом організації його складових частин, оформлення його як цілісної одиниці.


У четвертому розділі – ,,Категорія ввічливості як різновид соціальних категорій модусу” досліджено комунікативно-прагматичні реалізації категорії ввічливості, звертання, пошанності; здійснено структурно-семантичну типологію звертання, формул соціального етикету як національно-специфічних мовних одиниць вияву ввічливості.


В епістолярії українських письменників внутрішня диференціація категорії ввічливості зумовлює виділення модусних категорій, які відповідно до їх призначення у висловленні поділено на групи: звертання, пошанність та  формули соціального етикету.


Звертання виконує фатичну, апелятивну й ономасіологічну функцію, є результатом комунікативної модифікації речення й може вербалізуватися  у формі кличного чи називного відмінка, речення-звертання. Основним змістом звертань-речень є спонукання, адресоване особі, до якої звертаються.


На основі характеру взаємин адресантів звертання диференційовано на загальні й спеціальні, соціальні гоноративи, антропоніми, емоційні, індивідуально-авторські, компліментарні.


До загальних звертань віднесено такі: добродію/добродійко, товаришу/товаришко; звертання на позначення родинних стосунків: мамо, тату, дружино, сину, брате/сестро, старики; на позначення доброзичливого, прихильного ставлення, духовної спорідненості: юначе, братику, побратиме, друже. Використання загальних звертань спостерігається в будь-якій сфері контактів у субординативних/ несубординативних взаєминах адресантів з низхідним/висхідним, висхідним/низхідним векторами та у взаєминах на лінії рівний/рівному.


Функція спеціальних звертань (директоре, редакторе, професоре) полягає в позначенні осіб, які займають престижні посади в суспільстві, напр.: Високоповажаний пане професоре! (І. Франко до У. Д. Шишманова, 10 серпня 1907 року).


Соціальними гоноративами пане/пані, господине, екселенціє, вельможносте, отче послуговуються в статусно-маркованих субординативних ситуаціях адресанти з низхідним статусним вектором для звеличення адресата у взаєминах на лінії нижчий/вищому, а також у взаєминах на лінії рівний/рівному для передачі в звертанні поваги й пошани до адресата, напр.: Пречесний господине! Вашим люб’язним писанням радите! (І. Вагилевич до П. Й. Шафарика, 2 квітня 1837 року).


Найбільш чисельною групою в писемній комунікації є звертання-антропоніми: звертання на власні імена – зменшувально-пестливі, повні імена, патроніми, звертання на прізвище, на прізвисько, напр.: Лільчику мій дорогий! (Леся Українка до О. Косач, грудень 1902 року); Богу милий друже мій Михайле! (Т. Шевченко до М. М. Лазаревського, 8 жовтня 1856 року); З Новим роком, високошанована Маріє Миколаївно! (А. Тесленко до М. М. Грінченко, кінець грудня 1910 року).


До помітних рис категорії звертання належать індивідуально-авторські звертальні вирази, компліментарні звертання. Авторські звертання відтворюють індивідуальний світ адресанта й передають атмосферу комунікації, напр.: Дорогий хтосічку (Леся Українка до О. Кобилянської, квітень 1913 року); Високоповажний добродію, дорогий наш письмовче, Афанасій Яковлевич! (М. Старицький до Панаса Мирного, 12 січня 1891 року).


Увиразнення доброзичливих взаємин, віддзеркалення особливостей сприйняття особистості передають звертання емоційного типу. Для оформлення звертань адресанти використовують слова різних лексико-семантичних класів: субстантивовані прикметники й займенникові слова, абстрактні іменники з емоційно-оцінними значеннями; іменники, які виражають любов і прихильність, напр.: Рідна моя, дивовижна, незрівнянна, велика, велика! Тиха, тиха, вірна моя! (М. Коцюбинський до дружини, 1897 р.); Рідне моє! (П. Тичина до Л. П. Паперук, 3 червня 1933 року).


Факультативним доповненням до категорії звертання є категорія пошанності. Функціонування семантичних одиниць категорії пошанності у модусній сфері значення висловлення розглянуто як інтерпретація адресантом суб’єктивного змісту висловлення. Пошана є градуювальною величиною, вищим ступенем максимальної поваги, оцінкою, визнбнням і внутрішнім схваленням адресантом високої статусної (ситуативної) позиції, соціальної ролі адресата.


Шанобливо ввічливе поводження адресанта репрезентується звертанням – займенниковим іменником Ви із значенням однини та похідним від нього займенниковим прикметником Ваш, граматичними формами дієслова 2-ї особи множини, доповнених звертальними виразами. У писемному мовленні пошанне Ви зображається графічно великою літерою.


Категорія числа й особи в займенниковому і дієслівному вираженні є засобами, що розширюють функціонально-семантичне поле ввічливості – абстраговане із  віддзеркалення соціальних взаємин осіб у спілкуванні: категорія числа в займенникових словах передає повагу, категорія особи – послідовне збільшення/зменшення соціальної або персональної дистанції, напр.: А коли вже Вас Україна посадила на ювілейне крісло, то не відкиньте і моєї чолобитні перед Вашої Музою і моїх пожелань для Вас: аби Ваша творча сила і в майбутньому, як і досі, раз коло разу орала і засівала нашу літературну ниву... (Марко Черемшина до ювілейного комітету по відзначенню літературної діяльності Антона Крушельницького, 14  лютого 1926 року).


Формули соціального етикету – це засоби і прийоми, об’єднані за принципом соціально-комунікативних ситуацій спілкування, що типово виявляються в соціально мовленнєвих актах вітання, подяки, привітання, вибачення, побажання, компліменту, прощання, співчуття, поваги, прихильності.


Ввічливим мовним одиницям категорії соціального етикету притаманна соціальна маркованість. На вибір стереотипу мовленнєвої поведінки впливає ситуація – симетрична/несиметрична, реєстр комунікації офіційний/неофіційний та соціально-релевантні ознаки учасників спілкування.


Основною ознакою ввічливого висловлення є предикативність, яка реалізується в граматичних категоріях особи, способу, часу та зосереджується в предикаті, а також засоби, які виражають експресивно-вольові й модальні значення в процесі мовлення, напр.: Прийміть, мої добрі друзі, на сцені і в залі моє поздоровлення та моє побажання усім нам великого щастя (О. Корнійчук до акторів театру ім. І. Франка, квітень 1972 року).


Для втілення інтенції, мети спілкування адресант використовує різні засоби вираження ввічливості, зважаючи на ситуацію, характер спілкування, пресупозиції адресата.


У висновках узагальнено результати дослідження соціальних категорій модусу в українському епістолярії.


Епістолярний стиль здійснює комунікативну, референтну, фатичну, апелятивну, ономасіологічну, волюнтативну, прагматичну функції мови. Стиль листування віддзеркалює в жанрі епістолярію письменників  традиції,  звичаєві  приписи українського народу, передає  соціальні  й  особистісні  взаємини  адресантів,  їхню  реакцію, почуття, емоції, ставлення. Композиційні й змістові особливості листа виявляють широке використання соціальних категорій модусу.


Специфіка семантики соціальних категорій модусу в епістолярії виявляється у сукупності обов’язкових суб’єктивних значень, в яких реалізується комунікативний намір адресанта, передається ставлення адресанта до зображуваного у висловленні фрагмента дійсності. Розглядувані категорії модусу є засобом передачі соціальних і особистісних взаємин, оцінного, емотивно-експресивного ставлення адресанта до адресата, „третіх” осіб – пошани, поваги/зневаги, категоричності/делікатності, офіційності/фамільярності, суму/радості, схвалення/ несхвалення тощо.


Внутрішньомовне та позамовне вираження соціальних категорій модусу формують групи: категорія найменування осіб, модуси-директиви, категорія ввічливості. Основним критерієм їх розмежування є спрямування на адресата, що виражають різні соціальні взаємини між учасниками комунікації.


Модусні експліцитні значення оформляються спеціалізованими засобами – займенниковими іменниками я/ми, ти/ви, він, вона, воно, вони; займенниковими прикметниками мій/твій, ваш/наш; дієсловом-перформативом у формі 1-ї особи однини теперішнього часу індикатива (наказую, прошу, благаю, молю, раджу, пропоную, позволю, вітаю, дякую, поздоровляю, бажаю, скорблю, здоровлю, клонюся) та їхніми трансформами (іменниками прохання, порада, дозвіл, рекомендація, пропозиція, побажання, подяка, вітання, поздоровлення, привітання). Крім того, до перформативних належать будь-які соціально забарвлені висловлення (подяка, прохання, заборона, протест, привітання, вибачення тощо), оскільки вони є одночасно актами мовленнєвої і соціальної дії.


Соціальні категорії модусу утворюють комплекс мовних  імпліцитних засобів, значення яких можна встановити тільки з пресупозиції й контексту висловлення: синтетичні й аналітичні форми імператива; прохібітива у формі 2-ї особи однини й множини індикатива; спонукальні апелятиви, що мають значення звертання, виражені дієсловами 1-ї особи множини, 2-ї особи однини та множини; поєднання форм дієслова минулого часу з частками б, би, дієслівною формою  було б + дуже добре + інфінітив – у складі  різних висловлень.


Соціальні категорії модусу функціонують у структурі висловлення як комунікативні реалізації комплексних модусних значень і оформляються різними мовними засобами. Для здійснення інтенції, мети, завдання адресанти використовують синкретичні висловлення, які містять декілька значень: віддзеркалення поваги з проханням; дозвіл із зауваженням та порадою; рекомендація з проханням; вітання із запрошенням; прощання з вираженням подяки і пошани, прихильності; прохання з вибаченням тощо.


Ієрархію засобів вираження соціальних категорій модусу репрезентують мовні рівні: інтонаційний – розповідна, спонукальна, питальна (прохальна чи наказова, ввічлива чи категорична) інтонація; лексичний – слова і висловлення, що позначають статусну нерівність, ввічливі звертання, слова, що мають ті або інші конотації соціального статусу; словотвірний – утворення із зменшено-пестливими суфіксами; морфологічний – способові і часові та  форми особи і  числа дієслів; граматичні значення виду; частки, вигуки, модальні слова; синтаксичний – реченнєві конструкції різного виду і типу; фонетико-графічні засоби – авторські розділові знаки.


 


Змістова організація соціальних категорій модусу виступає в діалектичній єдності з їхньою формальною організацією, тобто план змісту і план вираження їхнього значення перебувають у тісному взаємозв’язку, оскільки ,,чистої” синтаксичної семантики поза мовною формою немає.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины