СЕРЕДНЬОНАДДНІПРЯНСЬКИЙ ДІАЛЕКТ. ФОНОЛОГІЯ І ФОНЕТИКА

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, окреслено наукову новизну, теоретичну й практичну цінність дисертації, наведено відомості про апробацію її результатів та особистий внесок здобувача в розробку відповідної проблематики.

Перший розділ “Фонологічна й фонетична системи середньонаддніпрянських говірок” складається із трьох підрозділів. Підрозділ “Засади вивчення фонологічної і фонетичної систем середньонаддніпрянських говірок” присвячено висвітленню загальних теоретичних і методологічних питань системного вивчення фонологічного і фонетичного рівнів мови загалом і діалектної зокрема. Перші спроби дослідження способів структурної організації фонологічних систем у плані парадигматики, рідше синтагматики їхніх компонентів у різних говорах української мови знаходимо у працях О. Брока, І.Г. Верхратського, І.А. Панькевича, М.А. Пшепюрсьскої, З. Штібера, К. Дейни, М. Павлюка, І. Робчука, Ф.Т. Жилка, Т.В. Назарової, Л.Е. Калнинь, С.М. Толстої, Т.В. Попової. Створення цілісної картини фонологічної системи мови з усіма зв’язками її компонентів забезпечила методика, запропонована представниками Московської фонологічної школи (Р.І. Аванесов, П.С. Кузнєцов, Л.Е. Калнинь, О.О. Реформатський, М.В. Панов, С.В. Бромлей, К.В. Горшкова, Р.Ф. Пауфошима та інші), які поєднали парадигматичний і синтагматичний аспекти досліджень. Для повного опису звукового складу мови (наріччя, діалекту чи говірки) важливо встановити не тільки репертуар її структурних елементів, а й специфіку синтагматичних відношень, залежність реалізації фонем від конкретної позиції в слові чи фразі.

В останні десятиріччя створено ряд описів фонологічних систем говірок, метою яких є повнота їхньої репрезентації. За докладністю охоплення фрагментів фонологічної системи в слов’янському мовознавстві вирізняються праці П. Івіча, І. Лекова, Б. Відоєського, К. Горалека, С.М. Толстої, О. Лєшки, С. Урбанчика, В. Курашкевича, С. Реметича, З. Тополинської, А. Басари, Я. Басари, Ф. Чижевського. Представлення матеріалу українських діалектів найповніше здійснено у працях Л.Е. Калнинь, Т.В. Назарової, Т.В. Попової, А.М. Залеського, С.К. Пожарицької, Г.І. Малишко, П.Є. Ткачука, С.Г. Чемеркіна.

У підрозділах “Вокалізм середньонаддніпрянських говірок” і “Консонантизм середньонаддніпрянських говірок” розглянуто склад голосних і приголосних фонем, їхню парадигматику, особливості реалізації фонем та її залежність від позиції в слові і синтагматичного оточення, визначено функціональне навантаження фонем, встановлено системні зв’язки компонентів у різних групах говірок. Дослідження фонемного і звукового складу діалектної мови та характеристику фонем здійснено за методикою, згідно з якою тотожність фонетичного оточення не пов’язують із мінімальними парами, а достатнім для встановлення функціональної вартості звуків вважають можливість їхньої появи в ідентичних фонетичних позиціях (див. концепції Л.Р. Зіндера, М.В. Панова, Л.Е. Калнинь, А.М. Залеського). Оскільки завданнями нашого дослідження не передбачено докладного аналізу фонологічної й фонетичної систем кожної із середньонаддніпрянських говірок за уодноманітненою схемою (Л.Е. Калнинь), то ми, беручи за основу повний набір тих ознак, які використовувала дослідниця, поставили за мету створити узагальнений портрет фонологічної й фонетичної систем середньонаддніпрянського говору.

Фонемний інвентар визначено на основі опозицій, у яких фонеми мають релевантні диференційні ознаки (ДО). Виділення системи опозицій ґрунтується на тому, що компоненти фонологічного протиставлення мають підстави для диференціації та ідентифікації, зокрема різне підняття і однаковий ряд для голосних фонем, різний локальний ряд, спільний спосіб творення для приголосних та інші. За характером вияву ДО, що утворюють протиставлення, їх поділяють на градуальні, привативні та еквіполентні. Для зручності аналізу в роботі використано надговіркову інваріантну модель, яка включає повний набір фонем, що характеризуються поєднанням всіх ДО, реалізованих у позиціях максимального розрізнення. Однак для окремих говіркових мікросистем чи їхніх груп характерні позиції, де внаслідок нейтралізації протиставлень замість однієї з фонем з’являється одиниця – архіфонема, яку реалізує звук, проміжний між двома членами опозиції (див. концепції Л.Р. Зіндера, М.С. Трубецького, А. Мартіне, В.В. Виноградова, Л.Е. Калнинь). Виділення архіфонем дозволяє повніше схарактеризувати фонологічні мікроструктури вокалізму і консонантизму досліджуваних говірок.

Повноту аналізу забезпечує врахування всіх позицій для виявлення кожної фонеми, встановлення місця її репрезентантів у фонетичній структурі слова. Досліджуючи вокалізм, звертаємо увагу на такі позиції: початок, середина, кінець слова; наголошена, ненаголошена позиція; відкритий, закритий склад; тип консонантного оточення голосних фонем (після та перед губними, передньоязиковими – зубними й піднебінно-зубними, середньоязиковим [й], задньоязиковими, фарингальним [г], твердими й м’якими приголосними); позиція перед наступними складами з голосними різного підняття. Аналізуючи консонантизм, встановлюємо правила сполучуваності окремих одиниць із голосними та приголосними звуками після паузи, між голосними й перед паузою в словоформах і складах, за особливостями артикуляції (локальний ряд, спосіб творення тощо).

Для вивчення звукової синтагматики використано методику, розроблену М.В. Пановим у його описі фонетики російської літературної мови й апробовану Л.Е. Калнинь у діалектологічних дослідженнях. З’ясування синтагматичних особливостей фонологічних одиниць на підставі суцільних текстів із великої кількості говірок дозволило удокладнити їхню дистрибуцію, виявити значно більшу варіативність звуків, увиразнити реалізацію фонологічних опозицій у різних умовах, встановити позиції їхньої релевантності й нейтралізації, функціональне навантаження фонем, а відтак – об’єктивно відтворити структурну організацію фонологічної і фонетичної систем се-редньонаддніпрянських говірок. Дослідження їхньої фонології і фонетики здійснено в синхронічному аспекті, проте в описі є елементи діахронії. Зокрема, це виявляється в розмежуванні позицій різного генетичного плану, наявності відсилок до історично відмінних рефлексів праслов’янських голосних і їхньої репрезентації у фонологічній і фонетичній системах середньонаддніпрянського говору. Крім цього, розглядаючи структури вокалізму й консонантизму, виділяємо в них типи, характерні для окремих груп говірок досліджуваного континууму. Саме такий комплексний підхід до аналізу зафіксованих мовних фактів дав змогу виявити склад, структурну організацію й ареальні типи фонологічної і фонетичної систем середньонаддніпрянських говірок.

У другому підрозділі “Вокалізм середньонаддніпрянських говірок” визначено інвентар голосних фонем, здійснено їхнє групування у фонологічні опозиції, виявлено реалізацію кожної з них, з’ясовано залежність репрезентації фонем від ряду позицій, різних для наголошеного і ненаголошеного вокалізму та окремих груп говірок.

Реалізація фонемних протиставлень у підсистемі вокалізму залежить від наголошеності / ненаголошеності, сусідства голосних і приголосних, характеру складу, місця в слові. Домінуючим чинником, що впливає на вияви голосних фонем, є акцентуація. Для середньонаддніпрянських говірок характерний шестифонемний наголошений вокалізм, який репрезентують надговіркові моделі двох типів (А, Б). У говірках зі структурною організацією голосних типу А (/і/, /и/, /е/, /у/, /о/, /а/) репрезентантами фонем здебільшого є їхні основні вияви. В окремих говірках досліджуваного ареалу, здебільшого в його західній частині, зафіксовано реалізацію /е/ звуком [и], а /и/ звуком [е], що трапляється спорадично в ряді словоформ: ^|седишче (100), о^|ден, по^|сеUу (103), ве^|тушка (139), бе^|тел’н’а (172), же^|ве (133, 172), кри^|чемо (63), по^|седимо (140, 142, 98), си^|демо (35), по^|сеUу (141, 143), д^|вегнути (272), ц’і^|делок, ни^^|ведно, кор^|зену, з^ус’і^|йейі ^|сели (162), ^|сел’на ^|бочка, із^^|сел’нойу вяід^|ляогойу (154), ^|мате, т^|рохе (216), ^|л’уде (87), о^|ден (178,184, 281, 284), го^|ден (277). Спорадична субституція фонеми /и/ на /е/ характерна переважно для периферійних крайніх західних і східних говірок досліджуваного континууму, а також виявляється у трьох говірках (154, 162, 163), локалізованих у центрі середньонаддніпрянського ареалу, де ця зміна відбувається нерегулярно. В одній із них у наголошеній і ненаголошеній позиціях у сусідстві з приголосними різних класів (здебільшого губними й задньоязиковими) в середині та кінці слів репрезентантом /и/ є звук [ы] середньо-заднього ряду, високого обниженого підняття, нелабіалізований: ^|выǐде, ро^|быляи, нато^|пыт’, мы^|нули, ^|выгнали, ўто^|мылас’а, пыў, быў, спыт’, ў^|кынулы, Йари^|мыйіха, напы^|чут’, л’у^|были, ку^|пыт’, па^|лылы, стириг^|лы, ма^|шынойу, па^|лыў, ^|жыто, голо^|вы, сва^Рты, рушни^|кы, ш^|чокы, ^|губы (162). Ця риса споріднює говірку
с. Байбузи Черкаського р-ну Черкаської обл. з карпатськими діалектами [див. АУМ, 2: к. 15 – 22]. У цій же говірці виявлено звужену реалізацію наголошених репрезентантів /е/: ў^л’у^|диǐ, ^|читвиро, ^|тирли, п^|литині, пири^|висло, ў^|вичир’і, ста^|рин’кяі, трудо^|дин’, зи^|линиǐ, вири^|тино, ў^г^|ричку, ^|типлиǐ, г^|личик, ли^|лика, ви^|чир’а, ^|вичяір, ^|чил’ад’, ^|Vиркало, вирх, ^|вирби, ^|мирзне, ^|миртвиǐ, чи^|ришн’а, рідше виявом фонеми /е/ є звук [ы]: за^|мырзне, пири^|мыл’ували (162). Отже, наголошений вокалізм ряду говірок типу А вирізняється незначною зміною функціонального навантаження фонем /е/, /и/, а в одній говірці навіть зростає інвентар фонем – /і/, /и/, /е/, /у/, /о/, /а/, /ы/ (162).

Структурну організацію голосних типу Б (/і/, ‹і_и›, ‹и_і›, /и/, /е/, /у/, /о/, /а/) ускладнюють архіфонеми ‹і_и›, ‹и_і›, які нейтралізують протиставлення /і/ : /и/ в північних се-редньонаддніпрянських говірках у кількох позиціях слова (ініціальній, зрідка в середині слова та в кінці) незалежно від наголошеності / ненаголошеності. Так, репрезентантами /і/ в ініціальній позиції можуть бути [и], [і^и], [и^і]: ^|иниǐ, ^|ин’іǐ, ^|иншиǐ, и^|начиǐ, ^|инеǐ, ^|инаǐ, ин^|дик, ^|и^ін’іǐ, ^|і^ин’іǐ, ^|і^иншиǐ, ^|искра, иск^|рит’, иск^|риц’:а, Ил’^|кова, инва^|л’ід тощо, проте ці вияви мають нерегулярний характер. Зменшення функціонального навантаження /і/ в північних середньонаддніпрянських говірках також зумовлене тим, що в них *и, *о, *е, зрідка *м не завжди рефлексуються звуком [і]. Це засвідчено у прийменниках, префіксах пид-, оби-, оди-, зи-, рози-: пид^пар, пид^^|боком, пид^^|голови, пид^^|ноги, пид^|н’ом, пидн’і^|майу, пидог^|р’ійиш, пид^|париш, пі_ид^|ходит’, пяідиǐш^|ло, пі_ид^|лиў, зрідка в середині слова: ри(і_и)^|л’:а, ри^|л’а, сим^|й(н’)а, сем^|н’а, ^|семй(н’)і, на^^|семйу, ^|попи(е, е_и)л, ^|погри(е, е_и)б, роў^|чак, спод^|ниц’а, с^|туляец’, с^|тул^(я)чик, пош^|ла, у закінченнях іменників 3 відміни у род., дав., місц. в. одн., іменників жін. р. з основою на шиплячий у род. в. одн. та наз. в. мн., прикметників і займенників у наз. в. мн.: п^|р’ажи, г^|роши, ^|воши, ^|д’іжи, ^|миши, ^|уши, ^|очи, з^^|ночи, д’і^|жи, ^|соли, ^|совяісти, ^|радости, п^|лоскони, ^|памйати, с^|мерти, з^^|осини, та^|ки ^|гарни ^|кисли гур^|ки, мис^|ки ви^|лики по^|лиўйани, с’іл’с’^|ки, ^|руки золо^|ти, ^|менши бра^|ти, г^|роши ^|добри, ^|р’ідни, ^|ноги ^|пухли. Перерозподіл функціонального навантаження фонем /і/ та /и/, зрідка /е/, /о/, /у/, виникнення архіфонем ‹і_и›, ‹и_і› відбувається переважно в північній смузі середньонаддніпрянських говірок, а в окремих словах (^|ин’іǐ, ин^|дик, ^|соли) – на всій території досліджуваного ареалу.

У підсистемі ненаголошеного вокалізму виділено чотири типи структур (А, Б, В, Г), кожна з яких має особливості щодо функціонування в окремих групах досліджуваних говірок. Типовою для ненаголошеного вокалізму говірок центральної зони є п’ятифонемна структура /і/, /и/, /у/, /о/, /а/, ускладнена архіфонемами ‹е_и›, ‹и_е› (тип А), що зрідка нейтралізують опозицію фонем /и/ : /е/ переважно за рахунок виявів /е/ в сусідстві із сонорними. Здебільшого /е/ репрезентує [и], тобто відбувається втрата ДО “середнє підняття” на користь ДО “високе обнижене підняття” у середині слів після різних груп приголосних у перед- і післянаголошених складах: ми^|не, ти^|бе, твир^|де, спи^|реду, тви^|резе, ти^|пер, пи^|че, би^|ре, си^|ляо, пи^|н’ок, шли^|йа, ўнис^|ляа, ти^|л’а, Сир^|гяіǐ, ви^|ляикяі, зади^|ру, ми^|н’і, чи^|р’ін’, пши^|ниц’у, зачи^|пиў, ляи^|жит’, на^пи^|чяі, з^|найите, пирикру^|тиляа, ^|йасин, п^|летині, ^|кажимо (44); си^|редн’о, би^|рец’:а, зи^|лене, спи^|чем, уси^|редин’і, дони^|се, зим^|л’а, ни^|ма, на^сти^|пах, зир^|но, сир^|пами, свик^|рус’і, ни^|вяіс’ц’і, бириг^|ляи, с^|мужичяки, ни^|сут’, гриби^|н’і, ^|пайичяка, са^|жайиц’:а, ^|вяідир (127). У говірках цього типу ДО “середнє підняття” може зберігати свою релевантність у ненаголошеній позиції лише в кінці слова: ^|перве, о^|це, тче, ^|серце, ^|поле, ^|шийе (1); ^|ранше, ни^|майе, з^|найите, рос^|каже, па^|гане (49а), пТід^|кине, т^|ройе, мах^|не (120); ^|сохне, ў^^|мене, ^|с’іре, ра^|н’іше, пробТі^|гайе, ^|гарне (141), о^|бойе, ^|бачите, ^|добре, ў^|л’ізе, ^|вибире, ^|нужне (168) тощо. У говірках західної, південної та східної зон зменшується функціональне навантаження /е/, оскільки у позиції перед складом з [і] чи в сусідстві з м’якими приголосними її можуть реалізувати звужені репрезентанти [і], зрідка [і^и], [и^і]: вяі^|с’іл’а, ў^пяі^|чяі, на^^|бер’із’і (288), на^пяі^|чяі, ўт’ік^|нуляа (183), за^|мяіс’уйім (293), з^|найіш, са^|пайімо, пол’а^|гайім, бТі^|рут’, ^|попяілом, із^^|попяілу (294); ^|бер’іг, ки^|дайіц’а, нази^|вайіц’а (322), пяітси^|пайіш, гр’ібяіш^|кяіў, пи^і|чяу (295), пи_і^|чяу, пи_іри_імяі^|ниляи (298, 299), ми_і^|н’і (140, 141) тощо. Структурну організацію голосних типу Б (/і/, /и/, ‹і_и›, ‹и_і›, ‹е_и›, ‹и_е›, /у/, /о/, /а/) ускладнюють архіфонеми ‹і_и›, ‹и_і›, ‹е_и›, ‹и_е›, які нейтралізують протиставлення /і/ : /и/ (незалежно від наголошеності / ненаголошеності), /и/ : /е/ (в ненаголошеній позиції) в північних середньонаддніпрянських говірках. Структура ненаголошеного вокалізму типу В (/і/, /и/, /е/, /у/, /о/, /а/) властива окремим говіркам центральної, південної та східної зон, де в позиції перед складом з наголошеним [е] фонема /е/ зберігає свій основний вияв – голосний [е] чи внаслідок часткової нейтралізації замість неї з’являється архіфонема ‹е_и›: веляе^|чен’ка, пляе^|тем, попе^|рем, постре^|жем, пе^|че, пе^|чем, бе(е_и)^|ре, бе^|рем, хреш^|чениǐ, те^|пер, кер^|сет, пяідпе^|резана, те^|че (59); попе(е_и)^|рем, випе^|райим, зе^|ляена, те^|пер, попе^|чец’:а, пере^|весляо, пере^|весляом (59а); веляе_и^|чен’койу, прине^|се, же^|ве, сгре^|беш, те^|че (133); ве^|зем, зем^|ляейу, же_и^|вем, напе^|че, спе^|чец’:а, посе^|редин’і (172). У ряді говірок цього типу відбувається нейтралізація опозиції /е/ : /а/ за рахунок ДО “середнє підняття”: ка^|рейа, одна^|сеш, ва^|чер’айут’, ва^|чер’ат’, ва^|чер’у, набе_а^|реш, ба_е^|реза, на^|сем, жа_е^|ве, ти(е_а)^|пер, зава^|де (165), ба^|реза, ва^|шен’, ва^|чер’ат’, ^|випа_е(е_а)ре, бе_а(а_е)^|ре, не_а(а_е)^|се, дона_е(е_а)^|се, ўна_е^|се, не_а(а_е)^|сем, спе_а^|чец’а, зале_а^|нен’ка, зале_а^|нен’ке, та(а_е, е_а)^|пер, ца(а_е)^|бер, та^|че, ча_ет^|вер (304), унаслідок чого /е/ субституює /а/ чи з’являються архіфонеми ‹е_а›, ‹а_е›.

Структуру ненаголошеного вокалізму типу Г (/і/, /и/, /у/, /о/, /а/) ускладнюють архіфонеми ‹е_и›, ‹и_е›, ‹о_у›, ‹у_о›, які нейтралізують опозиції /и/ : /е/, /у/ : /о/. На тлі інших типів своєрідність ненаголошеного вокалізму говірок типу Г визначає реалізація опозиції /о/ : /у/. Докладний аналіз дистрибуції фонем /у/, /о/ та використання для характеристики явища лінгвогеографічного методу із залученням статистичних даних (див. Н.М. Пшенишнова) дозволили подати нову інформацію про збереження чи нейтралізацію цього протиставлення. За особливостями його реалізації досліджувані говірки поділено на два типи: тип А – зі збереженням опозиції /о/ : /у/; тип Б – з повною чи частковою нейтралізацією опозиції /о/ : /у/. На реалізацію ненаголошеного [о] в говірках типу А не впливають позиції ні перед складом з наголошеними [e] чи [і], ні після губних приголосних перед складами з [у], [о], [и], [і], ні перед складом з губним та [о], [а], [е], [и]. Ненаголошений [о] не наближується в цих позиціях до [у], а вимовляється дещо напруженіше й вужче [о]: го^|лубка, ко^|жух, то^|бяі, о^|бяід, то^|д’і, году^|ват’, мо^|гила, ко^|леса, нагоду^|ват’, бо^|л’ачка, о^|нук, о^|нука. Тексти, записані у говірках типу А, перекон-ливо засвідчують відсутність “помірного укання”, що не відбувається навіть перед наголошеними [і], [у]: коксо^|гяіз, то^|д’і, воляо^|чит’, по^|л’а, о^|дин, о^|копи, по^|йіхаў, хо^|дит’, сто^|йаляи (6), про^|сиў, ^|д’іточки, сво^|йіми, намо^|ляоляи, кор^|жяіў, нагоду^|валяи, кор^|жа, ^|житн’ого, сто^|йаляа, дойіж^|Uайут’, ^|заворот (68), об^|р’іс, дош^|ч’і, огяір^|ки, чо^|тир’і, во^|ни, то^|бяі, од^|на, ^|нашойі, по^|биляи, голяо^|доўку, ко^|сар, ко^|силяи, пос’^|т’іǐн’іǐ, до^|бавиляи, з^копяіǐ^|ками (128) та інші. Поодинокі випадки звуженої реалізації /о/ в говірках цього типу зумовлені сусідством губних і задньоязикових приголосних: ^|жолуб, ^|жоло_уб, ^|кадуб, ту^|пор, бу^|бир, бу^|бир’, бут^|ва, бут^|вина.

Серед досліджуваних говірок з помірним уканням (тип Б) можна виділити три основні групи за ступенем нейтралізації опозиції /о/ : /у/ та регулярністю вияву субститута – /у/, ‹у_о›, ‹о_у›. Для говірок першої групи характерна повна чи часткова нейтралізація опозиції /о/ : /у/ → /у¹/ : /у/ або /о/ : /у/ → /о/, ‹у_о›, ‹о_у› : /у/. Нерегулярне звуження вимови реалізаторів /о/ відбувається незалежно від якості голосних наступного складу: о_уд’і^|йаляа, кро_у^|ват’і, то_у^|д’і, ў^воǐ^|ну, по_у^^|вяікна, о_ус’у^|ди, хо_у^|т’іў, то_уўс’^|т’і, по_у^|с’ік (220); то_у^|д’і, по_у^|були, зуў^|с’ім, гу_ору^|вала, ко_у^|н’ушян’у, ко_у^|р’іў, по_убу^|ла, по^|йіхаў, йо_у^|му, по^|чаў, со_у^|бяі, хо^|дити, поп^|родали, бо^|л’ат’, чу_олу_о^|вяіка, чу_олу^|вяік, ни^го_убяід^|раў, сто^|лову, по_у^|йіли, чулу^|вяік, го_у^|бяід, ко^|сила (238) тощо. Зрідка нейтралізація опозиції відбувається за рахунок синтагматичної ідентифікації виявів /о/ з реалізаторами /у/ переважно перед складом з наголошеним [і] та після губного приголосного. Частіше перед наголошеними й ненаголошеними складами з [у] чи [і] опозицію /о/ : /у/ нейтралізують архіфонеми ‹у_о›, ‹о_у›. Часткову нейтралізацію протиставлення лабіалізованих голосних заднього ряду перед складом з голосними невисокого підняття [а], [и], [о], [е] спостерігаємо в говірках цієї групи спорадично. Частіше виявом /о/ в зазначеній позиції є голосний [о].

Другу групу становлять говірки, в яких часткова нейтралізація опозиції /о/ : /у/ відбувається перед складами з [у], [і] внаслідок звуження виявів фонеми /о/. Помірне укання, характерне для цієї групи говірок, нерегулярне, зрідка засвідчене лише у кількох словах. Здебільшого звуження виявів /о/ властиве словоформам го_у^|лубка, ко_у^|жух, то_у^|бяі, о_у^|бяід, го_уду^|ват’, зо_у^|зул’а, о_у^|нук, однак у мовленні респондентів однієї говірки ненаголошені звуки [о^у], [о] можуть взаємозамінюватися. Крім названих форм, засвідчено також ку_о^|пяіǐки (180), го_уд^|р’іжут’ (231), ко_у^|л’іǐ, гу^|л’ійу (247), поўдо_у^|вяіляа, бур^|довяі, о_угяір^|ками, по_у^|суду (290), по_у^|суда, пу_опус^|кали (280) та інші. У ряді говірок цього типу звуження ненаголошених виявів /о/ перед наголошеними [і], [у] відбувається послідовніше: по_у^|йіхаў, с_з^ко_уно_уп^|л’іў, ко_у^|жух, хо_уло_уд^|н’іше, по_у^дру^|гому, ко_у^|жухом, чо_у^|б’іт (284), на^го_у^|бяід, пого_у^|бяідайут’, чо_уло_у^|вяіковяі (291), го_у^|нук, чо_уло_у^|вяік, ро_узд’і^|л’аляи, жо_у^|лудок, го_уйі^|рок, ни^пу^|йіду, на^по_у^|лу, у^дво_у^|р’і, по_у^|лумисок, ко_у^|н’ушян’а (330), го_у^|нук, ро_узд’і^|л’аляи, жо_у^|лудок, го_уйі^|рок, ни^пу^|йіду, на^по_у^|лу, у^дво_у^|р’і, по_у^|лумисок, ко_у^|н’ушян’а (334). Проте чаcто цієї зміни не зафіксовано навіть перед складами з наголошеними [у], [і]: йо^|му, чоло^|вяіки, по^|бяігла, по^|н’іс, то^|д’і, по^|йіляи, по^|йіхаў, до^|йіляа, то^|бяі, кор^|жяі, моло^|ду, по^|суди (332), кор^|чуйе, по^|душки, со^|бяі, уго^|р’і, о^|л’ійі, о^|бяідат’, уно^|чяі, погу^|л’ат’, го^|р’ішче (337), то^|д’і, по^|душки, со^|бяі, уго^|р’і, о^|л’ійі, пойі^|си, о^|бяідат’, уно^|чяі, погу^|л’ат’, го^|р’ішче (340).

Третю групу становлять говірки, в яких нейтралізацію опозиції /у/ : /о/ засвідчено лише в лексикалізованих формах: бу^|йарин (35, 37, 105), бу(о_у)^|йарин (24), пу^|жар (12, 72), бо_у^|йари (42), зу^|зул’а (прізвище), пу^|жарники (11), о_у^|нуки, бу^|йарин, бу^|йар’і (36), бу^|йари (155а), зу^|зул’а (лише в пісні, 161), бо(о_у)^|йарин, по_у^|суда (234), ку_о^|нопл’і (167), напо(у)^|валяа (187), на^пу^|жар (190), ко_усин^|ками (228), ^|виско_учу (246), бо_у^|л’ат’ (51), о_у^|пора (200). У наведених формах заміна ненаголошеного [о] звуками [у], [у^о], [о^у] здебільшого підтримується позицією після губних та задньоязикових приголосних, тобто є наслідком комбінаторних змін, і, напевне, саме тому звужена реалізація [о] має порівняно стійкий характер (див. к. 1 на с. 37).

Отже, нейтралізація опозиції /о/ : /у/ у середньонаддніпрянських говірках взагалі не відбувається (тип А) чи відбувається непослідовно (тип Б). У говірках типу Б представлено співіснування мовних одиниць, які є міждіалектними відповідниками. Вивчення цих говірок лінгвогеографічним методом із залученням статистичних даних дозволило за кількісними показниками розглянути наростання чи зникнення “укання”. У процесі аналізу діалектних текстів було встановлено, що кожну говірку типу Б (всього 71) характеризує певна кількість випадків, де /о/ репрезентована виявами [у], [у^о], [о^у], внаслідок чого визначено частотність їхнього функціонування. Зіставлення говірок за цією ознакою дозволило виділити і репрезентувати на карті їхні групи, кожна з яких характеризується статистичною близькістю, а середні частоти вияву явища у цих групах істотно відрізняються. Засвідчено одну говірку, в якій  частотність випадків з [у], [у^о], [о^у] перевищує 20 % (238 – 20,58 %), по одній говірці, де таких фіксацій від 20 до 15 % і від 15 до 10 % (278 – 18,22 %, 294 – 12,88 %),
5 говірок з частотністю від 10 до 5 % (295 – 9,62 %, 304 – 7,74 %, 284 – 7,53 %,
298 – 5,30 %, 220 – 5,22 %), 48 говірок з частотністю від 5 до 1 %, причому
від 5 до 3 % їх нараховуємо 15 (283 – 4,81 %, 300 – 4, 56 %, 286 – 4,5 5 %,
299 – 4,24 %, 319 – 3,88 %, 303 – 3,87 %, 320 – 3,24 %, 247 – 3,10 % тощо),
а від 3 до 1 % – 33 говірки. Крім цього, виявлено 15 говірок з частотністю нижче
1 %. Серед них найбільше говірок з частотністю виявів [у], [у^о], [о^у] від 5 до 1 % та нижче 1 %, а говірок з вищими кількісними показниками тим менше, чим більша частотність субститутів /о/. Частотність випадків з [у], [у^о], [о^у] більше
20 %, від 20 до 10 % засвідчує, що наслідки нейтралізації опозиції /у/ : /о/ ще виразні, хоч і не мають регулярного характеру, тоді як частотність нижче 10 % сигналізує про поступове зникнення цих репрезентантів як ненаголошених виявів /о/, очевидно, під тиском системи говірок типу А. В говірках із частотністю нижче 1 % випадки руйнування опозиції /у/ : /о/ є поодинокі.

В окремих говірках типу Г позиційний набір фонем і архіфонем розширюється, оскільки з’являються архіфонеми ‹а_и›, ‹и_а›, ‹о_и›, ‹и_о›: ши_а^|нел’а (250); би_а^|тел’н’і (292), ло_исто^|падове (296); ти_о^|бяі (98), ти^|бяі, си^|бяі (141), тиǐ, одми^|кало (63), то_и^|д’і, ти^|д’і, со_и^|бяі (340), ти^|д’і (177), які зрідка нейтралізують протиставлення /а/ : /и/, /о/ : /и/.

Характеристика дистрибуції голосних фонем, аналіз реалізації їх протиставлень дозволили з’ясувати особливості звукової системи середньонаддніпрянських говірок. Важливою ознакою досліджуваних говірок є наявність у їхньому вокалізмі кількох типів артикуляції: урівноваженого, підвищеного й обниженого, кожен із яких характеризує окремі групи говірок і представлений позиційним набором фонем та архіфонем. Урівноважений тип артикуляції характерний для центральних середньонаддніпрянських говірок, де фонема /и/ зберігає незалежно від позиції свій основний вияв чи зрідка, найчастіше в сусідстві з сонорними приголосними, її реалізує звук [и^е]. В окремих випадках фонему /и/ репрезентує звук [і]. Ненаголошеним виявом /е/ найчастіше є звук [и], спорадично в сусідстві з сонорними приголосними – голосні [и^е], [е^и]. Фонема /о/ зберігає свій основний вияв у наголошеній і ненаголошеній позиціях, хоч зрідка реалізується звуженими виявами в сусідстві з губними та задньоязиковими приголосними. Для центральних середньонаддніпрянських говірок типовими є такі позиційні набори фонем і архіфонем: /і/, /и/, ‹е_и›, ‹и_е›, /у/, /о/, /а/ – в середині слів після різних груп приголосних у перед- і післянаголошених складах; /і/, /и/, /е/, /у/, /о/, /а/ та /і/, /и/, /е/, ‹е_и›, ‹и_е›, /у/, /о/, /а/ – перед складом з наголошеним [е]; /і/, /и/, /е/, ‹е_и›, ‹и_е›, /у/, /о/, /а/ – в кінці слів.

Тип урівноваженої артикуляції виявів фонем характерний також для північних середньонаддніпрянських говірок, де, крім звуженої артикуляції фонеми /е/ ([и], [и^е], [е^и]) та зрідка обниженої /и/ ([и^е]), функціонують звуки [і], [і^и], [и^і], що репрезентують у ряді наголошених і ненаголошених позицій фонеми /і/, /и/. Північним середньонаддніпрянським говіркам властиві такі позиційні набори фонем і архіфонем: в наголошеній позиції – /і/, /и/, ‹и_і›, ‹і_и›, /е/, /у/, /о/, /а/, в ненаголошеній позиції – /і/, /и/, ‹и_і›, ‹і_и›, ‹е_и›, ‹и_е›, /у/, /о/, /а/ – в середині слів після різних груп приголосних у перед- і післянаголошених складах, /і/, /и/, ‹и_і›, ‹і_и›, /е/, /у/, /о/, /а/ – у кінці слів.

В окремих східних і південних говірках досліджуваного ареалу, рідше – в центральних, виявлено прослідки типу обниженої артикуляції виявів фонем /и/, /е/, що зумовлено, ймовірно, вокальною гармонією. Фонему /и/ в цих говірках зрідка репрезентують звуки [е], [и^е], [е^и], а фонема /е/ спорадично зберігає свій основний вияв [е] чи її реалізують обнижені голосні [е^а], [а^е], [а]. Тип обниженої артикуляції представлено двома підтипами, для яких характерні різні позиційні набори фонем і архіфонем у позиції перед складом з наголошеним [е]: /і/, /и/, /е/, ‹е_и›, ‹и_е›, /у/, /о/, /а/ та /і/, /и/, ‹е_а›, ‹а_е›, /у/, /о/, /а/; /і/, /и/, ‹е_и›, ‹и_е›, ‹е_а›, ‹а_е›, /у/, /о/, /а/. Підвищений тип артикуляції властивий ряду західних і південно-західних говірок, у яких /е/ репрезентують звуки [и], [и^е], [е^и], /о/ – звуки [у], [о^у], [у^о], [о^и], [и^о], /а/ – звуки [а], [е], [и], [е^а], [а^е], [а^и], [и^а]. Для цього типу говірок характерні такі позиційні набори фонем і архіфонем у ненаголошеній позиції: /і/, /и/, ‹е_и›, ‹и_е›, /у/, /о/, ‹о_у›, ‹у_о›, /а/; /і/, /и/, /е/, ‹е_и›, ‹и_е›, /у/, /о/, ‹о_у›, ‹у_о›, /а/, ‹е_а›, ‹а_е›, ‹а_и›, ‹и_а›, ‹и_о›, ‹о_и›; /і/, /и/, /е/, ‹е_и›, ‹и_е›, /у/, /о/, /а/, ‹е_а›, ‹а_е›, ‹а_и›, ‹и_а›, ‹и_о›, ‹о_и›.

У підрозділі “Консонантизм середньонаддніпрянських говірок” розглянуто склад приголосних фонем, їхню парадигматику й синтагматику, виділено фонологічні опозиції та проаналізовано їхню реалізацію. Релевантними для встановлення інвентарю та функціонального навантаження приголосних фонем є особливості їхньої артикуляції – локальний ряд, спосіб творення, участь голосу, твердість / м’якість та синтагматичні характеристики – сполучуваність окремих одиниць з голосними та приголосними звуками після паузи, між голосними й паузою у словоформах і складах. Склад приголосних фонем та їхнє функціональне навантаження є різними для говірок центральної і периферійних зон. У більшості середньонаддніпрянських говірок центральної зони (тип А) переважає 35-фонемна структура приголосних, для якої характерні м’які піднебінні фонеми /ж’/, /ш’/, /ч’/, передньоязикова /р’/, альвеолярна /ля/, незначне функціональне навантаження мають фонеми /V/, /V’/, /U/, /U’/. Мінімально представлені фонеми /ґ/ та /ф/, що можливі лише спорадично в словах, перейнятих з літературної мови, тому вважаємо їх лише потенційними для системи досліджуваних говірок. У північних середньонаддніпрянських говірках склад приголосних фонем зазнає незначних змін. Здебільшого до нього входить 35 фонем, як і в говірках центральної зони, проте в позиції перед голосним [у] переважно в дієслівних закінченнях 1 ос. одн. теп. ч., рідше перед звуком [о] втрачено фонему /р’/ (тип Б). Для говірок західної зони характерна 31-фонемна структура консонантизму, оскільки в них відсутні м’які фонеми /р’/, /ш’/, /ж’/, /ч’/, проте зросло функціональне навантаження /V/, /V’/, /U/; мовці ширше використовують фонеми /ґ/ і /ф/, які навіть здатні субституювати фонему /г/ та звукосполуку [хв]. У цих говірках функціонує переважно фонема /л/, хоч в окремих із них у ряді позицій її репрезентантом є [ля]; зменшується використання фонем /б/, /д/, /з/, /ж/, /г/ унаслідок повного чи часткового оглушення в різних позиціях (В). У консонантизмі говірок східної і південної зон (відповідно типи Г і Д) виявлено здебільшого 32 фонеми: у них функціонує /р’/, але здебільшого відсутні /ж’/, /ш’/, /ч’/. Однак склад приголосних і їхнє функціональне навантаження у цих говірках може бути відмінним: в окремих із них фіксуємо м’які /ж’/, /ш’/, /ч’/, в інших – спорадично втрату /р’/, ще в інших – твердої африкати /ч/, м’яких /ж’/, /ш’/, а в позиції кінця слова – /р/ (див. таблицю 1).

---

Локалізацію говірок див. на картах.