ПРОБЛЕМА ЧЕРНОМОРСКИХ ПРОЛИВОВ ВО ВНЕШНЕЙ ПОЛИТИКЕ ВЕЛИКОБРИТАНИИ, 1892 –1920 гг.

Краткое содержание

            У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми та її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, окреслено предмет і об’єкт, хронологічні межі, мету і завдання, розкрито методологічну базу, наукову новизну та практичне значення дисертаційного дослідження.

                У першому розділі – “Джерела та історіографія” – характеризується джерельна база дослідження і стан наукової розробки проблеми.

                Документальну базу дослідження складають різноманітні за характером джерела.

                Основу джерельної бази дисертації складають документи з фондів Архіву зовнішньої політики Російської імперії. Серед них є такі, що були у свій час опубліковані. Але значну частину складають неопубліковані матеріали. Документи, які відносяться до історії проблеми Чорноморських проток, подані в наступних фондах АЗПРІ: Фонд №138 “Секретний архів міністра»; Фонд №149 «Турецький стіл (новий)»; Фонд №151 «Політархів»; Фонд №159 ДЛС і ХД «Формулярні списки»; Фонд №180 «Посольство в Константинополі»; Фонд №340 «Колекція документальних матеріалів чиновників МЗС». Вказані фонди включають різні за характером документи: записки складені у Міністерстві закордонних справ Російської імперії; телеграми, довірчі листи, депеші російських послів у європейських столицях та Константинополі; ноти та тексти виступів в Державній Думі Росії; телеграми англійського короля Георга V до Миколи II; маніфести Олександра III та Миколи II; записки Морського Генерального Штабу та окремих дипломатів відносно проблеми Проток; дипломатичне листування  МЗС Росії; а також “Щоденники МЗС” за різні роки та біографії і характеристики співробітників МЗС та міністрів³.

Необхідно відзначити, що значна частина вищевказаних  документів була призначена для внутрішнього використання та мала гриф “таємно”. Значення цих матеріалів важко переоцінити, оскільки вони дозволяють реально подивитися на події, що відбувалися, та  оцінювати їх, виходячи з фактичного матеріалу.

                Наступну, другу, групу джерел складають офіційні публікації документів британського уряду. Метою цих публікацій було відображення офіційної точки зору на ті або інші питання зовнішньої політики. Ряд публікацій, які вийшли в світ у 1914 р., включали дипломатичне листування Великобританії з іншими державами. Видання цих документів повинно було продемонструвати, що правлячі кола зробили все можливе, щоб зберегти мир⁴. У 1924 р. уряд Великобританії доручив історикам Дж.Гучу та Г.Темперлі підготувати фундаментальну публікацію документів, яка отримала назву “Британські документи про походження війни, 1898-1914”⁵. Це монументальне видання (11 томів), яке вміщує 8559 документів, було завершено незадовго до Другої світової війни. Дослідник знайде тут багато цінних матеріалів з ряду проблем початку XX ст. (англо-французькі, англо-російські, англо-німецькі відношення, Боснійська криза, Балканські війни, проблема Чорноморських проток та ін.).

                До третьої групи джерел слід віднести збірки документів, присвячених зовнішній політиці Великобританії. Це так звані „кольорові книги”, що публікувалися       під        контролем       урядів      Великобританії⁶,

³Архив внешней политики Российской империи (далі АВПРИ).- Ф.138 «Секретный архив министра»; АВПРИ.- Ф.149 «Турецкий стол (новый)»; АВПРИ.- Ф.151 «Политархив»; АВПРИ.- Ф.180 «Посольство в Константинополе» та ін.      

⁴Great Britain and the European crisis.- L., 1914; Correspondence respecting events leading to the rupture of relations with Turkey.-L., 1914.

⁵ British documents on the origins of the war, 1878-1914. – Vol. I-X. – L., 1927-1936.

⁶ The Reluctant Imperialists. British foreign policy. 1878-1902.- Vol. II.- L.,1967;  The Great Powers and the Near East, 1774-1923.- L., 1970.

США⁷, Росії⁸ та інших. Вони дозволяють детальніше дослідити питання, пов’язані з формуванням британської політики відносно Проток, але потребують критичного підходу.

Четверту, дуже важливу, групу джерел складають стенограми парламентських дебатів, які регулярно публікує уряд Великобританії⁹. Аналіз виступів депутатів парламенту дозволяє простежити еволюцію поглядів лідерів провідних політичних партій Великобританії із Східного питання в цілому та проблеми Проток зокрема. Аналіз парламентських дебатів дозволяє виявити підходи  до проблеми не лише керівників зовнішньої політики, але й лідерів опозиції. Крім того, будь-яка зміна ситуації навколо Проток знаходила відгук у стінах британського парламенту.

П’яту групу джерел складають матеріали тогочасної преси¹⁰. У таких газетах як: „Таймз”, „Дейлі телеграф”, „Нешінел рев’ю” та ін. знаходяться не лише свідоцтва про кризові ситуації в Османській імперії, але й тексти офіційних документів, звіти про засідання парламенту, кореспонденцію з місць. Провідні друкарські органи не лише давали відомості, але й, будучи виразниками поглядів тих чи інших груп у правлячих колах, мали можливість впливати на політику.

Шосту групу джерел складають мемуари видатних державних діячів Великобританії і Росії, представників Форін оффісу за кордоном та іноземних дипломатів¹¹. Мемуари Г.Асквіта, Е.Грея, У.Черчілля, Дж.Бьюкенена та інші, які керували зовнішньою політикою Великобританії, дуже важливі.  Спогади допомагають краще дослідити процес формування зовнішньополітичного курсу, у тому числі відносно Чорноморських проток.

⁷ Diplomacy in the Near and Middle East, 1914-1956.- Vol. II- Princeton and New Jersey, 1956.

⁸ Война с Турцией. Вторая Белая книга. – Петроград, 1915; Вторая Оранжевая книга. – Петроград, 1915; Константинополь и проливы. – Т.I,II. – М., 1925-26; Международная политика новейшего времени в договорах, нотах и декларациях. – Ч. II,III. – М., 1926; Раздел Азиатской Турции. – М., 1924; Севр и Лозанна. – М., 1926.

⁹ Parliamentary debates.- L., 1893-1908; Parliamentary debates. House of Commons.- L., 1908-1915.

¹⁰ Нива. – СПб., 1893-1899; Родина. – СПб., 1912; The Daily Telegraph. – L.,1908-1912; The Times.– L., 1901-1918; The National Review.– L.,1901-1904; The Fortnightly Review.- L.,1901-1905; The Spectator.- L.,1901-1904 та ін.

¹¹ Asquith H.H. Memories and Reflections, 1852-1927. – L., 1928; Buchanan, Sir G. My mission to Russia and other diplomatic memories. – L., 1923; Churchill W.S. The World crisis, 1915. – L., 1923; Grey, Sir E. Twenty five years, 1892-1916. – L., 1925; Morgenthau, Amb. H. Secrets of the Bosphorus. Constantinople, 1913-1916. – L., 1918; Извольский А.П. Воспоминания. – М., 1989; Сазонов С.Д. Воспоминания . – М., 1991 .

                               Окрему, сьому, групу опублікованих джерел складають історичні праці, автори яких були сучасниками подій, що досліджуються. Це роботи С.Горяінова, П.М.Мілюкова, М.Я. Данилевського та інших¹².

Завершуючи аналіз опублікованих джерел, треба підкреслити, що частина з них, головним чином британські та радянські офіційні публікації документів, а також парламентські дебати, мають велику цінність для дослідників.  Інші ж, в основному мемуари відомих політичних діячів, є аналітичними, але часто мають тенденційний характер. Автори намагалися очорнити дії політичних супротивників або подати себе у більш вигідному світлі. Тому, враховуючи важливість вищеперелічених джерел, для більш повного досягнення мети і рішення завдань дослідження, необхідно застосовувати критичний підхід.

Історіографія близькосхідної політики Великобританії та Східного питання країн Західної Європи та США досить велика. Її складають дослідження, авторами яких були політики, вчені та журналісти.

                У британській історіографії проблеми Проток можна умовно визначити три головних напрямки : апологетичний, ліберальний та радикальний.

Представники апологетичного напрямку (Р.П.Черчілль, А.Каннінгейм, П.П.Грейвс, М.Кент, М.С.Андерсон, С.Дж.Лоуві, Лорд Кінросс)¹³

стверджують, що британська дипломатія завжди намагалась підтримувати принцип статус-кво у зоні Проток та цілісність Османської імперії заради збереження миру та балансу сил у Європі.

Крім цього, головною метою Великобританії була, на думку цих істориків, підтримка і розвиток  левантійської торгівлі. У той же час представники апологетичного напрямку роблять великий акцент на загарбницьких планах Росії. Договір 1915р. про Константинополь та Протоки розглядався як згода, на яку британські правлячі кола були змушені піти.

 Вчені ліберального напрямку (А.Дж.П.Тейлор, Дж.А.Марриот, А.Дж.Тойнбі,      К.П.Кирквуд,        Ч.Своллоу,     К.Філлипсон,       Н.Бакстон,

¹² Горяинов С. Босфор и Дарданеллы. – СПб., 1907; Данилевский Н.Я. Горе победителям. Сб. статей. – М., 1998; Данилевский Н.Я. Россия и Европа. – СПб., 1995; Милюков П. Балканский кризис и политика А.П. Извольского. – СПб., 1910; Phillipson C., Buxton N. The question of the Bosphorus and Dardanelles. – L., 1917. 

¹³ Churchill R.P. The Anglo-Russian convention of 1907. – Iowa, 1939; Cunnigham A. Easte Questions in the Nineteenth Century. – L., 1935; Craves P.P. The Question of the Straits. – L., 1931; Anderson M.S. The Easte Question, 1774-1923. – N.Y., 1966; Lowe C.J. The Reluctant Imperialists. British Foreign Policy, 1878-1902. – L., 1967; Кинросс Л. Расцвет и упадок Османской империи. – М., 1999.

М.М.Джефферсон та інші)¹⁴, підкреслюють, що проблема Чорноморських проток займала важливе місце у політиці Уайтхоллу. Ці дослідники також говорять про те, що у Великобританії були не лише економічні, але й стратегічні інтереси у регіоні.

    Засновником радикального напрямку по праву слід вважати В.В.Готліба. Його книга “Таємна дипломатія під час Першої світової війни”¹⁵ стала важливою подією. До цього мало хто займався дослідженням взаємостосунків між державами Антанти. Оперуючи широким колом джерел, автор пориває з традиційною для західної історіографії оцінкою відносин між союзниками. На конкретному матеріалі показана жорстока боротьба у стані Антанти, зростання залежності Росії від її західних партнерів та ін.

Вченим США також належить ряд досліджень, що стосуються питань міжнародних відносин на Близькому Сході та проблеми Чорноморських проток зокрема. Для робіт американських дослідників Г.Хаварда, С.Стайнер, Д.Блейсделла та інших¹⁶ характерно відстоювання програми „14 пунктів” та доктрин ”відкритих дверей” і “рівних можливостей”.

Слід окремо визначити фундаментальне дослідження Дж.Дарвина „Великобританія, Єгипет та Середній Схід”¹⁷. У центрі уваги вченого зовнішня політика Уайтхоллу після завершення Першої світової війни. На основі великого кола джерел, автор детально аналізує боротьбу в правлячих колах Великобританії навколо питань зовнішньополітичної орієнтації в умовах корінних змін у міжнародних відносинах після світової війни.

Доволі велике значення проблемі Чорноморських проток приділяли вчені СРСР, а в подальшому - Російської Федерації та України. Хоч такий її аспект,

¹⁴ Тэйлор А. Дж. П. Борьба за господство в Европе, 1848-1918. – М., 1958; Marriot J.A.R. The Easte Question. A study in European diplomacy. – Oxford, 1940; Toynbee A.J. The Islamic world. Survey of inte ational affairs. – L., 1927; Swallow C. The Sick Man of Europe. Ottoman Empire to Turkish Republic, 1789-1923. – L., 1973; Phillipson C., Buxton N. The Question of the Bosphorus and Dardanells. – L., 1917 ;    Jefferson M. M. Lord Salisbury and the Easte Question, 1890-1898 // The Slavonic and East European Review.- № 92 – L., 1962.-С.44-60.    

¹⁵ Готлиб В.В. Тайная дипломатия во время Первой мировой войны. – М., 1960.

¹⁶ Howard H.N. The partition of Turkey. A diplomatic history, 1913-1923. – Norman, 1931; Howard H.N. Turkey. The Straits and the U.S. Policy. – Baltimore and L., 1974; Mears E.G. Mode Turkey. – N.Y., 1924; Steiner Z.S. Britain and the origins of the First World War. – N.Y., 1977; Jеlavich B. St. Petersburg and Moscow: Tsarist and Soviet Foreign Policy, 1814-1974. – Indiana, 1974; Blaisdell D.C. European financial control in Ottoman Empire. A Study of the establishment, activities and significance of the administration of the Ottoman public debt. – N.Y., 1929 та інші.

¹⁷ Darwin J. Britain, Egypt and the Middle East.- N.Y., 1981.

як формування зовнішньополітичного курсу Великобританії відносно Босфору та Дарданелл, практично не розглядався.

                Ціла серія досліджень  проблеми Чорноморських проток з’явилася у 20-30-х рр. XX ст. Інтерес до проблеми був викликаний публікаціями радянського уряду секретних архівних матеріалів МЗС Російської імперії. Крім таких дослідників як Ф.А.Ротштейн та М.П.Павлович, слід зазначити авторів великих за обсягом передмов до вищевказаних збірок документів з історії вирішення проблеми Проток, таких як: Е.А.Адамович, Ю.В.Ключніков, О.В.Собанін¹⁸. Дослідження цих вчених в основному охоплювали період від Балканських війн до Лондонської конференції і були присвячені міжнародним відносинам на Близькому Сході. Ці автори доволі критично розглядали політику великих держав.

 Після Другої світової війни першим фундаментальним дослідженням з проблематики, що розглядається стала робота Б.О.Дранова¹⁹. Автор досліджує історію формування міжнародно-правового статусу чорноморських проток та дипломатичну боротьбу навколо цього питання.

У 60-80-х рр. радянські історики-сходознавці продовжували вивчення проблем, пов’язаних з історією міжнародних відносин на Близькому Сході та колоніальною політикою великих держав у цьому регіоні. Серед вчених цього періоду слід визначити таких видатних істориків як В.М.Віноградов, К.Б.Віноградов, Г.Л.Бондаревський, М.С.Лазарєв, Л.Є.Кертман, В.Г.Трухановський та інші. ²⁰

Необхідно також відзначити ряд колективних монографій російських

істориків²¹. Серед них хотілося б особливо зупинитися на роботі „Росія й Чорноморські протоки”, автори якої, спираючись на велику джерельну базу російських архівів, розглядають історію проблеми Проток від моменту її виникнення   до     кінця    XX ст. Велика   увага    приділена  еволюції поглядів

¹⁸ Павлович М.П. Борьба за Азию и Африку. – М., 1923; Павлович М.П. Вопрос о проливах на Лозаннской конференции / Восток в борьбе за независимость.- М., 1980.- С.88-95; Проливы. Сб.статей / Під ред.    Ф.А.Ротштейна.- М., 1924 та ін.

¹⁹ Дранов Б.А. Черноморские проливы. Международно-правовой режим.–М., 1948.

²⁰ Виноградов В.Н. Британский лев на Босфоре. – М., 1991; Виноградов В.Н. Великобритания и Балканы от венского конгресса до Крымской войны. – М., 1985; Виноградов К.Б. Боснийский кризис 1908-1909 гг. – Л., 1964; Бондаревский Г.Л. Английская политика и международные отношения в бассейне Персидского залива. – М., 1968; Лазарев М.С. Крушение турецкого господства на Арабском Востоке. – М., 1960; Кертман Л.Е. Джозеф Чемберлен и сыновья. – М., 1990; Трухановский В.Г. Уинстон Черчилль. – М., 1982.

²¹ Восточный вопрос во внешней политике России. Конец XVIII – начало XX вв. – М., 1978; История внешней политики России. Конец XIX – начало XX вв. – М., 1997; Россия и Черноморские проливы. – М., 1999.

російських правлячих кіл на проблему. 

 Представники вітчизняної науки, що досліджують проблеми чорноморського регіону, зосереджені, перш за все, на вивченні питань, які постали перед українською дипломатією після того, як Україна стала незалежним гравцем на міжнародній арені.

Крім вищевказаних публікацій матеріалів науково-практичних конференцій, присвячених проблемам безпеки міжнародних комунікацій та серії колективних монографій, які висвітлюють місце України у системі сучасних міжнародних відносин(надрукованих у 1998-2001рр.), вийшли й інші ґрунтовні праці. У 1997 р. була  опублікована робота О.Івченко „Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан” ²². У 1999 р. в Інституті світової економіки та міжнародних відносин НАН України була захищена кандидатська дисертація   Н.І.Мхитарян „Чорноморське регіональне співробітництво як геополітичний чинник міжнародних інтеграційних процесів, 1990-1996” ²³ .

Дуже важливими для дисертанта виявилися: монографія „Ганза: світ торгівлі і політики” Н.Г.Подаляк, яка, спираючись на численні архівні матеріали дослідила історію Ганзейського торгівельного союзу ²⁴ ; матеріал опублікований О.П.Реєнтом у вже вказаній монографії „Нариси із дипломатичної історії України” під назвою „Дипломатичні аспекти „Східного питання” й Україна”. Окремо слід виділити роботу В.В.Казанцева²⁵, яка була захищена ще в 1979 р. в Київському державному університеті і  присвячена проблемі юридичного статусу використання проток, що мають міжнародне значення. Слід також зазначити ряд робіт О.Б.Дьоміна , присвячених процесу формування зовнішньої політики Великобританії ²⁶.

Однак, історія проблеми чорноморських проток вітчизняними вченими практично не досліджувалася.       

²²Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. – К., 1997. 

²³Мхитарян Н.І. Чорноморське регіональне співробітництво як геополітичний чинник міжнародних інтеграційних процесів, 1990-1996  : Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.04 – К., 1999. – с.20. 

²⁴ Подаляк Н.Г. Ганза : мир торговли и политики в XII – XVII ст. – К., 1998.

²⁵Казанцев В.В. Особенности правового режима проливов, используемых для международного судоходства: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – К.,1979. – С.20. 

²⁶ Демин О.Б.  К истории первых торговых войн нового времени // Питання нової на новітньої історії країн Європи та Північної Америки. – Вип.2.- Ч. I. – Чернівці , 1993.– С. 5-15; Дьомін О.Б. Англія та Османська імперія в європейських міжнародних відносинах 70-80 рр. XVI ст. // Середньовічна Європа : погляд с кінця XX ст. - 

Чернівці, 2000. – С. 108-112; Дьомін О.Б. Біля витоків англійського атлантизму. Зовнішня політика Англії кінця 50 – кінця 80 рр. XVI ст. – Одеса , 2001.    

                Таким чином, аналіз історіографії та джерельної бази дослідження переконує в необхідності подальшої розробки й вивчення проблеми. Наявність документальних матеріалів, у тому числі неопублікованих, створює реальну можливість вирішення поставлених завдань.

Другий розділ ”Проблема чорноморських проток у XVIII-XIX ст." присвячений особливостям географічного положення чорноморських  проток, історії виникнення питання про Протоки та спробам його вирішення у XVIII-XIX ст. Розділ включає два параграфа: 1. Міжнародно-правовий статус. Унікальність географічного положення Босфору та Дарданелл; 2. Вирішення проблеми Проток у XVIII – XIX ст.

Дисертант приходить до висновків, що до виникнення проблеми Чорноморських проток призвело прагнення великих держав , перш за все, Великобританії і Росії, контролювати стратегічно важливий регіон. Підхід до вирішення даної проблеми Великобританії диктувався суто власними інтересами цієї держави. Виходячи з цього, Лондон постійно робив все можливе, щоб зупинити будь-яке просування Росії до зони Проток. Відрізнялась лише тактика, яку використовували керівники імперської політики у кожний конкретний момент. Зазвичай британські правлячі кола намагалися добитися власної мети під гаслом збереження статус-кво у Османській імперії. Якщо ж це не вдавалось, то вони були готові змінити ситуацію, і навіть сприяти відкриттю Проток для судноплавства усіх зацікавлених держав, аби тільки не задовольняти вимог Росії – свого головного і найбільш небезпечного супротивника. 

                 У третьому розділі - “Еволюція політики Великобританії щодо Босфору та Дарданелл наприкінці XIX – на початку XX ст. (від “блискучої ізоляції” до світової війни)” – показано чому, та в якому напрямку почала змінюватися британська політика відносно Османської імперії в цілому, та проблеми Чорноморських проток, зокрема. Розділ складається з трьох параграфів: 1. Р.Солсбері та боротьба в британських правлячих колах навколо питання про Босфор і Дарданелли; 2.Чорноморські протоки у зовнішній політиці консерваторів в 1898-1905 рр.; 3.Проблема Проток у зовнішній політиці ліберальних урядів Г.Кемпбелл-Баннермана та Г.Асквіта.

                Наприкінці ХІХ ст. головною метою правлячих кіл Великобританії було збереження цілісності Османської імперії та захист усіма можливими засобами – Індії – головного британського володіння на Сході. Тому, як і раніше, велике значення приділялося такому стратегічно важливому регіону, яким, безперечно був Близький та Середній Схід. Керівники імперської політики з оптимізмом дивилися у майбутнє.

                Ситуація докорінно змінилася у березні 1892 р. Меморандум підготований військово-морськими експертами генералом Чепменом і капітаном Бриджем, довів очевидність того факту, що в нових умовах, після укладення російсько-  французького союзу, з’явилася реальна загроза британським інтересам в регіоні. Поява цього документу виявила розбіжність точок зору і привела до розколу в британських правлячих колах. Прем’єр-міністр Р.Солсбері відмовився схвалити висновки експертів. В червні цього ж року з’явився альтернативний меморандум голови уряду, в якому стверджувалось, що безперечним інтересом Великобританії у Східному Середземномор’ї завжди були і залишаються Константинополь і Протоки. Після повернення консервативного уряду до влади у 1895р., Солсбері був змушений остаточно змінити свою точку зору. Тем більш, що члени уряду відмовились підтримати його ідею надіслати флот у Дарданелли в період Східної кризи. Від тепер головним завданням британської політики на Близькому Сході стає захист британських інтересів в Єгипті та поступова відмова від усіх зобов’язань перед Константинополем.     

                При А.Бальфурі, якій змінив Р.Солсбері на посту прем’єра, британська політика по відношенню до Проток не зазнала змін. Однак після закінчення англо-бурської війни, консервативному уряду Бальфура довелося діяти в умовах загострення боротьби в правлячих колах навколо питань зовнішньополітичної орієнтації. Радикально настроєні представники британської правлячої еліти на чолі з віце-королем Індії Дж.Керзоном та впливовими банкірами лондонського Сіті відстоювали точку зору, що “оборонні рубежі” Індії знаходяться на берегах Євфрату, Суецького каналу та Босфору. Вони вимагали від уряду та парламенту рішучої боротьби з численними конкурентами на Близькому та Середньому Сході. У той же час інші представники правлячої еліти, серед яких були лорд Еленборо, депутати парламенту Норман і Ролліт та інші, застерігали уряд, що політика ізоляції робить захист далеких рубежів імперії непосильним тягарем для Великобританії. Доволі поширеною стає думка о необхідності досягнення угоди з Росією, ціною деяких поступок у питанні про Протоки.

 Досягнути угоди з Росією консервативний уряд не зумів, находячись під сильним впливом групи Керзона, але змушений був відмовитися від політики „блискучої ізоляції”. Навпаки у 1902 р. був укладений договір з Японією, спрямований проти Росії, а у 1904 р. – союз з Францією, якій врегулював англо-французькі протиріччя в Африці.      

У 1905 р. до влади прийшли ліберали. Уряд Г.Кемпбелл – Баннермана відразу узяв курс на укладення союзу з Росією. Інтереси фінансових і промислових кіл, як і раніше, вимагали проведення жорсткої лінії захисту британських інтересів на Близькому та Середньому Сході. Однак, розстановка сил на міжнародній арені, яку Форін оффіс завжди був повинен враховувати, диктувала необхідність компромісної угоди з Росією. Враховуючи це, а також те, що досягнути угоди без обговорення проблеми Чорноморських проток неможливо, новий міністр закордонних справ Е.Грей, був готовий до поступок. Помічник голови Форін оффісу, Ч.Гардінг, склав у 1906 р. меморандум, який стверджував, що навіть якщо Росія одержить контроль над Босфором і Дарданеллами, інтереси Великобританії не постраждають. Але в умовах послаблення позицій Росії у світі після поразки у російсько-японській війні, Е.Грею вдалося таки уникнути включення питання про Протоки у текст англо-російської угоди 1907 р. Е.Грей зберіг свій пост після того, як у 1908 р. новим прем’єр-міністром став Г.Асквіт.

У передвоєний період Росія декілька разів ставила питання про зміну режиму Чорноморських проток на свою користь. Але Е.Грей чітко слідував своєї лінії – збереження статус-кво у зоні Проток до падіння Османської імперії. Тверда позиція тепер повинна була примусити Росію зберігати в силі умови англо-російської угоди 1907 р. До того ж, у Форін оффісі повинні були враховувати настрій британського суспільства, яке звикло до панування свого флоту на морях, та не було готове погодитись на зміну режиму Проток на користь Росії.

Зміна співвідношення сил на міжнародній арені наприкінці ХІХ ст., змусила Лондон змінити традиційну політику по відношенню до проблеми Чорноморських проток, важливість якої підтвердила гостра боротьба та розкол в правлячих колах Великобританії. В умовах загострення боротьби за переділ світу, керівники імперської політики були змушені відмовитись від політики „блискучої ізоляції” та навіть піти на укладення союзу з головним конкурентом у питанні про Протоки – Росією. Однак це не означало відмови від захисту власних інтересів у регіоні.  Постійні переговори навколо проблеми Проток повинні були відкласти її рішення, до моменту, коли б британська дипломатія змогла вирішити проблему на власну користь.                                           

  У четвертому розділі - “Великобританія, Протоки та світова війна” -  розглядається проблема чорноморських проток у зовнішній політиці Уайтхолла від початку Першої світової війни до укладення Севрського договору 1920 р.

                Розділ включає чотири параграфи. В першому з них аналізується ставлення  британського уряду до проблеми Босфору та Дарданелл на початковому етапі війни. 4 серпня 1914 р. Великобританія вступила у Першу світову війну. Перед керівниками імперської політики одразу виникла проблема зміни курсу по відношенню до Османської імперії. Ще напередодні війни політики у Лондоні почали розглядати Туреччину, як „хвору людину Азії”. Все, що англійці могли запропонувати останній – це збереження нейтралітету. Але намагаючись зруйнувати головного супротивника – Німеччину, Уайтхолл не міг дозволити собі залишити корені, які були їм пущені у Константинополі. Вже в жовтні-листопаді 1914 р. Форін оффіс прийшов до висновку, що у разі перемоги над спільним ворогом, Росія отримає Константинополь та Протоки. Вступ Туреччини до війни і перспектива її поразки повинна була стати стимулом спроможним утримати Росію у війні до кінця. Тому, незважаючи на офіційно наголошену політику підтримки турецького нейтралітету, британський уряд і особисто голова Адміралтейства У.Черчилль, зробили все можливе, щоб підштовхнути турків до війни на боці Німеччини.

                Другий параграф присвячений Дарданелльській операції 1915р. Пообіцявши Росії Босфор та Дарданелли, Уайтхолл, однак, зацікавлений у територіях к півдню від Проток, не хотів щоб Чорне море перетворилося на російське озеро. Противагою осіннім обіцянкам повинна була стати військова операція у Протоках, офіційною метою якої була боротьба з Німеччиною, а не офіційною – захоплення турецької столиці та Проток, щоб не допустити їх переходу до Росії. Автором операції був У.Черчилль, але у доцільності операції були впевнені практично усі члени уряду (прем’єр-міністр Г.Асквіт, голова Форін оффісу Е.Грей, військовий міністр Г.Кітченер та ін.) і лідери консервативної опозиції на чолі з Е.Бонар Лоу. Вже потім, коли провал операції стане очевидним, це призведе до загострення боротьби, як у самому уряді, так і між урядом та опозицією і у кінцевому підсумку до відставки Черчилля та ліберального уряду.

                У третьому параграфі аналізується угода про Константинополь та Протоки. Російський МЗС мав резонні сумніви, щодо наміру Уайтхоллу передати Протоки Росії після їх захвату британськими військами. У березні 1915 р. російська дипломатія поставила вимогу, щоб уряд Великобританії дав офіційну згоду на те, що у час перемоги Росія одержить Протоки.                  

                До обговорення цього питання були залучені лідери опозиції. Г.Асквіт та Е.Грей зуміли переконати своїх колег у необхідності задовольнити вимоги Росії, бо відмова в умовах війни може призвести до самих негативних наслідків. За угодою,  у разі перемоги над Німеччиною, Росія повинна була отримати Константинополь, який мав стати вільним торгівельним портом, та Протоки, які повинні були  залишатися відкритими для торгівельного судноплавства. Великобританія отримувала нейтральну зону у Персії. Ще раніше, у 1914 р., російська дипломатія погодилася на анексію Великобританією Єгипту.

                Ця угода відкрила шлях до остаточного розподілу Османської імперії між державами Антанти, яке було закріплено у 1916 р. угодою Сайкс-Піко.

                Четвертий параграф присвячений післявоєнним планам британських правлячих кіл по відношенню до Босфору та Дарданелл. Поразка Німеччини і Туреччини у війні та революція в Росії (яка на деякий час позбавила її можливості впливати на міжнародну ситуацію) зробили Великобританію наймогутнішою державою на Близькому та Середньому Сході. Протоки були окуповані військами Антанти, але фактично опинилися під британським контролем.

У правлячих колах Великобританії знов загострилася дискусія з питань зовнішньополітичної орієнтації та проблеми Чорноморських проток. Погляди коаліційного уряду Д.Ллойд Джорджа, якій був створений у грудні 1918 р., не були одностайними. Міністр зі справ Індії Е.Монтегю, Е.Геддес, У.Лонг та інші вважали, що Великобританія повинна отримати мандат на Константинополь та Протоки, однак султан, як голова турецької держави повинен залишитись в своєї столиці. Заступник прем’єра Е.Бонар Лоу, міністр фінансів О.Чемберлен, міністр колоній А.Мілнер та адмірал Фішер застерігали, що „вигнання” турок з Константинополю викликає обурення мусульман в Індії та на всьому Сході і тільки нашкодить британським інтересам. Отримання мандату на Константинополь також стане зайвим тягарем.

Найбільш радикальну позицію займав голова Форін оффісу Дж.Керзон, якій вважав, що перемога не є повною, доки не будуть зруйновані останні залишки османського впливу на Сході. Турок слід витиснути в Малу Азію, тому що перебування султана в Константинополі буде символом моральної першості Османської імперії на Сході. Його підтримував Д.Ллойд Джордж, на думку якого Константинополь повинен бути незалежним містом, а частину турецької території в Анатолії та острова Егейського моря, які контролюють вхід у Дарданелли, слід було передати Греції.

 Наявність різних поглядів на проблему призвело до загострення боротьби навколо питань зовнішньополітичної орієнтації в правлячих колах Великобританії.

Вступ Туреччини у світову війну на боці Німеччини поставив у повному обсязі питання її майбутньої долі та відкрив шлях до реалізації давніх планів британських правлячих кіл щодо встановлення контролю над Протоками. Однак проведення військової операції в Дарданеллах майже зруйнувало відношення з Росією. Це змусило Лондон погодитись з вимогами союзниці про передання їй Константинополя і Проток у разі перемоги над Німеччиною. У той же час, компенсації, які були отримані Великобританією зрівноважували можливе утвердження Росії в Протоках. Революція в Росії та поразка Німеччини у війні суттєво змінили політичну ситуацію на Близькому та Середньому Сході, зробивши Лондон господарем в Босфорі і Дарданеллах. Але створення СРСР, ріст національно-визвольного руху на Сході та інші чинники, змусили британські правлячі кола знайти компромісне рішення. Відображенням цього компромісу стали основні рішення Севрського договору 1920 р., які юридично закріпили  реалізацію британських планів на Близькому та Середньому Сході.     

У висновках підведені підсумки дисертаційного дослідження.

                Протягом XIX ст. головною метою зовнішньої політики британських правлячих кіл було збереження статусу наймогутнішої морської держави та укріплення стратегічних рубежів на підступах до Індії, які охоплювали:  Бірму, Центральну Азію, Персію, Османську імперію, а також Північну, Східну та Південну Африку.

Офіційно наголошеною політикою Лондону в Османській імперії, в цей час, як і раніше, була підтримка статус-кво на території цієї держави. Однак на практиці, британські правлячі кола вже не так твердо дотримувалися цієї політики. Підтвердженням цього з’явився захват Кіпру (1878 р.) і Єгипту (1882 р.), та інші дії Уайтхоллу, результатом яких було послаблення британського впливу в Константинополі.

Щодо політики відносно проблеми Чорноморських проток, то вона була спрямована на захист британських інтересів та недопущення їх захоплення іншою державою. В основі цієї політики була  занепокоєність, що імперію, яка була створена на основі морської могутності, може спіткати доля, якої не минули імперії Португальська та Голландська.

 Наприкінці ХІХ ст., в умовах складення франко-російського союзу та росту британо-німецьких протиріч, можливості Великобританії по захисту власних інтересів у зоні Проток, були практично зведені нанівець. Розуміння саме цього факту підтвердив секретний меморандум 1892 р., складений керівниками військово-морської розвідки. Гостра боротьба в правлячих колах, що стала наслідком появи цього важливого документу, змусила прем’єр-міністра Р.Солсбері відмовитися від традиційного курсу. Тепер було визнано необхідним укріплення британських позицій в Єгипті та поступова відмова від усіх зобов’язань перед  Константинополем. Під час розвалу Османської імперії і можливого захвату Проток Росією це б дозволило Уайтхоллу отримати відповідні компенсації. 

 А.Бальфур, який змінив Р.Солсбері на посту прем’єра у 1902 р., прийшов в решті решт до висновку, що політика “блискучої ізоляції” себе вичерпала. В нових умовах оборона віддалених рубежів імперії ставала непосильним тягарем для бюджету.

Це не було очевидним для „справжніх торі” на чолі з Дж.Керзоном, які закликали уряд до збереження монопольного панування Великобританії на Близькому та Середньому Сході. І все ж таки, зміна співвідношення сил на міжнародній арені змусила британські правлячі кола відмовитися від політики, що стала неефективною, та укласти у 1904 р. угоду з Францією, що ліквідувала небезпеку спільних антібританських дій російського і французького флотів у Протоках.

Прихід до влади у 1905 р. лібералів, означив курс на урегулювання англо-російських протиріч, в тому числі на Сході. Як свідчать документи, новий голова Форін оффісу Е.Грей, котрий займав цю посаду, як в уряді Г.Кемпбелл-Банермана, так і в уряді Г.Асквіта, був впевнений в необхідності доповнити англо-французьку Антанту згодою з Росією, і готовий до поступок. Однак, в умовах послаблення після війни з Японією, Росія не мала можливості використати вигідну ситуацію. Саме завдяки цьому, англійцям вдалося уникнути включення питання про Босфор та Дарданелли в текст двосторонньої угоди 1907 р. Це питання знов стало предметом двосторонніх переговорів лише у 1915 р., коли було підписано угоду „Про Константинополь та Протоки”, що стала відображенням серйозних змін у британському імперському мисленні.

Новий підхід до вирішення Східного питання та його складової частини – питання Проток, став можливим лише в умовах виникнення Першої світової війни. Вступ Османської імперії у війну на боці Троїстого союзу, завершив для неї еру „статус-кво” та відкрив шлях до остаточного розподілу цієї держави. Дарданелльська операція, реальною метою якої був захват Константинополя і Проток, довела це зі всією очевидністю. Однак, результати зміни курсу виявилися досить неоднозначними.

З одного боку, для тих представників британських правлячих  кіл, які вже давно вимагали розширення імперії, у тому числі, за рахунок Османської імперії, з’явилася можливість здійснення їх планів. Ці політики могли святкувати перемогу. Але з іншого боку, відмова від політики „статус-кво” та перехід до політики розділу османських територій призвели до ускладнення відносин з Росією, яка небезпідставно була занепокоєна тим, що вона не отримає і раніше обіцяного. В умовах реальної можливості перемоги у війні Німеччини, відштовхнути Росію було б розкішшю, яку не можна було собі дозволити. Розуміючи це, Лондон і пішов на підписання вищевказаної угоди 1915 р.

Ще більш важливим з точки зору аналізу політики Великобританії у період, що розглядається, було те, що підготовка підписання угоди про Константинополь і Протоки та провал операції в Дарданеллах (яка зайняла більше часу ніж планувалося), призвели до другого, після 1892 р., розколу у британських правлячих колах (спричиненого питанням про Протоки). Підтвердженням кризи стала відставка не лише У.Черчилля, як головного ініціатора операції, але й усього ліберального уряду. Важливо зазначити, що Черчилль будучи лібералом і членом ліберального уряду, по суті залишався навіть більшим консерватором, ніж деякі „справжніх торі”.

Наслідком політичної кризи було те, що з 1915 по 1922 рр. у влади в Великобританії знаходилися коаліційні уряди. Це не призвело до кардинальної зміни зовнішньополітичних пріоритетів. Розподіл “османської спадщини” – залишався головною метою керівників імперської політики, які з цього часу прискорили процес створення британської близькосхідної імперії. Підтвердженням того, що впевненість Уайтхоллу в своїх силах була небезпідставною, з’явилося підписання угоди Сайкс-Піко (1916 р.). За цією угодою Великобританія отримувала: Єгипет, нейтральну зону в Персії, Месопотамію з Багдадом, більшу частину Аравійського півострову сферою впливу, порти Хайфа і Акка в Палестині, а також право вільної торгівлі у водах Проток і Чорного моря (що обіцяла надати Росія у разі здійснення умов угоди 1915 р.).

Вихід Росії з війни у 1917 р., усунув одного з основних конкурентів Великобританії на Близькому та Середньому Сході. Не менш важливе значення мала і поразка Німеччини у війні у листопаді 1918 р. В умовах коли єдиним конкурентом в регіоні залишалася Франція, а США тільки намагалися зайняти тут своє місце, у керівників імперської політики окріпла впевненість, що вони можуть діяти тут самостійно, не озираючись на союзників.

Однак не всі поділяли цю точку зору, показником чого з’явився наступний, третій, розкол в британських правлячих колах з питання про Протоки.  Прем’єр-міністр Д.Ллойд Джордж та голова Форін оффісу Дж.Керзон вважали, що місце Османської імперії, як оборонного рубежу Британської імперії в Східному Середземномор’ї та на Близькому Сході, повинна була зайняти Греція.  Більшість членів уряду, в тому числі такі впливові міністрі, як: Е.Бонар Лоу, О.Чемберлен, А.Мілнер, Е.Монтегю, Г.Вильсон, голова Адміралтейства Фішер , були проти цього.

Севрській договір 1920 р. продемонстрував, що британськім правлячим колам таки вдалося знайти компроміс у вирішенні одного з найважливіших питань близькосхідної політики – питання про Протоки. Саме про це свідчать статті договору: про створення міжнародній комісії по контролю над Протоками, про відкриття Проток для військових суден всіх країн, та про відмову від передачі Константинополя іншій державі. Все це фактично зробило Великобританію господаркою не тільки  Босфору і Дарданелл, але і всього Східного Середземномор’я.

Однак, після Першої світової війни у міжнародних відносинах трапилися корінні зміни. В умовах, коли Британська імперія досягла, здавалося б, вершини своєї могутності, керівники імперської політики були не в змозі цього роздивитися. Тому, хоча прийняті у той час рішення і здавалися єдино вірними, незабаром остаточно з’ясувалося, що вони влаштовують лише Великобританію. Вже в 1923 р., в результаті ліквідації міжнародного управління та відновлення турецького суверенітету над Протоками, позиції Великобританії в регіоні були послаблені. Суттєве, і майже остаточне позбавлення Уайтхоллу переваг у даному регіоні сталося на міжнародній конференції у Монтрьо, яка відбулася у червні-липні 1936р.