СИНКРЕТИЧНІ ТИПИ ПІДРЯДНОСТІ У СИСТЕМІ СКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СИНКРЕТИЧНІ ТИПИ ПІДРЯДНОСТІ У СИСТЕМІ СКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ
Альтернативное Название: Синкретическое Типы подчиненности В СИСТЕМЕ сложного предложения
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт і предмет, мету, завдання і методи дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, простежено зв’язок теми дослідження з науковою проблематикою установи, в якій виконана робота, з’ясовано рівень апробації результатів, особистий внесок здобувача, вказано джерела фактичного матеріалу.


 


Перший розділЯвище синкретизму і теорія валентності” складається  з трьох підрозділів. У них розглянуто відомі на сьогодні теорії валентності Л.Теньєра, Г.Брінкмана, І.Ербена, Г.Хельбіга, М.Степанової, С.Кацнельсона, І.Вихованця, А.Загнітка, Т.Масицької та ін., проаналізовано співвідношення понять валентності та сполучуваності, синкретизму і трансформації, трансляції, функціональної омонімії, деривації; з’ясовано семантико-синтаксичні особливості віддієслівного субстантива, його роль у творенні синкретичних синтаксичних одиниць на рівні словосполучення, простого та складнопідрядного речення; визначено причини синкретичної природи девербатива, його місце в системі частин мови.


Структурування речення залежить від здатності лексичних одиниць сполучатися одна з одною, а сполучуваність відбиває їх семантико-синтаксичну вибірковість. Системне вивчення особливостей сполучуваності мовних одиниць є предметом дослідження теорії валентності. Поняття синтаксичної валентності вперше виділив й обґрунтував Л.Теньєр, розуміючи під валентністю потенційну сполучуваність дієслова з підметом і додатком. На формування і розвиток теорії валентності вплинули праці Ж.Фурке, Г.Брінкмана, Л.Вейсгербера, Й.Ербена, Г.Хельбіга, С.Кацнельсона, І.Вихованця, А.Загнітка, Т.Масицької та ін.


Валентність закладена в семантиці слова, що постає в здатності повнозначних слів мати певне число відритих позицій, які повинні заповнюватись одиницями відповідної семантики. Семантико-синтаксична валентність є граматичною категорією дієслова, інші слова набувають її внаслідок переміщення в позицію предиката, первинну для дієслова. Валентний потенціал дієслова транспонується в його похідні (девербативи). Останні, конденсуючи у собі властивості твірного і похідного лексико-граматичних класів слів, зумовлюють неоднозначність семантико-синтаксичних відношень у словосполученнях, простих і складних реченнях. Такі мовні утворення дослідники називають гібридними, контамінаційними (В.Бабайцева), перехідними (В.Мігірін), синкретичними (А.Загнітко, Л.Чеснокова, В.Бабайцева). Тісний між’ярусний взаємозв’язок призводить до того, що поява гібридних утворень на одному мовному рівні спричинює їх виникнення на іншому: лексико-морфологічний синкретизм слів у межах певної частини мови впливає на синкретизм членів речення – опорних слів, що прогнозують синкретизм семантико-синтаксичних відношень між частинами СПР. Вагоме місце у творенні синкретичних прислівних приіменникових СПР відіграють віддієслівні субстантиви. До останніх належать іменники, утворені від дієслів. Вони здатні заступати дієслово в синтаксичних конструкціях, наслідуючи його валентність і функції і набуваючи відповідного значення предметності (опредмеченої дії) й іменникових граматичних категорій. Поєднання дієслівних та іменникових ознак зумовлює своєрідність синтаксичних зв’язків віддієслівних іменників з іншими словами, специфіку підрядних частин, що їх пояснюють. Внаслідок одночасного успадкування девербативом дієслівних та іменникових ознак, йому належить проміжна позиція між двома лексико-граматичними класами слів, чим зумовлюється його бінарна роль: синтаксичний статус словоформи та реченнєва номінація. Це дозволяє девербативу виконувати функцію предиката у простому реченні, опорного слова в СПР. Оскільки семантична якість предиката впливає на кількість і функції арґументів, на семантико-синтаксичні відношення між предикатом та арґументами, неоднозначність семантико-синтаксичних функцій девербатива прогнозує неоднозначність семантико-синтаксичних відношень між членами простого речення та частинами складного. Девербативи можна кваліфікувати як „гібридні (синкретичні) слова” (В.В.Бабайцева), що є результатом непрограмованої трансформації й синтезують семантичні та граматичні властивості різних одиниць мови в одному мовному чи мовленнєвому факті. Здатність спричиняти функціонування мовних одиниць у вторинних синтаксичних функціях споріднює трансформаційні процеси (транспозиція, трансляція, деривація та ін.) з синкретичними явищами, а отже, робить необхідним вивчення їхньої специфіки та різновидів для дослідження природи синкретизму.  


Трансформацією є „будь-яке перетворення в мові, програмоване чи непрограмоване, діахронічне чи синхронічне” (В.Мігірін). Усі діахронічні трансформації (за В.Мігіріним) є непрограмованими, а синхронічні як програмованими (штучними), так і непрограмованими (природними). Перетворення типу Коли надіятися вже нема на що, тоді залишається надія на Бога ілюструє синхронічну непрограмовану трансформацію (за В.Мігіріним), є прикладом транспозиції значення – міжкатегорійного переходу, при якому типове для однієї частини мови значення переноситься до іншої: читати – читання; є синтаксично зумовленим переміщенням слів – трансляцією, що має три вияви: а) вживання того самого слова з різними вторинними синтаксичними значеннями; б) міжкатегорійні переходи в межах того самого значення; в) міжкатегорійні переходи, що супроводжуються змінами в значенні дериватів; є виявом синтаксичної деривації (за Є.Куриловичем), яка збігається з синтаксичною (функціональною) транспозицією Ш.Баллі – мовний процес, при якому незмінним залишається значення слова, змінюються функція і форма. Загалом деривація – це процес або результат утворення в мові будь-яких вторинних знаків, і за характером похідних одиниць наявна: а) лексична (утворення похідного в межах слова); б) морфологічна (творення одних граматичних форм від інших); в) синтаксична (творення похідних одиниць з новою синтаксичною функцією в межах того самого лексичного значення). У чистому вигляді синтаксична деривація – явище досить рідкісне (О.Кубрякова), оскільки похідне слово з’являється як синтаксичний дериват лише на початковому етапі, набуваючи власних конотацій (нових змістових відтінків, граматичних властивостей), тобто  виникає не просто нова лексема з новими синтаксичними функціями, а й новий знак з новою значеннєвою структурою. Це споріднює деривацію з трансформацією (позачастиномовний перехід слів та ін.). Виходячи з такого розуміння трансформації, її складником слід вважати транспозицію – використання однієї мовної одиниці у функції іншої (в основі транспозиції – семантичне або функціональне зіставлення мовних одиниць).    Синхронічний тип або контамінація – це змішування певних ознак різних одиниць мови в одному мовному чи мовленнєвому факті. Оскільки ці явища пов’язані з синтезом семантичних і граматичних властивостей різних синтаксичних конструкцій, членів речення і частин мови, то їх доцільно кваліфікувати як синкретичні (В.Бабайцева).


Поняття синкретизм почало застосовуватися при розгляді граматичних явищ і одиниць мови під впливом методичної та методологічної концепції структуралізму. Термін синкретизм (від грецького syncretismos – поєднання) вживається у різних науках гуманітарного циклу: філософії, літературознавстві, психології, лінгвістиці та ін. У лінгвістиці синкретизм вживається на позначення:            1) формального нерозрізнення, злиття в одній формі різнорідних мовних елементів (відмінковий синкретизм або синкретизм різних граматичних категорій);                            2) поєднання (синтезу) диференційних структурних і семантичних ознак одиниць мови (певних розрядів слів, значень, речень, членів речень та ін.), що протиставляються одна одній в системі мови і пов’язані явищами перехідності. Це нерівнорядні гібридні (контамінаційні, проміжні, дифузні) утворення. У вітчизняному мовознавстві синкретизм найчастіше вживається в другому значенні.


Розв’язання питання про співвідношення смислового наповнення термінів омонімія, синкретизм, полісемія дозволило дійти висновку, що синкретизм й омонімія є виявами полісемії в граматиці. Ототожнювати омонімію з синкретизмом не можна, оскільки омонімія характеризується повною відсутністю спільного в синтаксичній семантиці, синкретизм же передбачає обов’язкову наявність подібних лексико-граматичних ознак у різних мовних одиницях.


Гібридні утворення в мові виникають внаслідок різних причин: трансформаційних процесів у діахронії, синтезу властивостей різних частин мови за певних синтаксичних умов, перехідних явищ у процесі словотворення.


 


Другий розділСкладнопідрядні речення синкретичного атрибутивно-з’ясувального типу” містить п’ять підрозділів. У них з’ясовано причини та умови виникнення СПР з синкретичними атрибутивно-з’ясувальними підрядними; визначено особливості формально-граматичного зв’язку між головною та підрядною частинами складного речення, структурно-семантичні відмінності між типовими присубстантивно-атрибутивними, з’ясувально-об’єктними та синкретичними атрибутивно-з’ясувальними СПР; виявлено граматичну будову цього типу СПР; виділено типи опорних слів головної частини; проаналізовано місце таких конструкцій у системі СПР.


Синкретичними атрибутивно-з’ясувальними СПР  є такі складнопідрядні речення, між головною та підрядною частинами яких встановлюються атрибутивно-об’єктні семантико-синтаксичні відношення: Аж розпука бере, коли в голову приходить думка, в якім глибокім сні остаються ще нині жінки, як мало журяться про свою самостійність (О.Кобилянська).


У питанні щодо кваліфікації таких синтаксичних одиниць найбільш поширеною є думка, що це з’ясувальні конструкції (В.Бєлошапкова, П.Лєкант, Л.Максимов, О.Мельничук); рідше їх кваліфікують як означальні (М.Конюшкевич, О.Руднєв); іноді як з’ясувальні, ускладнені означальним відтінком (Л.Булаховський, Н.Валгіна), або як означально-додаткові (А.Загнітко, Н.Лабунець, І.Чередниченко).


Виникнення синкретичних СПР дослідники пояснюють морфологічною природою опорного слова головної частини, що зумовлює подвійні семантико-синтаксичні відношення між частинами СПР, переміщуючи складні конструкції на межу поширення як атрибутивного, так і з’ясувального поля.


Опорними словами в таких конструкціях є віддієслівні субстантиви, що охоплюють групи лексем зі значенням: 1) мовлення, повідомлення, передачі, сприймання, одержання інформації (доповідь, повідомлення, поговір, чутка, звістка, питання, порада тощо): Іншим разом син надіслав повідомлення, що неодмінно буде – коли не в цім місяці, то конче в наступнім (Ю.Яновський); 2) мислення, роздумів, знання, пам’яті (думка, здогад, спогад, міркування, розмірковування, вигадка тощо): І кожен з нас має взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися думкою, що ти вартовий планети, відповідаєш на ній за всіх і за все, інакше ... інакше... (О.Гончар); 3) внутрішнього (емоційного) стану, почуття, враження (хвилювання, надія, сподівання, захоплення, почуття тощо): І, нарешті, ще одно стримувало його від будь-якого божевільного вчинку, це явно ідіотична, підступна, але настирлива надія, що все може скінчитися щасливо, нічим (І.Багряний); 4) обов’язку, необхідності виконання дії, обов’язковості (клятва, клятьба, наказ, вимога, обіцянка, заклик тощо): Я взяв з них обіцянку, що вони збережуть цей епізод у таємниці (Ю.Збанацький); 5) впевненості, результативності (твердження, посвідчення, доказ, переконання, запевнення, висновок тощо): Андрій ще раз дістав підтвердження, що поза тією лінією, що він обрав і на яку поставив Давида, нема рятунку (І.Багряний); 6) невпевненості припущення, можливості (уява, припущення, натяк тощо): Є припущення, що квіти занесені до нас з інших планет (О.Гончар);                      7) назви паперів, ділового листування (довідка, заява, розпорядження, доручення тощо): Ми написали сотенному заяву, щоб нам повернули бунчужного, бо він гарна людина і нам потрібний (В.Сосюра). За граматичними властивостями до них наближаються абстрактні іменники типу таємниця, ілюзія, мрія, жарт, теорія, версія, вимрійки тощо: Він навіть мав купу листів у столі і використовував їх, щоб створити ілюзію, що їм все відоме (І.Багряний). Знав вирок лікарів, але все ж таки жила у душі мрія, що колись стане знову за штурвал і вийде в море (О.Гончар); та фразеологізми і лексикалізовані словосполучення (ходили чутки, виникла гадка, ловив себе на думці, розпускати чутки тощо): Ходили чутки, ніби ця супряга була невипадковою (Ю.Збанацький).


Прийом трансформаційного аналізу – введення до складу головної частини займенника-корелята показав, що наявність співвідносного слова позбавляє підрядну частину додаткового семантичного відтінку і дозволяє кваліфікувати її як означальну, якщо корелятом є слова той, такий, така, таке, такі; або як з’ясувальну, за умови, що співвідносне слово виражається займенником те у функції додатка головної частини. Отже, наявність корелята зумовлює однозначність СПР присубстантивного типу і надає можливості шляхом трансформації перевести СПР синкретичного типу з периферії атрибутивного / об’єктного семантичного поля до його центру.


Формально-граматичними засобами зв’язку в синкретичних атрибутивно-зясувальних реченнях є асемантичні сполучники. Найбільш уживаними з-поміж них виступають: що (51,5 %); як, щоб (31,5 %); наче, ніби, нібито, мов, немов                  (15,6 %); малочастотними є чи (0,54 %), як (би), навіщо (0,44 %), чому (0,39 %), наскільки (0,07 %) та ін.


За кількісним складом предикативних частин СПР з підрядними атрибутивно-з’ясувальними поділяються на формально елементарні та формально неелементарні, що залежить від кількості атрибутивних характеристик опорного слова; за семантикою - завжди семантично неелементарні, оскільки між їхніми частинами наявні бінарні семантико-синтаксичні відношення. Підрядна частина характеризується регулярною постпозицією щодо опорного слова, яке виконує в головній частині функцію підмета, другорядного керованого члена речення, зрідка іменної частини складеного присудка.


 


У третьому розділі Складнопідрядні речення з атрибутивно-просторовою семантикою” визначено основні форми вираження просторових відношень; висвітлено особливості реалізації атрибутивно-локативних прислівних синкретичних СПР; проаналізовано лексико-семантичні групи дієслівних предикатів у межах досліджуваних речень; простежено напрями ускладнення семантики СПР, які, порівняно із типовими моделями, виявили схильність до нашарування кількох значень; виділено чотири структурно-семантичні різновиди в межах складнопідрядних атрибутивно-локативних речень; схарактеризовано обов’язкові компоненти структури речення за морфологічним вираженням, синтаксичною функцією і за особливостями лексичного наповнення; з’ясовано специфіку засобів граматичного звязку  аналізованих речень.


Проблема відображення в мові логічних категорій є однією з найважливіших у мовознавстві. Граматичні категорії відбивають різні за своєю природою предмети і явища об’єктивної дійсності, що перебувають між собою в різноманітних зв’язках.


Просторові відношення між предметами (явищами) охоплені функціональною категорією локальності (локативності, від лат. locus – місце), що  розглядає розташування предмета, особи, дії в просторі щодо якогось орієнтира – локума (простір чи предмет, щодо якого визначається місцезнаходження предметів і характер їхніх взаємовідношень). Функціональний потенціал локативних словоформ виявляється у парадигматичних і синтагматичних зв’язках. Основу парадигматичних і синтагматичних відношень функціонально-семантичної категорії локативності формує розгалужена система просторових значень, виведена на основі розщеплення поняття „місце”: група статичних – динамічних, контактних – дистантних  локативів, розташування (рух) за горизонталлю – вертикаллю тощо. Ці значення можуть бути репрезентовані різноманітними мовними одиницями (прийменниково-субстантивні форми, прислівникові лексеми, підрядні частини з обставинним значенням місця), проте найчисленнішими з них як у сучасній українській літературній мові загалом, так і в СПР синкретичного атрибутивно-локативного типу зокрема, є аналітичні субстантивні конструкції, що за традиційною класифікацією визначаються як прийменниково-іменникові форми. З-поміж них можна виділити ядро з домінантою (слова з узагальненою просторовою семантикою: загальні назви просторових і географічних понять, найменування місця за його функціональним призначенням, параметричні характеристики об’єктів: простір, місто, город, кімната, гора, літак тощо), напівпериферію (лексеми, що набувають просторового значення лише у складі висловлення: назви предметів, яким притаманний внутрішній обсяг, та найменування предметів, позбавлених внутрішньої порожнини: стіл, замет, крісло, картина, палка), периферію (лексеми, просторове значення в яких є неосновним і виявляється лише у відповідному контексті: іспит, збори, сонце, полювання, весілля тощо). Регулярними у функції опорних слів у СПР атрибутивно-локативного типу виступають ядерні локативи, які, внаслідок узагальненості семантики, гостріше, ніж інші, потребують уточнення, конкретизації, поширення підрядною частиною. Лексичні і лексико-граматичні засоби вираження категорії локальності в різних аспектах вивчали Є.Акаткін, І.Вихованець, Н.Жигілій, З.Іваненко, О.Кібрик, О.Крейнович, В.Покусаєнко, Є.Тимченко, Г.Шелемеха, З.Шкаран, А.Шумиліна та ін.


Специфіка співвідношення простору і локальності в тому, що семема локальність безпосередньо корелює не з поняттям простору, а з поняттям місця. Місце – не сам простір, а простір, зайнятий кимсь або чимось. Щоб визначити будь-чиє місце, необхідно вказати певний орієнтир, щодо якого встановлювалася б просторова координація. В СПР таким орієнтиром є, як правило, певна подія, дія чи стан субєкта, виражені в головній частині. Просторове розташування предметів розглядають як статичне, коли наявна абсолютна просторова прив’язка до орієнтира (СПР з семантикою місцерозташування), або динамічне, коли відстань між денотатами ситуації змінюється (СПР зі значенням переміщення у просторі): при зменшенні протяжності модель означає кінцевий пункт (рух до орієнтиру): Якось влітку року 1925 чи 1926 Комаха не витримав спеки великого міста ... й вирішив податись до невеличкого якогось провінційного міста, де тиша, спокій, дерева, садки, річка... (В.Домонтович); при збільшенні – вихідний пункт (рух від орієнтиру): Від будинку, де жили інші вчителі, відокремилась якась тінь і пішла мені назустріч (Ю.Збанацький); за відсутності вказівки на просторове обмеження – шлях переміщення (руху): Якщо фронт відкотився далеко, то вони проходитимуть лісами, де живе Ярина (М.Стельмах). 


В опозиції „статичність – динамічність” закладена відмінність між моделями місця і напрямку, які є регулярними з-поміж синкретичних атрибутивно-локативних СПР. Сема статичності передбачає незмінне щодо локума просторове розташування предмета, найяскравіше виражене у відношеннях місцезнаходження: Вона стояла поміж дерев, де розташувався тимчасовий табір, і спостерігала за роботою (О.Гончар); сема динамічності вказує на зміну співрозташування предмета і локума (наближення, віддалення, проходження): підійти до майдану, вийти на майдан, пройти через майдан, повернутися з майдану. Власне локативні (статичні) структури можуть виражати три значення локалізації: а) контактну – перебування у просторі, зайнятому певним обєктом, предметом; б) дистантну – перебування поза межами простору, зайнятого певним предметом, особою;                              в) локалізацію безвідносно щодо  обєкта, особи; динамічні – рух у межах та поза межами локума.   


В українському синтаксисі основною формою вираження просторових відношень є СПР з підрядними місця, які ґрунтовно розглядалися в працях М.Греча, О.Востокова, Ф.Буслаєва, І.Давидова, В.Сімовича та ін. Так, В.Сімович СПР з підрядними просторового значення кваліфікує як нерівнорядно-зложені (спійня речень), прислівникові (за змістом), а саме – з побічними місця, що є за формою відносними (засобом зв’язку виступають відносні частки там, де; туди, куди; звідти, звідки).


У сучасній українській літературній мові існує кілька різновидів СПР з просторовою семантикою. Так, І.Вихованець з-поміж них розрізняє:                                    1) детермінантні місця; 2) прислівні локативні; 3) займенниково-співвідносні симетричної структури адвербіальні місця, що розмежовуються на основі аналізу засобів вираження опорного компонента: для детермінантних останнім є головна частина загалом, для локативних – дієслова зі значенням перебування, руху, переміщення; для займенниково-кореляційних місця – співвідносні слова з просторовим значенням. І.Чередниченко ж виокремлює з-поміж СПР присубстантивні підрядні атрибутивно-локативні (розкривають значення локативного слова головної частини): Може, там десь, в глибоких долинах, звідки гори починають рости, і лунають сміх людський і голоси... (М.Коцюбинський). Їм притаманні такі ознаки: опорне слово – обставина місця, виражене іменником зі значенням місця дії; підрядна частина конкретизує, уточнює, містить додаткові відомості про предмет з просторовою семантикою, приєднується до опорного слова за допомогою відносних прислівників де, куди, звідки


Загалом у парадигмі просторових відношень у сфері СПР чітко простежується чотири основні типи: 1) СПР з детермінантними місця, 2) СПР займенниково-кореляційні з просторовою семантикою, 3) прислівні локативні (з опорним словом – локативним предикатом головної частини), 4) синкретичні присубстантивні атрибутивно-локативні СПР.


З-поміж останніх розрізняють конструкції з динамічними й статичними локативами. Динамічні структури здатні виражати три типи директивних відношень: вихідний та кінцевий пункт руху, шлях руху (межі поширення руху). Значення вихідного пункту руху передбачає: 1) неконтактну локалізацію: рух за вертикальною площиною (верхньої / нижньої частини предмета, що реалізується прийменниково-іменниковими конструкціями з-над (з-понад), з-під (з-попід) + N2; рух за горизонтальною площиною (від бокової, передньої та задньої частин  локума) – з-перед (з-поперед), з-поза, з-за (із-за) + N2; рух із вихідного пункту – „від усіх боків локума” – від (од) + N2; 2) контактну локалізацію, представлену моделями: з + N2 (рух з поверхні предмета); з-серед (з-посеред) + N2 (із середини предмета); з-між (з-поміж, з-проміж) + N2 (із ряду однорідних предметів). Розглянуті моделі є регулярними формами вираження опорних слів – обставин місця в атрибутивно-локативних СПР, що вказують на напрям дії із вихідного пункту (старту). Обов’язковою умовою структурування цих конструкцій є вживання у ролі присудка головної частини дієслова з семантикою руху, спрямування дії, бачення, спостереження: З долини, де колись били камінь, викочується та розкладається по снігу димовий валун (У.Самчук). Навіть легеньке нетерпляче попискування, що чулося з норок, де протискувались інші щури, разило, як свист (А.Любченко).


Найбільш частотними з-поміж СПР із присубстантивною синкретичною атрибутивно-локативною частиною, що вказує на напрям дії із вихідного пункту, є структуровані за схемами:  з (із, зі) + N2, де (куди, звідки);  від  (од) + N2, де (куди, звідки).


Опорні слова в атрибутивно-локативних СПР зі значенням кінцевого пункту руху можуть виражати: 1) неконтактну локалізацію, що репрезентує рух за вертикаллю (вище / нижче локума) – під (попід), над (понад) + N4, за горизонталлю (за предметом)за, поза + N4, без вказівки на вимір предмета – до + N2;                              2) контактну локалізацію, яка охоплює рух на поверхню предмета – на + N4; усередину предмета – в(у) + N4; всередину + N2, в простір між однорідними предметами – між, поміж + N2 (N5); межу руху) – до + N2,  по + N4. Цим СПР притаманна наявність дієслова-присудка зі значенням руху, спрямування, спостереження в головній частині, поєднання головної і підрядної частин сполучними словами де, куди, звідки. Найпоширенішими з-поміж них є моделі: під + N4,  де (куди, звідки); до  + N2,  де (куди, звідки); в (у) + N4, де (куди, звідки); на (за) + N4, де (куди, звідки): З ним попростував до попелища, де вже згасла остання іскра (В.Малик). Ляк проганяв їх звідти в долину, де потік плив спокійніше  (М.Коцюбинський). Він сів на призьбі, глянув на берег, де зеленіло гніздо верб, подивився на Рось,на скелистий противний берег на острові ... (І.Нечуй-Левицький);


Синкретичні атрибутивно-локативні СПР, що вказують на межі поширення дії (шлях руху), виражають дію, що відбувається на певному просторовому відрізку, в певних межах, якщо дієслово-присудок у головній частині вказує на рух у певному напрямі, а обставина місця – на шлях переміщення, поширення чогось, розподіл дії в просторі (сполучне слово де і підрядна частина описово характеризують місце дії головної частини): Самотній Бульба, як корабель у морі, мчить степом, де так недавно тішили йому серце його синочки, і небо, і безмежна просторінь (О.Довженко). Опорні слова в конструкціях шляху руху є виразниками неконтактної локалізації і представлені схемами: над (понад), під (попід) + N5; поверх + N2 (рух за вертикаллю); перед + N5,  обік (обіч, побіч, збоку, обабіч), край + N2 (за горизонталлю); повз (попри) + N4, вздовж + N2 (повз, вздовж предмета); коло (близько, біля, поблизу) + N2, недалеко від + N2, поруч з (поряд з) + N5 (на близьку відстань від об’єкта); контактної локалізації: по + N6; N5 (шлях руху на поверхні локума); через (крізь) + N4 (наскрізний шлях руху); упоперек + N2 (шлях руху впоперек локума).


Конструкції зі статичними локативами на рівні присубстантивно-атрибутивних СПР представлені реченнями, підрядна частина яких вказує на місце дії. З-поміж них можна виділити структури з неконтактною локалізацією з семантикою місцерозташування за вертикаллю (над верхньою / під нижньою частиною предмета), опорні слова в яких будуються за моделями: над (понад), під (попід) + N5; поверх (вище), нижче + N2; за горизонталлю (розташування перед / за предметом; збоку від нього) – перед (поперед), за (поза) + N5; проти (навпроти, супроти) + N2; по колунавколо (довкола) + N2; круг (округ, навкруги, довкруг) + N2; кругом + N5; конкретно не визначеного місця розташуванняу + N2; при + N6; відстані між локумом та локалізованим предметомколо (біля, поруч, край, поблизу) + N2; з контактною локалізацією зі значенням перебування на: поверхні предмета – на + N6; всередині предмета – в + N6 ; серед (посеред, всередині)  + N2; між однорідними предметами між (поміж) + N5. Опорне слово – локатив і підрядна предикативна частина є носіями семантики конкретного місця дії: Обабіч залізниці, де колись був голий степ, тепер рясніли розкішні сади (О.Гончар).


Речення, що вказують на місце дії і структуруються за схемами: крізь (через) + N4, (де, куди, звідки); між (поміж) + N5, (де, куди, звідки); серед + N2, (де, куди, звідки); повз (вздовж) + N4, (де, куди, звідки).


Щодо частотності вживання динамічних і статичних атрибутивно-локативних речень, то останні є уживанішими в мові, ніж директивні (динамічні): СПР із підрядною на позначення руху із вихідного пункту менше, ніж СПР на позначення руху до кінцевого пункту (29 % - 71 %; 725 - 1775); а конструкції, що характеризують шлях руху переважають над тими, що вказують на місце дії (69 % - 31 %; 1725 – 775). Організуючим центром таких СПР є дієслівний присудок головної частини зі значенням руху, місцезнаходження та означуване слово (локатив) - прийменниково-іменникова конструкція, що виражає статичну або динамічну локалізацію. Найактивнішими з-поміж статичних моделей є у (в) + місцевий відмінок (45 % статичних словоформ), на + місцевий відмінок (37 %), над (наді) + орудний відмінок (10%). З-поміж динамічних на позначення кінцевого шляху руху найчастотнішими є моделі: в + знахідний відмінок (38%), на + знахідний відмінок (29 %), до + родовий відмінок (19 %); на позначення вихідного пункту руху – з (із) + родовий відмінок (63 %), від + родовий відмінок (11%); на позначення шляху руху – по + місцевий відмінок (37 %), орудний безприйменниковий (22 %), крізь + знахідний відмінок (14 %).   


Загалом наявність у межах СПР з підрядними прислівними частинами перехідних (синкретичних) типів свідчить про багатство, гнучкість, високий ступінь розвитку синтаксису сучасної мови, її здатність задовольняти потреби спілкування. Аналіз речень із різноманітними відтінками значення, пов’язаних з атрибутивністю і просторовістю, та засобів вираження атрибутивних відношень показав, що для передачі нових синтаксичних відношень використовуються не нові граматичні засоби, а пристосовуються уже апробовані. Отже, розвиток мови відбувається внаслідок взаємодії та вдосконалення основних її елементів, а поява синкретичних одиниць пояснюється необхідністю задовольняти комунікативні потреби людства, що постійно зростають. 


 


 


 


 


У „Висновках” узагальнено результати дослідження, з яких найголовнішими є:


 


1.  Поняття синкретизм почало застосовуватися при розгляді граматичних явищ, одиниць мови під впливом структуралізму. В україністиці синкретизм позначає поєднання (синтез) диференційних структурних і семантичних ознак одиниць мови (певних розрядів слів, значень, речень, членів речень та ін.), що протиставляються одна одній в системі мови і пов’язані явищами перехідності. Це нерівнорядні гібридні (контамінаційні, проміжні, дифузні) утворення.


 


2.  Безпосереднім поштовхом до синкретизму є зрушення у співвідношенні форми і змісту мовної одиниці. Причинами синкретизму є потреба у вираженні семантико-синтаксичних відношень, багатших, ніж типові семантико-синтаксичні відношення; вторинні синтаксичні функції. 


 


3.  Синкретизм тісно пов’язаний із поняттям валентності. Валентність – основна дієслівна категорія, яка при дериваційних перетвореннях успадковується похідними одиницями (девербативами), однією з яких є віддієслівний субстантив, у якому поєднані дієслівні та іменникові ознаки, що зумовлює своєрідність синтаксичних зв’язків віддієслівних іменників з іншими словами, специфіку підрядних частин, що їх пояснюють, визначає бінарне становище девербатива: синтаксичний статус словоформи  та реченнєву номінацію.


 


4.  Причинами виникнення синкретичних конструкцій атрибутивно-з’ясувального типу (проміжного між атрибутивними та з’ясувальними підрядними) є морфологічна природа опорного слова – віддієслівного субстантива, який зберігає як здатність до керування об’єктним поширювачем, так і можливість узгоджуватися з атрибутивною частиною; поліфункціональність засобів синтаксичного зв’язку.


 


5.  Виникнення синкретичних атрибутивно-з’ясувальних СПР можливе лише за реалізації таких умов: а) наявність не менш, як двох предикативних частин – головної і підрядної, з’єднаних  нерозчленованим прислівним присубстантивним передбачуваним обов’язковим / необов’язковим зв’язком; б) семантична й структурна неповнота головної частини, потреба в атрибутивно-об’єктному поширювачі; в) відсутність співвідносного слова (вказівний займенник такий, той, те) перед опорним словом; г) функціонування в ролі опорного слова віддієслівного субстантива з семантикою мислення, мовлення, передачі чи сприймання інформації у синтаксичній позиції підмета або додатка головної частини СПР; ґ) постпозиція підрядної частини щодо опорного слова; д) найуживаніші засоби формально-граматичного зв’язку: поліфункціональні (синтаксичні) сполучники: що, щоб, як, ніби, наче, неначе, мов; відносні займенники та прислівники: хто, чому, скільки, наскільки, де, коли, навіщо; відносно-питальні частки: чи, чи не, чи то; е) присудки головної та підрядної частин виражаються формою дійсного способу, при вживанні у ролі сполучного засобу сполучника щоб – у формі кон’юнктива або інфінітива.


 


6.  СПР з синкретичними атрибутивно-локативними підрядними є перехідним типом між СПР з підрядною присубстантивно-атрибутивною та СПР з підрядною обставинною локативною частиною, виникають за реалізації ряду умов: а) СПР структуроване не менш, ніж двома предикативними частинами (одна - головна, друга – підрядна), між якими наявний прислівний присубстантивний неспіввідносний поширювальний передбачуваний необов’язковий синтаксичний зв’язок; б) організуючим центром СПР є дієслівний присудок головної частини зі значенням руху, місцезнаходження та означуване слово (локатив) - прийменниково-іменникова конструкція, що виражає статичну або динамічну локалізацію; опорне слово може означати назви адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів та їх частин, місць загального користування та відпочинку, шляхів повідомлення, спеціалізованих територій (функціональних, спортивних майданчиків, плантацій), типів ландшафту та акваторій, найменування споруд, частин приміщень; рослин і зайнятих ними ділянок, рідше – абстрактних просторових понять та речовин;  прогнозує наявність атрибутивного поширювача, а присудок головної частини – локативного уточнювача; в) підрядна частина перебуває у постпозиції щодо опорного слова; г) формально-граматичні засоби зв’язку - відносні прислівники де, куди, звідки, які не є синонімічними та взаємозамінними; найбільш уживаний з-поміж них де; вибір цих сполучних слів зумовлюється мовною ситуацією, семантикою дієслова-присудка головної частини: де вживається при дієсловах необмеженої семантики, але таких, що передбачають наявність місця чи можливість перебування предмета в певному місці; куди та звідки - при дієсловах руху, спрямування, бачення, спостереження тощо.


 


7.  Атрибутивно-локативні СПР неоднорідні за своєю семантикою. З-поміж них можна виділити 4 структурно-семантичні різновиди: 1) речення, що вказують на межі поширення дії; 2) речення, що вказують на рух із вихідного пункту; 3) речення, що вказують на рух до кінцевого пункту; 4) речення, що вказують на місце дії.


 


8.  СПР із підрядними присубстантивно-атрибутивними пройшли тривалий шлях розвитку, позначений відбором засобів зв’язку, композиційними і значеннєвими змінами, доки не сформувалися структурно й семантично і доки в цих реченнях не закріпилися сучасні сполучні елементи. Для атрибутивно-з’ясувальних СПР це асемантичні сполучники що, щоб, як, ніби, наче, неначе, мов; відносні займенники і прислівники хто, чому, скільки, наскільки, де, коли, навіщо; частки-сполучники чи, чи не, чи то; для атрибутивно-локативних - сполучні слова де, куди, звідки. Типовим (найбільш частотним) для атрибутивно-зясувальних СПР є асемантичний синтаксичний сполучник що (51,5 % - 1287 речень), для атрибутивно-локативних – сполучне слово де (87 % - 2175 речень).


 


9.  Процес формування сучасних літературних сполучникових конструкцій, які є найбільш уживаними у СПР синкретичного присубстантивно-атрибутивного типу, насамперед зводився до відбору засобів атрибутивного зв’язку. Так, функції таких давніх сполучників, як аж, аже, іж, іже, єже, оже, что, виконує сполучник що. Таким сполучним засобам, як абы, штобы, жебы, тижби, відповідає щоб (щоби). Сполучник як виступає на місці колишніх яко (же), како. Сполучники ніби, нібито, мов, мовби, мовбито, немовби, наче, неначе, начебто, не зафіксовані в пам’ятках давньоукраїнської і староукраїнської мови, розвинулися в новій українській мові і перебрали на себе функції давніх сполучників как бы та яко бы.


 


10.  На відміну від російської, в українській мові присубстантивні речення більш поширені, оскільки за їх рахунок компенсується відсутність пасивних дієприкметників теперішнього часу й активних зворотного стану, тому вивчення їхньої специфіки є важливим завданням лінгвістів. До того ж, присубстантивно-атрибутивні СПР здатні виражати, крім власне атрибутивних, складні семантико-синтаксичні відношення, різновидами яких є атрибутивно-просторові й атрибутивно-з’ясувальні.


 


 


11.  Специфічні ознаки присубстантивно-атрибутивних СПР досліджуваного типу дають підстави виділити аналізовані складнопідрядні речення в окремі особливі типи складних синтаксичних одиниць, що перебувають на межі атрибутивних і з’ясувальних, атрибутивних і локативних конструкцій, конденсуючи типові ознаки обох різновидів поліпредикативних одиниць; дозволяють кваліфікувати такі синтаксичні утворення в межах структурно-семантичної класифікації як синкретичні типи СПР: атрибутивно-з’ясувальні й атрибутивно-локативні.   

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины