ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ ВОЛЬОВОЇ МОДАЛЬНОСТІ В ТЕКСТАХ КОДЕКСІВ УКРАЇНИ : СРЕДСТВА ВЫРАЖЕНИЯ волевым модальности в тексте Кодекса УКРАИНЫ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет, методологічну основу, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження, вказано на його зв’язок з науковими програмами, планами, темами.

У першому розділі „Теоретичні аспекти категорії модальності” обґрунтовано доцільність дослідження засобів вираження модальності з урахуванням комунікативного завдання, зумовленого мовно-ситуативним фактором, стильовими особливостями законодавчого жанру, динамікою та структурою тексту, оскільки саме ситуація спілкування формує значну частину параметрів мовної комунікації і конкретного комунікативного акту, а через них – і модальні параметри відповідних одиниць; з’ясовано характерні ознаки модальності як функціонально-семантичної категорії та можливості дослідження її в аспекті функціональної стилістики (офіційного спілкування на законодавчому рівні).

Дослідження стильової організації текстів кодексів (стаття кодексу звернена не до почуттів і уяви людини, а до її волі і розуму і є вираженням цієї волі, а стиль кодексів – це стиль констатації, припису, ствердження тощо) потребує висвітлення проблеми модальності в новому ракурсі – вольової модальності – відношення висловлення до дійсності в плані реальності/потенційності, зумовлене волевиявленням політичної організації громадянського суспільства – держави – щодо правового регулювання суспільних відносин, яке виявляється у наказовості, розпорядженні, настанові, забороні, проханні тощо. Модальність – ознака будь-якого висловлення – статті кодексу. Кожне таке висловлення концентрує в собі вольовий імпульс, що більшою чи меншою мірою залежить від комунікативного завдання та лексико-граматичних засобів, які використовуються з метою його реалізації.

Аналіз об’єкта наукового дослідження дав змогу виявити ті мовні явища, які належать до вольової модальності, і виділити типи значень, які мають різні засоби вираження з відтінком експресивності та вольового навантаження:

- тип реальної вольової модальності – вираження у ствердній формі реальності предикативних відношень, повідомлення про які не супроводжуються суб’єктивною оцінкою з боку мовця; уявлення мовця про об’єктивну дійсність, актуальну на певній визначеній часовій осі фактичного відтворення;

- тип реально-потенційної вольової модальності – охоплення певного субстрату реально можливих явищ, що відповідають модальним значенням можливості, необхідності, достовірності; уявлення мовця про об’єктивну дійсність з можливим правом вибору відповідної ситуації, зумовленої волевиявленням суб’єкта дії.

Вольова експресивність відповідно до комунікативного завдання, яке ставить перед собою законодавець, має досить широкий спектр засобів і прийомів реалізації на різних рівнях: лексико-семантичному (модифікатори модальності з відповідними елементами підсилення); морфолого-синтаксичному (форми індикатива, трансформовані в імператив з відтінками безапеляційної позиції виконавця процесуальної ознаки; форми інфінітива з відповідними модальними модифікаторами, що надають документові відтінку категоричності, офіційної наказовості; форми теперішнього часу із значенням позачасовості, що передбачає вичерпний перелік прав та обов’язків суб’єкта і не припускає ніяких відхилень; безособові речення із значенням потенційної реальності, а також складні синтаксичні конструкції) та конструювання висловлення з відповідним порядком слів на рівні актуального членування.

У зв’язку з цим сформульовано проблему вивчення засобів вираження вольової модальності в трьох напрямках: реальному, реально-потенційному та на рівні актуального членування речення (комунікативному).

У другому розділі „Лексико-граматичні засоби вираження реальної вольової модальності в текстах кодексів” з’ясовано тип і основні засоби вираження реальної вольової модальності в її широкому значенні (категорійний симбіоз дійсного способу, часу та особи) з урахуванням найхарактерніших жанрових ознак текстів кодексів – об’єктивності та узагальненості.

Аналіз лексико-граматичних засобів вираження модальності в текстах кодексів дає підставу твердити, що об’єктивна модальність (зупиняємося на сутності об’єктивної модальності, оскільки типологічною основою речень за ознакою модальності є речення статей кодексів, у яких граматичні засоби позначають факт реальної дії в одному з часових вимірів або ж такої, що повинна чи може здійснитися) нерозривно пов’язана з предикативністю (категорія часу і категорія модальності, що вказує на інтерпретоване мовцем відношення змісту речення до дійсності, становлять комплексність категорії предикативності) і є обов’язковою ознакою речення. Центральним модальним типом речень реальної модальності вважаємо індикативно-розповідний тип з основними показниками – формами дійсного способу та нейтральним тоном повідомлення, який виявляється в тому, що відношення змісту висловлення до реалій об’єктивної дійсності сприймається беззастережно, відсутні елементи непередбачуваності, умовності, випадковості. Відбувається лише констатація фактів, тому таку модальність називають „констатуючою” (Л.О. Кадомцева). Нульова нейтральність розповідної реальної модальності повідомлення частіше передається формами пасивного стану, що пояснюється специфікою законодавчого стилю – узагальнено-абстрактним планом викладу та часовою невизначеністю: Судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості (КПКУ. – Ст. 19); Розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності (КПКУ. – Ст. 16-1).

Вольова позиція законодавця виявляється в тому, що він у висловленні з нульовою нейтральністю розповідної модальності використовує такі лексико-граматичні засоби, які формують реальну ВМ.

Реальність розглядаємо як передане мовними засобами уявлення мовця про об’єктивну дійсність, актуальну на певній визначеній часовій осі фактичного відтворення. Межі реальності окреслені рамками семантики форм дійсного способу (саме ця категорія передає волевиявлення мовця, яке в юридичних текстах набуває модальних відтінків наказу, розпорядження, припису) та максимальною узагальненістю класу суб’єктів. Така максимальна узагальненість на шкалі часової невизначеності називається позачасовістю і являє собою найвищий ступінь генералізації ситуації в текстах кодексів. Наявна в синтаксичному центрі речення граматична форма теперішнього часу може означати звичність, постійність дії, набувати загальночасового значення (О.С. Мельничук); мати пряме недетерміноване значення, коли дії відбуваються безвідносно до якихось певних часових меж (В.М.Русанівський); передавати дії постійного стану (В.І. Кононенко); бути теперішнім неактуальним часом (А.П. Грищенко, А.В. Бондарко): кодекс визначає, встановлює, суддя опитує, викликає, пропонує, надає, вживає заходи, особа підлягає, подає.

Форми теперішнього часу, що виражають реально-індикативну модальність із значенням безперервності, постійної закономірності, – найхарактерніша жанрова ознака законодавчих текстів. Ці часові форми вживаються не лише для позначення реального стану речей, але й передають дію, яка мислиться у майбутньому, супроводжуючись при цьому значенням обов’язковості, неминучості з модальними відтінками уміння, досвіду, майстерності (депутати здійснюють, власник розробляє, реалізує) та реальної повинності, необхідності (суддя повертає, повідомляє, витребовує, провадить, надсилає). А.М. Пєшковський такий час називає теперішнім часом наміченої дії: Після подання скарги суд повідомляє державний орган ... не пізніше наступного дня після її прийняття (ЦПКУ. – Ст. 248), Після закінчення цього строку розгляд справи продовжується (КПКУ. – Ст. 277). Актуалізація граматичної форми заснована на волевиявленні законодавця, що знаходить своє відображення в модальних відтінках готовності, рішучості, впевненості та обов’язковості дії.

Форми минулого часу в текстах кодексів називають дію, що передує іншій, головній. Можливість передати дію часовою формою, що означає дію, яка почала виявлятися до моменту мовлення, але результат якої актуальний і в момент мовлення, зумовила існування в мові права ситуації перфекта. Крім того, ця форма виступає в контексті абстрактного теперішнього, що дає можливість послабити значення минулого, натомість встановити часову перспективу абстрактного теперішнього, який відтворює модальне значення реального, дійсного: Злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння (ККУ. – Ст. 6).

Специфікою норм права є те, що вони можуть бути подані в імперативній (категоричній, владній) формі. Саме імперативність не допускає можливостей змін встановлених раніше вимог діяти відповідним чином. Імперативні норми права приписують чітко визначені дії, однозначно закріплюють вичерпний перелік і зміст прав і обов’язків суб’єктів і не припускають ніяких відхилень. Звідси й особливість їхньої семантики – передати волевиявлення мовця, яке залежно від конкретної комунікативної ситуації набуває модальних відтінків наказу, команди, поради, застереження тощо. У такому разі функцію форм наказового способу, для яких відповідне модальне значення є первинним, категоріальним, реалізують дієслова дійсного способу. Контекст допомагає сприйняти волевиявлення мовця, передане формами дійсного способу в значенні наказового. Все наказове висловлення з індикативними формами дієслова виражає волевиявлення, виконання якого передбачене в майбутньому – через певний проміжок часу або безпосередньо після моменту мовлення. Пор.: Для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу (ГПКУ. – Ст. 41); Канцелярія суду невідкладно надсилає повідомлення сторонам та іншим особам ... про час і місце судового засідання (ЦПКУ. – Ст. 300). У таких наказових висловленнях з індикативними формами завжди виражається волевиявлення стосовно майбутньої дії, яка однозначно сприймається як наказ. Сила впливу вольового імпульсу залежить від особи, яка його сприймає: коли у процесі комунікації форми наказу адресовані залежному від законодавця „співрозмовникові”, то відтінки наказу набувають модальних значень категоричності. Загалом індикатив у значенні імператива при активному сприянні волі законодавця може мати конкретні модальні значення наказу, рекомендації, вимоги, дозволу, пропозиції, попередження, повідомлення, припису, санкції, розпорядження, пояснення, звернення, повинності, виконання, примусовості, заборони: ... митний орган дозволяє переміщення товарів у режимі транзиту лише за умови належного обладнання транспортного засобу (МКУ. – Ст. 202); Коли в розгляді справи бере участь перекладач,  головуючий роз'яснює йому обов'язок правильно робити потрібний в судовому засіданні переклад і попереджає його про відповідальність ... (КПКУ. – Ст. 285); Особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності ... (ККУ. – Ст. 6).

Імперативність передається також інфінітивом, оскільки з його допомогою реалізується таке комунікативне завдання, як припис – владне волевиявлення уповноваженого на те суб’єкта (державного органу, посадової особи). Інфінітив у значенні наказового способу використовується для позначення особливої категоричності: виконати, надати, оголосити, повідомити, оскаржити, заперечити, застерегти, повернути, відшкодувати і под. Підсилюють дію додаткові лексичні засоби: прислівники негайно, терміново, невідкладно, нагально, екстрено, першочергово; прикметники та предикативні прислівники повинен, зобов’язаний, варто, слід, треба і под. Ситуацію мотивовано тим, що інфінітив вносить у значення наказовості категоричніший відтінок – незаперечність. Стилістична унікальність імперативного інфінітива полягає в тому, що він дає змогу „приховати” особу мовця, осмислювати її узагальнено. Стає можливим відсторонення особи волевиявника, що надає вислову офіційності, безапеляційності, виражає незаперечність, невідкладність дії. Така функціональна транспозиція уможливила появу особливих волюнтативних конструкцій з модальним значенням неминучості, особливої категоричності: слідство належить провадити, страхувальник зобов’язаний оголосити суму, суд повинен дослідити докази, допитати підсудних, потерпілих, заслухати висновки, оглянути речові докази, оголосити протоколи. Зміст імперативного волевиявлення в юридичних текстах передає припис чітко визначеної дії, що не допускає різнотлумачень, а з погляду семантики потенційний стан справ перетворює у реальний.

Найпоширеніший спосіб вираження модальних відтінків умотивований вольовими намірами мовця: модальні різновиди дії, стану, явища передаються сполученням дієслів, одне з яких своїм лексичним значенням виражає модальність іншого, відтвореного формою інфінітива (дієслівний складений присудок). Найпродуктивнішими в мові права є аналітичні інфінітивні конструкції, що передають: а) модальне значення обов’язковості, закономірності, потрібності, необхідності здійснення чогось, яке виражається головним чином поєднанням інфінітива з безособовими дієсловами (належить скоротити, залучити, слід розуміти, вважати); модальними модифікаторами (зобов’язується виконати, зберігати, мусить одержати, розглянути); предикативними прислівниками (необхідно домогтися, враховувати, треба визнати, потрібно забезпечити, змінити); предикативними прикметниками (повинен виконувати, здійснювати, зобов’язаний брати участь). З метою вираження значення категоричної обов’язковості інфінітивні конструкції підсилюються прислівниками обставинного значення: неухильно, негайно, невідкладно; б) значення незаперечності, волевиявлення до безапеляційного виконання дії формується поєднанням – форм інфінітива, що виражають основне значення категоричності, примусу, розпорядження, доручення з формами інфінітива іншого дієслова з відповідним лексичним значенням (примусити вчинити, доручити виконати, дозволити здійснити); особових форм повнозначного дієслова з формами присудкового інфінітива (постановляє стягти, зробити, заборонити); інфінітива з безособовими дієсловами (дозволяється купувати, працювати, користуватися, забороняється звільняти, застосовувати (діаграма 1).

Значно більшу морфологічну різноманітність має іменний складений присудок, дієслово-зв’язка якого виражає відповідну оцінку модальних значень: а) оцінку традиційної констатації ситуації (становить частку, служить забезпеченням, полягає в забезпеченні); б) оцінку відношень як констатації виявлення ознаки (стає піклувальником, залишається в силі, виявилося неможливим); в) оцінку відношень відповідно до чиєїсь думки, переконання (вважається прийняттям, вважається сім’єю, вважається неукладеним).

Складний синтаксис мови законодавства має свої особливості: велика частотність складнопідрядних речень, часта повторюваність підрядних з’ясувальних, а також означальних, мети та умови. У текстах кодексів модальне значення об’єктивної реальності найширше представлене складнопідрядними реченнями нерозчленованої структури з підрядними присубстантивно-атрибутивними, а також займенниково-співвідносними. Частотними є речення послідовної підрядності з комбінованим модальним значенням, за якого ці значення не накладаються одне на одне, а виступають окремо, при цьому уточнюється, конкретизується, доповнюється зміст усього речення. Серед складнопідрядних речень розчленованої структури найтиповішими є речення з умовно-наслідковою модальністю: Якщо особа, піддана адміністративному стягненню, ... не вчинила нового адміністративного правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню (КУпАП. – Ст. 39). Комунікативні потреби висловлення зумовлюють .лексичне наповнення й характер семантико-синтаксичних відношень між предикативними частинами.

У третьому розділі „Лексико-граматичні засоби вираження реально-потенційної вольової модальності” з’ясовано тип і основні засоби вираження реально-потенційної ВМ, обґрунтовано доцільність його виокремлення у структурі законодавчого жанру.

У текстах кодексів широко представлене модальне значення, що відображає динаміку зв’язків між реальністю та нереальністю, оскільки норми права, встановлюючи певні права й обов’язки, за згодою суб’єктів можуть допускати їх доповнення, визначати засоби заохочення на здійснення можливих, бажаних або корисних для суспільства діянь. Це дало підстави виокремити тип реально-потенційної вольової модальності, який передбачає можливість, необхідність перетворення потенційного (нереального) в таке, що з волі мовця чи за бажанням виконавця дії може чи повинно стати реальним. Ситуація реальної потенційності закладена в самому змісті волевиявлення: те, до чого спонукається суб’єкт-виконавець, на момент комунікативного акту є потенційним, але внаслідок волі законодавця сприймається реально: суд повинен допитати, заслухати, оглянути, оголосити.

Зовнішніми показниками реально-потенційного типу модальності є вживання таких видо-часових форм, модальних модифікаторів та відповідних синтаксичних структур, які здатні передавати всі основні семи: можливість/неможливість, достовірність, упевненість, необхідність, повинність, неминучість.

У формуванні об’єктивної реально-потенційної модальності важливу роль відіграють модальні модифікатори. Модальні значення можливості, необхідності, повинності, обов’язковості та ін. розглядаються, як правило, як різновид ірреальної модальності. Але це значення іншого плану, що не збігається з відношенням висловленого до дійсності. У текстах кодексів речення з модальними словами містять повідомлення про реальний факт, тому всі ці модальні значення вказують на факт реальної дійсності. Це не модальне значення речення (у реченні стверджується реальний факт), а „внутрішньосинтаксичні модальні відношення між дією та суб’єктом” (Г.О. Золотова). Модальні модифікатори ускладнюють предикативну вісь, додаючи до основного значення реальності лексичне значення модального слова.

Семантика речень з модальними модифікаторами можливості формує тип реально-потенційної модальності з дискретними та недискретними формами вияву. Недискретний спосіб подання модального значення знаходить свій вияв у видо-часових формах. Дії, що будуть виконані після моменту мовлення (модальний відтінок спланованих можливостей, об’єктивних закономірностей), репрезентовані формами майбутнього доконаного, які порівняно з іншими часовими формами на позначення таких реалій мають найбільший модальний потенціал: посадова особа прийде до висновку, орендар розпочне забудову, власник проінформує робітника. Ширше представлено аналітичні форми майбутнього часу з модальними відтінками: впевненості в здійсненості/нездійсненості деякої ситуації (Державний морський лоцман не має права без згоди капітана залишити судно раніше, ніж ... буде замінений іншим лоцманом (КТМУ. – Ст. 103); деякої умовності, умовної передбачуваності (У разі, коли пропущений строк не буде поновлено, заява не розглядається і залишається в силі рішення комісії по трудових спорах (КЗпПУ. – Ст. 228). У цілому форми майбутнього часу рідковживані в законодавчих текстах.

Дискретне вираження можливості/неможливості передбачає введення до складу предиката лексичних одиниць, які об’єднано в групу модальних модифікаторів: модальне дієслово могти, модальний предикатив можна, іменні словосполучення з формами прикметників бути здатним, бути спроможним, іменники мати можливість, мати право, бути в змозі та прислівник вправі.

Значення реально-потенційної модальності з відтінком можливості в текстах кодексів найпродуктивніше представлене формами модального дієслова може (діаграма 2). За частотою свого вживання цей модальний модифікатор перевершив усі інші разом узяті. Найбільшу кількість названого модифікатора зафіксовано в текстах ЦКУ, де форми з може спостерігаються мало не в кожній статті. Значна кількість таких форм у ККУ, а також у КПКУ, СКУ.

Основне членування семантичної структури поля можливості здійснюється за внутрішньою (фактор, що зумовлює зв’язок суб’єкта і ознаки, знаходиться в самому суб’єкті, становлячи собою його внутрішню характеристику) та зовнішньою (фактор, що знаходиться поза самим суб’єктом, наприклад, зовнішні обставини і правила, закони природи) ознаками (Е.І.Бєляєва).

Дискретне вираження внутрішньої можливості зумовлює показ можливості суб’єкта здійснювати певні дії як його постійні властивості, його власну характеристику. Залежно від типу відношення суб’єкта (а також об’єкта) і ознаки розрізняють два різновиди цього варіанта значення можливості. Широко представлений у кожному кодексі активно-якісний різновид, який відображає здатність самого суб’єкта виконувати дію, що виступає його характерною ознакою. Навички та вміння суб’єкта удосконалюються або втрачаються, що певною мірою залежить від його волі (волі законодавця). Дискретне вираження пасивно-якісного різновиду модального значення (властивість об’єкта, яка дозволяє піддати його певним діям) представлене в текстах, хоча за кількісними показниками значно поступається активно-якісному. Пор.: Кабінет Міністрів України може брати позики в межах, визначених законом про Державний бюджет України (БКУ. – Ст. 15); Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково ... (ГКУ. – Ст. 65).

Відтінок із значенням пом’якшення волевиявлення законодавця з правом суб’єкта на можливість вибору спостерігаємо у висловленнях з модальними модифікаторами: мати право, вправі. Цей відтінок визначений семантичним навантаженням слова право – зумовлена певними обставинами підстава, здатність, можливість робити, чинити що-небудь, користуватися чим-небудь; офіційний дозвіл, допуск до виконання обов’язків. Юристи (В.В. Копєйчиков, Ю.С.Шемшученко та ін.) під словом право розуміють можливість, яку має соціальний суб’єкт, сукупність (систему) особливих правил соціальної поведінки загального характеру – тобто можливість, за якої „форми явища відповідають його сутності”; можливість з оцінкою показника істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ. Різноплановість лексичної семантики із значенням можливості є підґрунтям для розрізнення диспозитивних та рекомендаційних норм права в текстах кодексів.

Іменник право, що означає стан, можливість діяти певним чином, у сполученні з препозитивним дієсловом мати та з постпозитивним інфінітивом на зразок: має право звернутися, має право ознайомитися, має право зажадати, має право подати, має право використати, має право вимагати, має право відмовитися, має право розпоряджатися – означає виконання дії, вираженої інфінітивом, реалізацію можливості, стану, що є результатом властивості, вираженої іменником. Виокремлено значення реальної модальності з відтінком можливості, тобто „реальної можливості”: Міністр фінансів України ... має право вибрати кредитора, вид позики і валюту запозичення (БКУ. – Ст. 15); Кожна особа має право ... звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади (ККУ. – Ст. 36). Оскільки право можна давати, надавати, право може надаватися, то суб’єкт втрачає активну позицію, надаючи її об’єкту, що виконує його роль: Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим особам використовувати зареєстровану торговельну марку без його дозволу ... (ГКУ. – Ст. 157).

Використання пасивних форм пов’язане з потребою абстрактніше, узагальненіше передати семантику реальної можливості: ... окремим категоріям посадових осіб митної служби України ... надається право зберігати, носити вогнепальну зброю (МКУ.-Ст.426).

Значення „реальної можливості” підсилюється або знижується за допомогою прикметників уточнення: Міністерство фінансів України ... має виключне право надання відстрочок по сплаті податків ... (БКУ. – Ст. 50);

На лексико-граматичному рівні модальне значення можливості в текстах кодексів передають також модальні предикативи можна, словосполучення з формами дієприкметника бути здатним, бути спроможним, іменника мати можливість. Модальні словосполучення мати можливість, бути в змозі за своєю семантикою та способом використання відповідають дієслову може.

Вживання модального модифікатора можна обмежене і передбачає лише кілька різновидів: сполучення з інфінітивом, з пасивним дієсловом та ускладнення зв’язкою бути. Семантика цього модифікатора передбачає лише ситуацію зовнішньої модальності. Ще більше обмежене вживання сполучень: бути здатним, бути спроможним. Семантика висловлень з такими модифікаторами відповідає семантиці висловлень із дієсловом може. Отже, ареал модального значення можливості, представлений лексичними модифікаторами, становить багатопланову функціонально-семантичну єдність.

Модальне значення неможливості (діаграма 3) репрезентує наявність заперечної частки не, яка змінює модальний зміст висловлення (передається значення неможливості дії внаслідок об’єктивних умов чи суб’єктивних обставин, які унеможливлюють її реалізацію). Значення неможливості не має такого численного вияву і за кількісними показниками значно поступається значенню можливості (діаграма 4). Типовою формою недискретного вираження є дієслова теперішнього часу дійсного способу із значенням позачасовості (особа не несе відповідальності, засуджені не мають права, не суперечить чинному законодавству), а також форми майбутнього часу (рідковживані) із значенням дії, що мислиться не лише в майбутньому, але й поширюється на простір теперішнього (не завдасть шкоди життю, не зробить заяви, не прийме спадщини). Дискретний спосіб передачі значення неможливості представлений набагато слабше, ніж при значенні можливості, і вказує на два типи ситуації: неможливості (запереченню підлягає сама можливість реалізації дії – не вважає за можливе, немає можливості визначити, не може бути використаний) та заперечної можливості (значення дозволу не виконувати дії, переданої інфінітивом. Такі форми у текстах кодексів рідковживані: може не робити, може не видавати).

Модальне значення достовірності найбільш активно співвідноситься з розповідними реченнями „констатуючої” модальності, утворюючи другий шар модальних значень у смисловій структурі (В.В. Виноградов), при цьому оцінка достовірності підсилює основне модальне значення. Зміст висловлень із модальним значенням достовірності передається як такий, що відповідає (оцінка істинності) чи не відповідає (оцінка ймовірності) дійсності. Законодавець використовує маркери достовірної істинності, коли припускаються певні незнання або деякий сумнів, коли потрібно підтвердити істинність висловленого раніше припущення (достовірно відомо, насправді вчинила, точно зазначено, фактично сплачена, завідомо відомо; або з метою актуалізації переконливого волевиявлення – явно злочинний наказ, явно намагатимуться затягнути справу). З метою доказовості, вказівки на ступінь повноти знань про ситуацію, переконливості законодавець користується обставинними конструкціями відповідно до, згідно з, а також відокремленими означеннями, до складу яких входять дієприкметники зазначений, вказаний, передбачений, встановлений.

У юридичних текстах оцінка ймовірності становить семантичну антитезу полюсів можливості (може) та необхідності (повинен) і залежить від оцінки законодавцем ймовірності події. Встановлено: а) високу оцінку ймовірності (волевиявлення спрямоване на об’єкт оцінки: кожен повинен працювати, адміністрація повинна негайно повідомити, земля може перебувати у власності, стає очевидним факт виконання); б) середню оцінку ймовірності (вказівка на припущену можливість виконання дії: повинен, як правило, відбувати строк, за його бажанням повинен, у разі невідповідності, у разі неодержання). Жанровою особливістю є сполучуваність елементів ймовірності та достовірності (з їх почерговою актуалізацією) у межах однієї статті, що свідчить про неоднорідність ситуативної оцінки дії.

Модальне значення необхідності створює волюнтативну ситуацію, яка передбачає наявність вольового мотиву (законодавець як суб’єкт волюнтативності), що забезпечує можливість реалізації дії. Центральне місце в реалізації цього значення займають конструкції з модальними лексемами: прикметники та дієприкметники: зобов’язаний, повинен, необхідний, змушений, вимушений, примушений, потрібний, призначений; предикативні прислівники: потрібно, призначено, треба, слід, необхідно, ухвалено, вирішено; дієслова: вважається, належить; іменники: (є) обов’язок, необхідність. Універсальний засіб вираження значення необхідності – прикметник повинен (діаграма 5), що передає всі без винятку семантичні варіанти значень: необхідність, зумовлену певним збігом обставин (при розгляді претензії ... повинні звірити); припис з погляду встановлених соціальних обов’язків (контроль ... повинен забезпечувати); припис з погляду внутрішнього обов’язку, етичних норм (Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного (СКУ. – Ст. 75); повинність як сплановану ситуацію (Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів ... (ГПКУ. –  Ст. 43-3); повинність як наслідок дії чужої волі (Особи, які працюють із засудженими, повинні відповідати вимогам, установленим законодавством (КВКУ. – Ст. 127). Сувора субординація умовностей передбачена у приписах з лексемою зобов’язаний, яка за своєю семантикою з позиції суб’єкта волюнтативності виражає обов’язкову повинність, примус, який не вправі не виконати.

Побудова речень з модальними модифікаторами необхідності залежить від показника синтаксичної потенції: дія здебільшого виражена інфінітивом, з’являється віддієслівний дериват, який виконує функцію підмета, суб’єкт дії може займати позицію підмета, додатка або взагалі вербально не бути вираженим. У законодавчих текстах такі конструкції набирають вигляду узвичаєного штампу: закони повинні відповідати положенням, суд повинен зобов’язати повернути, суд зобов’язаний зупинити, примушування не допускається, потрібна згода, належить провести процесуальні дії.

Стильовою ознакою текстів кодексів є безособові синтаксичні конструкції, головний член яких виражений предикативними словами можна, необхідно, можливо, потрібно, доцільно і под. у поєднанні з інфінітивом. Завдяки їх виразній модальності безособові речення виражають стан з відтінком можливості/неможливості, його життєвої реалізації, доцільності, доконечності, неминучості, необхідності, повинності та ін.

Основним модальним значенням складнопідрядних речень нерозчленованої структури реально-потенційної модальності є відтінок передбачуваності виконання дії. Сполучник щоб разом з опорним словом в головному реченні залежно від його семантики виражає з’ясувально-вольове значення з відтінком наказу, припису; значення передбачуваності з відтінком повинності: Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками (СКУ. – Ст. 171). Значення потенційно-умовної передбачуваності з відтінком можливості/неможливості дії передають складнопідрядні речення розчленованої структури з використанням сполучника щоб (підрядне мети) та сполучника якби (представлені у текстах дуже рідко): .. суд надає підсудному останнє слово і виходить до нарадчої кімнати, щоб постановити вирок ... (КПКУ. – Ст. 326). Важливими умовами формування відтінків передбачуваності реального процесу є лексичне значення основних слів, наявність модальних слів у висловленнях, склад і структура синтаксичної конструкції (на основі взаємодії модальних значень простих речень як частин складного формується нове модальне значення складного речення).

У четвертому розділі „Актуальне членування речення як засіб вираження вольової модальності в текстах кодексів” з’ясовано семантико-синтаксичну структуру побудови речення в аспекті його комунікативної організації, визначено об’єктивно-смисловий (лексико-граматичні засоби) та суб’єктивно-смисловий (смисловий наголос, порядок слів) бік синтаксичної структури речення, умотивовано доцільність дослідження актуального членування (АЧ) як засобу вираження модальності.

Найважливішими засобами вираження АЧ є фонетичні (логічний наголос та інтонація) (А.Й. Багмут), синтаксичні (прямий та непрямий порядок слів, синтаксичні морфеми (заперечна частка не, частки тільки, лише, навіть, саме, які є додатковим засобом модального увиразнення сильної частини висловлення – реми), відокремлені члени речення як засіб підкреслення модальної ваги складників висловлення) та лексико-граматичні (повтор слова – модальне увиразнення початку пунктів статті кодексу).

Виразником АЧ є порядок слів, який визначається комунікативним завданням. Комунікативне завдання як модальну зумовленість реалізації інформації розглядають з позиції абстрактної та конкретної модальності (Г.П. Немець). Абстрактна модальність, якою об’єднано групу речень (стаття кодексу) або текст (розділи кодексу), становить декретовану інформацію абстрактно-узагальненого змісту з погляду абсолютної достовірності повідомлюваного. Конкретна модальність виражає відношення на рівні предикативної одиниці і передбачає наявність варіантів модальності.

Найпоширенішим у текстах кодексів є речення з експресивно-нейтральною модальністю: Суддя / оголошує склад господарського суду, роз’яснює учасникам судового процесу їх права та обов’язки і сприяє у здійсненні належних їм прав (ГПКУ. – Ст. 74).

Вибір прямого порядку слів з експресивно-вольовою модальністю спричинений додатковим стилістично-вольовим навантаженням, імперативністю правових норм. Прагнення увиразнити модальне значення процесуальної дії спонукає законодавця до волевиявлення (пор.: 1. Покарання у вигляді позбавлення волі / призначається неповнолітньому ... (ККУ. – Ст. 102). 2. За правилами ... / призначається покарання ... (ККУ. – Ст. 70). Типовими для досліджуваних текстів є конструкції (2).

Серед речень виокремлено інверсовані структури з нейтральною та експресивно-вольовою модальністю (пор.: З дня поновлення провадження / перебіг процесуальних строків продовжується (ГПКУ. – Ст. 52); Забороняється / проектування і будівництво населених пунктів ... без попереднього геологічного вивчення ділянок надр (КУпН. – Ст. 58). Виражена через порядок слів модальність відповідає комунікативному завданню, яке ставить законодавець.

У висновках подано теоретичне узагальнення результатів дослідження засобів вираження вольової модальності.

Дослідження вольової модальності як функціонально-семантичної категорії охоплює сферу інформації про сучасний законотворчий дискурс.

Запропоновано визначення вольової модальності як універсальної функціонально-семантичної категорії об’єктивно-суб’єктивного змісту з центральним значенням реальності/потенційності, що виявляється на різних рівнях мовної діяльності.

Функціонально-семантичне поле вольової модальності охоплює граматичне ядро категорії дієслівного способу, модальні модифікатори, предикативи та відповідну конструкцію синтаксичних одиниць.

Реальна вольова модальність узагальнює дію як позачасову; реально-потенційна вольова модальність, узагальнюючи відношення до дії, надає їй модальної оцінки можливості/неможливості, достовірності, необхідності.

Жанрова специфіка досліджуваного матеріалу визначила категорійний симбіоз дійсного способу, часу та особи дієслова. Основним виразником реальних та реально-потенційних модальних значень виступає індикатив. Узагальнено-позачасовий зміст статей кодексу мотивує вторинні контекстуально марковані функції імператива.

Основними формами вияву реального типу вольової модальності є форми предиката теперішнього неактуального часу із значенням постійної дії (недискретний вияв); основною формою реально-потенційної модальності є форма майбутнього часу предиката на позначення дії спланованих можливостей, об’єктивних закономірностей, а також імпліковані модифікатори модальності (дискретний вияв).

На підставі аналізу АЧ текстів розрізнено прямий порядок слів з експресивно-нейтральною модальністю, прямий порядок слів з експресивно-вольовою модальністю, модальність інверсованого порядку слів як нейтрально зумовленого та модальність інверсованого порядку слів з відтінком вольової експресії.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Рогожа В.Г. Актуальне членування речення як засіб вираження модальності // Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. праць / За заг. ред. проф. Л.А.Лисиченко. – Харків: ОВС, 2002. – Вип. 8. – С.126-131.

2. Рогожа В.Г. Засоби вираження модальності в текстах законів України // Етнос. Культура. Нація: Зб. наук. праць. – Дрогобич: „Коло”, 2000. – Вип. 2 – С. 285-293.

3. Рогожа В.Г. Текстова модальність як стильова категорія текстів кодексів України // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2003. – Вип.6. – Т.ІІІ. Ч.2. – С.18-25.

4. Рогожа В.Г. Модифікатори можливості як засоби вираження вольової модальності в текстах кодексів України // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка. – Луганськ, 2004. – № 8 (76).– С.85-93.

5. Рогожа В.Г. Лексико-синтаксичні засоби вираження модальності в текстах законів України // Функциональная лингвистика. Язык. Человек. Власть. Материалы конференции. Ялта, 1–6 октября 2001г. – Симферополь: «КрымФармТрейдинг», 2001.– С.221-223.

6. Рогожа В.Г. Словосполучення як спосіб вираження модальності в текстах законів України // Вісник Української академії державного управління при Президентові України. – К.: Вид-во УАДУ, 2001.– №2. – Ч.1. – С.358-365.