ПРОБЛЕМИ ЛІНГВОУКРАЇНІСТИКИ в НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ в. яГИЧА

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ПРОБЛЕМИ ЛІНГВОУКРАЇНІСТИКИ в НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ в. яГИЧА
Альтернативное Название: ПРОБЛЕМЫ лингвоукраинистики в научном наследии в. Ягича
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначена мета роботи та основні напрямки її дослідження, показані наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про публікації та апробацію роботи.


У першому розділі – „Ватрослав Ягич – світоч слов’янської науки” висвітлено життєвий шлях і наукову, викладацьку та організаційну діяльність Ватрослава Ягича; окреслено головні напрями його наукових досліджень, а також визначено частку лінгвоукраїністичних студій у його науково-літературній спадщині; змальовано особистісний і громадянський портрет В. Ягича, з’ясовано його національно-політичні погляди.


В. Ягич був славістом у найширшому розумінні, яке він сам не раз пояснював у передмовах до своїх друкованих праць. На його думку, поняття славістики включає в себе три галузі, а саме: граматику (тобто мовознавство в нинішньому значенні цього терміна й історичну граматику), літературну історію (у т.ч. палеографічні дослідження) та етнографію (насамперед народну творчість).


Проте основним полем наукових зацікавлень В. Ягича була церковнослов’янська мова й ще декілька пов’язаних з нею напрямів: видання старовинних слов’янських пам’яток із зразковим науковим апаратом (особлива увага – фонетичним та морфологічним особли­востям давніх текстів), окремі дослідження з церковнослов’янської мови на підставі цих пам’яток, а також ґрунтовні студії кирило-мефодіївської тематики – в цій царині думку В. Ягича вважали найавторитетнішою.


Не менш значущим є внесок В. Ягича в історію слов’янської філології. Підсумком багаторічних досліджень з цієї галузі стала його майже 1000-сторінкова монографія „Історія слов’янської філології” (1910), третій випуск ЕСФ (Енциклопедія слов’янської філології), – красномовне свідчення неймовірної працездатності та енциклопедичних знань ученого, що дозволяли йому втілювати грандіозні наукові задуми.


В. Ягич постійно цікавився слов’янськими мовами в їх сукупності та кожною зокрема. У АСФ (Архів слов’янської філології) та „Rad’і”, інших академічних виданнях маємо безліч статей, заміток і рецензій, присвячених і порівняльному слов’янському мовознавству, і окремим мовам – насамперед, що закономірно, сербохорватській, а також російській, українській, болгарській, чеській, польській, навіть литовській та її взаєминам із слов’янськими мовами. Ці праці торкаються практично всіх лінгвістичних галузей: фонетики, морфології, етимології, лексикології, синтаксису, діалектології.


Однак найповніше розмаїття Ягичевих досліджень у різних ділянках славістики відбито в „Архіві слов’янської філології”. Тільки з 1876 по 1911 рр. тут було опубліковано майже 300 праць самого В. Ягича: близько 30 монографій, присвячених давньослов’янським пам’яткам (нерідко із самими текстами), понад 100 студій літературно-історичних, лінгвістичних, фольклорних, із порівняльної граматики слов’янських мов; а ще рецензії: близько 100 – на граматичні праці, 20 – на етнографічні, 5 – на археологічні, 40 некрологів. Вочевидь, лінгвоукраїністичні студії безпосередньо не входили до кола основних зацікавлень В. Ягича, проте були з ними тісно пов’язані. Так, зокрема, хорватський учений,  досліджуючи тексти давньоруських пам’яток, доходив висновку про давність та автохтонність сучасних йому українських говорів. Крім того, він зробив вагомий внесок у історію українського мовознавства, змалювавши в своїй „Історії слов’янської філології” 15 колоритних портретів наших лінгвістів, зусиллями котрих якраз і розвивалася мовознавча наука в ХІХ ст.


Що ж до питання про ідеологію та національно-політичні уподобання академіка В. Ягича, то воно є доволі суперечливим та неоднозначним. Щоб уникнути однобокості при висвітленні цієї важливої для нас теми, ми брали до уваги як свідчення та оцінки відомих учених, які були особисто знайомі з хорватським славістом (В.Корабльов, М.Сперанський, В.Істрін, І.Зілинський), так і власні висловлювання В. Ягича з його листів та спогадів.


Обстоюючи право кожного слов’янського етносу на самостійний, вільний від сторонніх політичних впливів національний розвиток – мовний, освітній та культурний, В. Ягич, заради „монолітного слов’янства”, ніколи не схвалював самостійницьких прагнень українців, хоча водночас був переконаний, що слов’янство тільки тоді може успішно боротися за своє рівноправне з іншими європейськими народами існування, коли за ним стоїть потужна, могутня нація.


Ватрослав Ягич, самовіддано пропрацювавши на ниві славістики усе своє життя й обійнявши своїм талантом та ерудицією культурне життя всього слов’янського світу, не міг не сказати свого авторитетного слова і в українській лінгвістичній науці, оскільки сприймав Україну як невід’ємного й повноправного складника слов’янства. Його дослідницьке завзяття, його натхненна праця, його цілеспрямованість та об’єктивність – чудовий приклад для всіх учених – надихали і його українських колег на нові наукові пошуки.


У другому розділі – „Проблеми української мови в студіях В. Ягича” – проаналізовано, як оцінював хорватський славіст на межі ХІХ – ХХ ст. статус і перспективи розвитку української мови; схарактеризовано спрямованість його лінгвоукраїністичних дослі­джень; висвітлено зміст Ягичевих студій про українську мову. Позиція В. Ягича в „українському питанні” двояка: з одного боку –  ліберальна (український народ, як і його мова та культура, цілком відмінний від російського та інших слов’янських, а отже, має право на вільний, самостійний розвиток), з другого – категорично радикальна (слов’ян­ська єдність – понад усе; відтак українці як представники східної гілки слов’янського світу не мають права дробити цей світ, їм краще залишатися в складі могутньої Росії – „глави слов’янства”, дарма що вона придушує найменші прояви іншонаціонального мислення). Вочевидь, що така двовекторність не могла не впливати і на позицію В. Ягича щодо питання про статус та перспективи української мови.


Зауважимо, що ставлення В. Ягича до української мови, так само як і його позиція в „українському питанні”, не були однозначними. З одного боку, В. Ягич дуже цінував факти мовної дійсності та історії, а вони промовляли за окремішність, відрубність української мови від російської ще від давньоруської доби, а отже, і за самодостатність творця та носія цієї мови – українського народу; а з другого – „міраж політичної єдності Росії засліпив був і його”, як влучно висловився В. Дем’янчук, а тому В. Ягич виступав за спільну для росіян та українців офіційну літературну мову – російську; українська (мало­руська) мова, на його думку, має „вільно розвиватися”, але тільки в галузі шкільної освіти, письменства та культури (зрідка В. Ягич говорив і про науку). Питання про самостійний розвиток українського народу, а відтак і його мови „як вияву народного духа”, В. Ягич вважав, щонайменше, передчасним.


Серед лінгвістичних дисциплін славіста найбільше захоплювала граматика. Першою розвідкою, а тому великою мірою компілятивною, у якій він досліджував питання української мови, є „Лекції з історичної граматики російської мови”.


Описуючи фонетичні риси української мови, В. Ягич цілком спирається на дослідження О. Потебні, П. Житецького та О.Огоновсь­кого. Серед явищ малоруського вокалізму він називає такі: тверда вимова голосного е (несе); вимова дуже м’якого і замість о та е в закритому складі, а також там, де в інших слов’янських наріччях з’являється протяжність (конькінь; волвіл); відсутність акання; наявність середнього и замість давніх и та ы; звук ° вимовляється як м’який, тонкий и (пишеться і). В. Ягич підсумовує, що характерною рисою української мови є середні звуки (і замість о та е; і замість °; середнє и, в якому зливаються и та ы).


Властивими рисами українського консонантизму В. Ягич називає такі: дзвінкі приголосні в кінці слів не стають глухими; в у закритому складі перед приголосним вимовляється як звук, середній між у і в (усе, у біді);  г вимовляється як “грецьке густе придихання (або як h)”; зберігається давній перехід гортанних звуків у свистячі (руці – російське руке); м’яка вимова звука ц (отець вітця); перехід з у дз, ж у дж (дзвін, нуджу) .


Серед морфологічних ознак української мови В. Ягич виділяє ті явища, що зберегли давнішу форму, ніж у російській, наприклад, кличний відмінок (чоловіче, старче, королю, жено тощо).


Очевидно, що Ягичеві “Лекції з історичної граматики російської мови”, виявляючи неабияку зацікавленість автора українським мовознавством, є успішною спробою систематизації в навчальному курсі головних його питань. Ця перша лінгвоукраїністична розвідка В. Ягича стала теоретичною основою для пізніших аналогічних студій хорватського славіста (насамперед “Критичних заміток з історії російської мови” 1889 р.).


До теми тернистого історичного шляху української мови В. Ягич звернувся  1898 року – тоді він започаткував в “Архіві слов’янської філології” цикл власних статей, об’єднаних під промовистою загальною назвою “Деякі спірні питання” (АСФ, т. 20, 22, 23, 27).


Серед таких “спірних питань” – питання спорідненості й стосунків окремих слов’янських мов між собою (південнослов’янських у зв’язку з церковнослов’янською; словацької і чеської; кашубської та полабської стосовно польської). Але на першому місці у В. Ягича – непрості взаємини руських (східнослов’янських) мов між собою, що їх автор, фактично, виніс на суд усієї освіченої Європи.


Завершивши критичний огляд, В. Ягич висловлює власне розуміння спільності східнослов’янських мов: “Усі руські наріччя порівняно з іншими слов’янськими наріччями... багатьма замітними рисами своїми утворюють в цілому одну внутрішню єдність – це не становить спірного питання в мовознавстві”. Далі  В. Ягич перелічує – в прикладах російською мовою – 14 найважливіших, на його думку, ознак спільності руських діалектів (східнослов’янських мов): 1) одинъ, олень, осень; 2) сонъ, день, огонь, сестеръ; 3) торгъ, гордый, держати, кровь, крестъ; 4) волкъ, блоха, слеза; 5) городъ, голосъ, дорога, голова; 6) береза, дерево, молоко, жолобъ; 7) мясо, пять, святыйсвятой; 8) межа, св°ча; 9) двинуть, везъ, могъдвигнути, везлъ, моглъ); 10) городамъгородамигородахъ; 11) доброго (добраго), доброе; 12) той – тотъ; 13) беретьберетъ, беруть – берутъ; 14) рухомий наголос без подовження голосного.


Усередині цієї спільності залишається достатньо місця для діалектних відмінностей, найбільше ж типових рис, на думку автора, має малоруська мова:  1) вітер, ліс (і з °); 2) ніс, нарід, біб (і з о); 3) лід, мід (і з ё); 4) бик, язик, мило, крити (и з ы); 5) бути, був (у з ы); 6) ствердіння е та і: несу, беру, тихо (без пом’якшення приголосних); 7) повний кінцевий склад інфінітива -ти.


Називає В. Ягич і риси схожості українського наріччя з білоруським, що відсутні у великоруському (у переліку в-р.): 1) збереження складу -ый, -ій (у в-р. -ой, -ей): дорогий, пий, шия, крию, мию; 2) вживання -ір- для -оръ- (з давньоруського -ър-) та -ри- для -ро- (з д-р. -ръ-): гірло, задрижати, яблычка; 3) ґ із h; 4) вимова v як : ўнук; 5) дж із ж: уроджай, меджа; 6) утримання переходів г, к, х у з, ц, с у формах флексій: руц° (руці), челов°ц° (чоловіці), пороз° (порозі); 7) збереження кличного відмінка: куме, жоно (жано); 8) закінчення давального відмінка на -ови: чоловікови, лисови; 9)  закінчення  першої  особи множини на  -мо (- мъ); 10) наявність середнього майбутнього часу на -иму (-му): робитиму. Ознак схожості української та російської мов автор не наводить.


Якщо ж говорити загалом про українознавчі студії Ватрослава Ягича, можемо констатувати, що його найбільше цікавили дві галузі української лінгвістики, в яких він і сказав своє авторитетне слово: 1) історія розвитку української мови у зв’язку з драматичною історією України; 2) історична граматика української мови (на основі дослідження давньоруських писемних пам’яток). І хоча В. Ягич не присвятив українцям та їхній мові окремих праць, завжди аналізуючи її у “зв’язці” чи порівнянні з російською та іншими слов’янськими мовами (за винятком меморандуму про рутенську мову), та все ж ці розвідки, з огляду на величезний авторитет їх автора, в часи національного розмежування та найбільшої антиукраїнської реакції мали чимале значення і в українському мовознавстві, і загалом у славістиці.


У третьому розділі„Ватрослав Ягич та українські мовознавці: рецензії, листування” – висвітлено ставлення В. Ягича до українських мовознавців ХVII – XIX ст.; показано розвиток стосунків В. Ягича з видатними українськими вченими кінця ХІХ – початку ХХ ст. – лінгвістом О. Потебнею та славістом-літератором І. Франком; проаналізовано, як В. Ягич оцінював їхню наукову діяльність; досліджено питання участі українських мовознавців у „Енциклопедії слов’янської філології” В. Ягича і разом з тим – його ставлення до їхніх наукових осягів; на основі листування та критичних відгуків проаналізовано причини неоднозначного ставлення В. Ягича до О.Огоновського, Т.Флоринського, С.Смаль-Стоцького.


Важко стверджувати напевне, коли В. Ягич уперше познайомився з українськими ученими-філологами. Однак нам відомо, що наприкінці 50-х років XIX ст. він учився у Віденському університеті разом з М. Осадцою, восени 1873 року написав з Одеси першого листа до О. Потебні, а перші знайомства, очевидно, зав’язалися 1874 року в Києві, на III археологічному з’їзді, – з П. Житецьким, М. Драгомано­вим, О. Костомаровим, О. Кочубинським. Проте найбільше знайомств В. Ягича з українцями – майбутніми філологами-славістами – відбулося усе-таки після 1886 р., коли В. Ягич приступив до викладання у Віденському університеті.


Українська наука завдячує В. Ягичеві цілою плеядою молодих учених – філологів, славістів, істориків, які були слухачами слов’янського семінару, писали під керівництвом В. Ягича дисертаційні роботи. П’ятнадцять з двадцяти п’яти його українських студентів після закінчення навчання листувалися із своїм учителем. Найактивніше підтримували стосунки з ним І. Зілинський (в епістолярному архіві В. Ягича в Загребській університетській бібліотеці зберігається 70 його листів до В. Ягича, що охоплюють період 1904 – 1923 рр.), І. Свєнціцький (23 листи, 1904 – 1920), І. Франко (17 листів, 1900 – 1915), а також Ю. Яворський, В. Мілько­вич, Є. Перфецький тощо. Загалом у фондах Загребської бібліотеки зберігається уся “вхідна” кореспонденція В. Ягича – 13 553 (!) листи. З них 350 листів, за нашими підрахунками, – від українських філологів (мово- та літературознавців, етнографів). Чимало з них опрацював та опублікував  Й. Дзендзелівський.


Варто пам’ятати й про те, що, незважаючи на свої проросійські погляди, В. Ягич чимало допоміг багатьом українським ученим та письменникам. Як відомо, упродовж певного часу В. Ягич був радником австрійського уряду з питань надання стипендій для слов’янських літераторів, художників і композиторів. За його рекомендацією, наприклад, 1906 р. було призначено літературну стипендію О. Кобилянській (на основі відгуків І. Франка та О. Барвін­ського; вдруге, 1914 р., – на підставі прихильної оцінки від І. Зілинсь­кого), 1898 р. – О. Маковею (за оповідання “Оферта”; “талант, гідний похвали”, – так писав про нього В. Ягич у листі до О. Барвінського від 8 грудня 1898 р.). Історикові Є. Перфецькому, що його заслано в Архангельську губернію (1910 р.) та звільнено клопотанням О. Шахматова, В. Ягич допоміг стати студентом Віденського університету й отримати стипендію від Петербурзької АН; згодом 1922 р. завдяки В. Ягичеві Є. Перфецький очолив кафедру історії в Братиславському університеті.


Будучи цілковито переконаним і переконуючи інших, що самостійність і самобутність будь-якої мови повинна бути доведена не політичними гаслами, а ґрунтовними науковими дослідженнями, В. Ягич завжди вітав усі наукові починання слов’янських націй: заснування філологічних кафедр та наукових товариств, видання наукової літератури й часописів тощо. Вважав, що Петербурзька АН замало робить для вивчення української мови, але оптимістично стверджував, що створення кафедр української мови в російських університетах – то тільки питання часу.


Отже, джерельний матеріал, проаналізований нами в третьому розділі, переконливо свідчить про прихильне ставлення В. Ягича до української філологічної науки та її представників, особливо тих, хто у важкі часи утисків та заборон “мав сміливість займатися українською мовою”, хто власним талантом і працьовитістю розвивав українську лінгвістику, хто своїми студіями безнастанно доводив самостійність української мови. Серед цих учених – О. Потебня, П. Житецький, К. Михальчук, І. Франко. Зацікавленість В. Ягича українською філологією демонструє також його “Історія слов’янської філології”, в якій автор подав численні огляди-характеристики діяльності українських учених XVII – XIX століть, тим самим здійснивши перше дослідження такого напряму щодо української філологічної науки. Ще один доказ серйозного ставлення В. Ягича до української лінгвістики як до самостійної галузі славістики – намагання гідно представити цю галузь в “Енциклопедії слов’янської філології”, що вилилося в багаторічне листування хорватського професора з українськими ученими –  учасниками ЕСФ, а також спонукало їх до нових досліджень (І. Зілинський,    О. Богуміл).


У четвертому розділі„Лінгвоукраїністичні розвідки в „Архіві слов’янської філології” В. Ягича” – проаналізовано лінгвоукраїністичні статті, опубліковані в „Архіві”, попередньо перекладені з німецької мови на українську; скласифіковано ці статті за окремими мовознавчими рівнями залежно від питань, які в них розглядаються; з’ясовано, які саме мовознавчі галузі й якою мірою репрезентовано в „Архіві слов’янської філології”.


Усього в 42 щорічниках „Архіву” (1876 – 1929) було вміщено близько 60 українознавчих (або таких, що торкалися цієї тематики) статей та рецензій, половина з яких присвячена питанням української лінгвістики: фонології, граматики, лексикології та діалектології.


Звертаємо увагу на дослідження акцентологічних особливостей української мови, яких торкаються на сторінках „Архіву” К. Ганкевич, І. Верхратський, І. Гануш.


У дослідженні “Внесок до вчення про малоруський акцент” К. Ганкевич зауважує, що раніше до наголосу ставилися як до другорядного елемента мови. Окрім того відзначає, що в українській мові акцент не пов’язаний з місцем слова в реченні (як, наприклад, у німецькій) і не залежить від подовження голосного, оскільки усі склади мають однакову довготу. Український наголос є непостійним, рухомим: наголошення основи в°́д зберігається в словах ув°́домити, в°́домость, по св°́дому, але може переходити і на кінець (ув°домля́ти) або на початок слова (вы́в°дати, за́пов°дь, по́в°сть). Є відмінність в уживанні слів свобо́да, наро́д, ве́село в східній Україні (так само, як у великоруській мові) і в Галичині – свобода́, на́рôд, весе́ло. Та й взагалі в Галичині через сильний вплив польської та німецької мов – “жахлива” акцентуація, особливо в лемків.


У праці „Про наголос у малоруській мові” К. Ганкевич характеризує шість основних правил наголошування українських дієслів (подаємо їх у прикладах). 1) Стра́шити – тепер. ч.: стра́шу, стра́шитъ, стра́шите, стра́шивши, стра́шеный. 2) Наклони́тинакланя́ти, накланя́ю, накланя́ете, накланя́й, накланя́лъ, але накла́няный. 3) Заки́нутизаки́довати, заки́дую, заки́дуете, заки́дуйте, заки́дованый, але закида́ти. 4) Писа́ти – тепер. ч.: пи́шу, пи́шете, пи́шучій, але пиши́; мин. ч.: писа́вшїй, писа́лъ, але пи́саный. 5) Бра́тиберу́, бере́мо і бере́мъ, бере́те, але хвали́тихвалю́, хвалимо́ і хвали́мъ, хвалите́. 6) Набра́тинаберу́, набере́те, набра́вшїй, але на́браный, так само як за́спаный, при́дбаный.


І. Верхратський у статті “Ще один внесок до наголосу в малоруській мові” переконує, що українська мова складає органічне ціле, і, щоб повністю її опанувати, потрібно пильно студіювати мову народу. Тоді ніхто не стверджуватиме, що малоруська мова є сумішшю інших слов’янських мов. Наприклад, уживання -є- замість -я- в словах шє́пка, жєль, жє́ловати, чєс, мє́со, тє́жко аж ніяк не спричинено польським впливом, оскільки поляки говорять czapka, źal, czac. Водночас у гуцулів чуємо: жабє, є́вір (замість явір), є́к (замість як). На думку І. Верхратського, така діалектна вимова зумовлена тільки фонетичною близькістю цих звуків.


Праця І. Гануша “Про наголос іменників в малоруській мові” привертає увагу міркуваннями та висновками автора про українську акцентуацію у зв’язку з російською та іншими слов’янськими. Між ними є чимало і спільного, і відмінного, а нехтування обома цими факторами призводить, з одного боку, до поверхового аналізу й недостовірних висновків (наприклад, що в давні часи малоруська акцентуація цілком відрізнялася від російської), а з другого – до фактичного ігнорування українського наголосу в реконструкції праслов’янської системи акцентуації.


Автор вважає, що систематизувати явища наголошування в українській та російській мовах – “майже неможливо”, тому він робить спробу з’ясувати “стосунки” наголосу цих двох мов хоча б в іменниках, опираючись на літературні твори (в яких відображено акцентуацію), а також на власні спостереження над “галицькою народною мовою”. Предмет аналізу І. Гануша, за його ж словами, – східногалицьке та південномалоруське наріччя, оскільки вони найкраще зберегли діалектні відмінності, і частково – давні писемні пам’ятки, “у яких є ознаки наголосу”.


Розглянуто в „Архіві слов’янської філології” й морфологічно-формотворчі явища в українській мові.


Вплив аналогії на формотворчі процеси української мови відзначає С. Смаль-Стоцький у статті “Вид інтенсивної дії в українській мові”. Автор підкреслює, що ні в граматичній літературі, ні в порівняльних славістичних працях немає й згадки про те, що в українській мові добре розвинений “вид інтенсивної дії” (аctio intensiva) дієслів, який є “надзвичайним явищем” у мові російської України, меншою мірою – австрійської. С. Смаль-Стоцький наводить чималий перелік дієслів, що можуть утворювати згаданий вид, із словника Б. Грінченка, як-от: грюкати – грюкнути – грюконути, дмухати – дмухнути – дмухонути, стрибати – стрибнути – стрибонути, шарпати – шарпнути – шарпонути  й багато інших. На основі аналізу цього матеріалу дослідник стверджує, що в українській мові існують дієслова "аctio intensiva", що виражають “одноразову, сильну, енергійну, раптово виконувану дію”, цей вид має два варіанти наголосу: -ону́ти та -о́нути.


На сторінках „Архіву” публікувано студії, що торкалися проблем історичної граматики. Так, у праці О.Колесси “Діалектологічні ознаки південноруської пам’ятки «Житіє св. Сави»” зазначено, що, починаючи з другої половини XI ст., давньоруські пам’ятки виявляють чіткі ознаки розмежування руських наріч на дві групи – південну і північну, що в основних фонетичних та морфологічних рисах завершилося в XV столітті.


Південноруські пам’ятки XI – XIV ст. відрізнялися від інших руських пам’яток такими ознаками (усього 20): -ти-и замість -ть-и; жч замість жд; ° замість е (а також и замість °); чергування в- з у-; заміна ы на и; ги, ки, хи замість гы, кы, хы; о замість е після ж, ч, ш, щ; о замість е в словах тоб°, соб°; ж, ч, ш, щ, ц в дієсловах з , , ; ы замість ъ після плавних (блыко дрыва); ерьр) замість ръ (скербь); вставне о перед плавним (золоба); о замість ъ перед о (изо олтар); кде, сде для північноруського кд°, зд°; -ь, -ь, -ь, -ьи замість -и, -и, -и, -ии; Н. мн. чол. р. на -ове; дієслівні закінчення 3 ос. без -ть; наказова форма на -°мъ, -°те замість -имъ, -ите; закінчення минулого часу -шеть, -хоуть замість -ше, -хоу; дієслівні закінчення -мо.


Фонологічно-граматичні дослідження діалектів Галичини та Угорської Русі проаналізовано в розвідці І. Верхратського “Про наріччя галицьких лемків”, яка висвітлює, серед іншого, фонетико-граматичні відмінності лемківських діалектів на тлі інших галицьких та української мови загалом. Лемківські діалекти, за  І. Верхратським, цікаві тим, що зберегли чимало давніх форм та елементів, втрачених або цілком змінених в інших говірках (наприклад, триє, штыриє). Для лемків (названих так через уживання ними частки лем замість лиш, тільки; самоназва – руснаки) характерна втрата -ь в кінці слів (отец, оген, кін, смерт, пят, а також ход, бер, роб із ходь, берь, робь (= ходи, бери, роби)), яке, проте, зберігається після -л (приятель, кырдель); є також незвичні пом’якшені форми, як-от: понедьільок, характеря, сьвато (свято), цьвак (цвях). Частіше, ніж в інших галичан, у лемків зникає початковий приголосний (й- або в-): абко, авір, айце; одойти, она, уйко, увця або уця. Нерідко -жд- замінюється на -дж- (одеджа, медже, чуджый, виджу); о – на і (Пільща замість Польща, набіжний замість набожний); і (е) – на ю (люд замість лід, лед; мюд замість мід, мед; тютка замість тітка); що вимовляється як што та багато іншого.


Лексичні та етимологічні особливості західноукраїнських діалектів  представлені в „Архіві” західноукраїнською діалектологією кінця ХІХ – початку ХХ століття. Так, наприклад, особливості щодо лемківських діалектів спостерігав часто в граматичному контексті Іван Верхратський у студіях “Про наріччя галицьких лемків” та “Наріччя району Угерці, біля Ліско”.


Лемки не тільки зберегли чимало первісних руських форм, які в інших діалектах зникли або перетворилися на інші (триє, штириє), а й сформували власні лексичні й фразеологічні новотвори (частка лем, незвичні скорочення хо-ле-хо!, со-ле-ся-со!, но-ле-но!, га-ле-га!, га-по-ле!, ойте-ле-ойте! тощо; фраземи пядит усениця, ольій спущати, вода горнула, пчівняк гукнуў, загнести тьісто, право положити). Окремі з лемківських діалектизмів і тепер уживаються в літературній мові (реченец, спадчина). А ось такі характерні для лемківських говірок лексеми, як ярец (замість ячмінь), гу́слі (замість скри́пки), попе́р (Р. в. попрю́; замість перець), хыжа (замість халупа) є очевидними запозиченнями.


 


Отже, підсумовуючи огляд лінгвоукраїністичних розвідок у „Архіві слов’янської філології”, можемо констатувати, що найповніше на його сторінках було представлено західноукраїнську діалектологію кінця ХІХ – початку ХХ століття, що на той час активно досліджувала питання фонетики, словозміни, лексики та етимології. Досить виразно відбилися в часописі й перші кроки становлення української акцентології. Історична граматика (в Україні, на противагу Росії, вона розвивалася досить повільно) так само, як і граматичні дослідження літературної української мови (у науковому колі теж не були широко практиковані), в часописі В. Ягича репрезентована поодинокими статтями. І, нарешті, синтаксичні чи стилістичні студії – у контексті недостатнього розвитку цих галузей у тогочасному українському мовознавстві – в „Архіві слов’янської філології” відсутні цілком. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины