| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано ступінь її вивчення, визначено об’єкт і предмет аналізу, схарактеризовано методи наукового опису фактичного матеріалу, сформульовано мету і завдання роботи, її наукову новизну і практичну значущість, подано відомості про апробацію результатів дослідження.
Перший розділ “Теоретичні основи дослідження українських вербальних оберегів” складається із чотирьох підрозділів. У першому підрозділі „Типологічна характеристика міфологічної свідомості” визначено особливості міфологічного світогляду, з’ясовано гносеологічне підґрунтя віри в оберегову функцію мови. Виявлення релевантних ознак міфологічної свідомості важливе як у діахронічному, так і в синхронічному аспектах. Це зумовлено тим, що міфологічна свідомість не зникає у процесі розвитку культури; вона, хоч і в зредукованому вияві, співіснує з іншими типами свідомості, впливає на них і сама зазнає впливу і водночас детермінує прагматичну значущість оберегових феноменів у народній культурі аж до сьогоднішнього часу.
Основними ознаками міфологічної свідомості, які ми визначаємо на основі узагальнення положень робіт вітчизняних і зарубіжних дослідників (Я. Голосовкер, А. Єрахтін, Ф. Клікс, Л. Леві-Брюль, М. Попович, О. Потебня, С. Токарев, О. Фрейденберг), а також спостереження над особливостями української духовної культури, репрезентованої міфологічними та фольклорними дискурсами, є: високий ступінь злиття людини з природою, єдність суб’єкта та об’єкта; тотемізм; сильний духовний, емоційний зв’язок індивіда із суспільством, постійне апелювання до предків, істот, предметів, явищ природи як таких, що є засновниками роду або безпосередньо причетних до життя людини; конкретність, цілісність, образність мислення; інтерпретація причиново-наслідкових зв’язків у категоріях початку і кінця; емпіричний характер та синкретизм мислення; емоційна чуттєвість і афективна напруга комунікації.
Магія, як і інші давні вірування, маніфестує явище первісного мислення, що виникло у процесі перенесення реальних відношень первісного колективізму на всю живу і неживу природу. У цьому зв’язку виділяємо так звану магічну функцію мови, на необхідність спеціального дослідження якої указав свого часу Р. Якобсон. Одним із різновидів магічної функції мови є оберегова функція. В її основі лежить: неконвенційне розуміння мовного знака, фетишизація імені, інструментальність слова, апеляція до референційних особливостей імен і актуалізація конотативних властивостей антропонімів (заміна імені, інвокація, сакральність імен), – риси, які у своїй сукупності зумовлюються давніми уявленнями про сутність слова і мови.
У другому підрозділі „Вербальні обереги: визначення поняття, структура та функціональні типи оберегів” подано історію терміна оберег, схарактеризовано особливості структури та функцій оберегів різного типу. Перші спроби визначення змісту та обсягу поняття “оберег” припадають на кінець ХІХ – поч. ХХ ст. (М. Виноградов, М. Висоцький, О. Вєтухов, М. Познанський, М. Сумцов), вони продовжуються у ХХ ст. (О. Гура, О. Левкієвська, С. Нікітіна). Сьогодні у науці існують різні визначення поняття оберег. У кожному конкретному випадку дефініції цього терміна не відбивають цілісного змісту поняття у всій сукупності його складників. Одним із різновидів оберегів є вербальний оберег, який ми визначаємо як лексему, сталий вираз, примовку та текст (замовляння, апокрифічна молитва), що, згідно з народними уявленнями, виконує функцію уберігання та застереження. Залежно від особливостей функціональної спеціалізації виділяємо обереги-уберігання та обереги-застереження. Власне вербальні обереги можуть бути моно- або поліфункціональними, тобто виконувати тільки апотропеїчну функцію або, наприклад, апотропеїчну і продукувальну. Структурними типами вербальних оберегів є оберег-слово, оберег-стійке словосполучення, оберег-примовка, оберег-текст.
У третьому підрозділі „Табу та евфемія як проблема мовознавства” подано аналіз робіт, присвячений явищам табу та евфемії (М. Баскаков, Л. Булаховський, С. Відлак, Д. Зеленін, А. Кацев, Б. Ларін, М. Маковський, А. Мейє, Н. Мечковська, В. Москвін, Г. Пауль, Е. Тайлор, О. Тараненко, О. Трубачов, Д. Фрезер), та схарактеризовано евфемізм як особливу форму номінації. Українська евфемістична лексика, взята у своєму цілісному вияві, фіксує не тільки первинні, але й вторинні, пізніші, уявлення про світ й інтегрована в систему пізнавальної діяльності людини в її історико-еволюційному розвитку. Аналіз такої лексики ґрунтується на визначенні особливостей абстрагуючої діяльності людини з урахуванням конструктивних і функціональних типів пізнавальних структур. Це дозволяє розглянути аналізовану проблему в контексті її мовних і позамовних чинників. Їх взаємодія саме і зумовлює логіку відбору тих чи інших слів для евфемістичної номінації, визначає специфіку внутрішньої форми та прагматичної значущості оберегової лексики. Характерним мовним засобом утворення евфемізмів, зумовленим дією табу, є метонімія.
Українська евфемістична оберегова лексика маніфестує явища різного порядку, з одного боку, уявлення про складники міфологічної організації світу – паралельне існування двох світів (людського і демонологічного), можливий перехід злих сил від „чужого” до „свого” (людського) світу, його ієрархічну організацію, а з другого боку, – цілеспрямоване використання конотативної лексики, пресупозитивної інформації, що уможливлює множинну ономасіологічну інтерпретацію одного референта.
У четвертому підрозділі „Замовляння” висвітлено значення цього терміна, з’ясовано структурні ознаки замовлянь, їх жанрові різновиди та типи за походженням, змістом та сферою використання. Якщо метою неапотропеїчних лікувальних, господарських, суспільно-побутових та інших замовлянь є припинення зла і наділення благополуччям, досягнення стану чи набуття властивостей, яких бажає людина, то для оберегових замовлянь – це запобігання злу й уберігання людини, тварини та ін. від усього небезпечного, що здійснюється за допомогою різної стратегії (обміну, неможливості, відсилання, знищення, запрошення, задобрювання тощо).
Другий розділ „Структурно-семантичні особливості оберегової лексики, фразеології та примовок” містить чотири підрозділи. У першому підрозділі „Синтетичні оберегові евфемістичні номінації в українській мові: загальні назви” досліджено загальні оберегові назви-евфемізми демонологічних істот, явищ природи, тварин, міфологічних персонажів, назв, які використовуються при народженні, хворобі, смерті людини. Осмислення певних явищ дійсності у семантичному полі міфологічної свідомості приводить до появи численних оберегових евфемістичних номінацій. За нашими спостереженнями, в українській мові на позначення чорта вживається 330 назв, змії – 192, вовка – 32, ведмедя – 15, зайця – 9, жаби – 7, журавля – 13, жайворонка – 11, пацюка – 16, півня – 8, кота – 13, хвороб – 105, чаклуна – 60, вогню – 7, назв, пов’язаних із народженням людини, – 147, назв, пов’язаних зі смертю людини, – 75. Звичайно, не всі з них є загальномовними, значна їх кількість має діалектний характер, окремі використовуються лише в певних жанрах українського фольклору. У підрозділі подано й схарактеризовано 12 семантичних моделей евфемістичних оберегових назв.
1. Семантична модель „місце → той, хто живе в цьому місці” визначається здебільшого на матеріалі назв, що об’єднуються загальним поняттям „чорт” і „змія”: болотяник, хмарник, очеретяник (чорт); водяха, лісаха, поляха (змія).
2. Семантична модель “ознака зовнішнього вигляду → носій цієї ознаки” В основі цієї моделі, за якою утворені назви чорта, змії, вовка, ведмедя, зайця, чаклуна та ін., лежать метонімічні транспозиції різного характеру – семантичні, афіксальні, лексико-синтаксичні: безп’ятко, куцак, лисий, хромий, ратичник (чорт); довганка, сліпаня (змія); малей, сіроманець, дрібнах (вовк); кривень, косоокий, вухань (заєць); великий, клишоногий (ведмідь); рожак, хвостатий (чаклун); товста, огрідна (огрядна) (вагітна жінка). Ці номінації відбивають різні уявлення про зовнішність табуйованих істот. Найбільш давніми є ті, що фіксуються за допомогою кореня * krivъ-, *(s)ker-, *luk- і стосуються не стільки просторових понять „непрямий”, „нецілий”, „із фізичною вадою”, скільки ширшого світоглядного поняття „поганий”, на що свого часу звернули увагу дослідники (У. Дукова, М. Жуйкова, М. Толстой та ін.).
3. Семантична модель „особливості руху істоти → назва істоти”. Вона пов’язана з традиційними народними уявленнями про властивості руху небезпечних істот: літавець, щезник, вихорник (чорт); мимохід (чаклун); ходуша, літавець, вогнянець (хвороба); скок (змія). Окремі з номінацій цієї моделі допускають можливість їх подвійної мотивації. Так, назви типу вихор (вихір), вихорник, вітресник (чорт) можна розглядати як такі, що побудовані на основі моделі „особливості руху істоти → назва істоти”, і „місце → той, хто живе в цьому місці”.
4. Семантична модель „назва природного об’єкта, на який спрямована дія особи → назва особи, яка виконує цю дію”. За цією моделлю утворені назви на позначення чаклуна: хмарник, виритник, градобурник, градівник, – семантика яких відображає давні міфологічні уявлення про чаклуна як такого, що може керувати погодою, насилати вітер, град, дощ, відводити хмари тощо. Ці номінації, будучи генетично пов’язаними з явищем непрямої номінації, уже втратили свій евфемістичний характер, а відтак їх можна розглядати як стерті евфемізми (за класифікацією А. Кацева).
5. Семантична модель “назва предметного оберега, що використовується для захисту від небезпечної істоти → назва істоти”. Для української народної культури найбільш властивими предметними оберегами є осика і камінь: осина, закаменник (чорт); скаменник (вовк). Оберегові номінації, що утворилися на основі цих констант, виконують подвійну функцію: по-перше, містять у собі заклинання-прокльон, що змушує нечисту силу заклякнути і відступитися від людини (скаменюшник, осина, скаменник), по-друге, вказують на місце перебування небезпечних надприродних істот - під осикою, під каменем (осинавець/ осинавчиха, закаменник).
6. Семантична модель “дія, спрямована на людину → назва істоти”, що виконує цю дію”, представлена назвами чорта: душохват, лякайло, клопотник; змії: пуганина; чаклуна: урекливий.
7. Семантична модель “назва фізичного або фізіологічного стану людини → назва хвороби, що спричиняє цей стан” відображає ставлення людини до хвороби, як до живої істоти: гнетуха, задуха, падалка, студенка, холодуха, чихавка. З огляду на те, що в українській мові є евфемізм вона, який має виразну апотропеїчну семантику і вживається на позначення різних хвороб, у тому числі і названих, можна вірогідно стверджувати, що номінації цієї моделі на сьогодні не усвідомлюються як евфемістичні.
8. Семантична модель “назва фізичного стану людини → назва людини”: слабий, недужий, негож, непевний, негодящий, нияки, пропащий, неспособний, слаб. Ці лексеми вживаються на позначення безнадійно хворої людини. Вони відбивають характерне для табу замовчування справжнього стану речей і свідчать про використання так званих „пом’якшувальних” назв. Морфемна будова більшості із цих слів містить префікс не- як заперечення ознаки, що є нормою для здорової людини. Подані назви маніфестують давні уявлення про безнадійно хвору людину як таку, що втратила силу, життєві потенції.
9. Семантична модель “зовнішній вияв положення людини → назва померлої людини” представлена назвами покійник, спокійник.
Евфемістична назва покійник (спокійник), покійний відбиває зовнішні ознаки мертвого тіла. Проте ці лексеми, на думку В. Конобродської, не позбавлені й міфологічного змісту: назва має виконувати ще й магічні функції – забезпечувати спокій померлого на тому світі, оскільки відсутність такого спокою часто є причиною приходу мерця до живих родичів.
10. Семантична модель “родова назва → видова назва” і “видова назва → родова назва”, виражена семантичними транспозиціями, в основі яких лежать гіпо-гіперонімічні кореляції, і представлена назвами вовка і чорта: звір (зьвір) „тварина” – „вовк”; нечисть, блуд „нечиста сила” – „чорт”; скарбник, щезник „чорт” – „чорт, який стереже закляті гроші”, а також назвами, які у своєму вихідному видовому значенні належать до семантичної моделі “за місцем мешкання”: домовий, лісовий (лісовик), болотяник, гайовик.
11. Семантична модель “функція, яку виконує істота або її звички, поведінка, типові дії → назва самої істоти” лежить в основі таких назв: кудес, ласівник (чорт); вицарапень, сплюх (заєць); свистак, шипотинник (змія).
12. Семантична модель „аксіологічна оцінка табуйованої істоти → назва цієї істоти”. Назви, утворені за цією моделлю, неоднорідні за семантикою. До неї належать номінації із позитивною і негативною оцінкою, лексеми з прямим або переносним значенням, ужиті для називання нечистої сили, духів, небезпечних тварин тощо. Неоднорідність цієї групи зумовлена особливостями формування народного світогляду, зокрема уявленнями про характер стосунків між людиною і небезпечними істотами, відношення між якими змінювалися протягом еволюції архаїчної свідомості: поганка (змія і хвороба), невмиваний (чорт), щасливець (чорт-домовик), добруха (лихоманка), біда (змія), богиня (хвороба), святий (чорт), батько (чорт), вуйко (ведмідь), тітка (хвороба), вумний (чорт), веселик (журавель), краса (змія), бестидниця (змія), враг (хвороба).
Визначаючи статус окремих номінацій щодо їх належності до оберегової лексики, виділяємо назви давньогрецького походження, що проникли в українську мову через писемну літературу, передусім релігійну: диявол, демон (гаман, гемон, гемен), ґаспид (аспід, аспид, аспида, гаспидяка). У релігійній термінології згідно з християнським світоглядом, зокрема віруванням у зверхність і всемогутність Бога, ці назви не були обереговими. Крім давньогрецької, виділяємо й інші мови-джерела, з яких запозичувалися ті чи інші номінації на позначення небезпечних для людини істот, наприклад, із польської (кадук, конклюс, шляк – чорт); з угорської (босорка – відьма, жаба; фіон, фрас (фрац), флов, флуд, фиса тощо – чорт). Ці назви увійшли в українську мову усним шляхом як вторинні евфемістичні оберегові номінації, оскільки запозичена лексика, не пов’язана із сакральними текстами, виконує оберегову функцію завдяки затемненості своєї внутрішньої форми (Д. Зеленін). До оберегових евфемістичних номінацій належать і діалектні назви хохлики, лелеки, рарашки, бобаки та ін. на позначення домашніх чортів. Кожна з цих назв відображає давні, здебільшого місцеві уявлення про демонологічні істоти.
У другому підрозділі „Аналітичні оберегові евфемістичні номінації в українській мові: загальні назви” виділено й проаналізовано сталі евфемістичні вирази, які виконують оберегову функцію. Аналітичні назви, як і синтетичні, відбивають загальні особливості вторинного називання. Поява таких номінацій зумовлена тим, що аналітичні назви у процесі свого функціонування значною мірою втрачають свій евфемістичний характер і переходять до розряду так званих стертих евфемізмів. Це вимагає використання різних мовних засобів для посилення ілокутивної сили оберегової номінації, зокрема складних перифраз, дієслівної лексики, вжитої у наказовому способі. Ураховуючи особливості структурно-семантичної організації аналітичних номінацій, виділяємо 2 групи: 1) номінації, семантика яких містить указівку на місце мешкання, типові дії, зовнішній вигляд істоти, яка називається, на аксіологічну оцінку людиною табуйованої істоти: тот, що на обрубині сидить (чорт), земний бог (чаклун), тота, що по гробах ходить (чортиця і хвороба), та, шо сичит (змія), біда довга (змія), біла пані (смерть) вона калюхата (вагітна жінка), тот великий (ведмідь), тот малий (вовк), чорна сила (чорт), лютий звір (змія); 2) номінації, в основі яких лежить формула прокльону, вживана разом із евфемістичною назвою або самостійно. Серед цієї групи відносно чітко вирізняються два структурні типи. В основі першого лежить формула прокльону, конструктивним елементом якої виступають константи, співвідносні з предметними оберегами: оссина би му (чорт), тот, цураха му (чорт). В основі другого типу лежить формула „номінація + формула прокльону” із семантикою „зникнення”: він-пропав би (чорт), та щезла би (змія); „позбавлення сили”: той, бодай моци не мав (чорт); „усихання”: вун, голова би му всхла (чорт); „задобрювання”: тот, бодай му фай било (чорт); „скам’яніння, закляття”: тот – скаменів би (чорт), він, закляв би ся (чорт); „відсилання небезпечної істоти”: тот, пушов бы туды, де люде не ходят (чорт). Оберегові номінації зі значенням „прокльону” можуть ускладнюватися компонентами, що містять додаткову обереговість: гадина, пек би їй, погане їй імни (змія). Ще одну семантичну групу складають аналітичні назви, побудовані за формулою „евфемістична номінація + вказівка на вимушений характер спілкування з табуйованою істотою”: не тобі будь сказано (хвороба), тот, шо невільно згадувати (чорт).
У третьому підрозділі „Синтетичні та аналітичні оберегові евфемістичні номінації в українській мові: власні назви” досліджено власні назви табуйованих істот як важливий складник оберегової лексики. Стійкість міфопоетичної традиції, яка досягається використанням власної назви, часто визначається взаємодією різних культурних парадигм – язичницької і християнської. Така взаємодія не завжди чітка й виразна, у багатьох випадках взаємозв’язок язичницьких і християнських елементів виявляється не щодо окремої назви, а щодо сукупності номінацій на позначення того самого персонажа. Крім того, окремі власні назви втрачають евфемістичний характер своєї семантики, що зумовлює наявність в українському ономастиконі власних назв із різним ступенем евфемістичності, а значить, і оберегової сили. Серед власних назв виділяємо кілька груп. До 1 групи належать назви, які виникли в результаті переходу загальної номінації до онімів або утворення оніма від апелятива: цариця Яриця, цар Гадюн, цариця Веретениця, цариця Половія, цариця Лага (Ляга, Ладина), змія Скорпія (Коропія), Мла (усі подані номінації вживаються на позначення змії). Припускаємо, що такі назви мають давнє походження і відображають архаїчні уявлення про змію. Водночас таку архаїку можна бачити й у прикладковій структурі Осоха-Солоха, що відзначається сингармонізмом голосних. Перший компонент цієї назви (Осоха) ми пов’язуємо з дієсловом осочити, що подається у І. Срезневського зі значенням „відшукати, знайти; наздогнати, влучити в ціль; оточити, захопити”. Щодо компонента Солоха, то він, можливо, з’явився в результаті традиційного прагнення до повторів і подвійного називання як формального табуювання шляхом добору слова, співзвучного на рівні вокалізму. До 2 групи належать власні назви міфопоетичного ономастикону, що утворилися в результаті перенесення назв людей або християнських святих на демонологічних істот, тварин, явища природи та ін.: Данило, Дмитро, Максим, Микита, Микола, Мартин (журавель), Софія, Олена, Оляна-полуоліяна, Марія-полумарія, змія Анастасія, змія Марія, Агипа, Катерина, Маруся, Арина, Анна (Ганна), Галя, Хівря, Домникія (змія) та ін. Серед наведених назв помітне місце займають номінації на позначення змії, які дослідники пояснюють впливом християнської традиції, коли вибір окремого імені пов’язується з іменем християнського святого і мотивується часом виконання замовляння (Олена-змія, Оленова змія, Олена (Уліяна, Оляна, Єлена), Анна (Ганна)). Крім того, назви змії пов’язані з такими складниками фольклорного антропонімікону, які найбільше відзначаються міфологічними інтенціями і стоять у своїй так званій сильній міфологічній позиції. Це стосується, зокрема, такого персонажа українського фольклору і міфології, як Ганна (Ганнуся, Ганця, Ганічка, Ганча). В українському фольклорі номен Ганна часто пов’язується із назвами персонажів, які стосуються води, підземного світу, низу. Саме у цьому зв’язку міфологічну номінацію Ганна-змія можна розглядати як евфемізм, детермінований загальними інтенціями міфологічної свідомості.
Особливою міфопоетичною значущістю відзначаються уживані в оберегових замовляннях назви типу Оляна-полуоліяна, Ганна-полуоліяна (Анна-полуоліяна), Марія-Полумарія (змія), у структурі і семантиці яких можна бачити характерне для міфопоетичної свідомості вираження числового коду. Такі конструкції належать до глибоко архаїчних, основна їх функція полягає у маніфестації ідеї цілісності-подвійності, що є необхідною умовою вираження оберегової сили як самого імені, так і формування ілокутивних інтенцій тексту замовляння, в якому вживаються ці назви.
На відміну від наведених вище назв змії, які походять від релігійно-християнських онімів, такі назви, як Галя, Хівря, Домникія та ін., утворені від антропонімів, позбавлених релігійно-християнського змісту. Їхнє походження і проникнення в український міфопоетичний ономастикон зумовлюється впливом традиції, потребою у наданні власного імені певному міфологічному персонажеві. Однак і в цьому випадку можна говорити про особливий характер евфемістичної номінації й розглядати їх характерні оберегові мовні засоби, беручи при цьому до уваги те, що такі назви використовуються передусім у текстах оберегових замовлянь.
Номінації на позначення тварин Гарасим, Данило, Дмитро, Максим, Мартин, Микита (журавель), Будимир, Гринько (півень), Ілько, Федько, цар Цурупал (кіт), вовчиця Килина; Микола, Іван (вогонь) складають окрему підгрупу. Розглядаючи ці назви як складники міфопоетичного ономастикону з точки зору їх походження й особливостей семантики, на наш погляд, було б неправильно пов’язувати їх із назвами християнських святих і релігійних персонажів, не враховуючи впливу загальнофольклорної тенденції і традицій усного мовлення. Принциповим для віднесення цієї групи лексики до оберегової є те, що власна назва у цьому разі відбиває особливості непрямої номінації. Не можна не зважати і на те, що об’єктами номінації є міфологічно марковані явища світу, які називаються описово або інколи їх назва у певних ситуаціях не вживається взагалі. Відтак виділення окремих моментів із-поміж існуючих за допомогою власного імені свідчить про зміну статусу цієї назви в системі міфопоетичної моделі світу.
Евфемістичність чітко виявляється в таких назвах журавля, як Гарасим, Данило, Дмитро, Максим, Мартин, Микита. Сам вибір імені мотивується, крім часткових, специфічних, також і загальними чинниками, зокрема вживанням імені у текстах народної словесності та частотою його використання. Так, найбільш поширеними власними назвами у російській народній традиції є Іван і Мар’я, це ж, із певним застереженням, можна сказати і про ономастикон українського фольклору та міфології.
У четвертому підрозділі „Українська оберегова примовка: семантика і структурні типи” з’ясовано особливості оберегової примовки, яка займає проміжне місце між аналітичними номінаціями і текстами. Примовку можна розглядати як своєрідний згорнутий текст, смисловий і прагматичний потенціал якого усвідомлюється в контексті знання міфологічної організації світу й давніх народних вірувань. Українська оберегова примовка може виступати як самостійний текст: „Веселик, веселик, колесом, перев’яжи дорогу красним поясом!”, а може бути компонентом складніших вербальних оберегових форм – замовлянь, молитов. За ставленням суб’єкта до ситуації виконання оберегової примовки виділяємо креативні та реактивні моделі примовок (О. Лабащук). Основними типами примовок є: 1) власне оберегові примовки, що нейтралізують небезпеку („Чорток, чорток, не ламай кісток, Ти з води, а я в воду”) і 2) оберегові побажання, що виконують синкретичну функцію – наділяють людину здоров’ям, щастям, благополуччям і водночас оберігають її від будь-якої небезпеки („Нівроку, нівроку, щастя би мало”). Семантика примовок має ілокутивне значення: „декларації” (“Часник дитині під язиком”), „наказу” (“На свою голову каркай, не на мене”), „відгону” („Пек, щезай, маро”), „прохання” (“Хмарочко, хмарочко, розийдися на море, на ліса, на бура”), „прокльону” („Камінь в зуби, печина в груди”), „побажання” („Хай буде вам Бог у дорозі при кожному перевозі”), „неможливості” („Як ніхто не може цес дим забрати у міх, так аби не міг ніхто корові манну відобрати”). При цьому ілокутивна сила оберегових примовок досягається різними мовними засобами: 1) уживанням складнопідрядних речень, побудованих на зіставленні та з’єднаних сполучниками як...так: „Йик тот мак не годна відьма візьбирати, так аби не годна пошкодити моїй маржинці”; 2) відсиланням, що виражається протиставленням: „Хрест на мене, вовк від мене”; 3) звертанням до божества по допомогу: „Боже, тебе збережи”; 4) прокльоном, в основі якого лежать типові оберегові константи: „Сіль тобі в очі, часник на язик”; 5) побажанням із частками „хай”, „будь”: „Хай Бог боронить”; 6) заклинанням, в основі якого лежить підрядне речення з мотивом: „оніміння”: „Щоб мої вороги мовчали, як ці гудзі мовчать”; „осліплення”: „Слєпий уродився, слєпий и згинеш”; „родичання”: „Вовчику, най мой братику, не зимай мене, и я тебе не трону”; „захисту обереговим предметом”: „За морем му вечері – горєчий му камінь в зуби!”; 7) діалогом: „– От вам полин// – Сама ти ізгинь!”; 8) питальним реченням: „Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані христили?”.
· Третій розділ “Структура та семантика українських оберегових замовлянь” містить чотири підрозділи. У першому підрозділі “Обереговий текст як маніфестант апотропеїчної ситуації” замовляння розглянуто як структурно-композиційне і смислове ціле, складники якого відбивають особливості комунікативної ситуації. До таких складників належать: указівка на носія небезпеки, проти якого спрямований текст оберега, об’єкт, який захищається, виконавець замовляння, мета і мовна стратегія оберега. Для їхньої характеристики важливим є прикметна для міфопоетичної свідомості система опозицій: “свій – чужий”, “безпечний – небезпечний”, верхній – нижній”, “добрий – злий”, “правий – лівий”, “схід – захід”. Визначення специфіки комунікативної ситуації здійснено з урахуванням тематичного різноманіття оберегових замовлянь – загальнооберегових, пов’язаних із календарними перехідними періодами, і спеціально немаркованих місцем у системі обрядів і ритуалів; оберегових замовлянь від хвороб, зокрема спричинених дією злих сил; замовлянь на сон; від чаклунів, відьом, нечистої сили; замовлянь, пов’язаних із життєвим циклом людини (власне родильні, післяродові, загальнооберегові замовляння для маляти; замовляння, що виконуються під час хрещення; весільні оберегові замовляння); господарських (від будь-якої нечисті у господарстві, для охорони бджіл, календарні та ситуативні на охорону худоби); суспільних і соціально-побутових (від суду, від ворогів, сусідів, злих людей; від злодіїв; від сварки, лайки; від заздрощів, від пияцтва); оберегових замовлянь на військову тематику; від небезпечних тварин (вовка, змії); замовлянь на дорогу.
У другому підрозділі “Простір і час як визначальні складники міфопоетичної моделі світу в українських оберегових замовляннях” подано аналіз текстів оберегових замовлянь з точки зору відтворення у них основних елементів міфопоетичної моделі світу – простору, зокрема шляху, і часу. Особливість означеної в замовляннях моделі світу полягає в тому, що простір, дорога і час у функціональному і семантичному плані відбивають прагматичну значущість і загальні структурно-семантичні властивості апотропеїчного тексту. У текстах українських оберегових замовлянь є три просторові рівні – простір свій (людський), чужий вищий (позитивний) і чужий нижній (негативний). Як правило, центром свого, людського, простору є двері, поріг, ворота, огорожа, хата (лави, стіл, піч) або двір, що вважається замкненим апотропеїчним простором. Вихід за його межі розцінюється як небезпечний і потребує додаткового захисту вищих сил: “Іду я з хати, за мною Сус Христос і Божа Мати, Миколай на порозі – помага мені в дорозі”. Піч, двері, поріг, ворота, огорожа виконують подвійну функцію, з одного боку, з’єднують “свій” і “чужий” світ, з іншого, – роз’єднують їх. Просторова організація чужого світу описана на основі виділення кількох його визначальних складників. По-перше, як і в людському світі, у чужому є свій сакральний центр, який позначається номінаціями камінь, престол, дерево, острів, гора тощо: “На мори, на окияни, на острови Буяни лежить білий лед-камінь...”, “На мори, на лукомор’ї стоїть дуб, під тим дубом камінь…”. По-друге, для чужого світу властивий чіткий поділ на верхнє (позитивне) царство, де живуть доброчинні надприродні сили: “На Сіянській горі, на святій землі, Там кедрина стояла, під тією кедриною Мать божа ночувала…”, і нижнє (негативне) царство, де ніхто не живе і куди відсилаються хвороби і нечисть: “...Зла сило, темна сило, іди на болота, очерети, яри-скелі, у глибокі води-прірви, куди курячий голос не доходить, куди світ-сонце не світить”.
Дорога є різновидом межі між “своїм” і “чужим” простором, міфологічно нечисте місце, що служить для знешкодження шкідливих і небезпечних об’єктів, для здійснення лікувальних, продукувальних і негативних магічних дій. Релевантними параметрами дороги є: суб’єкт руху, внутрішні і зовнішні атрибути суб’єкта руху, початкова точка дороги, спосіб руху, напрямок, мета і кінцева точка руху. Як правило, шлях, зображений в українських оберегових замовляннях, містить не всі означені параметри: “Шов Моисей чорною дорогою, а на зустріч йому 12 дивіць-трясиць. – Здравствуй, св. Моисей! – Здравствуйте, дівиці-трясиці. Винімає Моисей свой меч, хоче их бить і рубить…”.
Категорія часу існує у тісному взаємозв’язку з простором і шляхом. У змістовій організації текстів українських оберегових замовлянь виділяється ритуальний календарний час, компресійний, позитивно і негативно маркований час.
Третій підрозділ має назву “Структура та композиція українських оберегових замовлянь”. У жанровому просторі українських оберегових замовлянь є тексти, композиційна будова яких містить усі типові для будь-якого замовляння структурні елементи (зачин, основна частина, закріпка), а також тексти усіченої форми, як правило, із відсутнім першим або третім компонентом.
Оберегові замовляння, на відміну від замовлянь інших типів, зазнали більш виразного впливу християнської культурної традиції, що зумовило структурно-композиційну модифікацію первісних текстів. Серед зачинів вирізняється кілька типів: власне язичницькі (“Добрий день тобі, Сонечко яснеє”), контаміновані язичницько-християнські (“Сонце праведне, святі Петре й Юрію, наші святі душечки”) і християнські (“Святий Юрій і Ягорій!”). Характерними мовними засобами досягнення ілокутивної мети в основній частині оберегових замовлянь є формули різного типу, виражені у властивих своїх різновидах: формула відсилання, утворена за структурною схемою предикат + обставина місця, при цьому предикат виражений дієсловом у наказовому способі, переважно в 2 особі однини або множини, а обставина місця містить указівку на типові уявлення про потойбічний чужий світ: “Візьміть ви цю хмару на свої тонкі крила, занесіть її за окіян-море, за теплі води, за круті гори, за жовті піски”; формула знищення, утворена за схемою предикат із семантикою „знищення”, „руйнування”, „розпадання” + перелік об’єктів замовляння: “Геть щезай, пропадай від Божого лиця, від лиця рожденого, хрещеного, погані сустави, погані мислі, погані слова, погані хвилини – щезайте”; формула залякування, в основі якої лежить указівка на попередження: “Стоїть стіл. На столі відро крові. За столом чотири судді. Хто мене неправильно буде судити, Той цю кров буде їсти й пити”; формула прокльону, семантична модель якої конструюється на основі складнопідрядного речення, залежна частина якого починається здебільшого сполучниками щоб, аби, бодай: ”Їхав чоловік чорним волом, Бодай вам язик став колом”; формула заклинання, що пов’язана зі звертанням до об’єкта магічного впливу в імперативній формі – вимоги, наказу, прохання, застереження, загрози, заборони: “Місяць мені в вічі, а сонечко у плечі, звізда моє тіло, щоб нарожденого, молитвеного, хрещеного раба Божого йшло слово повсігда в діло”. Ця формула має вигляд закритої і відкритої структури, в основі якої лежать типові оберегові константи. Формули такого типу межують із формулами прокльонів: “Сіль вам у вічі, Камінь на груди, Цеглину в зуби, Сокиру під плечі, Щоб поникли ваші речі...”; формула запрошення, що складається з кількох частин: 1) формули звертання, яка дозволяє суб’єкту замовляння встановлювати контакт із потойбічним світом; 2) власне запрошувальної формули, яка містить імператив дієслова зі значенням „іди, приходь”, а також часові, локативні та об’єктні уточнення, причому локативні обставини, зазвичай, виражені займенником із прийменником – до нас: “Приходьте до нас на Святу вечерю”; 3) заборонної формули, що будується на протиставленні часових обставин і оформлюється як причиново-наслідкова конструкція (а коли...то; як...так): “А коли не йдете, щоб ми вас видом не видали, слихом не слихали”; формула замикання, що пов’язана з образами замка і ключа, а також дієсловами зі значенням „замикання” у всіх особових формах однини, що говорить про їхнє давнє походження і широку вживаність: “Замикаю я замки, замикаю, Своїм ворогам близьким, далеким, сусідам, Зуби й губи, речі, плечі й рот...”; формула побажання, що, як правило, має діалогічну природу, зміст якої зводиться до ритуального дарообміну між виконавцем замовляння та його адресатом, причому „дарами” можуть виступати як предметно-речові цінності, так і вербальні. Часто в таких формулах є вказівка на вищу надприродну силу: “...за Божою поміччу, за Божим благословенням, щоб був багатий, щасливий, довголітній, доступний до панів, до дяків, до попів...”; формула оберігання або недопущення, структурна модель якої має такий вигляд: звертання до надприродної істоти + дієслово у наказовому способі зі значенням „уберігати”, „благословляти”, „недопускати” тощо у 2 особі однини доконаного виду + займенник (кого) і/або від кого: “Господи поможи, Господи благослови, Господи, сохрани од злих людей, од невірних очей, од стріту, од пристріту, од зависті, од ненависті”; формули неможливого, що побудована як складнопідрядне речення, частини якого зіставляються: “Як не може той камінь вийти із моря, з-під моря, так суд ворога не може вийти наверх”; формула обміну: “Я до вас з дарником і паскою, ви до мене із лестю і ласкою”.
Закріпка як елемент структурно-композиційної організації тексту замовляння є останнім компонентом семантичної організації магічного тексту, який увиразнює і закріплює бажану дію. Залежно від характеру смислових зв’язків між основною частиною замовляння можна виділити два різновиди закріпок – формальні і змістові. Перша, як правило, виражена за допомогою окремих слів, які мають міфологічне значення, або коротких формул: “Амінь. Тьфу, тьфу”. На відміну від формальної, змістова закріпка безпосередньо продовжує тематику замовляння і відзначається більш розлогою, складною структурою: “То дим, а то овечка, не скажуть мені ні словечка”. Структурними домінантами змістових закріпок є образи ключа і замка, які належать до універсальних елементів організації текстів замовляння будь-якого типу (господарських, лікувальних, любовних тощо): “Ключ в неби, замок в мори, Амінь”. У змістових закріпках акцентується безумовний характер ілокутивної сили замовляння. При цьому дійовість замовного слова-закріпки визначається самим суб’єктом замовляння. Водночас в українських оберегових замовляннях виділяються закріпки-побажання, які характеризуються модальністю бажаності. У структурному плані серед них можна виділити формули-звертання до Бога з проханням про допомогу: “Господи поможи” і формули-звертання, ускладнені проханням про благополуччя із указівкою на час його здійснення: “Дай, Господи, час добрий на всякий час, на всяке врем’я”. Крім названих типів змістових закріпок, виділяються „заключки”: 1) із формулами відгону: “Щезни, пропади, де взялось, туди іди”, 2) із конструкціями символічного паралелізму: “Я перед тобою, як вовк, а ти передо мною, як шовк”; 3) контаміновані, пов’язані із поєднанням різних змістових та структурних елементів: “Амінь, амінь, амінь, тьфу, тьфу, тьфу”; 4) побудовані на основі структурних елементів апокрифічних текстів: “Хто буде ці молитви читати, той не буде наглою смертю помирати”.
У четвертому підрозділі “Епітет як характерний засіб поетики оберегових замовлянь” розглянуто епітет як мовний засіб формування ознакового простору українських оберегових замовлянь. В українських оберегових замовляннях уживається понад 250 епітетів. Епітетну характеристику отримують усі складники апотропеїчної ситуації, відбитої в тексті оберегового замовляння. При цьому сам вибір епітета і його функціональна семантика зумовлені прагматикою і семантикою замовляння як особливого тексту народної культури, особливостями організації української фольклорної моделі світу, впливом писемної літератури, насамперед релігійно-християнської. На цій підставі виділяються різні групи епітетів – вузькожанрові, які використовуються лише в текстах замовлянь (курячий голос, дуб венерський), загальнофольклорні (червона калина, красна дівиця), епітети книжного походження (благословенна манна, Боже праведний). Характерними функціонально-семантичними ознаками епітетики оберегових замовлянь є увиразнення міфологічної семантики загальнофольклорних епітетів (широка дорога, жовті води), наголошення на неприродних властивостях суб’єкта замовляння (сила ведмежа, очі орлові), міфологічному характері окремих образів і атрибутів (вино кам’яне, сідло соколине) та різноаспектному описові об’єкта замовляння за допомогою епітетів, що вказують на його належність до світу небезпечного, неосвоєного, чужого, позбавленого життя (напасті чорні, суха гадина, чорні бурі).
Проведене дослідження дає змогу зробити такі загальні висновки:
Українські вербальні обереги, основними структурно-семантичними типами яких є евфемізм, примовка і замовляння, пов’язані із закоріненим у глибинах народної культури дискурсом, що маніфестує магічну функцію мови.
Кожен структурно-семантичний тип вербального оберега є складним внутрішньо диференційованим явищем, яке у своєму конкретному історичному вимірі відбиває особливості реалізації у мові міфологічних інтенцій свідомості. Евфемістичні оберегові назви зумовлюються особливостями непрямого називання явищ дійсності, що ґрунтується на використанні семантики слова і пов’язаної з ним пресупозитивної інформації, яка виявляє свою ономастичну значущість у “силовому полі” українського міфологічного дискурсу.
Оберегова примовка як різновид українських апотропеїв, зумовлений потребою швидко зреагувати на небезпеку, відзначається тісним зв’язком із позамовною дійсністю, використанням мовних засобів, необхідних для негайної нейтралізації загрози, “компресією” комунікативної ситуації, що своєрідно відбивається у структурно-семантичній організації тексту.
Українські оберегові замовляння як один із різновидів жанру замовляння характеризуються специфічними рисами, що полягають не стільки у доборі тих чи інших мовних засобів, скільки у характері їх використання та функціонально-семантичній спеціалізації.
Проведене дослідження накреслює перспективи подальшого аналізу різних типів замовлянь, текстів малих жанрово-композиційних форм, які мають магічний характер, дозволяє всебічно з’ясувати характерні особливості магічної функції мови.
|
