УКРАЇНСЬКА МІФОЛОГІЧНА ЛЕКСИКА В ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ XIX ст.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, формулюються його мета й завдання, визначається наукова новизна роботи, подаються відомості про джерела лінгвістичного матеріалу й методи, окреслюється теоретичне  та  практичне значення  результатів, з’ясовуються шляхи їх апробації.

Перший розділ  дисертаційного дослідження “Статус міфологічної лексики в українській науковій думці XIX –  XX ст.” присвячено розкриттю загальних питань міфології як феномена духовної культури, українського романтизму, у якому функціонально актуалізувалася роль міфологем, та міфопоетичної лексики як сегмента художньо-образної системи романтичного тексту. У розділі розкрито основні наукові концепції міфотворчості, проаналізовано кореляцію міфу як одиниці етнокультурної картини світу та міфономінацій як одиниць лексико-семантичної системи національної мови, досліджено погляди українських письменників-романтиків на проблеми слов’янської міфології, з’ясовано специфіку бачення ними структурації язичницького континууму, розглянуто тлумачення письменниками міфопоетичної лексики слов’янського язичництва.

Дослідження української міфологічної лексики здійснювалося на основі літератури XIX ст., оскільки мовна картина світу романтиків становить цілісну систему, сформовану за допомогою мовних засобів, одним із фрагментів якої виступають міфологічні номінації. Архаїчні обрядові концепти-архетипи набувають номінативної категоризації, унаслідок чого створюється певний мовний простір, який визначає специфіку менталітету нації. Мовна репрезентація культурних знаків забезпечує інформативну лінію фіксації та трансляції культурної спадщини на шкалі національно-історичного розвитку етносу. Акумулюючи на лінгвальному рівні культурні образи, народ зберігає та передає нащадкам культурну традицію. Міфопоетична категоризація як один із виявів моделювання світу виступає культурно-семіотичним кодом, що вербально та/або невербально репрезентує потужний ідіоетнічний культурний потенціал нації.

Наукове вивчення міфологічних образів давньоукраїнського світогляду еволюціонувало від виділення двох рівнів язичницького континууму – пантеїстичного та пандемонологічного (у концепціях М.Костомарова, Я.Головацького) до розширення міфологічної системи за рахунок солярно-лунарних, атмосферних, геоморфних і зооморфних істот (І.Нечуй-Левицький), персоніфікованих образів і об’єктів природи (Б.Грінченко), фауністичних і метаморфічних образів (П.Куліш). Орієнтуючись на етнокультурну традицію інтерпретації міфосвіту, українські письменники  романтичного напряму постулюють креацію власного міфологічного універсуму слов’янського язичництва. Система кодифікованих міфологічних значень, основу якої складає лінгвоментальна народнопоетична парадигма,  набуває особливого висвітлення в міфопросторі українського романтичного тексту, де розкривається ментально-вербальне буття міфологічних концептів.

Перший розділ містить загальний теоретичний аналіз української міфологічної лексики. Зокрема, у ньому проаналізовано наукові досягнення лінгвістичних студій учених-міфологів, зазначено основні аспекти дослідження міфолексики в наукових доробках українських мовознавців (О.Потебні, Н.Сологуб, С.Єрмоленко,   Т.Лукінової, Н.Молотаєвої, Т.Бовсунівської, М.Зубова, Н.Хобзей, В.Гуторова), розглянуто міфолексику як продукт лінгвокультурного креативного акту пізнання міфосвіту.

Міфологічна лексика становить частину етнокультурно маркованої лексичної парадигми. Увагою до міфологічних номінацій позначена лінгвістична матриця української романтичної творчості.

У другому розділі  “Структурно-семантична характеристика української міфологічної лексики”  досліджено семантичну структуру міфологічних номінацій, виокремлено лексико-семантичні поля міфологічного лінгвістичного континууму, з’ясовано, які компоненти семантичної матриці міфолексем актуалізуються у відповідному текстовому оточенні.

На основі парадигматичних відношень у межах значеннєвої системи міфологічної лексики визначено лексико-семантичні поля міфономенів: пантеїстичні номінації (із диференціацією на підгрупи – міфоніми на позначення найголовніших богів давньоукраїнського пантеону (Перун, Велес, Стрибог, Дажбог, Сварог, Хорс, Мокоша, Семаргл); міфолексеми на позначення другорядних богів (Ляля, Лель, Мара, Пек тощо)); пандемонологічні номінації (назви нечистиків (маскулінізована (чорт, біс) і фемінізована (відьма, яга) диференціація однини та множинна репрезентація  (нечиста сила) на вербальному рівні), найменування божків і божеств (Хлібник, русалки, Пекун тощо)); фауністичні міфономінації (кінь, зозуля, лебідь); флористичні міфономени (дуб, осика, горицвіт); астральні міфологеми (підгрупи – солярна (сонце), лунарна (місяць) і власне астральні (зірки, зорі)); архетипні міфоніми (вода, повітря, вогонь, земля); міфотопоніми (рай – пекло, цей світ – той світ).

Кожне з окреслених лексико-семантичних полів української міфологічної лексики концептуально й вербально становить квант міфологічної дійсності; корелятивно вони формують цілісну систему язичницького універсуму.

За різним ступенем міфологічності  в семантичній матриці міфоназви та її найближчого словесного оточення виділено дві групи міфономенів: з імпліцитною та експліцитною міфологічністю. Номінації з імпліцитною міфологічністю позначають об’єкти міфобуття, які містять ознаки надприродності та корелюють із певними рисами міфологічного мислення, але активно не функціонують у межах міфопростору. До цієї групи належать фетишизовані феномени природи, фауністичні та флористичні міфообрази (вітер, ластівка, сон-трава).

Групу номенів з експліцитною міфологічністю формують міфологічні персонажі з ірреальними ознаками: 1) реальні персонажі, які набувають ірреальних рис: а) наділені магічними властивостями люди (відьма, знахар), б) перетворені  на представників міфологічного світу діти й дорослі (мавки, русалки, вовкулаки),              в) міфологічно-казкові персонажі (змій, баба-яга); 2) міфообрази, які в результаті когнітивно-мисленнєвої діяльності давньої людини набули ознак живої істоти (уособлені образи хвороб) (лихоманка, трясця); 3) ірреальні міфообрази, які зберігають зв’язок із реальною субстанцією (померлі люди, мара, мана);                      4) міфономени пантеїстичного й пандемонологічного рівнів (Перун, Мокоша; чорт, біс).

Лексико-семантична парадигма української міфологічної лексики романтичного дискурсу актуалізує сукупність міфопоетичних значень, що виступають вербальною формою репрезентації міфологічного потенціалу номінацій. Текстову площину романтичної творчості формують метаморфози, психоасоціативи, провісники, символи.

Процес метаморфізації тісно пов’язаний із пантеїстичними поглядами давньої людини на світ. Український романтичний міфологічний континуум репрезентує флоро-фауністичний мотив метаморфізації (перетворення душі в рослини й тварин). Як кінцева ланка метаморфоз у семантичній групі лінгвоміфопоетики, що подає український романтичний текст, представлені: а) фітообрази (явір  ¬ закоханий юнак, тополя  ¬ закохана дівчина, брат-і-сестра  ¬ одружені рідні брат і сестра, береза  ¬ зла мачуха); б) орнітальні образи (ластівка  ¬ мати, яка тужить за померлим єдиним сином).

Система психокомплексів романтичного міфологічного тексту пов’язана із законом партиципації – причетності людини як мікрокосму до природи як макрокосму. У контексті  української романтичної творчості цей тип міфологічних значень репрезентується такими семантичними моделями:

1)    природа як магічний об’єкт: В полі сон-траву я рватиму, Своєї доленьки питатиму (М.Костомаров); Під самого купала, Забувши сум і страх, Ми папороть шукати Ходімо по лісах (Дніпрова Чайка);

2)    світ природи як прихисток людини: Пуща – ліжком, дерн – подушка (Т.Падура); А я все в городці під липою сиджу, На спів наслухаю, дужчаю щодня… (С.Воробкевич);

3)    гармонійне відчуття світу природи людською душею: Коли тяжко мені стане, К дубу пригортаюсь! (М.Петренко); Благословило їх небо зірками, Та соловейко в гіллі щебетав… (Дніпрова Чайка); Місяць, милуючись, сон їх стеріг (Дніпрова Чайка);

4) вегетативні міфологеми як атрибути померлих. Локативно  вони визначаються як надмогильні рослини, наприклад: Зеленіють дві тополеньки; У тіні їх у густенької Невисокая могилочка (М.Костомаров); Вільний степ, в степу могила, верба низько розпустила Вітоньки сумні... (П.Грабовський). Причетними до померлої людини виступають також і представники  пташиного світу: Серед поля, край могили,  Калина стояла, На калині на буйнесенькій Зозуля кувала (М.Шашкевич); Від чиїх же то могил Вночі жалібний пугач Розкидає своїх крил По пустинях сумний плач? (Т.Падура).

Астральні міфологеми репрезентують такі семантичні типи в межах романтичної лінгвопоетичної площини:

1) міфоконцепти з астральним кодом як партиципаційні учасники чарувань: Марусенька, в місяць глядя, Стоїть край дороги. Та вийняла з-за пазухи Циганчині чари... (Л.Боровиковський); Звела з неба вороженька Дві яснії зірки (Л.Боровиковський). Характерним для романтичного тексту є функціонування астральних міфологем як концептуальних кодів вербальної магії, наприклад: Зняла перстень із рученьки – Сю річ говорила: “Місяць на небі; Камінь на землі; Риба в морі; Звір у полі; Грицько піде додому, – А я по сліду йому...” (Л.Боровиковський);

2) лунарна міфологема як свідок побачення закоханих: Там щось маєм Нишком робити; Тільки що місяць Буде глядіти  (М.Костомаров);

3) солярна міфологема сонце як хранитель вічного кохання: Яснеє сонце, небо високе, Земля широка, море глибоке! Хай наша доля у вас зостане, Хай після смерті кохання не зв’яне!  (М.Костомаров).

Провісники лінгвально формують мікроконтекст  “міфономен +  значеннєво важлива валентнісна лексема” і концептуально репрезентують прогностичний зміст. В українському романтичному тексті  вони лінгвально представлені такими семантичними типами:

1)      провісник певної пори року:

а) весни: флористичні образи: В руці тримала весняні звістуни: Квітку з фіалки, рясту, веснівок  (А.Могильницький); фауністичні образи: Знов весняно світом стало, Вже вертають журавлі (С.Воробкевич);

б) літа: флористичні образи: Літо було… Весняночки і гвоздики Цвіли, процвітали, Пахощі і аромати Слали й розливали (С.Воробкевич);

в) осені: флористичні образи: Осінь була, а з калини Лист пожовклий осипався (С.Воробкевич); фауністичні образи: Осінь загостила в світ, Полетіли птиці, Бузьки, сиві журавлі І перепелиці, Десь за море в край чужий… (С.Воробкевич);

 2) провісники добра. Орнітологічний міфообраз ластівка пророкує злагоду, добро, щастя. Романтичний текст декодує таке сприйняття цього міфономена: Кажуть, де вона [ластівка] витає, Згода у тій хаті (М.Костомаров). Провісником гостей або добрих вістей у міфологічній свідомості завжди була сорока. Таке сприйняття орнітоміфологеми відтворює українське романтичне письмо: Посилала я сороку-білобоку, а вона мені принесла дві вісті під правим крильцем... (Марко Вовчок);

3) провісники лиха, нещастя, недоброї звістки: Як зозуля кувала, лихо віщувала... (А.Метлинський); Треба ж на моє горе божевільній сові прилетіти на уздвір’я, кричить та й кричить. – Це не перед добром, – мати каже, – це якась дівка приведе дитину (Ганна Барвінок); Ой кряче ворон, негодоньку чує: Щось козакові серденько віщує (Л.Боровиковський).

Символічне значення міфономінацій актуалізується під впливом контекстуального міфологічно маркованого словесного оточення. Символізація семантики міфономенів відбувається на основі предметно-номінативного значення, що набуває символічного навантаження. Символічно позначений міфонім видозмінює семантичну матрицю, актуалізуючи  символічно значущі елементи семантики слова через надання їм символічної функції. Міфологічно орієнтовані слова-символи становлять своєрідні лексичні константи, що фіксують етнокультурну специфіку нації-носія мови, відображаючи народний світогляд.

Символічне значення міфономінацій ґрунтується на вже сформованій значеннєвій системі слів-несимволів. Вихідна (початкова) семантика слова слугує основою формування символічного значення міфономенів з урахуванням етнокультурної традиції. Розуміння світоглядних орієнтирів нації є необхідною умовою інтерпретації семантичного наповнення міфологічно маркованого символу.

Міфологічні номінації з актуалізацією символічного значення фіксують етнокультурний і мовносеміотичний досвід нації та виявляються в контексті культурно-традиційних, обрядово-ритуальних і художньо-мовних систем. Виступаючи духовним феноменом, міфологічно маркована лексема із символічним значенням набуває світоглядно-ціннісної та ментально-когнітивної наповнюваності та є концептуально-вербальним засобом формування культурного простору, оскільки національна міфологічна символіка відображає широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних орієнтацій і норм ритуально-обрядової поведінки.

Міфонім із сильною потенцією символічного значення є потужним сигналом художньо-естетичної інформації, виступаючи експресивно-стилістичною одиницею, що містить поняттєво-асоціативний, образно-художній та емотивно-оцінний рівні семантичної матриці міфолексем.

Символи репрезентовані такими семантичними типами:

а) символи одухотвореної природи: Сосни, смереки, буки і ялиці Ведуть шумлячий з вітром розговір  (А.Могильницький);

б)  символи вертикальної опори світобудови: В ширім полі дубець стоїть...  (М.Шашкевич);

в)  символи долі людини: Хились, моя головонько, Як тая билина (Я.Щоголев); Бо стою, як той самотній Горох при дорозі...  (В.Забіла).  Символом долі виступає астральна міфологема зірка. Узуальне тлумачення зірки як людської душі, що визначає життєву долю людини, корелює з індивідуально-авторським використанням міфоконцепта в межах художнього романтичного тексту. Наприклад: Зірочки яснії Світять в небі – Все то долі... (О.Корсун); На небі зірка – ясна зірниця, То твоя доля – твоя красовиця, Доля твоя! (М.Костомаров);

г) символи людських якостей і рис характеру. Утіленням працьовитості серед представників фауністичного світу національною свідомістю визначається бджола: Й зачали робити: То хатку ліпити, то збирати мід, То пилок на плід, І щиро, і вірно, Як пчолам примірно (М.Устиянович); …[бджілка] і так все без устанку Од божого поранку – Цілу днину, до змроку; Майже більшу часть року… (М.Устиянович).

ґ)  символи життєвих випробувань: Як горе, мов терен, всю душу поколе, Коли одцуралось тебе вже усе, І ти, як сухеє перекотиполе, Не знаєш, куди тебе вітер несе? (О.Афанасьєв-Чужбинський);

д) символи добра і зла. Утіленням вічного добра є солярна міфологема сонце, символічність значення якої в контексті романтичної міфопоетики валентнісно підкреслюється атрибутивом, що актуалізує позитивно конотовану семемну структуру: Знову розгонить  яснеє сонце туман віковічний  (М.Костомаров);

е) символи вічності буття, які представлені найчастіше астральними міфологемами: Зорі світять, як світили, і будуть світити, А ми, на їх подивившись, ляжем в землю тліти  (М.Костомаров); Сама ж звізда сіятиме вовіки! (Ю.Федькович).

Обстеження лінгвістичного матеріалу виявило вплив словотвірних формантів на значеннєву структуру міфолексики. Міфологічно позначені словотвірні деривати слугують стилістичному прийому урізноманітнення мовної палітри романтичних творів, підкресленню експресивності лінгвоконтексту та увиразненню емоційного фону художнього відтворення міфологічної моделі світовідчуття.

Міфологічно марковані лексичні деривати в межах романтичного тексту функціонують із метою: 1) стилістичного відтінення експресивності вербального комплексу в контексті художньої творчості (сонечко, місяченько, зіронька);                 2) актуалізації певної семи в семемно-семантичній структурі міфологічних номінантів (молодик, вихор); 3) табуїзації та евфемізації в процесі називання окремих об’єктів  міфобуття (яснолиций, буйнесенький).

Проведений аналіз синтагматики міфологічних номінацій показав, що вони активно функціонують як складові фразеологічних одиниць (далі – ФО). В українській фразеології, конституентами якої виступають міфологічно марковані лексеми, виявляються давні національні традиції, народні уявлення та вірування. ФО з міфонімами набувають емотивно-оцінних характеристик, актуалізуючи загальне позитивне чи негативне сприйняття контекстної ситуації. Емотивно-оцінна кваліфікація фразеологізму може виявлятися через широку оцінну модальність стійкого вислову або через актуалізацію оцінних сем міфолексем-складників ФО. Фразеологізми-оцінки  визначають специфіку народної духовної культури, особливості національного світобачення.

Український фразеологічний фонд з елементами-міфонімами, зафіксований у творах письменників-романтиків, маніфестує вираження в переважній більшості негації, що зумовлено передусім уживанням демонологічних назв як складників ФО: з біса, до чорта, бісики пускати. Фраземи з національно-культурно маркованим компонентом-міфонімами становлять одну з систем координат лінгвоетнокультурного простору, дослідження якого окреслює межі духовної діяльності людини, визначає особливості світогляду народу, виявляє специфіку національного менталітету.

Третій розділ  “Міфологеми як елемент образної структури художнього тексту: функціонально-стилістичний аспект” присвячено функціонально-стилістичному аналізові української міфологічної лексики романтичної творчості.

У межах української романтичної творчості виявляються багатогранні семантико-стилістичні потенції міфологічно орієнтованої лексики. Як елементи мовно-образної структури тексту міфологічні номінанти декодують етнокультурний інформаційний простір узуального характеру відповідно до художніх особливостей романтичного мистецтва. Індивідуально-авторська наповнюваність міфологічно маркованого контексту розширює метасемантичну  й  образно-стилістичну перспективу художнього тексту.

Специфіка номінування як вербальної фіксації міфоконцептів визначається десигнативно-денотативною співвіднесеністю назви та позначуваного нею об’єкта міфобуття. Одну лексико-номінативну групу міфономінацій формують міфоніми, що лінгвально маркують реальні предмети, образно переосмислені міфологічною свідомістю (архетипні, флористичні, фауністичні й астральні міфологеми). Іншу групу становлять міфонайменування, що виникли як результат когнітивно-креативної діяльності давньої людини (пантеїстичні, пандемонологічні й міфотопонімні словоформи).

Міфологічні номінанти в межах романтичних творів функціонують як утворення первинної або вторинної номінації. Первинне лексичне номінування  є лінгвальним позначенням об’єктів міфосвіту.  В основі таких міфоназв знаходиться первинний спосіб найменування, тобто визначення безпосереднього зв’язку  “денотат – мовний знак”. Так, скажімо, міфономен вовкулака узуально позначає людину, що обертається у вовка. Таку кореляцію фіксує і українське романтичне письмо: Зроблю ж я тебе [Грицька] ще чаровніщим: побіжиш із села вовкулакою (Ганна Барвінок).

Вторинна лексична номінація полягає у використанні  вже відомих мовній системі номінативних засобів із метою актуалізації функціонально-стилістичного потенціалу. На основі вторинного найменування в лінгвістичному міфоконцептуальному континуумі функціонують евфемізовано-табуїстичні найменування. Вторинна номінація може бути відапелятивною та відономастичною. У першому випадку джерелом міфологічного номінування слугує апелятив – загальна назва, яка в результаті зрушення міфологічного мислення набуває ознак міфологічності. Так, романтичний текст фіксує міфологічну назву, в основі якої знаходиться апелятив із сильною потенцією міфологічності: І Уранішня Зоря на небі Ясно світом обливає море (Б.Грінченко). Відономастична вторинна номінація є результатом утворення апелятивної міфоназви від власного імені. Функціональна спрямованість Перуна – бога грому й блискавки – стала основою для творення апелятивної назви: Як озвуться, то слово їх [хмар] –  грім, А ударять – перуном палким, – І здригнеться земля серед бурі, Як гуркоче розгніваний грім (Б.Грінченко).  

Семантична матриця міфологічних назв містить мегакомпонент і сукупність макрокомпонентів (денотативний, конотативний). У структурі романтичного тексту вагомого стилістичного значення набуває широке функціонування конотації міфонімів. Об’єктивно-номінативна функція міфономенів поєднується із суб’єктивно-оцінною, тому значеннєва структура міфологічних номінацій трансформується через нашарування конотативних елементів на денотативний зміст міфолексем. Процес видозміни семантичної матриці  міфонімів відбувається за допомогою емфази, афективної афіксації (суфіксації) та використання виразово збагачених і стилістично спроможніших семантичних замінників.

Виразова енергія міфологічно орієнтованого слова яскраво виявляється в межах художньо-мовної системи, оскільки експресивність найповніше реалізується в лексико-семантичному вербальному оточенні, що підсилює та увиразнює емоційно-експресивну функцію міфономенів.

Емотивно забарвлені міфономінації виражають емфатичні та інші підвищено-емоційні стани мовця. Українське романтичне письмо декодує міфологічно марковані контексти, які актуалізують високий ступінь емоційності, експресивності та оцінності позначуваного, репрезентуючи спектральну шкалу ціннісних орієнтацій – від позитивного модуса до негативного. Емотивно-експресивна наповнюваність міфолексем реалізується за умови превалювання суб’єктивно-оцінної інформації над об’єктивно-поняттєвою.

Романтичний текст найповніше передає позитивну маркованість міфонімів. На позначення пандемонологічних істот міфологічного світогляду вживаються номінації нечистиків, семантична структура яких маркує меліоративну (з актуалізацією відчуття жалю, співчуття: бісенята, чортенята) або пейоративну (вираження зневаги: чортяка, відьмище) емотивну оцінність.

Емоційність, експресивність і оцінність як значущі компоненти конотативного значення міфологічних номінацій сприяють смисловій конденсації та стилістичному увиразненню міфологічно орієнтованого контексту, створюють емфатично репрезентований, підвищено-почуттєвий семантичний комплекс міфоконтексту, підсилюють функціонально-стилістичний фокус вербального зображення міфологічно забарвленої ситуації.

Досліджені тексти  репрезентують широку метасемантичну структуру за рахунок міфонімів і їх контактного словесного оточення. Корелятивно з іншими лексемами міфологічна номінація формує морфолого-семантичний комплекс, який виявляє глибинні лексико-стилістичні потенції текстового простору. Лінгвальний міфологічний комплекс репрезентує вербальну (Сонце покотилось вгору, піднімалось все вище та вище (І.Нечуй-Левицький)), ад’єктивну (В наші любі, поконвічні високі Карпати Зайшло ясне, красне сонце нічку переспати (С.Воробкевич)) й субстантивну актуалізацію міфоконтексту (Не сиділа у віконечка У неділю до схід сонечка  (Костомаров)).

Міфологічні номінації українського романтичного тексту, які набувають національно-культурної маркованості, функціонують як комплексні текстові одиниці пресупозитивного характеру. Етноміфологемна романтична поетика актуалізує широку лінгвоконцептуальну площину міфологічного дискурсу, репрезентуючи глибинні світоглядно-естетичні й етнокультурні виміри.

Міфологічний текст, який кодує українське романтичне письмо, потребує широкої інтерпретації із залученням етнокультурних знань. Інформаційний простір розгортає семантичну перспективу міфологічно маркованого контексту. Так, у конситуації “З’їдає мислі, як змія зірочки” (М.Шашкевич) образно-порівняльна конструкція апелює до давніх народних вірувань, за якими вважалося, що відьма (семантичним замінником слова на позначення представниці нечистої сили в цьому реченні виступає евфемістично-табуйована міфоназва змія)  здатна знімати з неба зірки. Таким чином, коло традиційних міфопоетичних уявлень створює інформаційний фон для тлумачення міфологічно маркованого контексту.

Важливим семантико-стилістичним явищем мовної тканини тексту є прозопопея. Її концептуальна основа – це ментально-світоглядні орієнтири давньої людини, яка одухотворювала й олюднювала навколишній світ. Фактичний матеріал фіксує велику кількість персоніфікованих і уособлених міфообразів, серед яких найвищу продуктивність виявляють  астральні міфологеми.

Серед засобів реалізації прозопопеї в мовній площині романтичної творчості найширше представлені лексико-семантичний (валентнісне поєднання міфонімів із дієсловами, що позначають дію, властиву живій істоті, а також використання складених іменних присудків (Сонце в вікна мої Усміхалось... (П.Грабовський); Зірниці плачуть на шовковий луг... (Ю.Федькович); Плачуть верби (Б.Грінченко); Ластівкою сизенькою Матіночка стала (М.Костомаров)); лексико-синтаксичний (функціонування образно-порівняльних конструкцій, прикладок (Білий [дід] був зовсім, а прямий, як явір, око ясне, стоїть гордо… (Марко Вовчок)); Вас, синів-соколів, Із далеких країв, Як здоров’я собі, сподівалась (Л.Боровиковський)); синтаксичний (вокативні утворення (Місяцю ясний! не їдь ти далеко: Щось моє б’ється Серденько нелегко (Л.Боровиковський); Ні, моя голубонько, не підеш ти за Харитона, я тебе буду сватать! (О.Стороженко)).

Романтичне письмо засвідчує високий ступінь образності й метафоричності міфолексем, що зумовлено актуалізацією уособлення, персоніфікації, анімізації, фетишизації об’єктів міфосвіту як лінгвопсихологічного феномена архаїчної людської свідомості. Сукупність усіх параметричних характеристик семантичної матриці міфономенів (емотивно-оцінна спрямованість, етнокультурна інформаційна площина, прозопопея) визначає глибинні потенції семантико-стилістичної структури міфологічно маркованого романтичного тексту.

У висновках узагальнено основні результати дисертаційного дослідження.

Мова як функціональна система акумулює етнонаціональну специфіку та культурно-історичний досвід її носіїв, що виражається в процесі використання мовних (лексичних) одиниць у межах вербально-художнього простору. Важливим конституентом лексичного рівня мови виступають міфологічні номінації – лексеми, значеннєва структура яких актуалізує традиційно закріплений набір етнокультурної інформації, пов’язаної з міфологічними уявленнями, віруваннями та повір’ями.

Міфономени є лінгвоконцептуальним елементом інформативно-змістової структури українського романтичного тексту, метасемантика якого великою мірою визначається національно-культурним компонентом.

Етнокультурний матеріал і його лінгвістична репрезентація становили сферу зацікавлень учених XIX ст. і залишаються об’єктом наукового дослідження і  на сучасному етапі. Українські етнографи, фольклористи, мовознавці XIX ст., звертаючись до глибин фольклорної спадщини нації, досліджували давні народні традиції, звичаї, вірування. Ґрунтовне наукове студіювання міфологічного контексту етнокультурного простору зумовлене посиленням викликаного романтичною добою інтересу до народної  культури. Важливе значення в дослідженні фольклорної спадщини мали спроби етнографів XIX ст. систематизувати й класифікувати народнопоетичний матеріал.

 Романтизм репрезентував міф як важливу естетико-філософську категорію. Постулюючи специфіку внутрішнього світу нації, особливості народного світовідчуття та світобачення, романтики будували свою творчість на фольклорній основі, атрибутами якої є національні традиції, міфологічні уявлення, елементи духовної культури. Тому романтична художня свідомість позначена імперсонально-фольклорним мисленнням. Активізація процесу вивчення національної міфологічної спадщини сприяла розвиткові багатьох лінгвістичних пошуків у сфері мовного вираження квантів міфологічної моделі буття. Охоплюючи об’єкти екстралінгвальної міфотворчої дійсності (обрядовість, звичаєвість, ритуальність тощо), лінгвісти аналізували специфіку словесного відтворення міфічних образів. Національний світогляд, світобачення та світовідчуття давнього українського народу в наукових доробках доби романтизму оцінюються в категоріях мовної системи.

Міфопоетичне мовлення репрезентує використання внутрішньосистемних потенцій лексичного фонду мови через міфологічне наповнення лексем, актуалізує певні словотвірні типи, які контекстуально формують широкий тлумачний фон міфологічної моделі буття.

Міфономени як слова з виразною історико-культурною, національно визначеною орієнтацією в контексті української романтичної творчості репрезентують широку парадигму прямих і непрямих значень, актуалізують сукупність сем – головних і периферійних, виявляють здатність до  метафоризації, уособлення, персоніфікації, корелюють з іншими лексемами, утворюючи розгорнуті міфологічно марковані контексти, характеризуються можливістю сполучуваності в межах стійких зворотів.

Давнє світобачення слугує текстоутворювальною  основою, набуваючи індивідуально-авторського тлумачення в межах текстової організації міфотворчості романтиків. Декодовані лінгвальною системою романтичної площини міфоконцепти традиційної духовної культури виступають етико-культурологічним знаком романтичної творчості, надаючи емотивно-оцінного та експресивно-стилістичного наповнення мовній тканині творів.

Семантична матриця міфологічного імені містить денотативний і конотативний макрокомпоненти. Денотативний рівень значеннєвої структури міфономінацій визначає позначуваність відповідного об’єкта міфологічного виміру – реально існуючого в людській свідомості або образно переосмисленого в процесі когнітивно-креативної мислительної діяльності особи. Конотативний рівень репрезентує емотивність, експресивність і оцінність як мікрокомпоненти.

Семантико-стилістичний потенціал міфологічно орієнтованої лексики реалізується морфолого-семантичним комплексом – міфонімом і його контактним словесним оточенням.  Найбільшою частотністю функціонування в романтичних міфотекстових структурах відзначаються вербальний і атрибутивний семантичні комплекси. Ці словесні утворення актуалізують  спектральну сітку сем, конотативна забарвленість якої рухається від нульової до позитивної емотивності на ціннісній шкалі емотивно-оцінних характеристик. Романтичне письмо декодує морфолого-семантичні комплекси з високою потенцією конотативності. Лише реалізації узуального значення міфологем зумовлюють редукцію образної та емотивно-оцінної забарвленості. У випадках традиційності міфологем реалізується фольклорно-поетична семантика міфономінацій.

Для української романтичної творчості характерна кореляція семантики міфономенів і позамовних пресупозитивних чинників. Спираючись на глибинні народні уявлення, вірування та погляди, романтики розкривають цілісну картину Всесвіту, у якому поєдналися реальний світ і міфологічне буття. Основою інтерпретації мовної тканини міфологічно позначеного романтичного контексту виступає сукупність етнокультурних знань.

Міфологічна лексика як лінгвальний феномен, корелюючи зі структурами ментально-світоглядної та когнітивно-культурологічної діяльності, репрезентує на вербальному рівні концепти міфологічного виміру. У межах української романтичної творчості міфологічні номени декодують глибокий зміст традиційної духовної культури.