ЛЕКСИКО-ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ ОБРАЗНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ БАЛАДІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЛЕКСИКО-ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ ОБРАЗНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ БАЛАДІ
Альтернативное Название: Лексико-фразеологические средств образности В УКРАИНСКОЙ народной баллады
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, з’ясовано його мету, завдання і методи, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення, представлено форми апробації його результатів.


У першому розділі – “Мова українських народних балад як об’єкт лінгвістичних досліджень” – охарактеризовано актуальні проблеми дослідження фольклорного тексту, описано образність як ключову ознаку фольклорного мовлення, визначено баладний жанр як фольклорний різновид художнього стилю мови.


Без ґрунтовного вивчення мови фольклору навряд чи можна розв’язати проблему джерел літературної мови, впливу фольклору на мову авторської поезії і прози. Крім того, саме фольклорне мовлення сприяє поглибленому пізнанню національної самобутності мови як такої, оскільки фольклор акумулює в собі найбільш показові її особливості. Зберігаючи кращі зразки вікових мовно-художніх надбань і словесно-виражальних засобів, фольклор має важливе значення не лише для розвитку літературних зразків мови, а й для піднесення культури народу в цілому.


Вивчення народної творчості та її різних жанрових різновидів дає поштовх для виділення у лінгвістиці тексту нового аспекту – вивчення витоків та історичної еволюції структурного та лінгвального наповнення різножанрових писемно-літературних джерел, зокрема й фольклорних. Аналіз народнопоетичної творчості у плані її текстової організації є основним завданням лінгвофольклористики.


До аналізу фольклорних матеріалів неодноразово зверталися дослідники менталітету українства, глибинних духовних процесів у свідомості й культурі народу, його світоглядних засад. Так, пісенний матеріал розглядали у своїх наукових студіях М.І. Костомаров, О.О Потебня, М.П. Драгоманов, М.Ф. Сумцов, І.Я. Франко, М.С. Грушевський та інші дослідники усної народної творчості.


Лінгвістичне вивчення фольклору взагалі та окремих його жанрів зокрема розпочалося порівняно недавно. Особливо виразно лінгвістичний аспект вивчення фольклорних текстів окреслився приблизно із середини ХХ ст.: досліджуються як жанри, так і мова фольклору в цілому, зіставляючись з іншими підсистемами загальнонаціональної мови, зокрема з діалектами. Особливо цікаві у цьому плані праці П.Г. Богатирьова,        А.П. Євгеньєвої, С.Я. Єрмоленко, Б.М. Кірдан, Н.С. Колесник,                   І.А. Осовецького, А.Т. Хроленко.


Специфіка мови будь-якого окремо взятого фольклорного твору зумовлена передусім його жанровими та художніми особливостями. Фольклорна образність, породжена міфічною свідомістю народу, сягає вершин національної символіки. Система поетичних засобів більшості фольклорних жанрів, а особливо народних балад, які є безпосередньо об’єктом цього дослідження, в основному зорієнтована на вияв почуттів і настроїв людини в її особистому й родинному житті. Мовні засоби образності підказуються передусім специфікою сюжетних колізій, традиційних для балад. На окрему увагу заслуговують і типи поетичних асоціацій, описані у працях І.Я. Франка, О.О.Потебні, С.Я. Єрмоленко,  Л.О. Пустовіт, Л.О. Ставицької та ін.


Однією з диференційних ознак, на яких базується жанр балади, є побутовий конфлікт у центрі розповіді, який має переважно драматичне завершення. Мистецтво трагічного проявляється в умілому використанні різнопланових художніх засобів (відсутність уповільнювальної деталізації, система повторів, розгорнена метонімічність, наявність лейтмотивів, панівна роль діалогу). Ці та інші мовностилістичні й стильові настанови та формальні ознаки характеризують мовознавчу сутність балади як окремого, специфічного жанру української народнопоетичної творчості.


У другому розділі – “Константи духовної етнокультури в українських народних баладах” – основну увагу сконцентровано на виявленні сутнісних для жанру концептуальних характеристиках, пов’язаних передусім з морально-етичними поняттями.


Асоціативні зв’язки при виявленні тих чи інших культурних концептів у баладних контекстах з’ясовуються ситуативно або контекстуально. Лексико-семантичні поля культурних опозицій представлено в роботі сутнісними  для балади концептуально-семантичними полями – особа/родина, кохання/зрада, життя/смерть, гріх/розплата. Всі вони розглядаються з огляду на специфіку баладного сюжету за шкалою культурних опозицій добра і зла. Структуру цих полів характеризують лексико-структурні утворення, об’єднані тематично і виділені нами на основі асоціативно-образних зв’язків. Образний зміст концептуальних характеристик залежить від спільних семантичних компонентів певних текстових зразків, що підтверджує думку О.О. Потебні про асоціативність як одну з основних рис постання уявлень.


Зважаючи на те, що балада – це родинно-побутовий жанр, закономірним видається широке представлення системи лексем на позначення спорідненості. Життя героїв балад найчастіше показане у конфліктах між членами родини, при зображенні яких основне стилістичне навантаження виконує антитеза, що є взагалі характерною для баладного стилю. Надзвичайною розгалуженістю варіантів відзначаються балади, драматичний конфлікт яких побудовано на незгоді в родині. Дійовими особами  балад про родинне життя виступають члени родини, між якими існує драматичний конфлікт у концептуальному полі  особа / родина: свекруха (або взагалі чужий рід) – невістка, мати – син (дочка), чоловік – дружина, брат – сестра, мачуха – нерідні дочки (сини), напр.: А у Галі свекруха лихая; Ти кропивушка, ти, жалючая, Ти свекруха лиха, Ти презлючая (зіставлення свекрухи із кропивою конотує пейоративний відтінок); Прийшов Яким додомочку, почав жінку бити,... Взяв сокиру з-за лавиці, відтяв головочку; ; А бодай ти, мамко, чорнов скалов стала; Ой уже в нас [сиріт] більше мами такої не буде, Бо мачуха зварить їсти, а за нас забуде. Ей буде она нянькові вечерю давати, А ми будем, сирітоньки, по кутках дрімати... Та уж нас мачушина... чесала, Та з кожного волосочка кровця витікала. В аналізованому лексико-семантичному полі простежується символізація образу матері, яка постає завдяки сполучуваності зі словами-символами (зозуля, голубка, чайка). З матір’ю у піснях пов’язані щастя й добробут, втрата її – найбільше лихо і горе: Нащо ж мені та родина, як мами немає? Проте образ матері в баладах постає і в дещо іншому плані, напр.: [син до матері:] Ой мати моя, моя мати! Ти не мати – чорна гадина; (таке змалювання образу матері в негативно-оціннісному плані не є характерним для традиційного українського фольклору і простежується практично лише в баладах).


Асоціативне поле кохання/зрада представляють передусім концепти “журба” та “радість”, що є наскрізними у баладній творчості. Вони виступають ніби індикаторами почуття любові, а відповідно – складниками концепту “кохання”. Протилежні за своєю семантикою концепти “журба” та “радість” реалізуються через символічні обставини – стан природи, співзвучний з душевним станом героїв, напр.: Ясно сонце сходить і ясно заходить, Івась до Марусі щовечора ходить... Маруся веселая, як ясне сонце гріє; Половина саду родить, половина в’яне, Любив Василь Марусеньку, а тепер не гляне. Типовими для балад є зразки, що образно характеризують невизначеність долі, невпевненість у щасливому вирішенні доленосної життєвої проблеми, напр.: Туман, туман, туманами. Три вірлове [орли] крильми грали. Та як тяжко вірлам грати, туман крильми розбивати. А ще тяжче сему-тому, Що кохає чужу жону. Характерним для балад є мотив зради, представлений відповідними словами та словосполученнями: жовта рожа (жовтий – символ зради), з ума звести, вінок загубити (вронити), зрадити тощо. Негативний наслідок зради, невірності, бажання повернути собі кохання – звернення до потойбічних сил, чародійництво: [ворожка до дівчини:] Йди до ліса темненького, Найдеш гада рябенького. Поріж го на дрібні куски, Замішай го у галушки. Видавиш із нього сочку І замішай в поливочку. З цим концептуальним полем пов’язаний і мотив “тройзілля”, виникненню якого послужило старовинне вірування в магічну силу невідомої нам рослини. Із текстів балад простежується взаємозв’язок тройзілля – щастя, тройзілля – здоров’я: Лиш ми треба тройзіллячко на вінчик копати; Там Маруся в недузі лежала... З-за моря тройзілля бажала. Глибинний смисл цих рядків проявляється у тому, що тройзілля, вплетене у весільний вінок, передвіщає щасливу долю або ж здатне вилікувати від хвороби, тобто має цілющі властивості.


Сила емоційно-естетичного впливу на слухача (читача) криється у мистецтві трагічного протиставлення життя/смерті, що пов’язуються в баладах асоціативно-образними синтагмами, напр.: А синові [мати] дала вина зеленого [символу життя], А чужій чужині полину гіркого [символу смерті]; Вона [мати] не найшла свого сина й у ліжку, Лиш вона найшла кривавую річку [кривавий – символ трагедії, злочину]. Досить поширеними в баладах є евфемістична лексика і фразеологія зі значенням “смерть”, “вбивство”, “помирати”, напр.: на дрібний мак порубали; голову сиву з плечей здоймили; порубала шинкарка на бобові стружки. Особлива увага у сфері евфемістично-замінних одиниць у баладах приділяється обряду поховання, напр.: А в неділю рано-ранесенько Всі дзвони ревуть, А вже того парня молодого До гробу ведуть. Слово “хата” в баладних контекстах асоціюється з домовиною, напр.: Оце тобі, Грицю, такая заплата: З чотирьох дощок да й темная хата.


Концепт гріх / покарання пронизує тканину практично всіх баладних текстів, оскільки наявність конфліктів із трагедійним завершенням є однією з найбільш характерних ознак самого жанру. Покарання (як фізичного, так і морального плану) передається з використанням різноманітних лексичних і фразеологічних засобів образності: Мале дитя... в Дунай однесла... Молодую Буйнистрівну в три нагайки тнуть. Ой узяли Буйнистрівну під білії боки Та вкинули Буйнистрівну у Дунай глибокий; Ой чогось мене головонька болить, ... Бо мій милий за іншими ходить... В опівночі до мене приходить... Й а звечора нагайка шуміла, в опівночі миленька скінчилась... Юж миленьку до гробу пускають, З миленького дрібний мак рубають. До зазначеного вище семантичного поля можна віднести також лексику та стійкі словосполучення із загальним значенням “місце відбування покарання, в’язниця”: Улана злапали, Назад руки зв’язали, До темниці віддали; Ой де взялись гайдуки, Взяли донця під руки. Да повели у тюрму; Тільки бо я молодая на поріг ступила, Уже мого миленького в кайдани забили; Ой ви, пани-єнерали, вволіть мою волю, Візьміть мого чоловіка в велику неволю; Молодому шинкареві деревище тешуть, А молоду шинкарочку під протокол ведуть; Молодую дівчиноньку в кайданах ведуть; В неділю вполудні ударили в дзвін, Мене молодого взяли на Сибір. Акцентуючи увагу на суворому покаранні за вчинений гріх, балада тим самим застерігає інших (передусім молодь) від учинків, які суперечать нормам народної моралі. Завдяки цьому концепт розплати за злочини набуває особливої актуальності, стає одним із визначальних і в баладах.


Взагалі фольклор (і балада зокрема) за своєю природою і спрямуванням – сентенційний, повчальний. Ось чому долі баладних персонажів так красномовно переконують, що порушення усталених родинних норм і традицій обходиться дорого, часом коштує людського життя. Сама дійсність у таких творах має дидактичний підтекст, проповідує напутню мораль. У деяких варіантах різних сюжетних типів сентенційний висновок чи повчальна ідея виступають словесно оформленими й висловленими безпосередньо в тексті. Це або своєрідний синтез досвіду (як правило, гіркого) одного з персонажів, або стороннє спостереження творців баладного варіанта.


У третьому розділі – “Просторово-часова система лінгвальних ознак як домінанта сюжету баладної розповіді” – охарактеризовано мовні засоби просторової локалізації дії та вираження темпоральних ознак в українських народних баладах.


Просторова локалізація дії здійснюється за допомогою різнопланових мовних засобів, як традиційних для української літературної мови в цілому, так і специфічних для народнопоетичного, зокрема і баладного, мовлення. Чільне місце в мовній тканині балади займають вислови формульного характеру. Найбільш поширеною формулою на позначення просторових відношень у баладах виступають адвербіальні та інші сполучення слів із загальною семантикою “чужа сторона”, “чужий (далекий) край”. Найвищої експресії семантика слова чужий досягає у фразеологічному звороті тавтологічного характеру чужа чужина, що фіксується в баладах з різною семантикою, напр.: Тяжко-важко проживати на чужій чужині; Сину (мати) наточила Меду солодкого, А чужій чужині (невістці) Вина зеленого.


Як протиставлення до чужого, далекого у баладах зустрічаємо сталий вислів вишневий сад (садок) – як символ рідної домівки. І хоч трагічний мотив і тут присутній, однак навіть поховання в отчому краї вважалося все-таки не таким жахливим, як далеко від рідного дому, напр.: Да поховай же мене, брате, Вірний товаришу, У вишневім саду. Семантичний відтінок далекий край містять і уснопоетичні формули синє море, чисте поле, напр.: Ой де ти їдеш, від’їжджаєш, Ти, мій миленький, від мене?.. За синє море, у чисте поле. Хоч море і поле на шкалі локативності займають різні позиції, у цьому разі спостерігаємо суміщення їхніх значень.


Валентність назви гора у баладному жанрі чітко виявляється стосовно двох груп лексики. По-перше, це слова, які вказують на гірську рослинність (оскільки більшість гір, зокрема в Карпатах, покриті лісами, то це переважно і є лексема ліс), причому потрібно відзначити відсутність додаткового стилістичного навантаження у поєднаннях на зразок: За горами, за лісами Там є каштіль мурований. Такими ж ознаками характеризується і досить поширений у баладах локатив полонина, напр.: У високуй полонині пасе вучар вуці. По-друге, це лексеми, які співвідносяться з низинним рельєфом; поєднуючись із назвами підвищеної місцевості, вони утворюють характерні саме для народнопісенної творчості стійкі сполуки слів, напр.: Запрягайте, хлопці, коні воронії, Повеземо брата горов-долиною, або функціонують як протиставлення, частково подібні до фігур поетичного паралелізму, напр.: Ішов козак яром-долиною, Гей, а дівчина крутою горою.


Надзвичайно багатоплановим у стилістичному відношенні є вживання   гідроапелятивів. В українських народних баладах, завдяки специфіці цього жанру, переважають негативні конотації як самого образу-ідеї вода, так і близьких до нього слів-понять криниця, джерело, річка, море. В усіх їхніх багатогранних перевтіленнях і виявах знаходить подальший розвиток і реалізацію ототожнення водної стихії і людської недолі. Насамперед це проявляється у порівнянні крові з водою або річкою, напр.: Летять кулі за кулями, Ллється кровця річеньками; Падуть кулі, як росиця, Тече кровця як водиця.


Поетичний гідронімікон у баладах  представлено передусім назвою Дунай. Ототожнення в однім слові апелятивного і онімного значення сприяє широкому використанню цього гідроніма у різних поетичних конструкціях, серед яких домінують метафоричні і компаративні вислови та синтаксичний паралелізм (локалізація дії, таким чином, тут не завжди наявна): Тихо, тихо Дунай воду несе, А ще тихше дівка косу чеше; Де матінка плаче, там Дунай розлився. У пейоративному значенні слово Дунай вживається завдяки своєму апелятивному значенню (саме у воді – “Дунай-воді”, “дунаї” – найчастіше зводили рахунки із життям герої українських народних балад): – Ой Дунаю, Дунаєчку, Прийми ж мою головочку.


Варто відзначити насиченість українських народних балад топонімічною лексикою. Найбільш продуктивними є розряди власних географічних назв, виділені на основі їхньої співвіднесеності з об’єктами номінації: хороніми (назви територій), ойконіми (назви поселень) та гідроніми (назви водних об’єктів).


Розгляд просторово-часової системи будь-якого художнього твору, зокрема і баладного, має розглядатися передусім як тло сюжетної розповіді, що дозволяє не лише співвідносити окремі одиниці сюжету і цілісні сюжетні утворення між собою, а й визначати зв’язки з елементами, які перебувають поза досліджуваним контекстом і взагалі поза системою літературної творчості (звичайно, в такому разі до аналізу можуть залучатися реальні історичні дати і конкретні місця локалізації дії). Тому при для аналізі часових особливостей українських балад найбільше значення має соціальний час, який як форма суспільного буття у світі відбиває різну тривалість людської діяльності в рамках окремих суспільно-економічних формацій.


Для баладного стилю найбільш характерним є ствердження певної постійності описуваних подій, які не завжди локалізуються в часі, напр.: Уже ж тобі, красна дівко, З родом не видаться, Та із нами, бурлаками, Повік зоставаться; Через вороги, через бистрії ріки Покидаю тебе, дівчино, навіки. У вказаних прикладах відзначаємо  нерозривність просторових і часових ознак, що проявляється у бінарних відношеннях на зразок: бути з бурлаками на чужині (локальність) – повік (темпоральність); через бистрії ріки (локальність) – навіки (темпоральність) тощо.


В українській мові існує небагато слів на позначення власне темпоральності: зараз, нині, ось, сьогодні, тепер, які номінують теперішній час; колись, раніше, тоді, [не]давно, характерні для сфери минулого часу; попереду, колись, тоді та ін., які можуть вказувати на майбутній час. Із цими значеннями (насамперед минулого часу) можуть вживатися і формульні вислови багато води утекло, з давніх-давен, з діда-прадіда тощо.


Якщо розповідь ведеться про події, що відбуваються зараз, певною продуктивністю відзначаються і відповідні лексичні засоби, напр.: Любив Василь Марусеньку, а тепер не гляне. Любив Василь Марусеньку, а тепер не хоче, Відай, Василь Марусеньку покидати хоче. Такі прислівники вживаються переважно на межі складних синтаксичних конструкцій, у яких простежується чіткий зв’язок між колишніми і теперішніми подіями на рівні причиново-наслідкових відношень, напр.: Знала ти нас, мати, Обох зчаровати, Тепер будеш знати, Де нас поховати.


Вказівкою на минулий час у баладах виступають переважно сполучні засоби з відповідною семантикою. Вони творять складні синтаксичні сполуки з  причиново-наслідковим забарвленням, напр.: Ходило дівчатко До милого двора. Як ся мать узнала Про свойого сина, Она свого сина Замуровать дала. Серед одиничних лексем певною продуктивністю відзначаються прислівник давно або формульні вислови з аналогічним значенням. Семантику лексеми давно можуть підсилювати фразеологізми зі спільним значенням “давно”, “задавнена подія”, напр.: Ой давно-давно я у батька була: Вже ж тая стежечка терном заросла. У баладах, особливо записаних порівняно недавно, з відповідним значенням вживаються й інші формульні сполуки, в яких засобом часового зіставлення є інші об’єкти, напр.: Ой заросла тота стежка травом та бур’яном, Куда милий походив, як був партизаном. Ой ходив мій миленький в сорок третім році, Смереками вже заросло поле на тім боці (записано у 1977 р.).


Про майбутній час у баладах згадується переважно як про момент, якого досягти героям твору неможливо. Своєрідними формулами втілення цієї неможливості виступають складні синтаксичні конструкції порівняльного або причиново-наслідкового характеру, в яких на основі усталених фольклорних традицій вказується, що дія може відбутися тоді, коли зійде пісок: Ой візьми ти (мати) піску в жменю, Та посій го по каменю. Як той пісок вівсом зійде, Тогди твій син з війни прийде; зацвіте хрест: Як той дубовий хрест (на могилі) зацвіте, Тоді наш татко з війни верне. Визначальним для баладного жанру є той факт, що неможливим виявляється позитивне вирішення певної життєвої проблеми, внаслідок чого розповідь завершується трагічно.


Для українських балад найбільш характерним є безсполучниковий зв’язок між елементами таксису. При цьому переважно йдеться про нещасливі події в житті героїв твору, напр.: Породила ж вона (мила) сина, Породивши, ще сповила, А сповивши, сама вмерла. У цьому ж руслі фіксується і багатокомпонентний таксис, у якому реєструється нагромадження різних дій переважно пейоративного характеру, напр.: Взяла [жінка] гострий меч та й зарізала [чоловіка], Взяла на платок, понесла в садок, В вишневім саду та й повішала, Прийшла додому, пішла в комору, Вточила вина півтора відра. Сіла за столом з чужим соколом, Стала вино пить, стала сльози лить.


Найбільш розвиненою системою лексичних засобів вираження темпоральності є аспектуальність. З огляду на специфіку фольклорного мовлення, для якого характерна багатократність дії, найбільш загальні закономірності розбудови метрично-часових аспектуальних відношень здійснюється за допомогою традиційних для української мови темпоральних лексем або формульних висловів, напр.: Перший раз цвінтар обыйшов, Своєй милой груб не знайшов, Другий раз цвінтар обыйшов, Своєй милой груб не знайшов, Третій раз цвінтар обходить, Своєй милой груб находить. Адвербіалізація характерна і для вираження субполя лімітативності: Служи, ухажору, поки служба буде, А я погуляю, поки твоя буду, хоч у баладах вона частіше має більш конкретне датування.


Серед лексичних засобів баладного датування особливою продуктивністю відзначається хронологізація за частинами доби. Оскільки у баладах в основному розповідається про трагічні події, то закономірним є значне переважання у них часових лексем, пов’язаних зі словами вечір і ніч, напр.: Не против дня – против нічки Підмовляє козак прічки Молодую дівчиноньку; Порозверталися хмари серед ночі – То копали козакові могилу опівночі. Саме ввечері герої балад найчастіше замислюють  негідні  вчинки, вночі (опівночі) свій задум втілюють у життя, причому його реалізація може тривати аж до ранку, напр.: Ізвечера свічечка горіла, По вечорі нагайка шуміла, – К білу світку милая нежива. Ой уже світ, уже й день біленький. Лежить мила от, як буз синенький.


Одним із виявів епічності є послідовна деталізація подій. Завдяки цьому відбувається не лише збагачення нараційного (оповідного) елемента твору, а й посилюється драматизм баладних картин, який у цьому жанрі ґрунтується великою мірою на антитетичному групуванні персонажів і є своєрідним рушієм сюжету.


У висновках подаємо теоретичні узагальнення результатів дослідження.


1. Як особливий вид словесного мистецтва фольклор відрізняється від авторської літератури соціальною природою (як витвір народних мас), ідейною сутністю (як засіб вираження прагнень народу, його психології, світосприймання, розуміння та оцінки життя), художньою своєрідністю (наявністю особливих жанрів і виражальних засобів), а також функціональною різноманітністю. Погляд на фольклор як на специфічну форму мовлення характерний для лінгвофольклористики, яка, порівняно недавно виокремившись зі складу літературознавчих та лінгвістичних дисциплін, забезпечує комплексний аналіз мовних особливостей усіх жанрів народнопоетичної творчості, акцентуючи особливу увагу на художньому слові з його узагальненістю, різноплановістю, багатозначністю, художньою виразністю.


2. Однією з визначальних ознак балад є наявність побутових конфліктів, які лежать в основі її сюжету, причому часто вони пов’язуються з незвичайними ситуаціями. Баладний твір відзначається динамічним розвитком інтриги, психологічною виправданістю високої  емоційної напруженості. Особливо це стосується психологічного зображення дійових осіб, коли розкривається глибина почуттів людини, враженої нещастям. При передачі людських почуттів перевага надається їхньому екстремальному вияву – пристрастям.


3. Протиставлення персонажів і сюжетних ситуацій та епізодів як один з основних стильових засобів допомагає реалізувати сутність балади як жанру. Насамперед це проявляється у боротьбі добра і зла, що відбивають відповідні концепти. Сутнісні для баладного жанру концептуальні характеристики розглянуто за шкалою культурних опозицій особа/родина, кохання/зрада, життя/смерть, гріх/розплата. Лексико-фразеологічні поля на їх позначення формуються як традиційними засобами, так і шляхом залучення до їхнього складу текстового матеріалу із конототивним значенням та асоціативними зв’язками.


3. Потреба локалізувати місце дії викликана відносно високою продуктивністю топонімів у текстах українських народних балад. Цю функцію реалізують передусім хороніми та ойконіми, зрідка – інші види топонімів. Багато з них характеризується поліфункціональним стилістичним призначенням, вживаючись із нейтральним, позитивним або різко негативним значенням. Найбільш широким спектром стилістичних функцій відзначаються гідроніми, зокрема Дунай (як онім і як апелятив). Для окремих топонімів характерне і символічне значення, однак воно простежується недостатньо чітко.


5. Темпоральні відношення, поряд із локативними, є одними з найбільш визначальних для баладної розповіді. До основних метричних ознак темпоральності належать дискретність (здатність часового потоку бути поділеним на окремі відрізки), нескінченність, можливість для спостерігача за точку відліку обрати будь-яку подію, одномірність часу. Основними диференційними характеристиками визначаються незворотність і впорядкованість часу, сталість і мінливість подій у часі, безперервність часового потоку, наявність трьох часових вимірів (минулого, теперішнього і майбутнього), ритмічність, темп, щільність часу тощо.


6. Серед лексичних і фразеологічних засобів баладного датування особливою продуктивністю відзначається хронологізація за частинами доби. Оскільки в баладах в основному розповідається про трагічні події, то закономірним є значне переважання в них часових лексем, пов’язаних зі словами вечір і ніч. Переважна більшість названих лексем традиційно має узвичаєну символіку. Як найкращий час для здійснення вчинків, не сумісних з нормами народної моралі, ці темпоролексеми переважно супроводжуються і відповідними колоративами – чорний, темний тощо. Різноплановістю функціонування в баладах вирізняються космоніми Сонце та Місяць. Незважаючи на загальну трагічну налаштованість баладного мовлення, темпоролексема сонце практично не має негативної конотації, вживаючись у традиційних фольклорних висловах формульного характеру і як пейзажний елемент, і як засіб контекстуальної інтимізації. Враховуючи перебіг подій, про які розповідається в українських народних баладах, закономірною видавалася б продуктивність уживання лексеми місяць, однак вона фіксується епізодично, хоч і з часовою семантикою, а подекуди й з мінорним забарвленням. Уживання цих лексем частково зменшує напруженість сюжету, порівняно, наприклад, із темпоролексемами вечір, ніч.


7. Характерними для балад у плані темпоральної деталізації є: уточнення часу здійснення практично завжди трагічних або принаймні сумних подій, а також  використання при цьому назв днів тижня (можливо, з метою надати розповіді більшої ймовірності). Подача часової та просторової динаміки події автологічним (прямим) стилем, властивим баладному жанрові, надає зображенню точності та правдивості.


8. Розгляд мовностильових засобів образності на тлі просторово-часових параметрів баладної розповіді, розкриття великих потенційних можливостей не лише предметів, явищ, ознак, дій, а й численних онімних найменувань дає змогу увиразнювати етнокультурні характеристики баладного жанру, навіть досить вірогідно встановлювати регіональну належність того чи іншого фольклорного твору. Зокрема, виявлено, що більш численними є балади, записані в західних регіонах України, який зазнавав активніших західноєвропейських впливів.


9. Важливим зображувальним елементом у текстах українських народних балад виступають фразеологізми. Фраземи надають розповіді більшої виразності, яскравості, образності і роблять її дохідливішою та переконливішою. У баладах перевага надається фраземам, які дають оцінку негативних моральних якостей людини. Найчастіше семантичними центрами усталених пісенних зворотів виступають слова на позначення емоцій, переживань людини. Зокрема, багатством форм і різноплановістю стилістичних відтінків відзначаються фразеологічні вислови, які характеризують складні психологічні переживання людини – розпач, тугу, горе, нещастя. У цілому аналіз мовної тканини українських народних балад засвідчив домінування лексико-фразеологічних засобів образності у порівнянні з іншими мовностилістичними одиницями.


10. Лексичні і фразеологічні засоби образності є одними з центральних у баладному жанрі, які дозволяють відбити світосприйняття українського народу,  змоделювати своєрідну систему його життєвих цінностей, дати оригінальну емоційну оцінку зображуваним подіям.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины