ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРНОЇ ПОЕЗІЇ 60 – 80-ТИХ РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ



Название:
ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРНОЇ ПОЕЗІЇ 60 – 80-ТИХ РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
Альтернативное Название: Лингвостилистичные ОСОБЕННОСТИ УКРАИНСКОЙ диаспорной ПОЭЗИИ 60 - 80-х годов ХХ ВЕКА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі до дисертації обґрунтовано актуальність дослідження, визначено предмет та обєкт наукового пошуку, сформульовано мету та завдання роботи, окреслено методологічне спрямування та методи, за допомогою яких здійснено аналіз поетичних текстів, розкрито наукову новизну, висвітлено теоретичне та практичне значення роботи.


Перший розділ “Теоретичні засади лінгвостилістики і практика вивчення мови поезії” висвітлює основні проблеми та стрижневі напрямки дослідження мови сучасної української поезії, з’ясовує динаміку лінгвопоетичних студій у другій половини ХХ ст., окреслює сьогоденний стан дослідженості порушуваних у дисертації питань.


Узагальнення теоретичних та практичних здобутків української та зарубіжної (головним чином російської) лінгвостилістики 40 – 90 років ХХ ст. засвідчує активне вироблення вузькоспеціального терміноапарату, призначеного для забезпечення метамовних потреб лінгвопоетики. Протягом зазначеного періоду теорія поетичної мови розвивається в кількох напрямках:


а) визначення статусу естетичної номінації та мінімальної одиниці поетичного слововживання;


б) осмислення механізмів зв’язку поетичного слова та одиниць денотативно-сигніфікативного плану;


в) вивчення тропеїчності та образності мови поезії;


г) доведення рефлективної суті поетичного слова;


ґ) визначення моделей лексико-семантичної сполучуваності, формування асоціативно-образних рядів, що демонструють динаміку асоціативних зв’язків між словами-поняттями;


д) виокремлення характерних для емоційно-експресивної мови словотвірних моделей;


е) реалізація звукосмислового потеціалу поетичного слова;


є) формування погляду на поетичний макротекст як відображення ідеографічної мовної картини світу, основу якої становить традиційний поетичний словник тощо.


Продемонстрована численність підходів значною мірою пов’язана з розв’язанням актуальних для сучасної української лінгвостилістики проблем індивідуальне і загальне в мові поезії (С. Єрмоленко, Л. Мацько, Н. Сологуб, Н. Данилюк, І. Олійник, О. Сидоренко, Г. Сюта, А. Бондаренко); естетичне і стилістичне значення текстової одиниці (Б. Ларін, С. Єрмоленко, І. Грицютенко, В. Чабаненко, Л. Ставицька, А. Лагутіна); мовно-естетичні знаки національної культури (С. Єрмоленко); поетична семантика (слова, словосполучення, морфеми, синтагми, звука та ін.) і текст (С. Єрмоленко, Л. Мацько, Л. Пустовіт, Л. Ставицька, А. Мойсієнко, Т. Беценко); внутрішня форма поетичного слова (М. Голянич); поетична валентність як відображення узуального та оказіонального (С. Єрмоленко, Л. Пустовіт, В. Калашник, Н. Мех, О. Рудь); поетична норма (С. Єрмоленко, Л. Ставицька, Л. Пустовіт) і под.


Активізована завдяки працям сучасних лінгвостилістів еволюція методик функціонально-стилістичного аналізу тексту та структурування лексико-семантичних полів, образних парадигм, асоціативно-образних рядів (дотичних до визначення ключових, наскрізних, домінантних, концептуальних одиниць як окремого тексту, ідіостилю, так і цілого періоду, напрямку в історії української літературної мови) свідчить про вироблення комплексного системно-функціонального підходу. Паралельно у лінгвістиці тексту зазначеного періоду застосовуються також методики аперцепційного вивчення поетичного тексту (А. Мойсієнко), окреслення мовної картини світу в аспекті індивідуальних особливостей мовотворчості (С. Єрмоленко, Н. Сологуб), знаходить послідовне застосування когнітивний підхід до інтерпретації явищ віршової мови (Ю. Лазебник, О. Таран).


В історії розвитку української лінгвостилістики особливо плідним став період 6080-х років ХХ ст. У цей час пріоритетними виявилися:


а) лексико-фразеологічне наповнення поетичного словника, зокрема його поповнення за рахунок суспільно-політичної лексики, якісних змін компонентів мови, що зазнавали детермінологізації, входження типових слів-образів, генетично закорінених у системі фольклору (С. Єрмоленко, В. Карпова, М. Пилинський, Л. Пустовіт, В. Єрмак, Н. Данилюк, Т. Ковалевська);


б) оновлення й деавтоматизація контекстної дистрибуції (Л. Пустовіт, І. Олійник, О. Маленко);


в) акцентування та максимальне розширення звукосмислових потенцій мовних одиниць і використання їх для семантико-експресивної активізації поетичного тексту (Л. Ставицька, Н. Сологуб, Г. Сюта, Н. Дащенко);


г) стилістика індивідуальної мовотворчості (Л. Мацько, Л. Пустовіт, С. Єрмоленко, А. Бондаренко, І. Шапошникова, Л. Ставицька, А. Мойсієнко, Г. Сюта, О. Сидоренко, О. Тищенко, Г. Вокальчук, Н. Грицик);


ґ) лексикографічний опис поетичних словосполучень (Л. Пустовіт, С. Єрмоленко, С. Бибик, О. Рудь).


Однак згадані методики та напрямки дослідження мови художньої літератури, зокрема поезії, здійснювалися без урахування фоностилістичних, лексико-фразеологічних, словотвірних, семантико-стилістичних, синтаксичних особливостей українськомовної поезії, створюваної у східній та західній діаспорах. На тлі активного вивчення мови поетів України упродовж десятиліть поза національним мовно-культурним та науковим простором залишалися поетичні тексти емігрантів різних поколінь. Природньо, що в теорії художньої мови теж утворилася відповідна інформаційно-дослідницька лакуна. Її наявність в українознавчій науці частково компенсували літературо- та мовознавчі студії, здійснювані у тій же діаспорі (В. Державин, Б. Рубчак, Ю. Шевельов (Шерех), однак через відповідні екстралінгвальні чинники вони були герметичними, недоступними для українського інтелектуального та мовно-культурного простору.


Знаковими для зарубіжної україністики дослідженнями мовотворчості поетів Нью-Йоркської групи стали роботи В. Державина “Українська молода поезія насьогодні“ (1959), Ю. Дивнича “Мехіко-українське видиво в поезіях Богдана Бойчука“ (1965), “Новини до десятиліття молодої поезії за кордоном” (1965), К. Митровича “Поезія Емми Андієвської: міт і містика” (1968), Ю. Шевельова “Віднайдення дому” (1978), “Стилі сучасної української літератури на еміґрації” (1964). Окремої згадки заслуговують теоретичні та науково-критичні розвідки Б. Рубчака “Міти чужинки (Уваги до творчості Патриції Килини)” (1968) та Б. Бойчука “Декілька думок про Нью-Йоркську групу і декілька задніх думок“ (1979).


Окремі загальностилістичні поняття та категорії, важливі для інтерпретування поетичного дискурсу, розвинено у працях І.Качуровського “Строфіка” (Мюнхен, 1967), “Основи аналізи мовних форм (Стилістика)” (Мюнхен – Ніжин, 1994) та М.Ласло-Куцюк “Питання української поетики” (Бухарест, 1974).


Показово, що для багатьох із названих робіт характерне намагання провести паралелі між двома співвідносними за часом народження та творчого становлення поколіннями українських поетів–шістдесятників та членів Нью-Йоркської групи. Зокрема, В. Русанівський наголошує на тому, що “між поетами-шістдесятниками та нью-йоркською групою відбувався постійний творчий зв’язок. Він особливо помітний у використанні паронімів, а також у зверненні до фольклорних символів” (Русанівський В. М. Історія української літературної мови. – К., 2000. – С. 374). Існування цілого ряду мовностилістичних паралелей у дискурсах цих літературних генерацій доводить також Г. Сюта (Мовні інновації в українській поезії шістдесятників та членів Нью-Йоркської групи: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – К., 1995. – 20 с.).


Другий розділ – “Семантизація звукової форми поетичних текстів авторів Нью-Йоркської групи” – присвячений дослідженню фоностилістичних аспектів актуалізації звука як форманти віршової мови, простеженню шляхів семантизації та естетизації поетичного тексту за рахунок мінімальних фонетичних трансформацій єдиного звукокомплексу.


Аналіз виявлених у поезії Нью-Йоркської групи атрактантів дає змогу стверджувати, що для цього дискурсу характерним є практично невичерпний арсенал звукоасоціативності. Очевидно, таке посилене освоєння багатого паронімічного фонду (як реального, уже актуалізованого в мові поезії, так і потенційно можливого) набуває особливої ваги у зв’язку з популярною у другій половині ХХ ст. естетикою звукосимволізму.


У мовостилях авторів названого творчого угруповання послідовно, хоч і не зовсім рівномірно розвиваються усі відомі структурні типи атрактантів: вокалічні, консонантні (до них зараховуємо також епентетичні звукові зближення та паронімію «включення») і  метатетичні.


З’ясовано, що вокалічні пароніми (які демонструють мінімальне розходження звукокомплексу голосних) є характерною ознакою індивідуально-авторської мовотворчості Е. Андієвської та Б. Рубчака (спрут – сприт, габою – губою, сили – сало, герб – горб), тоді як у поезії інших членів Нью-Йоркської групи вони спостерігаються несистематично. Атрактанти цього структурного типу часто є конституентами стилістичних фігур переліку (А день давився голодом і глодом (Б. Бойчук), елементами складних асоціативно-метафоричних комплексів (Всесвіту Кербуд / в кавовій гущі запалив карбід (Е. Андієвська), використовуються також для фоносемантичного оформлення антитези (Не знаю вже я радіти тепер чи ридати (В. Вовк).


         Тип консонантної паронімії є структурно та семантично розгалуженішим. Він передбачає три шляхи організації звукосмислових перегуків:


·        заміна приголосного у складі одного з атрактантів: і аркою застигнуть золотою/ усі мої змагання і вагання (Б. Рубчак); Чорний чад / Чорний сад (В. Вовк); на площі/ ні душі/ солітарність замість солідарности (Ю. Тарнавський); морок мозок ссе (Е. Андієвська);


·        нарощення нового приголосного у складі одного з паронімів: моя любов банальна, як смак банана в роті (Ю. Тарнавський); І не заманюй шалом догоряння,/ І шквалом опівнічним не грози (Б. Рубчак);


·        включення звукового комплексу одного пароніма до складу іншого: Коцарює, царює січень (Б. Рубчак); мислить звинно і безвинно їсть (Б. Рубчак).


         Метатетична паронімія, яка передбачає переставляння приголосних у рамках фонетичних комплексів слів (рідше – словосполучень) у мові аналізованої поезії спостерігається рідко. Крім того, психолінгвальний механізм її рецепції складніший, ніж у попередніх структурних типах звукосмислових зближень, оскільки передбачає кількаступеневе фоносемантичне співвіднесення: суворий, аж страшний, мов старшина петлюрівської армії (Ю. Тарнавський); Царство самотности – охровий вихор (Е. Андієвська).


Здійснене дослідження дає підстави стверджувати, що метатетична атракція не належить до продуктивних фоностилістичних моделей організації діаспорного віршового тексту. У системі паронімічних засобів поезії авторів Нью-Йоркської групи цей тип є периферійним.


У період 1960 – 1980-х рр. спостерігається тенденція до оновлення і збагачення загальнонаціонального паронімічного фонду. Передусім новітні процеси реалізуються у таких напрямках:


·        розширення ареалу лексичної сполучуваності потенційних атрактантів;


·        паронімізація ономастичного пласту національної поетики;


·        активізація звукосмислового потенціалу службових частин мови.


З’ясування проблеми лексичної сполучуваності паронімів дало змогу простежити загальну картину формування та стилістичного розгортання паронімічних рядів, виникнення та функціонування сталих паронімічних пар. На тлі сучасного стану розвитку української поетичної мови деякі з них уже класифікуються як такі, що тяжіють до формульності (біль – білий, місце – місяць тощо).


Звернено увагу на те, що для досліджуваного дискурсу характерне послідовне включення у паронімічні відношення власних назв (міфологічних образів, топонімів, сакронімів, імен історичних та культурних діячів, письменників тощо): Були вже в нас святі полки і Святополки окаянні (В. Вовк); У лісі усі ввічливі Улісси (Е. Андієвська).


Лексико-граматична характеристика паронімічного складу поезії авторів Нью-Йоркської групи засвідчує дифузність меж лексичної сполучуваності атрактантів, поширення відповідного зв’язку на службові частини мови. Поети починають цілеспрямовано актуалізувати звуковиражальні можливості прийменників, сполучників, часток, вигуків. Фонетично прилягаючи до звукокомплексу повнозначного слова, останні стають стилістичними формантами нових звукосмислових відношень: По кручі покруча ходять (Е. Андієвська); місто безвісте, без вістер (Б. Рубчак).


Важливим аспектом порушуваної у роботі проблеми є також  функціонально-стилістична реалізація паронімів. З цього погляду в дисертації розглянуто та вмотивовано цілий ряд тропеїчних структур, вибудуваних на звукових перегуках. Встановлено, що в аналізованих творах паронімізація тропів репрезентована такими тропами, як:


·        епітетні сполуки: Прийдем безкрикими кроками (Б. Рубчак);


·        метафоричні образи: бороди, що носять / сліди переслідувань (Ю.Тарнавський); Навколо ходять пуми пітьми (Е. Андієвська);


·        порівняння: море омаром ворушиться (Е. Андієвська); любов банальна, як смак банана (Ю. Тарнавський).


·        антитеза: Він бог чи мох? Ріка чи недоріка? (Б. Рубчак).


Отже, дослідження паронімічного пласту, актуалізованого у дискурсі поетів Нью-Йоркської групи, підтверджує загальну тенденцію до семантизації та естетизації поетичної мови за рахунок уже експлікованих та потеційно можливих фоностилем.


Розділ третій – “Функціонально-естетичні модифікації традиційної поетичної лексики” – визначає найпоказовіші для мовотворчості Е. Андієвської, Б. Бойчука, Б. Рубчака, В. Вовк, Ю. тарнавського, Ю. Коломийця, Патриції Килини вектори освоєння та стилістичної реалізації традиційно-поетичної лексики. На їх основі вибудувано й описано лексико-тематичні групи (ЛТГ) та лексико-семантичні поля (ЛСП) як стрижневі репрезентанти відповідної мовної картини світу.


Проблемно-тематичний обшир аналізованої поезії дає змогу виокремити:


·        ЛТГ “назви природних стихій”; “назви рослин”;  “назви птахів”; “звук”; “час”; “sacrum”; “назви кольорів”;


·        ЛСП “людина”; “Україна”; “слово – мова”;


У рамках ЛТГ “назви природних стихій” розмежовано тематичні підгрупи із значенням:


·        “небо, небесні світила” (її носіями у досліджуваних творах є лексеми небо, хмари, астроніми зорі, місяць, сонце);


·        “явища природи” (її представляють лексеми вітер, дощ, грім, блискавиця, хвилі та ін.).


Функціонально-стилістичний аналіз кожного із вказаних лексико-семантичних репрезентантів дає змогу окреслити широке смислово- експресивне тло (пор. семи рух, смерть), що слугує основою для формування специфічної, іноді сюрреалістичної (як, наприклад, у Е. Андієвської) мовно-поетичної картини світу. Метафоричні комплекси (метафори-загадки, метафори-побутовизми) ґрунтуються на зіткненні лірично-інтимної, філософсько-медитативної та побутово-зниженої експресії ключових образоутворювальних одиниць, пор.: “знаходиться/ сам під небом, розкиненим,/ як піджак, який він скинув із себе і який ще не встиг/ упасти/ додолу” (Ю. Тарнавський); “нагострена півмісяця сокира/ рубала ніч у брили” (Б. Бойчук) та ін.


Традиційна для національної поетики лексика на позначення рослин складає окрему, тематично самостійну групу, до якої належать:


·        назви дерев (тополя, сосна, яблуня, вишня, явір, верба, дуб, клен);


·        назви кущів та їх плодів (калина, терен);


·        назви квітів, трав’яних рослин  (мальви, соняшник, рожа, рута, барвінок, жито).


Потрапивши у поле функціонально-естетичних трансформацій, вони суттєво модифікують традиційну семантику, актуалізуючи нові напрямки метонімічних та метафоричних асоціацій (Між довге листя верб, між їх зелені губи прилипає тиша (Б.Бойчук); папороть в моїх зіницях (В.Вовк), що є синтезом сем “запах”, “звук”, “колір”, “психічний стан ліричного героя”.


Орнітоніми у мові аналізованої поезії представлені порівняно невеликою кількістю традиційно-поетичних номінантів: голуб, жайворон, ворона, гайворон, крук, чайка. Конкретно-чуттєві образи, створені на їх основі, здебільшого не виходять за рамки усталеного стилістичного вживання: чайки святе одинацтво (Б. Рубчак); Серце лопоче, як голуб у вітрі” (В. Вовк).


Розгалужену образно-естетичну систему вибудувано на ґрунті лексико-семантичної репрезентації ЛТГ “звук”. У сучасній українській літературній мові ця сема співвідноситься із:


·        словами абстрактної семантики звук, пісня, голос;


·        назвами музичних інструментів (сопілка, кобза, скрипка, бандура, трембіта, дримба);


·        дієсловами на позначення утворюваних звуків (видзвонювати, стогнати, хрипіти тощо);


·        іменниками на позначення певних звукових феноменів (лемент, рев).


Розгляд їх функціонально-стилістичних модифікацій у поезії авторів Нью-Йоркської групи здійснено в окремому параграфі. У його рамках з’ясовано також особливості текстової реалізації смислово опозиційних компонентів названої ЛТГ (наприклад, образи мовчання, тиша), у яких стрижнева сема “звук“ десемантизується:  у клітці пісні/ мовчання біла птиця (Б. Рубчак).


Здійснене дослідження свідчить про те, що лексико-семантична категорія темпоральності у мові поезії української діаспори реалізована в номінаціях час, рік, доба, століття, хвилина, світанок, ранок, день, вечір, сутінки, ніч. Вони, у свою чергу, формують власні образні мікропарадигми, нарощують нові семантичні відтінки та контекстуальні синоніми. Конкретно-чуттєве сприймання абстрактного втілюється в генітивних метафоричних конструкціях зі словами предметно-речової семантики на зразок: часу камери потрійні (Е. Андієвська), під голубими парасольками вечора (Ю. Тарнавський), ранку тонкого напнутий шовк (Б. Рубчак) тощо.


Національно конотовані мікрообрази мають конституенти – назви рослин (соняшник, коноплі, латаття) в авторських контекстах на зразок: божий день хилить голову/ соняшником до заходу (В. Вовк).


Показовим аспектом модернізованого стилістичного значення поетизму є переосмислення стрижневого образного складника. Такий тип мовно-естетичної модифікації спостерігається, наприклад, у контексті дослідження ЛТГ “час”. Під впливом екстралінгвальних чинників діаспорні автори активно розвивають ряд негативних епітетних характеристик часу на зразок пропащий, вовчий, всеїдний, лютий: іду до вас не батьком сивим,/ а чорним круком у пропащий час (Б. Рубчак).


Концентрована семантична ознака темпоральності властива, зокрема, бінарній смисловій опозиції “мить – вічність”.


Однією з визначальних стильотвірних рис аналізованої поезії порівняно з мовотворчістю авторів-шістдесятників є активне стилістичне освоєння сакральної лексики, бібліїзмів. Найбільш репрезентантними компонентами цієї ЛТГ слід визнати загальні назви церква, храм, свічка, вервиця, молитва, також власні імена Христос, Юда, Марія тощо, назви свят церковно-релігійного календаря Спаса, Івана. Зокрема, як свідчать новітні лінгвостилістичні розвідки, а також досвід цього дослідження, синтез національного та релігійного є лінгвостилістичною домінантою поетичної творчості Віри Вовк: Якби я вмерла, я б просила Бога, щоб ти, моя далека, безмежна, недосяжна Країно, була мені небом.


ЛТГ “Україна” та “людина” побудовані за принципом асоціативно-образних рядів, виокремлення спільних сем. Так, підґрунтям для об’єднання фольклоризмів, етнографізмів у групу мовно-естетичних знаків національної культури слугує їх виразне етноментальне забарвлення, напр.: За топірцем манджає білий день,/ І ніч готує знов зірок макітру (В. Вовк); літаю по-старосвітськи/ на діравім, гребінковім косівськім килимку (В. Вовк) тощо. Етнокультурні образи увиразнюються на контрастному тлі екзотизмів типу цитрина, мандарин, помаранч, кипарис, евкаліпт, устриця та ін. Автори використовують їх як засіб додаткового підкреслення зовнішніх ознак поетичної реалії (форма, колір): між темно-синім листям/ дозріли цитрини-зорі (Б. Рубчак), вона замовляє/ ротом, що розламлюється,/ як помаранча (Ю. Тарнавський).


У ЛТГ “людина” асоційованість часто заснована на смисловій бінарності, що має стилістичний вияв у антитезах “життя – смерть”, “любов – ненависть”, “страждання – радість” і т. ін. Натомість ситуативні метафори цієї групи здебільшого вибудувані на традиційних портретних деталях уста, очі, зіниці, на окресленні емоційних станів ліричного героя через опорні лексеми серце, сльози, душа. У цій ЛТГ актуалізовано стилістичний і семантичний потенціал займенників ми, я, пов’язаних із конструюванням образу екзистенції людини, як-от: Усі ми древні втілення природи (В. Вовк); Я купую тюльпани, слухаю громи,/ молюся до калюж, плачу по пролісках,/ паду на коліна перед гніздами  (П. Килина) і под.


Здійснений розгляд функціонально-стилістичних модифікацій традиційно-поетичної лексики у поезії авторів Нью-Йоркської групи дає підстави стверджувати, що основу їх словника складають номінанти, уже актуалізовані та усталені у мові фольклору та художньої літератури. На відміну від мовотворчості материкових авторів, аналізована поезія не засвідчує систематичного послуговування науково-технічними, суспільно-політичними термінами. Натомість орієнтація на книжно-медитативний, ліричний жанри зумовлюють її “універсальність”, відсутність ідеологічних концептів (за винятком ідіостилю Ю. Тарнавського), нелексикалізованість субєктивних сем “там, в Україні”, “тут, на чужині”.


 


На основі здійсненого дослідження зроблено такі висновки.


Вивчення мовностилістичних особливостей поезії української діаспори 60 – 80-х років ХХ ст. спонукає до розгляду широкого кола проблем, зокрема, до осмислення взаємодії різних рівнів словесно-виразових засобів у конкретному макро- чи мікроконтексті, зв’язку їх із позамовними чинниками. Дослідження цих аспектів дає підстави зробити конкретні висновки.


1. Дослідження сутнісних (якісних) властивостей поетичної мови обраного напрямку (як одного з функціональних виявів національної мови) дає матеріал для подальших історичних студій, зокрема, з погляду виявлення динаміки емоційно-експресивного змісту виразових засобів мови. Саме таку цінність має представлений у дисертації матеріал, оскільки він репрезентує українськомовну поезію діаспори як складник єдиного національного мовно-культурного простору.


2. Теоретичні та практичні роботи української та зарубіжної (головним чином російської) лінгвостилістики 40 – 90 років ХХ ст., скеровані на з’ясування сутнісних властивостей мови поезії, виробили власний терміноапарат, специфічну метамову та доволі чітко сформовану теорію мови поезії, обґрунтували методики функціонально-стилістичного аналізу тексту та структурування лексико-семантичних полів, лексико-тематичних груп, асоціативно-образних рядів.


3. На тлі численних лінгвостилістичних досліджень мови поетів України недостатньо охопленими виявилися поетичні тексти авторів української діаспори, емігрантів різних поколінь, що передусім зумовлено екстралінгвальними чинниками.


4. Естетизація та семантизація звукової форми поетичного тексту в ідіостилях авторів Нью-Йоркської групи спирається головним чином на явище зближення семантично віддалених слів за рахунок співвідносності їх фонетичного складу (паронімічна атракція). Простеження напрямків її текстової реалізації дозволяє стверджувати, що українська поетична мова, зокрема діаспорна, володіє багатим паронімічним фондом та значною потенцією звукових асоціативних полів.


5. Фоностилістичні трансформації передбачають три основні шляхи звукових перетворень атрактантів: вокалічна, консонантна та метатетична паронімія. Ступінь їх репрезентації у досліджуваних творах є різним, із тяжінням до переважання консонантного типу та поступового відходження на периферію поетичної системи метатетичного.


6. Лінгвостилістика поезії української діаспори – це тропеїчна система, компонентами якої є епітет, метафора, перифраз, порівняння. Останні репрезентовані нерівномірно. Серед епітетних структур домінує простий епітет у дво- і тричленних художньо-тропеїчних синтагмах. Композитні ад’єктивні утворення є рідковживаними і часто балансують між узуальним та оказіональним типами.


Метафоричні утворення найпоказовіше представлені у групах генітивної та дієслівної метафори.


Перифрастичні звороти (як засоби вторинної образної номінації) активно поповнюють словник мови поезії української діаспори аналізованого періоду. Вони пов’язані з лірико-романтичною, мінорною тональністю створення мікрообразів неба, місяця тощо (В. Вовк, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський). Інколи перифраз актуалізується як дефінітивна структура  або компонент семантичного повтору.


Серед структур порівняння спостерігається функціональне переважання форм порівняльного поширеного і непоширеного зворотів над орудним порівняльним. При цьому вони часто є індивідуально-авторськими утвореннями, у яких суб’єктом виступають елементи ЛТГ “назви природних стихій”, “номінації звука”, “слово – мова”, “людина” та інші.


7. Основу поетичного словника аналізованої поезії складає масив традиційно-поетичної лексики, яка зазнає активного функціонально-стилістичного переосмислення.


8. За моделлю метонімічного виокремлення денотативних компонентів прагматично-епічної реальності функціонують номінації рослин, квітів, етнонаціональних побутовизмів (переважно західного регіону України) як мовно-естетичні знаки національної культури.


10. Наскрізними макрообразами у мові поетів української діаспори 60 - 80-х років ХХ ст. є “Україна” та “людина”, сформовані за рахунок лексики різного семантичного спрямування.


11. Окреме місце у мовотворчості авторів Нью-Йоркської групи посідає сакральна лексика, яка виконує номінативні, образно-асоціативні, характеристичні функції, вводиться як компонент метафор, перифрастичних зворотів.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины