ФОРМАЛЬНО-СИНТАКСИЧНІ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОКЛИЧНИХ РЕЧЕНЬ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ : Формально синтаксические И ФУНКЦИОНАЛЬНО-семантические ОСОБЕННОСТИ восклицательных предложений в современном УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дисертаційного дослідження, окреслено джерела фактичного матеріалу, вказано наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, апробацію її результатів та особистий внесок здобувача.

У першому розділі – „Статус окличних речень у системі синтаксичних одиниць” – вмотивовано місце емоційної функції серед інших функцій мови; з’ясовано категорію емотивності у лінгвістичному аспекті; визначено засоби вираження емоцій у мові; уточнено сутність та обсяг поняття „окличність”; систематизовано витлумачення окличних речень, наявні у сучасному теоретичному синтаксисі; вмотивовано доцільність розгляду окличних конструкцій з погляду теорії мовленнєвих актів; обґрунтовано необхідність їх комплексного аналізу на формально-синтаксичному та функціонально-семантичному рівнях.

Основні положення лінгвістичної теорії емоцій переконують у тому, що емотивна функція мови має право на виділення й визнання її як однієї з провідних, адже емоції відіграють виключно важливу роль у процесі мовної комунікації.

У процесі дослідження засобів і способів реалізації емоцій встановлено, що вчені по-різному визначають обсяг емотивності. Існує вузьке й широке розуміння цієї категорії. У вузькому значенні емотивність співвідносять із експресивною емотивною лексикою або ототожнюють із конотацією, у широкому – вона характеризується як така, що охоплює всі мовні засоби, які виражають емоції. Детальне осмислення категорії емотивності припускає, що вона охоплює одиниці різних рівнів.

У мовній картині світу віддзеркалений емоційний світ людини, що проявляється в розмаїтті арсеналів мовних засобів, покликаних позначати й виражати емоції. У процесі мовного опосередкування емоційність (емоції) як психічне явище трансформується в емотивність (емотиви), що є мовним явищем, за допомогою одиниць усіх рівнів мови – фонетичного, морфологічного, лексичного, синтаксичного тощо.

На синтаксичному рівні емотивну функцію мови реалізують окличні речення, при цьому окличність – засіб вираження емотивності. Сутність та обсяг поняття „окличність” тлумачаться неоднозначно. На думку одних дослідників (О.С.Мельничука, О.В.Богдановича та інших) окличність становить лише емоційно чи експресивно забарвлений варіант вимови речення, який може супроводити будь-який модальний різновид речення. Відповідно до інших досліджень, зокрема Т.А.Кільдібекової, Н.Г.Озерової, І.П.Распопова, Т.В.Трішкіної-Аудіа тощо, окличність може бути виражена фонетичними засобами (інтонація), лексичними (емоційно забарвлені одиниці, вигуки, частки, займенниково-прислівникові слова), морфологічними (словотворчими (суфікси суб’єктивної оцінки)) й синтаксичними (вибір відповідно до стану мовця тієї чи іншої синтаксичної структури при оформленні думки), тобто має значно ширше коло засобів вираження.

У лінгвістичній літературі подано декілька класифікацій окличних речень. Є.М.Галкіна-Федорук запропонувала диференціювати їх за значенням. Т.А.Кільдібекова – в аспекті взаємодії емоційного й інтелектуального в значеннєвій структурі висловлювання. Н.Г.Озерова – за наростаючою силою інтонаційного вираження емоційності. І.П.Распопов окличні речення поділяє на дві групи: 1) подібні за складом до неокличних; 2) окличного характеру набуває не тільки інтонаційне, але й лексико-граматичне вираження. С.С.Янелюкайте, розглядаючи граматичне поле емотивності, зараховує до ядра цього поля граматичні засоби, що спеціально призначені для вираження емоцій і регулярно виконують цю функцію незалежно від контексту. Наявність багатьох критеріїв, обраних для класифікації окличних речень, підкреслює складність і багатоаспектність їх вивчення.

Окличне речення володіє ілокутивною силою висловлювання, ядро якої представлене поняттям „ілокутивна мета”, тобто намір, установка мовця або комунікативно-цільова семантика. З'ясування семантики окличних речень в аспекті мовленнєвого наміру дозволить глибше розкрити їх функціонально-семантичні особливості.

Виходячи із твердження про те, що структура й семантика взаємозалежні й взаємообумовлені, як форма і зміст, у дослідженні формально-синтаксичних і функціонально-семантичних особливостей окличних речень основними вважаємо структурний і семантичний аспекти, на яких базуються логічний і комунікативний, а емоційний і текстотвірний є додатковими. Такий підхід дозволить встановити корелятивність / некорелятивність елементів формально-синтаксичної, семантико-синтаксичної і комунікативної будови окличних речень, простежити їх формальну й семантичну варіативність.

Погоджуючись із тим, що зміст окличного речення залежить від процесу спілкування, ми тим самим зараховуємо цю мовну одиницю не тільки до елементів мови, але й до фактів мовлення. Єдність семантичної й синтаксичної структур і визначає речення як одиницю мовлення.

У другому розділі – „Особливості формально-синтаксичної структури  окличних речень” – досліджено лексико-граматичні маркери окличних речень,  проаналізовано структурно-синтаксичну своєрідність різних груп окличних конструкцій.

Емотивна функція мови, що реалізується в окличних реченнях, знаходить вираження в мовних одиницях як сегментного, так і супрасегментного рівнів мови. До сегментних мовних одиниць належать частки, вигуки, займенниково-прислівникові слова, звертання, які найактивніше беруть участь в оформленні окличних речень. До одиниць супрасегментного рівня належить інтонація, повтори, порядок слів у реченні.

Функції часток, що вживаються в окличних реченнях, полягають у підсиленні (акцентуванні) емоцій, виражених іншими мовними засобами, або у формуванні емотивного компонента значення. Це дає підстави вважати їх формальними синтаксичними маркерами речень цього типу. Напр.: Що ж, тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив! (Леся Українка); А хороші тоті галицькі легіні, хороші! – лиш стань та дивися! (Ю.Федькович); Ото дався тобі взнаки князь Єремія! (І.Нечуй-Левицький); Ось це так віз! – сміявся. – Не доскочиш (Л.Костенко).

Займенникові й прислівникові слова, втрачаючи первинні значення питання, вказівки, місця, наближаються своєю семантикою до часток і беруть участь у побудові спеціальних конструкцій (риторичних питань, номінативних власне-окличних речень). Напр.: Що за нахаба! (І.Нечуй-Левицький); Скільки то разів у сні він плавав по голубому морю й тонув у глибі! (Марко Вовчок); Куди цьому горбастому ґрунтові до безмежі подільського простору! (Ірина Вільде); І це байка! Павлина сама не грішила красою, а ось якого чоловіка дістала! (Ірина Вільде).

Вигуки, що обслуговують сфери емоцій, можуть виконувати як спеціалізовані (однозначні) семантичні функції, так і виражати широкий діапазон емоційних значень і відтінків, залежно від їхнього текстового оточення й інтонації. Напр.: – Гурра! – почулися голосні окрики з другого кінця яру... – Гурра! – привітала їх уся компанія  (І.Франко); Вони ж мерців не палять навіть, а в землю загрібають... Пху! Аж бридко! (Леся Українка); – Ух, річ яка! – Фу, пишно як!.. (М.Старицький);  – Годі, годі! Ой, що мені ти пригадала!... (М.Старицький) (жаль); – Ой отроки! Ой потішили! Беру вас обох у свою сторожу! (П.Загребельний) (радість із відтінком захоплення); Ой, зима! (В.Симоненко) (радість).

Звертання, беручи участь в оформленні окличних речень, служить засобом передачі емоцій, вираження суб'єктивного ставлення до співрозмовника, а в окремих випадках містить його емоційну характеристику. Напр.: Брати мої, православні козаки! – кричав, завертаючи очима (А.Чайковський); Мамко мої солодкі! – падає він перед нею на коліна в пилюку (Ірина Вільде); – А, це ти, харцизяко! Ти знов прийшов, хлоп поганий! Гей, гайдуки, шкуру спущу, хамове кодло! Беріть його (Ю.Мушкетик).

Інтонація служить не тільки для диференціювання комунікативних типів речень, а й засобом уточнення чи конкретизації змісту висловлювання, розкриття його підтексту, характеристики мовця й ситуації спілкування. Засоби інтонації володіють семантичною й функціональною релевантністю та беруть участь у диференціації окличних речень залежно від вкладеного в них змісту.

Дослідження фактичного матеріалу підтвердило гіпотезу про те, що порядок слів у реченні сприяє визначенню пріоритетності мовного наміру, вираженню найтонших відтінків думки, емоцій, адже в афектному мовленні емотиви тяжіють до початку речення. Напр.: Не маєте ви за чим банувати! (В.Стефаник); Гроші поверну вам я! (Ірина Вільде); Раненько ви підвелися сьогодні! (М.Хвильовий); Справді, жалюгідне твоє становище, доню! (В.Підмогильний); Та на таке не один пішов би! (Ірина Вільде).

Яскравим засобом значеннєвого посилення, підкреслення емоцій, акцентування уваги на певній частині висловлювання є повтор (редуплікація) лексичних елементів. Напр.: – Боже, боже! Отаке тут у вас у місті заводиться! А й казала я їй: не йди та не ходи, – так не слухалася! (Панас Мирний); Треба було відразу зім’яти, змітити, треба було, треба... ох! (П.Загребельний); Пізно схаменувся, надто пізно! (П.Загребельний). Служити засобом інтенсифікації висловленого почуття можуть поставлені одне за одним речення, побудовані за однією схемою. Напр.: Нізащо в світі не відчиню я брами в замок! Нізащо в світі не пущу я сюди козаків! – думала мовчки Теодозя, скоса поглядаючи на переляканих панянок (І.Нечуй-Левицький); – Не знала, де ти повертаєшся, де ти пробуваєш, не знала, чи ти живий, чи, може, вже тебе й на світі нема! – говорила Гризельда (І.Нечуй-Левицький). Ту ж саму функцію виконує повтор змісту. Напр.: Пустіть мене, мамо, не тримайте! (Ірина Вільде); – Чого-чого не бува! – защебетала знову Галя. – Усе случається! Усе може бути! (Марко Вовчок).

Окличні речення можуть мати як цілком заміщені, так і незаміщені синтаксичні позиції. Конструкції з заміщеними синтаксичними позиціями розділяємо на дві групи: 1) біфункціональні, що є аналогами розповідних, спонукальних, питальних і бажальних речень; 2) власне-окличні, що виконують тільки емотивну функцію.

Залежно від ступеня емоційної експресивності біфункціональні окличні речення диференціюємо на конструкції з неінтенсивним вираженням емоцій та конструкції з інтенсивним вираженням емоцій. З-поміж синтаксичних структур з інтенсивним вираженням емоцій, крім стилістично маркованих граматичних варіантів, виділяємо структури, що виражають значення категоричності, імперативності, та структури з більш загальним або відособленим значенням суб'єкта. Напр: Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! (М.Коцюбинський); Не чіпайте мене! Не чіпайте мене! Пустіть мене до нього! (Ірина Вільде); – О, бідні, любі люди! Встаньте! Встаньте, кажу вам! (В.Винниченко); А ви, Семенихо, не кажіть нікому, ні мамі, ні таки нікому, прошу вас, Семенихо! (Н.Кобринська); Пахуче так усюди, зелено, тепленько, гарно! (Панас Мирний).

Структура окличних речень прямо залежить від стилю мови. За нашими спостереженнями, мовні одиниці з декількома предикативними частинами переважають у науковому й  публіцистичному стилях, рідше – в художньому, де вони, як правило, властиві мовленню автора; ще рідше функціонують подібні конструкції  в живому розмовному мовленні.

З-поміж власне-окличних речень із заміщеними синтаксичними позиціями виділяємо парцельовані конструкції, риторичні питання, нечленовані речення, схеми яких, незалежно від синтаксичного наповнення, є засобом вираження емоцій.

За допомогою парцельованих конструкцій мовець може виразити більше цілей, аніж в аналогічних непарцельованих. Парцеляція розширює інформаційну насиченість речення, інтенсифікує змістове навантаження його другорядних членів, надає їм виразності. Парцельовані конструкції містять імпліцитний зміст висловлювання, за рахунок чого вони стають семантично місткими, максимально виразними. Напр.: Ах, ось вони! Мої розкішні квіти! Мій любий скарб, моя утіха, рай... (М.Старицький); Без матері і ми б не знали! І досі правди на землі! Святої волі! (Т.Шевченко); І не вірю, не вірю – ні! Що сотворить добро недобрий! (Є.Плужник).

Для риторичних питань характерно насамперед розходження між формою та ілокутивною метою, оскільки у них питальна форма використовується для реалізації експресивно посиленого ствердження або заперечення. Напр.: Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! (Т.Шевченко); Чи можна ж мати сумнів у перемозі, коли дивишся на таких орлів! (Ю.Мушкетик). Виділяють також емоційно-оцінні риторичні питання, що служать для вираження безпосередньої емоційної реакції мовця. Напр.: – Як тобі не соромно, Машко! Я тебе годував маслом! [...] (С.Пушик); Це ж скільки там нового, дивовижного! (Л.Костенко).

Окличні нечленовані речення є особливим структурним типом, який служить у живому розмовному мовленні й мовленні персонажів способом вираження емотивності, значення якої визначається в контексті й за допомогою інтонаційних засобів. Напр.: Бач, які! Навчають сусідів і самих весталок, що їм робить! (Леся Українка); Авжеж! Так оце й дам бурлаці в руки чужі гроші! – сказав Бродовський (І. Нечуй-Левицький); Та вже ж! А хто мене рівняв і до принцеси, і до русалки... (Леся Українка). Тут під впливом емоційного відбувається „вивітрювання” значень словоформ.

Активний засіб вираження окличності – незаміщеність синтаксичної позиції, що є характерною ознакою неповних окличних речень. Конструкції такого типу відзначаються високою емоційною експресією, що створюється за рахунок скорочення обсягу висловлювання, звільнення від другорядної, невагомої інформації.

Найбільш функціонально активними з-поміж окличних речень із незаміщеними синтаксичними позиціями є еліптичні конструкції. Напр.: – В тюрму всіх! До розправи!! (М.Старицький); – А чоловік стоїть і – хоч би слово! (Леся Українка); Палій вже не слухав більше й кинувся до дверей. – Петре, коней! (Ю.Мушкетик); – Но-но! Ви мені тихіше! (М.Старицький).   

Оскільки окличні еліптичні конструкції, що виражають наказ, заклик, привітання, подяку, прохання, побажання, прокляття тощо, вимовляються здебільшого окличною інтонацією й мають досить усталене морфологічне вираження, то їх можна вважати власне-окличними реченнями. Вокативи теж можна трактувати як власне-окличні. Такими, на нашу думку, є й еліптичні конструкції з родовим відмінком іменника, який виступає головним членом. Напр.: – Води! Води! – крикнув він і тут же вродилась вода (І.Франко); Знову сумно та пусто... Ні одного живого слова, ні одної нової розумної думки, ні втіхи, ні відради! (Панас Мирний);   – Пішки ходите? – Ні, їздимо! Ніколи! Такої в нас роботи! (Остап Вишня); – Здорові були, мамо, з неділею! (М.Старицький); – Здоровенькі були! – Здрастуйте й вам! (М.Куліш); – Добрий день! – Добре здоров’я! (Ю.Федькович).

Своєрідною групою окличних конструкцій є усічені (зредуковані) складні речення, редукція яких полягає у тому, що вони мають залежну частину з підрядними сполучниками якщо, коли, щоб із частковим значенням умови, пояснення, мети, а  головна частина у них усічена або й зовсім відсутня. Напр.: Якби-то батько сидів на возі! А батькову могилу вже замів коло церкви сніг (С.Пушик); Не стояла б до півночі З милим під вербою, Якби знала!.. (Т.Шевченко); Ей, якби-то мені вернулися літа молодії! (А.Чайковський).

Величезним емоційним потенціалом володіють незакінчені (обірвані) окличні речення. Вони належать до типових структур усного мовлення, вживання їх зумовлюється емоційним станом мовця. Напр.: Ну, про мене!.. (Ю.Федькович); – Промінчику мій! Пожди! Я ж тебе так!.. (А.Любченко); – А бодай він не діждав! Ні він, ні його діти! – промовив Кривоніс (І.Нечуй-Левицький); – Ух ти, розбійник! – розсердився Захарко. – Так тобі все смішно, усе тобі смішно, ось я тобі зараз!.. Гей! (О.Довженко).

У третьому розділі – „Функціонально-семантичні особливості окличних речень” – проаналізовано вплив семантичного і синтагматичного оточення на зміст окличного речення; розглянуто залежність значення мовної одиниці від тієї функції мови, що реалізується мовцем; досліджено типи мовленнєвих намірів, що можуть бути виражені в окличних реченнях, і мовні засоби, що беруть участь у їхній вербалізації; визначено роль окличного речення в текстотворенні.

У процесі дослідження окличних речень встановлено, що для точного визначення їх семантики необхідно враховувати денотативне й конотативне значення, визначати суб'єктивну модальність, виражену в реченні, враховувати пресупозиції.

Декодування закладеної інформації ускладнюється, коли зміст і форма окличних конструкцій асиметричні або коли за рахунок емфатичної інтонації відбувається „прирощення” змісту. У таких випадках мовець опирається на пресупозиції. Так, семантику речення А наших священиків вже тут і там на панщину гонять! (О.Назарук) поряд з денотатом визначає і власне екзистенційна пресупозиція, що, як загальний фонд знань, не допускає таких суспільних відносин,  коли не поважають служителів культу. А це призводить до виникнення невдоволення, обурення. Комунікативна пресупозиція дозволяє уникнути труднощів у визначенні емоційного змісту таких речень: Ади, дурна, вже настрашилася і відсувається! (Ірина Вільде) – не презирство й осуд, а ніжність. Що ж до жіночого оточення – ти невиправний! – засміявся Герцен (О.Іваненко) – не осуд, а легка іронія. А наш русин, прошу я вас, від колиски звик тільки кланятись, плазувати й чекати панського милосердя, чорт би його побрав! (Ірина Вільде) – передано почуття прикрості, а не презирства й осуду.

Емотивність репрезентують різні мовні засоби: а) прикметники, що поряд з позначенням ознаки предмета мають оцінні функції, напр.: – О ні, ви славненький, а не смішний, – цяцяний! (М.Старицький); б) іменники спільного роду, значення яких виражає презирство, несхвалення, напр.: – Овва! Задавака! (В.Винниченко); в) іменники з синтаксично обумовленим, залежним значенням, яке поза контекстом є оцінно нейтральними, напр.: – Осел! Маю я йти з тобою, то й сам піду... (А.Чайковський); г) слова категорії стану, напр.: Страшно, дуже страшно прирікати на смерть невинну людину, але, господи великий, куди страшніше вмирати самому! (Ірина Вільде).

Для вираження почуттів широко використовуються словотворчі можливості мови, зокрема суфікси й складні слова, які можуть виражати різні, часто протилежні почуття. Напр.: Ні, донечко, ні, не мовчи, благаю! Скажи, признайся, хай я знаю недугу твого духу! (Леся Українка); Хай твої улюблені дочечки подають тобі туфлі! (Ірина Вільде); Мовчи, молокососе! Не смій так говорити про те, чого не знаєш! (І.Франко).

Яскравим засобом вираження емоційної експресії є висловлювання з імпліцитним комунікативним змістом. Вони можуть включати семантично місткий компонент, що також призводить до розширення плану змісту в порівнянні з планом вираження. Напр: – Нехай і москалі, та ніхто не бачив, що посеред базару прасували мене по щоках глевким хлібом, як тебе! (Панас Мирний). Семантично місткий компонент посеред базару прасували по щоках подає інформацію про те, що така розправа є принизливою для людини. Прошу пані, я не оглядався на похороні за дівчатами! (Ірина Вільде). Семантично місткий компонент на похороні не допускає такого поводження й означає, що оглядатися за дівчатами в такому місці – неприпустимо.

Семантика окличних речень залежить від виконуваної функції та мовленнєвого наміру. Так, визначити комунікативну мету конструкцій, які містять слова як, що, хто, скільки, який, що за, невже, хіба, можна, проаналізувавши контекст, ситуацію спілкування чи визначивши пресупозиції. Напр.: – Учителю! Що ж це таке?! Як сміє ця чужинка сміятися з нас?! (В.Винниченко). З'ясувавши конситуацію та пресупозиції, визначаємо, що це власне-окличні речення, метою яких є вираження обурення з приводу того, що трапилося. – Як же це... ви дознались! Боже мій! Хто вам про це сказав? (М.Куліш). А це речення біфункціональне, тому що ставить за мету з'ясувати обставини й одночасно виражає здивування.

Труднощі виникають при визначенні цілеспрямованості номінативних висловлювань, що містять кваліфікаційні чи оцінні слова. Напр.: – Це добра дяка! (І.Нечуй-Левицький); Ей, ви, жебраки, жебраки! (І.Франко); – От дурний розум, каже, – та й годі! (Ю.Федькович); Нещасний! Чи він оддає звіт, що ми впадемо, та стоятиме ж світ?! (Б.Олійник). Кваліфікаційні слова можуть уживатися для називання предметів об'єктивної дійсності й для вираження внутрішнього світу (почуттів, настроїв) людини.

Функцію низки речень можна визначити і без розгляду ситуації спілкування й контексту. Насамперед, це: а) окличні речення, що включають прикметники, які наділені кваліфікаційним або оцінним значенням, напр.: – Боже! – дівчина сплеснула руками і закрила долонями лице: – Який же він жорстокий! Віддати мене за першого-ліпшого, що перебіг йому дорогу! (Юрій Клен);       – Ой, який же оце, Господи, ви смішний! (І.Нечуй-Левицький); б) конструкції, у яких слово скільки сполучається з іменником, що має абстрактне значення, напр.: – Петрусю, соколе мій сизий, як важко я скучала за тобою, скільки сліз виплакала! (А.Чайковський); Скільки понесла труду, прикростей, а за те не вчула навіть доброго слова! (Н.Кобринська).

До одиниць, що виконують тільки емотивну функцію, навіть не досліджуючи ситуацію спілкування чи контекст, зараховуємо: а) речення, до складу яких входять вигуки, напр.: Чорт зна що провадить! Нема хисту, то й не бреши (Т.Шевченко); – Гов, гов, – гамує себе Йосиф, – спокійніше! (Ірина Вільде); б) одиниці з ідіоматичним значенням, напр.: – А дзуськи! – викрикнув таким світлим голосом, мовби й не пив ще нічого. – Не роззявляй рота на чужу буженину й заробленину! (П.Загребельний);  Ну, я з тобою свиней не пас! (І.Нечуй-Левицький).

Аналіз фактичного матеріалу з урахуванням мовленнєвого наміру свідчить, що до експресивів належать речення, які виконують тільки емотивну функцію. Інші типи емоційно-експресивних мовленнєвих актів не трапляються в чистому вигляді, тому що вираження почуття мовця буде нашаровуватися на будь-яку іншу ілокутивну мету. Вони є реалізацією експресивної й асертивної; експресивної й комісивної; експресивної й директивної; експресивної й декларативної цілей.

З одного боку, окличні речення, вступаючи в синтаксичні зв’язки з мовними одиницями, що їх оточують, залежать від тексту, а з іншого – навпаки, виконують текстотвірну функцію. Високим ступенем текстотворення відзначаються речення, побудовані за схемами: що за + іменник; ось + іменник, позбавлені конотативного значення; нечленовані речення; конструкції, що включають мовні одиниці, які можуть використовуватися як у прямому, так і в переносному значеннях.

У висновках подано теоретичне узагальнення результатів дослідження формально-синтаксичних та функціонально-семантичних особливостей окличних речень у сучасній українській мові.

Основні положення лінгвістичної теорії емоцій переконують у тому, що емотивна функція мови має право на виділення й визнання її як однієї з провідних функцій. Мовці обмінюються не тільки інтелектуальною інформацією, а й висловлюють своє ставлення до неї. Свідомість людини, яка об’єктивно відображає навколишню дійсність, водночас дає відображеним образам та явищам суб’єктивно-емоційну оцінку, що знаходить вияв в емоційній модальності висловлювання.

Відображення емоційних оцінок дійсності суб’єктами (мовцями) проходить через психічний механізм їх відображення в семантиці слів, словосполучень і мовних структур, що використовуються для вербалізації. Це відображення кодується як семантичними компонентами, що формують емотивність слова, так і синтаксичними структурами, що формують емотивність висловлювання. У процесі мовного опосередкування емоційність як психічне явище трансформується в емотивність, що є мовним явищем.

Окличні речення реалізують емотивну функцію способом експресії, при цьому окличність – засіб вираження емотивності. Окличність репрезентують різні мовні засоби, які відповідно до ярусів мовної системи поділяємо на фонетичні, лексичні, морфологічні  й синтаксичні.

Неокличні речення також здатні виражати емоційно-експресивний компонент значення, який, однак, у них забезпечується власне лексичними засобами і не виявляється за межами їх структурного мінімуму.

Фактично реальна сфера функціонування окличних речень ширша, ніж це знаходило висвітлення в традиційній класифікації речень, що передбачала виділення особливого типу окличних конструкцій поряд із реченнями розповідними, питальними і спонукальними. Поле окличності не позбавлене цільових настанов, тільки мета, закладена в окличних реченнях, має інший характер: у перших типах – це розповідь, спонукання, питання чи бажання, а в окличному – передача емоційного супроводу. Емоційно-експресивні значення нашаровуються на основну інформацію, закладену в розповідних, питальних, спонукальних і бажальних реченнях у плані змісту, і знаходять реалізацію в окличних реченнях засобами експліцитного вираження. Виникає своєрідний синкретизм значень та структурна біфункціональність, про що свідчать такі визначення, як розповідно-окличні, питально-окличні, спонукально-окличні й бажально-окличні речення.

Водночас у процесі аналізу виявлені й розглянуті такі різновиди окличних речень, що за своїми структурними й трансформаційними можливостями не в усіх випадках співвіднесені зі структурами неокличних речень. Це вигукові, вокативні речення, структурно незавершені конструкції емоційного характеру, нечленовані побудови тощо.

Основними ознаками окличного речення є: 1) виконання емотивної функції;   2) наявність специфічної інтонації, що в писемній формі мови виражається за допомогою знака оклику;           3) використання спеціальних мовних засобів, що виражають емоції. З огляду на названі ознаки термін „окличні речення” в усталеному значенні не охоплює всього розмаїття явищ, які належать до позначуваної ним групи речень. Тому запропоновано таке його визначення: окличне речення – мовна одиниця, що реалізує емотивну функцію мови і знаходить своє вираження в емфатичній інтонації та  у вживанні спеціальних мовних засобів.

На фонетичному рівні засобом передачі емоційної експресії є інтонація, яка відображає складний характер денотативних і модусних відношень, надає мовленню виразних семантичних відтінків.

Морфологічними (словотворчими) засобами вираження емоційності є словоскладання й використання широкого діапазону суфіксів здрібнілості, пестливості, пейоративності.

Лексичні емоційно-експресивні одиниці охоплюють групи слів, що мають, крім свого предметно-логічного значення, оцінний компонент, а також вигуки, частки й займенниково-прислівникові слова. Емоційно-експресивні засоби цих рівнів мають чітко виражену позитивну або негативну конотацію.

На синтаксичному рівні емоційна експресивність знаходить вираження в  зміні звичайного порядку слів (інверсії), незакінченості повідомлення, використанні еліптичних конструкцій, у повторі, парцеляції, риторичному питанні тощо.

У результаті актуалізації емоційно-експресивних засобів мова набуває емоційності, тобто здатності виражати психічний стан мовця. Фонетичні, лексичні, словотворчі й граматичні одиниці мають неоднакову потенцію створення емоційної мовної експресії.

Окличні речення різноманітні за своєю структурою та емоційно-експресивним забарвленням. Вони можуть мати і цілком заміщені, і незаміщені синтаксичні позиції.

Конструкції із заміщеними синтаксичними позиціями поділяємо на дві групи:                      1) біфункціональні речення, що є аналогами розповідних, спонукальних, питальних і бажальних; 2) власне-окличні речення, що виконують тільки емотивну функцію.

З-поміж власне-окличних речень із заміщеними синтаксичними позиціями виокремлено конструкції, де сама схема їх побудови, незалежно від лексичного наповнення, служить вираженню емоцій. До таких побудов належать парцельовані конструкції, риторичні питання, нечленовані речення.

В окличних реченнях із незаміщеними синтаксичними позиціями деякі вербалізовані компоненти висловлювання відсутні, що дозволяє мовцеві звільнитися від другорядної з його погляду комунікативної мети, за рахунок чого збільшується частка емоційно-експресивного. Такі речення активно функціонують у розмовному мовленні, вживаються у художньому мовленні автора й персонажів, у публіцистиці. До незаміщеності позиції призводить еліпсис, недомовленість, редукція. Незаміщені синтаксичні позиції відзначаються як у простих, так і в складних окличних реченнях.

Окличні речення, в яких план змісту й план вираження асиметричні, набуваючи збільшення („прирощування”) змісту за рахунок емфатичної інтонації, часто ускладнюють декодування закладеної інформації. За таких умов мовець повинен опиратися на пресупозиції.

Добір мовцем необхідних засобів залежить від його емоційного стану, ілокутивних цілей, тому що за допомогою окличних речень можна досягти експресивної, директивної, комісивної й асертивної ілокутивних цілей.