| Краткое содержание: | У „Вступі” обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт і предмет, сформульовано мету і завдання роботи, окреслено джерельну базу дисертації, з’ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, а також подано відомості про їх апробацію.
Перший розділі „Теоретичні основи дослідження дистрибуції приголосних фонем” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі „Система приголосних фонем в українській мові” з’ясовано склад приголосних фонем, сполучуваність яких є об’єктом дослідження в дисертації.
Серед мовознавців немає єдиного погляду на фонологічний статус довгих приголосних, а також пом’якшених губних, шиплячих, задньоязикових і фарингального [г]. У роботі прийнято за основу систему приголосних фонем, обґрунтовану в працях П.Коструби. Відповідно до цього розрізняємо 22 тверді фонеми: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /Z/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, /Z Ü/, /ґ/, /к/, /х/, /г/ і 10 м’яких: /д'/, /т'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /л'/, /н'/, /Z'/, /р'/, /й/.
Дотримуємося погляду, що довгі фонеми не характерні для української мови. Довгі приголосні звуки виникають або в процесі словотворення (словоскладання, префіксація, суфіксація), або в результаті асимілятивних змін, що відбулися в минулому або відбуваються зараз. Українській мові не властива категорія довгих приголосних у протиставленні коротким не на межі морфем, тому з фонологічного погляду кожний довгий звук розглядаємо як реалізацію двох фонем.
Не мають фонологічної самостійності і м’які губні, шиплячі, задньоязикові і фарингальний [г], оскільки вони не протиставляються твердим у смислорозрізнювальній функції. Спроби надати таким пом’якшеним приголосним фонологічного статусу і намагання підвести їх під поняття окремих фонем периферійної підсистеми не мають під собою достатніх підстав, бо фонологічну опозицію в таких випадках будують на основі українських і запозичених слів (порівн.: бюро – буро, ревю – реву тощо). Тверда чи м’яка вимова приголосних в таких іншомовних словах зумовлена, по-перше, чинною орфографією, а остання, як відомо, може з часом змінюватися (порівн., наприклад, останню пропозицію правописної комісії писати б’юро,п’юре, г’яур, к’юре); по-друге, „розв’язувати питання про фонологічну систему української мови, спираючись на факти поза її системою, взагалі неправомірно; а такими фактами є запозичені слова, що не піддалися ще фонетичному освоєнню, не повністю пристосувалися до її фонетичних норм”.
У другому підрозділі „Дистрибуція приголосних фонем як об’єкт наукового вивчення” розкрито зміст понять „сполучуваність”, „дистрибуція”, „валентність”, узагальнено погляди мовознавців на проблему сполучуваності приголосних фонем в українській мові.
Прийнято вважати, що сполучуваність – це поєднуваність мовних елементів одних з одними, а дистрибуція – це сукупність усіх оточень, у яких може зустрічатися певна одиниця мови. Відповідно до цього поняття дистрибуції вважають ширшим, загальнішим порівняно з поняттям сполучуваності, бо воно охоплює всі можливі сполуки одного мовного елемента з іншим, а поняття сполучуваності є конкретнішим і характеризує поєднуваність однієї мовної одиниці з конкретною другою. Проте в залежності від того, одиницею якого рівня виступає мовний елемент, поняття сполучуваності і дистрибуції можуть дещо змінюватися. Зокрема, на фонологічному рівні поняття дистрибуції і сполучуваності збігаються (В. Перебийніс, М.Кочерган), тобто вони позначають „безпосереднє оточення” фонем і їх звукових виявів. З огляду на це термінологічні сполучення „дистрибуція фонем” і „сполучуваність фонем” уживаємо в дисертаційній роботі як синонімічні.
Поняття дистрибуції і сполучуваності тісно пов’язані з поняттям валентності, під якою розуміємо здатність фонем (звуків) сполучатися з іншими фонемами (звуками). Валентність фонем і їх звукових виявів реалізується за певними правилами їх поєднання у мові (мовленні) і залежить від об’єктивних чинників, наприклад, від місця чи способу творення певної фонеми, її твердості / м’якості тощо. У роботі розрізняємо лівобічну валентність, яка відображає множину фонем, здатних передувати певній фонемі, і правобічну валентність, що фіксує множину фонем, можливих після цієї фонеми.
Українська мова накладає найбільше обмежень на сполучуваність саме приголосних фонем і їх звукових виявів. Щоб об’єктивізувати закономірність їх сполучуваності, доцільно розмежовувати функціонування певних консонантних структур у межах одного складу, однієї морфеми, на стику морфем тощо.
Аналіз досліджень, проведених у галузі синтагматичної фонології, переконує, що повний опис консонантних структур можливий лише тоді, коли брати до уваги факти сполучуваності приголосних фонем як на синхронному, так і діахронному зрізі. Послідовне врахування їх звукових реалізацій на сучасному етапі дає матеріал для висновків про характер фонетичної структури слова і складу в українській мові, дозволяє докладніше висвітлити особливості її орфоепічних норм.
Другий розділ „Дистрибутивні структури приголосних фонем в українській мові” складається з трьох підрозділів, у яких проаналізовано початкові, інтервокальні і кінцеві дистрибутивні структури приголосних фонем.
За походженням ці консонантні групи неоднорідні. Частину з них українська мова успадкувала ще з праслов’янської доби, інші виникли внаслідок тих фонетичних процесів, що відбулися в фонологічній системі староукраїнської мови. Зокрема, на характері сполучуваності приголосних позначився процес занепаду зредукованих голосних у слабкій позиції. Після занепаду зредукованих значно розширився діапазон сполучуваності приголосних: /пт/ ← пътица, /дм/ ← дъму, /вн/ ← вънук, /жд/ ← жьдати, /жн/ ← жьньць, /пх/ ← пьхати, /пхн/ ← пьхнути, /чхн/ ← чьхнути. Занепад зредукованих зумовив і скорочення фонемного складу окремих груп приголосних: /стл/ → /сл/: стьлати → стлати → слати; /сткл/ → /скл/: стькло → сткло → скло; /мгл/ → /мл/: мьгла → мгла → мла тощо, а також став причиною асимілятивно-дисимілятивних змін, що вплинули на появу нових консонантних груп: / бZÜ/ ← бZÜола ← бъчела; /шн/ ← /чн/ ← чьн/: рушник ← ручьникъ та ін.
Частина консонантних груп з’явилася в українській мові лише в складі запозиченої лексики: ґвалт, кпити, ґрати, кшталт, ксерокс тощо.
Характер консонантних груп, що виступають у різних позиціях слова, значною мірою залежить від морфемної структури слова і обумовлюється загальною тенденцією до милозвучності, що діє в українській мові. Розрізняємо типові для української мови групи приголосних, які функціонують у словах, що формують центр її лексичної системи, і нетипові дистрибутивні структури, які наявні в новозапозичених загальних і власних назвах та рідковживаних лексемах, що перебувають на периферії лексичної системи української мови.
Аналіз початкових консонантних структур засвідчив, що в українській мові їх кількість обмежена. У цій позиції найчастіше виступають двофонемні структури (60,49%), рідше – трифонемні (35,48%), а чотирифонемні трапляються лише в окремих словах (4,03%).
|
