МОВНІ ЗАСОБИ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ КОНЦЕПТУ КРАСА В ПОЕЗІЇ УКРАЇНСЬКИХ ШІСТДЕСЯТНИКІВ : ЯЗЫКОВЫЕ СРЕДСТВА репрезентации КОНЦЕПТА КРАСОТА В ПОЭЗИИ УКРАИНСКИХ шестидесятников

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету і завдання, з’ясовано теоретичну та практичну цінність роботи, визначено об’єкт, предмет і матеріал вивчення, окреслено наукову новизну, описано дослідницькі методи.

У першому розділі “Теоретичні засади концептуального аналізу” розглянуто поняття концепт, визначено сутність етноконцепту КРАСА, охарактеризовано типологію концептів, висвітлено принципи і підходи до проведення концептуального аналізу етноконцепту КРАСА, обґрунтовано комплексну методику цього аналізу.

Важливим завданням сучасної когнітивної лінгвістики є вивчення концептуальної картини світу, а саме її складників – концептів, зокрема механізмів їхньої вербалізації. Концепт як складник концептуальної картини світу має різні дефініції. У логіко-філософському аспекті його прирівнюють до поняття (С.А. Аскольдов, Л.В. Щерба, Н.Д. Арутюнова та ін.). Відповідно до логіко-семантичного аспекту зв’язаний знаком концепт уважають значенням слова (М.В. Нікітін). У психологічному аспекті концепт визначається як об’єкт психіки, що відображає окремі референти або систему психічних утворень (А. Вежбицька, І.А. Мельчук, М.О. Холодна).

Найповнішим є тлумачення концепту в межах інтегративного аспекту. Згідно з ним концепт називають психоментальним утворенням, яке фокусує всю інформацію про об’єкт у вигляді образів, уявлень, понять (О.С. Кубрякова, Н.К. Рябцева, В.М. Телія та ін.), ототожнюють із ментально-психонетичним комплексом, який є холістичним утворенням, що ґрунтується на взаємодії психічних функцій: відчуттів, почуттів, інтуїції, мислення, трансценденції, колективного позасвідомого (О.О. Селіванова). Дотримуючись інтегративного аспекту, ми розглядаємо етноконцепт КРАСА як психомисленнєве утворення, що є результатом застосування різних способів формування знань, уявлень про красу і фіксується в українській національно-мовній картині світу.

У науковій літературі описано різні типи концептів. Їхня типологія залежить від різновиду картин світу (наукова, наївна, художня тощо), залученої до формування концептів інформації та суб’єкта концептуалізації. Відповідно до картин світу, виділених дослідниками, а також залученої інформації виокремлюють концепти: наївні, міфологічні (міфологеми), наукові, повсякденні, гносеологічні, художні і т.д. (С.А. Аскольдов, Н.Д. Арутюнова, А.М. Баранов, Т.В. Радзієвська, Ю.С. Степанов та ін.). Між картинами світу не існує чітких меж, що зумовлює включення тих самих концептів до різних картин світу. З позиції суб’єкта концептуалізації виділяють ідіоконцепти, узуальні концепти, етноконцепти та загальнолюдські, або універсальні концепти (О.О. Селіванова). Усі типи концептів фіксують культурний досвід певного етносу чи людства загалом. Тому незалежно від різних принципів поділу усі вони є передусім концептами культури. У дисертації КРАСА розглядається нами як концепт української культури, зокрема як узуальний художній концепт поетичної картини світу українських шістдесятників та як ідіоконцепт індивідуальних поетичних картин світу авторів.

Головним методом дослідження концепту КРАСА на матеріалі поезій українських шістдесятників є концептуальний аналіз, суть якого полягає у моделюванні різних складників, що представляють цю структуру в українській етносвідомості. Згідно з обраною нами концепцією його моделювання здійснюється на базі ментально-психонетичного комплексу, ядром якого є фреймові моделі пропозиційно-асоціативного типу. Вони містять пропозиційні рівні диктуму (істинної інформації), модус (суб’єктивну оцінку) та асоціативні термінали, що формуються шляхом метафоричної аналогізації на підставі використання знаків інших концептів і репрезентуються метафорами й порівняннями. Встановлення знакових позначень слотів диктуму відбувається на основі дистрибутивного і компонентного аналізу. При характеристиці етнічних уявлень про красу застосовується етимологічний та архетипний аналіз з урахуванням даних асоціативного експерименту. Моделювання асоціативно-термінальної частини концепту КРАСА вимагає текстово-інтерпретаційного аналізу поезій українських шістдесятників, що дає змогу встановити функції знаків концептів у їхній поетичній картині світу.

Другий розділ “Концептуальний аналіз мовної репрезентації КРАСИ в картині світу українських поетів-шістдесятників” присвячено характеристиці концепту КРАСА як факту світової та української культури, аналізові його первісного змісту, зафіксованого етимонами ключових слів концепту, побудові та описові на основі поезії українських шістдесятників фреймових моделей етноконцепту КРАСА.

Краса є феноменом когніції та культури, який разом із добром та істиною визначає найвищі цінності людства. У концептосистемі української культури цей феномен представлений етноконцептом КРАСА, що інтегрує зміст універсального концепту із власне українськими уявленнями про красу. Зміст універсалії КРАСА характеризується взаємозв’язком із концептом ЛЮДИНА, ключовим для будь-якої культури. Такий взаємозв’язок зумовив антропоцентричне тлумачення сутності краси, існування якої пов’язують з особливостями світосприйняття людини, з її здатністю бачити цю ознаку в об’єктах дійсності (Аристотель, М. Мендельсон, Д. Юм та ін.).

Антропоцентричний підхід до розгляду краси започаткували давні греки, які характеризували її у двох ракурсах – формальному (Піфагор, Геракліт, Аристотель) та ідеалістичному (Сократ, Платон). Кожна наступна культурна епоха репрезентувала своє бачення краси й формувала свій ідеал красивої людини. Ознакою краси традиційно наділяли природу, частиною якої є людина, та витвори мистецтва. При цьому незмінним було тлумачення краси як властивості об’єктів, явищ світу (Піфагор, Е. Бйорк, Т. Гоббс, Дж. Сантаяна та ін.).

На підставі узагальнення різних філософських концепцій можна стверджувати, що зміст універсального концепту КРАСА виражають регулярні зв’язки з концептами ПРИРОДА, ЛЮДИНА, МИСТЕЦТВО, що уточнюються на фоні опозиційних зв’язків з концептом ПОТВОРНЕ. Етноцентричний характер концепту КРАСА у світогляді українців визначили особливості української ментальності, її кордоцентричність, домінантою якої є архетип серця (О. Кульчицький, Г. Сковорода, П. Юркевич та ін.). В українській етносвідомості концепт КРАСА пов’язаний з біоморфним кодом культури, а саме з архетипом землі, на що вплинули геопсихічний фактор та специфіка етнічного світосприйняття. Проекція архетипу земля на такі складники суперконцепту ЛЮДИНА, як концепти ЖІНКА й МАТИ, зумовила ототожнення КРАСА ПРИРОДИ–ЗЕМЛІ–ЖІНКИ–МАТЕРІ. Такий зв’язок доповнила конекція з концептом СОНЦЕ. Виділені зв’язки відображає культура українського етносу, зокрема, народне образотворче мистецтво, що виникло внаслідок перенесення українцями краси форм, гармонії барв природи на побутові реалії. Тому зміст етноконцепту КРАСА визначає також взаємозв’язок із концептом МИСТЕЦТВО.

 У дисертації проаналізовано ключові слова етноконцепту КРАСА, співвідносні з ядром його фреймових моделей, а саме назви краса, врода, похідні від них лексеми красивий, красний, прекрасний, вродливий та пов’язані з ними концептуально прикметники гарний, ладний. З позиції синхронії ці назви репрезентують красу через її належність суб’єктам, об’єктам, явищам дійсності чи світу в цілому, що зумовлює необхідність розглядати зміст етноконцепту КРАСА у взаємозв’язку з мовно-мисленнєвою категорією посесивності та способом її позначення (О.О. Селіванова).

Етимони ключових слів етноконцепту КРАСА виражають первісні етнічні уявлення про красу, які спричинили виникнення цих слів. Визначення таких уявлень здійснювалося у процесі аналізу етимологічної структури ключових слів етноконцепту КРАСА. Центральне місце серед них посідає лексема краса. У лінгвістиці немає єдиної думки щодо її етимології. Так, цю лексему мотивують словами *krajъ “славити”, *hro´sa “слава”, лит. *karštas “гарячий”, *kãrštis “спека”, лтс. *kãrsa “т.с.”, і.-є. *kres “висікати іскру”, ірл. *creas “іскри від кресала”, чеc. *kresat “висікати вогонь”, і.-є. *kresati “створювати, творити” (О.І. Соболевський, В.Г. Скляренко, Ф. Славський). Відповідно до більшості версій стосовно етимології назви краса, первинний зміст етноконцепту КРАСА визначили асоціативні зв’язки з концептами СВІТЛО, ВОГОНЬ, СОНЦЕ, ЗОРЯ, ЖИТТЯ. Існування цих зв’язків підтверджують фольклорні джерела і численні прадавні українські вірування та обряди, пов’язані насамперед із культом сонця й вогню. На підставі аналізу етимона краса його ономасіологічною ознакою визначено концепт СВІТЛО. Назва етимона має образну й оцінну мотивацію. Таку ж ономасіологічну ознаку і мотивацію ми виявили, аналізуючи етимони красний, красивий, прекрасний, що підтверджується особливостями їхнього функціонування у мовленні українців, зокрема кореляцією цих лексем з епітетами блискуча, світла, яскрава, осяйна тощо.

Близькими за своїм значенням до етимона краса виявилися етимони гарний, ладний. Етимологічна структура обох прикметників теж репрезентує асоціативний зв’язок краса–світло. Лексема гарний етимологічно споріднена з дієсловом горіти, а також з лит. garět “палити”, дав.-інд. háras “жар”, д.-рус. гарь “випалене сонцем місце”, рос. діал. гарний “горілий”. Первісно ця лексема означала “обпалений вогнем”. На етимологію прикметника ладний указують імена язичницьких божеств Лада (Лади), Лелі, Лялі, які уособлювали світло, любов, весну й красу. Дещо осібно від решти ключових слів етноконцепту КРАСА перебуває іменник врода, мотиватором якого є корінь рід. Із позиції діахронії значення цього іменника виражає передусім зв’язок концепту КРАСА з архетипом землі й концептом ЖИТТЯ і вже в контексті названого зв’язку частково виражає конекцію краса–світло.

Первісний зміст концепту КРАСА, зафіксований етимологічною структурою його ключових слів, проектується в українську національно-мовну картину світу, зокрема в поетичну картину світу українських шістдесятників. У їхній поезії простежується стійкий зв’язок краси зі світлом.

Як фрагмент української концептуальної картини світу, етноконцепт КРАСА постає в різних її варіантах. Одним з них є поетична картина світу українських шістдесятників. На структурування та мовне вираження етноконцепту КРАСА у поезіях шістдесятників вплинули особливості їхнього світогляду (антропоцентризм, етноцентризм, гуманістична спрямованість), а також стильова специфіка їхньої творчості (психологізм, філософське наповнення ліричних мотивів, наявність у поезії широких асоціативно-метафоричних зв’язків, народнопісенна символіка тощо).

При фреймовому моделюванні концепту КРАСА на підставі поезій українських шістдесятників ми встановили, що головним посесором краси в ній представлено людину. Носіями краси поети називають етнос загалом та окремих осіб – жінок, чоловіків, дітей: Не віддасися ворогу в ясу, Якщо ти зміг, товаришу, збагнути свого народу велич і красу (В. Симоненко); Така була красива молодичка, вуста сміються, а в очах печаль (Л. Костенко); Молодий – красивий, гордий, зверхньо очі мружить (І. Драч); Із носика на каблучок – пишем вірші, борщик варим, ростимо маляток гарних (І. Жиленко). Одиницям із семою ‘краса’ у наших моделях відповідають переважно слоти-квалітативи.

У поетичних текстах шістдесятників домінує репрезентація зовнішньої краси людини, що свідчить про визначальну роль зорового аналізатора в процесі сприйняття цієї ознаки й формування авторських уявлень про неї. Вияв зовнішньої краси поети пов’язують із молодістю, здоров’ям, силою, статурою, рисами вдачі. На рівні пропозицій названі якості корелюють з ознакою краси: Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку (Л. Костенко); Веселий, лагідний, вродливий, Він випадково глянув в очі, І вже до нього линуть мрії І ніжні погляди дівочі (Є. Будницька); Пий із чистого джерела, стережися лихого слова, щоб дитина твоя була дуже гарна і дуже здорова (Л. Костенко). На те, кого саме автори вважають зовнішньо красивими, указують використані в поетичних текстах прецедентні імена, що називають відомих осіб, міфологічних істот: Десь там жила Наталка Розумиха, Грицькова жінка, гарна й молода (Л. Костенко); Жила собі Лебедівна у селі. Говорили всі, красивою була (Т. Коломієць).

Уявлення про зовнішню красу людини конкретизовані в поезіях шістдесятників за допомогою соматизмів (переважно очей, брів, волосся, рук): Може, ти не прийдеш, гарна й кароока, – Буде мене пестить нічка одинока (В. Симоненко); Хова рука, велика і красива, Щасливий ляк тендітної руки (Б. Олійник). Внутрішню красу людини українські поети-шістдесятники пов’язують із посесивом соматизму ДУША: Образ в серці такий несу – Материнську любов гарячу І твоєї душі красу (В. Симоненко).

У поетичній картині світу шістдесятників представлення краси людини здійснюється на фоні опозиційних відношень до концепту ПОТВОРНЕ. Слоти-опозитиви, вербалізовані контрадикторними антонімами, репрезентують відсутність зовнішньої краси, що викликає авторське співчуття до некрасивої людини: Кажуть: вона некрасива, Люба... Важко негарною в світі жити (С. Тельнюк). Натомість опозитиви, виражені комплементарними антонімами, позначають духовну потворність людини й передають негативний модус: Собою ж прикриваю, мов забралом, здебільшого – обкрадених потвор (Б. Нечерда).

Крім пропозиційних структур, уявлення поетів-шістдесятників про красу людини відтворює асоціативно-термінальна частина, змодельована з урахуванням порівнянь і метафор, які виражають авторські асоціації, пов’язані з красою людини. Порівняння, що опосередкують такі асоціації, утворені внаслідок тяжіння концепту ЛЮДИНА до концептів ДЕРЕВА, СОНЦЕ: Ми красиві ще й дужі, неначе дерева і як сонце, що їх осява!... (С. Тельнюк); а також тяжіння концепту ЖІНКА до квітки, зірки: Ти прекрасна, моя кохана, ти прекрасна, як мальва під вікном моєї матері (Л. Костенко); Хай батькові мила народить Красиву, як зірка, дочку (Р. Третьяков). Найпродуктивнішим шляхом формування асоціативних терміналів є перенесення інформації з донорської зони РОСЛИНА, пов’язаної з темпоративом осінь, до реципієнтної зони ЛЮДИНА, що, зокрема, фіксують метафоризовані предикати, які вказують на втрату жінкою краси у похилому віці, при цьому метафору посилюють порівняльні конструкції: Старіючі жінки, яка печаль, мій Боже! Краса спадає з лиць, мов жовте листя з віт (В. Коротич); Краса моя мальована перев’яла, як у жнива жито під серпами (В. Коломієць). Порівняння, побудовані на зіставленні із сонцем, зіркою, репрезентують архетипну конекцію краса–світло. Більшість використаних у поезіях шістдесятників порівнянь ґрунтується на етнічних стереотипах і є традиційними для українського фольклору.

Механізм метафоризації опосередкує формування асоціативних терміналів, що передають інформацію про потворне в людині й є результатом аналогії концепту ЛЮДИНА з концептами ТВАРИНА, МІФІЧНА ІСТОТА, АРТЕФАКТ: А я балакав із тобою ще, кліщак, перевертень, убоїще (Л. Костенко); […] в сто стогонів від тебе живе таке ж опудало, як ти... (Б. Нечерда) Духовна зубожілість людини, яка у поетичній свідомості шістдесятників співвідноситься з концептом ПОТВОРНЕ, представлена завдяки інтеграції концепту КРАСА з концептом БРЕХНЯ, на що вказують квалітативи, виражені лексемами куплений, фальшивий: І схована твоя духовна тлінь За куплену, фальшиву, підлу вроду (Д. Павличко).

Крім людини, посесором краси представники шістдесятництва вважають світ. На підставі їхніх творів ми виділяємо два концептуальні блоки, які його представляють, – ДУХОВНОГО і МАТЕРІАЛЬНОГО СВІТУ – за умови переваги першого блоку. Його складниками є концепти духовного коду. Ядро цих концептів становлять абстрактні поняття, “особистісна сфера” яких включає ознаку краси. У поетичній картині світу українських шістдесятників до них належать концепти ЖИТТЯ, ЧАС, ПРАЦЯ, СЛОВО, СЛАВА, ЩАСТЯ тощо.

Матеріали дослідження дають підстави стверджувати, що автори найчастіше називають красу властивістю життя. У концептуальному блоці ДУХОВНИЙ СВІТ його репрезентує однойменний концепт. Прекрасним поети вважають життя, сповнене динамізму й творчого неспокою, пов’язане з подоланням перешкод і негараздів, тому присвоювана йому ознака краси корелює у пропозиціях із квалітативами важке, суворе: Та в прекраснім житті важкому Будуть завжди сіять мені … сіруватих очей вогні (В. Симоненко); Життя відбулося. Суворе і прекрасне (П. Осадчук). Свої уявлення про красу життя поети-шістдесятники розкривають за допомогою концептів, співвідносних із концептом ЖИТТЯ і представлених темпоративами час, мить, вічність, день. Часто мовне вираження належної їм краси ґрунтується на використанні прецедентних висловлень, найпоширенішим серед яких є прекрасна мить: В очах – і радість, і зажура: Прекрасна і тривожна мить! (С. Реп’ях); Все – в екстазі вибуху. Мить – і гримне старт. Мить прекрасна, Боже (І. Світличний).

У межах пропозиційної частини, яка містить істинну інформацію про красу життя, встановлюються зв’язки концепту ЖИТТЯ з концептами МАТЕРИНСТВО, ДУХОВНІСТЬ, МОЛОДІСТЬ, СТАРІСТЬ: І сьогодні вклоняється серце моє Тій земній, соромливій, жагучій жіночості, Що красою життя – материнством – стає (В. Симоненко); Та як прекрасно – зберегти І в старості всю чарівливість і таємницю красоти (В. Малишко).

У поетичних текстах українських шістдесятників простежується зв’язок краси з працею: автори характеризують красу як ознаку праці, водночас вони вважають саму працю джерелом і причиною краси: Так праці одержимої краса одна підносить високо над світом... (С. Йовенко); І від роботи совістю яснів. А все навкруг текло й переливалось із чорноробства в радість і красу…(О. Довгий) У поезіях авторів виявлено також конекцію краси із словом і поезією: Священна чаша доброти В руках всеспільності й любові. І світ, об’єднаний у слові Краси, і правди, і мети (М. Вінграновський); Поезія – то сплав ума й краси (Д. Луценко).

Основу асоціативних терміналів у концептуальному блоці ДУХОВНИЙ СВІТ визначили конекції краси з концептами ЧАС, ЩАСТЯ, СЛАВА, ДОВІРА, ПРАВДА. У мові поезій шістдесятників ці конекції мають метафоричне вираження. Аналіз текстів засвідчив, що найчастіше поети вдаються до антропоморфної метафори, використовуючи для репрезентації своїх асоціацій мовні знаки із концептуальних зон ЛЮДИНА, ЖІНКА: Щастя приходить вишневим цвітом, теплим словом і щирою вродою... (Є.  Будницька); А справжня слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе (Л. Костенко).

Авторські уявлення про красу духовного світу конкретизовані шляхом опозиції до потворного, виразниками якого у поетичній картині світу шістдесятників стали концепти ЗЛО, ЗРАДА, СТРАЖДАННЯ: ... хто у лісі зло бридке творив, хто ніж загнав у серце деревини, – підніме руку й на життя людини (Д. Луценко); І що найтяжче: мука ж моя марна, бо зрада – діло темне і брудне (Л. Костенко). Пропозиційна частина фреймових моделей також містить інформацію про те, що потворними є брехливі та лайливі слова. Зміст пропозицій переконує в наявності у поетичній картині світу зв’язку потворного з концептами БРЕХНЯ, СВАРКА: Минули дні, як, молода і рання, Я голову ховала під крильце, на красне попадалася слівце (Т. Коломієць); А не оцей зачучверілий дворик, де зранку брудно сваряться жінки (І. Жиленко).

Належність краси матеріальному світу в поезіях українських шістдесятників репрезентована у чотирьох моделях. Перша модель представляє посесором краси світ довкілля, сприйнятий авторами цілісно. На пропозиційному рівні красу світу передає квалітатив, вербалізований у поетичних творах прикметниками прекрасний, красний: Багато вже літ живу. І все-таки я приймаю цей світ і прекрасним зву (І. Жиленко); Світе грізний мій, красний світе мій (М.Братан).

У багатьох випадках поети ототожнюють красу світу із красою землі, на що вказує друга модель, у межах якої встановлено зв’язок краси з концептом ЗЕМЛЯ. У віршах цей концепт виражений іменником земля, який у сполученні з одиницями із семою ‘краса’ має значення “ґрунт для вирощування рослин”: Хай руки згрубіло-втемнілі, – світліє земля у красі… (В. Коломієць) Репрезентація краси землі здійснюється у взаємозв’язку з концептами ПРАЦЯ, СВІТЛО.

Відповідно до третьої моделі посесорами краси постають натурфакти, водні об’єкти, планети. Групу натурфактів, яким присвоєна ознака краси, становлять рослини – дерева (сосни, берези, тополі тощо), квіти, сади, ліси: Якщо ти в цій епосі єси, У дерев набирайся краси (О. Довгий); В країні сосен, сувидських красунь, зі мною грають в піжмурки суниці (Л. Костенко); Дивись, в садах така краса, вирує листя сонне (Є. Будницька). Інформація про належність краси рослинам зафіксована в асоціативно-термінальній частині концепту КРАСА, сформована шляхом аналогізації з концептом ЛЮДИНА. У текстах використовуються метафоризовані одиниці знакового комплексу цього концепту, зокрема лексеми врода, вродливий, красуня (красень), красуватися: А над усім – Дерев прекрасна врода, ясних небес Блакитно-білий стяг (В. Коротич); Під вікном запишались красуні мальви (В. Малишко). Результати концептуального аналізу свідчать про те, що шістдесятники пов’язують красу рослинності з її кольором, що відповідно до певної пори року є асоціатом краси. Найбільше поети звертають увагу на красу осінньої природи, співвідносячи цю ознаку не з окремим кольором, а з цілою гамою “теплих” кольорів (від жовтого до багряного): Дивись, в садах така краса, вирує листя сонне, Червоне й жовте з віт звиса, І тануть мідні крони (Є. Будницька); Повітря – мов струна… І грає світ осінній В оранжевій красі (С. Тельнюк).

Низка поетичних фрагментів засвідчує зв’язок краси з водними об’єктами, а саме з річками, представленими у текстах гідронімами Тиса, Десна, Дніпро. Краса річок у досліджених поезіях передається за допомогою антропоморфної метафори, що ґрунтується на статевій диференціації: Десно, Десно, красо дівоча, в тобі – бездоння голубе (Д. Луценко); Лише Дніпро, брат вічності й краси, тече в лугах тих самих і так само (Л. Костенко). Бачення краси рідної землі пов’язане у поетів-шістдесятників із почуттям синівської любові до України. Такий зв’язок виразно простежується в їхніх пейзажних описах краєвидів: Буває часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, – оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є – дорога, явори, усе моє, все зветься – Україна (Л. Костенко).

У четвертій моделі представлено авторське розуміння краси матеріального світу, створеного людиною. Складниками цієї моделі стали концепти міста, зокрема Київ, Харків, Полтава, Кам’янець-Подільський, Канів: В серці своїм на будову несу Києва горду і вічну красу (В. Симоненко). Красу українських міст автори здебільшого пов’язують із красою людини, на що вказує антропоморфна метафора: В тобі є і ніжність Полтави, І Харкова мужня краса (Р. Третьяков); Я вперше в Києві. Це місто – прекрасне, як усмішка долі (Л. Костенко).

Досліджуючи мовне вираження краси матеріального світу в поезії українських шістдесятників, ми встановили, що цю ознаку поети співвідносять із певними творами мистецтва. Їхні назви в поетичних текстах є прецедентними іменами, використовуючи які автори апелюють до знання адресатом загальновизнаних культурних цінностей: Я за красу Сікстинської мадонни століттям поклоняюся старим (Д. Павличко); І, може, саме через те, що пам’ять, тих рук жіночих пам’ять, – в ній живе, така вона [Венера Мілоська] й прекрасна... І руками незримо в суть – людинну суть! – пливе (В. Коломієць).

Практично поза увагою українських шістдесятників залишилася краса як властивість речей побуту. Ті ж нечисленні фрагменти, що містять інформацію про красу таких речей, переконують у тому, що присвоєння краси відбувається на підставі аналогізації з людиною: Цей манекен – така прекрасна жінка: Класичні форми, зріст і все таке... (В. Малишко); Була ж у нього скрипонька – співуча краса (С. Тельнюк).