УКРАЇНСЬКІ ГОВІРКИ ПІВДЕННОЇ БУКОВИНИ (ФОНЕТИКА)

Краткое содержание

У ВСТУПІ обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, висвітлено історію вивчення українських говірок Південної Буковини, визначено мету та дослідницьке завдання, названо методи дослідження, розкрито теоретичне значення і практичну цінність одержаних результатів, показано наукову новизну, описано джерельну базу, об’єкт, предмет дослідження, структуру, наведено відомості про апробацію роботи.

У ПЕРШОМУ РОЗДІЛІ – „Українські говірки на території Румунії у світлі наукових досліджень” – розглянуто стан вивчення в мовознавстві буковинських та гуцульських українських говірок Румунії.

Українські говірки Сучавщини були об’єктом дослідження ще на початку ХХ століття.

Однією з перших була праця І.Верхратського “Дещо до говору буковинсько-руського” (1901), у якій проаналізовано деякі фонетичні та морфологічні діалектні особливості українських говірок трьох населених пунктів Південної Буковини: Кимпулунга, Молдовиці та Рус-Боула. У праці показано, якими рисами ці говірки відрізняються від української літературної мови.

Спостереження над польськими елементами як у румунських говірках на всій території Буковини, так і в гуцульських говірках спонукали Я.Янова звернути увагу на паралелізм у фонетиці і частково у словотворі різних мов суміжних територій. Була опублікована стаття “Wpіyw sіownictwa rumuсskiego na Podkarpacie, osobliwie na gwarк huculsk№” (1938), у якій дослідник засвідчує румунські запозичення і доводить доцільність розмежування Гуцульщини на північно-західну, де зберігаються давні запозичення, і південно-східну, де запозичення пізніші і їх вочевидь більше. Однак ці висновки Я.Янова були спростовані пізніше у дослідженнях І.Петруца та А.Залеського.

Першим монографічним дослідженням про українські говірки в Румунії є праця славіста Клузького університету І.Петруца “Fonetica graiului huюul din Valea Sucevei” (1957). Автор твердить, що в досліджуваній гуцульській говірці немає жодної фонетичної риси, яка не була б відома українській мові. Іншомовні впливи, серед яких найбільш відчутним є румунський, досить значні в галузі лексики, у фонетичній же системі, за його спостереженнями, вони взагалі відсутні.

Праця І.Петруца істотно доповнила відомості про гуцульські говірки низкою нових важливих спостережень.

У 1965 році І.Робчук та М.Павлюк опублікували статтю “Фоноло-гічні особливості українських говірок Румунії”. Вони використали фонологічні засади аналізу говірок, які разом із спостереженнями над звуковою реалізацією фонем у говірках дають важливу нову інформацію про досліджувані діалектні системи. Мовознавці довели, що досліджувані говірки за своїми мовними особливостями належать до двох українських наріч: південно-західного і південно-східного. До південно-західного наріччя належать закарпатські говірки в Мараморощині та Банаті, гуцульські – в Мараморощині та Сучавщині і буковинські – в Сучавщині; до південно-східного наріччя належать степові говірки у Добруджі.

Крім цього, фонетичні і морфологічні особливості буковинської говірки І.Робчук описав у працях “Sistemul folonologic al graіului ucrainean dіn Mariюeia (jud. Suceava)” (1969) i “Morfologia graіului ucrainean dіn Mariюeia (jud. Suceava)” (1971).Цей учений надрукував статтю “Вивчення українських говірок в Румунії. Говірка села Марицеї Сучавського повіту”, у якій на новому матеріалі доходить висновку, що фонетична система досліджуваної говірки в основному збі-гається із фонетичною системою загальнонародної мови, а специфічні особливості аналізує докладніше. У 1999 році побачила світ книга І.Робчука “Студії і статті”, у якій подано огляд історії вивчення   українських говірок Румунії, аналіз давніх рефлексів [о], [е] в новозакритих складах українських говорів Румунії, відомості про син-таксичні особливості, лексику з погляду її походження, регіональний атлас українських говорів та ін.

Окремі явища системи голосних гуцульських говірок висвітлені у статті І.Ребошапки “Limba huюulilor din Bucovina”. Він описав діа-лектні зміни фонетики гуцульських говірок.

Одним із перших комплексних досліджень стала дисертація К.Реґуша “Українські говірки Сучавського повіту”. Головним об’єктом його дослідження було живе мовлення діалектоносіїв дев’яти населених пунктів Південної Буковини. Автор описав лексику, фонологію, морфологію досліджуваних говірок, взаємозв’язки з іншими українськими говірками, визначив їх місце в системі південно-західного наріччя української мови.

О. Горбач на території Румунії протягом 70-80-х років обстежив близько 20-ти населених пунктів, переважна більшість яких розташована на Сучавщині та Мараморощині. Опублікував п’ять діалектних словників. Два стосуються говірок Південної Буковини, Милешовця (1987), Бродина (1997). У додатках до цих словників автор подав у стислій формі описи найважливіших фонетичних, морфологічних, подекуди й акцентуаційних рис цих говірок.

У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ – “Історія фонетичних змін буковинських та гуцульських говірок Румунії в ареальному аспекті” – виявляються й описуються сучасні континуанти вокалізму та консонантизму на місці праслов’янських голосних та приголосних звуків. Цей аналіз за осо-бливостями звукових змін дає право виділити у Південній Буковині два типи українських говірок: буковинські та гуцульські. На місці давніх голосних звуків у абсолютній більшості випадків виявлено багато континуантів, що є результатом складного історичного процесу розвитку української мови на Буковині.

У буковинських говірках Сучавського повіту континуантом етимологічного голосного *[і] на початку слова виступає звук [і]: ігрб, інбкше^и, Івбн, імъ^ети^е, ізвури^е, іти. Зрідка початковим є звук [а]: анбкше, але у деяких лексемах континуанти *[і] на початку слова зникли: мн¢и^е, гра. У середині слова між твердими приголосними фіксуємо звуки: [и^е] – кли^ен, гни^ел¢, зги^ен¢; рідше [е] – вену, шерука.

У всіх гуцульських говірках етимологічний *[і] найчастіше змінився в [и^е]: и^еглб, ъ^егра, ъ^ескра, и^енакше^и, И^евбн, и^еглб, и^емн¢ъ^е, ви^ену, кли^ен, бъ^еjмо, гни^ел¢, зги^ен¢. Після пом’якшених приголосних [д’], [т’], [н’] в середині слова виступає звук [^іи^е]: д’^іъ^ек¢іj, ход’^іъ^ет¢і, т’^іъ^ехо, молот’^іъ^ет¢і, н’^іъ^етка, дн’^іъ^ена. Зауважимо, що континуантами етимологічного *[і] в буковинських говірках є широкий спектр звуків: [і], [и], [и^е], [е], [а], а в гуцульських говірках засвідчені тільки два звуки: [^іи^е] після м’яких приголосних [д¢], [т¢], [н¢] та [и^е] на початку слова і в середині після інших приголосних.

Континуантами етимологічного голосного *[е] у буковинських говірках Сучавщини в ненаголошеній позиції є звуки [и^е], [е^и], [и]: зи^елйни^еj, хучи^емо, до си^елб, пе^ичему, ше^ипб, нимб. Після пом’якшених [д’], [т’], [н’] виступає звук [і]: н’імб, д’ішй^ави^еj; після інших приголосних – звук [e]: шйсти^еj, черпбк, червъ^ек, учйра, грйбл¢і. У новому закритому складі *[е] змінився в [і]: ус¢ін¢ (у всіх буковинських та гуцульських говірках)... в¢нў < ведлъ, п¢нч, м¢ід.

У гуцульських говірках Південної Буковини після передньоязикових [д¢], [т¢], [н¢] у наголошеній позиції виступає звук [^іе^а]: д¢^ій^ахок¢(т¢), д¢^ій^ари^ево, н¢^ій^аго, т¢^ій^абе; перед твердими приголосними, крім [д¢], [т¢], [н¢], – звук [е^а]: цй^аго, лй^аду, Пй^атри^е, сй^ами^еj, рй^абра, в іменниках се-реднього роду в кінці слів фіксуємо голосний [е]: колус¢е, ви^ес¢іл¢е, знан¢й, п¢ід:бш¢е, клуч¢е.

Континуантом етимологічного голосного *[м] у говорах Сучавщини виступає звук [і]: л¢нто, с¢нно, хл¢іб. Континуант *[м] > [і] в ненаголошеній позиції переходить в [у] в окремих словах: цулувбти^е, але фіксуємо і континуант [і]: ц¢іл¢увбти^е. У слові цhпко у гуцульських говірках засвідчені два континуанти [і]: ц¢нпко та [у]: цэпко.

У буковинських говірках етимологічний *[ь] під наголосом змі-нився в [е]: ден¢, швйц, овйс, орйў, жйрти^е; на місці ненаголошеного *[ь] засвідчені голосні [и^е], [е^и], [і]: ми^ен¢н, де^ирэ, ди^ерэ, м¢ін¢н.

Характерною рисою буковинських говірок Сучавщини є поява другого повноголосся, яке є результатом змін етимологічного *[ь]. Давня форма слова вьрхъ має звучання вйрех, але паралельно до форми з другим повноголоссям виступає і варіант з м’яким [р¢]: вер¢х (сйбе^и).

У гуцульських говірках Сучавщини континуантами голосного *[ь] засвідчені звуки [^іе^а], [е^а], [е^и], [и^е], після середньоязикових м’яких [д¢], [т¢], [н¢] – звук [^іе^а]: д¢^ій^ару, д¢^іе^ан¢; після твердих приголосних – звук [е^а]: пе^ан¢, шве^ац¢, орй^ау, жй^арт¢і. У ненаголошеній позиції фіксуємо звуки [и^е]: сли^езб, ми^ен¢н та [и]: мин¢н, у слабкій позиції етимологічний *[ь] зредукувався до нуля звука: дн¢а, пн¢а.

У говірках Південної Буковини континуантом етимологічного *[Q] = [@] засвідчений звук [у] на початку слова: эгол¢, эгол, утруба, уб’нр, эjна, эjко; у середині слова: гэска, дэти, трубб, рукб, губб; у формах інфінітива: дос¢и^егнэт¢і, прич¢ъ^екнут¢і, чукнут¢і та в кінці слова: хучу, мужу, ведэ, ідэ, будэ, кричэ. Інтервокальний приголосний [j] у закінченнях -оjу, -еjу зник, а голосний [у] змінився у звук [ў], тому маємо: рукуў, ск¢інуў.

В українських говірках Сучавщини континуантом етимологічного *[u] виступає [у] в всіх позиціях: убран¢й, усбти^еj, ук¢ікбч, бэл¢кат¢і, буз¢ук, ґ¢эґнут¢і, журавйл¢, тбту.

У буковинських говірках Сучавщини континуантами етимологічного голосного *[к] = [#] у наголошеній засвідчені звуки: [е] – з¢ек¢, з¢ет¢, мн¢йсо, к¢йгне^и; у ненаголошеній позиції [і] – тр¢істъ^е, мн¢ікъ^еj. Під впливом української літературної мови на місці етимологічного*[к] виступає також голосний [а]: з¢ат¢, т¢бгне^и. У частці *[-sк] звучить голосний [а]: пи^етбўс¢а. Виняток становлять буковинські говірки сіл Роґожешти та Іпотешти, в яких континуантом *[к] у частці *[-sк] виступає голосний [і]: пи^етбус¢і.

У гуцульських говірках на місці *[к] у наголошеній позиції засвідчуємо [и^е]: мн¢и^ек¢ъ^еj, тр¢и^естъ^е; у ненаголошеній позиції виступає звук [і]: пбмн¢ік¢, д¢^ій^ас¢ік¢. Але у кінці слова у частці си^е *(< sк) фіксуємо континуант [и^е]: мъ^ети^еси^е, бръ^ети^еси^е, пи^етбўси^е.

Континуантом етимологічного голосного *[а] на всій досліджуваній території виступає звук [а] як після твердих, так і після м’яких приголосних: лбба, травб, козб, дн¢ам, пол¢бм, скръ^ен¢а. Однією з найпоширеніших змін у буковинських говірках Сучавщини є зміна [а] > [е] у наголошеній позиції після м’яких приголосних [ж¢], [ч¢], [ш¢], [j]: ж¢йба, ч¢ес, ш¢йпка, jйгн¢і, jйс¢ін¢. Паралельно засвідчуємо лексеми: жбба, час, шбпка, jбс¢ін¢, jбгн¢і, jбгн¢е. У ненаголошеній позиції після м’яких приголосних на місці [а] виступає голосний [і]: ш¢іпкъ^е, л¢ігбт¢і, в¢нмн¢і, нас¢нн¢і.

У говорах Південної Буковини континуантом етимологічного голосного *[о] є звук [о] на початку слова, перед твердими та м’якими приголосними: устра, отэт, об¢ід ус¢ди^е. У буковинських говіркахСучавщини голосний [о] змінився в [у] перед складом з наголошеним [у]: кугэт, кужэх, кумэ; перед наголошеним [а], [і]: унб, уб¢нд, усл¢нп. У новому закритому складі *[о] змінився в [і]: с¢іл¢, г¢іс¢к¢, ф¢іст. Перед складом з наголошеним [а] голосний [о] зберігається: колбч, богбч, але у Роґожештах голосний [о] перед складом з наголошеним [а] змінюється в [а]: калбч, багбти^еj.

У гуцульських говірках на місці *[о] у новому закритому складі засвідчений звук [и^ы] після губних : би^ык, ми^ыст, фи^ыст; передньоязикових: узъ^ыр, ри^ыг, си^ыл¢; задньоязикових: ки^ыт, ки^ын¢ тхи^ыр та фарингального [г]: гъ^ыр¢ко, ги^ыск¢. Отже, досліджувані нами буковинські і гуцульські говірки Південної Буковини, що в Румунії, у загальноукраїнському контексті сучасного живого мовлення зберігають наслідки тих самих історичних звукових змін, що і сусідні з ними українські діалекти Північної Буковини і навіть переважної більшості сусідних говірок на території України.

Cистема приголосних у досліджуваних говірках має як спільно-    українські, так і реґіональні наслідки історичних процесів.

Губні приголосні успадковані без змін від раннього періоду розвитку праслов’янської мови: ббба, бе^исбга, пбр¢к, пуп, пъ^ет¢і; вбта, вэли^ец¢а, мблфа, мэдри^еj, мъ^ет¢і. Перед голосним переднього ряду [і] вони зазнали пом’якшення: б’нгат¢і, б’нб, п’нр¢і, п’нп, в’ікну, в’нчно, м’ішук, м’нцно, ф’ір¢бнок, ф’іст. На місці праслов’янських звукосполучень губний плюс [j] у буковинських та гуцульських говірках Румунії виступають звукосполучення [бj], [пj], [вj], [мj], [фj]: рубjі, л¢эбjі, спjут, луўjу, луўjе, лумjу, трафjйjі. Приголосний [ў] виступає перед губними: ўбран¢ъ^е, убъ^ети^е, ўпр¢нт¢і; перед передньоязиковими [д], [т], [з], [с], [н], [ш], [л], [ч]: ўдбри^ети^е, ўт¢йрт¢і, ўз¢йті, ўставбті, ўноч¢н, ўшъ^еті, ўл¢нтку, ўчъ^ет¢і. Нескладотворчий [ў] засвідчений в середині слова після голосного: пеўно, слъ^еўка, даўну і в кінці слова: давбў, знбў, зум¢нў.

Звук [ф] фіксуємо там, де в говірках південно-східного наріччя виступають звуки [хв], [кв], [х], [п]: фалъ^ет¢і, фъ^ыст, фъ^ыртка, фатбт¢і, фартэх, ф¢нртка, фасул¢а, фатбти^е, фэтро, потрафъ^ети^е. Тобто звук [ф] у говірках Південної Буковини має значно ширше функціональне навантаження, аніж в літературній мові. Ці зміни сталися під впливом запозичень слів із звуком [ф] з інших мов: румунської, угорської, німецької: фолосъ^ети^е (використовувати, уживати), фацбрни^ек (лицемір), фудэл¢ни^еj (гордий), фбца (лице), фръ^ека (страх), фуркулъ^ец¢а (вилка), фолус (користь).

В іменниках приголосний [н¢:] зазнав стягнення у позиції після голосного на місці давнього звукосполучення *[-ьjе] на всій досліджуваній території Південної Буковини: паутйн¢а, кор¢нн¢а, барабулъ^ен¢і, бурач¢ъ^ен¢і, гарбузъ^ен¢і. Приголосний [ч¢] виступає континуантом звукосполучення *[tj]: св¢нч¢у, колуч¢у, трбч¢у. У дієсловах другої дієвідміни першої особи однини перед закінченням -у приголосні шумні [ж], [ч], [ш] переходять у м’які приголосні [з¢], [к¢], [с¢]: вужу → воз¢у, св¢нчу → св¢нк¢у, трбчу → трбк¢у, прушу → прус¢у, нушу → нус¢у. Перехід [ч] → [к¢] – це перезвук [т¢] > [к¢], оскільки [к¢] виступає на місці етимологічного *[t]: плат¢э → плак¢э, молут¢у → молук¢у. М’який приголосний [к¢], що є перезвуком *[t¢], виступає перед голосними [і], [и^е], [а], [у]: к¢ікбт¢і, к¢нтка, лъ^еск¢і, у св¢нк¢і, плак¢нт, хок¢нў, у газйк¢і, к¢ъ^егне, к¢ъ^ешко, лъ^еск¢а, ш¢бск¢а, жи^ек¢б, пуск¢у, заплак¢э; та у кінці слова: л¢нкок¢, н¢нхок¢, хок¢, ш¢іс¢к¢, тръ^ец¢ік¢, с¢імнбц¢ік¢. М’який приголосний [к¢] фіксуємо в суфіксі [ск¢] < *[stj]: мбск¢у ← *[mastjо], такий же перехід реалізує і звукосполучення [шч] < *[stj]: мбшчу – мбск¢у. У деяких буковинських говірках фіксуємо [ш¢ш¢] < *[stj]: мбш¢ш¢у, пэш¢ш¢у, пйш¢ш¢у. З усіх континуантів найбільш поширеним у гуцульських говірках є м’який шумний приголосний [ш¢]: ш¢эпат¢і (подекуди він трапляється і в буковинських говірках).

У гуцульських говірках приголосний [j] зникає у середині слова після нелабіалізованого голосного [і]: Мар¢нка (Мар¢нjка), Соф¢нка (Соф¢нjка), у кінці слів після голосного [і]: червбт¢і, нбш¢і, ве^илй^ик¢і, малйн¢к¢і, у новому закритому складі після голосного [и^ы] < *[о] в гуцульських говірках м’який [j] зник і склад став відкритим: твъ^ы, мъ^ы, свъ^ы. Іноді в буковинських говірках виступає форма: м¢і, св¢і, тв¢і, в Дарманештах та Роґожештах зафіксовані паралельні форми: м¢іj – м¢і, св¢іj – св¢і, тв¢іj – тв¢і. У гуцульських говірках м’який приголосний [к¢] перед [^іи^е] набуває найбільшого ступеня палатальності [к′′]: к′′^іъ^ешко, к′′^іъ^еснут¢і, к′′^іъ^ешка, к′′^іи^ертъ^ена.

У буковинських говірках Сучавщини [х¢] виступає завжди м’яким перед [і] будь-якого походження: х¢ібб, рах¢іўн¢ъ^ек, х¢нтанка, х¢іх¢нкати^е, тх¢ір, сх¢ід, трух¢і. На досліджуваній території перед голосним [и^е] приголосний [х¢] зазнає пом’якшення: х¢ъ^етри^еj, порох¢ъ^е, запах¢ъ^е, дах¢ъ^е, трух¢и^е. Гуцульські говірки та зрідка буковинські знають сильну палатальну вимову приголосного [х′′]: х′′^іъ^етри^еj, порох′′^іъ^е, дах′′^іъ^е, запах′′^іъ^е.

На стику слів перед глухими приголосними фарингальний [г] оглушується: м¢і при^еjтъ^е, вуро карбjе, пом¢н тбтов¢і. Перед глухими приго-лосними в середині слова приголосний [г] оглушується або змінюється в [х]: н¢нхот¢, лйхко, л¢ахтъ^е, б¢нхти^е. У Південній Буковині фарингальний [г] виступає напівм’яким перед голосним [i]: г^.нц, г^.нрши^е, г^.іс¢к, г^.іркй, г^.нрко, г^.іл¢і, г^.іркуўбт^еj, ог^.ндни^еj, тог^.нт, стуг^.ін. Перед голосним [и^ы] фарингальний [г], на відміну від буковинських говірок, виступає завжди твердим приголосним: ги^ыц, гъ^ырко, ги^ыркуўбти^еj, огъ^ыдни^еj.

Отже, в українських говірках Південної Буковини Румунії збе-реглися всі діахронічні ланки еволюції звуків у граматичних формах, на підставі чого стало можливим реконструювати їхній розвиток. Ці зміни тісно пов’язані з відповідними змінами в буковинських та гуцульських говірках Північної Буковини.

У ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ – “Звукові зміни на сучасному етапі у буковинських та гуцульських говірках Румунії” – проаналізовано особливості діалектних змін у системах вокалізму та консонантизму. Описуються зміни в сполученнях голосних і приголосних звуків: асиміляція та диссиміляція приголосних, спрощення у групах приголосних, приставні приголосні звуки, явище аферези, синкопи та апокопи у говірках Південної Буковини.

Вокалізм буковинських говірок складається з шести фонем: /а/, /е/, /и^е/, /і/, /о/, /у/.

Наголошений вокалізм після твердих приголосних складається із п’яти звуків: [и^е], [е], [а], [о], [у]. Виняток становлять говірки сіл Марицеї та Калінешти, де замість етимологічного *[о] в нових закритих складах виступає [и^ы]: жъ^ынка, шъ^ыск¢, ви^ын, ми^ыл¢. Етимологічний голосний *[е] змінився в [о] після шиплячих [ж], [дж], [ч], [ш], якщо в наступному складі стояв споконвічно твердий приголосний: жуўти^еj, джури^ени^е, чогу, чурни^еj, шуўк.

Наголошений вокалізм після м’яких приголосних складається із шести звуків: [і], [и^е], [е], [a], [о], [у]. Голосний [е] виступає на місці [а] після м’яких приголосних: пjек¢, св¢йто, бол¢йчка, скл¢йнка, ц¢йтка, ч¢ес, ж¢йба. Вставний [e] засвідчується перед сонорними [р], [л¢], [н¢]: в¢нте^ир, журавйл¢, п¢ісйн¢.

Ненаголошений вокалізм після твердих приголосних складається з п’яти звуків: [и^е], [е], [a], [о], [у]. Фонема /и^е/ реалізується звуковиявом /и^і/ у позиції після твердого приголосного перед м’яким приголосним: жи^ік¢й, ши^ік¢й, кри^іч¢бти^е. Фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується звуками [і], [e^и], [и^е] в залежності від звукового оточення. Характерно, що ці звуковияви навіть у тій самій говірці можуть виступати паралельно: ниґ¢нл¢а - ни^еґ¢нл¢а – не^иг¢нл¢а – ніґ¢нл¢а, тибй – ти^ебй – те^ибй – тібй. Звуковияв [и^e] виступає в закінченнях після твердих приголосних: брбтови^е, хлупцеви^е. Однією з рис ненаголошеного вокалізму є те, що голосні [о], [е] у другому складі повноголосних форм зазнали ре-дукції: борнувбти(боронувбти), бордб(бородб), голвуў(головуў), гулду(гулоду), чолв¢нк(чолов¢нк), чйрво(чйрево), се^ирдб(се^иредб), че^ирвък (че^иревък). Ненаголошений голосний [o] перед складом з наголошеним голосним [у] реалізується як [у]: кужэх, бурсэк, унэч¢і, кумэ, унэк. Запозичені з румунської мови слова теж підлягають цим фонетичним змінам: кумпаратнва (cooperativг), кулбстра (colastrг). Голосний [о] в позиції між губними і передньоязиковими інколи має тенденцію до підвищення своєї вимови, наближається до лабіалізованого [у^о] або [у]: рокбў // ру^окбў, борбк // бурбк // бу^орбк, рузум // рузу^ом // рузом, богбj // бугбй. Ці звуковияви взаємозамінні.

Ненаголошений вокалізм після м’яких приголосних складається із п’яти звуків: [і], [и^е], [a], [о], [у]. Голосний [е] в ненаголошеній позиції звужує свою вимову у напрямку до голосного [і]: п¢ітл¢увани^еj, кэс¢ін¢, ч¢ірвбк, ч¢ірвуни^еj, кэч¢ір¢і, н¢нс, ст¢іблу, стэд¢ін¢, т¢іпйр, си захли^енбjі, jігу, знбjіш. Ця фонетична риса фіксується у ряді слів румунського походження: н¢іпута (онука), н¢івуjа (потреба). Ненаголошений голос-ний [і] виступає на місці [а] після м’яких приголосних: к¢ігнэті, мн¢ікэш, сун¢ішни^ек, ш¢інувбті, ч¢істувбт¢і.

Вокалізм гуцульських говірок Південної Буковини має у своєму складі сім фонем: /а/, /и^ы/, /и^е/, /е^а/, /і/, /о/, /у/.

Наголошений вокалізм після твердих приголосних складається із шести звуків: [и^ы], [и^е], [е^а], [а], [о], [у]. Фонема /и^ы/ є континуантом етимологічного *[о] в новозакритих складах: ви^ын, ки^ын¢, ки^ыт. В обмеженій кількості слів виступає [и^ы] < *[е] в нових закритих складах після шиплячих і [ц]: ши^ыск¢, жъ^ынка, ци^ыт.

Основним виявом фонеми /и^е/ на початку слова виступає звук [и^е]: ъ^енши^е,j, ъ^ескра, ъ^еглб, и^ерж¢б, и^емн^іъ^е та в середині слова перед [j]: кръ^еjу, шъ^еjа, ли^еj, ми^еj.

Наголошений вокалізм після м’яких приголосних складається з  шести звуків: [і], [^іи^е], [^іе^а], [а], [о], [у]. Алофон [^іи^е] фіксуємо після м’яких середньоязикових [д¢], [т¢], [н¢] та м’яких задньоязикових [ґ¢], [к¢], [x]: д¢^іъ^ерка, т^іи^е, т¢^іъ^ехо, дн¢^іъ^ена, ґ¢^іъ^екуjу, ґ¢^іи^ерлбнка, к¢^іи^ертъ^ена, пук¢^іъ^ета, сух¢^іъ^еj, х¢^іъ^етри^еj. Репрезентантом фонеми /е^а/ після м’яких [д¢], [т¢], [н¢] виступає звук [^іе^а]: д¢^ій^аше^иво, д¢^ій^аре^иво, молод¢^ій^а, т¢^ій^амно, т¢^ій^аўкнут¢і, пли^ет¢^ій^а, н¢^ій^аго, н¢^ій^або, к¢іўн¢^ій^а. Звук [и^е] засвід-чений після губних у сполученні з [j]: вjъ^ела, пjъ^еўка; після задньоязикових [к¢], [ґ¢] < [т¢], [д¢]: к¢ъ^ешко, к¢ъ^егни^е, ґ¢и^ек, ґ¢ъ^екуўат¢і. Після м’яких приголосних [з¢], [с¢], [ц¢], [дз¢], [ж¢], [ч¢], [ш¢] засвідчені звуки [е^и], [и^е], [е], [і]: з¢ъ^ебра, ўз¢ъ^ет¢і, з¢ъ^ек¢, з¢нрка, пос¢йґ¢, с¢нно, ц¢ъ^епат¢н, ц¢нхо, дз¢ъ^ема, кри^еж¢ъ^еўка, ж¢е^ил¢, ж¢ъ^елуват¢і, ж¢ъ^еба, ж¢ннка,ч¢ес, в¢іч¢ъ^ери^ет¢і, кач¢ъ^ета, ч¢нчка, ш¢ъ^епка, кош¢й^ира, ш¢нтка.

Ненаголошений вокалізм після твердих приголосних складається із шести звуків: [и^ы], [и^е], [е^а], [а], [о], [у]. Фонема /и^е/ є континуантом етимологічного *[і], що відповідає українському літературному [и], і виступає у позиції після [р], [л]: сли^езб, бли^ехб.

Ненаголошений вокалізм після м’яких приголосних складається із п’яти звуків: [і], [и^е], [а], [о], [у]. Звук [и^е] на місці [а] будь-якого походження репрезентується алофонами [і], [и^е], [е^и], [е]. У ненаголошеній позиції реалізується звуками [і], [и^е] (рідше): т¢іпйр, ти^епйр, н¢імб, ни^емб, а також [е]: тепйр . Голосний [и^е] вживається після м’якого  шумного [ч¢]: ч¢и^ерпбк, ч¢и^есбт¢і, ч¢и^ерн¢ъ^ец¢а, ч¢и^етвй^ар¢. Голосні [и^е], [і] після м’яких задньоязикових [ґ¢], [к¢], [x¢], фарингального [г] та передньоязикового [ч¢] можуть вживатися паралельно: чи^естотб // ч¢істотб; к¢и^едбт¢і // к¢ідбт¢і, к¢и^евбти // к¢івбти, ґи^ерлбнка // ґ¢ірлбнка, ґи^елъ^етка // ґ¢ілъ^етка, хъ^етрувбт¢і // х¢ітрувбт¢і, х¢ъ^етбт¢і // х¢ітбт¢і. Характерною рисою говірок Сучавщини є нерегулярна зміна [е] > [і] в ненаголошеній позиції: твуjі, грбjі, к¢іртъ^ена, к¢ірэjі, к¢іптбр. Фонема /о/ репрезентована звуками [о], [о^у], [у]: о^унэч¢а – унэч¢а, гулэбка, ко^умэ – кумэ, о^ушукбт¢і – ушукбт¢і, ко^ужэх – кужэх. Після задньоязикових [к], [x] голосний [o] в середині слова є вставним звуком: вогун¢, кухун¢. У позиції після голосного звук [у] має нескладо-творчий характер: віў, орйў, шоўк, воўк, браў, драў, знаў, к¢ікбў, уми^е-рбў, давбў, уби^евбў. Голосний [і] зазнає перезвуку в ненаголошеній позиції, наприклад,: ц¢нпко (цэпко), ц¢нлувбт¢і (цулувбт¢і) – тут голос-ний [у] є перезвуком [i], порівн.: цнпко, цілувбти.

Гуцульські говірки Сучавщини компактні, а буковинські – розчленовані різними діалектними масивами румунської мови.

Система приголосних буковинських говірок Сучавщини включає 39 фонем. У тому числі 22 твердих приголосних: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /дз/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /щ/, /дж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/ і 17 м’яких приголосних: /д¢/, /т¢/, /з¢/, /с¢/, /ц¢/, /дз¢/, /л¢/, /н¢/, /р¢/, /ж¢/, /ч¢/, /ш¢/, /дж¢/, /г¢/, /ґ¢/, /к¢/, /х¢/.

Система консонантизму гуцульських говірок Південної Буковини налічує 40 фонем, у тому числі 22 тверді приголосні: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /дз/, /дж/, /с/, /ц/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, /ґ/, /к/, /х/, /г/ і 18 м’яких приголосних: /д¢/, /т¢/, /з¢/, /дз¢/, /с¢/, /ц¢/, /л¢/, /н¢/, /р¢/, /ж¢/, /дж¢/, /ч¢/, /ш¢/,/м¢/, /j/, /ґ¢/, /к¢/, /х¢/.

Місцеві відмінності виявляються в комбінаторних варіантах фонем та в паралельному вживанні їх і не виходять за межі особливостей консонантизму буковинських та гуцульських говірок Північної Буковини.

У підрозділі „Кореляція твердості-м’якості приголосних” аналізуються звуковияви твердих і м’яких приголосних фонем передньоязикових: /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /дз/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, /з¢/, /с¢/, /ц¢/, /дз¢/, /р¢/, середньоязикових м’яких /j/, /д¢/, /т¢/, /л¢/, /н¢/, задньоязикових /ґ/, /к/, /х/ та глоткової /г/. Утворюють корелятивні пари тверді приголосні /д/, /т/, /н/, /з/, /ж/, /ш/, /с/, /ц/, /дз/, /л/, /р/ з м’якими приголосними /д¢/, /т¢/, /н¢/, /ж¢/, /ш¢/,/з¢/, /с¢/, /ц¢/, /дз¢/, /л¢/, /р¢/. Наприклад: /д/ – /д¢/ вуду - вуд¢у; /т/ – /т¢/ жи^етб - жи^ет¢б; /н/ – /н¢/ дна – дн¢а, ніс – н¢іс; /ж/ – /ж¢/ жбрт – гож¢бк, жббрак - сбж¢а; /ш/ – /ш¢/ дэшу – дэш¢у, дашук - дош¢ук; /з/ – /з¢/ зъ^еми – з¢ъ^еми; /с/ – /с¢/ усум – ус¢ум; /ц/ – /ц¢/ цбпати^е - ц¢бпати^е, цэкати^е - ц¢экати^е; /дз/ – /дз¢/ дзуркат¢і – дз¢убат¢і; /л/ – /л¢/ дэла – дэл¢а; /р/ – /р¢/ м¢ір – м¢ір¢, трухи - тр¢ух. Кореляція звуків /д/ - /ґ¢/, /т/ - /к¢/ веде до їх чергування в однокореневих словах: іду – іґ¢іт, хбта – у хбк¢і, плбта – плак¢б. Однак твердий [ґ] ніде не протиставляється м’якому [ґ¢], а [к] ніде не протиставляється м’якому [к¢]. Це доказ того, що звуковияви [ґ¢¢], [к¢¢] не є фонемами, а алофонами фонем [д¢], [т¢], наприклад перед голосними переднього ряду [і], [е]: буґ¢йк, ґ¢йкуjу, въ^еґ¢іў, си^еґ¢нли^е, неґ¢нл¢а, хок¢нти^е, верк¢нти^еси^е.

У підрозділі „Кореляція двзінкості-глухості приголосних”       визначається, що за опозицією дзвінкості-глухості є 12 пар: /б/–/п/ брбти – прбти^е, бъ^ети^е – пъ^ети^е; /д/–/т/ дъ^ем – тъ^ем, дбм – тбм; /д¢/–/т¢/ д¢нк – т¢нк, д¢нло – т¢нло, /дз/ – /ц/ кукурэдз – кукурэц; /дж¢/ – /ч¢/ го^улэбка – гулэбка, ко^умэ – кумэ, о^ушукбт¢і – ушукбт¢і, ко^ужэх – кужэх. Після задньоязикових [к], [x] голосний [o] в середині слова є вставним звуком: вогун¢, кухун¢. У позиції після голосного звук [у] має нескладо-творчий характер: віў, орйў, шоўк, воўк, браў, драў, знаў, к¢ікбў, уми^е-рбў, давбў, уби^евбў. Голосний [і] зазнає перезвуку в ненаголошеній позиції, наприклад,: ц¢нпко (цэпко), ц¢нлувбт¢і (цулувбт¢і) – тут голос-ний [у] є перезвуком [i], порівн.: цнпко, цілувбти.

Гуцульські говірки Сучавщини компактні, а буковинські – розчленовані різними діалектними масивами румунської мови.

Система приголосних буковинських говірок Сучавщини включає 39 фонем. У тому числі 22 твердих приголосних: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /дз/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /щ/, /дж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/ і 17 м’яких приголосних: /д¢/, /т¢/, /з¢/, /с¢/, /ц¢/, /дз¢/, /л¢/, /н¢/, /р¢/, /ж¢/, /ч¢/, /ш¢/, /дж¢/, /г¢/, /ґ¢/, /к¢/, /х¢/.

Система консонантизму гуцульських говірок Південної Буковини налічує 40 фонем, у тому числі 22 тверді приголосні: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /дз/, /дж/, /с/, /ц/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, /ґ/, /к/, /х/, /г/ і 18 м’яких приголосних: /д¢/, /т¢/, /з¢/, /дз¢/, /с¢/, /ц¢/, /л¢/, /н¢/, /р¢/, /ж¢/, /дж¢/, /ч¢/, /ш¢/,/м¢/, /j/, /ґ¢/, /к¢/, /х¢/.

Місцеві відмінності виявляються в комбінаторних варіантах фонем та в паралельному вживанні їх і не виходять за межі особливостей консонантизму буковинських та гуцульських говірок Північної Буковини.

У підрозділі „Кореляція твердості-м’якості приголосних” аналізуються звуковияви твердих і м’яких приголосних фонем передньоязикових: /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /дз/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, /з¢/, /с¢/, /ц¢/, /дз¢/, /р¢/, середньоязикових м’яких /j/, /д¢/, /т¢/, /л¢/, /н¢/, задньоязикових /ґ/, /к/, /х/ та глоткової /г/. Утворюють корелятивні пари тверді приголосні /д/, /т/, /н/, /з/, /ж/, /ш/, /с/, /ц/, /дз/, /л/, /р/ з м’якими приголосними /д¢/, /т¢/, /н¢/, /ж¢/, /ш¢/,/з¢/, /с¢/, /ц¢/, /дз¢/, /л¢/, /р¢/. Наприклад: /д/ – /д¢/ вуду - вуд¢у; /т/ – /т¢/ жи^етб - жи^ет¢б; /н/ – /н¢/ дна – дн¢а, ніс – н¢іс; /ж/ – /ж¢/ жбрт – гож¢бк, жббрак - сбж¢а; /ш/ – /ш¢/ дэшу – дэш¢у, дашук - дош¢ук; /з/ – /з¢/ зъ^еми – з¢ъ^еми; /с/ – /с¢/ усум – ус¢ум; /ц/ – /ц¢/ цбпати^е - ц¢бпати^е, цэкати^е - ц¢экати^е; /дз/ – /дз¢/ дзуркат¢і – дз¢убат¢і; /л/ – /л¢/ дэла – дэл¢а; /р/ – /р¢/ м¢ір – м¢ір¢, трухи - тр¢ух. Кореляція звуків /д/ - /ґ¢/, /т/ - /к¢/ веде до їх чергування в однокореневих словах: іду – іґ¢іт, хбта – у хбк¢і, плбта – плак¢б. Однак твердий [ґ] ніде не протиставляється м’якому [ґ¢], а [к] ніде не протиставляється м’якому [к¢]. Це доказ того, що звуковияви [ґ¢¢], [к¢¢] не є фонемами, а алофонами фонем [д¢], [т¢], наприклад перед голосними переднього ряду [і], [е]: буґ¢йк, ґ¢йкуjу, въ^еґ¢іў, си^еґ¢нли^е, неґ¢нл¢а, хок¢нти^е, верк¢нти^еси^е.

У підрозділі „Кореляція двзінкості-глухості приголосних”       визначається, що за опозицією дзвінкості-глухості є 12 пар: /б/–/п/ брбти – прбти^е, бъ^ети^е – пъ^ети^е; /д/–/т/ дъ^ем – тъ^ем, дбм – тбм; /д¢/–/т¢/ д¢нк – т¢нк, д¢нло – т¢нло, /дз/ – /ц/ кукурэдз – кукурэц; /дж¢/ – /ч¢/ дж¢м¢іл¢ – ч¢м¢іл¢; /з/–/с/ л¢із – л¢іс; /з¢/–/с¢/ з¢нла – с¢нла, коз¢н – кос¢н, з¢ат¢ – с¢ад¢; /ґ/–/к/ ґэл¢а – кэл¢а, ґэма – кэма, ґбра – кбра; /ґ¢/–/к¢/ ґ¢нло – к¢нло, ґ¢іткъ^е – к¢іткъ^е; /ж/–/ш/ жъ^ети^е – шъ^ети^е, ли^ежбти^е – ли^ешбти^е, у жур¢н – у шур¢н; /г/–/х/ гулод – хулод; /ґ¢/–/ц¢/ ґ¢нўка – ц¢нўка. Безпарними залишаються глухі приголосні [ч], [х¢], [ф].

У підрозділі „Асимілятивно-дисимілятивні зміни приголосних” розглядаються зміни приголосних, що відбулися в буковинських та гуцульських говірках Сучавщини.

Говірки Південної Буковини характеризуються значною кількістю асимілятивних змін. Одні з них збігаються з асимілятивними змінами, що відбулися на всьому просторі поширення української мови, інші мають локальний характер. За якістю розрізняють асиміляцію щодо місця і способу творення, щодо м’якості, щодо дзвінкості та глухості й асиміляцію щодо носової вимови.

Асиміляція за дзвінкістю. Глухі приголосні у позиції перед дзвінкими внаслідок регресивної асиміляції переходять у дзвінкі: [т] → [д], [т¢] → [ґ¢], [с¢] → [з¢], [к] → [г], [к] → [ґ]: футбул - фудбул, борот¢бб – бороґ¢бб, прус¢ба – пруз¢ба, ус¢де^а – уз¢де^а, jбкби^е – jбгби^е, аjбкжи^е – аjбґжи^е. Асиміляція у межислівному вияві засвідчена при швидкому темпі мовлення: колъ^ес забэў – колъ^ез забэў.

Асиміляція за глухістю. У говірках Сучавщини дзвінкі приголосні [б], [д], [з], [ж], [г] у позиції перед глухими внаслідок регресивної асиміляції втрачають дзвінкість, перетворюючись у глухі [п], [т], [с], [ц], [ш], [шш], [х]. Дзвінкі свистячі уподібнюються до глухих шиплячих, переходячи у шиплячі, – асиміляція повна: ббпчи^ен, зв¢нтк¢и^е, р¢нтко, зв¢нцци^е, к¢ішкъ^еj, шшъ^ети^е, блъ^ешш¢і, вохкъ^еj, н¢нхт¢і, ни^ехбрни^еj. Дзвінкі приголосні оглушуються в кінці слова перед глухими приголосним початку наступного слова: н¢іш , р¢іш, морус, об¢нт там, курэц сухъ^еj, в¢іт туго.

Асиліляція за місцем і способом творення. У буковинських та гуцульських говірках найбільшого поширення набула повна асиміляція при збігові свистячих, а також у позиції [д] плюс шиплячий: [з] → [ш] (блъ^ешш¢іj), [с] → [ш] (въ^ешш¢іj), [д] → [ч] (св¢нчч¢іти^е).

Фрикативний [с] перед проривним [к] переходить в африкату [ц]: пбнски^еj – пбнцки^еj, ци^егбнски^еj – ци^егбнцки^еj.

Фрикативні шиплячі уподібнюються до наступних свистячих: у лъ^ежц¢і – у лъ^ес¢ц¢і; на душц¢і – на дус¢ц¢і.

Іноді засвідчуємо прогресивну асиміляцію за способом творення на віддалі: ш¢істнбдц¢ак¢ – ш¢існбц¢ік¢, а в мовленні старшого покоління свистячий [с] під впливом шиплячого [ш] попереднього складу також змінився на [ш]: ш¢ішнбц¢ік¢, с¢імнбц¢ік¢.

Асиміляція до носової вимови стосується зміни губних приголосних: [б], [в], [м] та передньоязикового [л]. Плавний [л] в позиції після носового [м] переходить у носовий [н] внаслідок прогресивної асиміляції: улумлена – улумнена.

Носовий [м] асимілює наступний середньоязиковий [j]: [мj] – [мн¢]: мjбсо – мн¢ъ^есо, мjата – мн¢ъ^етка, мjакъ^еj – мн¢ікъ^еj.

Асиміляція губного [б] до губного [м] перед носовим приголосним [н]: др¢ібн¢н – др¢імн¢н.

У гуцульських говірках Сучавщини носовий приголосний [м] асимілює губний [б]: обмбн – оммбн.

Асиміляція приголосних щодо м’якості має регресивний характер. Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] перед м’якими [д¢], [т¢], [з¢], [с¢], [ц¢], [н¢], [л¢] вимовляються м’яко: побуж¢н¢і, въ^еш¢н¢а, поруж¢н¢і, туч¢н¢і. Приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [дз], [н] перед м’якими чи пом’якшеними приголосними пом’яшуються: рбд¢іс¢к¢, пэт¢н¢а, з¢в¢ір, п¢нс¢л¢а, ц¢в¢ітук, дз¢в¢інук, д¢в¢ір, сн¢іг.

У буковинських говірках зафіксована прогресивна асиміляція щодо м’якості приголосного [с], яка має місце у прикметниковому суфіксі -¢ск- після м’яких сонорних приголосних [л¢], [н¢]: ковбл¢с¢киj, сел¢бн¢с¢киj.

У підрозділі „Дисиміляція приголосних” розглядаються приго-лосні звуки, які здатні дисимілюватися чи розподібнюватися. Найбільш поширеною дисиміляцією є заміна першого проривного приголосного у групі [кт] на [х]: трбхтор¢, духтор¢.

Внаслідок дисиміляції виникла форма числівника штъ^ери^е, що постала з давньої форми четыри (= тштыри) – штыри – штъ^ери^е після втрати голосного [е] та дисиміляції групи чт → шт.

У групах губних мб, мн сонорний приголосний [м] розподібнюється в передньоязиковий [н]: бумба – бунба, пампэшка – панпэшка.

У підрозділі „Приставні приголосні” аналізується поява на початку слова приголосних: [в], [г], [j]. Приставними виступають: губно-губний [в]: вэдка, вуз¢къ^еj, вэгол, вэли^ец¢а, але більш вживаними є словоформи без протетичного [в]: эдка, эз¢ки^еj, эгол, эли^ец¢а, фрикативний [г]: гор¢нх, гарбэз, гарапник, гайда та середньоязиковий [j]: jнсти^е, jбблуко, jйгн¢і.

У гуцульських говірках приставний голосний [і] репрезентується звуком [и^е]: и^ержб.

У підрозділі „Спрощення в групах приголосних” розглядаються явища спрощення приголосних груп: ждн → жн¢: ти^ежн¢йви^еj, (ти^е-ждн¢йви^еj); здн → зн: п¢нзно, (п¢нздно); зкн → зн: бръ^езнути^е, (бръ^езкнути^е); звj → зj: зjи^езбти^е, (звjи^езбти^е) ; ндж → нж: к¢и^енжбл, (к¢и^енджбл); ншч → нч¢: ци^егбнчи^ена, (ци^егбнчи^ена); ршч → р¢ш¢: змур¢ш¢іна, (змуршч¢іна); рвл → рл: ч¢и^ерлй^ани^еj, (ч¢и^ервлй^ани^еj); рдц → рц: сйрце^и, (сйрдце^и); слн → сн: маснъ^еj, (маслнъ^еj); стм → см: к¢іс¢мъ^е, бсма, (к¢істмъ^е, бстма); стл → сл: жи^ел¢іслъ^еви^еj, ш¢іслъ^еви^еj, (жи^е-л¢істлъ^еви^еj, ш¢істлъ^еви^еj); стн → сн: рбд¢існи^еj, коръ^есни^еj, (рбд¢істни^еj, коръ^естни^еj); стц → сц¢: ни^ев¢нсц¢і, (ни^ев¢нстц¢і); стч → сч: ни^ев¢нсчи^ен, (ни^ев¢нстчи^ен); стс → с¢к: ш¢іс¢к¢ум, (ш¢істк¢ум); скн → сн: тъ^еснути^е, (тъ^ескнути^е); стц → сц: м¢нсце, (м¢нстце); сткл → скл¢: скл¢й^инка, скло (сткл¢й^инка, сткло); шч → ш: дош¢ (дошч); кт → т: контрбт; рвj → рв: чи^ервбк.

Асимілятивно-дисимілятивні процеси у поєднанні з випадінням та стягненням звуків є також причиною спрощення приголосних: зс¢к – зк: францэзки^еj; тств – цтв: брбцтво; чств – цтв: парубуцтво; дс¢к – цк¢: л¢уцкъ^еj.

У підрозділі „Афереза, синкопа, апокопа” проаналізовано слова, у яких відсутні певні звуки, звукосполучення або склади на початку слова: мн¢й, грб, гла, за ‘дно (за одну), пук¢іj (спук¢іj), …Це рубет молодб веси^еле або унй семпакбjут (Молдовеця); у середині слова: курэдзи (кукурэдзи), зачи^екбj – зачкбj, сухни^е – схни^е, К¢нко ме сказбле…(Путна), …а несй jа т¢нко рук¢іў (Калінешти), Jа кау вам одну (Дарманешти), в¢ін зjи^езбў (звjазбў) гудз; та в кінці слова: мбма – ма, збраз – зара, н¢ічуго – н¢ічу, Jа зробъ^ела, ма (Дарманешти), Н¢ічу jму не бэди^е (Маріцея),. …теj ¢нічу не помагбло (Балківці), Мар¢нчко – Мар¢н, М¢іхбле – М¢іхб, М¢нсу, Дмъ^етре^и – Дми, Дми^е (Путна), (Дарманешти).

Як бачимо, буковинські та гуцульські говірки досліджуваної нами Сучавщини перебувають у полі дії тих же мовленнєвих законів, що й інші українські говірки України, зокрема буковинські та гуцульські Північної Буковини. Відмінність лише у тому, що в коло цих змін  потрапляє значно менше так званих нових слів, бо такі умови розвитку, а молодь в румуномовному оточенні, з румуномовною освітою прак-тично відірвана від живого життя української мови.

Проведене дослідження дає підстави зробити такі висновки.

На території Сучавського повіту Румунії поширені два типи україн-ських говірок – буковинські та гуцульські.

Буковинські говірки поширені у передгір’ї в низинній частині Сучавського та Ботошанського повітів у таких населених пунктах: Балків-ці, Вашківці, Дарманешти, Іпотешти, Калінешти, Марицея, Мелешівці, Негостина, Роґожешти, Щербівці.

Гуцульські говірки поширені в Карпатах у селах: Арджел, Бродина, Егріште, Качіка, Кирлібаба, Кунунські, Лупчіна, Молдовеця, Нисипіту, Чумирна.

Буковинські говірки відрізняються від гуцульських такими рисами:

1) фонема /и/ у буковинських говірках реалізується обниженим голосним [и^е]: съ^ела, мъ^ет¢и^е, клъ^ен.У гуцульських говірках репрезентантом фонеми /и/ є більш обнижений голосний [е^и]: сй^ила, мй^ит¢и^е, лй^ита,клй^ин.

2) У буковинських говірках фонема /е/ реалізується звуком [е]: зерну, серп, у нйго, цйбри^ек. У гуцульських говірках після приголосних [д¢], [т¢], [н¢] – реалізується звуком [^іе^а]: д¢^іе^ан¢, у н¢^ій^аго, у т¢^ій^аби^е; після інших приголосних виступає звук [е^а]: брй^аза, лй^ада, до цй^аго, вй^арби^е3) Фонема /і/ у буковинських говірках реалізується звуком [і]: ннши^еj, іглб, але в окремих словах голосний [і] втратився: мн¢е, гра. У гуцульських говірках у більшій частині слів етимологічний * [і] реалізується як [и^е]: ъ^енши^еj, и^еглб, и^ержб.

4) Етимологічний голосний * [о] в нових закритих складах у буковинських говірках змінився на [і]: в¢нн, к¢нн¢, к¢нт, в¢нз.У гуцульських говірках континуантом етимологічного голосного* [о] у нових закритих складах виступає звук [и^ы]: ви^ын, ки^ын¢, ки^ыт, ви^ыз.

5) У буковинських говірках у повноголосних формах -оро-, -оло-,   -еле-, -еле- ненаголошені голосні [е], [о] другого складу втрачаються: бордб,чолв¢нк,чйрво, дйрво.У гуцульських говірках втрати голосних [е], [о] немає: бородб, чолов¢нк, чйрево, дйрево.

6) У буковинських говірках приставний голосний [і] зазнав метатези і виступає після приголосного: р¢нж¢а (пор. ржа).У гуцульських говірках метатези немає, але голосний [і] реалізується звуком [и^е]: и^ерж¢б.

7) Характерною рисою буковинських говірок є наявність голосного [і] у префіксі в¢н: в¢іносъ^ет¢і, в¢нпи^есат¢і , в¢нпрат¢і, в¢нгнат¢н.У гуцульських говірках у цьому префіксі виступає голосний [и^е]: ви^еносъ^ет¢і, въ^епи^есат¢і, въ^епрат¢і, въ^егнат¢н.

8) Частка -постфікс *[-sк] у буковинських говірках має на кінці голосний [а]: пи^етбўс¢а, ди^евъ^еўс¢а, купбўс¢а, учъ^еўс¢а.У гуцульських го-вірках у цьому компоненті слова *[-sк] слова виступає голосний [и^е]: пи^етбўси^е, ди^евъ^еўси^е, купбўси^е, учъ^еўси^е.

9) У буковинських говірках голосний [і] в окремих словах може  реалізуватися як голосний [а]: анбкши^е (пор.інбкши^е), антрбми^ент. У гуцульських говірках голосний [і] у цих словах змінюється в [и^е]: и^енбкши^е, и^ентрбми^ент.

10) У гуцульських говірках у кличному відмінку спостерігається усічення тієї частини слова, яка стоїть після наголосу: Мар¢н, Васъ^е, Си^емъ^е, Івб, Парб, Федэ. У буковинських говірках у кличному відмінку післянаголошеної частини слова усічення немає: Мар¢нjо, Васъ^ел¢у, Си^емъ^ени^е, Івбни^е, Парбско, Фйдори^е.

11) У буковинських говірках на початку слова перед голосними [а], [о] розвинувся приставний фарингальний [г]: горух, гарбпни^ек, гбjда, а перед голосним [у] розвинувся приставний губно-губний [в]: вэса, вэли^еца, вэдка, вэjко. У гуцульських говірках приставних [г], [в] немає: эса, эли^еца, эдка, вэjко.

12) У буковинських говірках перед суфіксами -ник (-ниц¢), -чик-, -ц- колишній приголосний м’який [л¢] зберіг м’якість: мйл¢ни^ек, мйл¢ни^ец¢а, спнл¢ни^ек, в¢jазбл¢ни^ек, пъ^ел¢ни^ек, ст¢нл¢чи^ек, бъ^ел¢це, с¢ідйл¢це. У гуцульських говірках перед цими суфіксами колишній приголосний м’який [л¢] ствердів: мйлни^ек, мйлни^ец¢а, спнлни^ек, в¢jазблни^ек, пъ^елни^ек, ст¢нлчи^ек, бъ^елце, с¢ідйлце.

13) У буковинських говірках у дієсловах другої дієвідміни першої особи однини перед закінченням –у приголосні [ч], [ш] переходять у м’які: [ч] → [к¢], [ш] → [с¢]: св¢нчу – св¢нк¢у, трбчу – трбк¢у, прушу – прус¢у, нушу – нус¢у. У гуцульських говірках цей перехід не засвідчується: св¢нчу, трбчу, прушу, нушу.

В обох досліджених українських говірках Південної Буковини є спільні діалектні риси, а саме:

1)      голосний [е] на кінці слова після м’якого приголосного[j] змі-

нився на [і]:двуjі, труjі, грбjі, карбjі (пор. двуjе, труjе, грбjе, карбjе);

2) звукосполучення [тс] переходить у [ц¢:]: грбjец¢:а, пи^етбjец¢:а, вудиц¢:а, ховбjец¢:а;

3) суфікс -с¢к змінився в [ц]: пбнс¢ки^еj – пбнцки^еj, ци^егбнс¢ки^еj – ци^е-гбнцки^еj;

4) приголосний [л] після голосних переходить у нескладотворчий [ў]: пуст¢іў, в¢и^ыў , гор¢нўка, соп¢нўка;

5) приголосний [j] кінця слова зникає, якщо стоїть після голосного [і]: при н¢іj – при н¢і, св¢іj – св¢і, т¢іj – т¢і, м¢іj – м¢і, тв¢іj – тв¢і;

6) у складних числівниках відбуваються асимілятивні зміни з наступним спрощенням: [дц] → [тц] → [ц¢:] → [ц]: оди^енбц¢ік¢, дванбц¢ік¢, три^енбц¢ік¢, п¢jетнбц¢ік¢, с¢імнац¢ік;

7) групи губних зазнали змін: -мб- → -нб-, -мп- → -нп-: бумба – бунба, пампэшка – панпэшка;

8) поширені сполучення губних приголосних бj, пj, вj, мj, фj: л¢эб¢jу, кэп¢jу, лув¢jу, лум¢jу, трбф¢jу; епентетичний [л^.] не розвинувся;

9) іменники першої відміни хбта, вэли^ец¢а у родовому відмінку множини мають основу на приголосний м’який і закінчення –іў: хат¢нў, вэли^ец¢нў;

10) у формах орудного відмінка іменників, прикметників, займенників, сонорний приголосний [j] в інтервокальній позиції (-оjу, -еjу) втратився: рукуў (рукуjу), ск¢інуў (ск¢інуjу), ногуў (ногуjу), зи^елъ^еноў (зи^елъ^еноjу), тръ^етоў (тръ^етоjу) ,пійтоў (пійтоjу), тобуў (тобуjу);

11) поширення має губно-зубний [ф] там, де в інших діалектах української мови вживаються звуки [х], [п], [г] та звукосполучення [хв], [кв]: фэтро, потрафъ^ети^е, фустъ^ена, фэтро, футръ^ена, фартэх, фасул¢а, фатбти^е, ф¢іст, ф¢нртка, фалъ^ети^е.

Між буковинськими та гуцульськими говірками немає перехідної зони, бо їх розділяє смуга румунських говірок.

Мовна ситуація, в якій перебуває на сучасному етапі українська мова на території Південної Буковини, така, що стала причиною формування двомовності. Вдома українці розмовляють українською мовою, а на роботі, в усіх ситуаціях поза домом повинні користуватися румунською. Молодь і діти в ряді випадків зовсім не спілкуються рідною мовою, хоч розуміють її, бо лише вдома, і то не завжди, чують українську мову.

Фонетика румунської мови в окремих випадках вплинула на  українські говірки. Носії румунської мови український [х] здебільшого вимовляють як фарингальний [г], наприклад, гочу, гата замість хочу, хата. Цю рису має як мовлення українців у Румунії, так і румунів в Україні.

При порівняльному розгляді бачимо, що українські говірки Південної Буковини за структурою вокалізму та консонантизму подібні до українських говірок Північної Буковини, тому що вони є продовженням їх ареалів на території Румунії.

Усі названі фонетичні риси не є привнесеними, вони виникли у процесі багатовікового розвитку українських говірок Південної Буковини і є доказом автохтонності українців на цій території.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1.Чорней К. Українська мова на території Румунії // Наук. вісник Чернівецького ун-ту: Зб. Наук. праць. - Вип. 116. Слов’янська філологія.- Чернівці: ЧДУ, 2001. – С.118-192.

2.Чорней К. Українське розмовне мовлення в Румунії (вивчення українських говірок на території Румунії румунськими славістами) // Наук. вісник Чернівецького ун-ту: Зб. Наук. праць. - Вип. 119. Слов’янська філологія.- Чернівці: ЧДУ, 2001. – С.49-58.

3.Чорней К. Історія фарингального *[h] у буковинських та гуцульських говірках Румунії // Наук. вісник Чернівецького ун-ту: Зб. Наук. праць. - Вип. 140. Слов’янська філологія.- Чернівці: ЧДУ, 2002. – С.203-207.

4.Чорней К. Кореляція твердості-м’якості приголосних в буковинських говірках Сучавщини (у Румунії) // Наук. вісник Чернівецького ун-ту: Зб. наук. праць на пошану професора Констянтина Германа з нагоди його 75 - річчя.- Вип. 170-171. Слов’янська філологія.- Чернівці: ЧДУ, 2003.– С.58-64.