УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА НА ВОЛИНІ XVIII ст. (фонетика та морфологія почаївських стародруків)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначена мета роботи та основні напрямки її дослідження, показані наукова новизна та практичне значення отриманих результатів. Наведено відомості про публікації та апробацію роботи.

У першому розділі “Почаїв як осередок українськомовного книгодрукування” розглянуто історію книговидавництва в Почаївському монастирі у другій половині XVIII ст., схарактеризовано пам’ятки, які видав заклад українською мовою у цей період.

У час занепаду книговидавництва на Ліво- і Правобережній Україні при Почаївському монастирі, який у XVIII ст. належав греко-католицькому чернечому орденові василіян, було створено друкарню. Серед західноукраїнських друкарень видавництво Почаївського монастиря досліджуваної доби вважається найповажнішим центром книговидання. Почаївські українськомовні друки належать до різних жанрів літератури XVIII ст., серед яких найбільшу групу становлять твори проповідницького та богословського змісту. Видавалися і світські книги, які відрізняли почаївську установу від інших.

Найбільшу групу книг, виданих у закладі, становлять праці катихистичного змісту. Одним із найстаріших почаївських друків такого характеру є збірник оповідей „Гора Почаєвская” (друкований 1742, 1757, 1793 рр.). Видання відкриває легенда про заснування Почаївського монастиря. Далі в хронологічному порядку вміщено розповіді про чудесне зцілення Почаївською Богородицею хворих, калік та незрячих. Легенди в книжці мають краєзнавчий характер, що зумовило присутність у ній досить великої кількості живомовних елементів, які, однак, у лексиці не є особливо різноманітними. Книжка містить багатий ономастичний матеріал. Збірник завершує „Пѣснь Пресвятой Дѣвѣ Богородици о побѣдѣ над агаряны” та житійне оповідання про Йова Желіза, яке вийшло також окремою книжкою 1791 р.

З-поміж катихизмових збірників І.Франко на особливе місце ставив „Народовѣщаніє, или Слово къ народу каθолическому” (1756, 1765). Пам’ятку відкриває присвята єпископові, і дві передмови – до священників і до читачів. Окрім звичних настанов про способи навчання парафіян, у передмові до священиків наголошено на необхідності проповідування зрозумілою, тобто народною, мовою: „каждаго хрістіанскаго Проповідника оурядъ єсть, и повинность... простою бесѣдою... простихъ людей поучати”. 

„Народовѣщаніє” – двомовний збірник, у якому паралельно з народною мовою викладу повчань вживається церковнослов’янська. Зміст кожної науки ілюструють приклади зі Святого Письма, житій святих, оповідання з „Києво-Печерського патерика”. Запитання та відповіді, а також „пожитки” – короткі висновки в кінці кожного розділу – викладено народною мовою. Легенди до кожної науки автори збірника подають здебільшого такою самою мовою, як у першоджерелах – церковнослов’янською. Щоправда, приклади з іноземних книг перекладені з більшим нашаруванням живомовних елементів.

Багато елементів живої мови має і „Сѣмя слова Божія” (1752, 1781). Проповіді зібрали ченці Почаївського монастиря з різних іноземних книг. У заголовку до видання зазначено, що книга написана „простымъ языкомъ”, оскільки проповіді адресовані селянам. “Сѣмя...” складається з двох частин. До першої входять науки, проповідувані кожної неділі. Друга частина, що як доповнення до першої вийшла у світ дещо пізніше – 1781 р., містить науки, читані на великі свята впродовж усього року. Книга не містить передмов, самі повчання великі за обсягом, проте складені з чіткою відповідністю традиціям жанру. Цитати зі Святого Письма в пам’ятці подаються церковнослов’янською мовою і супроводжуються тлумаченнями, коментарями та висновками мовою, близькою до розмовної. Свідченням того, що мова наук у збірнику має багато спільного з розмовною мовою того часу, є діалектна лексика, фразеологізми – переважно народні прислів’я та приказки. Проповіді, перекладені з іншомовних видань, мають деякі відмінності від наук почаївських ченців. Найпомітніша із них – менша кількість архаїчних елементів в оригінальних розповідях.

Серед почаївських пам’яток XVIII cт., мова яких дуже наближена до народної, є збірник проповідей „Науки парохѣалнія” (1794). Книга не є оригінальним твором українських авторів. Іншомовні казання були перекладені польською мовою з італійської, а згодом, уже з польської, на церковнослов’янську з українськими елементами. Ці проповіді уклав Юліан Добриловський у збірник „Бесѣди парохѣалнія ...” (1789). Мова перекладу все ще не була  достатньо зрозумілою, тому текст його було удосконалено, а сама книжка 1794 р. вийшла під новим заголовком – “Науки  парохѣалнія”. Повчання в збірнику викладено українською мовою, а цитати зі Святого Письма – церковнослов’янською. Автор використовує глоси для пояснення незрозумілих книжних та іншомовних слів або й цілих фраз, хоч у XVIII ст. глосографія вже втратила своє значення завдяки розвиткові лексикографії. Варто зауважити, що в передмові до видання автор дає чітку мотивацію вибору мови викладу, закликає повчати людей мовою, максимально наближеною до їхніх місцевих говірок.

Важливим для лінгвістичних досліджень є підручник “Богословія нравоучителная”, який удосконалювано і видавано багато разів. “Богословія нравоучителная” є книгою катихистичного характеру. Перше видання книги (1751) є цінним джерелом для досліджень, адже до нього доданий „Лексіконъ, сирѣчъ словесникъ славенский”, який уже не входив до наступних варіантів стародруку. У словнику зібрані найчастіше вживані загалом у церковних книгах церковнослов’янські та іншомовні (латинські, грецькі) слова, взяті з реєстру “Лексикона” П.Беринди, укладені в абетковому порядку. Переклад їх подається польською мовою. „Богословію нравоучителную” вирізняє те, що в книзі майже відсутні глоси, котрі були ще досить широко вживані у виданнях Почаївського монастиря. Мова видання дуже наближена до тогочасної народнорозмовної мови, вона рясніє діалектними елементами та полонізмами.

Йдучи назустріч великому зацікавленню релігійною (церковною) піснею, 1790 р. почаївські василіяни видали збірник “Богогласникъ”. Пісні в книзі складені церковнослов’янською української редакції або книжною українською мовою. Антологія пісень була настільки популярною, що її декілька разів перевидавано в Почаєві (1805, 1825 рр.), у Львові (1850, 1886 рр.). Виходили також численні вибірки із книги під назвами “Малый Богогласникъ”, “Гласнопѣснець” та інші. З Почаївської друкарні без зазначення року видання після появи “Богогласника” вийшла українсько-польська збірка побожних пісень із 56 українськими піснями, а 1806 р. –“Пѣсни благоговѣйныя”, де із 45 українських текстів було 11, відомих із “Богогласника”.

„Полѣтика  свѣцкая” (1770) серед фахівців справедливо вважається цінною пам’яткою української мови. У ній містяться відомості й настанови про те, як поводитися в товаристві, адресовані освіченому загалові. Незважаючи на те, що книжка не була оригінальною працею, а лише коротким переказом іншомовних друків, її вважають самостійним твором, оскільки правила в ній радше переказані на новий лад, аніж дослівно перекладені. Однак найважливішим є те, що „Полѣтика” написана мовою, максимально наближеною до народнорозмовної. Книга була передрукована 1790 р. як додаток до львівського „Букваря языка славенскаго”.

Велику цінність для дослідження має господарський порадник І.Ленкевича, (1788). Зважаючи на жанр і призначення книжки, автор використав у ній велику кількість розмовної лексики, вживаної в побутовому мовленні. Важливим також є варіант порадника, видрукуваний латиницею, оскільки він дає змогу розглядати фонетику української мови досліджуваної доби точніше, ніж за традиційними кириличними написаннями.

Серед лінгвістичних друків почаївського закладу відзначимо граматику М.Любовича, яка є виданнями практичного змісту, проте дає змогу створити уявлення про лінгвістичну науку того часу, мовні норми, пропоновані як церковнослов’янські.

У другому розділі “Фонетична структура української літературної мови на Волині у XVIII ст.” схарактеризовано основні риси вокалізму та консонантизму української літературної мови на Волині у XVIII cт.

Однією з головних рис вокалізму української мови, засвідчених у досліджених стародруках, є артикуляція ѣ як і на місці етимологічного ѣ. Важливим свідченням такої вимови є позначення і літерою ѣ у словах іншомовного походження, відтворення ѣ у текстах, писаних латиницею, через і: салѣтру, мѣлѣоновъ; shih, orich,  widro. Окрім того, літера ѣ часто вживалася на позначення секундарного [і] з колишніх [о] та [е]: кѣсточкою, до колѣсъ.

Визначальними для мови досліджуваних пам’яток XVIII ст. також є: зміна [о] та [е] в секундарний [і] в новому закритому складі, який позначається буквою ѣ у кириличних текстах та літерою і в текстах, писаних латиницею: нѣсъ, з(ъ) чобѣтъ, зѣлля; чергування о, е, з нулем звука та поява вставних голосних. У пам’ятках також засвідчується збіг ы та и в українському передньо-середньому и, що виявляється в написанні літери и проти етимології: пшеныцю, въ копитѣ. Досліджувані друки фіксують діалектне [а] на місці давнього голосного [е] в дієприкметниковому суфіксі  -ен-: товчаной.

У почаївських книгах часто трапляються позиційні зміни голосних: голосного [о] на [а] перед наступним наголошеним складом з а: гарачка,  bahacko; живомовне зближення вимови ненаголошених [о] та [у] (здебільшого у дієслівному суфіксі -ува): шанувати, рідше – [е] та [и]: минѣ. Як і в сучасній українській літературній мові, відпав початковий ненаголошений [и]: маютъ.

У системі консонантизму не засвідчено явищ, суттєво відмінних від літературних. Відносно рідко в почаївських виданнях трапляються протетичні приголосні. У стародруках широко відображене ствердіння шиплячих та губних приголосних, яке відбулося ще в попередні періоди історії української мови.

Вартим уваги є склад приголосних.  У почаївських виданнях у ньому повноцінно існує звук [ґ], який має своє власне позначення і функціонує і в запозичених словах (ґришпан), і в питомих українських одиницях (ґуля). Про його вживання у живому мовленні XVIII ст. свідчать випадки позначення [ґ] літерою g у текстах, писаних латиницею: grunt. Звук [ф] також активно побутував у літературній мові на Волині того часу. Він зустрічається в загальних: без фалшу, власних назвах: Феофан, прізвищах українців: Фещукъ, іншомовних запозиченнях: фѣолетова, звуконаслідуваннях: фукати. Численні приклади дають підстави вважати, що нормативною для  тогочасної літературної мови на Волині була тверда і м’яка артикуляція [л] в іншомовних запозиченнях: мигдаловъ, плястеръ, крохмалю. Досліджені стародруки часто засвідчують дзвінкі африкати і в українській: дзвонятъ дзвони, з дрожджами, і в запозиченій: бардзо лексиці.

Деякі фонетичні риси консонантизму, засвідчені в почаївських пам’ятках, мають локальний характер. Наприклад, депалаталізований [р] фіксується у більшій кількості випадків, аніж їх засвоїла сучасна українська літературна мова: з мора, веровки, трасця. Частота вживання твердого [р] у почаївських пам’ятках XVIII ст. підтверджує те, що така артикуляція фонеми була відображенням вимови [р] у волинських говірках того часу. Українській літературній мові характерна м’яка вимова звука [ц] у всіх позиціях, окрім випадків, коли після нього йде голосний [е] та в іншомовних запозиченнях. У почаївських друках XVIII ст. переважно фіксується твердий звук [ц]: зѣницу, рукавицъ. Очевидно, це – данина книжній традиції. М’який варіант артикуляції фонеми у пам’ятках почаївської друкарні засвідчується рідше: палцями, гуселницѣ, ягоди яловціовїє, але відбиває живе мовлення Волині.

Типовою українськомовною рисою, засвідченою в досліджених текстах, є зміна ъл > ов та л – в у дієсловах чоловічого роду минулого часу: довго, хотѣвъ Різноманітність слів та граматичних форм, зафіксованих у досліджуваних пам’ятках, у яких відображена зміна л – в, підтверджує думку про те, що це явище в тогочасній літературній мові на Волині було вже широко відомим, а в живому мовленні процес завершився.

Асимілятивно-дисимілятивні процеси, відбиті в пам’ятках, мають живомовний характер. У досліджених текстах засвідчено випадки дисиміляції звукосполучень кт (хто) і чт (што), прогресивної асиміляції звука [j] до попереднього приголосного у словах типу зілля: сѣллю, зѣлля, натхнѣнямъ, але здебільшого тут не виступає подовжений приголосний: роля, сѣлю. У таких випадках спорадично фіксується вимова [е] на місці нині нормативного [а] після подовжених приголосних у кінці збірних та абстрактних іменників: збоже. Ці явища, а також епентетичний [л] після губних (здоровля) властиві багатьом сучасним південно-західним говіркам української мови.

Мові почаївських друків відома і регресивна асиміляція в групах приголосних, що виникли внаслідок занепаду редукованих. Унаслідок її дії глухі приголосні змінювалися в дзвінкі в позиції перед дзвінким приголосним і навпаки в коренях слів: прозба, блиско, ретку. Дослідженим пам’яткам характерна також повна регресивна асиміляція приголосних за місцем і способом творення: ражженъ, вышше.

Книги, видані наприкінці XVIII ст., фіксують велику кількість прикладів спрощення у групах – стн – сн: радосно, стл – сл : щасливий, стц – сц: на мѣсцѣ, ждн – жн: нужно, здн – зн: празность тощо. Частина лексики в книгах богословського змісту передається без спрощень у названих групах.

Властиві українській літературній мові позиційні чергування приголосних г, к, х та ж, ч, ш або з, ц, с, які відбуваються на межі двох морфем, також широко фіксуються в характеризованих пам’ятках: оубожшихъ, на рѣцѣ, по дорозѣ. Поодинокі випадки відсутності чергування в місцевому відмінку однини, напевне, позначені впливом російської мови: при потокѣ, при розлукѣ.

 У третьому розділі “Словозміна почаївських стародруків” детально проаналізовано склад частин мови досліджуваних пам’яток, систему їх формотворчих засобів.

Морфологічна структура української літературної мови на Волині у XVIII ст. набула головних рис, притаманних сучасній українській літературній мові.

Як відомо, в староукраїнській мові XVIII ст. відмінювані групи іменників уже не розрізнялися за їх колишніми основами. Поділ іменників на відміни здійснювався за ознакою граматичного роду і закінчень у називному відмінку однини. У досліджених пам’ятках спостерігається взаємодія флексійних систем різних відмін.

У першій відміні іменників досить добре збережена давня система флексій. Найпомітнішою новацією є поширення флексій давального та місцевого відмінків твердої групи на відповідні відмінки м’якої: къ юношѣ, слузѣ своєму, на ... вечерѣ, на душѣ, Б[огороди]цѣ. Помічено вплив флексій другої відміни на закінчення іменників чоловічого роду першої відміни в родовому відмінку множини: боязнїю судей, слабыхъ и калѣкѣвъ.

Парадигма іменників другої відміни має більше нових елементів. Привертає увагу поширення закінчення -у в родовому відмінку однини чоловічого роду (вплив лексем колишніх -й-коротке основ): того грѣху, оутраченая плоду, без(ъ) знаку. Ця ж флексія поширилася й у власних назвах: до Єгυпту, до Назарету. Звичайно, зберігається й старе закінчення: з(ъ) Іωрдана. Іменники чоловічого роду другої відміни однини у виданнях Почаївської друкарні XVIII ст. в давальному відмінку мають закінчення -овѣ, -евѣ та -у (-ю). Як і в сучасній українській літературній мові, автори текстів надають перевагу флексіям -овѣ (-евѣ). Щоправда, у досліджуваних пам’ятках усе ж домінують форми з -ови (-еви), де закономірно зберігається давній кінцевий голосний [и]: дзїеканови, стомахови, коневи, товарови, псови.

Іменники типу знання, зілля в орудному відмінку однини в почаївських стародруках майже завжди вживаються з нині нормативною флексією -ямъ: натхнѣнямъ, двиганямъ, з колосямъ. Помітним новим явищем є поява в місцевому відмінку однини м’якої групи флексії -ѣ замість -и (вплив твердої групи): на столцѣ, въ огнѣ, а також -у після основ на г, к, х: въ року, мѣстечку.

В іменниках чоловічого роду множини стає звичайним закінчення -ѣ (тобто -і): суть Вседержителѣ. Досить часто вживається флексія -ѣвъ (орфографічно – й -ивъ) у родовому множини: бодякѣвъ, samciw, обычаивъ. Спостерігаємо й поширення флексії іменників чоловічого роду множини -овъ у формах середнього роду: з... путовъ, множества чудовъ. Іменники з суфіксом -ан[инъ] (-ян[инъ]) зберігають у називному відмінку множини флексію -е: христїане, погане, пор. ще: люде. Поширеним стало закінчення -амъ (-ямъ) в давальному множини: -ами (-ями) в орудному: апостолами, способами та палцями; -ахъ (-яхъ) у місцевому: по тихъ знакахъ, по рынкахъ, на клиросахъ відмінках множини. Зберігаються й деякі давні флексії: къ парохωмъ и инымъ катехистωмъ, своимъ чади.

Відмінкова парадигма третьої відміни містить і давні, і новітні форми як паралельні, особливо ті, що характерні для сучасної української літературної мови. Зокрема флексію -ѣ (вплив першої відміни) на місці давньої -и в давальному: ку осенѣ, та місцевому: въ постатѣ, при костѣ (але поруч: при исповѣди). В родовому однини загалом зберігається старовинна флексія -и: ласкавости, до смерти.

В орудному однини іменники колишньої -і-основи мають флексію -ю (як правило, без подовження приголосного перед нею): челядю, рѣчю, сѣлю, але й сѣллю. Трапляються й книжні форми: боязнїю. Іменники колишньої -ъv та -r-основ у складі третьої відміни мають деякі іновації, характерні для неї, зокрема флексію -ѣ у давальному та місцевому відмінках однини: милій М[а]т[е]рѣ, церквѣ (поруч із въ церкви). Але тут же спостерігається архаїка – -е в родовому однини колишніх -ъv-основ на приголосний: любве, -ьми в орудному: трема частми, та -ехъ < -ьхъ в місцевому: въ немощехъ, відмінках множини колишніх -і-основ.

Парадигма іменників четвертої відміни неповно представлена в почаївських друках XVIII ст. В іменниках колишніх -n-основ вживаються давні флексії: инаго сѣмене, власнаго имене, именемъ.

Звичайно, відповідні іменники першої і другої відмін, деякі – третьої мають спеціальні форми кличного відмінка: жено, царице, Духу, Боже і т.д.

У пам’ятках XVIII ст. виявлено збереження флексій двоїни, звичайно – називного–знахідного відмінків з числівником два: двѣ невѣстѣ, двѣ селѣ.

Повні прикметникові форми є визначальними у морфологічній будові почаївських українськомовних пам’яток XVIII ст. Вони зберегли давні особливості словозміни, однак у їхній системі закріпилися деякі нові риси, зокрема стягнені закінчення, які нині є літературно нормативними в називному і знахідному відмінках однини жіночого – -а(-я); -у (-ю): синя або фѣолетова [вѣспа] та середнього – -е(-є): на бѣлмо свѣже и давне роду. Поруч із цими досить часто витримується старий узус – нестягнені членні форми відповідно    -ая  (-яя); -ую  (-юю): непристойная рѣчь, -ое (-ее): дорогоє, великое. Нечленні форми в непрямих відмінках є рідкісними: въ постати голубинѣ.

У почаївських пам’ятках спостерігаємо вплив форм прикметників твердої групи на м’яку: найвышшоє, найгарачѣйшою. Характерною особливістю їх мови є флексія -ой (-ей) у родовому відмінку однини жіночого роду: справедливости Бозкой, правдивой покути.

У якісних та відносних прикметників та відповідних займенників спостерігаємо тенденцію до створення єдиного стягненого закінчення -и/-ѣ на базі давньої форми чоловічого роду: трудни… науки, въ краи… незнаемѣ (тут – у ролі знахідного). Проте ще нерідко вживаються нестягнені форми закінчення -їи (тобто -її): кроти слѣпїи, оученїи люде, найокрутнѣшїи катовнѣ. В прикметниковій відміні порівняно часто трапляються церковнослов’янсько-книжні форми, особливо в родовому однини чоловічого та середнього роду: складу Апостолскагω, власнагω та називному множини жіночого: сукнѣ єго були бѣлыя й середнього: дѣла наша злая и добрая явна будутъ.

Якісні прикметники ступенюються за допомогою суфікса -ш, ширше вживаного, ніж у сучасній українській літературній мові (легшимъ, грубшого, ситшїи тощо) та -ѣйш-, що має більшу здатність приєднуватися до різних твірних основ: [зло] лютѣйше, певнѣйша… повага. Форми суперлатива у почаївських друках творяться виключно шляхом приєднання префікса-форманта най- до готових форм вищого ступеня із суфіксом -ш або -ѣйш: найнещаслившыя… кари, найдобротлившїй, найвѣрнѣйшою пилностїю.

Почаївські видання XVIII ст. досить повно відображають склад займенників літературної мови того часу та особливості їх відмінювання. У досліджених текстах представлені всі семантичні розряди цієї частини мови. Вони успадковані з попередніх періодів і вживаються в притаманних сучасній українській літературній мові формах.

Особові займенники я, мы, ты, вы в називному відмінку однини засвідчені в почаївських стародруках у традиційних орфографічних формах. У родовому відмінку займенникам я і ты властиві давні форми, збережені українською мовою: мене і тебе. У давальному і місцевому відмінках однини особового займенника І особи в почаївських василіянських друках переважає давня форма займенника – мнѣ: зле мнѣ... поводится, трапляються поодинокі випадки вживання давньої енклітичної форми давального відмінка ми: помози ми. Займенник ты в давальному відмінку однини засвідчено виключно в книжній формі тебѣ. Форма знахідного відмінка досліджуваних слів також характеризується паралельними формами. Доволі часто вживаними є енклітики мя і тя. Рівнозначною формою знахідного відмінка є повна мене (тебе). В орудному відмінку особові займенники я і ти мають форми, що зберігалися протягом усієї історії української мови: мною, тобою.

Спільну систему відмінкових закінчень, крім називного (мы/ми, вы/ви), мають особові займенники І та ІІ осіб у множині. Під час словозміни вони зберігають давні форми: насъ, намъ і т.д.

Займенники третьої особи зберігають старовинні форми без протези: онъ, она, оно. Почаївські друковані пам’ятки не засвідчують закономірної зміни е > о після j перед твердим приголосним особових іменників ІІІ особи однини чоловічого й середнього роду: его, єму. Після прийменників у родовому відмінку займенники чоловічого, середнього та жіночого роду виступають з початковим приголосним [н]: от него, къ ней і т.д. У знахідному відмінку однини жіночого роду виявлено енклітичну ю: ю запрягъ.

Двоякий вияв у почаївських друках XVIII ст. мають питальні (і заперечні) займенники хто і що. Вони вживаються як у традиційно-книжних формах: кто, что, так і в живомовних, у яких відбито дисиміляційні процеси (хто та що). Вони зберігають відміну від попередніх часів: доброго чого, нѣ о чимъ болше і т.д. Присвійні займенники зберігаються в тому самому складі, що і в давньоруськоукраїнській мові:  мой, твой, нашъ, вашъ, свой.

Питально-відносні займенники який, чий, котрий та утворені від них заперечні й неозначені, а також  неособові родові займенники (присвійні: на своемъ мѣстцу, вказівні: вмѣсто того, паче сего та означальні: анѣ жадной роботи, такїи люде, з овыхъ путовъ) об’єднуються прикметниковою  семантикою та типом відмінювання.

Числівники у виданнях Почаївського монастиря XVIII ст. засвідчуються як у притаманних сучасній українській літературній мові формах, так і в давніх виявах, але в обмеженій кількості. Зокрема, кількісні числівники, що позначають числа першого десятка, зустрічаються і в книжних варіантах (єдынъ, четыри, шесть, седмь), і в живомовних формах, декотрі з яких зазнали фонетичних перетворень: сѣмъ, вѣсѣмъ. Привертає увагу числівник обидва.

У назвах другого десятка та числівнику 30 зафіксовано фонетичні зміни в другій частині слів, у тому числі форми, притаманні сучасній літературній мові: чрезъ лѣтъ вѣсѣмнадцять, от лѣтъ осѣмнадцяти. Лексеми на позначення 40–90 в досліджених текстах є композитами, друга частина яких має кінцевий -ь, що вказує на м’якість кінцевого приголосного (діалектна риса): шестьдесять, девятьдесять. У текстах пам’яток помічено лише одиничні випадки вживання слів на позначення 100, 1000, 1000 000: сто, двѣстѣ, тысяча, мѣлѣонъ. Складені кількісні числівники у почаївських друках XVIII ст. утворено таким самим способом, як і в сучасній українській літературній мові – шляхом сполучення кількісних числівників у називному відмінку зі словами тысяча або мѣлѣонъ у родовому відмінку: по пять, по четере тисящей.

Перші два порядкові числівники виступають у нових формах. Досить широко побутує нині нормативний варіант перший. Порядковий числівник вторый майже повністю витіснений словом другій. Від інших кількісних числівників порядкові творяться шляхом додавання нестягнених прикметникових закінчень: шестый, наука десятая.

Обмежене вживання числівників у текстах не дає змоги створити цілісне уявлення про їх словозміну. Але й нечисленні відмінкові форми кількісних числівників, зафіксовані в досліджених почаївських друках XVIII ст., тотожні з сучасними українськими нормативними або є до них близькими: двохъ, обидвохъ, двома; трохъ, трема; по осми днехъ тощо.

Дієслова в літературній мові на Волині у ХVIII ст. є вже сформованою сучасною системою. Більшість їх граматичних форм була подальшим розвитком засобів давньоруськоукраїнської мови. Однак форми аориста та імперфекта на той час перестали існувати як категорії в українській мові. Дієслівна система, зафіксована в почаївських друках, майже така, як у сучасному волинському діалекті й досить близька до сучасної літературної.

Неозначена форма дієслова в почаївських українськомовних стародруках виражається за допомогою постфікса -ти. Цей постфікс мають і дієслова з основами на г та к: (по)могти, запрагти, posikty.

В оформленні зворотних дієслів, як в українській літературній мові і багатьох її діалектах, бере активну участь зворотна частка ся. У почаївських українськомовних друках вона вживається і в постпозиції: помолѣмся, і препозитивно такимъ сам ся стаєтъ.

Парадигма теперішнього часу зберігає деякі старовинні риси, містить діалектні елементи. У першій особі однини і третій множини не спостерігається вирівнювання основи дієслів з основами на г за формами інших осіб: могутъ. У третій особі множини в основах на губні приголосні не виявлено переходу й у л, подібно до першої особи множини: любятъ. Третя особа однини теперішнього часу дієслів першої відміни має дві паралельні форми – з живомовною флексією -е(-є) та з книжною -етъ з твердим т (за нормами М.Смотрицького): каже, засѣдає; палаєтъ. За цими ж нормами вживається кінцевий -тъ, а не -ть у третій особі множини дієслів обох відмін: чинятъ, вѣдаютъ. Паралельними формами – -емо, -имо, та емъ, -имъ – характеризується й перша особа множини теперішнього часу: впадаємо, бачимо, празднуємъ, обходимъ. Атематичні дієслова зберігають риси давньої парадигми: ѣси.

Засоби творення форм майбутнього часу від дієслів доконаного виду в пам’ятках Почаївської друкарні XVIII ст. абсолютно тотожні з формами теперішнього часу щодо вираження. Дієслова недоконаного виду звичайно творять форми майбутнього часу аналітичним способом: буду ходити. Старовинні аналітичні форми майбутнього часу недоконаного виду, утворені шляхом поєднання допоміжного дієслова бути з формою дієслова минулого часу, зустрічаються доволі рідко: не будутъ могли. Засвідчено також синтетичну форму майбутнього часу: pryimecia szczepa і rosty budet.

Дієслова першої особи минулого часу чоловічого роду мають паралельні форми – живомовну на -въ і книжну на -лъ: терпѣвъ, наробивъ, бувъ; звязалъ, заллялъ. Характерною діалектною особливістю форм минулого часу в почаївських стародруках є вживання особових енклітиків -ем, -мъ, -есь,- сь, -сьмо, -сте (залишки форм теперішнього часу допоміжного дієслова), що вказують на діючу особу (вживаються тільки в І та ІІ особах однини і множини, в ІІІ особі їх немає, оскільки на діючу особу тут вказує підмет): ошукавемъ, согрѣшивесь, образилисмо.

Широко засвідчені в почаївських друках форми давноминулого часу, виражені поєднанням форм минулого часу дієслів із формами минулого часу дієслова бути: постановивъ бувъ.

Наказовий спосіб виражається тими ж засобами, що й у сучасній українській літературній мові, щоправда кінцевий т у флексіях твердий: чинѣтъ оуже. Виявлено збереження чергування задньоязикових приголосних перед -и: помози ми... Боже.

Умовний спосіб дієслів твориться шляхом додавання до форм минулого часу частки би (бъ), яка може мати при собі особові енклітики: чи похвалили бы вы, когда бъ Петръ ... воскресъ; котримъ бысь наполнивъ, не памятали бысмо.

 У досліджених пам’ятках використовуються переважно пасивні дієприкметники минулого часу. Спостерігається живомовна тенденція до зміни голосного е (є) на а у суфіксі -ен- дієприкметників, утворених від інфінітивних основ на приголосний та -и-: товчаной, саджане, але й: наполнена, наполнене. Дієприкметники у мові почаївських стародруків використовуються зрідка. Дієприслівники, хоч і належать у живому мовленні до порівняно рідко вживаних слів, у досліджуваних друках зустрічаються доволі часто і творяться за допомогою усталених в українській літературній мові суфіксів -чи, -ши, -вши.

У почаївських текстах зафіксовані безособово-присудкові форми на -но,   -то: без(ъ) милости бито; по рынкахъ волочано.

Значна кількість прислівників у літературній мові на Волині у ХVIII ст. із певними морфонологічними змінами була успадкована із праслов’янської чи давньоруськоукраїнської мови: застановѣтся ту, такъ чини, такожъ можна щепити, здѣ живуще, всюди натирай, не входи нѣґди, завше перестерѣгавъ, где теперъ оуживае, тилко притрафляє, оуже згинути. Панівним типом у почаївських пам’ятках є відприкметникові прислівники, утворені від знахідного відмінка однини якісних прикметників середнього роду твердої групи за допомогою форманта -о: смутно стоитъ, утовчи мѣлко, хутко... собратися.

Переважна  частина прислівникового класу в почаївських пам’ятках вже мала власну систему засобів творення. Більшість адвербіальних одиниць, помічених у почаївських друках XVIII ст., збереглася в українській літературній мові.

У дисертації досліджено також службові частини мови та вигуки, але, за браком місця, їх винесено в “Додатки”.

 

Висновки

Видавництво Почаївського монастиря у XVIII ст. було єдиним в Україні закладом, що друкував книги проповідницького та світського змісту українською мовою. Автори текстів досліджених книг намагалися надати їх мові живомовних рис, котрі були б зрозумілими для читачів і на Ліво-, і на Правобережжі (про це особливо наголошується у передмовах до видань). З огляду на це, почаївські стародруки дають досить повне уявлення про стан тогочасної української літературної мови на Волині, зокрема про її фонетичну  та морфологічну структури.

Здійснений аналіз почаївських стародруків засвідчив, що фонетична та морфологічна системи української літературної мови на Волині у ХVІІІ ст. виступають загалом уже сформованими. Їх основу утворювали всі типові характеристики живого народного мовлення. Визначальними були, як правило, риси, вироблені в процесі історичного розвитку мови і вже закріплені в літературній мові попередніх періодів. Водночас доволі широко засвідчуються особливості, які є характерними ознаками сучасної української літературної мови. Підтвердженням тому є аналіз вокалізму та консонантизму мови пам’яток, а також її морфологічних особливостей.

У процесі аналізу мови видань Почаївського монастиря на різних мовних рівнях було виявлено окремі риси, характерні для сучасних південно-західних говорів української мови, зокрема для волинського діалекту.

З-поміж іншомовних впливів на українську літературну мову найбільш сприятливі умови були для польськомовних запозичень, але їх порівняно небагато на фонетичному та морфологічному рівнях.

У почаївських текстах залишилися сильними церковнослов’янські елементи, але вони не були визначальними.

Основу української літературної мови на Волині утворювали типові риси живого народного мовлення. Визначальними були, як правило, загальноукраїнські риси, закріплені в національній українській мові. Аналіз діалектних рис та явищ, їх співвідношення з загальномовними, дає підстави стверджувати, що діалектні особливості не надавали мові аналізованих творів вузько локального значення, а лише вказували на її певний  зв’язок з тогочасними волинськими говірками. Тогочасна літературна мова практично не зазнавала іншомовних впливів на досліджуваних рівнях і зберігала автентичні, історично обумовлені українські риси.