СЕМАНТИКА І ФУНКЦІОНАЛЬНО-КОМУНІКАТИВНИЙ АСПЕКТ ЕТИКЕТНИХ ОДИНИЦЬ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ХІХ ст. : СЕМАНТИКА И ФУНКЦИОНАЛЬНО-коммуникативные аспекты Этикетных ЕДИНИЦ В эпистолярном наследии УКРАИНСКИХ ПИСАТЕЛЕЙ XIX в.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертації, охарактеризовано об’єкт і предмет дослідження, його джерельну базу та використані методи аналізу фактичного матеріалу, сформульовано мету, конкретні завдання роботи.

У першому розділі “Епістолярний стиль як джерело вивчення мовленнєвого етикету” висвітлюються питання, пов’язані з визначенням епістолярного стилю, його особливостями, різними жанрами, піджанрами залежно від цільової настанови, сфери використання, досліджується прагматичний аспект листів як однієї з основних форм реалізації епістолярного стилю з урахуванням взаємодії автора й адресата. У першому підрозділі “Лінгвопрагматичні особливості епістолярного тексту” описується структура і функції листа, аргументована необхідність урахування його специфічних рис при аналізі етикетних формул. Серед найхарактерніших ознак листів виділяються такі: дистантність співбесідників, реалізація комунікативно-прагматичної осі “я – ти”, діалогізація, поліфункціональність, синтез елементів різних функціональних стилів, відображення особливостей мовленнєвого етикету, закріплення відповідно до певної ситуації спілкування, специфічна структура. Зазначається, що етикетні одиниці в листах виконують важливі функції: допомагають установлювати й підтримувати контакт зі співбесідником, створюють певну тональність послання, регулюють стосунки між комунікантами, оформляють композиційну рамку листа. Специфіка етикетних конструкцій визначається структурою епістолярного тексту, його стильовими особливостями.

У другому підрозділі “Жанрово-стильова своєрідність листів письмен­ників” окреслюються основні етапи становлення й розвитку українського епістолярного стилю, визначається місце й роль українських письменників ХІХ ст. у цьому процесі. За характером порушуваних проблем в українському листуванні виділяються такі групи листів: 1) родинно-побутові; 2) інтимно-дружні (інтимно-товариські); 3) ділові; 4) офіційно-ділові. Кожна з цих груп має свій набір етикетних одиниць, які різняться структурою, стилістичним забарвленням, ступенем стандартизованості фраз.

У третьому підрозділі “Умови вибору етикетних формул у листах” подається класифікація етикетних формул, описуються фактори, що впливають на їх вибір. Серед основних факторів виділяються такі: локально-темпоральні умови протікання мовленнєвої дії, ступінь знайомства комунікантів, їхні соціальні ознаки (вік, стать, соціальний статус, посада), характер суб’єктно-адресатних відношень, обставини написання листів, територіальна приналежність авторів послань, їхні індивідуальні особливості.

У другому розділі “Етикетні одиниці на позначення звертання в епістолярній спадщині українських письменників ХІХ ст.” досліджується специфіка звертань, уживаних у листах письменників, розглядається їх лексичний склад, семантика, функціональне навантаження, структура, стилістичні особли­вості. У першому підрозділі “Роль і функції звертань у листах письменників” вивчається стан проблеми звертання в сучасному мовознавстві, аналізуються погляди й напрямки, що існують у цій галузі. Відзначається, що проблема звер­тання належить до найбільш дискусійних у лінгвістиці, що зумовлено специфікою цієї мовної категорії, складністю синтаксичної організації, синкретичним харак­тером, поліфункціональністю, труднощами в диференціації первинної та вторинної функції. У мовознавчій літературі існує чимало праць, присвячених опису та науковій інтерпретації звертань (роботи Ф.І.Буслаєва, Д.М.Овсянико-Куликовського, О.М.Пєшковського, О.Б.Сиротиніної, О.О.Шахматова, О.О.По­тебні, П.С.Дудика, Є.К.Тимченка, І.К.Кучеренка, І.І.Слинька, А.П.Загнітка). Семантика та функціональне навантаження цієї мовної категорії детально розглядаються в дослідженнях А.Т.Абрамової, Н.Д.Арутюнової, В.Є.Гольдіна, А.П.Леонтьєва, М.С.Скаба. Однак, незважаючи на значну кількість праць, ця проблема потребує подальшого вивчення. У підрозділі наголошується на тому, що звертання посідає одне з провідних місць у комунікативному співробітництві адресанта й адресата. Воно сприяє успішному здійсненню комунікативного процесу, виступає своєрідною зав’язкою епістолярного діалогу, визначає стиль, тональність усього послання. Номінації адресата мовлення в листах виконують низку прагматичних функцій: дейктично-контактну, номінативно-контактну, спонукальну, соціально-регулювальну, власне контактну, номінативно-іденти­фікативну, етикетну, емоційно-оцінну. Звертається увага на те, що більшість звертань, уживаних у листах письменників, синкретичні з функціонального погляду. У певній комунікативній ситуації одне й те ж найменування особи може виконувати кілька функцій. У підрозділі подається класифікація звертань. Відзначається, що для найменування адресатів автори послань найчастіше використовують: займенники ти/Ви, непрямі найменування осіб, власні назви (особові імена, варіанти імен, прізвиська, імена по батькові, прізвища адресатів), загальні назви, серед яких вирізняються: 1) назви спорідненості і свояцтва, вжиті в прямому й переносному значенні; 2) назви осіб за фахом, родом діяльності, посадою; 3) назви осіб за їхніми стосунками з іншими особами; 4) усталені в суспільстві номінації, що функціонують як етикетні; 5) кваліфікативні назви осіб, персоніфіковані найменування, що дають якісну й оцінну характеристику адресатові, виражають емоційне ставлення до нього з боку автора послання. Вибір того чи іншого звертання в кожній конкретній ситуації спілкування зумовлюється різними факторами: ступенем знайомства з адресатом, характером суб’єктно-адресатних відношень, соціальними характеристиками комунікантів, тональністю спілкування, місцем проживання авторів послань. Важливе значення мають також індивідуальні особливості письменників, їхні особисті уподобання.

У другому підрозділі “Звертання-власні назви” розглядаються номінації осіб, виражені власними назвами. Письменники найчастіше вживають особові імена, імена по батькові, прізвища адресатів. Поруч з офіційними повними документальними іменами активно використовуються розмовно-побутові їхні варіанти (усічені, усічено-суфіксальні, суфіксальні), які репрезентують характер стосунків комунікантів: Віра – Вірунечко, Вірунько, Вірунчику, Вірусенько, Віруся, Віряточко (Коцюб. до дружини); Ольга – Ольго, Олю, Олічко, Олечко Оленько, Ольдзю, Ользю, Олькухо (Фр. до О.Рошкевич); Микола – Миколо, Микосю, Миколичко, Микуля, Микулька, Микуня, Микунька; Михайло – Михайль, Михаль, Миша, Михайлику, Михась; Ісидора – Доро, Дорочко, Дориночко (Л.Укр. до братів і сестер). Серед варіантів імен зустрічаються й діалектні форми, в яких відображаються відповідні місцеві фонетичні й морфологічні риси: Іван – Іва, Йване; Євгенія – Геню, Ольга – Ольдзю, Ользю, Хома- Хомця, Климентія – Климцю, Клементія. Роль звертань-власних назв можуть виконувати індивідуально-авторські імена-новотвори, що виникли в колі тієї чи іншої родини або між близькими друзями, наприклад, у листах Лесі Українки до сестри Ольги: Лілія, Ліля, Лілея, Лілієнька(-о), Лілічко, Лільчику, Лілейнеє моє, Лілинятко, Джілія, Ліліточка, Лілеєнько, Ліцику, Ліліцика, Ліцичку, Пуцик, Пуцю, Пуцю-ішацю, Олег, Олеся, Зірко, сестри Ісидори: Дроздик, Дроздишка, Гусь, Біла Гусь, Гусик, Гусінько, гусенятко, гусю; молодших братів і сестер: негри(негрики, негринята), пуці (пуцики), гусі, тигри(тигрики), тигро-негри(тигри-негри), щучики, малютки, хрущі, люде(людкове), людоньки наші, гетьманство, громадянство, тюсіні мої, мої меченца (ведмежата); О.Кобилянської: Мій любий чорненький хтось; О.Кобилянської до Х.Алчевської: Дорога Мацьопочко; Дорога “сріблиста мево” моя; Дорога моя одинока Мевочко; С.Садовської: Дорогенька моя Pflegecoro,  Дорога моя Pflegeцуро! (від нім. Pleger – “піклуватися” і пол. “corka” – “дочка”, тобто “дочка, якою хтось опіковується”); І.Блажкевич: “Моя дорогенька Іванно D’ark” та ін. Подібні звертання не лише виражають інтимність, теплоту стосунків комунікантів, а й визначають специфіку індивідуального стилю того чи іншого письменника, збагачують мовленнєвий етикет українського народу.

У функції звертань активно використовуються імена по батькові адресатів. У мовознавчій літературі питання щодо таких форм є дискусійним. Існує думка, що це невластивий українській традиції спосіб іменування адресата (С.К.Богдан). Однак більшість дослідників (В.І.Сімович, М.О.Миронюк, М.П.Білоус, Є.Д.Чак) стверджує, що такі звертання не є чужими для українського мовленнєвого етикету. У листах українських письменників вони часто вживаються при зверненні до знайомих, старших за віком адресатів, як в офіційній, так і дружній тональностях спілкування: Дорогий Ілля Людвиговичу! (Коцюб. до І.Шрага); Дорогий Петре Януарійовичу! (Н.-Лев. до П.Стебницького); Вельмишановні Маріє Миколаївно і Борисе Дмитровичу! (Л.Укр. до М.М. та Б.Д.Грінченків). У ролі звертань рідко зустрічаються прізвища адресатів, що може свідчити про нетиповість цієї категорії найменувань для українського мовленнєвого етикету. Прізвище як самостійна форма звернення до адресата фіксується в посланнях О.Кобилянської до П.Тодорова в дружній тональності спілкування. У звертанні на прізвище поєднується легкий відтінок фамільярності з виявом доброзичливого, прихильного ставлення до одержувача відповіді: Що з Вам, бійтеся Бога, Тодоров, чи не хорі? Я журюся Вашим мовчанням і не можу його спокійно знести (т.5, с.580). У листах М.Коцюбинського, Лесі Українки, І.Франка прізвище в поєднанні з шанобливо-ввічливим звертанням пане є показником глибокої поваги й симпатії автора послання до адресата: Вельмишановний пане Петруненко! (Л.Укр., т.12, с.381); Пане Белей! (Н.-Лев., т.10, с.305).

У третьому підрозділі “Звертання – апелятивні найменування осіб” розглядаються звертання, виражені загальними назвами. Найчастіше зустрі­чаються назви спорідненості і свояцтва, які в листах письменників уживаються в двох основних функціях: номінативній та мовно-етикетній. Номінативна функція реалізується при зверненні до найближчих родичів (матері, батька, сестри, брата, сина, дочки тощо): мамо (мамочко, матінко, матусю), тату (таточко, татку), сину (синку), доню (донечко), брате (братику), сестро (сестричко) та ін. Етикетна функція виявляється у випадках перенесення семи “кровна спорідненість” на осіб, які цією властивістю не наділені. Тим самим створюється атмосфера довіри, близькості, глибшого розуміння. Використання подібних звертань поза сім’єю диференціюється, але не за ступенем спорідненості, а за статтю та віком співрозмовників. При зверненні до сторонньої особи чоловічої статі, а також у формі множини – до однодумців, співвітчизників уживаються звертання брате, братику (брати): Вибачайте, Брате любий, що турубую Вас своїми проханнями (Граб.,  с.253). Аналогічну до слова брат етикетну функцію виконує лексема сестра (сестричка): Нехай же ся печаль іде мимо Вас, сестро моя по пісням (Кул., т.2, с.108). Звертання батьку, батечку звичайні при зверненні до старших чоловіків, яким засвідчують шану, повагу, вдячність: Батечку мій! Пишіть до старої частенько (Шевч., т.6, с.223). Найменування синку, доню(донечко), внучко, дитино (дитинко, дитиночко) функціонують у листах  до молодших за віком осіб для підкреслення ніжного, прихильного, співчутливого ставлення адресанта до одержувача відповіді, надають листам інтимно-гумористичного забарвлення: Що ти робиш, синочку, тепер, коли й Лізи нема...(Коцюб. до дружини, т.5, с.198); Цілую тебе, моя бідненька дитинка, серед зграї гризущих цуців (Л.Укр. до сестри Ольги, т.12, с.117). Поруч із загальновживаними звертаннями трапляються і діалектні форми, які не лише свідчать про приналежність автора листа до певної території, а й передають простоту, невимушеність спілкування комунікантів, надають епістолярному діалогу розмовного характеру: братіку (братіки), братчику, братю, братя, братця, братіє. На вживанні назв спорідненості і свояцтва в ролі звертань позначився вплив фольклору, народнопісенної традиції. На мовному рівні це виявляється у використанні демінутивних суфіксів, народнопоетичних епітетів (солодкий, красний, любий, пишний, молодий, сердечний, годний, милий), прикладок (братя-молодці, братіку-сердечко), порівнянь (братіку мій, як соколе), інверсій, градацій (братчику мій любий, та  солодкий, та дорогий, та красний). Названі стилістичні прийоми увиразнюють якісну та оцінну характеристику адресата, репрезентують характер стосунків комунікантів.

Назви адресатів за характером діяльності, посадою вживаються в офіційно-ділових посланнях письменників при зверненні до послів, радників, редакторів. У поєднанні з шанобливо-ввічливим звертанням пане та етикетними означеннями ласкавий, вельможний, високоповажний, шановний, вельмишановний вони створюють урочисту тональність спілкування, виражають підкреслену повагу до адресата: Високоповажаний пане совітнику! (Фр., т.50, с.169); Вельможний пане редакторе! (Коцюб., т.5, с.296).

У дисертаційному дослідженні значна увага приділяється описові усталених в українському суспільстві номінацій, що вирізняються максимальною універсальністю використання, функціонують як етикетні: пане, товаришу, добродію, пане товаришу, пане добродію (див.табл.1). Специфічною ознакою цих форм є те, що вони не містять щонайменшої вказівки на соціальну диференціацію комунікантів, а служать для вияву поваги, шанобливого ставлення до адресата. У контексті листів названі звертання часто набувають додаткового функціонального навантаження: слугують засобом підтримання контакту з одержувачем відповіді, привернення його уваги до повідомлюваного, створюють невимушену атмосферу спілкування, виражають увічливе заперечення, незгоду з діями чи думками адресата: Ні, пані, єсли Ви так гадаєте, то Ви або й зовсім не поетка, або Ваша поетична сила ще не дозріла (Фр., т.48, с.377); Бачите затим, добродію, в яку путаницю підлоти й брехні Ви впутались уже в сих двох своїх відзивах (Фр., т.48, с.248). Звертання пане, пані в листах письменників є обов’язковим елементом мовленнєвого етикету, основним засобом вираження шанобливо-ввічливого ставлення до співрозмовника. Такі найменування адресатів найчастіше вживаються в посланнях І.Франка (80), О.Кобилянської (60), рідше – М.Коцюбинського (40), Л.Українки (20), В.Стефаника (15). При зверненні до незнайомих осіб, в офіційній тональності спілкування вони поєднуються з етикетними означеннями – шановний, вельмишановний, поважний, високопо­важний, ім’ям по батькові адресата: Вельмишановна пані Ольга Петрівна! (Фр., т.49, с.298). У дружній тональності спілкування – поширюються епітетами добрий, дорогий, коханий, любий, ім’ям адресата чи його розмовним варіантом: Дорога панно Геню! (Коб., т.5. с.292).  Аналогічну функцію виконують специфічно українські шанобливо-ввічливі звертання добродію, добродійко (в листах М.Коцюбинського – 200, П.Мирного – 158, І.Франка – 104, І.Нечуя-Левицького – 76, рідше – Л.Українки – 30, О.Кобилянської – 20). Названі етикетні формули використовуються як до знайомих, так і незнайомих осіб, незалежно від їхнього соціального статусу. Вони функціонують самостійно або поширюються прикметниками та власними назвами – особовими іменами, іменами по батькові: Свідчу Вам, дорогий добродію, свою повну симпатію (Коцюб., т.6, с.100). Звертаннями товаришу, товаришко в поєднанні з означеннями шановний, дорогий, любий, коханий, ніжний та присвійним займенником моя письменники послуговуються при зверненні до своїх щирих друзів і приятелів, однодумців, людей, з якими їх пов’язує спільна справа, участь у громадсько-літературному житті: Може, не поремствуєте, що називаю Вас товаришкою, бо се ж загальнолюдський звичай зватися так межи людьми однакової “зброї”, а ми ж обидві “воюємо пером” (Л.Укр., т.12, с.22). У листах до незнайомих адресатів, в офіційній тональності спілкування уживаються й давніші форми пане товаришу, пане добродію.

Роль звертань часто виконують лексеми з яскраво вираженим емотивним значенням, сфера використання яких обмежується ситуативним параметром “дружня тональність спілкування”: друже, подруго, приятелю, побратиме, земляче, чоловіче. Найпоширенішими є звертання друже, подруго (460), які передають атмосферу близьких стосунків комунікантів, заснованих на довірі й відданості. У листах письменників вони, як правило, не функціонують самостій­но, а поширюються означеннями: високошановний, шановний, високопо­важаний, дорогий, любий, милий, богу милий, добрий, бідний, єдиний, милостивий, давній, незнаємий, славний, благородний, искренний, щирий, найдорожчий, любезний, великий, які, з одного боку, репрезентують тональність спілкування, з іншого – індивідуалізують звертання, надають йому точності, виразності, образності, емоційності: Моя високошановна подруго! (Коб., т.5, с.596); Спасибі тобі, богу милий мій друже, за твої сердечнії, ласкавії письма (Шевч., т.6, с.48). Синонімами до слів друг, подруга  є лексеми приятель, приятелька, які створюють атмосферу дружніх стосунків комунікантів, побудованих на щирості, довірі й повному взаєморозумінні: Приятелю мій, чим Вам зможу відплатити за тії Ваші теплії слова? (Фр., т.48. с.7); Добра приятелько! (Стеф., т.3, с.104). Спільність поглядів і думок виражається за допомогою звертання побратиме: Вельмиповажний і шановний побратиме! (Кроп., т.6, с.323). Етикетна форма земляче не лише підкреслює певну спільність комунікантів – походження з однієї місцевості, а й передає почуття довіри адресанта до адресата, прагнення залучити його до кола довірених осіб: Дорогий, вельмишановний земляче! (Граб., т.3, с.318).

У родинно-побутовому, інтимно-дружньому листуванні письменників роль звертань часто виконують кваліфікативні назви (30%) – якісні й оцінні найменування осіб, пов’язані з емоційним ставленням до них з боку автора послання. Вони розкривають сердечність і теплоту людського спілкування, глибину стосунків співрозмовників. До кваліфікативних звертань належать: 1) персоніфіковані найменування, серед яких вирізняються: а) назви птахів (пташко, галочко, голубе, голубчику, голубко, голубочко, голубонько, голуб’ятко, голуб’яточко, лебедику, лебідко, зозуле, ластівочко, соколе, сокілку, ясочко та ін.); б) назви небесних світил (сонце, сонечко, зірко, зірочко, зіронько, місяцю); в) назви органів людського тіла (серце, сердечко, серденько, серденятко, серденяточко); г) назви рослин (квіточко, квіте, трояндо, з папороті цвіте, лотосовий квіте); 2) абстрактні назви (щастя, щастячко, раю, кохання, життя, душе, радосте, скарбе, золото, втіхо, порадонько, доленько); 3) релігійні поняття (ангеле, янголяточко); 4) звертання, виражені субстанти­вованими прикметниками (єдина, дорога, дорогенька, золотая, золоторожева, кохана, люба, мила, рідна, сердечна); 5) звертання з коренем люб- (любчику, любко, любочко, любцю); 6) індивідуально-авторські найменування (люба далека, люба ранкова душе та ін.). Звертання-кваліфікативні назви часто мають складну структуру, що утворюється внаслідок об’єднання кількох лексем та їх поширювачів у сурядні ряди. Такі форми характеризуються найбільшою силою виразності, оскільки по-різному, образно й поетично характеризують об’єкт звернення: Серденько моє, голубочко, ластівочко мила! (Коцюб., т.5, с.160); Цілую тебе міцно, серце моє єдине, зіронько моя ясна, коханнячко моє любе (Коцюб., т.5, с.180).

У листах письменників звертання функціонують у двох основних морфологічних різновидах: у кличному й називному відмінках. Найбільш поширеним (80%) є вживання  традиційного і природного для української мови кличного відмінка. Називний відмінок вживається рідше, переважно в посланнях до російськомовних адресатів.

У четвертому підрозділі розглядаються звертання, виражені непрямими найменуваннями осіб. Своєрідність таких конструкцій полягає в тому, що вони індентифікують співрозмовника як предмет мовлення і мають нетрадиційну для звертання форму вираження – 3-ої особи однини. Непрямі звертання виконують важливі функції. У листах до офіційних осіб, малознайомих адресатів вони виступають індикаторами соціальних стосунків комунікантів, вирізняються високим ступенем увічливості, сприяють уникненню небажаних колізій, пом’якшують ситуацію, запобігають утворенню занадто відвертих висловів щодо адресата: Думаю, що не зайвим буде пригадати шановному пану професору, що Ви ще перед попереднім від’їздом до Києва обіцяли мені вислати 400 рублів (Фр., т.50, с.411). У дружньому листуванні непрямі звертання створюють особливу інтимну атмосферу спілкування, слугують показником теплих, близьких стосунків комунікантів, надають посланням жартівливого забарвлення: Ну, цілую й обіймаю моє кохане Віряточко, мою єдину хорошу дитинку (Коцюб., т.5, с.212); Чи не було б ласкаве молоде панство написати до мене по слову (“молодим панством” Леся Українка жартівливо називає своїх молодших братів і сестер) (т.11, с.140). 

П’ятий підрозділ має назву “Ти/Ви – форми звертань”. У ньому зазначається, що в листах письменників одним із важливих мовних засобів вияву поваги та шанобливого ставлення до співрозмовника є використання особових займенників – увічливого “Ви” та співвідносного з ним інтимного “ти” . Форми ти/Ви мають суттєве функціональне навантаження. Вони не лише вказують на особу, до якої звернене мовлення, але й репрезентують певну тональність спілкування, надають посланням відповідного забарвлення – нейтрального, ділового, дружнього, офіційного, інтимного тощо. Вибір займенників ти/Ви регулюється рядом факторів: ступенем знайомства з адресатом, рольовими позиціями комунікантів, характером їхніх стосунків.

У третьому розділі “Етикетні одиниці на позначення подяки, вибачення, прохання в епістолярній спадщині українських письменників ХІХ ст.” досліджується лексичний склад, структура, семантичне навантаження етикетних формул подяки, вибачення, прохання, з’ясовується їхні роль і функції в листах українських письменників. Відзначається, що в лінгвістичній літературі проблема визначення названих етикетних форм є дискусійною. Дослідники кваліфікують їх по-різному: неповні речення (О.М.Пєшковський, О.О.Шахматов), вигукові речення (О.М.Гвоздєв), неподільні речення (К.М.Галкіна-Федорук), перформа­тивні речення (Л.Пісарек, О.В.Падучева), слова-речення (П.С.Дудик), експресиви (В.В.Богданов, А.Вежбицька, Р.В.Шиленко), ритуальні мовленнєві акти (О.М.Вольф), конвенційно-етикетні формули (Г.О.Золотова), формули мовленнє­вого етикету (Н.І.Формановська), етикетні дії  (В.І.Карасик), неінформативні мовленнєві акти (В.Г.Гак), комунікати (І.І.Слинько, Н.В.Гуйванюк, М.Ф.Коби­лянська). Більшість дослідників (В.В.Виноградов, А.П.Грищенко, І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська) вважають їх етикетними вигуками, які формують етичну рамку спілкування, постійні в типових ситуаціях, лаконічні за формою і стандартні за вживанням, указують на соціальний контекст і роль у ньому мовця, завжди зумовлені розподілом ролей між мовцем і слухачем – адресатом мовлення в комунікативних ситуаціях. Вибір названих етикетних форм залежить від соціаль­них ролей і соціального статусу комунікантів, характеру суб’єктно-адресатних відношень, важливості того, що просять, за що дякують чи вибачаються.

У першому підрозділі “Засоби вираження подяки” розглядається своєрід­ність етикетних висловів подяки в листах письменників. Відзначається, що найбільш уживаними, стилістично нейтральними формами подяки є: спасибі- 60%, дякую -40% (див. табл.1). Вислів спасибі, як відзначають дослідники, більше поширений на Східній Україні. Однак, як засвідчує проаналізований матеріал, ця етикетна формула активно використовується і західноукраїнськими письмен­никами. Вона може функціонувати самостійно або ускладнюватися різнома­нітними поширювачами, серед яких виділяємо такі: 1) поширювач, що передає зміст подяки (за що); 2) поширювач зі значенням адресата подяки (кому); 3) поширювач зі значенням міри й ступеня вияву подяки (двічі, тричі, ще раз); 4) поширювач атрибутивної семантики (велике, превелике, дуже велике, щире, сердечне, щиросердечне, найсердечніше, чимале). Вислів дякую, як правило, супроводжується прислівниками та прислівниковими сполуками: дуже, щиро, ще раз, сердечно, щирим серцем, щиросердечно, од усього серця, з цілого свого серця, цілим серцем, від самого щирого серця, од щирого серця, дуже сердечно, красно, красненько, вельми, особливо, що виражають міру й ступінь вияву вдячності. Засобом вираження подяки може виступати предикат вдячний(вдячна) у поєднанні з прислівниками та прислівниковими сполуками: дуже, щиро, невимовно, безмірно, незвичайно, несказанно, без кінця. Вислови подяки різняться стилістично. Поруч з нейтральними дякую, спасибі, вдячний (вдячна) використо­вуються офіційні, підкреслено ввічливі: прийміть дяку, позвольте занести Вам подяку, прошу прийняти подяку, позволяю собі висловити подяку та ін.

У другому підрозділі “Засоби вираження вибачення” розглядається лексичний склад, структура етикетних висловів вибачення. Відзначається, що найуживанішими, стилістично нейтральними є етикетні формули: вибач(-те), вибачай(-те), пробач(-те), прошу пробачення (вибачення), прошу пробачити (вибачити), прости(-іть), які використовуються в разі незначної провини (див. табл.1). Якщо провина усвідомлюється автором листа як більш значна, названі одиниці ускладнюються конструкціями зі значенням прохання прошу, прохаю, будь ласка, будьте ласкаві, з ласки своєї. Помічено, що поруч із загально­вживаними висловами функціонують і формули обмеженого використання, діалектні: будьте вибачні, перепрошаю, дуже перепрошаю. Вибачення може виражатися неспеціалізованими формами: не гнівайтесь; будьте добрі не гніватися; прошу не гніватися; не сердьтеся; не беріть за зле; прошу не брати за зле; прошу не вміняти мені в зло; не бануйте; мені дуже жаль; дуже мені шкода; жалую дуже; мені дуже прикро; дуже мені неприємно, що так сталося; надіюсь, сподіваюсь, що не прогніваєтесь на мене, винуватий я перед Вами; чую за собою вину; беру на себе вину за…

У третьому підрозділі “Засоби вираження прохання” досліджуються спеціалізовані й неспеціалізовані форми вираження прохання. Серед спеціалізо­ваних висловів найуживанішими є етикетні конструкції з дієслівним компонентом “просити” в особовій формі – 40%(див.табл.1): прошу, прохаю, які, як правило, поширюються лексемами: дуже, щиро, ладно, ласкаво, виразно, поважно, уклінно, файно, покірно, усильно, що надають висловам прохання більшої переконливості, ефективніше впливають на адресата. Дієслова прошу, прохаю можуть модально трансформуватися, набуваючи різних граматичних форм: 1) теперішнього часу: (я) хочу, маю, мушу просити, прохати (тебе/Вас); 2) минулого часу: (я) хотів (-ла) просити, прохати (тебе/Вас); 3) майбутнього часу: (я) буду просити, проситиму, попрошу (тебе/Вас); 4) умовного способу: (я) просив (-ла) би (б) (тебе/Вас). В офіційній тональності спілкування етикетні одиниці з дієслівним компонентом просити вирізняються підкресленою повагою, шанобливим ставленням до співрозмовника: (я) смію, насмілююсь, осміляюсь, осмілююсь, зважуюсь, дозволяю собі просити, прохати Вас. Позицію дієслів прошу, прохаю можуть заповнювати конструкції з віддієслівними іменниками просьба, прохання, що мають меншу силу впливу на адресата: маю до Вас прохання, пишу до Вас з просьбою, осмілююсь звернутися до Вас з проханням (просьбою), вдаюся до Вас з проханням (просьбою) та ін. Серед спеціалізованих етикетних формул значне місце посідають вислови з коренями ласк-, добр--30%(див.табл.1), які виражають доброзичливе, привітне ставлення до одержувача відповіді, зменшують категоричність прохання: будь ласка, будьте ласкаві, будьте такі добрі, як(коли, якщо) Ваша ласка, з ласки Вашої (своєї), будь ласкав (-ий, -а), зроби (-іть), вчини (-іть) ласку, майте велику ласку та ін.

Неспеціалізовані засоби вираження прохання репрезентовані питальними  й умовними конструкціями: чи не могли б Ви, чи не були б Ви ласкав; чи не дозволили б Ви; чи не можна б; чи не вважали б Ви можливим; чи не запомогли б Ви; чи не мали б Ви змоги й охоти; може б ласка Ваша; чи Ви не були б такі добрі; може б Ви були такі добрі; був би Вам вдячний за..; чи можу я просити однієї ласки. Подібні форми мають меншу силу впливу на адресата й передають спонукання до дії у більш м’якій формі, саме тому вони  найчастіше використовуються в листах до офіційних осіб, малознайомих і старших за віком адресатів.

Етикетні одиниці на позначення прохання в листах письменників можуть набувати іншого функціонального навантаження – слугувати ввічливим засобом підтримання уваги адресата, виражати заперечення, незадоволення, незгоду: Прошу я Вас, що се має значитися? (Фр., т.48, с.378).

У четвертому розділі “Етикетні одиниці на позначення прощання в епістолярній спадщині українських письменників ХІХ ст.” аналізуються прощальні конструкції та вислови, що їх супроводжують. Відзначається, що в листах письменників прощання – обов’язковий етикетний знак, який несе на собі важливе емоційне і психологічне навантаження. Прощаючись, автор послання прагнув залишити про себе приємне враження, зберегти на майбутнє добрі стосунки з адресатом. У ситуації прощання письменники найчастіше послуговуються висловами: прощай (-те), прощавай(-те); будь(-те) здоров(-ий, -а, -і), бувай(-те) здоров (-ий, -а, -і); оставай(-ся)теся здоров(-а, -ий) -і; здрастуй(-те), всього найкращого, щасливої дороги, на все добре, добраніч, стискаю руку, обнімаю, цілую, до зустрічі, до побачення, до завтра, доброго здоров’я, вибір яких залежить від терміну розставання, характеру суб’єктно-адресатних відношень, особистих уподобань письменників (див.табл.1). У першому підрозділі “Прощання з часовим значенням” прощання диферен­ціюються залежно від наявності/відсутності вказівки на термін розставання. Згідно з цим вони поділяються на дві групи: 1) семантично узагальнені  конструкції,  в  яких  термін  розставання чітко не окреслений (прощай(-те), прощавай(-те), до (швидкого, скорого, приємного, бажаного) побачення, до звидання, до зустрічі);2) семантично диференційовані, ситуативно обмежені формули із вказівкою на термін розлуки або місце майбутньої зустрічі (прощай до Різдва; до завтра або позавтру; до другого листа; до звидання в суботу; до побачення літом; до побачення в Цареграді; до побачення і то скорого в Чернігові та ін.).

У другому підрозділі “Вислови прощання побажального характеру” зазначається, що прощання зі значенням побажання в листах письменників використовуються найчастіше (біля 80%): будь(-те) здоров(-ий, -а, -і), бувай(-те), здоров (-ий, -а, -і), будь здорова і весела; будьте здорові і будьте щасливі; оставай(-те)ся здоров(-ий, -а, -і), зоставай(-те)ся здоров (-ий,-а,-і), бажаю всього найкращого (найліпшого), здрастуйте, доброго здоров’я. Подібні етикетні форми орієнтовані на усне мовлення українців, народнопісенні традиції українського народу і функціонують здебільшого в листах до родичів і близьких друзів. Нерідко до складу таких конструкцій входить зменшено-пестлива лексика, яка виражає емоції адресанта, підкреслює його доброзичливе, прихильне ставлення до одержувача відповіді: Будь мені веселенька і здоровенька (Коцюб., т.5, с.105). Будьте здоровенькі, щирий привіт від нас обох усій Вашій родині (Л.Укр., т.12, с.220). У багатьох прощаннях побажального характеру відбиваються світоглядні уявлення, вірування письменників. Змістовим центром таких висловів є поняття Бог, Господь, добро, доля, правда, які український народ цінував понад усе. Формули цих побажань, як правило, мають спонукальний характер, виразником якого є частка нехай та наказовий спосіб дієслова: Нехай тобі бог помагає во всіх твоїх добрих начатках; Нехай тобі бог помагає на все добре ; А тим часом нехай Вам добро сниться; Нехай з тобою все добре діється; Нехай Вам Бог пошле того, чого Ви самі собі просите; Щасти Вам, боже, у всьому та ін. Серед прощань побажального характеру багато еліптичних висловів: всього Вам найкращого; щастя і здоров’я Вам; на здоров’я; доброго здоров’я, яким властивий високий ступінь експресивності. Вони  вживаються незалежно від віку, статі адресата, тональності спілкування, однак передбачають рівність соціальних статусів комунікантів. Поруч з еліптичними конструкціями функціонують і повні односкладні з ключовим компонентом бажаю, які вирізняються вищим ступенем увічливості, мають піднесений, урочистий характер: Сердечно бажаю Вам здоров’я; Бажаю Вам якнайкращого здоров’я; Бажаю Вам усього найліпшого та ін. Значення побажання мають також ситуативно-обмежені формули, які є доречними лише в певній ситуації спілкування. Так, своєрідним прощанням-побажанням є вислів щасливої дороги, що адресується людині, яка від’їжджає. Вплив часового фактору відчувається у прощанні (на)добраніч, яке використовується як побажання гарного відпочинку на ніч або безпосередньо перед сном у дружніх ситуаціях, позбавлених будь-яких проявів офіційності: Добраніч тобі, серце, цілую тебе сто раз не раз (Фр., т.48, с.144).

У третьому підрозділі “Прощальні конструкції із вторинною семантичною функцією” розглядаються міжситуативні етикетні формули, в яких прощальна функція є вторинною, тоді як основне функціональне навантаження реалізується в інших ситуаціях спілкування: здрастуй (-те), здоров (-і) будь(-те), здорові були, вітаю (Вас), здоровлю (Вас /тебе), поздоровляю (Вас, тебе) доброго здоров’я, дай Боже. Стилістично нейтральною, незалежною від соціального статусу комунікантів є конструкція здрастуй(-те), первинна функція якої виявляється в ситуації привітання: Пиши про процес, посилай що буде цікавого і здраствуй (Фр., т.48, с.315). У листах І.Франка зустрічаються вислови Здорові держіться! (т.48, с.279); Здорові були! (т.50, с.141), Здорові будьте! (т.48, с.279), які частіше вживаються українцями під час привітань. Ці етикетні формули, незважаючи на різне граматичне вираження дієслова (форма наказового способу і форма минулого часу), виконують однакову функцію і мають здатність взаємозамінюватись. Їм властивий розмовний характер, отже, вони характерні здебільшого для невимушеного спілкування добре знайомих людей, частіше представників чоловічої статі. Етикетна формула доброго здоров’я, якою звичайно послуговуються при зустрічі, використовується в листах Т.Шевченка до близьких друзів: ...всьому товариству на коші і за кошем доброго здоров’я (т.6, с.166). У листах О.Кобилянської, І.Нечуя-Левицького зафіксовано етикетний вислів Дай, Боже, що зустрічається як на початку листа, так і на завершальному його етапі. Прощання часто передається лексемою вітаю, яка має значення “привітання”, “поздоровлення”. Такому способу прощання властивий дещо піднесений характер. У листах письменників він є знаком привітного, доброзич­ливого ставлення до одержувача відповіді. Етикетна формула вітаю може функціонувати самостійно або поширюватися прислівниками щиро, якнай­щиріше, щирим серцем, од щирого серця, сердечно, найсердечніше, які вира­жають доброзичливе, прихильне ставлення автора листа до адресата: Вітаю Вас сердечно (Л.Укр., т.12, с.228); Од щирого серця вітаю Вас (Коцюб., т.7, с.218). Аналогічну роль виконують лексеми здоровлю, поздоровляю, в поєднанні з при­слівниками щиро, дуже щиро, якнайщиріше, по-щирому, сердечно: Здоровлю Вас усіх сердечно (Фр., т.49, с.354); Здоровлю Вас усім найкращим (Коцюб., т.6, с.44).

Четвертий підрозділ присвячено розгляду прощальних висловів зі значенням “поцілунок”, “уклін”, “обійми”, “стискання руки”. Використання цих етикетних форм у листах зумовлено дистантністю комунікантів у часі і просторі, яка вимагає вербального опису таких важливих прощальних елементів комунікативного процесу, як поцілунок, обійми, стискання руки, уклін. В епістолярії письменників вербальний опис жестів здійснюється за допомогою дієслів цілую, обнімаю(обіймаю), кланяюсь, стискаю (Вас, руку), які утворюють кілька мікрогруп: 1) прощальні формули зі значенням “стискання руки”; 2) прощання зі спільною основою “поцілунок”; 3) прощальні конструкції зі значенням “обійми”; 4) етикетні вислови, об’єднані значенням “уклін”. Комунікативну мету названих етикетних одиниць можна визначити як “максимально успішне завершення спілкування, вияв доброзичливого, прихильного ставлення до адресата, спонукання його до майбутньої зустрічі”: Прощайте! Цілую Вас сердечно! (Фр., т.48, с.190); Прощай, цілую тебе (Л.Укр., т.10, с.22); Цілую і обіймаю Вас сердечно і живу надією побачитись (Коцюб., т.7, с.137); Кланяюсь і бажаю Вам усього лучшого (Фр., т.50, с.41).

У п’ятому підрозділі “Вислови, що супроводжують прощання” аналізуються речення-сигнали про припинення контакту, підсумкові стереотипні фрази, що завершують лист. Серед них можна виділити такі групи: 1) одиниці, що констатують завершення спілкування (на сьому кінчу сей лист; на сьому поки що кінчу; вже кінчаю; отсе і все; тепер закінчую; ну, пора вже спать; буду закінчувати); 2) вислови-передбачення щодо регулярності листування (пиши(-іть), не забувай (-те), відписуй(-те); чекаю відповіді, жду твого листа); 3) вислови-прохання передати привіти друзям, знайомим: Моє поважання Вашій мамі (Коцюб., т.6, с.91); Вашій пані та діткам мої поцілунки та щире вітання (Л.Укр., т.10, с.133); Вашій жінці од мене низенький поклін (Н.-Лев., т.10, с.359).

Шостий підрозділ “Автографи письменників” присвячено аналізу авто­графів, які є обов’язковим компонентом листів. Вони  не лише повідомляють адресата про те, хто є автором послання, але й репрезентують характер суб’єктно-адресатних відношень, виражають ставлення адресанта до одержувача відповіді. Автографи неоднорідні за структурою і стилістичним забарвленням, і, як правило, є прийнятими між кореспондентами формами спілкування. У досліджуваних листах виділяється кілька структурних типів таких одиниць: 1) автографи, що складаються лише з ідентифікатора адресанта (імені, прізвища): Т.Шевченко, М.Коцюбинський, Іван Франко; 2) автографи, в яких ідентифікатор автора послання ускладнюється формулою прихильності (Ваш  Іван, Твоя Ольгуня). Формула прихильності, як і інші етикетні одиниці, належить до стереотипних висловів і є традиційним для українців способом вираження поваги й шанобли­вого ставлення до одержувача відповіді. До її складу можуть входити: присвійні займенники твій (твоя), Ваш(-а), найменування-регулятиви (друг, брат, товариш), означення щирий, прихильний, щиро прихильний, вдячний, любля­чий, шануючий, щиро відданий. Названі компоненти виражають ставлення письменника до адресата, запевняють його в повазі й прихильності, відбивають ступінь близькості комунікантів, конкретизують тип їхніх стосунків: Ваш щирий друг Іван Франко (Фр., т.48, с.372); Ваша товаришка Ольга Кобилянська (Коб., т.5, с.472); Щирий до Вас Т.Шевченко (Шевч., т.5, с.247); Ваш повік щирий М.Коцюбинський (Коцюб., т.5, с.129). В офіційно-діловому листуванні автографи письменників часто ускладнюються дієсловами остаюсь (зостаюсь, зістаюсь), остаю, залишаюсь, пишусь та іменним компонентом з повагою, пошаною, поважанням, ушануванням, прихильністю: З прихильністю до Вас зостаюсь Ів.Левицький (Н.-Лев., т.10, с.348); Залишаюся з щирою пошаною д-р Іван Франко (Фр., т.50, с.105); З правдивою пошаною до Вас Л.Косач (Л.Укр., т.12, с.92).

У висновках підсумовуються результати дослідження.

Епістолярна спадщина українських письменників ХІХ ст. є важливим джерелом вивчення мовленнєвого етикету українців. Вона розкриває багату й розгалужену систему етикетних форм, уживаних на певному етапі історичного розвитку української мови.

Листи письменників широко репрезентують етикетні одиниці, пов’язані з високочастотними ситуаціями ввічливого контакту адресата й адресанта. Такими є  звернення до співбесідника, прощання, подяка, вибачення, прохання. Кожна з цих ситуативно-тематичних груп являє собою синонімічний ряд етикетних одиниць, що різняться структурою, відтінками значень, стилістичним забарвленням.

Система засобів вираження ввічливості в листах письменників сформувалася під впливом усно-розмовного мовлення, традицій українського фольклору. Вирішальна роль живомовного компонента в становленні мовленнєвого етикету авторів яскраво простежується в його лексиці (використання народнопоетичних звертань, постійних епітетів, висловів із виразним експресивно-оцінним значен­ням, функціонування розвиненої системи творення демінутивів, явища синонімії, полісемії, уживання діалектної лексики), морфологічній системі (функціонування займенників ти/Ви, присвійних займенників, що вказують на особистісний характер спілкування, повних, нестягнених форм прикметників, вигуків, часток, прислівників з просторово-часовою семантикою), в особливостях синтаксичної будови (використання еліптичних конструкцій, інверсійного порядку слів тощо).

Досліджувані листи відображають закономірності становлення й розвитку українського мовленнєвого етикету. Як показує проаналізований матеріал, у ХІХ ст. основні лексичні і граматичні засоби вираження ввічливості сформува­лися й усталилися. Цьому сприяло ускладнення суспільних відносин, установлення контактів з іншими народами Європи. Уживання займенників 2-ї особи множини Ви при зверненні до одиничного адресата є одним з найпоши­реніших засобів вираження ввічливості в листах письменників. Шанобливо-ввічливе Ви та відповідна дієслівна форма є стійкою традицією і сучасної мовної культури не лише українського, а й багатьох інших слов’янських народів. Пошанна форма Ви при зверненні до родичів, зокрема батьків, яка є специфічною ознакою українського мовленнєвого етикету, в листах письменників зустрічається рідко, що пояснюється, очевидно, родинними традиціями.

Епістолярна спадщина письменників засвідчує поступове вироблення норм у використанні кличного відмінка при зверненні до адресата. Якщо на початку ХІХ ст. звертання функціонували у двох морфологічних різновидах: називному відмінку і кличному (перевага віддавалася формі кличного відмінка), то в кінці досліджуваного періоду називний відмінок майже не використовувався.

Листи українських письменників характеризуються посиленим формуван­ням і лексичних мовно-етикетних засобів, залученням у сферу вираження ввічливості значної кількості слів. У кінці ХІХ ст. лексична система українського мовлен­нєвого етикету вже повністю сформувалась, незважаючи на несприятливі суспільно-політичні умови. Свідченням цього є переважне використання пись­менниками традиційних етикетних одиниць, які стали нормою сучасної укра­їнської літературної мови. Основним засобом привернення уваги співбесідника вважалися звертання пане, товаришу, добродію. У посланнях Т.Шевченка названі етикетні формули функціонують ще обмежено, але в листах І.Франка, М.Коцю­бинського, Лесі Українки, П.Мирного, О.Кобилянської вони є поширеним засобом вияву поваги й шанобливого ставлення до адресата.

Для вираження вибачення в ХІХ ст. усталились етикетні формули вибачте, вибачайте, пробачте, прошу вибачення (пробачення), простіть, подяки – дякую, спасибі, прощання – будьте здорові, бувайте здорові, прощайте, прохання – прошу, будьте ласкаві, будь ласка, якщо (як, коли) Ваша ласка, які є нормою сучасної української літературної мови. Окремі етикетні одиниці свідчать про неусталеність норм у їхньому вживанні. Так, етикетний вислів до побачення, характерний для сучасного мовленнєвого етикету, функціонує в листах письмен­ників обмежено.

Деякі етикетні формули, вживані в листах, не ввійшли до активного словника сучасного покоління українців і зустрічаються лише на певній території України як діалектні, архаїчні, наприклад: будьте вибачні, помагайбіг, спасибіг, дуже перепрошаю, сли ласка, аби-сьте були ласкаві, будьте ласка, здоровлю, до звидання, будьте здоров та ін.

Епістолярій письменників засвідчує поповнення лексичного фонду укра­їнського мовленнєвого етикету за рахунок діалектних форм, творення оригіналь­них оказіоналізмів, розширення значення етикетних висловів, їхньої сполучу­ваності, звернення до мовленнєвого етикету інших (слов’янських і несло­в’янських) народів.