ДИВЕРГЕНТНІ ВІДНОШЕННЯ У СФЕРІ ВІДДІЄСЛІВНОГО ІМЕННИКОВОГО СЛОВОТВОРУ : Дивергентные ОТНОШЕНИЯ В СФЕРЕ Отглагольного существительного словообразования

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання дисертації, визначено об’єкт і предмет аналізу, джерела фактичного матеріалу, методи дослідження, розкрито наукову новизну роботи, з’ясовано теоретичну й практичну цінність одержаних результатів та форми їхньої апробації.

У першому розділі “Теоретичні засади дослідження дивергентних відношень у сфері віддієслівного іменникового словотвору” розкрито сутність явища словотвірної дивергенції у сфері ВДІ та деяких інших понять (фокус дивергенції, афіксальні диференціатори, різновиди дивергентних відношень, методика опозиційного аналізу), проаналізовано семантичні процеси, що виникають під час творення девербативів-іменників.

Складність проблеми словотвірної мотивації полягає передусім у тому, що формально-структурна похідність (мотивованість) може не збігатися із семантичною. Унаслідок семантичного розвитку як мотиватор, так і мотиват можуть мати кілька значень, які не завжди співвідносні між собою. Семантика багатозначного мотиватора іноді не повністю транспонується в семантику мотивата і навпаки – мотивовані одиниці нерідко розвивають додаткові значення, яких немає у значеннєвій парадигмі мотиватора. Цей факт зумовлює потребу вивчення тих закономірностей, що визначають механізм формування семантики похідних одиниць, співвідносних із багатозначними мотиваторами, і детермінують комплекс чинників, релевантних для семантичної мотивації. Успішне виконання поставленого завдання передбачає застосування ефективних, якісно нових підходів, одним із яких є дослідження явища словотвірної мотивації з погляду дивергентних відношень, що виникають за реалізації дериваційного потенціалу формально тотожних, але семантично відмінних мотиваторів.

Полісемантичні дієслова української мови (а точніше їхні ЛСВ) та дієслова-омоніми активно мотивують ВДІ, унаслідок чого частково подібні або різні значення-мотиватори, виражені тотожним звуковим комплексом, мотивують неоднакові за формою похідні утворення (те саме словотвірне значення опредметненої дії чи опредметненого стану, суб’єкта, предмета, місця дії передають ВДІ з різними суфіксами). О.М.Соколов дослідив, що “службові морфеми вибірково поєднуються з різними видами мовних одиниць-мотиваторів залежно від формально-семантичних якостей мотиваторів” і запропонував називати це явище словотвірною дивергенцією. Уперше поняття дивергенції стосовно словотвірного рівня російської мови використала О.С.Ахманова. В українському мовознавстві явище дивергенції в тісному взаємозв’язку з протилежним процесом – конвергенцією – на матеріалі префіксальних дієслів уперше розглянула С.О.Соколова.

Розгляд дивергентних відношень у контексті дериватологічної проблематики тісно пов’язаний із дослідженням таких базових понять, як словотвірна парадигма та словотвірна категорія. Це зумовлено тим, що вивчення дивергентних відношень передбачає системний аналіз сукупності сумісних похідних одиниць одного дериваційного акту зі спільним мотиватором, або словотвірної парадигми. Окрім того, для з’ясування розбіжностей афіксальної сполучуваності аналіз утворених наборів похідних дериватів здійснюють способом групування мотиватів з тотожним словотвірним значенням, але з різними формантами, тобто в межах словотвірної категорії. У дисертації до аналізу залучено ВДІ зі спільним дериваційним значенням “абстрактна процесна ознака” (категорія опредметнених значень дієслівних предикатів), “суб’єкт дії”, “носій стану”, “інструменталь”, “локатив”, але з різними суфіксами, за допомогою яких передано ці значення.

На формальному рівні явище словотвірної дивергенції представлене властивістю афікса (форманта похідного утворення) вибірково поєднуватися з однією з формально тотожних одиниць-мотиваторів. На семантичному рівні така вибірковість зумовлена здебільшого семантико-граматичними ознаками одиниці-мотиватора і є показником мовних закономірностей, що функціонують у сфері структурно-семантичної мотивації. Отже, вивчення дивергентних відношень передбачає зіставлення формально тотожних одиниць-мотиваторів для з’ясування їхніх семантико-граматичних особливостей, релевантних для реалізації словотвірного потенціалу, оскільки форма порівнюваних одиниць є тотожною. Зважаючи на це, перевагу надаємо змісту мовної одиниці, а не формі, бо саме граматичне чи лексико-граматичне значення, будучи нерідко “прихованим”, позбавленим спеціальних показників матеріального вираження, є визначальним для з’ясування закономірностей вияву дивергентних відношень у сфері мотивації ВДІ. За такого підходу процес реалізації дивергентних відношень яскраво свідчить про існування в мові принципів “прихованої” граматики в цілому та імпліцитної морфології зокрема.

Фокус дивергенції – певна лексична опозиція (полісемія, омонімія, синонімія, паронімія та ін.), протичлени якої досліджують на предмет афіксальних зв’язків. Проте основою вивчення дивергентних і конвергентних відношень у сфері словотвірної мотивації є визнання взаємозв’язку лексико-семантичних опозицій із морфемно-семантичними опозиціями, в які вступають морфеми як складники словотвірно мотивованих слів.

Найефективнішим методом вивчення дивергентних відношень є опозиційний аналіз у поєднанні з компонентним (семним) аналізом. Суть опозиційного аналізу на рівні дивергенції багатозначних дієслів та дієслів-омонімів полягає в послідовному зіставленні значень одиниць-мотиваторів, що не розрізняються формою. Отже, компонентами бінарної опозиції, які досліджують на предмет реалізації валентних афіксальних зв’язків у заданому напрямку, є ЛСВ полісемічних дієслів або значення дієслів-омонімів. Посилена увага до змістового боку формально тотожних одиниць зумовила активне використання компонентного аналізу.

Вивчення дивергентних відношень передбачає дослідження закономірностей морфемної сполучуваності (афіксальної валентності). Однак, незважаючи на подібність явищ дивергенції та афіксальної валентності, сконцентровану навколо поняття “сполучуваність мовних одиниць”, між ними спостерігаємо суттєві відмінності: дослідження валентних зв’язків передбачає врахування всіх можливих сполучень, наявних також без взаємного протиставлення, тоді як дивергентні відношення реалізуються виключно в опозиціях, що враховують формально-семантичні відмінності компонентів, і відображають вибірковість валентних сполучень у певному напрямку. Таким напрямком під час дослідження віддієслівного іменникового словотвору є поєднання дієслівних основ-мотиваторів виключно з іменниковими суфіксами, внаслідок чого виникають синтаксичні та лексичні девербативи.

У другому розділі “Словотвірний потенціал багатозначного дієслова та умови його реалізації в іменникових девербативах” встановлено й описано чинники семантико-граматичного плану, які є релевантними для реалізації словотвірного потенціалу багатозначних дієслів української мови і спричиняють виникнення дивергентних відношень, а також з’ясовано причини появи лакун у іменниковому блоці дериваційної парадигми полісемантичного дієслова.

Комплексний підхід до вивчення словотвірного потенціалу багатозначного дієслова передбачає встановлення ієрархії семантичних факторів, релевантних для реалізації його дериваційних можливостей. Важливим і необхідним складником цього процесу є виявлення тих ознак дієслова-мотиватора, які не мають формального вираження, але є визначальними у сфері словотвору, тобто таких, що виявляються на рівні ЛСВ.

Завдання вивчення словотвірних можливостей дієслова тісно пов’язане з проблемою його семантичної організації. На сьогодні загальновизнаною є думка, що набір можливих віддієслівних утворень залежить від актантної структури дієслова-мотиватора, валентних властивостей, кількості “придієслівних іменникових місць”, структури інтенційного поля. Валентність дієслова тісно пов’язана з його синтаксичними функціями, зокрема з первинною функцією – предикативною. Найтісніше дієслово пов’язане з іменником. Тому воно передусім визначає в реченні кількість іменникових компонентів. У сфері віддієслівного іменникового словотвору релевантними для продукування іменників-девербативів та виникнення дивергентних відношень є такі ознаки дієслів-мотиваторів.

1. Лексична семантика. Кількість потенційних мотиватів та їхні значеннєві різновиди залежать передусім від належності дієслова (ЛСВ) до певної ЛСГ і є постійними та типовими для кожної з них. Особливістю багатозначного дієслова є те, що нерідко його ЛСВ під впливом контексту набувають переносних значень, унаслідок чого вони переходять до інших ЛСГ і, відповідно, виявляють неоднакові дериваційні можливості. Загалом, усі виділені ЛСГ дієслів підпорядковані трьом семантичним класам – дії, процесу та стану. За нашими спостереженнями, найширші дериваційні можливості та найбільш розгорнутий субстантивний блок словотвірної парадигми притаманні дієсловам (ЛСВ) зі значенням дії. Вони активно мотивують синтаксичні деривати, ВДІ на позначення суб’єкта дії (найчастіше – назви людей та інших істот), об’єкта (назви предметів або істот, на які спрямовано дію або внаслідок якої їх створено), інструмента (назви знарядь і засобів дії) та локатива. Напр.: точити₁ (гострити) → точіння, точильник, точило, точильня; чистити 1 (робити чистим) → чищення, чистильник, чистик₂ 1 (знаряддя дії), чистоль (засіб дії); креслити 2 (виготовляти креслюнок, схему) → креслення 1, кресляр, креслення 2 (об’єкт-результат дії), креслярня та ін. Дієслова із семантикою процесу окрім ВДІ дії мотивують також іменники-суб’єкти дії, що позначають неістоти (конкретні предмети, речовини, рослини) або істоти (тварин та людей), які, втім, не зумовлюють виникнення процесу, а є пасивними його носіями, та девербативи зі значенням об’єкта (назви істот), зрідка – знаряддя чи засобу дії, пор.: падати 1 (спрямовуватися зверху вниз під дією власної ваги) → падання, пáдалиця (те, що впало); тліти 2 (догоряти) → тління 1 // тлінь 1, тління 3 // тлінь 3 (те, що догорає) та ін. Унаслідок “пасивності” суб’єкта процесу девербатив на його позначення може бути відсутнім у словотвірній парадигмі дієслова-мотиватора, пор.: рости 1 (збільшуватися в результаті життєвого процесу) → ріст; линяти 2 (поновлювати зовнішній покрив) → линяння // линька 1, линька 2 (відходи линяння – результат-наслідок) і т.п. Найбідніші словотвірні потенції властиві дієсловам стану. Вони (за винятком безособових) передбачають валентну позицію “надмірно” пасивного суб’єкта – носія стану, зрідка – об’єкта, який перебуває у цьому стані, чи локатива. Пор.: спати 1 (перебувати у стані сну) → спання, сплюх(а) // спанько, спальня; пестити 3 (виховувати з любов’ю) → пестіння // пещення, пестощі, пестій 1 // пестун 1 // пещенець; витримувати 2 (стійко зносити) → Ø та ін. Дивергентні відношення, що виникають за належності ЛСВ до різних семантичних груп чи класів, яскраво демонструють опозиції улаштовувати 2 (організовувати захід) → улаштовування, але улаштовувати 6 (задовольняти вимоги) → Ø; розбирати 2 (на складові частини) → розбирання // розбір 1, розбирач, але розбирати 8 (про сміх) → Ø; кипіти 1 (пінитися – про рідину) → кипіння, кипінь // кипень (окріп), але кипіти 4 (палко виявлятися – про почуття) → Ø та ін.

2. Семіологічні властивості (співвідношення конкретних (денотативних) та абстрактних (сигніфікативних) сем у значенні). За визначенням Н.Д.Арутюнової, дієслово – це семантична структура, що об’єднує денотативне та сигніфікативне значення. За Г.А.Уфімцевою, денотат ВДІ – “уявлення про характер та обсяг реальних предметів, речей та осіб, стосовно яких дають назву самій дії”, тоді як сигніфікатом є “поняття відношення, стану, процесу”. За співвідношенням денотативного / сигніфікативного значення всі дієслова (ЛСВ) можна розподілити на три групи: 1) дієслова з великою кількістю денотативних, субстанційних сем; 2) дієслова з незначною кількістю денотативних сем; 3) дієслівні одиниці з денотативно-сигніфікативною семантикою (проміжна група).

Кількість сигніфікативних чи денотативних сем у дієслівному значенні, ступінь їхньої конкретності залежать передусім від належності ЛСВ до певної ЛСГ. Так, найменшу кількість предметних сем мають дієслова прояву та становлення ознаки (типу синіти 1-2, височіти 1-2), семантика яких передбачає наявність лише носія стану. Дія, позначена лексемами синити 1-2, бруднити 1, білити 1-2, гірчити 1 (насичувати гіркотою), солодити 1, солити 1-2 та ін., спрямована на необмежену кількість об’єктів. Це розширює словотвірні потенції мотиваторів такою мірою, що типи дериватів втрачають визначеність, унаслідок чого ВДІ на їхнє позначення не утворюють. Отже, дієслівним одиницям із сигніфікативною семантикою властива слабка дериваційна активність.

ЛСВ із денотативно-сигніфікативною семантикою поведінки, розумової діяльності, мовлення, звучання, руху та переміщення значно активніше реалізують словотвірний потенціал, мотивуючи окрім синтаксичних дериватів як суб’єктні, так і об’єктні іменники, а зрідка – ще й девербативи з локативним значенням. Напр.: лаяти₁ (обзивати) → лайка, лайливець; гуляти 2 (розважатися) → гуляння // гульба, гуляка // гульвіса // гультяй, гулі₁ // гулянка 1 // гульбище 1 (веселе проводження часу), гулянка 2 // гульбище 2 (місце для розваг); досліджувати 1 (певне явище) → досліджування // дослідження 1 // дослідництво (дія), дослідження 2 (об’єкт-результат дії), дослідник; тягти 1 (пересувати) → тягнення, тягач, тягло 1 (суб’єкт дії), тягар 2 (об’єкт дії) і т.п.

Наявність у семантиці конкретної субстанційної семи (визначеність предметного актанта) переводить дієслово з розряду денотативно-сигніфікативних до денотативних і різко скорочує його словотвірні можливості. Зокрема, дієслівні одиниці з експліцитно вираженими актантами можуть містити в семантичній структурі компоненти, що позначають об’єкт дії (корувати₁ – здирати кору, мишкувати 1 – полювати на мишей, пазувати₁ – робити пази, віршувати 1 – складати вірші, планувати 1 – складати план), знаряддя-засіб дії (прасувати₁ – вигладжувати праскою, пиляти 1 – розрізувати пилою, бичувати₁ – бити бичем, свердлити 1 – робити свердлом) та ін. Такі ЛСВ не мотивують ВДІ на позначення об’єкта чи знаряддя дії, бо інформація про них закладена в семантиці мотиватора і має експліцитне вираження. Дієслівні одиниці з імпліцитно вираженими актантами, які можуть вказувати на об’єкт дії (віяти 4 (зерно), в’ялити 1 (рибу, м’ясо), лущити 1 (горіхи, квасолю), маринувати 1 (овочі, фрукти), доїти 1 (корову, козу)), джерело звучання (тенькати 1, тринькати₂ (музичний інструмент); цокати₁ 2 (годинник); шаркати 2, шльопати 2 (ногами); сáпати 1 (носом)), виконавця (хрокати₁, ґелґотати 1-2) та ін., меншою мірою властиві українській мові.

3. Релятивність дієслівної семантики: наявність суб’єкта, об’єкта дії, способи їхнього вираження та змістові характеристики (належність до класу істот / неістот, активних / пасивних, агенсів / не-агенсів та ін.), відсутність однієї з яких спричиняє виникнення дивергентних відношень.

Зокрема, релевантною для творення синтаксичних дериватів є активність суб’єкта дії, спрямована на перетворення, зміну об’єкта, тобто суб’єкт є каузатором, агенсом. Пор.: палити₂ (стріляти з вогнепальної зброї) → пальба, але палити₁ 4 (непокоїти, мучити) → Ø; косити₁ (траву, збіжжя) → косіння // косовиця, але косити₂ 2 (бути косооким) → Ø; дути 1-2 (1. Рухати струмені повітря. 2. Наповнювати газом) → дуття 1, але дути 4 (губи) → Ø. Отже, за пасивного суб’єкта, наділеного ознаками носія стану, ЛСВ синтаксичних дериватів майже не мотивують. Активність виконавця дії є релевантною також для мотивації суб’єктних іменників. Так, не продукують девербативів на позначення суб’єкта дії одиниці на зразок нудьгувати 1-2, важити 1-2 (мати вагу), липнути₁ 1 (бути липким), маячити₁ (виднітися), семантика яких не передбачає наявності активного діяча.

Належність суб’єкта до класу істот посилює його активність і, відповідно, уможливлює творення ВДІ дії. Релевантність цієї ознаки яскраво виявляється у дивергентних відношеннях, які виникають у разі мотивації синтаксичних дериватів за умови, що суб’єкт дії – істота, і відсутності девербатива-іменника, якщо суб’єкт дії – неістота. Пор.: стояння в черзі – *стояння будинку, лежання на дивані – *лежання книги, висіння на турніку – *висіння картини, сидіння за партою – *сидіння ляльки та ін. (* позначаємо ненормативне вживання лексеми).

Тип об’єкта дії (предметний, істота чи неістота) або його відсутність також впливають на активність продукування та аспект номінації ВДІ. Зокрема, перехідні дієслова (ЛСВ) вільно мотивують синтаксичні деривати, тоді як неперехідні – рідко. Дивергентні відношення, що виникають за таких умов, яскраво демонструють опозиції заливати 1 (заповнювати певний простір) → заливання, але заливати 6 (вигадувати) → Ø; спускати 4 (собак) → спускання, але спускати 9 (ставитися поблажливо) → Ø та ін. Перехідні дієслова вживаються з постійними іменниками – прямими об’єктами, яким переважно дають назву, пор.: тикати₁ 1 → тичина, тичка, тика. Перехідні дієслівні одиниці майже без обмежень мотивують також іменники-назви суб’єктів дії, знарядь, засобів, місця, тоді як безоб’єктні ЛСВ (на зразок гарцювати 1 (грайливо бігати), ходити 1-5, плавати 1-3, плакати 1) не потребують додаткових засобів, інструментів для реалізації позначуваної дії, унаслідок чого виявляють словотвірний потенціал на рівні лише суб’єктних та зрідка локативних назв.

4. Аспектуальні характеристики мотиватора – найголовніший чинник, що спричиняє виникнення дивергентних відношень у сфері віддієслівного іменникового словотвору. Найбільш спеціалізованим і регулярним засобом вираження аспектуальної семантики є дієслівний вид. Її визначають також граничність / неграничність, рід дієслівної дії (РДД), контекстні показники тощо. Вплив дієслівного виду на дериваційні можливості дієслова реалізується через семантику граничності / неграничності дії. За типами видової неоднорідності ЛСВ полісемантичні дієслова української мови можна класифікувати на три групи: 1) лексеми недоконаного виду (НДВ) з одновидовими (неграничними) та парновидовими (потенційно граничними) ЛСВ; 2) лексеми доконаного виду (ДВ) з одновидовими (граничними) та парновидовими ЛСВ; 3) парновидові ЛСВ (НДВ – потенційно граничні та ДВ), у яких кожна з видових форм має відповідний одновидовий ЛСВ (тільки НДВ – неграничний або тільки ДВ – граничний). Категорія граничності / неграничності та РДД найбільшою мірою впливають на продукування іменників дії, хоча водночас визначають деякі аспекти мотивації суб’єктних та об’єктних девербативів.

За нашими спостереженнями, найбільшу словотвірну активність виявляють потенційно граничні (парновидові) ЛСВ. Рівномірне співвідношення процесних та результативних сем у семантиці цих значеннєвих одиниць забезпечує вільне утворення синтаксичних та лексичних дериватів. Одновидовим дієслівним одиницям (неграничним (тільки НДВ) та граничним (тільки ДВ)) притаманні послаблені дериваційні можливості. Одновидові неграничні дієслова (ЛСВ) НДВ мотивують синтаксичні девербативи за умови активного суб’єкта дії, переважно істоти (мешкання, щебетання, кумкання і под.). Відповідно, значна частина неграничних ЛСВ із “буттєвою” семантикою стану, яка передбачає пасивного суб’єкта або взагалі його відсутність, є словотвірно пасивними, тоді як їхні протичлени – потенційно граничні ЛСВ або омоніми, що мають видовий корелят, – вільно мотивують іменники дії. Внаслідок неоднакових дериваційних можливостей неграничних та потенційно граничних ЛСВ між ними виникають дивергентні відношення. Пор.: віддавати 11 (тільки НДВ. Мати присмак)® Æ, але віддавати 4 (вручати комусь що-небудь)® віддавання; відливати 5 (тільки НДВ. Давати відблиск)® Æ, але відливати 6 (виготовляти литтям)® відливання та ін.

Граничні дієслова ДВ (парновидові), внаслідок надмірного вираження результату дії, синтаксичні деривати мотивують рідко, пор.: дати 1 → Ø, але давати 1 (передавати від однієї особи до іншої) → давання; купити 1 → Ø, але купувати 1 (придбавати за гроші) → купування. Наявні в мові іменники дії, співвідносні з граничними дієслівними одиницями, мають яскраво виражене результативне значення, пор.: відновлення, оживлення, склúкання, відкриття, затоплення. Одновидові дієслова ДВ таких дериватів взагалі не мотивують. Пор.: висікти 3 (тільки ДВ. Покарати, побивши різками) ® Æ, але висікати 1 (видовбувати заглибину)® висікання; укласти 3 (тільки ДВ. Убити)® Æ, але укладати 1 (складати) ® укладання та ін. Семантика результативності граничних дієслів зумовлює активну мотивацію предметних іменників із широким діапазоном часткових значень: “об’єкт – результат дії” (відрізок 1, обмолот 2, добудова, нáшивка 1); “результат – місце дії” (зруб 2, укус₂, прокоп 2); “результат – кількість певної речовини, продукту тощо” (відвар, згорток 2, затрати, укіс₁ 2); “результат – кількість, на яку зменшився чи збільшився предмет” (увар, додача 2, розширення 2); “результат – залишок речовини” (виварки, вибірки, висівки) та ін.

РДД теж накладають обмеження на мотивацію синтаксичних дериватів. Не мотивують іменників дії значення починального, фінітивного, дистрибутивного, пердуративного, сатуративного, кумулятивного, аугментативного, делімітативного, інтенсивно-результативного, семельфактивного РДД, бо префікс (зрідка суфікс) надає семантиці мотиватора значення ДВ, “ускладненого” ознаками інтенсивності, фазовості, визначеної тривалості й несумісного з вираженням тривалої дії, процесу. Пор.: доспівати₁ (1. Достигати. 2. Переслідувати) → доспівання, але доспівати₂ (пісню до кінця) → Ø; переміняти₁ (робити зміни) → переміна 1, але переміняти₂ (все, багато чого-небудь) → Ø; заганяти₁ (1. Примушувати увійти. 2. Гнати далеко. 3. Глибоко застромлювати) → заганяння, але заганяти₂ (почати ганяти) → Ø та ін. Якщо ж мотиватор має значення РДД, співвідносного з семантикою НДВ, то за таких умов дивергентні відношення не виникають. Пор.: підсівати 1 (сіяти додатково – значення пом’якшувального (атенуативного) РДД) → підсівання // підсів 1 і підсівати 2 (просівати крізь решето) → підсівання // підсів 1 та ін. Словотвірна “дефектність” мотиваторів із виразним значенням РДД зумовлена також тим, що вони не мають видової пари, тобто є одновидовими.

5. До семантичної структури більшості полісемічних дієслів української мови, крім прямого лексичного значення, входять переносні, спеціально-термінологічні, фразеологічно зумовлені, діалектні, розмовні, застарілі та ін. Умови їхньої реалізації у ВДІ неоднакові. Стилістичне маркування дієслівного значення здебільшого спричиняє обмеження його словотвірних можливостей і виникнення дивергентних відношень. Пор.: кидати 1 (примушувати летіти, падати) → кидання, кидій 1 // кидальник 2, але кидати 3 (перен. швидко, часом недбало казати) → Ø; м’яти (перетворювати в рідку масу) → м’яття, м’яльник, м’яло // м’ялиця 1, м’яльня, але м’яти 5 (перен. нерішуче, повільно говорити) → Ø, ухвалювати₁ (приймати колективне рішення) → ухвалювання, але ухвалювати₂ (заст. дуже хвалити, вихваляти) → Ø; затоплювати₂ (покривати водою який-небудь простір) → затоплювання, але затоплювати₃ (рідко. сильно бити кого-небудь) → Ø; вартувати 1 (охороняти) → вартування // варта 2, варта 1 (сторожа), вартівник, але вартувати 3 (діал. коштувати) → Ø; теребити 1 (лущити) → теребіння, але теребити 5 (діал. тягти, нести щось важке) → Ø та ін.

За ступенем реалізації словотвірного потенціалу у ВДІ дії (від найвищого до найнижчого) значення полісемантичних дієслів сучасної української мови можна розташувати так: прямі (найуживаніші), спеціально-термінологічні, переносні, розмовні, застарілі, рідковживані, діалектні та фразеологічно зумовлені.

У третьому розділі “Семантико-функціональна характеристика суфіксів віддієслівних іменників в аспекті дивергенції та конвергенції” здійснено семантико-функціональну характеристику суфіксів граматичної та лексичної предметності в аспекті дивергенції та конвергенції, визначено семантичні типи основ дієслів-мотиваторів, із якими сполучаються ці суфікси під час творення девербативів-іменників, а також встановлено й описано типи морфемно зумовлених формально-семантичних відношень у межах різних словотвірних категорій ВДІ.

ВДІ як сукупність дериватів, структурно і семантично мотивованих дієсловами, відрізняються не тільки словотвірним значенням, а й типом дериваційних афіксів та їхніми функціями. Про неформальний характер іменникових суфіксів виразно свідчить їхня вибірковість стосовно основ дієслів-мотиваторів, неспроможність взаємодіяти з усіма їхніми значеннями. Наприклад, стріляти 1 (з рушниці) → стріляння // стрільба, але стріляти 5 (словами) → стріляння, а не стрільба (словами); різати 2 (вбивати) → різання // різанина // різня, але різати 10 (на іспитах) → різання, а не різанина, різня (на іспитах) та ін. У подібних випадках суфікси ВДІ є маркерами, афіксальними диференціаторами, оскільки вони увиразнюють формальні, семантичні або формально-семантичні відмінності дієслів-мотиваторів, тобто виконують диференційну функцію. Водночас, ці суфікси об’єднують віддієслівні мотивати в межах словотвірних моделей та словотвірних типів, виконуючи інтегральну функцію. За такого підходу суфіксальні одиниці є показниками конвергентних відношень, які передбачають зближення первинно різних одиниць, що виявляють схожі валентні зв’язки. Отже, у системі віддієслівного суфіксального словотвору спостерігаємо два протилежні, але тісно взаємопов’язані явища: дивергенцію – розбіжність словотвірних можливостей формально тотожних дієслівних одиниць, що виявляється в різній кількості й різному суфіксальному “оформленні” похідних ВДІ, та конвергенцію – зближення у формальному і семантичному плані первинно різних дієслів за рахунок мотивації однотипних похідних із спільними суфіксами. Взаємодію цих явищ простежуємо в тому, що вибіркову сполучуваність основ-мотиваторів із афіксами спостерігаємо саме на фоні об’єднання похідних ВДІ з однаковими суфіксами, але мотивованих різними (у формальному, семантичному або формально-семантичному плані) дієслівними одиницями.

У сфері віддієслівної субстантивної деривації маркерами дивергентних та конвергентних відношень можуть бути два типи іменникових суфіксів – граматичної та семантичної предметності. Структурно-семантичне співвіднесення ВДІ на позначення опредметненої дії (опредметненого стану) з їхніми мотиваторами свідчить, що маркерами дивергентних та конвергентних відношень найчастіше є транспозиційні питомі слов’янські суфікси -нн-, -енн-, -інн-, -тт-, -Ø-, -іт-, -от-, -б-/-об-, -в-/-тв-, -н-, -нин-, -ин-, -ок, -ощ-, а також суфікси іншомовного походження, зокрема такі, як -аці-, -ізаці- / -изаці-, -фікаці-, -аж, -ур, -ад. Об’єднуючись на підставі граматичної предметності, ці суфікси виявляють певні закономірності у сполученні з дієслівними основами, проте відрізняються семантикою своїх мотиваторів-предикатів, власною або контекстною експресивністю та стилістичною спеціалізацією.

У підсистемі ВДІ зі значенням семантичної предметності маркерами дивергентних та конвергентних відношень є мутаційні суфіксальні морфеми з семантикою суб’єкта-діяча чи носія стану: -ець, -ник / -івник, -льник, -ач, -тель, -ар-, -ій, -ок, -ун, -атор, -ер / -ор, -ант / -ент; предмета (знаряддя, інструмента, засобу дії, результату, наслідку тощо): -ник, -ач, -ець, -ок-,       -л-, -ун-, -к-, -ак, -в- / -тв-, -ниц-, -атор, -ат, -ер / -ор; зрідка місця дії (частини простору, приміщення): -ник, -к- / -анк-, -н- / -льн-, -арн-, -ищ-.

Одночасне вживання в мові спільнокореневих різносуфіксальних девербативів із тотожним словотвірним значенням ще раз підтверджує, що суфіксальна морфема (як коренева, як і префіксальна) є двобічною мовною одиницею, яка має зміст та форму й спроможна до варіювання як у плані змісту, так і в плані форми. За цими ознаками суфікс можна зіставити з іншими однорівневими одиницями на предмет виявлення морфемно-семантичних відношень між ними. За такого підходу різні типи відношень між спільнокореневими ВДІ однієї категорійної належності зумовлені значною мірою тими формально-семантичними відношеннями, в які вступають морфеми як складники словотвірно мотивованих слів.

Якщо взяти до уваги роль суфіксів у формуванні семантики ВДІ і до типів семантичних відношень додати типи відношень на формальному рівні, то формально-семантичні відношення, що виникають між суфіксами іменникових девербативів, вкладаються у такі дев’ять типів:

1. Відношення абсолютної тотожності притаманні суфіксальним морфемам, які за однакового звучання і написання виконують спільну семантичну функцію в різних іменниках: читання – малювання; гризня 2 – метушня; клепач 1 – пробивач; кидальник 1 – давальник; бігун – стрибун 1; охолодник – вимірник; вітальня – роздягальня й под.

2. Відношення формального варіювання пов’язують суфіксальні морфеми, які, частково збігаючись у формальному плані, передають тотожне словотвірне значення: убивство – виробництво; дробіння – кручення; сушильня – гартівня та ін.

3. Відношення дублетності. Різнозвучні суфікси, поєднуючись з тією самою дієслівною основою, функціонують як рівноправні, взаємозамінні, дублетні форми: блокування – блокада; коректування – коректура; публікування – публікація 1 (дія); тренування – тренаж тощо.

4. Відношення семантичного варіювання суфіксальних морфем у сфері ВДІ менш поширені, оскільки іменникові дериваційні суфікси, які за умови однакового звучання і написання є виразниками щонайменше двох словотвірних значень із такого набору номінацій як особа, предмет, опредметнена дія, локативні назви, назви тварин, рослин, абстрактних понять тощо, вважають омонімічними. Зважаючи на це, полісемантичними у сфері віддієслівного іменникового словотвору вважаємо формально тотожні суфікси, що передають однакове дериваційне значення (наприклад, “суб’єкт дії”, “об’єкт дії”, “дія з вказівкою на час її виконання”, “предмет”), але різняться семантичними відтінками, пор.: обчислювач 1 (працівник) – приймач 2 (прилад); полільник 1 (людина) – лічильник 2 (інструмент-засіб дії); вигнанець (об’єкт-істота) – саджанець (об’єкт-неістота); молотьба 1 (дія) – сівба 2 (час виконання дії) і т.д.

5. Відношення формально-семантичного варіювання: споряджання – проголошення; хитання 1 – штовханина; гартівник – годувальник; біготня – стукотнява; оглядання – розвідини; спальня – усипальниця 2 та ін. Як свідчить фактичний матеріал, синонімія – визначальний тип відношень між словотворчими формантами у сфері іменникових девербативів. Формальне варіювання суфіксів цієї групи супроводжуване варіюванням їхньої семантики: близькозвучні суфіксальні морфеми передають близьке, але не тотожне словотвірне значення. Будучи виразниками спільного дериваційного значення, кожен суфікс, втім, “спеціалізується” на передачі певного додаткового семантико-стилістичного відтінку або ж закріплений за певною сферою функціонування.

6. Відношення різноморфемної синонімії: ходіння – ворожба; спання – гризота; боротьба – возня; різанина – допомог(Ø)а; молотьба 1 (дія) – балощі, турбота – будівництво; крутько 2 – руйнівник; визволитель – шукач 1 тощо. Різнозвучні суфікси передають близьке, але не тотожне значення. Іноді важко розмежувати відношення різноморфемної синонімії та дублетності, оскільки семантична відстань між значеннями таких девербативів може бути як мінімальною, так і максимальною (до антонімії).

7. Відношення омонімії суфіксів ВДІ має два різновиди: 1) омонімія суфіксів, що поєднуються з різними дієслівними основами: переможець (особа) – різець (інструмент) – рубець (результат дії); вибір(Ø) (дія) – спуск 2 (Ø) (локатив) – причеп(Ø)а (особа); балакун (особа) – шатун (деталь механізму); запобіжник (предмет – засіб дії) – плавник (орган руху тварини) – витверезник (локатив); стрілянина (дія) – тканина (продукт-результат дії) тощо; 2) омонімія суфіксів, що сполучаються зі спільнокореневими дієслівними основами: командування (загоном) – (поважне) командування; переправ(Ø)а (через річку) – (розбита) переправ(Ø)а; моління 1 (дія) – моління 2 (слова, що супроводжують дію); будівля 2 (дія) – будівля 1 (об’єкт-результат дії) та ін. Деривати другого підтипу є результатами семантичної транспозиції “дієслово → іменник” і відрізняються переважно семами “дія” – “результат дії” (об’єкт, продукт, засіб тощо), “дія” – “суб’єкт дії”, що не дає змоги кваліфікувати суфікси з такою семантичною розбіжністю варіантами тієї самої морфеми. Проте, з іншого боку, на нашу думку, такі випадки слід трактувати як перехідні явища між багатозначністю та омонімією.

8. Відношення паронімії суфіксів у сфері ВДІ є малопоширеним явищем. Вони наявні тоді, коли абсолютно різнозначні морфеми є близькозвучними: вітання – вітальня.

9. Відношення абсолютної розбіжності існують між різнозначними й різнозвучними суфіксами: регулювання – продавець; купування – мандрівник; гавкіт – регулятор; свист(Ø) – розвідник та ін.

Одночасне функціонування спільнокореневих різносуфіксальних ВДІ із тотожним дериваційним значенням вважають прикладом загального і постійного мовного явища – асиметрії між планом змісту та планом вираження. Паралельні близькозначні спільнокореневі утворення із різними суфіксами кваліфікують по-різному: як словотвірні варіанти, лексичні дублети, абсолютні синоніми тощо. Проте, якщо враховувати не тільки їхнє лексико-словотвірне значення, а й інші ознаки – стилістичні особливості, сферу функціонування, частоту вживання, то не знайдеться жодного віддієслівного утворення, яке б повністю дублювало інше, спільнокореневе. Іншими словами, співіснування спільнокореневих ВДІ з однаковим дериваційним значенням, але різними формантами свідчить про дивергентну функцію іменникових суфіксальних морфем: кожен суфікс має власне функціональне “навантаження”, яке спричиняє його сполучення лише з певним колом дієслівних основ.

Результати дослідження свідчать, що відношення абсолютної тотожності спільнокореневими ВДІ однієї категорійної належності не представлені, оскільки такі деривати мають формально й семантично тотожні корені, а суфікси в їхній структурі виконують диференційну функцію. Відношення формального варіювання представлені кількома різновидами: формальне варіювання кореневих морфем: буркотун – буркун₁; пристосованець – пристосуванець, формальне варіювання суфіксів: бідаха – бідага; пасовище – пасовисько; гартувальня – гартівня та формальне варіювання кореневих і суфіксальних морфем одночасно: входини – вхідчини. Відношення дублетності між спільнокореневими девербативами виникають унаслідок функціонування дублетних суфіксів, тому це вже не лексична, а словотвірна дублетність: регулювання – регуляція; коректування – коректура; тренування – тренаж; оглядальник 2 – оглядач 2; збиральник – збирач та ін. Відношеннями семантичного варіювання пов’язані лексеми з багатозначними суфіксами, напр.: обчислювач 1 (працівник) – обчислювач 2 (прилад); планувальник 1 (спеціаліст із планування) – планувальник 2 (інструмент); нагрівач 1 (пристрій) – нагрівач 2 (робітник). Переважна більшість спільнокореневих ВДІ з тотожним словотвірним значенням пов’язана відношеннями формально-семантичного варіювання: торгування – торг(Ø)₁ 1; зневажання – зневаг(Ø)а 5; частування 1 – частунок; купування – купівля 1; стрибання – стрибок; оглядання – оглядини 2; булькання – булькіт; торохкання – торохнеча – торохнява; викручування – викрутас 1; стрілок – стрілець; мандрівець – мандрівник; жартівник – жартун; базікало – базік(Ø)а; співак – співець 2 – співун; розвідник (особа) – розвідувач (особа); визвольник – визволитель; різник – різальник; бракувальник – бракер; усипальниця 2 – усипальня. Іноді формально-семантичне варіювання досягає рівня паронімії, пор.: гордування – гордощі; відчування 1 – відчуття 1 та ін. Відношення омонімії між спільнокореневими ВДІ спостерігаємо тоді, коли та сама дієслівна основа поєднується з омонімічними суфіксами: оголошення (постанови) – (зім’яте) оголошення; охорон(Ø)а (заводу) – (приватна) охорон(Ø)а; шитво 1 (дія) – шитво 2 (виріб). Відношення паронімії у сфері спільнокореневих ВДІ мають два вияви. Відношеннями лексичної паронімії пов’язані лексеми з близькозвучними, але різнозначними кореневими морфемами: активація – активізація; праля – пряля, тоді як словотвірна паронімія властива ВДІ з близькозвучними, але різнозначними суфіксами: читання – читальня. Відношення повної розбіжності існують між спільнокореневими ВДІ з різними дериваційними значеннями або між різнофункціональними девербативами, утвореними за однією словотвірною моделлю: читання – збирач; мащення (дія) – свисток 2; моління – бігун; приїзд(Ø) (дія) – вигін(Ø) (місце дії); оборон(Ø)а (дія) – обслуг(Ø)а (суб’єкт дії) та ін.

У Висновках узагальнено результати виконаного дослідження.

Значеннєву структуру полісемантичного дієслова утворює сукупність ЛСВ, кожен з яких може активно мотивувати похідні ВДІ або навпаки – виявляти словотвірну інертність. Причини такої “вибіркової” реалізації дериваційного потенціалу формально тотожних одиниць (якими є ЛСВ та дієслова-омоніми) пов’язані з явищем словотвірної дивергенції. Дивергентні відношення виникають унаслідок “прихованих” семантичних розбіжностей між лексичними одиницями, що об’єднані певними ознаками (ЛСВ, омоніми – єдність форми). Послідовне зіставлення (опозиційний аналіз) формально тотожних, але семантично відмінних одиниць-мотиваторів, дає змогу якнайточніше виявити їхні імпліцитні семантико-граматичні ознаки, що безпосередньо впливають на здатність бути мотиватором.

Іменниковий блок словотвірної парадигми дієслова відображає реалізацію дієслівних валентностей, заповнення відкритих “придієслівних іменникових місць”, тобто можливість виникнення ВДІ, їхня кількість, семантичні різновиди залежать передусім від валентних можливостей дієслова-мотиватора та спираються на семантико-синтаксичну структуру речення. Здатність дієслова мотивувати іменники визначають також його семіологічні властивості, релятивність семантики, аспектуальні характеристики та стилістичне маркування. Особливість вивчення мотиваційних зв’язків багатозначних дієслів полягає в тому, що їхні дериваційні потенції найповніше виявляються не на рівні лексеми в цілому, а стосовно кожного окремого ЛСВ. Формальна будова основи-мотиватора теж не завжди пристосована для поєднання з афіксами, унаслідок чого з’являються перешкоди для сполучення морфем (структурний тип основи, префіксація, довжина слова та ін.). Чинники, що визначають словотвірні потенції дієслівних одиниць, діють комплексно, а тому не завжди підлягають виокремленню й класифікації. Виникнення ВДІ зумовлене й залежить передусім від потреб спілкування і підпорядковане мовній нормі.

Різні типи ВДІ розрізняються не тільки індивідуальним лексичним значенням, “успадкованим” від дієслів-мотиваторів, а й типом словотворчих формантів та їхніми функціями. Вибір дериваційного суфікса для оформлення мотивованого іменника регулює низка факторів, основним серед яких є семантичний. Кожен суфікс поєднується лише з певним колом дієслівних основ, тому дослідження умов реалізації валентних можливостей суфіксальних морфем дає змогу передбачити потенційні слова. Співіснування у мові кількох спільнокореневих різносуфіксальних девербативів із однаковим словотвірним значенням спричинена дивергентними функціями суфіксальних морфем. У сфері віддієслівного іменникового словотвору ці функції полягають передусім у переданні аспектуальних ознак мотиваторів – видових значень та семантики РДД. Суфікси синтаксичних девербативів можуть позначати протяжність дії в часі, її повторюваність чи безперервність, результативність, одноактність, інтенсивність, масштабність вияву, кількісні характеристики, семантику дії (як сукупності мікродій) чи стану. Суфікси лексичних дериватів найчастіше відображають ступінь узагальнення значення, а також стилістичне та експресивне забарвлення.

У сфері віддієслівного іменникового словотвору наявні асиметричні відношення між змістом та формою. Інваріантні словотвірні значення ВДІ виражені в численних формальних одиницях мови. Одночасне функціонування в мові різносуфіксальних девербативів із однаковим словотвірним значенням ще раз доводить, що суфіксальна морфема є двобічною мовною одиницею, яка має зміст і форму й спроможна до варіювання як у плані змісту, так і в плані форми. За такого підходу різні типи відношень між ВДІ зумовлені тими формально-семантичними відношеннями, в які вступають морфеми як складники словотвірно мотивованих слів.

Спільнокореневі різносуфіксальні ВДІ однієї категорійної належності з’являються в мові не випадково і не хаотично. Їхня поява є закономірною і вмотивованою. Ідентифікуючись на основі спільного загального словотвірного значення, ці одиниці конкурують між собою і виявляють такі типи семантичних відношень: 1) повна тотожність семантики (явище малопоширене); 2) варіювання семантики (властива більшості паралельних утворень); 3) повна розбіжність семантики (наявна за умови семантичної транспозиції та вживання у структурі дериватів омонімічних суфіксів). Проте, навіть маючи спільне дериваційне значення, такі ВДІ не можуть вільно взаємозамінюватися, оскільки розрізняються частковими, конкретизованими семантичними відтінками, зумовленими наявністю того чи того суфікса.

У віддієслівному суфіксальному словотворі функціонують два протилежні, але тісно взаємопов’язані явища: дивергенція – розбіжність словотвірних можливостей тотожних дієслівних одиниць, що виявляється в різній кількості й різному суфіксальному “оформленні” похідних ВДІ, та конвергенція – зближення у формальному і семантичному плані первинно різних дієслів за рахунок мотивації однотипних похідних із спільними суфіксами. Однак між дивергенцією та конвергенцією немає суперечності, оскільки та сама мовна одиниця, виявляючи дивергентні відношення на рівні своїх ЛСВ, входить у конвергентні ряди разом із іншими, відмінними від неї, мотиваторами за рахунок спільного дериваційного значення.