ЕВОЛЮЦІЯ КОНФІКСАЛЬНОЇ ДЕРИВАЦІЇ ІМЕННИКА (ФОРМАНТИ З МАТЕРІАЛЬНО НЕ ВИРАЖЕНИМ ДРУГИМ КОМПОНЕНТОМ)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЕВОЛЮЦІЯ КОНФІКСАЛЬНОЇ ДЕРИВАЦІЇ ІМЕННИКА (ФОРМАНТИ З МАТЕРІАЛЬНО НЕ ВИРАЖЕНИМ ДРУГИМ КОМПОНЕНТОМ)
Альтернативное Название: ЭВОЛЮЦИЯ конфиксальных дериваций существительного (форманты ПО МАТЕРИАЛЬНО не выраженным Вторым компонентом)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його мету й завдання, визначено наукову новизну роботи, окреслено її теоретичне і практичне значення, подано відомості про методи дослідження та названо джерела добору фактичного матеріалу, а також  висвітлено форми апробації одержаних результатів.


У першому розділі „Конфіксація як різновид морфологічного способу творення іменника” обґрунтовано теоретичну базу дослідження, розглянуто історію вивчення структури аналізованих дериватів у вітчизняному та слов’янському мовознавстві ХІХ-ХХ ст., уточнено понятійний обсяг окремих термінів, пов’язаних із описом похідних, визначено статус конфікса як словотворчої морфеми, з’ясовано шляхи формування конфіксальних структур, висвітлено синхронічний та діахронічний аспекти їх вивчення.


Діапазон визначень похідних досліджуваної структури в науковій літературі досить широкий: від кваліфікації їх як безсуфіксних ( Є. Тимченко,  А. Булаховський,                       С. Самійленко, М. Плющ), суфіксальних (О.Пінчук), нульсуфіксальних (Н.Клименко), префіксальних (О.Безпалько, Л.Гумецька, М.Жовтобрюх), префіксально-суфіксальних (М.Осадца, О. Огоновський, С.Смаль-Стоцький, Ф.Гартнер, П. Залозний, К.Городенська, З.Сікорська) до розуміння їх як конфіксальних або циркумфіксальних (В. Старинін,                       І. Мельчук, В. Марков, Г. Нещименко, В. Горпинич).


У роботі обґрунтовується поняття конфікса як морфематичного комплексу, у якому, на відміну від інших складних афіксів, етимологічні елементи дистантні, відокремлені один від одного основою. Другий елемент конфікса може бути або субстанціальним, або ж не має звукового вираження (супряг, пасіка, неук, обруч, надмір).


За походженням значна кількість аналізованих конфіксальних структур є нульсуфіксальними утвореннями від прийменниково-іменникових сполук, які з часом у свідомості мовців перестають сприйматися як базові, через що відповідні деривати починають співвідноситися з іменниками без прийменників. Частина похідних утворилася в результаті нульсуфіксації безпрефіксних, а інколи й спрефіксованих дієслів, при цьому останні на певних синхронічних зрізах відійшли до інертного фонду лексики, і тому вивідними зрештою стають непрефіксальні дієслова. Нульова суфіксація, таким чином, є лише етапом на шляху до формування структур з матеріально не вираженим другим компонентом, які виникають унаслідок зміни первинної словотвірної співвіднесеності. Деадєктиви творилися за вже наявними моделями.


Конфікси з матеріально не вираженим другим компонентом – це структури, які при словотвірному аналізі виділяються лише на синхронному рівні. І лише в синхронії відповідний словотворчий афікс є нерозкладною словотвірною морфемою. Діахронічний аналіз допомагає встановити походження елементів конфікса.


У другому розділі „Динаміка словотворення українського іменника за допомогою конфіксів з матеріально не вираженим постпозитивним елементом” подається діахронічно-синхронічний опис дериваційної підсистеми іменників згаданої структури, з’ясовуються умови та шляхи формування конфіксальних моделей, мотиваційна база, особливості семантико-функціональної дистрибуції похідних.


Словотвірні прототипи іменників досліджуваної структури були в праслов’янський період розвитку української мови. За спостереженнями дериватологів, на цьому етапі суфікси -ъ, -ь, -а поєднували в собі дві функції – словотвірну і флексійну, тобто виконували роль дериваційних формантів і одночасно вказували на належність іменників до певного типу відмінювання. Тематичні суфікси поступово втрачали своє словотвірне значення і повністю поглинулися флексією, а виразником словотвірної похідності стала нульова морфема (аналогічно до нульового закінчення у формотворенні). Препозитивні компоненти конфіксів витворилися із префіксів, прийменників, часток, які деетимологізувалися унаслідок морфонологічних процесів (*ka-...-ø(а), *nеdо-...-ø(а), *jьz-...-ø(а), *ša-...-ø(а), *ob-...-ø(а) та ін.) Наприклад: *kavьrza  (ЭССЯ 9, 167-168) „підступ, інтрига” (*vьrzti “в’язати, плести”), *kavьrga [Іліаді 2000: 62] “сучок; щось зігнуте, нерівне” (*vergati “крутити, зв’язувати, вити”), *nedotyka (ЭССЯ 24, 123-124) “назва рослини” від. *tykati “торкатися, тикати”, *jьzžarъ [Черниш 1991: 28] “випалена ділянка” (*goreti, пор. згарище), *šadьra [Вербич 1997: 70-71] “назва рослини; шлях, дорога” від *derti “дерти, здирати”, *obgolvъ (ЭССЯ 26, 92) “частина кінської упряжі, яка одягається на голову” (*golvа “голова”),  *obdrъ (165-169) “ложе, постіль; погребальні ноші”,  співвідноситься із *drъvo, *dertvo.


Одним із найбільш продуктивних іменникових конфіксів є не-...-ø (а). Деривати, які включають згадані структурні елементи, фіксуються в пам’ятках ХІ-ХІІІ ст. Це в основному віддієслівні та відприкметникові похідні, що переважно формують словотвірно-семантичні поля суб’єктності та абстрактності: неплодь (1054-1057 ІлСл 80) „безплідний чоловік”, неспонъ (ХІІІ СлРЯ ХІ 303) „безперешкодність” (съпинати „заважати”). У середньоукраїнській та новоукраїнській мові значно поповнюється  група похідних на позначення осіб: неукъ  (1616 ЄУС 30), недава  (Гр ІІ 543) „скупий”, неотеса  (СУМ V 350); з ХІХ ст. помітно активізується творення дериватів на позначення абстрактних понять: невстид (Ж 505) “безсоромність”, непослух (Саб 213), непотріб (О І 485).


Дієвою словотворчою одиницею протягом усіх етапів розвитку української мови був конфікс по-...-ø(а). У давньоруськоукраїнській мові похідні, що мали в своїй структурі згадані компоненти, були, як правило, віддієслівними утвореннями: похабъ (ХІ /ХVІ ИФ 223) „божевільний” (хабити „псувати”), похоть (1118 /1377 ПВЛ 79), повозъ (84) „вид оброку, данини”. У середньоукраїнській та новій українській мові до сфери конфіксальної деривації, крім дієслів, які продовжують домінувати в ролі твірних (послухъ – 1368 П 42 „трудова повинність”, побор – ХV ССУМ ІІ 157 „податок”, погорда – СУМ VІ 719), досить активно долучаються й іменники: позем (Ж 681) „горизонт”, потрав (Програма 19) „отава, трава”, потрост (Верх 116) „різновид рослин”, пор. тростина.


Формування конфікса о-...-ø(а) відбувалося в ХІ-ХVІІ ст. на базі нульсуфіксації префіксальних дієслів, які, виходячи з широкого вжитку, втрачали ознаки мотиваторів, натомість семантично й структурно похідні іменники почали мотивуватися безпрефіксними дієсловами: острогъ (1037-1050 /ХV ІлСл 87) „частокіл”, пор. стругати, остругати, осhкъ (1255 /1425 ЛГВ 827) „примітивне військове укріплення” (сhкти), ощупъ (ХVІ Син 138) „ратище” (ощупати, щупати), обава (1627 БерЛекс 147) „захоплення”, пор. бавити „розважати, тішити”. Десубстантиви й деад’єктиви – похідні пізніших часів, утворилися за вже наявними моделями. Найвищої продуктивності розгляданий словотвірний тип набув у новій українській мові. Основну масу девербативних конфіксальних іменників з морфокомплексом о-...-ø(а) становлять похідні, що мають семантику предметності й абстрактності: окап (Ж 563) „острішок” (капати), ополох (1902 Верх 45 256) „рослина-паразит” (полохати), охиба (Гр ІІІ 79) „помилка” (хибити). Для десубстантивів властиве переважно значення предметності (острhш – 1899 Верх ХХХ 243 „частина даху”, ожеред – Писк 166 „палиці для кріплення стелі”, окіст – Гр ІІІ 47 „шинка”) або локативності (оболонь – Гр ІІІ 21, округа – 50, осонь – ТТ 131 „сонячна місцина”) та ін.


В українській мові функціонує чимало похідних іменників, утворених за допомогою конфікса за-...-ø(а), словотвірна генеза яких сягає давньоруськоукраїнського, а подекуди – і праслов’янського періоду: засада (к. ХІІ ЛК 484) „засідка”, зазоръ (1203-1204 /1425 ЛГВ 719) „гріх, сором”, застава (721) „передовий дозор”. Мотиваційна база частини дериватів є неоднозначною: вони можуть співвідноситись як із префіксованими, так і з безпрефіксними дієсловами: забава (1435 ССУМ І 370) „перешкода, затримка”, від бавити або забавляти „чинити перешкоду”, завада  (371) „те саме”, пор. вадити, завадити. Основний масив дериватів досліджуваного типу сформувався в новоукраїнській мові і представлений насамперед десубстантивами, яким найбільшою мірою властива семантика локативності: занив (Гр ІІ 72) „толока за нивами”, заводь (21), заболоть (НГТК 75) тощо. Віддієслівні ж конфіксальні деривати включаються в словотвірно-семантичні поля суб’єктності (затилепа – СУССГ 84, заброда – СУМ ІІІ 29, заволока – 59, зануда – 223), абстрактності (запала – Гр ІІ 75 „ганьба, безчестя”, пор. палити, паленіти, запомога – Саб 50), предметності (заступъ – Б-Н 148).


Похідні іменники з конфіксом без-...-ø(а) належать до тих структур, які містять у своєму складі історичний префікс-прийменник без – один із найдавніших словотворчих засобів. Становлення описуваного словотвірного типу відбувається в середньоукраїнській мові. Саме тоді започатковується група десубстантивних конфіксальних іменників відповідної структури на позначення осіб: Бєзносъ  (1471 ССУМ І 90), Бєзсонъ (1586 61) – власні назви з апелятивною основою. Ця група значно розширюється в новій українській мові: бездар  (Яв І 19), безух (Гр І 47), безувір (Гр І 46). Аналогічну дериваційну структуру мають і десубстантиви-абстрактні назви (безмір – Гр І 42, безвихідь – СУМ І 121), а також окремі деривати віддієслівного походження (безріка – Ум-С 537 „німа людина”, безгомінь – СУМ І 124).


Похідні іменники зі структурними елементами об-...-ø(а) фіксуються найдавнішими пам’ятками: обръть (1076 Ізб 210), обручь (1118 /1377 ПВЛ 53), оброкъ (ХІІ-ХІІІ ЖМ 76). Проте відповідний конфіксальний тип склався в основному в середньоукраїнській мові: обловъ (1626 Тимч Матер ІІ 11) „полювання”, облуда (1665 Гал 273) „обурювання” (лудити „заманювати, приваблювати”). Іменники з конфіксом об-...-ø(а) мотивуються, як правило, дієсловами і відзначаються однорідністю семантики, виступаючи номенами абстрактних понять, напр.: обмах (Саб 318) „помилка”, обрада (Писк 161) „собор, нарада”. Спорадично в межах досліджуваного словотвірного типу фіксуються десубстантиви та деад’єктиви: обніж (Саб 321) „квітковий пилок, який переносять бджоли на ніжках”, обмолодь (Гр ІІІ 19) „молоді паростки”.


До найдавніших належать і деривати з морфоелементами з-(с-)...-ø(а). Препозитивна частина цього конфікса співвідноситься із праслов’янськими прийменниками і префіксами *, *sъn- та *jьz, які унаслідок фонетичних змін пізніше злилися в одному форманті з- (с-): исадъ (ХІІІ СДЯ ІV 166), „прибережне селище” (садити „селити”), изростъ (ХІІІ НГБ №61) „проценти”. Ядро цього словотвірного типу складають віддієслівні похідні, які групуються за семантичними показниками предметності, абстрактності чи локативності: стоупа (1443 ССУМ ІІ 396) від тупати  „топтати”, скруха (1659 Гал 54) „печаль” (крушитися „смутитися”), звитяга (Гр ІІ 130), спаш (Гр ІV 174) „місце серед посівів, знищене тваринами”, спона (184) „застібка” стяга (Саб 83) „гірська гряда”. Особливої продуктивності розгляданий словотвірний тип набув у новій українській мові.


У системі конфіксальних іменників виділяється група похідних зі структурними елементами су-...-ø(а). Ці утворення за походженням сягають праслов’янської доби і фіксуються писемними пам’ятками давньоруськоукраїнської мови: соусhдъ (ХІІ ФСт 357) від сhдати, сусhкъ (ХІІІ /ХV КПП 62) „засік, загорода” (*sěkti) тощо. Елемент су-  етимологічно – давній прийменник, який вказував на з’єднання, зближення або неповноту вияву ознаки. Морфемний комплекс дещо активізується в середньоукраїнській та новій українській мові, продукуючи віддієслівні і (меншою мірою) відіменникові похідні: супрягъ (ХVІІ СлЛекс 514) „пара”, соупостатъ (1484 -1486 ССУМ ІІ 402), сутяга (Ж 938) „донощик”, сутіч (Ум-С 944) „злиття”, суговора (Гр ІV 225) „розмова”, судеревъ (к. ХVІ КнКПС 65) „спільна частина лісів та угідь”, суволось (Бот 292) „тоненькі відростки на стеблах рослин”, сутіла (Програма 45) „тільна корова” та ін. Більшість аналізованих утворень обмежена у використанні, оскільки має відтінок архаїчності.


Іменники з конфіксом па-...-ø(а) фіксуються в пам’ятках ХІ-ХІІІ ст.: паволоки (1118 /1377 ПВЛ 32) „коштовні привозні тканини”, пагоуба (ХІІ ЖБГ 51) „смерть”. Словотвірна модель па-...-ø(а) досягла високої продуктивності в новоукраїнській мові ХІХ-ХХ ст. при творенні віддієслівних похідних на позначення результатів дії (паморозь – Гр ІІІ 90, патьоки – Ж 605), назв предметів (патик – Саб 149, павис – Ж 595 „якась річ, що висить”), найменувань осіб (пажера – Ж 596), абстрактних понять (патороч – Ж 605 „клопіт”) тощо. Відіменникові та відприкметникові похідні творяться за згаданою моделлю менш регулярно: пагорь  (1900 Верх 139) „горб” (гора), паводь (Ж 595), паскудь (ГБ 282) „мерзотник”, пор. давнє скудьнъпазолоть (СУМ VІ 15).


Давніми за походженням є іменники, що мають у своїй структурі морфему від-...-ø(а): о(т)городы (к. ХІІ ЛК 326) „мур”, о(т)вhтъ (580) „відповідь”, пор. вhтовати, вhтую „говорити, говорю”. Помітно розширюється коло згаданих конфіксальних утворень цього типу в середньоукраїнській та новій українській мові. Серед них домінують віддієслівні іменники, що мають загальне словотвірне значення „результат дії, названої мотивувальним словом”: о(т)мhна (1616 ЄУС 18) „переміна, різниця” (мhнити, мhняти), отвага (ХVІІ ЛСам 46) „хоробрість” (вагатися, важитися „вирішувати”, відтруть (Гр І 232) „болячка, нарив” (трутити „поранити”), відрух (СУМ І 633) „рефлекс”. Десубстантиви розгляданого типу витворилися із прийменниково-відмінкових форм іменника (від + Р.в. одн. чи мн.) і мають словотвірне значення „те, що перебуває в певному наближенні (віддаленні) від об’єкта, названого мотивувальною основою”: одсторонь (Закр 426) „глухий закут”, відлюда (Ум-С 436) „людиноненависник; відлюдник”. Похідні конфіксальні іменники, утворені за моделлю від-......-ø(а), переважають у говірковому мовленні, де препозитивний елемент конфікса виступає в кількох фонетичних варіантах (од-, от-, уд-).


Джерела давньоруськоукраїнської мови фіксують іменникові утворення з елементами  на- і  -ø(а): насадъ (к. ХІІ ЛК 372) „вид судна”, навhтъ (ХІІ-ХІІІ НГБ №285) „наклеп”, пор. вhтити „говорити” тощо. Тип набув продуктивності в середньо- та новоукраїнській мові насамперед при творенні віддієслівних іменників із семантикою абстрактності (нагана – 1616 ЄУС 202 „осуд”, від ганити „докоряти”, напасть – 1659 Гал 189, нахрапа – Ум-С 814 „нахабність, безцеремонність”), предметності (натха – ГГЛ 438 „зілля” від тхнути, насос – СУМ V 195), суб’єктності (наджуґа – 1899 Верх ХХХ 237 „в’їдлива людина” (джуґати “кусати, жалити”), нахаба – СУМ V 226). Десубстантиви з конфіксом на-......-ø(а) мають загальне словотвірне значення „те, що знаходиться поверх або неподалік чогось, названого твірною основою”: наводь (НГТК 125) „водна поверхня серед болота”.


Похідні іменники з конфіксом при-...-ø(а)  фіксуються пам’ятками ХІ-ХІІІ ст.: приплодъ (ХІІІ /ХV КП 74), прhдhлы (1283 ЄЄ 114) „філіяльний монастир” (дhлити). Збільшується кількість іменників з цим формантом у пізній середньоукраїнській мові: притуга (1663 ЛСам 93) „смуток, жаль”, пор. тужити, притужувати, пригана (ХVІІ Радив 297) „докір” (ганити), причтъ (п.п. ХVІІ Посл Є 281) „служителі культу при окремій церкві”. Девербативи об’єднуються загальним словотвірним значенням „дія, що є супровідною до головної, названої мотивувальним словом”, десубстантиви – значенням подібності, близькості одного об’єкта до іншого. Серед віддієслівних похідних переважають номени зі значенням абстрактності (прихоть – Ж 763, причуда – Лекс Фр 195, пригана – Гр ІІІ 410, призра – 417 „підозра”), меншою мірою – суб’єктності (привереда – СУМ VІІ 570, прилиза – Чаб ІІІ 265). Відіменникові деривати мають переважно семантику локативності: пригір (Ж 742) „передгір’я”, пристін (Саб 18) „стрімкий прямовисний берег”.


Формант під-...-ø(а) засвідчується вже писемними пам’ятками давньоруськоукраїнського періоду розвитку мови: подомьтъ (1283 ЄЄ 124) „край одягу, обшивка подолу” (мьтати). За допомогою цього конфікса особливо активно продукуються десубстантиви, що зумовлено прийменниковим походженням препозитивної частини морфемного комплексу: подстрhше (1653 Тимч Матер ІІ 141) „горище” (стрhха), подгеретъ (1722 ДНМ 128) „товстий щабель драбини чи воза” (герета „жердина”). Відіменникові похідні із загальним словотвірним значенням „те, що підпорядковується чомусь, розміщується під чимось, названим вивідною основою”, входять переважно до словотвірно-семантичних полів предметності та локативності: піддон (Ум-С 681), підборідь [Кобилянський 1928: 70] „стяжка в гуцульському капелюсі, яка проходить під бородою”, підгір (НГТК 144) „підніжжя гори”, підвишень (Писк 186) „місце під вишнями”. Віддієслівні деривати мають загальне словотвірне значення „результат дії, названої мотивувальним словом”, яке формує в згадуваних похідних семантику абстрактності (підзор – Ж 75, пор. сучасне підозра, підпомога – Ум-С 124 „поміч”), речовинності (підгас – ЗСЮР 49 „сіль, що вибирається із панви, коли вогонь вже погасять”, підчіс – 1899 Верх 30 246 „листя з капусти, яке варять”) та предметності (підольга – ГГЛ 449 „частина воза”, підволок – Чаб ІІІ 114 „підкладка-трикутник для перевезення плуга на поле”). Поодинокими є деад’єктиви: підповень (О ІІ 70) „фаза у положенні Місяця”, підмолодь  (Гр ІІІ 172) „пивні дріжджі”.


Активний процес формування словотвірної моделі недо-...-ø(а) відбувався в середньоукраїнській мові. Препозитивний компонент конфікса за походженням – дієслівний префікс недо-, який, набравши статусу елемента складної переривчастої морфеми, надавав девербативам загального дериваційного значення „те, що має неповноту вияву дії, вираженої мотиватором”. У колі згаданих девербативів функціонують переважно похідні з семантикою абстрактності та суб’єктності: недоспhхъ (1542 Тимч Матер І 483) „запізнення”, недорід (Ум-С 170), недостача (516), недоріка (СУМ V 297), недорада (Програма 162) „дурень”. Непродуктивною є ця модель у відіменниковому та відприкметниковому творенні конфіксальних похідних: недолюд (Гр ІІ 544) „бузувір”, недосвіт (СУМ V 298) „ранковий мороз”, недорозум (298) “дурість”. Іменники описаного типу є сконденсованим виразником атрибутивності (як правило, негативної), незавершеності дії чи небажаних її наслідків. Похідні, утворені за допомогою конфікса недо-...-ø(а), вступають у синонімічні відношення з дериватами, які мають у своїй структурі матеріально виражену другу частину форманта: недолюд недолюдок, недоум недоумок.


Давніми утвореннями є іменники зі структурними компонентами про- і -ø(а): проваръ (1118 /1377 ПВЛ 125) „певна міра якогось варива”; проскhпъ (177) „спис” (скhпати  “тесати, загострювати”). Препозитивна частина цього конфікса походить із дієслівного префікса про-, який надає дериватам значення фінітивності. Згаданий морфемний комплекс реалізується в творенні насамперед віддієслівних іменників із семантикою суб’єктності (проволока – ХVІ ККПС 87 „той, хто відкладає якусь справу”, пор. зволікати, прочвар – Лекс Фр 200 „пройдисвіт”, пор. чварувати „створювати неприємності”, прожера, прожора – Лєснова 48), абстрактності (прочуд – Ум-С 1047, прослух – 946 „чутка”), локативності (просадъ – Б-Н 303 „алея”, пролиш – Програма 32 „місце, пропущене при косінні”). За розгляданою моделлю можуть творитися й деад’єктивні іменники, а також окремі десубстантиви: проглубъ (Ж 768) „глибина”, прожовть (СУМ VІІІ 181) „домішок жовтизни в чому-небудь”, просідь (285) „те саме, що сивина” (сідий „сивий”), прохолода (341) зі значенням опредметненого якісного стану, прогаль (767) „галявина у лісі” (галява(-ина), прочіл (СГТ 169) „вершина гори” від чоло. Описана словотвірна модель була доволі продуктивною на всіх етапах розвитку мови і залишається такою дотепер.


Пам’ятки давньоруськоукраїнської мови фіксують ряд похідних іменників з морфемами у- (в-) та -ø(а) в структурі слова на позначення суспільних, територіальних і побутових реалій: оурокъ (1118 /1377 ПВЛ 153) „повчання”, пор. ректи, оуставъ  (ХІІ ЖФСт 137) „правила” (ставити “унормовувати, узаконювати”), оукропъ (к. ХІІ ЛК 463) „кип’яток” (кропити). Перша з названих вище морфем, яка надалі трансформувалася в препозитивний елемент відповідного конфікса, сягає за походженням праслов’янського періоду (*u) і вживалася в ролі як прийменника, так і префікса. Конфіксальна модель у- (в-)…-ø(а) склалася в середньоукраїнській мові: всказъ (1570 ВГ 62) „наказ, вирок” від сказати, втесъ ( 1672 ХрС 259) „стрімчак, бескид” (тесати). Ця обставина сприяла продукуванню численних віддієслівних утворень у подальші періоди зі значенням абстрактності (угана – Ж 1001 „докір” від ганити, вдяка – СУМ І 314), локативності (увіз – Гр ІV 310 „дорога в низині” від возити, ухід – СУМ Х 528 „місце для промислу”), предметності (упряж – Шел 99 „збруя”, пор. прягти, упрягати, вусмакаПрограма 110 „засмажка” від смакувати). Менш активно використовується згадана модель для творення десубстантивних та деад’єктивних іменників: уголовъ (О ІІ 312) „деталь ціпа” (голова), укіс (СУМ Х 416) „похила поверхня” від косий. Словотвірний тип в цілому є продуктивним, особливо у віддієслівній іменниковій деривації.


Формування словотвірної моделі роз-...-ø(а) почалося в середньоукраїнській мові. На східнослов’янському мовному ґрунті префікс роз- увійшов до складу морфематичних комплексів, що функціонують у дієслівному та субстантивному словотворенні. Девербативи набувають загального словотвірного значення „те, що вказує на зворотний напрям процесу, заперечення чи розмежування чогось, названого мотивувальною основою” і виступають репрезентантами семантики абстрактності (розруха – 1616 ЄУС 145 „безладна метушня”, пор. рух, рушити,  розрушити,  розмhръ – 1663 ЛСам 92 „мірка” (мhрити), розбрат – Ум-С 119, розрада – 857 „незгода”) та суб’єктності (розсолода – Гр ІV 58 „вайлувата людина” пор. солодіти “бродити (про якусь речовину, масу))”, розтяпа – СУМ VІІІ 838, розженя СУССГ 184 „розлучений чоловік або жінка”). Десубстантивам з конфіксом роз-...-ø(а)  властиве загальне словотвірне значення „те, що подібне до названого вивідною основою”: розчіл (О ІІ 189) „місце угорі, де сходяться верхівки дерев” від чоло, розкрил (СУМ VІІІ 715) „обриси чого-небудь у вигляді розгорнених крил” (крило, крила). Деривати описаного типу мають обмежену сферу вжитку і є ознакою просторічного або діалектного мовлення. 


Похідні іменники зі структурними елементами пере- і -ø(а) фіксуються в писемних пам’ятках української мови з ХІІ ст.: Перемьшль (1118 /1377 ПВЛ 81), Переволок (215), хоча основний масив дериватів такої будови формується значно пізніше, уже на ґрунті нової української мови, де вони виступають результатом конфіксального словотворення. Серед похідних, утворених за допомогою названого конфікса, домінують девербативи, яким властиве загальне словотвірне значення „те, що позначає наслідки повторюваної дії, названої мотиватором”. Такі віддієслівні іменники перебувають переважно в межах словотвірно-семантичного поля абстрактності: перегана (Ж 612) „докори” (ганити), перегуд (СУМ VІ 158) „нерівномірне гудіння” від гудіти, перекори (196) „взаємні докори”, співвідноситься із корити. Деад’єктиви, продуковані згаданим конфіксом, є нечисленними: пересонь (Ж 624) „освітлюване сонцем місце” (сонячний), переміл (Гр ІІІ 126) „мілина” (мілкий). Аналізований словотвірний тип не належить до високопродуктивних.


Словотвірно-етимологічний аналіз похідних дає підстави виділити в окремий тип дериватів іменники з конфіксом ка-...-ø(а), як-от калhка (ХІІ Ср І 1182). Найвірогідніше, компонент ка – прийменникового походження (пор. сучасне рос. к) і є фрагментом питального займенника *къ-то (укр. хто). Словниковий склад української мови містить цілий ряд іменників, при аналізі яких вичленовується конфікс ка-...-ø(а). Здебільшого це віддієслівні утворення із загальним словотвірним значенням „те, що є наслідком дії, названої мотивувальним словом”: кагат (Гр ІІ 206) „купа городини, відповідно укладена й накрита” від гатити,  кандьор (215) „рідка каша, куліш” (дерти), кадовб (Лисенко 25) „діжка” (довбати).


Словотвірний тип іменників з конфіксом ви-...-ø(а) склався, в основному, у новій українській мові, хоч надалі високої продуктивності не набув. Віддієслівним іменникам, утвореним за допомогою конфікса             ви-...-ø(а), властиве загальне словотвірне значення „те, що позначає етапи або наслідок дії, названої мотивувальною основою”: вытhки (Гол 461), „перегони”, вимел (Ум-С 720) „плата за помол” (молоти). Не стала продуктивною відповідна модель в творенні десубстантивів та деад’єктивів (викліт –           Ж 766 „прибудова для господарських потреб” від кліть, клітка, виміл – 248 „промите, вимите місце” (мілкий). Деривати аналізованого типу належать переважно до просторічної лексики, яка входить до мовного масиву різних діалектних груп української мови.


У середньоукраїнській мові відбувається становлення  словотвірного типу іменників  з конфіксом пре-...-ø(а), який також не набув продуктивності ні у згаданий, ні в наступний історичний періоди. Похідним іменникам з формантом пре-...-ø(а) властиве значення предметності (для девербативів) чи надмірного вияву ознаки (для деад’єктивів): превhса (ХVІІ Бер Лекс 92) „шаля, ваги” (вhсити „зважувати”), претыка (Закр 482) „палиця, кийок” (тыкати), пресух (Корз 190) „дубовий стовп у стіні клуні” (сухий).


Іменники з конфіксом до-...-ø(а) фіксуються писемними джерелами пізньої середньоукраїнської мови: дозоръ (ХVІІ СлЛекс 443) „нагляд” від зьрhти „бачити”. За відповідною конфіксальною моделлю в новій українській мові утворюються переважно девербативи з абстрактним значенням: докрута (О І 226) „мука” від крутити, пор. скрута, догана (Ум-С 707) „осуд” (ганити).


Давньоукраїнській мові були відомі іменникові утворення з морфоелементами перед-, -ø(а): передмhра (ХІІ-/ХVІ СГ 141) „вид податку” від мhрити „виміряти”. Походження препозитивної частини форманта із прийменника-префікса перед- спричинило переважання серед відповідних похідних десубстантивів: передгрудь – Ж 614 „діафрагма”, передголов – 614 „узголів’я”. Тип непродуктивний.


Одиничними в новій українській мові є субстантиви, що утворилися за допомогою конфікса над-...-ø(а). Цей формант діє переважно у відіменному словотворенні: надмір (СУМ V 73) „кількість чого-небудь, що перевершує потребу в ньому” (міра), надвищ (В. Стус).


 


 


 


ВИСНОВКИ


 


1. У становленні словотвірної афіксальної системи української мови помітну роль відіграли конфікси з матеріально не вираженим другим компонентом, які виступають формантами в складі більше ніж тисячі похідних іменників – девербативів (66%), десубстантивів (26%) та деад’єктивів (8%).


2. Конфіксальні структури з матеріально не вираженим постпозитивним елементом сформувалися на базі нульової суфіксації. Перші компоненти морфосполук строкаті за походженням. Це могли бути: прийменники – 50% від загальної кількості (при, під, за, по, без та ін.); префікси – 46% (су-, на-, о-, роз- тощо); частки – 4% (не). Прийменники, що перетворилися на препозитивну частину конфікса, як правило, не мають відповідників у системі іменникових префіксів. Генеза багатьох препозитивних компонентів конфіксів сягає праслов’янського, а то і праіндоєвропейського періоду (обряд, сусід, упряж, каліка, патока, причуда, підошва та ін.); деякі запозичені зі старослов’янської мови (возмога).


3. Значна частина конфіксальних десубстантивів за походженням є суфіксальними утвореннями від прийменниково-іменникових сполук (за полою > запіл; без міри > безмір; при стіні > пристін; під горою > підгір). Однак згодом твірні словосполуки у свідомості мовців перестають сприйматися як базові, натомість наведені деривати починають словотворчо співвідноситися з іменниками без прийменників (пола, міра, стіна, гора). Мотиваторами девербативів на певному синхронічному зрізі могли бути префіксальні дієслова, які ще не відійшли до інертного фонду лексики, а твірними ще не стали усвідомлюватися безпрефіксні дієслова. Ця обставина спричинила полімотивованість ряду аналізованих похідних (повозъ > повезти, возити; оскhпъ > оскhпати, скhпати та ін.). Полімотивація може бути й наслідком послаблення зв’язку твірної основи деривата з певною частиною мови і встановлення словотвірних відношень з іншою частиномовною основою (нелюбъ > любъ, любити; причудъ > чудъ, чудити, чудувати).


4. Описувані похідні вступають у синонімічні відношення із дериватами, утвореними за допомогою конфіксів з матеріально вираженими другими компонентами (недолюд – недолюдок; недоум – недоумок; кадовб – кадовбець, кадовбина, кадовбаня; катлуба – катлубень; пригір – пригорок; павідь – паводок; безголов – безголов'я; задра – задирка; супір – суперечка; парость – паросток; сусіда (ж.р.) – сусідка; огуз – огузок). Така варіативність словоформ розширює стилістичні обрії використання похідних іменників.


5. Творення дериватів досліджуваного типу часто супроводжується певними морфонологічними процесами:


а) відтинанням кінцевого елемента твірної дієслівної основи (водити – поводи, бузувати – обуза, плавати – заплава);


б) асиміляцією і стягненням звуків на стикові морфем (скhпати – роскhпъ; солити – росол; станути – розтань і под.);


в) чергуванням кореневого вокалізму й консонантизму та змінами за твердістю/м'якістю (нога – обніж, стріха – постріш, учити – неук, земля – озем, жердина – ожеред, ректи – безріка, гора – пагір, пригір; стіна – пристінь, колода – підколодь, жерти – прожирь, жовтий – прожовть);


г) фонетичним варіюванням препозитивної частини конфікса: робрат, развора; звада, извур, ізморось, ступа, гистик, гестик, естик, істик, їстик.


6. Панівна більшість вивчених конфіксальних типів і моделей була започаткована в праслов’янський період, значна їх частина виформувалася на ґрунті давньоруськоукраїнської та середньоукраїнської мови й продовжує функціонувати, з більшою чи меншою активністю, у новій українській мові. Найвищою дериваційною конкурентноспроможністю відзначаються конфікси не-...-ø (а), по-...-ø (а), за-...-ø (а): вони виявилися гнучкими і продуктивними словотворчими засобами упродовж усіх етапів розвитку мови. Досить продуктивними продовжують залишатися іменникові конфікси о- ...-ø (а),   об-...-ø (а), з- (с-)-...-ø (а), від-…-ø (а), про-...-ø (а) та ін. З різних причин не набули продуктивності або втратили її конфікси ви-…-ø (а), пре-…-ø (а),    до-...-ø (а),  перед-...-ø (а), ка-...-ø (а),   над-...-ø (а).


7. Конфікси з матеріально не вираженим другим компонентом є дієвою словотворчою одиницею дериваційної системи української мови. Використання цього виду словотворчих засобів паралельно з іншими дво- чи трикомпонентними формантами значно збагачує лексико-словотвірний спектр похідних іменників. Деривати, утворені за допомогою конфіксів з матеріально не вираженим постпозитивним елементом, виникають переважно на ґрунті живої народної мови. Значна їх кількість потрапляє в літературну мову, інші продовжують функціонувати на діалектному рівні. Досліджені похідні надають національній мові рис неповторності, експресивності, колориту, динамізму, що й визначає, зрештою, її самобутність.


 


 


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины