КОНФЕСІЙНА ЛЕКСИКА У ТВОРЧОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ 60 – 80-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ (СЕМАНТИКО-СТИЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТ)

Краткое содержание

У вступі проаналізовано стан наукової проблеми, обґрунтовано вибір теми дисертації, розкрито її актуальність, новизну, теоретичне й практичне значення, окреслено мету і конкретні завдання роботи, методи дослідження.

У першому розділі “Семантико-стилістичні особливості конфесійних онімів” аналізується стан вивчення проблематики дисертації в українському мовознавстві, визначається лінгвістична природа КЛ, проводиться її порівняння із суміжними лексичними розрядами, з’ясовуються шляхи виокремлення конфесійної ономастичної лексики, її семантична сутність, наводиться класифікація конфесійних онімів, що функціонують у поетичних текстах 60 – 80-х років ХХ століття, досліджується їхнє художнє освоєння.

Вивчення української КЛ до останнього часу перебувало на периферії мовознавчих досліджень і здійснювалось переважно вченими діаспори, які зосереджували свою увагу на її окремих групах, насамперед християнській/церковній термінології: її діалектних особливостях і тематичному поділі (Є. Грицак, О. Горбач, П. Ковалів), етимології та шляхах запозичення (П. Ковалів, І. Огієнко, О. Горбач), акцентуації та правописі (І. Огієнко) тощо.

З публікацією в 1992 – 1993 роках серії статей В. Німчука та розвідки Н. Дзюбишиної-Мельник почали з’являтись роботи, присвячені різнобічним проблемам аналізу КЛ. Проте майже всі вони були спрямовані на аналіз її окремих розрядів (богословської термінології (праці Г. Наконечної, Н. Бабич, М. Петровича, М. Скаб та ін.), церковно-обрядової термінології (дослідження Н. Пуряєвої, С. Бібли, Ю. Ясіновського), церковно-релігійної/християнсько-релігійної термінології (розвідки І. Грималовського, І. Черненко), біблійної лексики (роботи А. Кравчук, В. Політила, Н. Сологуб)). Досліджувались також діахронічний і синхронічний аспекти невеликих тематичних, граматичних, стилістичних груп чи окремих одиниць КЛ. Системний опис словникового складу конфесійного стилю здійснила у своїй статті І. Павлова.

Конфесійна лексика – це окремий розряд лексичних одиниць, що характеризуються спільним стильовим значенням, яке, нашаровуючись на предметно-понятійний зміст, виступає компонентом загальної семантики та вказує на усталене вживання лексеми в конфесійному різновиді сучасної української літературної мови, тобто несе в собі додаткову “непредметну” інформацію й точно сигналізує про сферу побутування слова, у якій його денотативно-сигніфікативний елемент передається оптимально.

У межах цього розряду існують два типи лексем. Перший об’єднує лексичні одиниці з денотативно-сигніфікативним значенням релігійного плану (акафіст, єлей, Господній, скоромний, молитись, охрещений; причастивши; грішно), яке і є тим чинником, що зумовлює їх усталене функціонування в конфесійному стилі мовлення. Другий тип представлений лексемами, конфесійно маркована семантика яких – результат історії функціонування конфесійного стилю або самої лексеми, тож релігійні семи в них стосуються лише стильового значення. Це передусім церковнослов’янізми, які не асимілювалися загальновживаним фондом мови, не втратили стилістичного забарвлення книжності, урочистості (як-от: врата, всує, глас, окропити, отверзнути, прісно, упованіє, юдоль), а також велика група біблеїзмів (Моава, Содом, Соломон, Лазар, іудей, вавилонський, єрихонський).

Особливу групу в системі КЛ становлять слова на зразок амінь, алілуя, осанна, які виконують не лише текстотвірні функції, але й виступають своєрідними структурними чинниками.

Слід розмежовувати термін КЛ з іншими термінами, що стосуються релігійної сфери: релігійна лексика/термінологія, богословська лексика/термінологія, церковна лексика, сакральна лексика, християнська лексика тощо. Ці лексичні групи перебувають у складній взаємодії, оскільки конкретна мовна одиниця може належати до кількох з них, але всі вони (за винятком біблійної лексики, виділення якої в окрему групу має за основу джерело походження) стосуються лексико-тематичної сфери. Тому вживання їх як абсолютних синонімів до терміна КЛ, що позначає поняття функціонально-стильової площини, нелогічне.

Конфесійна належність слова визначається кількома засобами (фонетичним, етимологічним, дериваційним тощо), але головним залишається основна сфера його функціонування. Чіткий підхід до вибору конфесійних власних назв у межах КЛ передбачає часткове ігнорування орфографічного показника, оскільки він перестав бути суто лінгвальним фактором. Окрім того, сучасні правописні норми не враховують належності до онімів широкого кола лексем, які позначають одиничні найменування (Учитель, Спаситель, Месія (у значенні Ісус Христос), Творець (у значенні Бог), Святвечір, Святки, Святці, рай, пекло тощо), а конфесійна орфографічна практика, навпаки, надає перевагу написанню з великої букви багатьох апелятивних найменувань. До того ж багато конфесійних пропріальних одиниць у процесі тривалого використання стали конотонімами, тобто набули усталених переносних значень, що частково наближає їх до апелятивів (Вавилон, Голгофа, Іуда, Каїн, Мадонна) і зумовлює розбіжності у графічному оформленні.

Полічленні власні назви мають спільні ознаки (лексична, синтаксична, семантична стійкість та лексична й семантична (а часто і структурна) відтворюваність) з фразеологізмами, що часто призводить до надання їм фразеологічного статусу чи трактування як ідіоматичних сполук, що виконують функції власного імені. У світлі сучасних мовознавчих теорій слушною видається думка, яка зараховує подібні одиниці (Отець Небесний, Царство Боже/Небесне, Ноїв Ковчег, Друге пришестя) до царини ономастики, оскільки їхня основна функція – номінативно-диференційна, а вона є провідною саме для онімів.

Конфесійні пропріальні лексеми мають свої семантичні особливості, які, по-перше, виходять зі значеннєвої специфіки загальномовного ономастикону. І. Ковалик, М. Нікітін, В. Калінкін, Л. Пелепейченко й ін. доводять мовну та мовленнєву понятійність онімів, але вважають, що вона пов’язана з відображенням окремого, одиничного факту чи явища дійсності та має редукований характер. Таке розуміння сигніфікації власних імен спричинене неусвідомленням багатоманітності ономастичного простору мови, недостатньою увагою до ономалексем, які називають гіпотетичні й фантастичні об’єкти: теонімів, міфоперсонімів, міфотопонімів тощо. Значна частина цих одиниць стосується християнської релігії та входить до складу КЛ. Їхній денотат, на думку В. Шаховського, фактично є нульовим. Тобто у структурі онімів можуть бути наявні повноцінні компоненти сигніфікації.

Оніми типу Бог, Єгова, Трійця, Сатана, архістратиг Михаїл умовно можна назвати одиницями із сигніфікативним значенням. До власних назв з домінантним денотативним значенням належать лексеми, що позначають об’єкти реального світу: Іван Павло ІІ, Митрополит Іларіон, Єзуїтський собор, Біблія. У таких словах міфонімного простору, як Ісус Христос, Діва Марія, Пілат, Ірод, широко представлені обидва компоненти, це пояснюється кореляцією в їхніх значеннях ознак реальне/гіпотетичне.

         Конфесійні оніми обов’язково доповнюються функціонально-стильовими конотаціями, які є інтралінгвальними. Вони можуть мати й екстралінгвальні відтінки значення, що виходять з характеристик референта. Ці лексичні одиниці позначені об’ємними смисловими конотаціями, великим обсягом енциклопедичних знань, а також, як правило, певним емоційно-експресивним та оцінним забарвленням (Апокаліпсис, Різдво, Печерська лавра, Діва Марія, Соловецький монастир). До цієї ж групи конотацій належать і смислові, й емоційно-оцінні конотації конфесійних слів-символів на зразок: Каїн, Ірод, Іуда, Голгофа.

Окрім того узуальні додаткові значення конфесійних пропріальних лексем мають міжмовний або внутрішньомовний характер. Так, власні назви-біблеїзми є інтерлінгвальними конотонімами, а в окремих імен біблійного походження розвинулись і співзначення внутрішньомовного плану, як-от: архангел Михаїл – покровитель Києва, захисник мисливців. Внутрішньомовні конотації мають нерозривний зв’язок з національно-культурною інформацією і зумовлюються різними чинниками: подіями в історії існування позначеного онімом об’єкта дійсності (Соловецький монастир, собор Юра, Потій), народними звичаями, повір’ями (Святий вечір, Великий піст, Чудотворний Спас, святий Петро). Велика кількість конфесійних власних назв у процесі тривалого культурного функціонування набула ознак символів. Символи біблійного походження позначають морально-етичні поняття і є загальнолюдськими (Ірод – жорстокість; Мойсей – заступництво, визволення, спасіння; Страшний суд – справедливість, неминучість покарання за гріхи). Національно-культурні символи мають значно вужчі межі поширення (Печерська лавра – “символ духовності українського народу, його святості, смиренномудрості”).

Класифікація конфесійних онімів, наявних у досліджуваних поетичних текстах, ґрунтується на опозиції “реальне – гіпотетичне”. За характером референта вони поділяються на реалоніми й міфоніми з проміжним розрядом агіонімів. Конфесійні реалоніми, у свою чергу, диференціюються на антропоніми, топоніми, геортоніми, бібліоніми, артіоніми. Міфоніми представлені теонімами, міфоперсонімами, міфоантропонімами, міфохрононімами, міфотопонімами, міфохрематонімами.

Семантико-стилістичний потенціал конфесійних онімів реалізується в поезії неоднаковими шляхами, що зумовлюється насамперед великим тематичним діапазоном цих одиниць, а також значним обсягом їхніх конотацій. Так, реалоніми мають значно вужчі виражальні можливості, ніж міфонімні одиниці, їхні вживання не виходять, як правило, за межі традиційних. Конфесійні антропоніми, геортоніми, бібліоніми в поезії зазначеного періоду використовуються передусім з виразною стилістично-інформативною метою: “Стріляли в Папу Римського. / Кому / Так дошкуляє пастирська молитва?” (М. Руденко); “Дивний вечір – Святий вечір, ходить коляда” (М. Горбаль); “І як злічити в Часослові / Всі голосіння із колін?” (С. Сапеляк). Ці ж власні назви можуть служити також для характеристики інших об’єктів (“Ти всім, чим лиш могла, була мені: / Була Великоднем і буднем, / Гарантом “будем-перебудем...” (І. Світличний); “Не ніч – а Божа Біблія: стоять / Сім янголів із сурмами святими...” (І. Гнатюк)). За геортонімами може закріплюватись і така функція, як хронологізація дії: “Зима. Перед Різдвом. Неділя: / На двісті душ один барак” (Я. Лесів).

Значно більших семантико-стилістичних трансформацій зазнають конфесійні топоніми, у межах яких наявна велика кількість лексем із загальнолюдськими чи загальнонаціональними символічними значеннями, до яких у процесі художнього освоєння часто додаються авторські. Конфесійні топоніми лише одного розряду – еклезіоніми – можуть уживатися з метою називання конкретних об’єктів, виступаючи дієвим засобом досягнення ефекту реальності: “...ні в Десятинній / ні в Пирогощі / ні в сто храмах / ані в серці своїм / не видех тебе…” (І. Калинець).

Найуживанішим еклезіонімом у поезії 60 – 80-х років є еліптизована назва Софія, у якій сконцентрувались усі символічні значення, накопичені її референтом протягом довгого існування. Символізм цього оніма найбільшою мірою виявляється при організації топонімного ряду, де вживається ще один символ духовності й святості українського народу: “Мо’, й справді б радісно було, / Якби і Лавра, і Софія / Прийшли під ангельське крило – / Не під кігтисту лапу Змія” (М. Руденко). У поетичній уяві образ Софійського собору асоціюється також з образом України (“В віконних ґратах майне Софія / тонка, як шклянка” (В. Стус)) або Києва (“І рідний Київ мій у золото гучливе / не вдарить шанобливо і не окрилить мрій, / мідяні гуки бань стар-княжої Софії / не оживлять надії і чару повертань” (В. Стус)).

Окрему групу з-поміж назв географічних об’єктів становлять топоніми-біблеїзми, оскільки поряд з релевантною для них просторовою семантикою репрезентують морально-етичне значення, зумовлене джерелом їхніх функціонально-стильових конотацій. Іноді біблійні ремінісценції стають засобом відтворення внутрішнього світу ліричного героя: “У Гефсиманському саду, віддавшись самоті, / Я жалем жалений бреду, згубивши всі путі” (В. Стус). Виняткову особистісну вартість виявляє в поетичному мовленні лексема Голгоф(т)а, що вживається переважно як символ і позначає близькі авторам поняття – страждання, важкі випробування, терпіння: “Через Голготу власних вір, / Як Бог, обніму Барвінкіну!” (М. Осадчий); “Моя Голгофо – мій Холодний Яр...” (С. Сапеляк). Художні завдання часом потребують посилення експресивно-смислового навантаження вказаного біблеїзму-символу, і тоді він набуває кількісних характеристик: “Сто плах перейди, серцеокий, / сто плах, сто багать, сто голгоф...” (В. Стус).

         Функції агіонімів у поетичних текстах багато в чому зумовлені їхніми внутрішньомовними (рідше інтерлінгвальними) співзначеннями. Використання таких одиниць може бути пов’язане з наведенням певних богословських відомостей (“Святий Павло написав листи римлянам, / галетам, коринтянам та іншим” (М. Горбаль)); реалізацією багатих національно-культурних конотацій (“Тільки рука Острога не обсіє наше місто: / незворушно притлумив / камінний воїн / віко саркофага ще одного Юрія – Змієборця” (І. Калинець)) або міжмовних співзначень, пов’язаних з міфологічним світобаченням (“За яку провину, гріх чи шкоду / В рай Петро ворота відчинив” (М. Осадчий)). Загалом же в художніх текстах більшою мірою виявляються ознаки ірреальної семантики агіонімів, зумовлені широким міфологічним ореолом, що перетворює в народній свідомості осіб, котрі дійсно існували, у надприродні істоти.

На відміну від реалонімів, які завдяки своїй конкретиці стають переважно засобом змалювання навколишнього світу, міфонімні одиниці в поетичному контексті регулярно виконують функції характеристики внутрішнього світу ліричного героя. Найперше це стосується теонімів, які стали найуживанішим розрядом конфесійних пропріальних одиниць тому, вочевидь, що позначені ними об’єкти ірреального простору є ціннісно важливими для авторів. Вони часто функціонують у ролі адресата звертання, що є ознакою ідіостилів багатьох українських поетів-дисидентів. Звичайно це супроводиться висловлюванням прохання про допомогу, заступництво чи покарання, вираженого традиційними для молитви дієсловами: дай/не дай (жити, вмерти, спасти, сили, сина, розуму); прости, помилуй, сохрани, допоможи, зглянься, благослови, покарай.

         До засобів, що підсилюють експресію й емоційність теонімів-звертань, належить уживання в сполуці з ними вигуків (“О Господи! Скарай мене, гріховну, / Якщо те лихо я не відверну!” (М. Руденко)); присвійних займенників (“Дякую, мій Боже, за напасті” (В. Стус)); характеризуючих слів (“Я дав себе, Боже великий, розп’яти” (З. Красівський)) тощо. А найбільшої стилістичної виразності вони набувають за умови різноманітних повторень (“Дай, боже, вмерти... / Дай, боже, вмерти Драй-Хмарі... / Дай, боже, вмерти Драй-Хмарі вдома...” (В. Голобородько); “О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!” (В. Стус)) та у випадку їх синонімізації (“Господи, о прийми / в царство своє, владико” (В. Стус)).

         Оніми, що позначають першу особу Святої Трійці, актуалізують у художньому тексті різнопланові семи (‘висота’, ‘надприродність’, ‘релігія’ (чітко вказують на розмежування понять людина й Бог), ‘творець’, ‘охоронець’, ‘помічник’, ‘рятівник’, ‘керівник’, ‘покарання’ (властиві й номінаціям людських істот) тощо). При цьому поети можуть відступати від узвичаєної думки про Бога як носія найвищих людських ідеалів.

Але осмислення образу Ісуса Христа, позначеного прозорим асоціативним зв’язком між біблійним міфом та обставинами сучасного авторам суспільного життя в Україні, ішло в напрямку примноження позитивної семантики, надання йому статусу національного символу терпіння й воскресіння: “Христосе! Рідний край-бо наш печальний. / Я знемагаю на тугім хресті” (М. Осадчий); “молитвою по Голготській жертві / Сина Пречистої Марії / повторюється вік наш мирський...” (С. Сапеляк). Хоча подекуди морально-етична категорія добра, традиційно уособлена в цьому образі, поступається місцем протилежним асоціаціям: “Колись Ісусом мудрий був Іуда / і став Іудою Ісус Христос” (В. Стус). Лексеми цього синонімічного ряду можуть отримувати іронічне забарвлення завдяки контрастуванню функціонально-стильових конотацій слова і контексту: “...на березі бухикає месія / і хусточкою носа витира...” (О. Різниченко).

При поетичній актуалізації значень різних назв Богородиці домінують семи ‘чистота’, ‘мати’, ‘материнська любов’: “Мені Мадонна / З Ісусом у хліві малим / Явилась чисто, мов ікона, / Одвічним духом молодим” (М. Осадчий); “Навстріч, задивлена у даль, / у непорочно білій шаті, / йде наречена молода, / на той рік – богоматір” (І. Калинець).

Стилістичні особливості міфоперсонімів і міфоантропонімів у художньому мовленні пов’язані з їхнім біблійним культурним фоном, чітко вираженою негативною або позитивною емоційно-оцінною семантикою, яка часто стає домінантною при введенні до контексту, а також з усталеними значеннями символічного плану. Як правило, ці оніми виступають засобом художньої характеристики реальних осіб і набуті ними в процесі узусного використання конотації аксіологічного плану збігаються з авторськими: “Ту шельму мітив сам господь. / Той сатана – ще й досі Ікс, / Ще й досі в ризах!” (М. Данько); “Ні пошани, ні щастя в житті не знайшов, / І, не в силі померти, конає, мов Каїн...” (І. Гнатюк). Важливими для поетів стають і народні міфологічні та апокрифічні уявлення, що стосуються референтів таких міфонімів: “Я люблю споглядати крізь відточений / дріт, / Як на місяці висячи, Каїн з Авелем / бісяться, / Аж із скронь розбігаються краплі – / зоряний піт” (М. Осадчий); “...Дума запада до дна: / Що й нас в отім коші, / що в пеклі, / Вже вигляда сам сатана...” (В. Боровий).

Проте найвиразнішою і найчастотнішою художньо-стилістичною функцією міфоантропонімів є символічна. Для поезії 60 – 80-х років ХХ століття це передусім символіка зради, підступності, жорстокості – понять, що узагальнено характеризують життя людини в радянському суспільстві: “Продать когось – найлегший труд. / Концепція... іуд!”; “У пілатів – гвинтівки й нагани” (М. Данько); “Потвори, каїни, іуди, / потвор ізбратана сім’я, / а чорна зносить течія / за край зухвальства і облуди” (В. Стус).

Поетичні трансформації міфохрононімів, міфотопонімів і міфохрематонімів пов’язані, як правило, з тими семами, що є визначальними для віднесення власної назви до певного розряду (топонімні, хрононімні тощо). Так, майбутній час, визначений енциклопедичною інформацією окремих конфесійних назв, має тенденцію до поступової трансформації в напрямку минулого: “Складають душі екзамен / десь на суді Господнім” (І. Калинець); “І я вже був на тім Страшнім суді” (В. Боровий). А часова семантика інших конфесійних міфохрононімних одиниць зрушується у зворотному напрямку: “...досить надщербленого глека / аби знову у спраглих мурах землі / покликати ренесанс потопу...” (І. Калинець).

Значне розширення просторових сем міфотопонімів призводить до превалювання в їхній структурі емотивних конотацій: “Світе наш, / Божий раю / під сонячною габою!..” (М. Самійленко); “Не знаю, як любов до України / в імперськім пеклі люди зберегли...” (В. Сіренко). Художньо важливими є й літературні фонові знання, що стоять за цими назвами: “Невже Петрарка – Вас любив, / І Вас – шукав у пеклі Дант?..” (В. Боровий).

Міфохрематоніми стають у поезії засобом метафоричного позначення переважно конкретних буттєвих реалій і часто разом із цим набувають нетрадиційної символізації значення, актуалізуючи конотативну сему ‘спасіння’: “Карпати – вічний наш Ковчег, / І Україна в муках родить Ноя!” (Я. Лесів).

У другому розділі “Стилістика авторських онімних утворень від конфесійних лексем” досліджуються особливі пропріальні одиниці – заголовки та оказіоніми, позначені великим експресивним потенціалом.

Надзвичайно важливим для художнього тексту, особливо ліричного, є заголовок – семантична, стилістична, образна домінанта всіх його художніх засобів, у тому числі й ономастичних. Часто при творенні таких своєрідних бібліонімів використовується КЛ: у поетичному мовленні 60 – 80-х років ХХ століття зафіксовано 116 прикладів (97 – назви віршів, 8 – поем (їхніх частин), 11 – циклів/книг віршів), що становить 3,8% від загальної кількості заголовків. Вони представлені одно-, дво- й багатолексемними одиницями (у процентному відношенні – 51,7%, 33,6% та 14,7%) і помітно відрізняються не лише в структурному, а й у семантико-стилістичному плані.

         Велика кількість однолексемних заголовків, до складу яких уходять і похідні від двокомпонентних онімів типу Великий піст, П’ятницька церква, є закономірним явищем, оскільки саме вони, за спостереженнями лінгвістів, є найбільш органічними для художніх творів. А особливої потужності експресивний заряд набуває в назвах, утворених від конфесійних слів, що зумовлюється характеристикою останніх як стилістично активних одиниць, здатних проспективно повідомляти про емоційно насичений текст із рисами піднесеності, урочистості.

         Подібні заголовки поділяються на 3 групи: заголовки-індикатори, заголовки-образи й заголовки-символи. Серед них домінують одиниці з найнижчим ступенем образності – заголовки-індикатори (назви з прямим значенням, актуалізованим у межах семантико-стилістичного потенціалу). Вони можуть називати різні реалії тексту: 1. Жанр твору (“Молитва” (І. Калинець, З. Красівський, І. Сокульський)). 2. Тему твору (“Церква” (В. Сіренко), “Вербна неділя”, “Вечірня”, “Ікони” (І. Калинець)). 3. Певний бік сюжету, стан, подію, відношення (“У сповідь” (С. Сапеляк)). 4. Просторові (“Біля церкви” (М. Руденко)) або часові (“У страсний тиждень” (І. Калинець)) координати ситуації, у межах яких розгортається дія.

Змістовно-концептуальна інформація, що є денотатом заголовків-образів, передбачає превалювання в їхній семантичній структурі переносного значення. Художнє мовлення     60 – 80-х років засвідчує однослівні заголовки-алегорії (“Предтеча” (Ір. Калинець), “Месія” (З. Красівський), “Сатана” (І. Сокульський)), заголовки-іронії (“Месії” (І. Світличний)), заголовки-метафори (“Одкровення” (І. Гнатюк), “Йов” (С. Сапеляк)), зміст яких може змінюватись кілька разів протягом прочитання вірша/цикла віршів.

         Виразниками найбільш яскравої художньої образності є заголовки-символи, представлені, по-перше, традиційними символами, модифікація семантичної структури яких починається вже в прециклі сприйняття. Зокрема, це біблійні символи, що використовуються переважно як назви великих поетичних утворень (“Голгофа” І. Гнатюка – назва поеми; “Апокаліпсис” Т. Мельничука, “Содом” М. Руденка – назви циклів), а також національно-культурні символи (“Мадонна” Ір. Калинець). Вони завжди є алюзивними, а тому повністю осмислюються тільки на мегатекстовому рівні. По-друге, переносне значення таких заголовків може бути результатом авторського бачення художнього світу і не завжди виявлятися після поверхового аналізу (“Дзвони” І. Гнатюка та Ір. Калинець, “Страсна п’ятниця” І. Сокульського). Але й традиційним символам-заголовкам іноді властиві змістові прирощення: так, назва поеми М. Руденка “Хрест” поступово набуває символічних значень пам’яті, віри, національної свідомості.

         Конфесійні експресеми, що стають компонентами дволексемних заголовків, у назвах-індикаторах можуть сигналізувати про текстову інформацію (“Різдвяне алогійне” (І. Калинець); “Ленін і Христос” (М. Руденко)) або конкретизувати зміст сигналізаторів, виражених одиницями інших стилів (“Лист до Богородиці” (Т. Мельничук), “Співом хоральним” (І. Сокульський)). У дволексемних заголовках-образах і заголовках-символах конфесійні компоненти обов’язково зазнають семантичних трансформацій. Такі зміни можуть простежуватися експліцитно, у мікроконтексті бібліоніма – оказіональної метафори (“Мадонна незайманості”, “Осіння Магдалина” (І. Калинець)). У заголовках, що імпліцитно реалізують образне значення, конфесійні елементи є стрижневими й зазнають ретроспективної метафоризації (“Гуцульська молитва” (І. Калинець), “Карпатська церква” (Ір. Калинець)). У заголовках-традиційних символах змістові перетворення відбуваються лише з конфесійним компонентом (“Остання Голгота” В. Рафальського), а у назвах-авторських символах переосмислюються значення обох слів (“Зняття з хреста” З. Красівського, “Пекельний гість” М. Руденка).

Досліджені багатолексемні заголовки віршів не схильні до семантичних трансформацій, і лише в кількох випадках їх конфесійні компоненти зазнають метонімічних (“Акафіст до Богородиці із Красова” І. Калинця) та метафоричних (“Балада про руську душу” О. Різниченка) зсувів. Але для полічленних назв поем і циклів образні зміни є звичними. Вони виявляються як проспективно (“Осінь молиться Богу” (І. Сокульський)), так і ретроспективно (“Хай Тойхай попав у рай” (В. Сіренко)).

         У поетичних текстах 60 – 80-х років ХХ століття поширене явище творення від конфесійних лексем індивідуально-авторських власних назв – оказіонімів (термін Р.Ю. Намітокової). Найрезультативніший шлях продукування їх – онімізація, наслідком якої є не просто орфографічні зміни, а складні семантико-стилістичні перетворення слова й тексту. Велика літера концентрує увагу на колишньому апелятиві, надає йому центральності, особливого енергетичного заряду, експресії, значної текстової сили. Як правило, такі лексеми контекстуально поєднуються з іншими оказіональними власними назвами, що, з одного боку, знижує ступінь індивідуального текстового впливу, а з іншого – надає більшої виразності певній стилістичній меті, наприклад, ефекту протиставлення чи зіставлення: “Прекрасна наша Унія у Протистоянні!”; “Нові Ореоли сходили / над Святими і Людьми” (І. Калинець). Виняткової експресивної ємності набувають утворені від конфесійних лексем новації, якщо вони мають метафоричне значення: “Та що з моїх немудрих літер / Для битв тюремних діяча, / Де сам Великий Інквізитор / Його в наказах відмічав” (В. Боровий).

Третій розділ “Поетична реалізація стилістем, похідних від конфесійних онімів” утілює результати спостережень над мотивованими конфесійними власними іменами узуальними й оказіональними лексемами як особливими поетичними засобами, що продовжують ономастичну “гру” в художньому контексті.

Подібно до своїх твірних слів конфесійні відонімні апелятиви стають виразниками авторської концептуальності, але оскільки переважна більшість із них виражена прикметниками, то смислові акценти, як правило, передаються позначуваному слову. Найзначнішим сегментом у системі відономастичних конфесійних дериватів, що функціонують в українській поезії 60 – 80-х років ХХ століття, є лексичні одиниці, утворені від міфонімів. Тож частотне співвідношення поетичного словника відміфонімна КЛ/відреалонімна КЛ прямо пропорційне співвідношенню конфесійні міфоніми/конфесійні реалоніми.

Найактивніше використовуються відтеонімні лексичні утворення як відбиток важливого пункту в системі ціннісних координат не тільки митців слова, а й усього українського народу. Їхнім найбільшим словотвірним гніздом є номени із твірною основою бог-/бож-: Божий, безбожний, богоподібний, побожний; богомолець, богослов, богошукач, богослужіння; боготворити тощо. А найчастіше в художньому мовленні вживається лексема Божий та її повні або часткові синоніми Господній, всевишній, Христовий.

Зазвичай у поетичних текстах відтеонімні лексеми виступають носіями традиційних якісних або присвійних ознак у складі поширених у конфесійному мовленні словосполучень з постпозитивними означеннями типу слово Боже/Христове, заповідь Божа, хрест Божий, гнів Божий, храм Божий/Господній, раб Божий, помазаник Господній, розп’яття Христове.

У поезії такі стилістеми виконують властиві своїм твірним словам художні функції: акцентують увагу на антропоморфізмі мотивуючих онімів (“І явивсь він перед Господні очі, весь / скулившись...” (В. Стус)), віддзеркалюють поетичний асоціативний зв’язок України з Богом, виражений у метафоричній формі (“Задивляюсь в очі Батьківщини, – / Дві краплини Божої роси” (М. Осадчий)) тощо. Актуалізуючи сему ‘висота’ й позитивно-оцінні семи, вони вживаються для опису об’єктів небесної сфери: “у вікно дивляться / облизуючи місяць / корови лопухи і хмари / лиликú потурнакú гітари / і Божі Очі й Боже Місто – / с т о ж а р и...” (Т. Мельничук).

Усі відтеонімні прикметники в поетичному мовленні 60 – 80-х років зберігають первісні оцінні конотації, за окремими винятками. Свою аксіологічну семантику не змінюють і конфесійні лексеми, утворені від міфоперсонімів – синонімічних прикметників диявольський і сатанинський, частотність уживань яких висока.

Активною частиною поетичного словника стали також утворені від міфотопонімів прикметники райський та пекельний. Відображаючи в художньому контексті християнські й народно-релігійні уявлення про рай, поети сполучають конфесійну стилістему райський з лексемами, що інформують про певні особливості його території (брама, мури, кущі, левада, осоння). Стаючи засобом опису інших явищ художньої дійсності, цей прикметник разом з позначуваним словом часто набуває прирощень змісту: “Там – всесвіт райською левадою, / А спокій – щонайкращий хліб” (М. Данько).

Зв’язок лексеми пекельний з мотивуючим словом полягає передусім в актуалізації біблійної символіки вогню як стійкої конкретної риси референта оніма пекло, унаслідок чого на перший план виходять периферійні семи відміфотопонімного прикметника – ‘жар’, ‘горіння’ та ін., що сприяють створенню або увиразненню художніх образів жаху, муки, болю невимірної сили: “Україна горить у пекельнім вогні, / Аж до неба сягають заграви!” (З. Красівський); “О ні, я не залізний, хоч залізом / Бував не раз в пекельному горні” (М. Руденко). Така стилістема може вказувати на літературно-культурну інформацію твірного іменника, віддзеркалюючи поетичні мотиви дантівської “Божественної комедії”: “...Світ осоруг – пекельний круг” (В. Боровий).

Інші відміфонімні конфесійні лексеми характеризуються виразним асоціативним зв’язком зі Святим Письмом. Означувані ними іменники акцентують увагу на найважливішому для поетичного мовлення моменті біблійного міфу (адамова казка, адамове ребро, юдин гріш, каїнова сила) або вказують на його поетичне продовження (каїнове сім’я, Мойсеєвий пророк).

Більшість художніх уживань прикметників, утворених від біблійних реалонімів, виявляють інтерлінгвальні конотації останніх, однак іноді такі слова реалізують національно-культурний компонент мотивуючої лексеми, унаслідок чого підвищується загальна інформативність контексту. Наприклад: “І вже мандрівним спудеєм / топчу снігові верети, / промінявши жупища келій / на біблійну скриньку вертепу” (І. Калинець). Поети широко послуговуються й відгеортонімними одиницями, актуалізуючи їхні периферійні хрононімні семи за рахунок звуження (“І на мандрівку в світ і в сніг / в Різдвяну ніч тебе покличе” (Ір. Калинець)) або розширення темпоральних меж (“Жахає – весь синичий рід / Померз в хрещенські ночі” (М. Cамійленко)).

Авторські словотвірні модифікації конфесійних ономастилістем характеризують обрії поетичного освоєння КЛ. Найпродуктивнішою основою для творення таких новацій є, подібно до узуальних відонімних конфесійних лексем, Бог-/Бож-, а також рай-.

Утворені від конфесійних онімів (або за аналогією до них) оказіоналізми характеризуються різним ступенем вияву релігійної семантики й відтворення об’єктивної дійсності та поділяються на: 1. Лексеми, що позначають реальні (імовірно реальні) предмети, явища, ознаки, які стосуються релігійної сфери: “І на чім світі проклинали / і папу римського й папеж!” (В. Стус). 2. Авторські номінації реального референта світської сфери: “У райчистилищі сьогодні танці” (М. Руденко). 3. Інновації, що позначають вигадані авторами релігійні поняття: “…беззаконіє людинолюбства / ізціляється ім’ям / ріллі житньої / воочоловіченої / одиявовленням / хліба його в крові її непогрішенній…” (С. Сапеляк). 4. Оказіональні слова на позначення вигаданих автором з метою сатиричного опису дійсності сигніфікатів світського змісту, але з виразним релігійним відтінком: “А синьоокий рідний край в сльозах / І судорогах корчиться під спрутом, / У радіонуклідах і отрутах, / У “ізмах”, іудизмах-стукачах” (М. Пилипчук). 5. Оказіоналізми – яскраві авторські образи, в основі яких лежить ототожнення релігійних і світських предметів чи явищ: “Ген-ген, де жито, як печалі, / Чекало жнив собі на пні, / Принишклі, наче на причалі, / Ковчеги-скирти на стерні” (І. Гнатюк).

Серед стилістичних засобів підсилення виразності аналізованих оказіоналізмів – уживання з ними в одному контексті мотивуючих слів, побудова на їхній основі тропів. Також вони можуть виступати засобом алегоричної сатири, набуваючи смислової двоплановості: “Вірш з’явився у “Районці” / найстрашніший в ті роки, / а сьогодні ось такий: / “Вже чортів нема портретів, / Торжествує вся раїна” (В. Сіренко). Вторинна семантико-стилістична обробка таких неузуальних слів сприяє зростанню їхньої естетичної інформативності, динаміці семантичного поля, підсиленню ефекту новизни.