МОРФОНОЛОГІЧНІ ПРОЦЕСИ У СЛОВОЗМІНІ ТА СЛОВОТВОРІ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI – XVIII СТ.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, розкрито її актуальність, окреслено мету і завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження, названо методи аналізу, вказано на новизну, теоретичне і практичне значення роботи, на її джерельну базу і структуру, на апробацію результатів дослідження.

У першому розділі дисертації «Історична морфонологія української мови як об’єкт лінгвістичного дослідження» з’ясовано стан вивчення морфонологічної проблематики в лінгвістичних дослідженнях; висвітлено низку теоретичних проблем морфонології. Визначено особливості морфонологічного аналізу в історичній лінгвістиці, зокрема, з’ясовано поняття, що стосуються предмета історичної морфонології, основних завдань, аспектів розгляду. Подано коротку історію морфонологічних засобів морфемного варіювання (вокалічних, консонантних чергувань та лінійних модифікацій основ) української мови.

Зокрема, зазначено, що в діахронії виразно простежується статус морфонології в системі мовних рівнів. Так, фонологічне за походженням явище морфонології, що склалося історично, в синхронії можна легко поділити між фонологією (за природою) та морфологією (за функціями). В історії мови становлення морфонологічних характеристик відбувається як розвиток певної фонетичної тенденції, яка підтримує категоріальне розподібнення форм, зумовлене граматичною системою. Дослідження в діахронії доводить автономність морфонологічної системи, що не виступає як застиглий, зафіксований колись зліпок фонологічного перетворення. Так, закономірності вокалізації іменної основи не тотожні історичним закономірностям занепаду зредукованих. Складним є добір зменшувальних суфіксів, де тільки ґрунтовний історичний аналіз допомагає виділити різні хронологічні накладання морфонологічних перетворень первинної системи. Процес переходу фонетичного чергування в морфонологічне також можна простежити лише в діахронному аспекті.

Вивчення морфонологічної системи в діахронії дає змогу не тільки з’ясувати специфічні риси морфонологічних явищ, встановити їх місце та роль на кожному етапі мовного розвитку, а й історично обґрунтовує їх виникнення та розвиток. Так, чергування виникали і розвивалися на звуковій ділянці мови, але, зазнавши закономірної фонетичної зміни в іншу епоху, вони поривали з фонетикою, переходили до морфології і поступово ставали засобом передачі різних морфологічних категорій.

Серед чергувань голосних найдавніші формувалися ще на індоєвропейському ґрунті в умовах, які сьогодні ще не до кінця з’ясовані. Припускають, що першопричиною їх появи були переміщення наголосу та редукція ненаголошених голосних, які призводили до видозміни коренів. До індоєвропейських за походженням відносять чергування <е ~ о>, <о ~ а>, <е ~ і>, <і ~ а>, <і ~ и>, <а ~ у>. Чергування <і ~ о>, <і ~ е>; <е ~ о>, а також <о ~ ø>, <е ~ ø> та їхні варіанти <ø ~ о>, <ø ~ е> виникли значно пізніше, вже на ґрунті слов’янських мов, і стали однією з рис, що надають слов’янським мовам своєрідності. Чергування <о ~ і> та <е ~ і> з’явилися безпосередньо на ґрунті української мови, стали її типологічною ознакою і морфологізувалися значно пізніше за інші. Історичними причинами появи нових альтернацій став занепад зредукованих.

Чергування приголосних, порівняно з чергуваннями голосних, являють собою новотвори, що виникли і розвивалися вже в окремих слов’янських мовах, у тому числі українській. Тому умови їх морфологізації визначити легше, ніж голосних. Найдавнішими серед консонантних прийнято вважати чергування задньоязикових зімкнених [г], [к] і щілинного [х] із передньоязиковими щілинними [ж′], [ш′] і передньоязиковою африкатою [ч′], а також чергування задньоязикових [г], [к], [х] із передньоязиковими щілинними [з′], [с′] та африкатою [ц′]. Вони походять від спільнослов’янської епохи і є наслідком I, II, III палаталізацій задньоязикових приголосних перед голосними переднього ряду. Результати палаталізаційних процесів допомагають з’ясувати походження чергувань твердого або м’якого передньоязикових зубних [ц], [ц′] із передньоязиковим ясенним [ч]. Унаслідок контамінації чергувань <г ~ з′>, <х ~ с′>, пов’язаних із II палаталізацією, та <г ~ ж>, <х ~ ш>, пов’язаних із I перехідним пом’якшенням задньоязикових, виникли чергування передньоязикових зубних [з], [з′], [с], [с′] із передньоязиковими ясенними [ж] та [ш].

У давньоукраїнську епоху виникли чергування твердих приголосних із м’якими. Різниця між праслов’янською фонематичною і позиційною м’якістю приголосних зникла в період занепаду редукованих. У процесі розпаду праслов’янської мови сполуки «губний + j», на відміну від інших скупчень приголосних із j, не звелися до одного лише звука: j зазнав факультативного переходу в l′. У східнослов’янських мовах це явище розвинулося в чергування палаталізованих губних із «губним + [l′]». Пізнішими за походженням уважають чергування передньоязикових щілинних [д], [т] із щілинним [ж] та африкатою [ч]. Історичною причиною їх появи є палаталізація [d] і [t] на спільнослов’янському мовному ґрунті внаслідок асимілятивного впливу на них наступного [j].

Час появи лінійних перетворень основи (нарощень, накладань, усічень) датують XIII-XV ст., коли в кінці основи та на початку формотворчого суфікса або словозмінної флексії внаслідок зникнення зредукованих виникають групи приголосних, які створюють на міжморфемному шві складні для вимови звукосполуки.

У другому розділі «Морфонологічні процеси в системі іменної словозміни староукраїнської мови другої половини XVI – XVIII ст.» зазначено, що для іменної словозміни характерним є відкритий тип закінчень (словозмінних морфів), який співвідноситься із закритим типом основи. Крім того, субстантивна система української мови характеризується варіативністю однозначних флексій, що зумовлює наявність дублетних парадигм того самого слова, а отже, різних морфонологічних характеристик. Це свідчить про складну і нестабільну картину морфонологічної структури іменної словозміни української мови.

На формуванні морфонологічної системи староукраїнської мови позначилися особливості відмінювання давніх іменників, пов’язані з існуванням у XVI – XVIII ст. двох типів літературної мови – ближчого до народного та книжного, між якими не існувало виразної межі. До цих процесів додавалися загальна невпорядкованість норм, а також істотні діалектні відмінності в живій мові зазначеного періоду.

За допомогою морфонологічних засобів у субстантивній парадигмі оформлено, передусім, числову та відмінкову опозиції. Продуктивність альтернацій неоднакова. Одні з них характеризують різні лексико-семантичні групи слів та об’єднують декілька типів чергувань. Серед них: а) одн. ~ множ. у наз. відмінку іменників II відміни та прикметників з основами на тверді приголосні; б) одн. (дав., місц. відмінки) ~ одн. (наз., род., знах., оруд. відмінки) в іменниках I відміни з основами на тверді приголосні; в) одн. (наз. відмінок) ~ одн. (род., дав., знах., оруд., місц. відмінки) в іменниках II, рідше IV відмін. Продуктивність інших чергувань виявляється лише в межах однієї лексико-семантичної групи іменників, і тому морфонологічні модифікації основ у відповідних групах обмежені (наприклад, клич. відмінок одн. ~ наз., род., дав., знах., оруд., місц. відмінки одн. в іменниках II відміни з основами на г, к, х на позначення істот).

Типи чергування часто виступають характерними ознаками парадигм різних словозмінних класів. Так, для іменників I відміни властиве використання чергувань <ø ~ о> та <ø ~ е> (примhток, жабок; конопgль, гривgнь), альтернацій твердих та парних м’яких приголосних (w кривдh, въ хвалh, wтчизнh), а також чергування задньоязикових із свистячими (добродhйцh, "ризh, войтисh). Для парадигм іменників II відміни є характерним чергування <о ~ ø> та <е ~ ø> (рахuнкu, платка; хлопъца, овъса), чергування голосних повного творення (ячмhнь), альтерації твердих та парних м’яких приголосних (на одрh, в часh, въ образh), чергування задньоязикових із шиплячими (д"чg, б[о]жg, въ ушахъ), а також усічення кінцевих сегментів основи (мhщанg, сgлянg, христіянg). Іменники III відміни у процесі словозміни набувають характерних чергувань м’яких із парними твердими (смgртgй, милостgй) та нарощень (соллю, матgри, кровъю). В іменниках IV відміни в непрямих відмінках з’являються нарощувані сегменти ен та ат (имgнgмъ, плgмgнgмъ, лошати), поява яких являє собою одну з найважливіших типологічних особливостей зазначеного словозмінного класу.

Серед морфонологічних явищ активнішими є чергування, а лінійні модифікації основ представлені поодинокими прикладами.

Консонантні чергування мають ширшу сферу використання, ніж вокалічні, і представлені більшою кількістю альтернаційних рядів. Найпомітнішу роль в іменній парадигмі відіграють чергування твердих та м’яких приголосних, більшою мірою виступаючи під час утворення форм місц. відмінка одн. та род. множ. іменників I відміни жін. роду та II відміни чол. і серед. родів, а також задньоязикових із свистячими та шиплячими. Найбільшу активність серед останніх виявляють альтернації <г ~ з′>, <к ~ ц′>, <х ~ с′>, які є специфічною рисою іменної словозміни, оскільки в дієслівній словозміні та у словотворі різних частин мови трапляються зрідка.

Вокалічні чергування характеризуються значно більшою непередбачуваністю і відступами від узвичаєних правил реалізації і представлені в основному чергуванням о, е з нулем звука. Найчастіше вони виступають у формах род. відмінка одн. і множ. та оруд. одн. іменників II відміни чол. і серед. родів, які мають кінцеві суфікси  -ок-, -ець-, -ень-.

Лінійні модифікації основ представлені нарощеннями та усіченнями і фіксуються в лексично обмежених групах слів. Проте і вони мають неоднаковий ступінь поширеності. Так, усічення ин у парадигмах іменників II відміни та нарощення ат у IV відміні діють регулярно. Інші маркують обмежені в кількісному відношенні, словотворчо непродуктивні групи слів ( j, л, т та ін.) і навіть ізольовані іменники (ер). Прикладів накладання тексти пам’яток не засвідчують.

У формах словозміни деяких іменників одночасно фіксуються декілька видів морфонологічних явищ. Зокрема, чергування <е ~ ø> та паралельно м’яких і парних твердих приголосних представлене в парадигмі іменників II відміни з основою на м’який приголосний (злочинца, кравъца).

Морфонологічні явища у словозмінних парадигмах значно активізуються в текстах XVIII ст. Їх продуктивність залежить і від стилю пам’ятки. Кількість вокалічних чергувань значно зростає в пам’ятці науково-популярного жанру (АД – 224 слововживання, ДН – 79, КЗ – 82). Консонантні чергування виявляють майже однакову активність в усіх текстах (ДН – 129, КЗ – 138, АД – 105). Найбільшу кількість лінійних модифікацій основи засвідчує пам’ятка ділового стилю (ДН – 23, АД – 10, КЗ – 2).

У третьому розділі «Морфонологічні процеси у словозмінних парадигмах дієслова староукраїнської мови другої половини XVI – XVIII ст.» виявлено, що морфонологічна структура українського дієслова складніша і об’ємніша, ніж іменних частин мови, оскільки характеризується взаємодією закритих та відкритих основ із прикритими та неприкритими флексіями.

До граматичних протиставлень у словозмінній парадигмі дієслів, які маркуються за допомогою морфонологічних засобів, належать, передусім, опозиції доконаний ~ недоконаний вид, теперішній ~ минулий час, майбутній ~ минулий час. Крім того, поділ дієслів на структурні класи також супроводжується морфонологічними характеристиками, оскільки кожен із них має свою, особливу схему альтернацій. У цій схемі власне морфонологічні характеристики поєднано з морфологічними показниками, а саме – з основоутворювальними елементами.

Так, для дієслів I кл. характерні одночасно усічення ва та нарощення j в особових формах теп. часу та формах наказ. способу (оудаgмо, зопъсуg). Для дієслів II, IIІ, IV, IX кл. – нарощення j в особових формах теп., майб. часу, наказ. способу (загустhg, вымgрзаю, повgлhваgтъ, бийтg). Для дієслів V кл. – усічення а, яке супроводжується чергуваннями <ø ~ о> та <ø ~ е> в особових формах теп., майб. часу та наказ. способу (зовgтъ, прибgрg, возми) або чергуваннями задньоязикових приголосних із шиплячими (кличу, колышет); передньоязикових зубних із передньоязиковими ясенними (рhжgтъ, пишоу); <т ~ шч> (клgвgщgтъ, трgпgщgтъ); <ск ~ шч> (допущай, впущай) в особових формах теп. часу та наказ. способу, якщо дієслівна основа закінчується на -а, та тільки усіченням кінцевого сегмента, якщо на -jа (надhюсь, боюся). Для дієслів VI кл. – усічення і, яке може супроводжуватися чергуванням передньоязикового щілинного із африкатою (не хочу, вgрчу). Для дієслів VII кл. – усічення у у формах майб. часу (збагнgшъ, заглянg) та ну у формах минулого (здох, воскрgсъ) або усічення у, яке супроводжується чергуванням твердих та парних м’яких приголосних у формах наказ. способу (гукнhтg). Для дієслів VIII кл. – чергування <е ~ і> (привhзъ, утhкъ); задньоязикових із шиплячими; усічення кінцевого елемента основи с у формах мин. часу (добрgли, сhли) та поява нарощення д водночас із усіченням с у формах теп., майб. часу (пропадgтъ, украдgмо). Для дієслів X кл. – усічення и та і, які супроводжуються чергуванням передньоязикових щілинних із щілинним (сuжuс#, възбuжu) та африкатою (вgрчу, заплачu); передньоязикових зубних із передньоязиковими ясенними (въскршу, доношу) у формах теп., майб. часу; губних із губними + [l′] (ставлю, правлю); <т ~ шч> (хрищус, гощу) в 1 ос. одн. теп. часу недок. виду та 1 ос. одн. майб. часу докон. виду або чергуванням твердих та м’яких парних приголосних у формах 3 ос. множ. теп. і майб. часу (восхвалятъ, осuд#тъ) та наказ. способу (говорhтg, простhтg). Для дієслів XI, XII кл. – усічення кінцевих сегментів основи а та і відповідно (лgжить, стойтg, горю), XIII кл. – чергування приголосних <г ~ ж> (бhжу).

Найактивнішими серед морфонологічних явищ виявляються лінійні модифікації основ, але при цьому продуктивність зберігають тільки усічення и, а та ва і нарощення j. Альтернації голосних, успадковані ще з індоєвропейської доби, представлені в окремих словах. Чергування <е ~ і> у формах 3 ос. одн. мин. часу чол. роду в останньому складі перед нульовим закінченням тексти пам’яток починають фіксувати з XVII ст. Чергування приголосних засвідчені також у парадигмах обмеженої кількості дієслів. Серед них тільки альтернації твердих і м’яких парних приголосних перед флексіями теперішньго часу мають регулярний характер.

Морфонологічні явища фіксуються у процесах дієслівної словозміни і творення граматичних форм: а) у дієвідмінюванні; б) у творенні видових пар; в) у дієприкметниках та дієприслівниках. Як свідчить проаналізований матеріал, дієслівна парадигма може характеризуватися або тільки лінійними модифікаціями, або лінійними модифікаціями, що супроводжуються чергуваннями. Серед останніх у текстах пам’яток найчастіше трапляються: чергування <ø ~ о>, <ø ~ е> та усічення а в 3 ос. одн. майб. часу, у формах наказ. способу та дієприслівниках (назовgтъ, возми, бgроучи) ; чергування <Т ~ Т′> та усічення а, и у формах 3 ос. множ. теп. та майб. часу, дієприкметникових та дієприслівникових формах (молятъ, заговор"тъ, холодячая, просячи); чергування <с ~ ш>, <з ~ ж> та усічення а, и в 1 ос. одн. і множ. теп. часу, у 3 ос. одн. та множ. теп. часу, у формах наказ. способу, у дієприкметниках (пишоу, рhжgть, скажи, нgгашонного); чергування <б ~ бл′>, <п ~ пл′> та усічення и в пасивних дієприкметниках, утворених від дієслів докон. виду (wкроплgнних, зроблgнних).

У цілому морфонологічні явища у словозміні дієслова староукраїнської мови другої половини XVI – XVIII ст. виступають уже сформованими і мають системний характер.

 У четвертому розділі «Морфонологічні процеси в системі словотвору староукраїнської мови другої половини XVI – XVIII ст.» зазначено, що система словотвору української мови складалася протягом віків, у ній нагромаджені утворення з індоєвропейського, праслов’янського, давньоруського та староукраїнського періодів. Характерною особливістю словотвору староукраїнської мови XVI – XVIII ст. була морфологічна строкатість, викликана утворенням у цей період складних суфіксів та появою нових словотворчих моделей. Саме суфіксальний спосіб творення нових слів виявляв найбільшу активність, характеризувався великою кількістю суфіксальних формантів, багатством та різноманітністю їхніх значень, найчастіше призводив до появи морфологічних явищ і був показовим із погляду розкриття причин морфонологічних змін.

Словотворчі моделі різних частин мови істотно відрізняються одна від одної. Це пов’язано з лексико-семантичними ознаками та засобами їхнього вираження в різних частинах мови. Тому дослідження альтернацій і лінійних модифікацій основ в іменному, дієслівному та прислівниковому словотворі має свої закономірності.

У системі словотвору іменників альтернації голосних та приголосних більшою мірою супроводжують відіменні та віддієслівні утворення. Лінійні модифікції основ супроводжують творення переважно віддієслівних іменників. Найактивніше виступають усічення, рідше трапляються накладання, нарощення представлені у творенні окремих слів.

У словотворі прикметників вокалічні та консонантні чергування, як правило, супроводжують творення прикметників від іменних основ. Накладання, нарощення та усічення активно діють у похідних утвореннях із суфіксом  -ськ- та представлені значною кількістю прикладів.

У дієслівному словотворі чергування голосних характеризують поодинокі відіменні утворення. Чергування приголосних активно засвідчується у відіменникових, відприкметникових дієсловах та окремих відприслівникових та віддієслівних утвореннях. Серед лінійних модифікацій основ найбільшу продуктивність у дієслівному словотворі виявляє нарощення, особливо у відіменних дериватах. Усічення засвідчене рідше, а накладання у проаналізованих текстах відсутнє.

Під час творення прислівників виявлено кількісну перевагу консонантних чергувань, які супроводжують утворення відіменникових форм та ступенів порівняння прислівників.

Загалом, морфонологічні процеси виявляють більшу активність у процесі творення іменників та прикметників. Так, вокалічні чергування, на відміну від інших модифікацій, фіксуються зрідка, активізуючись в іменниковому та прикметниковому словотворі, і представлені найчастіше альтернаціями <ø ~ о> та <ø ~ е> (мhрочки, ложgчки; литовский, турgцькій, ганgбная). Консонантні чергування виявляють більшу регулярність і поширеність, характеризують іменниковий, прикметниковий та дієслівний словотвір. Найпродуктивнішими виступають <к ~ ч> (дячокú, злорgчgнúєg, вд"чный, крhпчаg), <г ~ ж> (лужок, стgрgжgньg, wтважнаго, примножать, затривожитú), <х ~ ш> (кожушокú, страшный, зúгрhшилú) та чергування твердих із парними м’якими приголосними (достовhріg, баранhй, зрозумhти). Серед лінійних модифікацій основи активну участь у творенні нових слів беруть усічення та нарощення. Усічення а, и, ва та інші найчастіше супроводжують творення дієслівних іменників (утhха, платu, выхованя). Нарощення тих самих сегментів виявляє більшу продуктивність у дієслівному словотворі, особливо у відіменних утвореннях (рушати, щастить бhдовать). Накладання у проаналізованих пам’ятках охоплюють віддієслівні іменники (розмовляня, продаваня) та відіменні прикметники (козацкиg, овруцького).

Загалом, основна частина морфонологічних явищ, засвідчених у процесі творення слів у проаналізованих пам’ятках, формувалася головним чином ще у праслов’янську добу. Це стосується насамперед чергувань голосних у коренях слів та приголосних на міжморфемних швах. Лінійні модифікації основ – явища пізніші, зокрема, нарощення ов, ев та інші у відтопонімному словотворі прикметників.

Чергування голосних засвідчують найбільшу активність у пам’ятках ділового стилю (ДН – 65 випадків), меншою мірою – науково-популярного (АД – 33) та художнього (КЗ – 35). Чергування приголосних у словотворі представлені майже однаковою кількістю прикладів у пам’ятках різних стилів (ДН –183, КЗ – 175, АД – 168). Найбільшу кількість усічень, нарощень та накладань фіксує текст ділового стилю (ДН – 189), менше – художнього (АД – 176), ще менше – науково-популярного (КЗ – 96).

У висновках підкреслено, що на сьогодні ступінь опрацювання української історичної морфонології явно недостатній. Важливість вивчення морфонології в діахронії зумовлена не тільки нерозробленістю її основних понять, а й потребою визнати, що морфонологічні процеси відігравали значну роль в історії мови. Звернуто увагу на те, що морфонологічні модифікації виявляють різні закономірності у процесах словозміни та словотвору; їхня специфіка залежить від частиномовної належності слів.

Так, чергування голосних найактивніше супроводжують творення відмінкових форм (у контрольних текстах АД – 233, ВГ – 69, ВН – 116, ДН – 78, КЗ – 240, ЛР – 154, разом – 890), тоді як під час творення похідних слів трапляються рідше (АД – 31, ВГ – 57, ВН – 62, ДН – 65, КЗ – 32, ЛР – 40, разом – 287). Чергування приголосних засвідчує приблизно однакову активність у творенні як відмінкових парадигм (АД – 204, ВГ – 138, ВН – 126, ДН – 152, КЗ – 191, ЛР – 128, разом – 939), так і словотворчих (АД – 138, ВГ – 111, ВН – 205, ДН – 165, КЗ – 161, ЛР – 143, разом – 923). Лінійні модифікації основ із більшою активністю супроводжують процеси дієслівної словозміни, тоді як в інших частинах мови переважають у процесі творення слів.

Найпродуктивнішим типом варіювання голосних у староукраїнській мові XVI – XVIII ст. виявилися чергування <о ~ ø>, <е ~ ø> та <ø ~ о>, <ø ~ е>. Саме вони брали участь у формуванні найважливіших граматичних опозицій у межах як словозміни, так і словотвору. Консонантні чергування мають значно ширшу сферу використання, ніж вокалічні, і представлені більшою кількістю альтернаційних рядів. Так, чергування <г ~ з′>, <к ~ ц′>, <х ~ с′> характеризують тільки іменну словозміну, тоді як <г ~ ж>, <к ~ ч>, <х ~ ш> – дієслівну словозміну та словотвір. Значно вужча сфера функціонування чергувань <ц ~ ч> та <ц′ ~ ч> у парадигмах іменних частин мови; щоправда, вони активізуються у прикметниковому словотворі під час творення відіменникових дериватів та фіксуються у відіменних дієсловах. Чергування <з ~ ж>, <с ~ ш> характеризують дієслівні форми, тоді як в іменній словозміні та словотворі засвідчені поодинокими прикладами. У проаналізованих текстах у словозміні іменних частин мови не трапляються чергування <д ~ ж>, <т ~ ч>, <д ~ дж>, <т ~ шч>, <ск ~ шч>, чергування губних із губними + звук [l′]; натомість вони широко представлені в дієслівній парадигмі та при творенні віддієслівних іменників.

Загальна активність лінійних модифікацій набагато нижча, ніж чергувань. Серед них накладання має найобмеженішу сферу дії, активізуючись тільки у прикметниковому словотворі, рідше – іменниковому. Усічення та нарощення продуктивні в дієслівних парадигмах, тоді як в іменних трапляються зрідка, а у словотворенні виявляють різний ступінь активності (усічені форми переважають). Характерним є також використання усічення, накладання та нарощення в комплексі з іншими видами морфонологічних явищ.

Морфонологічні процеси по-різному виявляють активність, регулярність і продуктивність на матеріалі староукраїнського літературного мовлення. Своєрідність їх функціонування залежить від стилю пам’ятки: найчастіше досліджувані модифікації реалізуються в текстах художнього стилю (1192) та науково-популярного жанру (1083), рідше – ділового стилю (804).

Характер морфонологічних явищ, які виникали у процесі формо- і словотворення, значною мірою залежав від закономірностей їхнього розвитку в мовній системі на різних часових відрізках другої половини XVI – XVIII ст. і ступеня поширеності та особливостей функціонування у староукраїнському літературному мовленні. Історично перспективними виявлялися модифікації, що відповідали системі української мови і були успадковані з попередніх епох або ж розвинулися пізніше на питомому ґрунті. Вони переважно закріплювалися в ділових, художніх, науково-популярних та інших текстах, відзначалися вищим ступенем функціонального навантаження і регулярністю у формах словозміни і словотвору. Ця закономірність узгоджувалася з процесом історично тривалого становлення національних літературних норм.