ЗАГОЛОВОК ЯК КОМПОНЕНТ СТРУКТУРИ УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО ТЕКСТУ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЗАГОЛОВОК ЯК КОМПОНЕНТ СТРУКТУРИ УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО ТЕКСТУ
Альтернативное Название: ЗАГОЛОВОК КАК КОМПОНЕНТ СТРУКТУРЫ УКРАИНСКОГО Поэтического текста
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, окреслено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету й завдання роботи, обґрунтовано вибір матеріалу для лінгвосеміотичних спостережень, визначено методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, відзначено особистий внесок здобувача в розроблювану проблему, наведено дані про апробацію основних положень дисертації із зазначенням кількості публікацій з теми дослідження.


У першому розділі “Семіотичні особливості заголовка як знака тексту” подано огляд концепцій щодо семіотичної сутності тексту і його компонентів; наголошено на знаковому характері заголовка; розглянуто його синтаксичний, семантичний та прагматичний аспекти; висвітлено основні відмінності між Пірсовою класифікацією мовних знаків і класифікацією знаків поетичних; досліджено семіотичну природу образності заголовків віршів; розкрито здатність першого знака тексту забезпечувати єдність смислу всього твору.


Як і будь-який мовний знак, що являє собою двостороннє утворення, єдність означуваного й означника, заголовок є білатеральною сутністю. У системі номінативних засобів він виступає результатом первинного і вторинного позначення, або номінації. Оскільки акт номінації має предикативний характер, предикація заголовка може бути визначена тільки у співвідношенні з текстом. Таким чином, білатеральність заголовка виявляється також у взаємодії номінативної і предикативної функцій. Семіотична природа тексту дозволяє дослідити заголовок у трьох планах, встановлених Ч.В.Моррісом: синтактики, семантики, прагматики.


У синтаксичному плані відношення заголовка й тексту розглядаються як “знак – знак”. Заголовок практично виступає першим реченням тексту, й тому він входить до структури твору як не облігаторний, проте важливий компонент. Оскільки денотатом заголовка виступає цілісний твір, кореляцію між заголовком і текстом можна схарактеризувати як відношення компонентів знака: означник – означуване. Беручи за вихідну тезу Ю.М.Лотмана, згідно з якою кожен елемент знака, котрий посідає сильну позицію в тексті, намагається виступити в ролі знака, який має власну семантику, твір та заголовок можна розглядати як два самостійні тексти або як два підтексти єдиного тексту.


У семантичному плані відношення заголовка й тексту розглядаються як “знак – референт”, визначається здатність заголовка декодувати зміст твору. Заголовок забезпечує читача лише можливими напрямками інтерпретацій. Автосемантичні заголовки здатні самостійно виражати ідейно-тематичну основу художнього цілого. Синсемантичні – розкривають своє значення тільки за наявності контексту. У поетичному творі слова вживаються у вторинному, кодовому, оказіональному значенні. Така сугестивність поетичної лексики детермінує метафоричність усього твору, а також його компонентів, заголовка зокрема. Лексичні одиниці в заголовку завдяки контексту набувають здатності розширювати чи звужувати свою семантику. Узуальне значення та оказіональний смисл заголовка реалізуються одночасно, а образність першого знака тексту може варіюватися від нульової до символічної. Отже, дослідження семіотичної структури заголовка поезії виявило його відносну автосемантичність або імпліцитну синсемантичність.


Розгляд основних властивостей заголовка доводить неправомірність його ототожнення з реченням. Заголовок художнього тексту співвідноситься з вторинною моделюючою системою, тоді як речення виступає елементом первинної. За смисловою настановою речення виражає завершену думку стосовно певного об’єкта, а заголовок компресовано втілює зміст цілого твору.


Прагматика заголовка передбачає врахування тріади автор – заголовок – читач, а його відношення з текстом розглядаються як “знак – користувач”. Оскільки в поетичній комунікації відсутній чітко виражений реципієнт, вірш має декілька потенційних інтерпретаторів і широке коло можливих інтерпретацій. Релевантність розуміння заголовка залежить від багатьох екстралінгвальних факторів. Тут важливими є фонові знання читача щодо історичної епохи, національно-культурних традицій, певні біографічні відомості про поета.


Процес декодування значення тексту та його заголовка має стратегічний характер. На першому етапі заголовок сприймається до прочитання тексту й виступає у функції знака-індекса, маркуючи текст, виділяючи його з парадигми інших. На другому етапі заголовок співвідноситься з усім текстовим простором. Глибинний смисл заголовка актуалізується на третьому етапі його сприймання. За рахунок асоціативних зв’язків з мовними одиницями текстового простору відбувається розширення смислу заголовного виразу.


На основі тріади знаків Ч.С.Пірса та семіотичних класифікацій заголовків О.М.Траченка й Л.Ф.Грицюк проаналізовано три типи заголовків: 1) заголовки-індикатори; 2) заголовки-образи; 3) заголовки-символи.


Заголовки-індикатори функціонують як знаки-індекси, вирізняють текст серед інших творів, зосереджуючи увагу на самому факті його існування. У їхній семантичній структурі переважає фактуальне значення, хоча можливий незначний семантичний зсув. Інтенсивність образності заголовків першого типу близька до нульової. Заголовки-індикатори характеризуються “прозорістю” значення ще в прециклі сприймання вірша. Вони відіграють роль маркерів тексту і є відносно автосемантичними. Пряме значення лексичних одиниць заголовного виразу не підлягає глобальному переосмисленню за рахунок контексту. Щільність зв’язку складників заголовка-знака найбільша.


Аналіз показав, що заголовки-індикатори можуть номінувати головного персонажа твору, особу, якій присвячено поезію, місце або час дії, вказувати на особливості сюжетної лінії чи жанр твору: “Прага” (Є.Маланюк), “Лідка” (П.Тичина), “Сновидіння” (В.Стус), “Лист” (О.Теліга). Заголовки-індикатори виступають власним іменем, індексом тексту і не викликають труднощів під час інтерпретації.


Заголовки другого типу відзначаються домінантним конотативним значенням. Інтенсивність їхньої образності висока. Залежно від характеру семантичного зсуву, потенціал розвитку значення може відчуватися вже в прециклі сприймання вірша. В основному циклі та в постциклі сприймання поезії концептуальне значення заголовного виразу підлягає конкретизації за рахунок одиниць усього текстового простору. Відносна автосемантичність заголовків-образів виражається в їхній здатності представляти текст у парадигмі інших творів. Однак ця автосемантичність має формальний характер. У плані зв’язку заголовка-образу з текстом слід зазначити його синсемантичність. Щільність зв’язку складників заголовка-знака другого типу зменшується.


Найбільшу продуктивність у заголовках-образах українських поезій виявили наступні види тропів: алегорія – “Антимарія” (Є.Маланюк), “Два ковалі” (П.Тичина), “Потоки” (В.Стус); метафора – “Гірка весна” (Маланюк), “В космічному оркестрі” (П.Тичина), “Колимська траса” (В.Стус), “Пломінний день” (О.Теліга); метонімія –“Доба” (Є.Маланюк), “Голос матері” (П.Тичина), “Монолог душі”(В.Стус); іронія – “Романтика” (Є.Маланюк), “Великим брехунам” (П.Тичина), “Аномалія” (В.Стус); оксюморон – “Кінець початку” (Є.Маланюк), “Мій травню золотий” (П.Тичина). У корпусі досліджених заголовків-образів трапляються випадки конвергенції стилістичних прийомів: алюзія, іронія, алегорія – “Кожум’яка” (П.Тичина); алегорія, гіпербола – “Океан повен” (П.Тичина); гіпербола, іронія – “Марко безсмертний” (В.Стус).


У семантичній структурі заголовків-символів домінує підтекстове значення, яке виникає на основі асоціативних зв’язків текстової інформації та культурно-історичних традицій людства. Інтенсивність образності таких заголовків найвища. Заголовки третього типу можуть розкривати свою семантику вже в прециклі сприймання (у разі традиційного символу), а також усвідомлюватися як символ тільки в постциклі (у разі індивідуального поетичного символу). Заголовки третього типу, особливо ті, в основі яких перебуває символ, створений поетом, виявляють найвищій ступінь синсемантичності. Щільність зв’язку складників заголовка-знака даного типу найменша.


Традиційний символ у заголовку навантажений відомими асоціаціями й сприймається читачем як готова образна одиниця в мікроконтексті: “Камінь” (Є.Маланюк), “Білий голуб миру” (П.Тичина), “Вертання” (В.Стус), “Поворот” (О.Теліга). Окрему групу становлять заголовки, в семантичному ядрі яких перебуває назва пори року: “Осінь” (Є.Маланюк), “Весна” (П.Тичина), “Літо” (О.Теліга).


Індивідуально-авторські символи починають розкриватися за рахунок семантичних сигналів у текстовому просторі і до кінця усвідомлюються тільки в постциклі сприймання поетичного твору: “Серпень” (Є.Маланюк), “Гора Ельбрус” (П.Тичина), “Вертеп” (В.Стус). Окрему групу складають заголовки, в структурі яких міститься дата: “13 листопада 1920 р.” (Є.Маланюк), “26.ІІ (11.ІІІ)” (П.Тичина).


Часто трапляються випадки переосмислення поетами традиційних символів: “Солов’їна тополя” (В.Стус). Узуальне значення слова-символу зберігається, але в контексті воно насичується оказіональними смислами, які стають ключовими для його адекватного розуміння.


Серед заголовків-символів можна виділити окрему групу, до складу яких входять міфологеми. Заголовки, які називають міфологічного персонажа або сюжет, покликані встановити паралелі між двома часовими вимірами – минулим і теперішнім. Такі заголовки відзначаються дуже високим ступенем образності: “Осінній Стікс” (Є.Маланюк), “Прометей” (П.Тичина), “Повернення Орфея” (В.Стус).


У дисертації з’ясовано, що перший знак тексту обов’язково конденсує в плані змісту смислову й композиційну специфіку твору, співвідноситься з різними змістовими елементами художнього цілого: темою, ідеєю, сюжетом, композицією. При встановлені семи, яка закладена в основу заголовного виразу, визначальним виступає принцип фокалізації. На різних етапах сприймання тексту фокус буде змінюватися і на передній план у семантичній структурі заголовка виходитимуть різні семи.


За результатами аналізу виокремлено чотири групи заголовків, які виражають тематичний аспект інформаційної основи поезії. Першу групу складають заголовки, які натякають на тему через пряму вказівку на денотат. Вони можуть бути представлені: 1) заголовками, до складу яких входить загальна назва: “Земля” (Є.Маланюк), “Повстанці” (П.Тичина), “Київський жебрак” (В.Стус), “Подорожній” (О.Теліга); 2) заголовками-антропонімами, які можуть бути представлені іменами історичних осіб, відомих постатей минулого: “Шевченко” (Є.Маланюк), “Сковорода” (П.Тичина), “Кампанелла” (В.Стус); сучасників поета: “Леонтович” (П.Тичина). Особливий різновид складають заголовки-криптоніми: “Ю.Л.”, “M.Z.” (Є.Маланюк). На тематичний аспект указують і заголовки-присвяти: “Миколі Зерову” (Є.Маланюк), “Києву” (П.Тичина), “Другові” (В.Стус), “Чоловікові” (О.Теліга).


Друга група представлена заголовками, що натякають на тему через номінацію просторово-часового дейксису: “Київ” (Є.Маланюк), “Харків” (П.Тичина), “Безсонної ночі” (В.Стус), “Напередодні” (О.Теліга). У плані змісту таких заголовків може відбуватися семантичний зсув.


Третя група представлена заголовками, основу яких складають абстрактні поняття: “Творчість” (Є.Маланюк), “Втома” (В.Стус), “Радість” (О.Теліга).


Четверту групу утворюють заголовки з вказівкою на жанр твору: “Сонет” (Є.Маланюк), “Пісня молодості” (П.Тичина), “Пісня” (В.Стус), “Лист” (О.Теліга).


Заголовки, які натякають на ідею твору, імпліцитно виражають позицію, світобачення письменника. З’ясовано, що сему ідеї містять заголовки-образи, експресивність яких підсилюється різноманітними стилістичними засобами і прийомами: метафорою “Вітри історії” (Є.Маланюк), “Море говорить” (П.Тичина); епітетами – “Невчасна весна” (Є.Маланюк), “Неповторне свято” (О.Теліга); алегорією – “Земна Мадонна” (Є.Маланюк), – а також заголовки-символи: “Зима” (Є.Маланюк), “Гроза” (П.Тичина), “Передсвітання” (В.Стус). Заголовки можуть указувати на ідею, номінуючи абстрактні поняття: “Невичерпальність” (Є.Маланюк), “Воля непреложна” (П.Тичина), “Умовиводи” (В.Стус), – а також можуть бути представлені мовним знаком, який суміщає в собі різні частиномовні категорії, а саме субстантивованим прикметником: “Зловісне” (Є.Маланюк), “Сумовите” (В.Стус), “Відвічне” (О.Теліга).


Аналіз виявив заголовки, які не тільки вказують на тему наступного повідомлення, а й водночас дають її інтерпретацію: “Під чужим небом” (Є.Маланюк), “Розкол поетів” (П.Тичина), “Автопортрет зі свічкою” (В.Стус), “Чужа весна” (О.Теліга).


Заголовки можуть указувати й на різні сюжетно-композиційні етапи поетичної оповіді. Такий зв’язок виявляється експліцитно: “З давніх мотивів” (В.Стус), “З мого дитинства” (П.Тичина) – або імпліцитно: “Закінчуючи” (Є.Маланюк), “Сотворіння світу” (П.Тичина), “Народження” (В.Стус). Аналіз фактичного матеріалу засвідчив, що в заголовках, формально виражених реченням, найяскравіше виявляються семи, які натякають на сюжетно-композиційну основу тексту: “Їдемо з Великої Багачки” (П.Тичина).


У ході дослідження доведено, що найбільша інформативність властива заголовкам, у семантичній структурі яких містяться сполуки сем, котрі одночасно вказують на 1) тему, сюжет: “Варязька балада”(Є.Маланюк), “Листи до поета” (П.Тичина); 2) ідею, сюжет: “Еволюція поета” (В.Стус); 3) тему, ідею, сюжет: “Літературні вечори” (В.Стус), “На Переяславській раді” (П.Тичина).


У другому розділі “Заголовок і закономірності організації поетичної мови” розглянуто випадки відсутності заголовка в ліричних творах; охарактеризовано властивості заголовного рядка; досліджено імпліцитний та експліцитний зв’язок заголовка та його субститутів з метром і ритмом вірша; виявлено зв’язок першого знака тексту з жанром твору.


У поетичному творі, де зміст створюється за рахунок підтексту й за допомогою асоціативних зв’язків, фонетичних і ритмічних повторів, не завжди можна визначити ту домінанту, яка б влучно виражала інтенцію автора. У результаті перший комунікативний блок тексту залишається порожнім, вербально незаповненим. Відповідно виникає необхідність дослідити властивості так званого “нульового заголовка”.


У поетичному тексті, де межа між планами змісту і вираження є умовною й нестійкою, випущення певного елемента тексту набуває значущості. Відсутність заголовка в плані вираження передбачає його присутність у плані змісту та пояснюється не тільки об’єктивними, але й суб’єктивними факторами.


За відсутності заголовка особливо вагомим стає поняття рамки художнього твору, яку складають початок і кінець тексту. На відміну від заголовка, який є відносно автосемантичним згорненим знаком тексту, перший рядок виступає синсемантичним, адже він включений у загальний ритм вірша. Подібно до заголовка, перший рядок може містити сигнали всіх тем, закладених у творі: “Ані вершин, ані низин…” (Є.Маланюк), “Цвіт в моєму серці…” (П.Тичина), “Як добре те, що смерті не боюсь я…” (В.Стус), “Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом…” (О.Теліга).


Привертають увагу випадки, коли автори дають заголовки своїм текстам за першим рядком. Такі “референтні” заголовки відразу включають читача в ритміко-мелодійні та концептуально-тематичні рамки вірша. У заголовній позиції перший рядок є деякою мірою інтонаційно завершеним. Називання тексту за першим рядком найбільш характерне для лірики П.Тичини, причому до заголовної позиції може бути винесений або весь перший рядок (“Молодий я, молодий…”), або його частина (“Не Зевс, не Пан…”).


Ідейно-тематичну значущість першого рядка твору доводять випадки, коли цей рядок або його частина виступають назвою всієї збірки поета. Так, перша збірка Є.Маланюка “Стилет і стилос” отримала назву за ключовою сполукою слів першого рядка твору, який відкриває збірку, визначаючи домінанту всієї творчості поета, його кредо.


Непоодинокими є випадки, коли в першому рядку поезії, як і в заголовку з високим ступенем образності, міститься центральний образ або символ усієї творчості митця: “Вже на єдвабі неба осінь…” (Є.Маланюк), “Сад зелений…” (П.Тичина), “І стіл, і череп, і свіча…” (В.Стус), “Ніч була розбурхана та тьмяна…” (О.Теліга).


У поетичному творі способом реалізації впорядкованості парадигматичного плану, або впорядкованості за еквівалентністю, виступає повтор, який може стати змістовим ключем художнього цілого. У вірші порівняно малої форми найчастіше трапляється повтор у сильній позиції, тобто перший рядок дублюється в кінці твору. Такий прийом побудови поезії найбільш характерний для творчості В.Стуса: “Між світом і душею виріс мур…”. Повтор першого рядка в кінці твору свідчить про визначення домінанти всього тексту, яку неможливо сформулювати в компактному заголовку.


Для поетичних текстів характерний також наскрізний повтор, коли перший рядок неодноразово повторюється у творі: “Світає…” (П.Тичина), “У цьому полі, синьому, як льон…” (В.Стус). На основі наскрізного повтору може виникнути лейтмотив. Лейтмотивність сприяє створенню підтексту мистецького твору, адже, опиняючись у різних позиціях, даний рядок виявляє свою семантичну багатоплановість.


Вторинна іконічність поетичного тексту зумовлює певні особливості формальних елементів твору. Зокрема, метр і ритм підвищують змістовність тексту, визначають його нові смислові перспективи, беруть участь у формуванні образності твору. У плані змісту деяких заголовків можуть бути закладені семи, які вможливлюють зв’язок першого знака тексту з його метрико-ритмічною схемою. Наприклад, закодована в заголовку поезії Є.Маланюка “Ісход” сема путі підхоплюється тристопним анапестом, а шестистопний цезурований ямб у творі О.Теліги “Танґо” звучить у такт ритміки танцю.


Зв’язок першого знака тексту з метрико-ритмічною схемою вірша увиразнюється у творах з нульовим заголовком. Перший рядок поезії, синсемантичний стосовно тексту, органічно вплітається в загальний метрико-ритмічний малюнок, задаючи віршовий розмір і тональність художнього цілого в прециклі сприймання. Наприклад, у творі В.Стуса “Колеса глухо стукотять…” чотиристопний ямб виступає фоном для сприймання символічного образу потяга, який торує шлях у “нове життя”.


У ході дослідження спираємося на розуміння жанру як своєрідної семіотичної категорії, знака особливого типу, який детермінує вибір інших знаків у системі художнього цілого. Іншими словами, жанр – це змістовна форма, наповнення якої залежатиме від автора та його інтенції. Жанровість художнього мислення виступає одним із чинників при виборі заголовка.


Аналіз українських поетичних творів показав, що їхньою характерною, але не обов’язковою рисою є наявність у структурі заголовного виразу лексичних одиниць на позначення жанру твору, які детермінують спосіб прочитання тексту з урахуванням авторської інтенції, багато в чому прогнозують сюжетно-композиційні, метрико-ритмічні та мовно-експресивні особливості художнього цілого. Такі заголовки ми називаємо жанровими.


Специфіку заголовків даного типу становить можливість розширення їхнього лексичного складу одиницями, які доповнюють план змісту першого знака тексту. Згідно з результатами аналізу, заголовок може називати тексти ліричного та епічного характеру і містити вказівку на жанр елегії: “Моравські елегії” (Є.Маланюк); оди: “Ода до прийдешнього” (Є.Маланюк), “Ода братерству” (П.Тичина); пісні: “Одна пісня” (Є.Маланюк), “Пісня молодості” (П.Тичина), “Козацька пісня” (В.Стус), “Вечірня пісня” (О.Теліга); послання: “Посланіє”, “Друге посланіє” (Є.Маланюк); присвяти (з прямою та імпліцитною вказівкою на жанр): “Присвята” (Є.Маланюк), “Болгарському народові” (П.Тичина), “Матері” (В.Стус), “Мужчинам” (О.Теліга); листа: “Останній лист” (Є.Маланюк), “Листи до поета” (П.Тичина), “Лист” (О.Теліга); біблійних творів: “Молитва” (Є.Маланюк), “Псалом залізу” (П.Тичина); балади: “Балада про Василя Тютюнника” (Є.Маланюк); саги: “Сага” (Є.Маланюк); напису: “Напис на книзі віршів” (Є.Маланюк), “Напис на портреті К.Д.Ушинського” (П.Тичина); думи: “Дума” (Є.Маланюк), “Дума про безсмертного кобзаря” (П.Тичина), “Дума Сковороди” (В.Стус); літопису: “З літопису” (Є.Маланюк), “За літописом Самовидця” (В.Стус), – а також вказівку на тверді віршові форми: “Сонет”, “Рондо” (Є.Маланюк), “Ронделі” (П.Тичина). Непоодинокими є випадки, коли автори звертаються до “неологічних жанрів”: “Нью-Йоркські стенограми” (Є.Маланюк), “Записка на концерті” (П.Тичина), “Лекція голови колгоспу поетові” (В.Стус).


Позначка про жанр у заголовку вірша є підставою для створення гіпотези щодо жанрових особливостей даного твору. Проте за певних обставин поет може відходити від канонів, варіювати форму і зміст. У разі таких відступів усталена форма наповнюється новим авторським змістом.


У третьому розділі “Заголовок та інформаційно-обмінні процеси між мовними рівнями організації поетичного тексту” з’ясовано роль фонетичних засобів у лексемах першого знака тексту в розкритті плану змісту вірша; визначено семіотичні особливості лексичного складу заголовка; висвітлено знаковий характер словотворчих формантів заголовних лексем; розкрито іконічний потенціал частиномовних граматичних форм і категорій, який виявляється в заголовках віршів; досліджено семіотичні особливості синтаксичних моделей заголовної конструкції.


У поетичному тексті звуки семантизуються за рахунок контексту, насичуючись асоціативними уявленнями. За принципом синестезії вони здатні викликати не тільки слухові, але й зорові образи; виражати почуття, настрій поета. У такому аспекті можна говорити про зображальні, або іконічні, характеристики звуків поетичної мови. Ті самі звуки можуть мати різне емоційне забарвлення залежно від їхнього розташування в тому чи іншому контексті та їхньої взаємодії з іншими значимими елементами твору.


З’ясовано, що звуковий зв’язок заголовка з текстом найбільш відчутний, коли заголовні лексичні одиниці перебувають у відношеннях паронімічної атракції: “Стилет і стилос” (Є.Маланюк). Взагалі інформативність заголовка значно підвищується, якщо заголовні лексеми підібрані за принципом алітерації: “Гомін гір” (Є.Маланюк), “Плюсклим пророкам” (П.Тичина), “Спогад зі сну” (В.Стус), “Соняшний спогад” (О.Теліга). Алітерація набуває особливого навантаження в поєднанні з асонансом і стає значущим стилістичним прийомом у заголовках творів П.Тичини: “Золотий гомін”, “Море говорить”. Заголовок, не маркований фонетичними стилістичними засобами, може ставати ядром синтетичного звукообразу художнього цілого: “Чужина” (Є.Маланюк), “Прорив” (П.Тичина), “Радіодвобій” (В.Стус), “Життя” (О.Теліга).


Аналіз заголовків віршів виявив значущість зв’язку першого знака тексту з римою та завершальними рядками твору. Лексеми, споріднені за звуковим принципом, утворюють семантичні вістря поетичного тексту і реалізують загальносеміотичний принцип переносу з осі селекції на вісь комбінації.


У рамках дослідження доведено полісемію заголовка, яка є результатом асиметрії естетичного знака. Один означник починає співвідноситися з декількома означуваними, або навпаки – знаки, які мають у мові різні денотати, отримують спільний денотат на рівні вторинної моделюючої системи.


Відсутність однозначної відповідності між планом вираження і планом змісту породжує такі оказіональні значення, які формують індивідуально-авторські системи поетичних синонімів й антонімів. У поетичному тексті спостерігається найбільша конденсація близькоспоріднених і протилежних за значенням художніх понять. У лексичній структурі заголовків антонімічні пари слів найбільш продуктивні, особливо коли вони трапляються в заголовку цілої збірки: “Стилет і стилос”, “Земля й залізо”, “Перстень і посох” (Є.Маланюк), “Сталь і ніжність” (П.Тичина), – причому в надконтексті всієї збірки виформовуються особливі змістові зв’язки між цими протилежними (в прециклі сприймання) поняттями. Близькоспоріднені та протилежні за значенням поетичні поняття можуть формуватися навколо одного образу, наприклад, образу України: “Степова Еллада”, “Кармен і Беатріче” (Є.Маланюк).


Одночасна реалізація узуального й оказіонального значень спостерігається в заголовках, до лексичного складу яких входять кольороназви. Останні можуть указувати на колірну ознаку безпосередньо: “Чорна Еллада” (Є.Маланюк), “Зелен-золот” (П.Тичина), “Чорна площа” (О.Теліга), – а також можуть бути похідними, семантично вмотивованими: “Осіння весна” (Є.Маланюк), “Над осіннім озером” (В.Стус), “Срібної ночі” (П.Тичина), “Пломінний день” (О.Теліга). Кольороназви організують структуру метафоричної та символічної образності твору.


З урахуванням концепції конотативної семіотики Єльмслева – Барта, зроблено висновок, що афікси (суфікси, префікси) виконують роль конотаторів, які надають денотату додаткових характеристик, імплікацій: “Містечко”, “Антимарія” (Є.Маланюк), “Ганнусенька із Західної України” (П.Тичина), “Перевиховання” (В.Стус).


Оскільки когнітивна діяльність людини детермінує будь-яке мовне вираження, елементи морфологічного рівня можуть відображати деякі аспекти реального світу крізь призму індивідуального авторського сприймання. У поетичному тексті відбувається взаємопроникнення значень усіх частин мови, що приводить до виникнення незвичних опозицій і дає поштовх для розвитку художнього образу.


Аналіз фактичного матеріалу показав, що не всі частини мови однаковою мірою виявляють свій іконічний потенціал. Граматичні форми однини і множини іменника стають виразниками різноманітних семантико-стилістичних відтінків, особливо тоді, коли порушується звичайна сполучуваність морфем у складі лексеми: “Луни” (Є.Маланюк). Морфологічна категорія істоти / неістоти має широкі можливості в плані створення образності твору шляхом персоніфікації: “Туман”, “Сонце”, “Вітер”, “Дощ” (П.Тичина), “Влада” (В.Стус). Форма кличного відмінка іменника експлікує уявний адресат (найчастіше персоніфікований образ): “Земле рідна” (В.Стус).


Займенники заголовної конструкції (передусім особові та присвійні) актуалізують референт повідомлення й часто реалізують додаткові смисли: “Моя весна” (Є.Маланюк), “Наш народ – океан” (П.Тичина).


Форми вираження категорії міри якості прикметника акцентують значущість референта: “Найдорожчий спомин” (О.Теліга). Субстантивованим прикметникам заголовного виразу властиві додаткові стильові та емоційно-експресивні відтінки (напр., вираження авторської позиції щодо змісту твору): “Атавістичне” (Є.Маланюк), “Енгармонійне” (П.Тичина), “Аналітичне” (В.Стус), “Відвічне” (О.Теліга).


Стилістичні можливості дієслова в заголовному виразі реалізуються в суміщенні часових планів на відносно невеликій площі вірша (категорія часової віднесеності) та в забезпеченні спонукальної модальності й орієнтації на референт (категорія способу): “Зазеленіє, заквітує жито”, “Приходь, життя розквітле” (П.Тичина).


Числівник у заголовках поезій одночасно розкриває два плани змісту (узуальне й оказіональне, символічне значення): “Тринадцята осінь” (Є.Маланюк), “П’ятнадцята осінь” (О.Теліга).


Вигук в заголовку покликаний безпосередньо висловити почуття, настрій мовця: “Евое!” (П.Тичина), “Ет!” (В.Стус).


Авторське уявлення про характер зв’язку явищ дійсності в поетичному творі кодується порядком розташування мовних одиниць у межах одного речення і цілої надфразної єдності. Розглядаючи заголовки, представлені двома та більше лексичними одиницями, спираємося на сформульовані Т.Гівоном принципи іконічного кодування – принцип кількості і принципи послідовного порядку, а також керуємося правилами об’єктивного й суб’єктивного порядку. Принцип кількості зумовлює стислість заголовного виразу, а порядок розташування мовних одиниць на синтагматичній осі віддзеркалює авторське уявлення про характер зв’язку явищ дійсності.


У ході дослідження виокремлено три групи заголовків, які виявляють семіотичні особливості на синтаксичному рівні:


1)        заголовки, в складі яких перебувають іменні, рідше дієслівні або прислівникові сполуки слів, об’єднані сурядним сполучником і (й) або безсполучниково: “Весна і вітер”, “Відвіку й донині” (Є.Маланюк), “Мудрість, огонь” (П.Тичина). У таких заголовках спостерігається різна мотивація розташування лексичних одиниць на синтагматичній осі. Перший елемент є маркованим, виділеним за певною змістовою ознакою;


2)        заголовки, виражені словосполученнями з інверсованим порядком слів: “Мій травню золотий”, “Змужніння початок” (П.Тичина). Розташування лексем відіграє визначальну роль у з’ясуванні найважливішого елемента повідомлення, а заголовок отримує додаткове навантаження в плані змісту;


3)        заголовки, формально виражені реченнями різних типів (двоскладними непоширеними, неповними еліптичними або односкладними означено-особовими, безособовими, інфінітивними, номінативними, а також підрядними предикативними частинами складних речень): “Зорі гаснуть” (Є.Маланюк), “І хата з яром”, “Не маю зла” (В.Стус), “А легко ж буть чудесним, молодим”, “Розростатись дружбі вшир” (П.Тичина), “Сковорода. Хвилеві трени” (В.Стус), “Аще забуду тебе, Ієрусалиме…” (Є.Маланюк). Відсутність головного або підрядних членів речення підкреслює змістове виділення інших компонентів заголовної конструкції, іконічно свідчить про перерозподіл актуальної інформації з точки зору прагматики тексту і заголовка.


У “Висновках” подаються узагальнені результати дослідження.


1.                      Заголовок функціонує як елемент вторинної моделюючої системи, як поетичний знак. Його двобічний характер виявляється, з одного боку, в єдності означника й означуваного, а з іншого – в одночасній реалізації номінативної та комунікативної функцій. Заголовок задіяний в актах первинної і вторинної номінації. Він не тільки називає текст, але й становить індивідуально-авторське висловлення про нього.


2.                      Заголовок сприймається як один з компонентів знака – означник, який сам функціонує як знак. План змісту заголовка має здатність розширюватися й охоплювати семантику всього поетичного твору. Прагматика заголовка передбачає врахування процесів його породження автором і сприймання читачем.


3.                      Образність першого знака тексту може варіюватися від нульової (аніконічної) до символічної, що впливає на його знакові характеристики. У плані змісту заголовка-знака домінує конототивне значення. Образність забезпечується різними видами тропів, які використовуються в заголовному виразі.


4.                      Інформаційна насиченість вірша забезпечується значущістю його конституентів і кореляцій між ними. Існування анафоричних і катафоричних зв’язків між текстом і заголовком дозволяє стверджувати, що заголовок представляє згорнену ідейно-тематичну основу твору і натякає на деякі сюжетно-композиційні елементи художнього цілого (вказує на тему, ідею, сюжетно-композиційну лінію або на декілька змістових елементів твору водночас).


5.                      Жанр ліричного вірша дозволяє випущення заголовка або заміну його субститутами – першим рядком чи підзаголовком. Нульовий заголовок виступає знаком, у якому відсутність плану вираження зумовлює значущість плану змісту. Перший рядок вірша, подібно до заголовка, бере участь у процесі номінації, виконує передусім номінативну функцію.


6.                      Метрико-ритмічна схема вірша виступає семантизованою формою поетичного твору. Заголовна лексична одиниця може містити семи, які перегукуються із семантикою метра й ритму. Проте у випадку нульового заголовка синсемантичність першого рядка свідчить про наявність щільнішого зв’язку між ним і метрико-ритмічною схемою твору.


7.                      Зв’язок заголовка з жанром поетичних творів виражається експліцитно (у випадку вживання жанрового позначення в структурі першого знака тексту) та імпліцитно. Поряд із заголовками, які експліцитно пов’язані з елегійним, пісенним, епістолярним, біблійними, епічними жанрами, нормою вважаються заголовки, що містять вказівку на неологічний жанр.


8.                      Заголовок розширює план змісту в результаті дії інформаційно-обмінних процесів між мовними рівнями організації поетичного тексту. Фонетичні стилістичні засоби, вжиті в заголовку, не тільки інтонаційно впорядковують звуковий малюнок вірша, але й сприяють виникненню асоціативних образів.


9.                      Специфічність асиметрії заголовка-знака є свідченням того, що в мовних одиницях актуалізується внутрішньосистемне – в межах поетичного ідіолекту – значення. В основі полісемії заголовка лежать механізми актуалізації внутрішньої форми слова.


10.                  Одиниці граматичного рівня збагачують план змісту заголовка, віддзеркалюючи певні аспекти дійсності з урахуванням індивідуально-авторського сприймання. У заголовках поезій діють принципи іконічного кодування інформації, а також правила об’єктивного та суб’єктивного порядку мовних одиниць.


11.                  У заголовку автор може в завуальованому вигляді висловити свою світоглядну позицію. Номінація твору заголовком є передусім індивідуально-авторський творчий акт, що зумовлює художню самобутність, оригінальність і виразність заголовка.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины