Преса православної церкви в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст.: тематика і проблематика

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність теми,  мету і завдання дисертації, хронологічні і територіальні межі, об’єкт, предмет, наукові принципи та методи дослідження,  вказано на  наукову новизну і практичне значення одержаних результатів і запропонованих висновків, розкрито особистий внесок здобувача, відзначається апробація наукового пошуку на конференціях, подано список опублікованих праць.

РОЗДІЛ 1. “Преса православної церкви в контексті журналістики Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст.” складається з 5 підрозділів. Він містить узагальнену характеристику преси вказаного сегмента, критичний аналіз праць науковців, що торкалися цієї проблеми. Церковна періодика тут трактується як система впливу на суспільство і особистість. Також у цьому розділі висвітлюються головні аспекти функціонування  певних груп періодичних церковних видань, зокрема “Епархиальных ведомостей” як інтегративного фактора.

 Розглядається специфіка функціонування церковної преси на західноукраїнських землях, при цьому наголошується на типі видання та формі його власності. Обгрунтовується  поняття  “православна преса”. Подаються стислі характеристики редакційно-видавничої діяльності духівництва. 

 Підрозділ 1.1 “Періодичні церковні видання як предмет журналістикознавчого дослідження” має методологічний характер. Тут  аналізується  стан наукової розробки теми, окреслюється внесок українських і зарубіжних вчених у процес дослідження преси православної церкви, а також піддається критичному аналізові наукова історіографічна та релігієзнавча литература, дотична до теми  дисертації, вказується на праці науковців, у яких висвітлюється діяльність авторів православних часописів, та підкреслюється значущість цієї роботи для історії журналістики та історії культури  України.

Біблографічно-описовий і системно-хронологічний методи дозволяють виявити періодичні видання православної церкви, внести корективи у сталі уявлення про пресу цього сегмента, встановити істинну належність певних видань до системи преси православної церкви за допомогою визначення видавця, редакторів, авторського колективу тощо.

Опрацьований матеріал дозволив дійти висновку, що дослідження преси православної церкви в Україні  носить обмежений, фрагментарний характер. В історичній послідовності  не відтворено передумови виникнення, особливості розвитку та функціонування вказаного сегмента періодики, не з’ясовано місце цієї преси у загальному контексті української журналістики, загублено або свідомо викреслено з історії та пам’яті народу факти, події, імена  публіцистів  –  представників духівництва України. Впродовж багатьох років ігнорувалась або перекручувалась тематика і проблематика цих періодичних видань,  тенденційно висвітлювалося лише дуже вузьке коло газет і журналів. Більшість науковців використовували церковні часописи як джерельну базу, незважаючи на самоцінність цих видань. 

Дослідження радянського періоду, в яких згадується видавнича  діяльность православної церкви, зумовлені ідеологічними догмами, а ті, що побачили світ в останні десять років, часто характеризуються суперечливим трактуванням фактів, певними перекрученнями,  зумовленими недостатністю використання  газетно-журнальних матеріалів та архівних джерел,  що неодмінно призводить до прикрих помилок.

Відзначається, що сьогодні у зв'язку з активізацією релігійного життя в Україні, посилився інтерес   науковців до всіх аспектів церковного життя, проте преса православної церкви майже не досліджена. А це негативно впливає не лише на уявлення про розвиток історичного процессу, але й на функціонування сучасних засобів масової інформації, особливо друкованих органів церков різних конфесій. Наголошено на тому факті, що в контексті дослідження регіональної преси піддаються аналізу і церковні часописи.

Вивчення присвячених цій проблемі наукових праць і дотичних до неї статей і монографій дозволило дійти висновку:  до цього часу ми не мали жодного наукового дослідження в Україні і за її межами, в якому б повно, комплексно, системно аналізувалася преса православної церкві кінця ХІХ  – початку ХХ ст.

У підрозділі 1.2  “Систематизація, типологізація та жанрові особливості видань православної церкви” на основі системно-типологічного, порівняльного і жанрово-стилістичного методів систематизується преса православної церкви за аудиторним принципом. Доводиться, що ця система  має сумативний характер, оскільки вона сформована за аудиторним принципом і кожне періодичне видання, що входило в неї, мало певне цільове призначення.

У цьому розділі осмислюється великий масив періодики в його історичній динаміці, аналізуються типи комунікації, за якими вона функціонувала в тогочасному суспільстві, підкреслюється її ідеологічна спрямованість на різні соціальні прошарки мешканців України.

Обгрунтовується поняття “православна преса”, що розглядається як низка видань, концепції яких грунтуються на православних засадах, але їх видавцями була не церква, а приватні особи або ж релігійні товариства.   Доводиться  право на функціонування терміна  “православна преса” у науковому вжитку, а також вказується  роль і місце окремих видань у системі церковної преси (газета “Народ”, журнали  “Христианская мысль”, “Церковно-общественная мысль”, “Подолия”, “Вера и держава”, “Церковний вісник Запоріжжя”, “Свободная церковь” тощо). 

Відзначається, що згідно з цільовим й аудиторним призначенням часопису  змінювалася типологія  видання (газета або журнал), його обсяг, періодичність, тематика, проблематика, жанрові та лексічні особливості публікацій, дизайн, шрифти тощо.

Проведене дослідження дозволило дійти висновку, що періодичні видання  православної преси в Україні були створені за певною ментальною системою, головним системотворчим принципом якої став розподіл усього масиву преси за читацькою аудиторією.

 Журнали для богословів, теологів, релігійних філософів:  "Труды Киевской Духовной Академии", "Богословский библиографический листок", "Чтения в церковно-археологическом обществе при Киевской духовной академии",  "Вера и разум" та ін.

  Періодичні видання для священнослужителів:  “Руководство для сельских пастырей”, "Сельский священник", "Воскресное чтение", "Отклики сельских пастырей", “Пастырь и паства, “Пастырский голос”, ”Проповеднический листок", “Вождь”, “Дяковски ведомости”, “Русский инок” та ін.

 Часописи  для інтелігенції: "Народ", "Церковная газета", "Свободное слово христианина", "Церковно-общественная мысль", "Слово истины", "Христианская мысль" та ін.

Газети і журнали для  "середнього класу":  (чиновників, купців, освічених робітників, вчителів, офіцерів) — "Христианская жизнь", "Вера и жизнь", "Черниговский церковно-общественный вестник", "Екатеринославский благовестник” та ін.

  Щотижневики і газети для селянства:  "Церковь и народ", “Листок”,  "Благовест", "Духовная беседа", "Свет печерский", "Истина", "Православна Буковина", "Холмская Русь", "Холмская церковная жизнь", “Наука”, “Слово Боже” та ін. До цієї ж групи можна віднести різноманітні листки, періодичні календарі релігійного змісту  тощо.

 Преса для представників різних професій чи спеціалізовані видання: "Церковно-приходская школа", "Западно-русская церковно-приходская школа", “Школьник”, "Студент-христианин",  "Православный рабочий",  "Христолюбивому воинству"  та ін.

Деякі видання мали додатки для дітей чи друкували періодичні брошури та книжки, які відповідали  загальній меті церковних часописів.  Періодичні видання, що об’єднані нами у перші чотири групи, можна віднести до  якісної преси, бо в них містилися різножанрові, грунтовні, аналітичні матеріали, постійно подавалися посилання на джерела інформації, аналізувалися та цитувалися не тільки праці християнських авторитетів, але й філософів, вчених, політиків, громадських діячів. Часописи для народної аудиторії відзначалися спрощенною лексикою, дидактичним тоном, значним посиленням агітаційно-пропагандистських елементів.

У дисертації простежується динаміка змін у  висвітленні певних ідей згідно зі спрямованістю на  аудиторні кола: від грунтовних теолого-філософських статей у часописах для богословів та інтелігенції до пропагандистських публікацій  “гаслового”  характеру у газетах для народу. Жанри журналістських публікацій були суворо закріплені за виданнями, що пояснювалося доцільністю для найкращого сприйняття аудиторією. Жанри науково-публіцистичної статті, полемічної друкованої проповіді, створені  за всіма правилами ораторського мистецтва, художньої чи наукової рецепції, домінували у виданнях, розрахованих на теологів та інтелігенцію.

У щотижневиках і журналах для "середнього класу" переважала суспільно-політична коментована інформація, відгуки на події у громадському та церковному житті. Значно рідше, ніж у виданнях для попередньої групи,  публікувалися полемічні статті. У пресі "для середнього класу", а також для селянства і робітників друкувалися художні твори — невеликі за обсягом повісті, оповідання, іноді вірші.

Для міщан, дрібного купецтва, нижчих прошарків духівництва публікувалися матеріали, де переважала специфічна форма "діалогу з потенційним читачем". Популярним був жанр листів і відповідей читачам. У виданнях для цього аудиторного сегмента часто вміщували бібліографічні коментовані огляди, які не обмежувалися християнською тематикою, а згідно з потребами аудиторії висвітлювали питання  сільського господарства, ремісництва,  медицини.

Орієнтуватися на інтереси пастви закликали священиків і в спеціалізованих виданнях “Руководство для сельских пастырей”,  "Отклики сельских пастырей", "Проповеднический листок" та ін. Основними жанрами  цих журналів були дидактичні та педагогічні статті, які могли б стати фундаментом для проповідей, а також анонси нових книг, коментарі до суспільних процесів і подій.

Жанрова система православної преси, створена за аудиторним принципом, допомагала церкві якнайкраще доносити свої ідеї до певних читацьких груп. Отже, система преси православної церкви була створена для формування громадської думки суспільства, прищеплення християнської догматики і чеснот, етичних цінностей і моделей поведінки великим соціальним групам.

Підрозділ 1.3 “Особливості функціонування церковної преси на теренах Західної України” присвячен аналізу специфіки православної преси у цьому регіоні. Вказуються  назви періодичних видання, що виходили на той час (“Листок”, “Наука”, ”Почаевские ведомости”, “Волынская земля”  та ін.). Подається стисла інформація про їх становлення та розвиток, тематику і проблематику публікацій, мовностилістичні, жанрові особливості тощо. Виявлено концептуальні засади вказаних часописів; наголошено на  їх ролі не лише у прищепленні православних засад, але й у становленні громадської думки мешканців Західної України; акцентовано націотворчий аспект цієї періодики. Простежується характер полемік, що вели ці часописи. Відзначається, що деякі редактори та автори преси православної церкви протидіяли розвиткові національних ідей у цьому регіоні, активно виступаючи проти вживання української мови в богослужінні, літературі, журналістиці, побуті. У розділі висвітлюється плідна діяльність на ниві православної преси редакторів та публіцистів І. Наумовича, Ю.Сіцинського. Є.Фенцика та ін., вказується на їх внесок у формування інтересів, думок та прагнень аудиторії, в духовний розвиток мешканців краю, прищеплення їм засад православної моралі, релігійності.

Наголошено на москвофільській орієнтації православних часописів. Православна церква у Західній Україні  проводила політику самодержавства в найагресивнішому та найрадикальнішому її варіанті, преса використовувалась як один із засобів ідеологічної роботи. Місіонерська діяльність, яку покликана була вести церква, поєднувалась у цьому регіоні з денаціоналізацією, асиміляцією та русифікацією населення. Той факт, що майже всі часописи православної церкви виходили російською чи язичієм, а також те, що на сторінках цих видань увесь час велися дискусії щодо доцільності вживання української мови в журналістиці, літературі, культурному процесі та побуті можна вважати одним із факторів, покликаних руйнувати націю. Преса православної церкви цього періоду характерізується  значним  посиленням  пропагандистської функції, яка зайняла місце всіх інших, властивих періодиці цього сегмента  —  культуротворчої, освітної, морально-виховної тощо.

Православна преса   Галичини, Буковини, Холмщини,  Закарпатті та в інших частинах регіону не була сегментована за  аудиторними ознаками, що значно послаблювало її вплив та пропагандистські імпульси. Жанрова одноманітність — переважали дидактично-пропагандистські статті, дописи та тенденційно дібрана інформація — теж не сприяла формуванню позитивного ставлення до цієї періодики в читацької аудиторії.

Простежено також динаміку розвитку видань православної церкви в цьому регіоні. Від морально-богословських часописів, покликаних виховувати народ у дусі православ’я та прищеплювати йому високі духовні інтереси й культуру, яка мусила проявлятись як на ментальному рівні, так і в побутовому житті, періодичні видання православної церкви трансформувались у пропагандистські політичні часописи, які нагадували найгірші взірці масової преси. Релігія почала відігравати роль агітаційного фактора і стала служити самодержавству. Ці аспекти вплинули й на мову статей, що характеризується спрощеними синтаксичними конструкціями, бідним словниковим запасом, декларативно-дидактичними реченнями. Простий,  доступний селянам стиль статей у часописів “Наука”,  “Слово Боже”,  “Листок” змінився на наказово-дидактичний, агітаційно-пропагандистський у публікаціях “Холмской Руси”, “Православной Руси”, “Почаевских известий”, “Почаевского листка” та  чорносотенних видань, що популяризувалися православною церквою на всій території України.  

 Таким чином, регіональна преса зайняла своє місце в системі періодики православної церкви і була покликана впливати на широкі народні маси, реалізуючи ідеологію російського православ’я. Також відзначається позитивна роль православних приватних часописів у розвитку журналістики Західної України, у боротьбі зі світською суспільно-політичною пресою, цензурою, періодичними виданнями інших конфесій, зокрема католицькими.

 У підрозділі 1.4 “Характерологічні риси “Епархиальных Ведомостей” досліджується історія створення і функціонування цього типу видання; висвітлюються питання структурних особливостей “Ведомостей...” (видання складалося з двох розділів – офіційного і неофіційного), їх рубрікації тощо; простежується динаміка розвитку багатьох ідей, зокрема релігійно-філософських, морально-етичних, виховних, а також вказується на особливості перцепції текстів, що публікувалися на шпальтах цих часописів.  Доведено, що “Епархиальные ведомости”  були інтегративним типом періодичного видання, що поєднувало настанови офіційних кіл православної церкви (публікувалися урядові та церковні накази, постанови, закони, тексти обов’язкових тем для проповідей тощо) з публікаціями, які були причетні до дійсних проблем епархій, життя їх мешканців. Саме тому в дисертації увагу зосереджено на статтях неофіційного відділу, де  публікувались етнографічні та фольклорні матеріали, що дозволяли читачам знайомитися з історією свого народу, вивчати художню та історичну спадщину, ідентифікувати себе за національними ознаками. Визначено, що “Епархиальные Ведомости”  як ніякий інший тип церковних видань, віддзеркалив різницю в розумінні православ’я в Україні  (в якому домінували морально-етичні засад) і Росії – (обрядового, що грунтувався на принципах візантійського аскетизму).

            Другий відділ "Епархиальных ведомостей" складався переважно зі статей, авторами яких  були священики та парафіяни, роздумів місцевого духівництва щодо особливостей життя єпархії; публікацій, які могли б бути основою для проповідей, оскільки в них порушувалися  різноманітні  етичні та світоглядні проблеми, що вирішувалися на різних рівнях  —  від побутового до філософського. Чільне місце посідали  питання дитячого виховання, і не лише  в  релігійному аспекті, а й в суто педагогічному; чимало  статей було присвячено шкільним проблемам. На шпальтах неофіційного відділу  “Епархиальных ведомостей”  публікувалися різножанрові художні твори, авторами яких були представники духівництва та мешканці епархії.

 Зроблено висновок щодо типології “Епархиальных ведомостей”  –   за типом  це видання  наближалося до часописів для широких аудиторних груп.

У підрозділі 1.5, що має назву “Редакційно-видавнича діяльність представників духівництва”, висвітлюються різноманітні аспекти редакторської, публіцистичної, журналістської праці деяких священнослужителів; наголошується на їх ролі у створенні та функціонуванні часописів православної церкви і приватних періодичних видань, що належали представникам цієї конфесії. На підставі архівних матеріалів і праць українських науковців уперше подається інформація про життя та  журналістську  діяльність  вказаних осіб.

У підрозділі висвітлюється праця на ниві журналістики редакторів періодичних  “Трудов Киевской Духовной Академии”  В. Певницького, І. Королькова, В. Рибінського, В. Богдашевського, редактора “Руководства для сельских пастырей” В. Пестрякова, редактора  “Науки” та “Слова Божого” публіциста І. Наумовича, редактора “Листка” Є. Фенцика та ін.  Відзначається, що В.Певницький тяжів до офіційно-православних концепцій, на яких мав основуватися часопис “Труды Киевской Духовной Академии”, В.Рибінський та В.Богдашевський намагалися зробити це видання науково-грунтовним і разом із тим актуальним. Підкреслюється визначна роль В.Пєстрякова у створенні журналу  “Руководство для сельских пастырей”,  на основі архівних матеріалів надається інформація про визначальну роль редактора у формуванні концепції часопису, його тематики і проблематики, що мала зосереджуватися на  щоденному житті селян, допомагати їм орієнтуватися  у релігійних питання тощо.

 Розкриваються особливості роботи на редакторській ниві І.Наумовича та Є.Фенцика, підкреслюється православно-місіонерський характер редагованих ними видань, висвітлюється зміст полемік, що ведлися на шпальтах вказаних часописів щодо вживання української мови, поширення української культури. Підкреслюється москвофільська позиція І.Наумовича і Є.Фенцика та її віддзеркалення на змісті часописів, тематиці і проблематиці статей. Зокрема, вказується, що незважаючи на москвофільскі уподобання, І. Наумович  виховував  своїх читачів у дусі патріотизму, публікуючи матеріали з історії Київської Русі та історії життя і діяльності київських князів, а також адекватно висвітлюючи психологію та особливості ментальності русинів. Є.Фенцик, редактор  “Листка”, був першим дослідником карпатського фольклору і літератури; результати своїх досліджень він публікував у редагованому ним часописі.

   Наголошується на тому, що  більшість цих імен вперше введена  в науковий обіг, їх журналістська спадщина висвітлюється як необхідна частина не лише церковної культури, але й української журналістики.

Піддається аналізу тематика і проблематика їх виступів у пресі, акцентується актуальность  публікацій для того часу і для сьогодення. Доводиться, що створення концепції видань, їх особливого обличчя, визначення  тематики і проблематики публікацій належить саме редакторам вказаних видань. Розглядаються лексико-семантичні особливості  статей, авторами яких були вказані особи. Відзначається залежність редагованих ними часописів від аудиторного принципа, тобто від спрямованості видання на певні читацькі кола. Зокрема, доводиться, що наукова лексика і термінологія, властива  “Трудам Киевской Духовной Академии”, була доцільною у виданні для богословів та християнських філософів. Сільским священникам радили звертатися до пастви зрозумілою народу мовою, тому й більшість статей “Руководства для сельских пастырей”, очолюванного В. Пєстряковим, мали жанрову форму проповідей..  

Наголошується на   внеску названих представників духівництва у становлення і розвиток православної преси в Україні, а також  здійсненому ними впливові на розвиток культури, науки, моралі тощо. Акцентуються  концепція, тематика і проблематика очолюваних ними часописів, аналізуються публікації, що належали перу цих публіцистів. Вказуються праці українських науковців та архівні джерела, присвячені діяльності  редакторів, видавців та публіцистів  – авторів преси православної церкви. 

У  РОЗДІЛІ 2  “Специфіка відображення суспільно-політичних подій на шпальтах преси православної церкви”, що складається з сіми підрозділів,  аналізується проблемно-тематичний зміст церковних часописів та вказується на методи реалізації християнських і церковно-самодержавних ідей. Доводиться на прикладах з преси та архівних матеріалах, що  практичні засоби реалізації цих ідей змінювалися  залежно від освітнього та культурного рівня аудиторії.

Розглянуто основні аспекти ставлення церкви до проблем суспільно-політичного життя; проаналізовано концепцію висвітлення проблеми “Церква і політика”  та динаміку її змін у контексті преси православної церкви і в публіцистиці окремих авторів.

Підрозділ 2.1 “Пропаганда християнських релігійно-етичних принципів у церковній періодиці” присвячен парадигмі висвітлення етичних питань на шпальтах преси православної церкви. Простежуються концептуальні, проблемно-тематичні та стилістичні  особливості статей, що публікувалися на шпальтах різноспрямованих церковних  часописів.

 Розглянуто концепції, тематика і проблематика багатьох публікацій у церковних виданнях, присвячених філософсько-етичним, богословським і побутово-виховним аспектам. Висвітлено позиції авторів православних часописів щодо головних  питань  християнської філософії – життя, смерті і безсмертя. Разом із тим, аналізуються  погляди духівництва щодо різних аспектів суспільного життя  –   смертної кари, самогубства, виховного процесу, “жіночого питання”, сімейних стосунків тощо. Наголошується на полемічності висвітлення цих питань у пресі. Наводяться цитати зі статей, присвячених різноаспектному ставленню до цих проблем у різних групах періодичних видань.

Підкреслюється, що тематика публікацій, присвячених вищевказаним проблемам, змінювалася залежно від спрямованості на певні аудиторні прошарки. Від освітнього рівня останніх також залежала лексика часописів та ступінь розробки проблеми.    

Велика увага приділялась у церковних виданнях проблемам дитячого та шкільного виховання. Нами проаналізовано роль у виховному процесі часописів “Церковно-приходская школа”, “Западно-русская начальная школа”, “Воскресное чтение”, “Руководство для сельских пастырей”, “Епархиальные Ведомости” тощо.

Обгрунтовано думку про варіативність агітаційно-пропагандистських засобів, що вживали церковники і доведено, що  трактування однієї і тої ж ідеї залежно від рівня аудиторії могло докорінно змінюватися,а це підтверджує думку про диференціацію видань православної церкви за аудиторним принципом. Автори церковних видань не обмежувалися констатацією фактів при розгляді  найважливіших  етичних  питань,  а також  не  захоплювалися абстрактними   роздумами,   відірваними   від   реалій,   їх   позиція   завжди була чіткою,  вивіреною,  продуманою  й аргументованою.  І  хоча часто вона наводилася досить прямолінійно й однопланово (особливо у виданнях для народу), але в тій ролі, яку церква взяла на себе  —  ролі вихователя,   духівника –   така позиція  була  доречною.  А ось  вміння  донести свої думки до читачів, дискутувати,  будувати промови, проповіді та виступи в газетах і журналах, користуючись усіма засобами класичного ораторського мистецтва, допомагало церковникам бути неперевершеними   полемістами   та   публіцистами,   володіти   аудиторією, впливати на неї. На користь цієї тези свідчать не тільки масові тиражі церковних   видань,   а   й   довіра   читачів,   які   зверталися до газет та журналів  за порадами, настановами  та допомогою.

Сформована релігією та церквою етична модель пропагувалась і закріплювалась у свідомості аудиторії православними газетами і журналами всіх рівнів, розрахованими на читачів, які належали до певних соціальних груп та прошарків суспільства того часу. Вміло користуючись емоційною і раціональною аргументацією, глибоким знанням психології народу й особистості, спираючись на історично сформовані моральні принципи та ціннісні орієнтації, церква формувала громадську думку аудиторії і тим самим впливала на деякі тогочасні події. Тому  до яких би проблем не зверталися на сторінках церковних часописів,  всі вони  завжди були  спроекційовані на ті чи інші грані суспільного життя.

Висвітлення тематики і проблематики православних часописів у морально-етичному аспекті допомогло дійти висновку, що духівництво приділяло особливу увагу вихованню та прищепленню християнської моралі  і вважало пресу необхідним засобом для реалізації своїх ідей.

Підрозділ 2.2 “Національні питання та концепція їх висвітлення у пресі для різних аудиторних груп” присвячен парадигмі висвітлення національних питань у пресі православної церкви кінця ХІХ – початку ХХ ст., періоду, коли в Російській імперії загострилися національні проблеми та отримали конфліктний характер.

У цій частині дисертації подаються теоретичні погляди сучасних науковців щодо класифікації  характеру віддзеркалення національних проблем у журналістських публікаціях, принципів їх оцінки та впливу на формування світоглядних засад аудиторії.

Аналізуються засоби, якими церковники за допомогою періодики намагалися керувати громадською думкою у цьому аспекті, підкреслюється, що більшість авторів вказаного сегменту періодики захоплювалися пропагандистськими та агітаційними прийомами (наданням неповної інформації, перекрученням фактів, тенденційними коментарями, вживали у публікаціях контамінаційні засоби тощо), тим самим розпалюючи національну ворожнечу. Наголошується на тому факті, що автори церковних видань, нехтуючи заповідями Христа, спрямовували аудиторію на криваві погроми, вели агітацію проти представників різних народів, об’єднуючи національні та конфесійні ознаки. Висвітлюється роль різних типів  періодичних видань – журналів, газет, листків  у процесі формування сприйняття аудиторією  історичних подій. Акцентується роль черносотенних видань – “Благовест”,  “Двуглавый орел”, “Русский националист”  та інших –  у створенні яких брали участь представники  православного духівництва.

Висвітлені теоретичні поняття “пропаганда” та “формування світоглядних засад суспільства і особистості”, сформульовані на основі праць українських та закордонних науковців, наголошено на їх принциповій різновекторності.

Тематика цього підрозділу вимагає звернення до широкого журналістського контексту, тому аналізу  підлягають не лише публікації, присвячені національній тематиці, що містились у церковній пресі, але й  статті з суспільно-політичних видань, що викликали резонанс у тогочасному суспільстві. Зокрема, висвітлюються основні положення статті В. Ерна  “Від Канта до Круппа”, ідеї якої стали домінантними у пресі періоду Першої світової війни.

 Висвітлено утопічність ідей космополітизма, обгрунтованих у статтях  П.Ліницького та М.Бердяєва, опублікованих на шпальтах православних часописів.

Зроблено висновок про те, що періодичні церковні видання, формуючи думки  та настрої своєї аудиторії, вдавалися до вищевказаних комунікативних засобів і тим самим намагалися вплинути на хід історичних подій. Підкреслюється роль церкви і, відповідно, церковної преси у розвитку суспільно-політичних процесів.

У підрозділі 2.3 “Українське питання” та його віддзеркалення в часописах православної церкви” аналізується специфіка віддзеркалення ідей українізації у пресі православної церкви. При цьому наголошується на мовному та націотворчому аспектах, які отримували різне трактування – з одного боку, у “Трудах Киевской Духовной Академии”, на шпальтах “Христианской мысли” та “Веры и разума”, - з іншого, у часописах, що виходили на Західній Україні – “Листок”, “Православная Русь”, “Православная Волынь” та ін.

Наголошується на негативній ролі церковної преси у процесі зросійщення українського населення, який здійснювався за допомогою чорносотенних часописів, редакторами-видавцями та  авторами яких були представники духівництва. Відзначаюється протидія, що чинилася редакційними колективами     “Почаевского листка”, “Почаевских известия”, “Холмской Руси”, “Православной Руси” щодо поширення української культури, преси, критика ведення богослужіння українською мовою.

 У підрозділі  аналізується  сутність полемік і дискусій, що точилися в пресі між священнослужителями і журналістами часописів “Діло”, “Україна”, “Мета”, “Руслан”,  авторами “Літературно-Наукового Вістника” тощо. Акцентуються антиукраїнські позиції духівництва і  проукраїнські  – представників ліберальної  преси, визначається різновекторність цілей і задач публікацій у вказаних часописах та на сторінках періодичних видань православної церкви.

Вперше у вітчизняній науці руйнується думка про єдність церковних видань щодо українського питання і доводиться: преса офіційної церкви мала певну позицію, яка збігалася з самодержавними настановами, в той час як автори так званої православної періодики дотримувалися ідей ліберальної української інтелігенції. Завдання православної преси полягало не лише в тому, щоб інформувати читача, але й примусити його замислитися над тим станом, в якому опинився цілий народ внаслідок національної дискримінації.

Наголошено на важливості мовних аспектів для націотворчих  та визвольних ідей, що активно обговорювались у тогочасній періодиці. Підкреслено значення позиції українського духівництва для сучасного розвитку України на її шляху до самостійності і незалежності.

  Підрозділ 2.4 присвячен темі “Дискусії про роль і місце інтелігенції у суспільному процесі”. Проблеми інтелігенції  були  популярною  темою  для обговорення у  пресі  кінця ХІХ і особливо  початку ХХ ст. Цього часу  у Росії побачила світ збірка статей “Віхи”, що викликала бурхливу полеміку, яка тривала більше трьох років. Не залишилась осторонь і преса православної церкви в Україні.

У підрозділі акцентовано різні концептуальні засади щодо інтелігенції, на яких стояли російські та українські церковні видання. Досліджуються пропагандистські прийоми, що вживались  у засобах масової інформації.

На підставі праць  філософів, соціологів минулого і робіт сучасних українських науковців  зроблено висновок про різні етапи формування інтелігенції в Україні і  Росії, протилежне ставлення представників цієї соціальної верстви до релігійних процесів і, відповідно, різне трактування ролі й місця інтелігенції в суспільному процесі  церковною  періодикою Росії та України.

Як можна судити з наведених у дисертації публікацій, православна періодична преса приділяла багато уваги проблемі інтелігенції, всебічно висвітлюючи на шпальтах своїх видань майже всі грані цього питання. Така увага свідчить про те, що церква не залишалась осторонь суспільних проблем, намагаючись якщо не керувати ними, то хоча б коригувати їх у християнському руслі. Преса адекватно віддзеркалювала ці спроби, тим самим ще раз підкреслюючи свою роль та функцію у тогочасному суспільстві як  регулятора та  певною мірою каталізатора соціальних процесів. Разом із тим, актуальністю порушених питань, глибиною розкриття теми та її трактуванням православні періодичні видання піднімали рівень преси вказаних часів, створюючи в суспільстві необхідний для його нормального функціонування поліфонізм думок, ідей, концепцій. “Якісна”  преса висвітлювала проблеми інтелігенції об’єктивно та неупереджено, а в часописах для народної аудиторії вони розглядалися вкрай спрощенно, примітизовано, тенденційно, оскільки представники освіченої частини суспільства трактувалися лише як бунтівники-атеїсти.

У підрозділі 2.5. “Критика теоретичних  засад марксизму” висвітлюються спроби журналістів і публіцистів, які виступали на шпальтах церковних видань, піддати нищівній критиці раціоналістичні вчення, що були популярними на той час. Підкреслюється, що переважна більшість таких публікацій була спрямована проти марксизму.

Деякі найбільш суперечливі аспекти цього вчення викликали постійну полеміку в пресі православної церкви. У вказаному підрозділі проаналізовано сутність цих полемік,  смислові парадигми, динаміку їх розвитку в залежності від аудиторії видання.

Відзначається, що марксизм піддавався критиці не лише як одна з багатьох суспільно-політичних концепцій, а як теоретичне підгрунтя для побудови атеїстичного, а значить, з позицій християнства – аморального суспільства.  Підкреслюється, що автори церковних видань виступали і проти практичних дій марксистів-революціонерів, розвінчуючи на сторінках газет і журналів ті негативні явища, ініціаторами і виконавцями яких були пропагандисти цього вчення  –  соціалісти.  Основним аспектом для полемік у пресі було різновекторне ставлення духівництва і соціалістів до особистості. Варто відзначити, що православні публіцисти, згідно з християнським вченням, сприймали  людину як  прообраз Бога, отже, як найбільшу цінність у світі, соціалісти-марксисти ігнорували особистість, висуваючи на перший план проблеми мас, які вони трактували як суспільні.

Доводиться, що православна преса в Україні у 1916-1918 рр. виступала не лише проти марксистів, але й проти їх опонентів – російського самодержавства. Разом із тим, визначається, що тільки в досліджуваному нами сегменті періодики висвітлювалися проблеми впливу дій марксистів -  пропаганда і реалізація ідей атеїзму, вседозволеності, жорстокості й терору  –  на ментальність цілого народу.

У дисертації підлягають аналізу лексичні особливості статей церковних і православних часописів,  мовна палітра яких змінювалася під впливом історичних подій від академічно-безпристрасного  до експресивно-забарваленого тону публікацій. Простежуються жанрові модифікації:  в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. марксизм висвітлювався як одне з матеріалістичних учень в наукових та науково-популярних статтях, у 1917-1918 рр. він став об’єктом боротьби, проти якого вживалися агітаційно-пропагандистські засоби.

Наголошується на актуальності критики ідей марксизму, що була здійснена на шпальтах православної преси для сьогоднішнього суспільного поступу. Висвітлюються ті аспекти, що досі “замовчувалися”  чи недостатньо акцентувалися в українській науці та засобах масової інформації, зокрема питання ідейного протистояння духівництва соціалізму і більшовизму.

У підрозділі 2.6 “Ідейно-тематична парадигма православних часописів” наводяться аргументи на користь існування терміна  “православна преса”, визначення якого дається на початку автореферату.  На прикладах функціонування  газети “Народ”, журналів  “Христианская мысль”,  “Церковно-общественная мысль”, кількох часописів, що виходили у 1917–1918 рр. і були концептуально наближені до вищевказаних  видань доводиться теза про принципові розбіжності церковної преси і православних видань у трактування та висвітленні суспільно-політичних подій. Наголошується на тому, що періодика, які  ми вважаємо зразками  православної преси, була  опозиційнійною до започаткованих офіційною церквою газет і журналів, дискутувала з ними з  приводу багатьох  важливих і актуальних на той час питань. Автори вказаних часописів виступали проти представників “відомства православного сповідання”, підкореності церкви самодержавству, бюрократизму серед духівництва, відстоювали право народу на проведення богослужіння та переклад Біблії та Евангелія українською мовою тощо. 

 На підставі проблемно-тематичного, лексичного і жанрово-стилістичного методів обгрунтовується думка про спрямованість цих часописів на певний аудиторний прошарок – інтелігенцію. Складні синтексичні конструкції,  термінологічна насиченість, звернення до праць філософів та письменників минулого і тогочасності, загальний стиль публікацій, вільна орієнтація в  суспільно-політичному та історичному контекстах свідчить про те, що вказані часописи зверталися до високоосвіченого читача.     

 Вказується  тип цих періодичних видань – журнал, щоденна і щотижнева газета  –  і аргументується  їх типологічна доцільність. Простежується динаміка розвитку націотворчих і визвольних ідей у контексті тогочасної православної преси. Наголошується на різноаспектності суспільно-політичних проблем, що висвітлювалися на сторінках вказаних часописів. Відзначено, що ці видання можна зарахувати до “якісної” преси, оскільки рівень теоретичних узагальнень, аналізу подій, відображення та коментування тогочасного життя суспільства був  високим.

 У цьому підрозділі реферованої роботи також висвітлюється діяльність тих представників духівництва, які на шпальтах церковних видань проводили ідею звільнення церкви від  самодержавства і обстоювали право на українізацію богослужіння,  активне введення української мови у сфери культури, літератури, журналістики, науки, державного функціонування, зокрема

Послідовність позицій привела В.Екземплярського, В.Завитневича, В.Зінківського, П.Кудрявцева, М.Петрова, Ю.Сіцинського та ін.  до співробітництва з урядом Української Держави і до роботи в друкованих  періодичних органах, що виходили під егідою УНР.  

  Підрозділі 2.7 означений як  “Доробок духівництва в розвиток газетно-журнальної публіцистики в Україні”. На тлі біографічних даних, взятих переважно з архівних матеріалів, що вперше введені в науковий обіг, розглянуто персональний внесок церковних публіцистів у розвиток періодики досліджуваного сегмента.

 Уперше в науковий контекст вводяться суспільно-політичні статті та публікації світоглядно-філософського змісту, що належали перу  В.Екземплярського, В.Зінківського, В.Завитневича, П.Кудрявцева, П.Левітова, П.Ліницького та ін. Акцентується позитивне значення  виступів цих авторів для формування громадської думки, світоглядних засад суспільства і  розвитку публіцистики та журналістики.

Аналізуються жанрово-стилістичні прийоми, якими користувалися ці публіцисти, висвітлюється суспільна значущість тематики і проблематики їх виступів у пресі,  актуальність, заглибленість у соціально-політичний та культурний процес тих часів. Доводиться, що місію журналіста вони сприймали як місію священнослужителя,  з повагою ставилися до читацької аудиторії, отже, сповідували відповідальність за свої слова у пресі. Тематика і проблематика  статей вищезгаданих авторів грунтувалася на прагненні прищепити суспільству християнську мораль, вільну від офіційної церковної ідеології.

Публікації  В.Екземплярського, П.Ліницького, П.Левітова, П.Кудрявцева та інших на сторінках православних часописів свідчать про високий рівень філософських узагальнень, об’єктивність інформації, неупередженість, вимогливість авторів до себе та повага до читацької аудиторії тощо. Таким чином, публікації вказаних авторів надавали можливість створенню якісної преси в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Досі творчість вищезазначених публіцистів розглядалася лише  побіжно у  руслі богословсько-філософської або історико-політичної традиції, а з позицій історії журналістики аналізується вперше. Це дає змогу ввести у пресознавство нові імена, тим самим значно розширивши історико-журналістський контекст.

РОЗДІЛ 3 “Літературно-художня критика на шпальтах церковних часописів” присвячений висвітленню концепцій літературної критики та мистецтвознавства, яким приділялася велика  увага в церковній пресі.

Тут досліджуються концептуальні особливості статей, в яких висвітлюється вищеозначена проблематика. Також на тлі біографічних даних, уперше введених у науковий контекст, здійснено аналіз літературознавчої та мистецтвознавчої публіцистики. Наголошено на ролі літературно-критичних статей у загальному журналістському процесі, на їх значенні для розвитку церковної преси та впливі на формування світоглядних засад суспільства тощо.

У підрозділі 3.1 “Теми та ідеї художньо-літературних та мистецтвознавчих статей на шпальтах церковної періодики” досліджуються позиції духівництва у сфері естетичного виховання аудиторії, де заслуговує на увагу націотворчий аспект, оскільки мистецтво, особливо народна творчість, розглядалися священнослужителями – авторами церковних часописів – як неодмінна і важлива складова самосвідомості нації. Вони  усвідомлювали необхідність прищеплення суспільству  християнських ідей, що  мали втілюватися, на думку  духівництва,  в  літературі та мистецтві.

Висвітлений внесок авторів  часописів вказаного сегмента  в дослідження церковної музики і співів, збирання і фіксацію фольклорних творів,  їх публікацію в пресі. Вказано, що в часи тоталітарного радянського режиму  надбання церковного мистецтва і величезна  художня спадщина православної церкви були не лише забуті та заборонені для вивчення, але й значна  частина цих витворів  варварськи зруйнована.

Відзначено, що на сторінках “Церковно-общественной мысли”, “Церковного вісника Запоріжжя”, газети, що була друкованим органом  Української Держави і мала назву  “Віра і Держава”, постійно публікували протести проти руйнації церковного майна і нехтування духовною спадщиною церкви. 

Наголошено на протидії церковних публіцистів розповсюдженню масової культури і захопленню нею широких верств суспільства, оскільки масова культура розглядалася ними як руйнівний для християнських засад і формування нації.

Акцентуються позиції духівництва у ставленні до масової культури, виступи у пресі проти поширенні небажаних церкві видів мистецтва, моральних ідей, що пропагуються ними тощо. Підкреслюється свідомий консерватизм церковників у питаннях естетичного виховання аудиторії тощо.

Отже, на шпальтах часописів православної церкви мистецтво трактувалось як допоміжний засіб формування громадської думки та виховання аудиторії в дусі християнської моралі. Церковна преса  відігравала значну роль у збереженні православної культури як однієї з найважливіших частин духовної спадщини українського народу.

Підрозділ 3.2 “Літературно-художня критика як публіцистичний засіб прищеплення православної моралі” присвячений висвітленню тієї ролі і місця, що приділялись  у часописах православної церкви художній літературі.

Варто відзначити, що майже в кожному числі всіх без винятку газет і журналів, що належали до вищеозначеного сегмента журналістики, віддзеркалювалися деякі аспекти літературного процесу або публікувалися художні твори. Проте більшість церковних публіцистів ставилася до художньої літератури не як до самоцінного засобу опанування дійсністю, а як до допоміжного  у вихованні в аудиторії часописів християнських чеснот і прищепленні духовних цінностей. Особливо чітко й однозначно така позиція виявлялася в газетах і журналах для масової аудиторії та в спеціалізованих педагогічних часописах, як-от: “Западно-русская начальная школа”, “Церковно-приходская школа”  та багатьох інших.

У цьому підрозділі висвітлюються засади робіт у галузі художньо-публіцистичної критики професора Київської духовної академії,  талановитого літературознавця і публіциста М.Петрова, постійного автора “Трудов Киевской Духовной Академии”, “Руководства для сельских пастырей”, “Киевских епархиальных ведомостей”, “Киевской Старины”, газети “Киевлянин” тощо, чиї праці, присвячені українській літературі, не втратили актуальності й нині.  М.Петров одним із перших серд науковців ХІХ ст. довів самостійність української літератури, запропонував розглядати її не як відгалуження російської, а як самоцінне, глибоке оригінальне явище світової культури.

  Відзначено також  спроби авторів “Почаевского листка”, “Православной Руси”, “Почаевских известий”,  “Благовеста”, “Света Печерского” та інших періодичних видань, що були започатковані офіційними колами православної церкви для широкої народної аудиторії, протистояти розвиткові української літератури. Аналізуються концепції статей, спрямованих проти творчості Т.Шевченка, І.Франка, П.Куліша, Марка Вовчка та інших українських письменників і діячів культури.

Подано стислу характерику жанрових особливостей художніх творів, що містилися на шпальтах церковних часописів, та пояснено доцільність їх публікацій у періодичних виданнях для різних аудиторних груп.

У висновках зазначено, що більшість авторів церковних часописів трактувала художні твори як світоглядно формуюючі, користуючись естетичними категоріями як засобами прищеплення православної моралі, а іноді – відвертої маніпуляції громадською думкою. Проте відзначається, що більшість  літературознавців, зокрема В. Барвінок, М.Гумілевський,  М. Петров, В. Соколов, К. Шероцький зробили певний внесок у висвітлення багатьох аспектів історії та теорії літератури.

 У підрозділі 3.3 “Характер та концептуальні особливості висвітлення деяких культурознавчих теорій” досліджується специфіка трактування творчості Л.Толстого та Ф. Ніцше у пресі православної церкви. Застосовуючи метод контент-аналізу,  автором зроблено висновок, що релігійно-публіцистичні й художні твори цих двох видатних осіб  найчастіше потрапляли в поле зору авторів церковних часописів. Відзначено, що в цьому періодика досліджуваного сегмента не виокремлювалася з контексту тогочасної журналістики, різниця полягала лише в концептуальних особливостях трактування творчості Л. Толстого та Ф. Ніцше.  Духівництво розглядало філософські концепції вказаних письменників як антихристиянські й полемізувало з основними положеннями  їх вчень з позицій православної догматики. Разом із тим, відзначається, що  деякі автори церковних часописів зазначали руйнівний вплив філософії Л. Толстого та Ф. Ніцше на ментальність певних соціальних груп, зокрема інтелігенції. 

Наголошено на особливостях полеміки авторів церковних часописів з ідеологічними засадами творчості Л. Толстого, висвітлено суспільно-культурний, політичний та журналістський контекст тих часів. Відзначається роль виступів Іоанна Кронштадського у боротьбі проти поширення вчення Л. Толстого. Зауважується, що в контексті преси православної церкви майже не висвітлювалися літературознавчі аспекти творчості Л.Толстого, оскільки увага приділялася поширенню його соціально-філософських ідей та тому значенню, яке вони набували в суспільстві.

Піддаються аналізу смислові парадигми публікацій у церковній пресі, присвячених літературній та філософській творчості Ф. Ніцше; висвітлюються концепції цих статей, їх місце в журналістському контексті. Ніцшеанство православними публіцистами розглядалося переважно в соціальному плані як теорія, що покликана не лише пропагувати атеїзм, але й руйнувати усталені моделі поведінки людей, негативно впливати на громадську думку, нищити засади суспільного життя, в основі якого знаходяться християнські принципи.

Наголошено на значенні полемік у  пресі, центром яких була творчість Ф. Ніцше,  для формування українського модернізму. На основі праць сучасних науковців відзначено специфіку мистецтвознавчих та  модерністських журналів, що виходили на теренах України у вказані часи. 

У дисертації досліджено особливості публіцистичних та стильових засобів, що застосовувалися авторами церковних часописів залежно від  типу видання, його спрямованості на певну аудиторію, мети публікації тощо. При цьому відзначається, що у “Трудах Киевской Духовной Академии”,  журналах “Вера и разум”, “Христианская мысль” та інших, аудиторією яких була інтелігенція, ніцшеанство висвітлювалося на широкому культурно-історичному тлі, у  часописах для масового читача це вчення розглядали лише як атеїстичне та зближували його з соціалістичними ідеями.

Нами обгрунтована думка про те, що духівництво за допомогою преси намагалося створити певну систему ціннісних орієнтацій індивіда і суспільства, яка б служила домінантою у формуванні світоглядних засад соціуму.

У підрозділі 3.4 “Внесок православних публіцистів у розвиток журнальної літературно-художньої критики та мистецтвознавства”  міститься побудована на архівних матеріалах, що вперше введені в науковий обіг, а також  на джерельній базі  –  газетах і журналах – інформація про літературно-критичну діяльність авторів церковних часописів, зокрема І. Артинського, В. Барвінка, М. Петрова, Л. Соколова, О. Закржевського та ін. Їх журнальні публікації аналізуються на  біографічному та історичному тлі. Встановлено конкретний внесок кожного з цих публіцистів у розвиток літературно-художньої критики і мистецтвознавства. Так, відзначається, що І.Артинський  та О.Закржевський спеціалізувалися на  модерністській літературі, тенденційно  висвітлюючи  майже всі аспекти сучасного їм художнього життя. М.Петров досліджував українську літературу ХVІ – ХVІІІ ст., фольклор, народну драму тощо. Наголошується на значенні наукових розвідок М. Петрова у становленні національної самосвідомості  –  він одним із перших довів, що українська культура формувалась у принципово іншому історичному контексті, ніж російська. Вказується на значенні публікацій В. Барвінка для збереження та вивчення художньої спадщини українського народу, зокрема на його спробі психологічного обгрунтування народних обрядів, свят тощо.

Акцентується  роль вказаних публіцистів у становленні та оформленні неповторного обличчя кожного з часописів, з якими вони співпрацювали. Підкреслюється, що літературознавчі та культурологічні статті, що з’являлися на шпальтах церковних часописів, підвищували рівень  культури аудиторії, допомагали виховувати  художній смак, орієнтуватись у мистецькому контексті.

Висвітлено роль вищеозначених осіб у розвитку української культури. Відзначено домінантні особливості їх публікацій, концепції та жанрово-стильові особливості статей,  місце у  тогочасному журналістському процесі, тощо. Акцентується значення виступів у пресі цих представників духівництва для збереження церковної спадщини, розвитку культури України, формування художніх смаків та уподобань тощо.

 Наголошено на прагненні духівництва прищепити суспільству повагу до високої культури, пропагувати художню літературу і досягнення мистецтва на шпальтах церковних часописів і тих видань, які ми відносимо до православної періодики. 

Довідковим апаратом у дисертаційній роботі служить  бібліографічний покажчик, в якому зафіксовані усі відомі нам періодичні видання православної церкви, що виходили на теренах України з 1837 р. (“Воскресное чтение”) і до 1918 р. (“Православная Волынь”, “Пробуждение”,   “Свободная церковь”, “Свободное слово Христианина”, “Церковно-общественная мысль” та ін.). Відзначено поширений для церковної преси тип видань – листки. У бібліографічному покажчику вказано  роки і місця видання часописів, видавці, прізвища редакторів. Покажчик складається з  112 найменувань періодичних церковних та приватних  православних видань, уведених до наукового обігу.

Науково об'єктивне, неупереджене і незаангажоване дослідження преси православної церкви кінця ХІХ – початку ХХ ст., що було виконане на широкому історичному і культурному тлі з урахуванням  журналістського процесу вказаних часів, залученням до наукового обігу періодики  та архівних матеріалів дало змогу зробити певні висновки:

1. У другій половині ХІХ ст. в Україні із загального журналістського  контексту  виокремилася своєрідна гілка православної преси. Ці періодичні видання були створені за ініціативи офіційних кіл російської православної церкви, але в Україні набули певних національних рис, оскільки висвітлювали регіональну проблематику, відповідали інтересам і прагненням української аудиторії. У роботі над створенням часописів активну участь брало українське духівництво, що збагатило тематику і проблематику цих видань своїм досвідом праці з народом, духовним керівництвом паствою тощо. Це відбилося не лише на тематичній палітрі, але й  вплинуло на жанрово-стилістичні особливості публікацій, їх зовнішнє оформлення тощо.

2. До кінця ХІХ ст. церковна періодика сформувалася у ментальну систему, в якій кожна група видань була спрямована на певний аудиторний прошарок – релігійно-філософські й богословські часописи, періодичні видання для священнослужителів, журнали  для інтелігенції, преса для  “середнього класу”, селянства, спеціалізовані часописи для представників різних професій та військовослужбовців.

Кожна група  характеризувалася певним типом періодичного видання, його обсягом, дизайном, тематикою публікацій, рівнем осмислення проблем, жанрово-стилістичними особливостями тощо. Відповідно до  освітнього  рівня аудиторії застосовувалася й широка палітра виражальних засобів журналістики і публіцистики – від інформаційно-аналітичних до пропагандистських.

3.  Преса православної церкви в Україні була створена не лише для віддзеркалення подій, а передусім для трактування їх з християнських позицій з урахуванням інтересів офіційних церковних кіл Російської імперії. Тому й жанровий діапазон цих видань коливався від  філософсько-богословської та художньої публіцистики, проблемно-аналітичних статей, портретно-психологічних нарисів до дидактико-повчальних та пропагандистських статей, що мали “гасловий” характер, а також  некоментованої або упереджено-коментованої, викривленої інформації тощо. Характер публікацій залежав від спрямованості часопису на  певну аудиторію.  Отже, системотворчим принципом вважаємо розподіл видань за аудиторним принципом.

4. Разом із тим, церковна періодика була покликана виконувати ціннісно-орієнтуючі та виховні  функції, прищеплюючи суспільству норми християнської моралі. Ці функції реалізувалися переважно в тематиці й проблематиці преси православної церкви. 

Висвітлені у дисертації теми означеного сегмента періодики  є суспільно-важливими для того часу, а  трактування більшості з них залишається  актуальним і нині. Протистояння духівництва і церкви руйнівним впливам позитивістських теорій,  розвитку атеїстичних концепцій у філософії та літературі, антирелігійному мистецтву, масовій культурі тощо відбилось у пресі православної церкви, публіцистичні засоби, що вживалися для переконання аудиторії, заслуговують пильної уваги і ретельного вивчення та застосування у релігійній періодиці ХХІ століття. Вони важливі для самосвідомості нації, формування єдиної Помісної Церкви в Україні, усвідомлення і засвоєння вищих духовних цінностей і необхідності їх проекціювання на повсякденне життя народу і особистості.

5. Проблемно-тематичне і жанрово-стилістичне дослідження текстів, що були опубліковані на шпальтах церковної преси, дозволяє зробити висновки про  великий внесок у розвиток журналістики духівництва: представники церкви порушували суспільно-важливі теми, висвітлюючи їх з позицій християнської моралі; вживали емоційно-забарвлену лексіку для кращого засвоєння догм православ’я кожним читачем; створили систему жанрів, відповідну для представників різних аудиторних груп тощо.

На основі архівних матеріалів та публікацій у пресі повернені в історію української журналістики і публіцистики десятки несправедливо забутих імен православних публіцистів, видавців, журналістів. Дослідження їх творчісті не лише збагатить національну культуру, але й дозволить відійти від уявлення про українську журналістику кінця ХІХ – початку ХХ ст. як про провінційну пресу.

6. Проблеми розвитку і функціонування в суспільстві української мови, відправа богослужіння і переклад Святих книг мовою народу трактувалося багатьма православними публіцистами як запорука державності і самостійності України.  Динаміка розвитку визвольних ідей простежується на матеріалі  часописів “Народ”, “Христианская мысль”, “Церковно-общественная мысль”, “Православная Подолия” та ін. Історичний факт про те, що деякі представники духівництва, публіцистична та журналістська творчість яких досліджена у поданій дисертації, були членами уряду та урядових комісій Української Держави 1917-1918 рр., красномовно свідчить про правильність зроблених висновків щодо їх позицій відносно українізації.

7. Дослідження преси вказаного сегмента дозволяє відкоригувати роль церкви в тогочасному історичному процесі, яка до останніх часів трактувалась як суспільний інститут, ворожій народові. Церковні часописи вказаного періоду дають підстави для висновків про неоднорідність  поглядів  духівництва на формування світогляду українського народу. Це зумовлено необхідністю науково-об’єктивного підходу до вищеозначеної проблеми, оскільки за роки радянської влади, що відзначалася войовничим атеїзмом, церква і священнослужителі піддавалися у засобах масової інформації осуду і нещадній іронії  та сатирі, а в останні роки всі дії церкви і духівництва  в минулому майже канонизуються  засобами масової інформації, і, відповідно, постають такими у громадській думці.

Аналіз  тематики і проблематики часописів для різних аудиторних груп, проведений із залученням архівних матеріалів, дозволяє накреслити істинну картину тогочасного життя, оскільки преса, як ніяке інше джерело допомагає розумінню об’єктивності й цілісності історичної правди.   

8. Вивчення здобутків преси православної церкви і плідної праці духівництва на ниві журналістики допоможе збагатити тематику і проблематику сучасних засобів масової інформації, що висвітлюють проблеми релігії, підняти рівень цих часописів, теле-, радіопередач до якісно-світоглядного. Усвідомлення цінності духовної спадщини минулого, її ретельнн дослідження, визначення її місця і ролі в культурному розвої нації та особистості  мають спряти духовному поступу держави.