СОВРЕМЕННЫЙ РУССКИЙ ЯЗЫК В ПОЛИЛИНГВОКУЛЬТУРНОЙ СИТУАЦИИ (ФУНКЦИОНАЛЬНО-КОММУНИКАТИВНЫЙ АСПЕКТ) : СОВРЕМЕННЫЙ РУССКИЙ ЯЗЫК В ПОЛИЛИНГВОКУЛЬТУРНОЙ СИТУАЦИИ (ФУНКЦИОНАЛЬНО-КОММУНИКАТИВНЫЙ АСПЕКТ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, виявлено специфіку предмета й об’єкта дослідження, визначено наукову новизну дослідження, його мету і завдання.

У розділі 1 “Про зміст поняття “полілінгвокультурний” подано аналітичний огляд наукової літератури з лінгвокультурології, виділено дискусійні моменти, пов’язані з лінгвокультурною ситуацією Криму. Зроблено багатовимірний опис поняття “полілінгвокультурний”.

Підрозділ 1.1. Культурологія, лінгвокультурологія, етнопсихологія vs по­лілінгвокультурологія.

Зміст поняття “полілінгвокультурний” може визначатися з урахуванням даних багатьох наук, і насамперед лінгвокультурології, етно­психології, соціолінгвістики, які, своєю чергою, спираються на досягнення сучасного мовознавства в царині семантики, когнітивної лінгвістики, прагматики.

Поняття “полілінгвокультурний” у сучасних культурологічних дослідженнях не інтерпретується. Але саме це поняття відкриває можливості для опису й аналізу культурно-мовної ситуації в Криму.

Нами виділено два поняття, які визначають програму формування змісту полілінгвокультурології і перспективу розвитку цієї галузі знання: полілінгвокультурний феномен (ПЛКФ) і полілінгвокультурна ситуація (ПЛКС).

Полілінгвокультурний феномен – особлива цілісність, природа якої незмірно складніша за монокультурний, усвідомлюваний як національно-лінгво-культурне товариство (термін В. В. Красних), переважна більшість якого говорить однією мовою, та бікультурний, мовний простір якого організується двома близькоспорідненими мовами. У складних умовах полілінгвокультурної взаємодії складається особливий конструкт спільності – передусім через ціннісне ставлення до універсальних (загаль­но­людських) концептів. ПЛКФ формується не шляхом “складання” етно­сів, соціальних груп, а внаслідок виявлення ознак полілінгвокультурної ситуації, яка виникла в багатоетносному просторі, що має свій куль­турний фон, культурно-історичну спадщину, традиції, культурні  кон­цепти і характеризується специфічними культурними процесами (взає­модія культур, інтеграція соціально-культурних проявів різних культур).

ПЛКФ не стільки результат порівняльної лінгвокультурології, скільки об’єднання, взаємонакладання і взаємовплив лінгвоментальних ознак, які сформувалися у просторі різних, але таких, що тісно контактують, етносів; виявляється в особливостях концептосфери, в дискурсивній практиці носіїв декількох культур, у стереотипах мовної поведінки (за наявності спільного стереотипізованого досвіду). ПЛКФ включає як синхронну, так і діахронну лінгвокультурологію.

ПЛКФ – сукупність ознак лінгвокультурологічного характеру, які сформувалися (і формуються) в однопросторовому розташуванні культур (феномен – у цьому випадку розуміється як результат пізнання об’єк­тивного світу, реального стану речей, які визначають специфіку люд­ського існування; виявлення загальних закономірностей існування товариства й обумовленої цими закономірностями поведінки людини). Зберігаючи етнічну самосвідомість, товариство, яке живе в одному просторі, має виражену регіональну ідентифікацію, а також колективну когнітивну пресупозицію, що пояснює підвищений ступінь “зчеплення” культур, їх взаємовпливу та взаємопроникнення, формування спільного сегмента концептосфери і стереотипів мовної поведінки. Мовна особистість при цьому здобуває адаптивну психологічну установку. ПЛКФ конституюється мовою, яка довгий час виконувала об’єднавчу функцію і знайома для всього товариства.

В умовах полілінгвокультурної ситуації (ПЛКС) утворюється певний колективний когнітивний простір, який виходить за межі національної когнітивної бази, що стосується одного національно-культурного товариства, об’єднаного однією мовою і не прилученого до соціально-культурної взаємодії з іншою культурою та мовою.

Діалогічність ПЛКС виявляється певним чином. На синхронному зрізі діалог усередині однієї національної культури виявляє себе через субкультури, на діахронному можна говорити про взаємодію минулого із сучасним, про міру і способи входження картини світу минулих поколінь у життя теперішнього, про структурно-функціональні перетворення лінгвоментальних моделей, про накопичення нових семантичних і концептуальних ознак мовних одиниць.

ПЛКС – фактична (представлена у конкретних фактах) експлікація ознак ПЛКФ, їх реалізація в умовах конкретного регіону в певний час.

Специфіка мовної особистості, яка формується в умовах ПЛКС,  пов’язана з її природною і динамічною взаємодією з декількома культу­рами і мовами. Залишаючись носієм національної ментальності та рідної мови, людина, беручи участь у спільній діяльності з представниками інших національностей, вбирає, а нерідко і “привласнює” риси іншої культури. Ця взаємодія відбивається на стратегіях і тактиках реального спілкування.

Ідентифікація і самоідентифікація мовної особистості здійснюється через мову. В ПЛКС Криму об’єднавча роль належить російській мові, на основі якої будуються універсальні комунікативні моделі.

Підрозділ 1.2. Лінгвокультурна ситуація в аспекті соціолінгвістич­них даних. На основі російської мови формується регіональна іден­тичність не лише росіян, що живуть у Криму, але й представників інших національностей, які, маючи яскраво виражену ідентичність, за свід­ченням соціологів, використовують російську мову для повсякденного спілкування, кому­нікації в громадських місцях і з колегами. Ідентифікація і соціологізація особистості в Криму відбувається у специфічній ПЛКС, яка визначає функціонально-комунікативну роль російської мови, діапазон, варіативності мовних засобів, специфіку дискурсивної практики.

Будучи фактором регіональної ідентичності, російська мова знімає напруженість міжособистісних відносин, є засобом спілкування з представниками інших культур, виконує суспільно значущу роль транслятора відомостей про культуру народів, які живуть разом. За допомогою російської мови, що виступає в адаптаційній ролі, здо­бувається міжкультурна компетентність, формується мультикультурна людина, яка “має гнучкість, що дозволяє пристосуватися до будь-якої ситуації” (К. В. Коростеліна).

Підрозділ 1.3. Російська мова в полілінгвокультурній ситуації Криму. Ро­сійська мова, як відзначають носії мови і ті, хто володіє російською мовою, для багатьох є другою рідною мовою. Причина перетворення російської мови у другу рідну мову – в традиційному уявленні про неї як про мову міжнаціонального спілкування; у внутрішньому багатстві та виразності. Основною категорією лінгвокультурології, на думку В.М.Ша­клеїна, вважається лінгвокуль­турна ситуація як сукупність мов і пов’язаних з ними культур у їх територіально-соціальній взаємодії, розцінюваній як динамічна рівновага, в межах певного регіону чи адміністративно-політичного утворення і в рамках певного часового зрізу. У кількісному плані мовну ситуацію в Криму треба вважати багатокомпонентною, домінуючими мовами визначаються російська, українська, кримськотатарська. До того ж треба мати на увазі, що кількість носіїв і кількість мовців явно не співвідноситься з національною належністю та національною самоідентифікацією; нерівнозначна і їх комунікативна цінність (див., напр., табл. 2.16. дисертації; Додаток).

Підрозділ 1.4. Мовна картина світу як виявлена у мовних знаках і формах мовленнєвої діяльності мовна свідомість. У центрі уваги сучасних досліджень мовної картини світу (МКС) є питання: 1) типології мовних картин світу (Вяч. Вс. Іванов, В. М. Топоров, Н. І. Толстой, С.М. Толстая, Т. В. Ців’ян, Г. Гачев, С. Є. Нікітіна, А. Ф. Журавльов); 2) маніфестації картин світу крізь призму лексичної семантики і прагматики (Ю.Д.Ап­ресян, Т. В. Булигіна, О. Д. Шмельов, В. Г. Гак, О. С. Яковлєва), слово­твору (О. С. Кубрякова, О. А. Земська, Т. І. Вендіна); 3) ролі тропів у МКС (Н. Д. Арутюнова, В. М. Телія, Г. М. Скляревська); 4) відображення у МКС наївних уявлень про світ (Ю. Д. Апресян, О. С. Яковлєва).

Беручи за основу концепцію Ю. М. Караулова про те, що мова дана нам у трьох іпостасях – в системі, текстах, мовній особистості індивідів, – можна в межах мовної картини світу виділяти універсальну й ідіоетнічну, реальну і фантастичну, реальну і ментальну, емпіричну і раціональну, просторову і часову, природи і людини, дорослу і дитячу та ін. (Н. С. Нікітіна, Н. В. Черемісіна). Мовна (мовленнєва) ситуація є мінімальним ситуативно-мовним мікросвітом, мінімальним комуніка­тивно значущим фрагментом мовної картини світу. Стаючи стереотип­ною, кожна ситуація здобуває концептуальне ядро й обслуговується типовим, стандартним набором мовних засобів.

Мовні світи у всій їх різноманітності є результатом діяльності людини в процесі пізнання реального світу, а отже, стосовно до кожної класифікації можна говорити  про ієрархію мовних картин світу, причому кожному  світові відповідає свій набір мовних (мовленнєвих) засобів і певне  концептуальне ядро.

Підрозділ 1.5. Концептуальна картина світу в її співвідношенні з мовною. Поняття “концепт” міцно ввійшло в термінологічне поле сучасної лінгвістики, зв’язавши питання семантики мовних одиниць з картиною світу і з культурологією.

Статті, монографії, колективні праці, які вийшли останнім часом, присвячені когнітивним аспектам лінгвістики (М. М. Болдирєв, О.С.Куб­рякова, О. О. Селіванова, Ю. С. Степанов, З. Д. Попова, І. А. Стернін, Г. О. Волохіна та ін.). Концепт народжується як образ, а потім у свідо­мості людини, яка отримує певний досвід, абстрагується до різних уявлень і понять. Звідси випливає, що концепти можуть бути загальнонаціональними і груповими (що належать віковій, соціальній, статевій та ін. групам), а також особистими.

Слово у своєму значенні завжди представляє лише частину концепту, тому й існують численні синоніми, дефініції, тексти, здатні розкрити зміст того чи іншого концепту. Однак уся сукупність мовленнєвих засобів, які репрезентують концепт у мові і текстах на даному етапі розвитку мови, не дає повної картини концепту (І. А.  Стернін, З. Д. Попова).

Концепт представлено у різних галузях знання. Однак найефек­тивніший доступ до його розуміння треба шукати в мові. Щоб обмі­нятися концептами та їх сполученнями як результатами розумової діяль­ності, необхідно ці концепти вербалізувати, тобто назвати, виразити мовними знаками. Проведений нами соціолінгвістичний експеримент дозволив показати в комплексному описі низку концептів, які відображають ідентифікаційні установки жителів Криму. Вибіркова сукупність відповідає основним параметрам населення за статтю, віком, національністю. Опрацювання одержаних результатів (див. Додаток. до дисертації) дозволило описати інтерпретативне поле концептів у межах мовної компетенції реципієнтів.

Розділ 2. Погляд на ментальність через одиниці мови. До принципів сучасної лінгвістики, поряд з антропоцентризмом, когнітивізмом, праг­ма­тизмом, етноцентризмом, належить менталізм (С.О.Жаботинська, О.О.Селіванова).

Підрозділ 2.1. Про поняття ментальність і менталізм як принцип лінгво­культурологічних описів. Мовні аспекти співвідношення свідомості, мислення і дійсності представлені у працях Л. С. Виготського, О.О.Леон­тьєва, Г. В. Колшанського, А. Р. Лурія, Т. М. Дрідзе та ін. Серед зару­біжних дослідників особливо вагомі імена Л. Вітгенштейна, М.Хайдеггера, Ф. де Соссюра, Г. Гадамера, Г. Гійома, Ч. Осгуда, А.Рі­чард­сона, К. Ясперсена, Х. Ортегі-і-Гассета.

Ментальність – спосіб бачення світу, рівень суспільної свідомості; “мінімум духовного єднання людей, без якого неможлива організація будь-якого суспільства” (В. А. Маслова). Менталітет – глибинна структура свідомості, яка залежить “від соціокультурних, мовних, географічних та інших факторів”.

Дослідження із психолінгвістики, теорії мовленнєвої діяльності, когнітивної психології, теорії комунікації (в тому числі міжкультурної) дозволили співвіднести картину світу як відображену у психіці людини дійсність (матеріальне й ідеальне, реальне й уявне) і мовну картину світу як сукупність знань, зафіксованих в одиницях мови, у структурах репрезентації знань.

Ментальний простір як система уявлень про світ “пропонує власний змістовий контекст, має власне емоційне забарвлення і диктує свої правила побудови дій” (В. В. Петренко). Ментальний простір носія певної культури будується на системі уявлень, які сформувалися саме в цій культурі. Звідси зумовлені відмінностями картин світу, формами культурно-історичного буття відмінності національних мов за лексичною семантикою і граматичною структурою.

Лінгвокультурологія не може не враховувати зв’язків словесного (мовленнєвого) вираження з менталізмом змісту. Модель психосеміології від думки – до словесного вираження при цьому доповнюється спосте­реженнями культурологічного характеру в напрямі від словесного вираження до думки. Ментальна природа мови конкретизується роз­гля­дом мовних фактів у контексті певної культури, а також взаємовпливом культур.

Внутрішні ментальні стани репрезентують зовнішній світ. Мен­тальні стани і процеси структуруються за допомогою мови. З певною часткою спрощення і припущення ментальний простір може описуватися через одиниці мови, усвідомлювані як засоби ментальної репрезентації з урахуванням етнокультурної специфіки. В умовах ПЛКС “інваріант життєдіяльності” має високий ступінь значущості, що пояснює швидкість і глибину взаємопроникнення та взаємозбагачення культур.

Для лінгвокультурології особливо важливим є співвіднесення мовної одиниці з когнітивною структурою, проектування значення слова на національну самосвідомість. Тріада “етнос – мова – культура ... повинна обов’язково братися до уваги при когнітивному аналізі номінативних підсистем мов і номінативної організації тексту/дискурсу як знака” (О. О. Селіванова). Хоча мова не може пояснити всі механізми функціонування мислення, вона є найважливішою складовою його характеристики, зв’язує досвід поколінь, соціологізує і культурологізує реальність, суспільство й окрему людину.

Ментальний лексикон визначає характер національного дискурсу (тут дискурс – певний тип ментальності, який виявляє можливості мовленнєвої діяльності мовної особистості).

Реконструкція національної специфіки мови на основі особли­востей національної ментальності дозволяє виявити й описати мен­тальний лексикон і концептосферу. Ментальний лексикон – одиниці, які фіксують у мові ознаки національної ментальності. Слово – охоронець і виразник людського знання, соціального досвіду, культурної пам’яті. Національні ментально-лінгвістичні комплекси пов’язані зі стерео­типами самосвідомості як природного вияву етнокультурної свідомості.

Представлене в дисертації анкетне тлумачення лінгвістичних одиниць виявляє свідомість соціологізованої особистості, досягнутого знання про світ цінностей, дає уявлення про моральні орієнтири, інтереси, бажання, нахили. Така інформація допомагає реконструювати “наївну модель світу”.

Стереотипи мовленнєвої поведінки виявляють базові ознаки національної культури і в цьому випадку виконують об’єднавчу роль. В умовах ПЛКС стереотипи мовленнєвої поведінки можуть виходити за межі національного дискурсу. З іншого боку, національні дискурси можуть здобувати загальну стереотипну сферу під впливом ЗМІ, реклами та ін. засобів впливу, оскільки свідомість як вищий тип психіки є формою відображення дійсності.

Феномен масової комунікації вагомий для оцінки соціального і мовленнєвого досвіду людей, які живуть у полілінгвокультурному суспільстві. Регулярно повторювані мовленнєві формули ЗМІ, рекламного дискурсу стають наднаціональними кліше і штампами. Реклама як вид сучасної міфотворчості посідає одне з перших місць у масовій культурі, що активно впливає на формування нового стилю життя і, отже, на критерії самоідентифікації передусім молодого покоління. У ПЛКС рекламні стереотипи – одна з причин культурного конформізму і зниження ролі традиційно складених національних стереотипів. Ефект комунікативного впливу реклами в тому, що вона діє на ментальний простір особистості. Реклама як стислий текст мінімізує вербальний план етнокультурної прецедентності.

Через парадигми реального спілкування можна говорити про мову як інструмент соціальної взаємодії та про мовну компетенцію як оптимальну (в ідеалі) здатність виконувати таку взаємодію (у цьому випадку ми розуміємо парадигму як сукупність знаків, вибір яких визначає національні особливості носіїв мови і верифікує мовну особистість). Реальне спілкування – це реальні мовці (наші сучасники), які діють у певних контекстних, прагматичних умовах. Когнітивна і комунікативна природа мови виявляється й реалізується у спілкуванні, у мовленнєвій взаємодії.

Підрозділ 2.2. Мовна компетенція як предмет когнітивного і куль­турно-національного осмислення. Носій національної ментальності – людина, яка визначає свое ставлення до світу, до інших людей внаслідок спільної (в тому числі – мовленнєвої) діяльності з представниками інших національностей і культур.

Розумова діяльність співвіднесена з обсягом знань про світ, які так чи інакше виявляються у мовленнєвій діяльності. Лінгвістичні когнітивні структури формують мовну картину світу. Отже, мовна компетенція має аналізуватися в руслі когнітивного підходу. Свідомість особистості формується у процесі соціологізації і вбирає характерні риси суспільного та культурного життя.

Мовна компетенція в поліетнічному спілкуванні доповнюється низкою інших вимірів: диференціювання сфер спілкування з урахуванням національної належності адресата, ступінь усвідомлення того, як сприймаються пов’язані з національною культурою специфічні форми мовленнєвої поведінки представниками іншої культури, володіння інтегрованою (спільною для всіх) зоною мови, наявність спільного фонду знань для адекватності комунікації, клішування мовлення під впливом загального інформаційного простору. Ці фактори стосуються ПЛКФ, їх емпіричне дослідження з використанням даних анкет, опитувань, “включеного” спостереження та ін. – характеристики ПЛКС. Успішність міжетнічної комунікації можлива, коли є спільність у розумінні базових елементів культури, спільного когнітивного простору, забезпеченого мовою, якою відбувається спілкування.

Рівень мовної компетенції мовної особистості визначає здатність як до внутрішньої репрезентації зовнішнього світу, так і рівень розуміння іншої людини, іншої культури, без якого неможливе успішне спілкування й адекватне перебування в інформаційному міжкультурному полі.

Представлений у дисертації опитно-анкетний матеріал дає інформацію про рівень мовної компетенції жителів Криму, що належать до різних етнокультур, але знають російську мову і, як правило, навчаються і спілкуються нею.

Підрозділ 2.3. Мовна компетенція vs мовна особистість. Режими роботи мовної свідомості. Особистість як об’єкт наукового дослідження представлена в усіх галузях гуманітарного знання. Властивості та якості особистості, її генезис залежать від зовнішнього світу, довкілля, формуються у спільній діяльності людей і виявляються у суспільно вагомих діях та вчинках. Мовленнєва діяльність також належить до суспільно вагомих вчинків. Виявом внутрішнього змісту особистості, її свідомості є справи, вчинки і мова. Усталений в психології принцип розгляду свідомості в єдності з діяльністю (О. М. Леонтьєв, С.Л.Рубін­штейн, Б. Г. Ананьєв та ін.) доповнюється таким знаковим виявом осо­бис­тості, як мова, мовленнєва діяльність.

Мовна особистість (МО) – феномен психологічної і культу­роло­гічної саморегуляції, яка виявляється в діяльності загалом і в мовленнєвій діяльності зокрема. “Обсяг концепту особистості визначається суб’єк­тивними ознаками індивіда: його освіченістю, культурою, вихованістю, характером, усвідомленням важливості того чи іншого поняття і т. ін. – й об’єктивними закономірностями: різними домінантами соціуму, середовища, міжособистісними відносинами” (О.О.Селіванова). Таким чином, обсяг концепту особистості пов’язаний з широко усвідомлюва­ною мовною компетенцією. Взаємодія картин світу –  концептуальної та мовної – здійснюється у структурі свідомості мовної особистості.

Системний опис МО став, як показав час, потужним стимулом для реалізації принципу антропоцентризму в сучасній лінгвістиці (Ю.М.Ка­раулов, О. Мірошниченко, Г. І. Богін). Ю. М. Караулов системно пред­ставив лінгво-когнітивну структуру МО. Ця структура включає три рівні: вербально-семантичний, когнітивний, прагматичний, і мовна особистість трактується не як частина багатогранного розуміння особистості, що вміщує в собі і психічний, і соціальний, і етичний, й інші компоненти, але відбиті через її мову, її дискурс.

Характеризуючи мовну особистість як суб’єкт комунікації, В.В.Крас­них говорить про неї як про сукупність трьох “особистісних” феноменів: людина словомовна; мовна особистість; мовленнєва осо­бистість. В. А. Маслова, перевівши модель рівня мовної особистості у лінгвокультурний план, робить висновок: “мовна особистість – це багатошарова і багатокомпонентна парадигма мовленнєвих особистостей. При цьому мовленнєва особистість – це мовна особистість у парадигмі реального спілкування, в діяльності. Саме на рівні мовленнєвої особистості виявляються як національно-культурна специфіка мовної особистості, так і національно-культурна специфіка самого спілкування”.

Мовленнєва особистість проявляє себе передусім у діалогових дискурсах. Адекватна до ситуації спілкування поведінка особистості в діалозі – суттєвий показник її мовної компетенції. Змістовна інтерпретація МО пов’язана із “суб’єктивними” установками розуміння іншого. Категорія суб’єкта (адресанта й адресата) – центральна категорія сучасної прагматики. Прагматика висловлювання (дискурсу), описувана через МО, – це комплексний розгляд трьох факторів: що говориться, як і навіщо.

Уведення поняття МО в лінгвістику дозволило аргументувати твердження про те, що мова “привласнюється” особистістю, і розпочати опис процесу такого “привласнення” через розширення спостережень за мовленнєвою діяльністю в різних лінгво-культурних товариствах.

Загальне уявлення про особистість в різних культурах має універсальний характер. Культурний код МО, який сформувався в ПЛКС і діє в ній, має свою специфіку. Він включає мовні стереотипи декількох культур (див. розділ 2.1.); має більший ступінь варіативності в самій картині світу, що притаманна суб’єктові, специфікованість у сприйманні ознак інших національних культур на тлі загальних рис світосприймання і спільного мовленнєвого фонду.

Інтегрування самосвідомості людини в суспільство, поступове усвідомлення себе як частини цілого в ПЛКС відбувається, по суті, як через освоєння цінностей своєї культури, так і мотивованих спільним простором життєдіяльності запозичень з інших культур на основі декількох кодів культури.

Підрозділ 2.4. Категорії свідомості мовної особистості, виявлені в етичних концептах. Лінгвокультурологія як нове наукове знання, що значною мірою базується на положеннях когнітивної лінгвістики, звичайно, включила до свого наукового апарату і ці категорії. Формована у просторі певної культури чи взаємодії культур, мовна особистість вбирає систему цінностей, що визначає сприймання світу і характер соціальної поведінки. Одиницею пізнання світу є концепт – цілісне інформативно насичене ментально-мовне утворення, яке зберігається у довгочасній пам’яті носіїв мови і відображає мінливий людський досвід. Концеп­туалізація – наскрізний процес структурування знання в мові: Слово – основна мовна форма концепту, його ім’я. Ю. С. Степанов окрес­лив концепт у вигляді семантичного трикутника з трьома вершинами: 1) слово, 2) його зв’язок із предметом окреслення, що складає його зна­чення, і 3) зі змістом, який і складає концепт; зміст включає як особисте, так і колективне уявлення, пов’язане з концептом (Н.Д.Арутюнова, О.С.Куб­­рякова). Зразки такого підходу до концепту як до “дзеркала культури” подані у словнику констант російської культури (Ю.С.Сте­панов).

Концепт формується протягом тривалого часу, він пов’язаний з певною культурою, історичним минулим народу, і його інтерпретація неможлива без відтвореного в текстах культури досвіду з освоєння світу.

В основі теорії розгляду концептів як знаків пізнавальних процесів (вербалізованих у мові, тобто таких, що мають словесне вираження) лежать такі положення:

– Концепт належить до числа виявників національної ментальності і, будучи засобом ментального лексикону, міцно зберігається в культурній пам’яті. Саме “національний менталітет направляє динаміку формування і розвитку концептів – наявні стереотипи впливають на зміст концептів, що формуються, деякі зосереджені у концептах оцінки явищ і подій” (І. А. Стернін).

– Серед умов і факторів, що спричиняють виникнення концепту, особ­ливе місце посідає соціокультурний фон, в якому концепт за­роджується і набирає ознак узагальненої концентрації знання. Генезис концептів лежить у культурних традиціях, в уявленнях, які відображають етапи формування картини світу.

– Денотатом концепту є його когнітивна структура – всі можливі знання про об’єкт номінації (О. О. Селіванова). Концепт – це все, що ми знаємо про об’єкт (В. М. Телія). Інтердисциплінарність у вивченні й описі концепту закладена в його природі. Концептуальний аналіз установлює відношення мови з думкою, розкриває розумовий зміст знакового вираження.

– Кожний концепт має свій асоціативний простір (значеннєве поле),  який зберігається в довгочасній пам’яті. Вектори асоціації визначаються національно-культурною специфікою, що організовує свідомість носіїв мови.

– Концептуальні значення актуалізуються в дискурсі, відобра­жаючи когнітивний досвід його учасників, характер внутрішньої рефлексії, рівень мовної компетенції. У дискурсі здійснюється перехід від думки до слова і від слова до думки. Концепт сформувався у живій культурно-мовленнєвій діяльності, в ній же він наповнюється новими ознаками.

– Ступінь розуміння концепту носіями мови впливає на особливості спілкування в рамках тієї чи іншої культури: “носій мови починає бачити світ під кутом зору, підказаним йому рідною мовою, і зживається з кон­цептуалізацією світу, характерною для відповідної культури” (О.Д.Шмельов). У ПЛКС процес розуміння концептів однієї культури стає певною мірою залежним від змісту концептів іншої культури.

“Ключовими концептами” (Ю. С. Степанов) російської культури, її концептосферою є етичні концепти (ЕК) – потужна складова духовного коду культури: за ними стоять моральні цінності народу, ставлення до хорошого і поганого, добра і зла. ЕК принципово аксіологічні. Більшість ЕК належать до екзистенціальних (світоглядних) категорій: у них відображено емоції та психологічні стани, які виходять за межі буденної, життєвої свідомості. Картина світу відображається та специфічно закарбовується в мові, тому зрозуміло, що дослідники будують опис ЕК на базі словників і текстів – художніх, публіцистичних, релігійних.

Представлені в дисертації дані про результати рецептивного експерименту (експерименту на розуміння концепту методом анкетування) підтверджують важливість опису концептів у цьому напрямку (див. Додаток). Переважання в суспільстві людей з нульовим і загальним ідіоконцептом – знак культурних й освітніх негараздів. У цьому випадку культурологія, соціологія і педагогіка повинні включатися до загального поля діяльності.

Семантика ЕК вивчається на тлі картини світу і тематичного поля ЕК (актантна структура, специфіка мовного вираження, синтаксичне подання, модальні ознаки та багато ін.). Така інформація розширила наукове уявлення про семіотику культури. Новизна представленого нами підходу в тому, що ознаки ЕК вилучаються із свідомості конкретної людини, яка діє в умовах анкетного дейксиса “я – тут – зараз”. Ці умови потребують оформлення думки у варіанті стислого тексту, кожен компонент якого стає значущим і показовим. Стислий текст, порівняно із протяжним, екстенсивним описом, що дозволяє непрямі форми вираження думки, чіткіше верифікується за параметром щирості. Водночас ми усвідомлюємо, що психологічна і мовна модель людини можуть істотно розбігатися. Міра адекватності у вербальному зображенні ЕК неминуче знижується через етичні “гріхи” людини – розбіжність між нормами поведінки для себе і повчаннями для інших, а також завищену самоцінку при критичному погляді на оточення.

Анкетне тлумачення ЕК виявляє свідомість соціологізованої особистості, здобутого нею знання про світ цінностей, дає уявлення про моральні орієнтири, інтереси, бажання, нахили. Така інформація, що допомагає реконструювати “наївну модель світу”, була виявлена і в нашому матеріалі: розбіжність з науковою картиною світу (дистанційованість етичної теорії від етичної практики); виявлення особливостей свідомості, пов’язаних із національністю, віком, статтю (науковий опис переважно надіндивідуальний і узагальнений в гендерному плані); прагнення надати життєвим реаліям роль референтів абстрагованих понять.

У полікультурній суспільній свідомості кримчан домінують універсальні етичні значення, фіксується спільність у виборі ціннісних орієнтирів. Для національних етичних оцінок важливі соціально-культурні опозиції “я та інший”, “свої та чужі”.

Але саме в полілінгвокультурній когнітивно-оцінній діяльності соціуму, що перебуває в єдиному економічному й інформаційному просторі, концентрація набуває наднаціонального характеру.

Переважання етичних уявлень, наближених до норм етики, які склалися в російській культурі, інтерполювання в цю культуру визначають історично пояснювану роль російської мови у формуванні ідентичності полілінгвокультурної особистості.

Підрозділ 2.5. Стійкі вислови у мовній картині світу. Фразеологія – особлива мовна форма фіксації знань: у невеликому обсязі фразеологізм компресує матеріальний та духовний досвід, містить у собі, за висловом Ф.І.Буслаєва, “і моральний закон, і здоровий глузд, виражені в короткому афоризмі, які заповідали предки як дороговказ для нащадків”.

Фразеологізми належать до етнопсихологічно детермінованих засобів мови: їх семантика грунтується на національно-культурних ознаках матеріальної культури і свідомості.

Будучи “культуроносними” фактами, стійкі вислови входять у дискурси культури поряд із стереотипами, метафорами, етикетними формулами тощо.

Семантика фразеологізмів виявляє базові коди етнічної культури. Для російської культури це коди, співвіднесені з архетипічними уявленнями: соматичний (тілесний), просторовий, часовий, предметний, біоморфний, духовний та ін. Групування фразеологізмів для лінгво­культурологічного аналізу відбувається, як правило, з орієнтацією на коди, з якими співвідноситься і денотативний аспект значення, асоці­ативно-образні основи, пов’язані з символами та стереотипами націо­нальної культури (В. А. Маслова). Фразеологізми відображають форми культурно-історичного буття народу, мають національно-специфічний характер. Ось чому з фразеологізмами насамперед учені пов’язують проблему лінгвокультурологічної відносності: відмінність картин світу у представників різних культур призводить до незбігу (чи неповного збігу) семантичного і значеннєвого обсягу співеквівалентних понять (див., напр., табл. 2.17. дисертації).

Для полілінгвокультурного середовища характерне змішування фразеологічного фонду слов’янських мов, особливо актуалізованим при цьому є страт віку.

Загалом, на жаль, можна констатувати, що рівень презентації через стійкі вислови культурного досягнення народу (констант культури) досить низький. Удосконалення виражальних засобів при переході від одного вікового етапу до іншого важко позначити як інтенсивне.

Підрозділ 2.6. Мовний етикет у лінгвокультурологічному аспекті. Одна із форм культурно-соціальних стереотипів пов’язана з мовним етикетом як набором стандартизованих (конвенціональних) мовлен­нєвих формул, які визначають нормативний спосіб поведінки, припису­ваний людині й очікуваний від неї як представника певної культури чи соціальної групи. Мовний етикет як “соціально задані і культурно-специфічні правила мовної поведінки людей у ситуаціях спілкування” (В. А. Маслова) – одне з основних виявлень культурологічної універсалії, з якою пов’язаний етнокультурний план соціального статусу людини (В. І. Карасик). Мовний етикет дозволяє скласти уявлення про специфіку національно-культурної комунікації, він входить до мовної компетенції носія певної культури, є складовою національного дискурсу.

Етикет являє собою систему формальних актів мовленнєвої пове­дінки, тому правила етикету не тотожні з моральними нормами. Але якщо під етикетом розуміти правила хорошого тону, то опосередковано він пов’язаний і з моральними якостями людини – самоповагою та пова­гою до інших, тактом, самовладанням, здоровим глуздом – і належить до статусних правил наївної етики. Статусні правила впливають на особливості функціонування мови в етикетно відзначених дискурсах.

Мовноетикетні статусні відношення специфічно проявляються в різних субкультурах однієї культури. Деякі етикетні формули (поряд із жаргонами, “зниженою” лексикою) є знаком внутрішньогрупової ідентичності (див., напр., табл. 2.3., 2.4., 2.5., 2.6. дисертації).

На норми мовленнєвої поведінки молодого покоління великий вплив мають чужі етикетні норми. Це підтверджується не тільки широким використанням неросійських формул привітання і прощання у російськомовному середовищі, але й вільнішим вступом у спілкування (комунікативна розкутість, редукція фатичної, контактоустановчої, частини та ін.), що змінило традиційну російську модель етикетно статусних відношень.

Етикетна поведінка як спосіб комунікативно-мовленнєвої орієнтації соціальної людини в ПЛКС має додаткові характеристики, закріплені досвідом спільної діяльності представників декількох культур. Цей досвід, затребуваний у необхідних для успішного спілкування ситуаціях, вбирає традиції як своєї, так і “чужої” культури. Міжнаціональна уніфікованість російських мовних етикетних формул виявляється необхідною умовою перебування у багатокодовому лінгвокультурному соціумі. Загальні етикетні формули як знакові символи допомагають забезпечити міжнаціональну толерантність, підтримують значення суспільно регламентованих цінностей.

У цьому контексті можна говорити і про специфічний “набір” фактів порушення ввічливості на мовноетикетному рівні. Якщо в монокультурному суспільстві порушення етикетних норм свідчать або про навмисне недодержання статусних правил, або про невихованість, то в полілінгвокультурному, крім цих причин, істотна ще одна: недостатність знань (чи їх повна відсутність) етикетних норм та етикетних ієрархій іншої культури. Практична лінгвокультурологія має систематизувати матеріал, вилучений із ситуацій реального спілкування (формули етикету, слова, ідіоми, інтонаційно-синтаксичні побудови), який може описуватися як комунікативно-етикетні погрішності (невідповідності) в умовах саме ПЛКС.

Формульні моделі поведінки відображені в лексичних значеннях слів,  у їх стилістичній маркованості. Ставлення до форм мовного етикету представників різних національностей, ступінь їх компетенції у галузі мовного етикету подано в результатах опитування кримчан (див. Додаток до дисертації).

Підрозділ 2.7. Деякі ознаки сучасних мовленнєвих дій і мовна свідо­мість особистості (запозичення, жаргон). Увага до діяльності суб’єкта в ментальному плані неповна без урахування його рефлексії з приводу запозичень і жаргонізмів. Ці групи слів в умовах сучасної мовної ситуації показують її найбільш очевидні особливості, “висунуті” часом.

Без звернення до широкого лінгвокультурологічного контексту (соціальна особистість, вплив ЗМІ на мовну свідомість, зміна картини світу та ін.) неможливо повною мірою усвідомити причини і зміст змін, що відбуваються у мові.

Характерною особливістю кожної окремої культури на етапі історичного розвитку людства є те, що вона – елемент системи безлічі існуючих культур, які перебувають у відношенні інтерактивності. Процес міжкультурного спілкування забезпечується комунікативною функцією мови, здійснюється через мову і відображається в ній. У результаті мова одного народу виявляється засобом трансляції як своєї власної культури, так і елементів інших культур.

Одним із найбільш важливих, живих і соціально значущих процесів, які відбуваються в сучасному мовленні, є процес активізації вживання іншомовних слів. Проведені спостереження дозволили зробити низку культурологічно значущих висновків: не опановано навіть денотативний рівень значення багатьох слів (відношення слова до світу речей); дуже приблизно тлумачиться прагматичний рівень (призначення, вживання слова); конотативний рівень подано урозкид стилістичних оцінок. Стосовно багатьох запозичень найбільш розкритим виявився саме конотативний параметр, який став провідним показником для ментальних характеристик конкретних інформантів і, очевидно, всього суспільства в цілому (див. табл. 2.18.; Додаток до дисертації).

Субкультура – складова частина культури соціуму. Вона має досить широке оточення і чимале представництво. В. С. Єлістратов уважав за потрібне “вивести вивчення арго з рамок соціолінгвістики на більш широке і плодотворне поле лінгвокультурології та лінгвофілософії і розглядати арго як “одиницю взаємодії” мови та культури”, а окремий арготизм – “як колективну мовну інтерпретацію кванта культури”.

Досвід поглибленого вивчення жаргонів (дискурсивне освоєння, вступання у синонімічні відношення зі словами літературної мови, на­ближення до адресата як комунікативна стратегія “публічного” адресата й ін.) стає дуже корисним для лінгвокультурологічних оцінок і узагаль­нень. Внаслідок проведеного нами соціолінгвістичного експерименту було виявлено жаргонні слова, які входять до концептосфери молодих людей різних національностей. Лінгвокультурологічний, соціолінгвіс­

тичний підходи дозволяють не просто “схвалювати” чи “ганьбити”, а зрозуміти, з одного боку, неминучість змін у царині норми, з іншого – конкретизувати завдання підвищення культури мовлення.

Розділ 3. Гендерна дихотомія в полікультурному суспільстві. Гендер – соціокультурна категорія, оскільки “дихотомія статей змодельована суспільством і культурою” (В. А. Маслова). Із великого комплексу про­блем, пов’язаних з гендером, ми виділили ті, які співвідносяться з куль­турними установками мовленнєвої поведінки національної мовної особистості. Такі установки – результат переплетення гендерних ознак, виявлених і закріплених у мовній системі, та національно-культурних стереотипів, які впливають на сучасне спілкування.

Підрозділ 3.1. Гендерні соціальні ролі, їх відображення в системі мови і дискур­сах. Вітчизняна лінгвістика має досвід системного аналізу лише деяких особливостей чоловічого і жіночого мовлення. Гендерні дослідження почалися з фонетико-орфоепічних спостережень. Лінгвісти називають типові риси чоловічого і жіночого мовлення, тенденції використання мови чоловіками і жінками (М. В. Панов, О. О. Земська, М.В.Ки­тайгородська, Н. М. Розанова). Граматична категорія роду в гендеро­логії розглядається як спосіб презентації статі. Традиційна лінгвістика значення жіночості вважає словотворчим показником, що призводить до суперечливого і непослідовного лексикографічного опису.

Сучасна публіцистика, спрямована на “гру” з нормою, максималь­но наближена до розмовного спонтанного слова. Приклади говорять про те, що сучасні дискурси більше гендерно марковані, ніж передбачає граматична норма. Активізація гендерної семантики, яка подолала словотворчу індиферентність, стала можливою в умовах динамізації мовної системи в цілому, “розхитування” кодифікованої норми під впливом комплексу екстралінгвістичних факторів.

Підрозділ 3.2. Види оцінки і способи її лінгвістичного вираження як основний гендерний показник. У жінок та чоловіків різний ступінь включення у світ оцінки і різні способи її вираження. Дослідники називають такі ознаки статусно-маркованої оцінки: відповідність рольовим стереотипам, мотивування, аксіологічні предикати, паремія, пейоративний словник слів, експресивні інвективи (В. І. Карасик). Чоловіки і жінки під цим оглядом становлять різні “словникові особистості” (див. табл. 3.1.1.-3.1.10. дисертації). Жінкам характерна підвищена увага до вербального плану спілкування, здатність до імпровізації, до гри, в тому числі й мовної.

Різка полярність гендерних ролей у сучасному дискурсі відсутня, і в цілому гендерна семантика може оцінюватися як слабкий семантико-комунікативний фактор. Проте семантичні (а отже, і соціокультурні) простори поведінки чоловіків та жінок мають відмінності. У жіночому мовленні фіксується велика кількість аксіологічних слів, вигуків, модальних часток, окличних, спонукальних і питальних речень, тоді як у чоловічому мовленні переважають стверджувальні висловлювання – все це дає підставу для виділення “жіночого” і “чоловічого” типів мовлення, кожна ознака яких може бути з певною мірою переконливості спроектована на особливості чоловічої та жіночої ментальності.

Підрозділ 3.3. Асоціативний тезаурус чоловіків і жінок. Результати вивчення природної мови у плані подання в ній гендерних особливостей є цінними і для лінгвокультурології.

У жінок і чоловіків фіксується  різний набір критеріїв самоіден­тифікації та ідентифікації інших. Цей факт безпосередньо стосується до проблем національної культури, до етнічних стереотипів.

Є підстави говорити про гендерні концептосфери; саме опрацю­вання показників “наївного” концептуального аналізу етичних концеп­тів, спрямовування асоціацій на слово-стимул, яке вербалізує концепт, дозволили відчути гендерні відмінності ментального характеру, по-різному преставлені у чоловіків і жінок, в тому числі у процесі комуні­кації. Гендерні виявлення обумовлені культурно-етичними рольовими нормами, які склалися у суспільстві, вони пов’язані також із соціальною стратифікацією (вік, освіта, спеціальність) і психологічними типами мовних особистостей.

Характер рефлексії стосовно до предмета мовлення, вираження емоційної реакції, хід міркування, типологія аргументів, форми звертання до “чужого” слова і думки можуть мати явне та приховане гендерне мотивування. Гендерне відзначення виявить себе у складі словника, у виборі оцінних висловлювань, синоніма, в характері образності (див. Додаток до дисертації).

Набір показників гендерної комунікативно-мовної диференціації буде збільшуватися в міру накопичення сучасною наукою нових даних. Сукупність гендерних ознак в системі мови і в дискурсах складає вагомий аксіологічний блок у культурі народу.

Розділ IV.  Освітній процес в умовах полілінгвокультурної ситуації. Особистість у полілінгвокультурному суспільстві має не одну, а декілька групових ідентичностей як наслідок соціальної необхідності вступати у відносини (передусім комунікативні, виявлені у спілкуванні) з іншими особистостями, які мають інакший набір ознак національної ідентичності, в тому числі стереотипів мовленнєвої поведінки. Категорія “ми” в полілінгвокультурному Криму включає як ознаку ідентичності належність до регіону і, отже, до всіх культур, у ньому представлених. Регіональна ідентичність – теж формоване поняття, отже, причетне до змісту освіти – до засвоєння культурних і поведінкових кодів, до вироблення міжкультурної мовної компетенції. Норми відносин усере­дині однієї культурної групи повинні узгоджуватися не лише із внут­рішньогруповою ієрархією, але й міжкультурними правилами комуні­кації. Готовність до спілкування з представниками інших культур, між­культурна адаптованість – шлях до зняття напруженості в міжосо­бистісних відносинах, отже, шлях до толерантного демократичного товариства. Рух таким шляхом починається в школі.

Опанування мови – це не збір й утримання у свідомості інформації про окремі мовні одиниці, а освоєння правил побудови висловлювання в умовах різних ситуацій спілкування. Мислення і знання являють собою “сполучені посудини”. У навчанні мови одне не може відриватися від іншого.

Соціалізація – головна складова освітнього процесу, під час якого засвоюються (і присвоюються) культурні досягнення попередніх поколінь і формується культурно-мовна компетенція, пов’язана з реальностями сьогоднішнього життя. Соціалізація людини – процес, що триває все життя, але починається він зі шкільної освіти та виховання. Дефіцит рідної мови в соціалізації людини на початкових її етапах (у загальноосвітній системі) не сприяє формуванню повноцінного громадянина.

У формуванні багатомовної свідомості соціалізованої особистості багато важить навчання, школа, покликані визначити й узагальнити соціальний статус особистості в рольових характеристиках різного виду, пов’язаних з міжкультурними (в тому числі і мовленнєвими) констан­тами, які мають будуватися на ввічливості, повазі та солідарності.

Висновки

1. Інтерес до проблем мови і культури не новий. Але мова і культура як синкретичний об’єкт не може бути розосередженим у різних галузях знання. Предмет полілінгвокультурології формується в системі понять, які належать до різних дисциплін – соціології, соціолінгвістики, психології, психоетнолінгвістики та лінгвокультурології. Міждис­циплінарність для цієї галузі знання має особливе значення. Дослідження в руслі полілінгвокультурології різноманітно підтверджують цей факт.

Понятійний апарат лінгвокультурології, методи опрацювання фактичного мовного матеріалу релевантні і для полілінгвокультурології, однак необхідне врахування додаткових факторів соціо-культурного характеру (передусім регіональна ідентифікація жителів Криму), залучення додаткових ознак до аналізу мовних знаків і мовленнєвих практик.

2. Уведені нами поняття полілінгвокультурний феномен (ПЛКФ) і полілінгвокультурна ситуація (ПЛКС) дозволили у процесі дослідження та накопичення даних для узагальнення диференціювати й інтегрувати теорію і факти, структури свідомості і мовленнєві структури, системні виявлення мови і реальну мовленнєву практику.

3. Використані у дисертації методики збирання й опрацювання фактичного матеріалу дозволили в окремих, поодиноких фактах побачити реальні форми і напрямок мовленнєво-розумової діяльності людини. Включені у питальники мовні одиниці через когнітивні і семантичні самоспостереження реципієнтів одержали право оцінюватися як одиниці, що перебувають в “режимі реального вживання”. Очевидна необхідність вивчення картини світу “наївної”, буденної свідомості, індивідуального (особистісного) когнітивного і семантичного простору.

В суб’єктивних семантичних просторах виявляються об’єктивні національні стереотипи, що лежать в основі “наївної” картини світу, буденної життєвої свідомості і розкриваються не лише у побутовій сфері, але й у міжкультурних контактах. Узагальнення експериментального матеріалу дозволило побачити низку мовних фактів очима реципієнта, зрозуміти людину як носія певної картини світу, в якій показано як досвід духовної культури свого народу, так і сучасні ціннісні сприйняття, що сформувалися в полікультурному суспільстві. Ця по-своєму інтегрована картина світу впливає на поведінку людини, на вибір певної життєвої позиції.

Фактичний матеріал, зібраний експериментальним шляхом, показав залежність сприймання одиниць мови, їх оцінки від віку, статі, освіти, національності. Введення цих страт до аналізу ПЛКС в Криму дозволило диференціювати ознаки мовної особистості, визначити рівень її культурної компетенції, тобто виявилося евристичним для розуміння складності та багаторівневості ПЛКФ як такого. Поданий у дисертації фактичний матеріал (як в основному тексті, так і в Додатку) дозволяє розмірковувати про закономірності когнітивного характеру: особистісне сприйняття й оцінки не можуть не впливати на міжособистісне (міжкультурне) спілкування, тобто на поведінку людей в реальному житті.

4. Мовна особистість – носій безлічі соціальних ролей, у ПЛКС – ще й носій ролей, пов’язаних із міжкультурною комунікацією, з націо­нально-етнічною культурою. Соціалізація особистості  в полілінгво­культурному суспільстві відбувається у ширшому культурному просторі і різноманітній дискурсній (комунікативний) діяльності. Соціальний статус,  розгляданий у культу­рологічному, лінгвопрагматичному та лінг­восемантичному аспектах, – основа структурування мовної особистості.

5. Ситуації спілкування зумовлені культурним контекстом, мовною системою і мірою освоєння того й іншого мовною особистістю. Куль­турно-мовна компетенція особистості залежить від обсягу “при­власнених” знань. Мовна особистість під цим оглядом може брати участь як у найпростіших типах дискурсів, так і у більш складних. Від цього залежить і міра опанування функціонально-комунікативних власти­востей російської мови. Мовна особистість виявляє культурну компетенцію як результат пізнавальної діяльності. В культурно-мовну компетенцію входить предметна, культурна і комунікативна компетенція. У всьому обсязі така компетенція є показником соціального статусу “людини словомовної”. Мовна картина світу, соціально зумовлена рамками даної культури, відбивається в індивідуальному досвіді. Мовна особистість об’єктивує ознаки культури, які сприймаються у цьому випадку в конкретно-історичному ракурсі. У ПЛКС національна специфіка менталізується, тобто виявляється у формах уявлень людини про світ і про своє місце в ньому.

6. У дисертації опис змістовних ознак ПЛКФ зроблено на основі кількісно обмеженого, але “культуроносного” списку мовних одиниць і явищ.  Цей опис здійснювався на концептуальному рівні, тобто у сполученні зі структурами знання і свідомості, на основі яких складаються культурні коди як системи, в які організовані знаки культури. Культурний код включає і мовні стереотипи як виявлення ментальності користувачів мови.

7. Ментальна репрезентація – ключове поняття когнітивної науки. Завдання лінгвокультурології – через способи і засоби ментальної репрезентації описати факти національної ментальності, її виявів у мові, у принципах організації дискурсу. Кількість мовних фактів, які об’єктивують ментальність, очевидно, безмежна. Але серед них є ті, що складають “ментальну базу” національної культури: етичні концепти, стійкі вислови, етикетні словесні формули, які і стали предметом лінгвокультурологічного розгляду.

8. Лінгвокультурологія не може не цікавитися змінами, які відбуваються в мові, оскільки вони впливають на структури свідомості, змінюють зміст національної ментальності, набір культурних кодів. Культура існує і розвивається у вербальному просторі мови. Змінюється цей простір – змінюється культура. Звідси наша увага до таких соціально зумовлених і соціально маркованих одиниць, як запозичення і жаргони. Аналіз саме цих мовних одиниць дозволив розкрити низку істотних ознак мови як явища культури: багато виявлень культури можна зрозуміти і описати тільки через мову.

9. Експлікація національного менталітету через мову – найваж­ливіше завдання лінгвокультурології, як і опис мови за концептами менталітету. І те, й інше – нові перспективні напрямки тлумачення слів і понять.

Лінгвокультурологія пов’язана із семіологією інтересом до процесів концептуалізації знання у слові, але при цьому акцент робиться на знаннях, які сформувалися в певній культурі, опосередковані культурою і відтворюють реалії цієї культури. Етнокультурний ментальний простір як сукупність етнічних значень певною мірою виявляється в етичних концептах. Концепти складають основний пласт духовної культури. Значення слова, яке зображає концепт, включає сенсорний, соціальний, культурний і лінгвістичний досвід.

10. Обсяг досвіду – критерій  виявлення рівня культурно-мовної компетенції особистості. У лінгвокультурології (на відміну від семіології) знакова концептуалізація світу поєднується з реальними носіями мови, це ще раз підтверджує, що етични значення одночасно є змістами комунікативними, функціональними. Збіднене уявлення носіїв мови про етичні концепти – тривожний знак утрачання духовних змістів.

 Знак (слово) поза комунікацією і під час комунікації не одне й те ж. У першому випадку адресат не актуалізований, у другому випадку він реально присутній. Але реакція реципієнтів на знак будується (свідомо чи підсвідомо) на уявленні про потенційне спілкування.

Від сприймання і розуміння мовної одиниці – шлях до комуні­кативного наміру і його втилення у дискурсі. Фіксація знаків культури у мові та їх поведінка  в дискурсі – факт зв’язку мовної свідомості і спілкування. Лінгвокультурна детермінованість мовленнєвої діяльності виявляється у дискурсі.

11. У лінгвокультурологічному просторі дослідження мовна семантика невіддільна від прагматичних характеристик і знань про світ. Культурологічний аналіз збільшує ступень семантичної повноти опису мовних одиниць. Етнокультурне поле російської фразеології досить добре вивчено й описано. В умовах ПЛКС розкриваються нові харак­теристики стійких висловів, пов’язані як зі статикою, так і з динамікою стереотипів свідомості, з умовами стереотипізації, з виникненням міжетнічних стереотипів (фразеологія може свідчити і про регіональну ідентичність).

Розгляд мовного етикету в лінгвокультурології – це теж опосе­редкований анализ комунікативних ситуацій, дискурсів (мовноетикетні формули орієнтовані на діалог). Формули мовного етикету виявляють своє культурологічне призначення в дискурсивному режимі. Подані в нашому описі з урахуванням соціально-культурних страт (стать, вік, національність), вони дозволяють розмірковувати про комунікативну взаємодію мовців.

12. Впливова функція засобів масової інформації виявляється в тому, що “розмиваються” етнічні норми і формується загальний когнітивний простір для представників різних культур. Різні культури знаходять спільний “маскультурний” код і в умовах ПЛКС виконують роль інтегратора культур. ЗМІ стали реальним фактором соціалізації особистості. Вони впливають на структуру і зміст міжособистісного спілкування. Зроблений у дисертації аналіз рекламного “стилю” як особливої форми свідомості сучасної людини, що створює нові тексти і коди культури, підтверджує цей факт.

13. Діалог в освітньому процесі має вестися не лише на мовному рівні, але й на рівні культур. У професійні установки вчителя повинно входити розуміння діалогічної природи комунікативних процесів.

Інтерактивні методи навчання забезпечують механізм зворотного зв’язку, таку подачу нової інформації, яка не містить прямих пропозицій, а будується на взаємному пошукові рішень у напрямку до узагальнень.

14. Саме поняття “взаємодія культур” передбачає існування спільного семантичного (когнітивного) простору і відмінностей, розбіжностей, що дозволяють говорити про національну ментальність та національну культуру.Аналіз виявлених у мові національних стереотипів – одна з можливостей зрозуміти спільне і відмінне в культурі.

15. На основі російської мови формується (і вже сформовано) загальне інтегративне поле комунікації  для людей різних культур, які живуть спільно. Мова з такою сферою поширення виконує не тільки комунікативну функцію, але й ментально-мовленнєво-розумову. Комунікативно-функціональна роль російської мови визначена як факт мовної свідомості та мовленнєвої поведінки. Російська мова підтримує внутрішню динамічну рівновагу полілінгвокультурного середовища, має апробовані можливості її консолідації і під цим оглядом є фактором колективної ідентичності кримчан.