ДИСКУРС ЯК СОЦІОЛІНГВАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН СУЧАСНОГО КОМУНІКАТИВНОГО ПРОСТОРУ (методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти: на матеріалі політичного різновиду українського масовоінформаційного дискурсу)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ДИСКУРС ЯК СОЦІОЛІНГВАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН СУЧАСНОГО КОМУНІКАТИВНОГО ПРОСТОРУ (методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти: на матеріалі політичного різновиду українського масовоінформаційного дискурсу)
Альтернативное Название: ДИСКУРС КАК СОЦИОЛИНГВАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН СОВРЕМЕННОГО коммуникативного пространства (методологический, прагматическо-семантический и жанрово-лингвистический аспекты: на материале политической разновидности украинского масовоинформационного дискурса)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації та її зв’язок з науковими темами Інституту журналістики, в якому виконана робота; визначено основну мету й завдання дослідження, його предмет, об’єкт і джерельну базу; наведено використані методи дослідження; аргументовано новизну, теоретичну та практичну цінність дисертаційної роботи; вказано особистий внесок здобувача та поінформовано про апробацію результатів наукового пошуку на українських і міжнародних конференціях, на засіданнях кафедри видавничої справи та редагування і науковому семінарі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, під час проведення лекцій і семінарів в Інституті журналістики та Черкаському державному університеті імені Богдана Хмельницького.


У першому розділі “Методологічні та теоретичні засади аналізу дискурсу” здійснено огляд загальнонаукових і галузевих (комунікаційних, психологічних, структурних, літературознавчих тощо) методологічних і теоретичних підходів до тлумачення та вивчення дискурсу, проаналізовано дискурс як явище сучасного комунікативного середовища і проведено термінологічне розмежування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення”.


У підрозділі 1.1 “Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки” показано, що дискурсологія як нова галузь гуманітарного знання формується на перетині сфер лінгвістики, логіки, філософії, психології та частково соціології. Поєднання у новій науковій парадигмі низки ідей традиційних наукових напрямів (феноменології, символічного інтер-акціонізму, аналітичної філософії тощо) з новими або маловідомими теоріями (постструктуралізму і постмодернізму; теорії соціальних репрезентацій, соціального конструкціонізму, соціально-когнітивної теорії, дискурсивної психології, комунікативно-прагматичної лінгвістики та ін.) дозволяє заповнити “білі плями” в осмисленні явищ мовлення та інтерпретації дискурсу, особливо – їхньої подвійної природи: по-перше, як індивідуально-психічного, по-друге, як соціально-культурного феномену.


Роль методологічного інструмента цієї нової парадигми виконує аналіз дискурсу, основні якісні характеристики якого визначені у підрозділі 1.2 “Аналіз дискурсу як основний методологічний інструмент нової наукової парадигми”. На відміну від лінгвістики тексту, яка зосереджується на суто мовних аспектах побутування тексту, аналіз дискурсу передбачає перенесення акцентів із формально-лінгвістичних характеристик дискурсу на позалінгвальні чинники його породження в тому чи іншому комунікативному середовищі, за тих чи інших обставин комунікації як соціальної дії. З огляду на це, аналіз дискурсу виступає основним методологічним підґрунтям для дослідження явищ масової комунікації і, зокрема, для вивчення масово-інформаційного дискурсу у всіх його різновидах.


Для аналізу дискурсу найбільш плідним і науково доцільним (як аргументовано у підрозділі 1.3 “Сучасні методи дослідження”) є комплек-сний за своєю суттю метод дискурс-аналізу, що полягає у виявленні та вивченні як вербальних компонентів, так і прагматичних чинників, і включає в себе увесь методологічний арсенал лінгвістичних і суміжних з ними дисциплін, передбачаючи залучення методологічного інструментарію культурно-породжувального, конверсаційного, критичного, соціально-когнітивного, лінгвістичного, соціолінгвістичного та інших видів аналізу, що дає змогу глибоко і всебічно дослідити суть того чи іншого виду дискурсу, його архітектоніку та особливості мовної репрезентації.


Аналіз дискурсу як явища сучасного комунікативного середовища, здійснений у підрозділі 1.4 Дискурс у комунікативному середовищі, дав змогу з’ясувати його природу, особливості породження та основні форми існування. Досліджуючи комунікативну природу дискурсу у його монологічній та полілогічній формах (пункт 1.4.1 “Комунікативна природа дискурсу”), було виявлено, що розгортання дискурсу відбувається завдяки розв’язанню суперечності між видами спілкування монологічним, який переборює ситуативну зв’язність і синкретичність висловлювання діалогу, та діалогічним, що переборює односпрямованість і, відповідно, односторонність повідомлення про ситуацію. Розв’язання цієї суперечності відбувається в умовах реальної комунікації (пункт 1.4.2 “Дискурс як породження реальної комунікації”).


Загалом, як показано у підпункті 1.4.2.1 Визначальні чинники дискурсо-творення, дискурс породжується низкою лінгвістичних та екстралін-гвістичних чинників (ситуативна конкретність, пресупозиція, національно-культурна традиція). Одним із основних чинників породження дискурсу є комунікативний акт, в якому беруть участь комуніканти, котрі у формі діалогу (безпосереднього чи опосередкованого) творять висловлювання (тексти) та інтерпретують їх. Початковий і завершальний етапи комунікативного діалогу, здійснюючись засобами національної мови (породження та інтерпретація тексту, розуміння), започатковуються у механізмах внутрішнього мовлення, його глибинних структурах на рівні універсально-предметного коду мислення, де національно-мовна специфіка комунікативного дискурсу нейтралізована загальнолюдськими схемами змістоутворення. Власне комунікативний дискурс постає як висловлювання (текст), де всі складники утворюють національно-мовний вербалізований продукт, покликаний інформувати про ідеї, інтереси, емоції комунікантів. Комунікативний акт, окрім різновидів мовленнєвої діяльності, охоплює фізичну, емоційну, інтелектуальну, підсвідому, а також немовну семіотичну діяльність.


Необхідною передумовою будь-якого успішного спілкування є вільний перебіг комунікативного діалогу, що досягається насамперед шляхом детального моделювання процесу комунікації. У підпункті 1.4.2.2 Основні дискурс-моделі виділено й охарактеризовано три головні теоретичні моделі дискурсу: кодову, інференційну та інтеракційну. Спільним для кодової й інференційної моделі є те, що ключова роль у них відведена інтерсубєк-тивності. Проте, на відміну від кодової моделі, де учасники повідомлення і сигнал пов’язані, по суті, симетричним відношенням кодування і декодування, інференційна модель як свою функціональну засаду викорис-товує принцип виведення знання, тобто тут зміст висловлювання не обмежується репрезентативними повідомленнями про стан речей – вони можуть виражати емоції тощо. Коли ж дискурс постає не як трансляція інформації (як у кодовій моделі) чи маніфестація наміру мовця (як в інференційній), а як демонстрація змістів висловлювань, не обов’язково призначених для розпізнавання й інтерпретації реципієнтом, можемо говорити про третю – інтеракційну – модель дискурсу, де вже не мовні структури коду, а комунікативно зумовлена соціальна практика пояснює природу (транс)формування змістів висловлювань у дискурсивному діалозі. Інтеракційна модель дискурсу охоплює ситуативний аспект мовлення, що виражається використанням широкого соціально-культурного контексту, і з усіх трьох моделей найповніше відповідає дискурсивній онтології.


Розмаїття комунікативних ситуацій, в яких відбувається дискурсивна діяльність, породжує, відповідно, і видове розмаїття дискурсів, описане у підпункті 1.4.2.3 “Комунікативно зумовлені види дискурсу”.


Підрозділ 1.5 Значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс” присвячений термінологічному розмежуванню та встановленню взаємовід-ношень між поняттями тексту і дискурсу. Трактування дискурсу як складного комунікативного явища, складниками котрого є текст і екстралінгвістичні чинники (фонові знання, погляди, настанови, цілі адресата) дозволяє означити текст як елементарну (тобто базову, мінімальну й основну) зриму одиницю дискурсу (пункт 1.5.1 “Текст як елементарна одиниця дискурсу”). Як мовленнєве вираження дискурсу, текст – це продукт, що утворився внаслідок мовної специфіки та адресований мовній особистості. У ньому реалізується антиномія: системність/індивідуальність, без яких він не може бути впізнаваним.


У пункті 1.5.2 Диференційні ознаки та межі текстурозвинуто ідею О. Москальської про три “цілісності”, що зумовлюють і забезпечують єдність автономної мовної побудови, котру визначають як текст: змістову цілісність, комунікативну цілісність і структурну цілісність. Виділено і проаналізовано текстотвірні категорії, що лежать в основі цих диференційних ознак тексту: концепт, семантику і логіку тексту, комунікативний та естетичний впливи, синтаксичні, лексичні, фонологічні текстотвірні категорії. На рівні структурної єдності текстотвірні категорії співвідносяться з компонентами, репрезентованими різними мовними засобами, які, в свою чергу, мають кореляти у вигляді текстотвірних елементів. У цих елементах і реалізуються відповідні текстотвірні компоненти в процесі створення (породження) конкретного тексту.


На відміну від дискурсу, текст це мовленнєвий твір, який виконує функцію вербального “вписування” в навколишню дійсність відображеної у свідомості мовної особистості картини світу, з метою її зміни. Мотив для породження тексту створює ситуація (викликаючи певну інтенцію), а відправним моментом породження тексту (як, власне, і кінцевою метою його сприйняття) виступає відповідний концепт. Концепт зумовлює змістову будову тексту, а через нього – логічну будову. Відображаючи інтенції автора (і будучи опосередкованим через ці інтенції), він також задає комунікативну цілеспрямованість тексту: комунікативний або естетичний вплив. При сприйнятті тексту реципієнт йде у зворотному напрямі: від тексту (в його вербально вираженій формі) до концепту. На цьому шляху він для розуміння текстового концепту співвідносить сприйняту текстову інформацію не тільки з контекстом (без чого неможливе розуміння логіки, семантики та комунікативної цілеспрямованості тексту), але і з пресупозицією, в яку “закладені” певні когнітивні структури автора тексту.


Вивчаючи дихотомію “текст – дискурс”, опосередковану поняттям “мовлення” (пункт 1.5.3 “Теоретичне трактування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення””), виявляємо, що головна відмінність між поняттями “дискурс” і “мовлення” лежить у площині “суспільне – індивідуальне”. Для дискурсу властиві типові ситуації спілкування з нормативно закріпленою послідовністю мовних актів (так звані інституційні форми спілкування: педагогічний, терапевтичний, діловий, політичний різновиди дискурсу тощо). Найважливішою ж ознакою мовлення виступає його індивідуальний характер, оскільки процесу мовлення притаманні певний підбір лексичних засобів, темп, тривалість, темброві особливості, міра гучності, артикуляційна чіткість, акценти тощо.


Аналіз зовнішньо- та внутрішньотекстових характеристик мовлення з позицій сучасного комунікативного мовознавства дав змогу виділити такі категорії дискурсу (пункт 1.5.4 “Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації””): 1) конститутивні (відносна оформленість, тематична, стилістична та структурна єдність і відносна змістова завершеність); 2) жанрово-стилістичні (стильова належність, жанровий канон, ступінь ампліфікації/компресії); 3) змістові або прагматико-семантичні (адресність, образ автора, інформативність, модальність, інтерпретативність, інтертекстуальна орієнтація); 4) формально-структурні (композиція, членування, когезія).


У другому розділі “Прагматико-семантична організація дискурсу” висвітлюються прагматичні (підрозділ 2.1 “Прагматика дискурсу”) та семантичні (підрозділ 2.2 “Семантика дискурсу”) аспекти архітектоніки дискурсу, її суть та основні засоби. Проведено аналіз дискурсу як прагматичної моделі дійсності, досліджено семантичні механізми породження та розгортання дискурсу (за допомогою таких його структурних елементів, як когнітивна структура, ментальна репрезентація, мережа семантичної залежності та семантичний трикутник), розглянуто дискурсивні моделі відображення семантичних модусів реальності, функціонально-семантичні категорії дискурсу, а також дискурсні можливості мовної особистості та застосовувані нею головні комунікативні стратегії побудови дискурсу. Тут досліджено також евалюативну природу дискурсу та аргументацію як метод досягнення його прагматичних цілей.


Комплексно охоплюючи всі активні елементи процесу комунікації (суб’єкти мовлення – мовець та його адресат, їхня взаємодія, ситуація спілкування тощо), прагматика спроможна (як аргументовано у пункті 2.1.1 “Сутність концепції прагматики дискурсу”) забезпечити її успіх, ставши базовою структурою дискурсу.


Прагматична кореляція головних елементів масовоінформаційного дискурсу, як виявило наше дослідження (пункт 2.1.2 “Втілення комуні-кативної інтенції у дискурсі”), залежить від двох його центрів, виражених поняттями “я” та “інший”, і від модальності як невід’ємної риси журналіст-ського тексту. Це співвідношення задається характеристиками суб’єкта дискурсу та його комунікативною метою як основними детермінантами усього розвитку дискурсу. Подібно до того, як взаємодіють між собою елементи структури мовної особистості, так взаємодіють між собою і породжені ними елементи дискурсу. Регулятором цієї взаємодії виступає номінація мовця у дискурсі, зумовлена такими чинниками, як знання мовця про себе, його ціннісні настанови, самооцінка, цілі тощо.


Основними прагматично детермінованими характеристиками учасників дискурсу (виділені та проаналізовані у пункті 2.1.3 “Прагматично детерміновані характеристики учасників дискурсу”) є їхня мовна компетенція (у випадку політичного дискурсу – професіоналізм політичного мовлення); національна належність (виявляється переважно в способах і засобах реалізації комунікативної діяльності); соціально-культурний статус (безпосередньо пов’язаний із використанням мови як засобу впливу); психологічний тип і поточний психічний стан; усталені погляди, смаки, звички тощо.


Прагматична організація дискурсу, як показано у пункті 2.1.4 Засоби прагматичної організації дискурсу, залежить від використаних у процесі його породження стратегій. Під час творення політичного дискурсу комунікантами застосовуються конструктивно-генеративна (передбачає побудову тексту згідно з чітко визначеним комунікативним завданням – наприклад, політичний огляд, стаття-коментар політичної події тощо), транспозитивна (передбачає “переклад” однієї з форм безпосередньої усної комунікації у текстову форму – скажімо, інтерв’ю з політиком), побудови дискурсу за наявною або аналогічною текстовою моделлю (використовується під час створення політичних гасел, політичних документів, агіток тощо) та безадресатна (щоденникові записи дисидента) чи трансформуюча (пов’язана з істотним переробленням тексту, внаслідок котрого з’являються тексти інших прагматичних класів, наприклад: програма політичної партії реферат програми політичної партії) стратегії.


Ще одним із засобів прагматичної організації будь-якого дискурсу є фрейми – структури, які репрезентують стереотипні ситуації у свідомості (пам’яті) людини або інтелектуальної системи, призначені для ідентифікації нової ситуації, що базується на такому ситуативному шаблоні. Запрограмувати “правильний” хід подій у процесі аналізу розповіді, де окремі події описуються поза жорстким часовим порядком, можна лише врахувавши комбінаторні можливості фреймів та межу їхньої реалізації у тій послідовності подій, яка визначена цими фреймами.


Відбір найбільш значущої інформації для створення контексту дискурсу, релевантність котрого має визначатися у межах тієї або іншої прагматичної настанови, здійснюється за допомогою прагматичного фокуса. Розгляд прагматичного фокуса як категорії дискурсу (пункт 2.1.5 Прагматична структура дискурсу), повязаний із вивченням контекстуальної та ситуативної інформації, що входить до його глибинного значення. Сприйняття прагматичного фокуса дискурсу ґрунтується не лише на його змістовому наповненні, але і на знаннях тих асоціативних зв’язків, які відомі читачеві із набутого досвіду, тобто складають у свідомості читача прагматичну модель світу (її різновиди описані в пункті 2.1.6 “Дискурс як прагматична модель дійсності”).


Процес трансформації когнітивного (мисленнєвого) рівня у мовленнєво-дискурсивний проходить у вигляді внутрішнього мовлення (пункт 2.1.7 “Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації”). У його процесі, під дією змістових та мовних чинників задуму, мовець іде від своєї образної картини (уявлення) до дискурсу, а через нього – до тексту, де відбувається “втиснення” індивідуально-особистісного змісту, зрозумілого лише самому мовцеві, у мовні форми, що несуть у собі прийнятні для реципієнтів значення. “Мовна тканина” дискурсу набуває повноцінного значення тільки тоді, коли вона актуалізує в учасників дискурсивного діалогу адекватні для них фонові знання. Вагому частку фонових знань, необхідних індивідові для успішного підтримування дискурсивного діалогу в межах певної культури становлять прецедентні феномени. Загалом дискурсні можливості мовної особистості (семіотичного, когнітивного та мотиваційного плану) реалізуються у процесі застосування репрезентаційної та/чи наративної стратегій побудови дискурсу з певною комунікативною метою.


Проведене дослідження засвідчило, що головним методом досягнення прагматичних цілей масовоінформаційного дискурсу є аргументація (пункт 2.1.8 “Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу”). Саме вона забезпечує, по-перше, відображення комунікативних намірів і, по-друге, відображення світу мисленнєвих дій автора дискурсу, який має на меті синхронізувати й узгодити зі своїм перебігом думок думки читача, а також перевести зміст станів свого мисленнєвого світу в мисленнєвий світ адресата (трансформуючи тим самим його ментальну модель об’єктивного дійсного світу – аж до максимального зближення зі своєю та наближення її змісту до загального інформаційного фонду, що складає об’єктивний світ понять та ідей).


Другий підрозділ розділу дисертації, присвяченого внутрішній структурі дискурсу, – Семантика дискурсу. Короткий огляд історії становлення та інтенсивного розвитку галузі науки, яка займається вивченням семантичних характеристик лінгвістичних явищ (здійснений у пункті 2.2.1 Розвиток теорії семантики: від значення слова до значення дискурсу), дає підстави стверджувати, що одним із найважливіших результатів цього розвитку є зміна її орієнтирів у трактуванні значень: від значення окремого слова (семантичний атомізм) до значення дискурсу як континуативного утворення, зв’язність котрого може забезпечуватися лише у вигляді узгодження між частинами цілого у формальному (морфосинтаксичному) та семантичному планах.


Розгляд семантичних механізмів дискурсотворення (пункт 2.2.2 “Семантичні механізми породження дискурсу”) показав, що змістова формалізація у пам’яті учасника дискурсу отриманої інформації про явище реальності постає як репрезентація знань – акт, котрий зорієнтований на використання знань (про реальність і контексти, в яких відбуваються події або ситуації, що аналізуються; про інтенції учасника дискурсу) у формальних процедурах для розв’язання тих чи інших інтелектуальних завдань. Репрезентації знань відбуваються у вигляді формально-логічних (обчислення предикатів і системи продукцій) та семіотичних моделей (семантичних сіток, фреймів, сценаріїв і планів). За їх допомогою будується змістовий образ – сутнісне й цілісне бачення цього явища.


Дискурс як мовну форму виявлення закладеного у дискурсі змістового поля, організованого з певною комунікативною метою, проаналізовано у пункті 2.2.3 Змістове поле дискурсу. Досягнення цієї мети, як було з’ясовано автором, можливе тільки у разі врахування, окрім законів, правил та принципів мовної організації дискурсу, також особливостей і законів психології людської діяльності, соціальної комунікації, функціонування мови. Організуючим принципом змістового поля як відображення змістових зв’язків реальності у дискурсі вважаємо (обґрунтовано у пункті 2.2.4 “Дискурсивні моделі як відображення семантичних модусів реальності”) відношення симетрії (симетрія, дисиметрія, антисиметрія, метасиметрія) – кожному виду моделі змістових зв’язків дискурсу відповідає особливий модус симетрії та регістр роботи мовної системи. Сам же порядок семантичного розгортання дискурсу (описаний у пункті 2.2.5 “Семантичне розгортання дискурсу”), що реалізується через сукупність синтагм на всіх рівнях мови, визначається індивідуальними особливостями мовця і його позицією стосовно певної ситуації, представлення якої в дискурсі є індивідуальною версією мовця (ідіоверсією).


У пункті 2.2.6 “Функціонально-семантичні категорії дискурсу” автором виділені й охарактеризовані текстотвірні категорії дискурсу: обов’язкові – персональності, модальності, аспектуальної темпоральності, інтенціональності та зв’язності, і факультативні – ввічливості, належності, інтенсивності, причинно-наслідковості тощо, котрі знаходять своє відображення у базових текстотвірних категоріях, якими оперує мовна особистість. Саме її тезаурус і забезпечує, як показано у дослідженні, встановлення семантичних зв’язків у дискурсі (пункт 2.2.7 “Тезаурус мовної особистості як інструмент встановлення семантичних зв’язків у дискурсі”). Відзначене у роботі розширення концептуального простору по історичній ординаті, скасування інформаційних табу, настанова соціуму на переосмислення свого історичного шляху (а отже, і переосмислення метамови), сприяє, окрім іншого, закріпленню тезаурусних змін в українській мові. Чи не найголовніша роль у цьому процесі належить сучасним засобам масової інформації, що здатні регулярно актуалізувати у сучасному дискурсі ті чи інші фонові знання, настанови, оцінки тощо.


У пункті 2.2.8 “Евалюативність дискурсу: семантична актуалізація оцінності та ціннісні домінанти” викладені результати дослідження евалюативності як категорії дискурсу на матеріалі одного з найбільш евалюативно насичених різновидів сучасного масовоінформаційного дискурсу – політичного, в основі прагматико-семантичної організації якого лежать оцінні концепти. Як різновид оцінного політичний дискурс відрізняється від інших видів дискурсу не тільки своїм специфічним лексично-граматичним, структурним, прагматичним наповненням, але й неодмінною семантичною актуалізацією оцінності. Основний вектор цінностей в українському політичному дискурсі розташовується в секторах моральних і універсальних цінностей. Аргументаційні стратегії дискурсу українських політиків відображають прагнення їхніх партій впливати на моральні та універсальні принципи. Натомість критика політичних супротивників обґрунтовується фактами порушення ними вказаних цінностей.


Третій розділ – “Мовна репрезентація дискурсу (лінгвістичні особливості та жанрові форми політичного дискурсу у сучасному інформаційному просторі України)” розкриває варіативність мовного втілення дискурсу. На матеріалі політичних текстів сучасної української періодики проаналізовано мовне розгортання теми у політичному дискурсі, особливості (у тому числі лексико-фразеологічні) мови журналістських текстів політичного спрямування, новий стилістичний канон політичного мовлення (підрозділ 3.1 “Політична мова як відображення політичної діяльності”). В розділі з’ясовано також дискурсні можливості та властивості інтерв’ю з політиком, виділено й досліджено як оригінальні жанрові форми актуалізації сучасного політичного дискурсу такі тематично та функціонально розмаїті жанри, як політичний фольклор і гасло (підрозділ 3.2 “Жанрова палітра сучасної політичної преси”).


Політичний дискурс є інституціональним видом спілкування і визначається нами як смислове наповнення тексту, що відображає політичну ситуацію в соціумі. Наявні досі схеми лінгвістичного аналізу політичних текстів здебільшого однобокі та поверхові. У нашому дослідженні (пункт 3.1.1 “Основні підходи до аналізу мовної репрезентації політичної діяльності”) пропонується новий, значно деталізованіший підхід до аналізу мови політичного тексту, що передбачає його розгляд за такою схемою:


1. Прагматичний аналіз: 1.1. Мовна функція тексту; 1.2. Ступінь мовної дії тексту у соціально-політичних умовах (мовних іграх); 1.3. Наявність мовних ознак, в яких прямо чи опосередковано висловлена думка автора.


2. Лексичний аналіз: 2.1. Доцільність та особливості вживання окремих ключових понять і значущих слів; 2.2. Лексичний склад тексту (полісемія, омонімія, синонімія, антонімія, архаїзми, неологізми, евфемізми й перифрази); 2.3. Функції стилістично маркованої лексики; 2.4. Вплив стилістично маркованої лексики на сприйняття теми тексту; 2.5. Образна та емоційно-експресивна лексика (наявність/відсутність “малюнка” у тексті).


3. Семантичний аналіз: 3.1. Вживання тропів та стилістичних фігур; 3.2. Значення вживання фразеологізмів у прагматичному аспекті; 3.3. Син-таксис тексту; 3.4. Відповідність структурованості мовних та синтаксичних одиниць головній темі тексту.


4. Тексто-лінгвістичний аналіз: 4.1. Наявність основних ознак тексту (континуум, когезія, інтеграція); 4.2. Мовне функціонування логіко-аргумен-таційного підходу до вираження теми.


5. Стилістично-візуальний аналіз: 5.1. Стилістична належність мовних одиниць; 5.2. Цілісність стилю; 5.3. Дотримання стилістичних норм.


Існуючи у межах ширшого – загальнокультурного дискурсу – політичний дискурс як різновид масовоінформаційного охоплює більшість тем, що стосуються різних сфер суспільного життя. Для усього жанрового розмаїття політичних текстів ЗМК (за винятком інтерв’ю, якому властива аморфна тематична структура) характерне обмеження, як правило, однією провідною темою. Основним засобом досягнення тематичної однорідності тексту виступає тематична близькість окремих висловлювань (речень, надфразних єдностей і т. д.), що проявляється у зв’язках тематичних аспектів, підтем.


Нами запропонована схема (пункт 3.1.2 Мовне втілення теми у політичному дискурсі), що дає змогу структурувати процес аналізу тематики політичного дискурсу:


1. Макротема тексту: 1.1. Тип тематичної структури; 1.2. Тип розвитку теми або підтем основної теми; 1.3. Наявність тематичної близькості між висловлюваннями підтем однієї теми або двох різних тем у межах однієї макротеми; 1.4. Дотримання часових меж розгляду теми.


2. Тип формулювання теми (докладний, за допомогою ключових слів).


3. Наявність і вмотивованість латентної теми.


Розгляд сучасного українського політичного дискурсу через призму наявних у ньому семантико-мовних опозицій (пункт 3.1.3 “Мовна опозиція як дискурсивний чинник”) виявляє, що найчастіше тут використовуються ті пізнавальноціннісні парадигми, котрі можна подати як ментальні співвідношення “конфлікт – насилля – загибель (хвороба)”; “неприйняття – співчуття – звинувачення”; “хворобливість – аморальність”. На мовну структуру, зорієнтовану на референційну ідеографічну парадигму “конфлікт – насильство – загибель”, накладається модальна ідеографічна парадигма “неприйняття – співчуття – звинувачення”. Модус неприйняття є одним із найпоширеніших у публіцистиці взагалі, і виражається він раціонально-оцінним повтором старого та емоційного образним зіставленням його у підтексті з новим. Модус співчуття і модус звинувачення також виражаються як у підтексті, так і у вигляді образного зіставлення.


Загалом вербальні форми існування сучасного українського політичного дискурсу, описані у пункті 3.1.4 Лексико-фразеологічна характеристика сучасного політичного дискурсу”, характеризуються, з одного боку, стандартизацією істотно оновленого словника функціональної політичної лексики та фразеології (у тому числі – і шляхом запозичень) і переходом до нормального стилістичного тексту; з іншого боку – тенденцією до метафоризації та деспеціалізації політичної мови, використанням у ній розмовно-зниженої лексики. Окрім того, політичній мові сьогодення, як показано у пункті 3.1.5 “Неоднозначність та езотеричність політичного мовлення”, притаманні змістова невизначеність, неоднозначність (що спричинено як семантичними (абстрактність та широта значення, розмитість семантичних кордонів, складність значення, відносність визначень), так і прагматичними (маніпулятивність, рятування іміджу, уникнення конфлікту або контролю) чинниками), а також таємничість мовлення, езотеричність, котра частково компенсується здатністю реципієнтів політичного дискурсу до здогадування.


У дисертації наводяться результати дослідження молодіжного політичного тезаурусу (базові актуальні політичні поняття – політика, мітинг, вибори, влада), одержані під час експерименту, що проводився з групою студентської молоді (80 осіб) Київського національного університету ім. Тараса Шевченка за методом вільних асоціацій (пункт 3.1.6 Молодіжний тезаурус політичного дискурсу). Аналіз отриманих даних свідчить, що навіть в однорідних соціальних групах (у нашому випадку мова йде про студентів) поки що немає єдиних політичних еталонів вибору. Звичайно в описі своєї політичної поведінки молодий міський виборець здебільшого послуговується загальноприйнятою політичною лексикою: політик, демократ, влада, депутат, диктатор тощо. Однак тлумачення цих еталонних слів дуже далеке від того, що можна вважати нормою, а в асоціаціях, які вони викликають, домінує негативне емоційне забарвлення. Головний висновок, який випливає з контексту наших міркувань, зводиться до того, що якщо ми не можемо зафіксувати цілісний політичний дискурс у соціально однорідній групі, то тим більше проблематичним стає політичний дискурс у великих “горизонтальних” і “вертикальних” загалах – тут можна стверджувати про існування своєрідних розривів у ланцюзі політичних комунікацій.


Однією з причин такої неоднорідності і нестабільності сучасного українського політичного дискурсу є загальновідомі суспільно-політичні зміни наприкінці минулого століття на тепер уже пострадянському просторі. Лінгвістично їхні наслідки виявилися, зокрема, й у тому, що у цей період (кінець 80-х – початок 90-х років ХХ століття) почала формуватися нова стилістична норма (особливості цього процесу висвітлено у пункті 3.1.7 “Новий стилістичний канон у мові політики”), що передбачало ліквідацію з узусу тієї частини мовного фонду ЗМІ, яка пов’язується у свідомості носіїв мови із віджилою системою ідеологічних та культурних цінностей. Особливої стилістичної значущості набувають стилістичні “стикування” мовних одиниць, котрі об’єднують старі й нові тенденції слововживання (цей мовний прийом включення “нових” слів у старі серії фразеологізмів, кліше використовується у більшості сучасних видань), – такі семантико-стилістичні “зриви”, контрасти, виступають внутрішньо виправданим, семантично багатим елементом системи.


Зміни загальних параметрів стилістичної норми відбуваються в трьох основних напрямках:


По-перше, чинник теми повідомлення поступово втрачає релевантність, тобто зі змістової структури тексту усувається основний стилетвірний центр (у радянські часи саме тема задавала спосіб породження текстів відповідно до газетної норми, тобто вона визначала функціонально-комунікативний тип тексту – основну інтенцію та мовні засоби її втілення).


По-друге, різні чинники (перехід на новий код, комунікативний намір автора) спричинили відродження такої органічної риси газетного тексту, як стилістична багатомірність (втрачена в радянський час). Це стилістичне явище відповідає “плюралізму” (розмаїттю індивідуальних лексиконів, поданих у газетній мові без попередньої модифікації, правки [йдеться, звісно, не про літературну редакцію, а про уніфікацію, “унормування”]).


По-третє, якщо основу стилістичної норми мови радянської преси творила схема розподілу мовних засобів (парадигма “трьох стилів”: високе – нейтральне – знижене), “верхнім” полюсом якої була “передова стаття”, всілякі офіційні інформації, а “нижнім” – фейлетон, то нова система успад-кувала від зруйнованої старої лише її “нижній” полюс. Ознаки фейлетону сьогодні поширені на всі функціонально-комунікативні типи текстів. Фейлетон як самостійний жанр майже цілком зникає з газети; “фейлетонні” правила побудови тексту засто­совуються для всіх типів текстів.


Дослідження жанрового розмаїття сучасного українського політичного дискурсу (підрозділ 3.2 “Жанрова палітра сучасної політичної преси”), яке охоплює потужний спектр класичних публіцистичних жанрів, а також специфічні форми художньої публіцистики та фольклору, здійснене на прикладі інтерв’ю (один з найбільш популярних у сфері політики класичний жанр), гасла (жанр, що реалізує себе лише в ідеолого-політичній сфері) та політичного фольклору (оригінальний специфічний жанровий прояв політичного дискурсу).


Процес комунікації між журналістом і фахівцем у політичному інтерв’ю (аналізується у вузькому його тлумаченні – як розмова журналіста з політиком) виступає у вигляді дискурсу, з огляду на зумовленість інтерв’ю екстра-лінгвістичними чинниками, подієвим аспектом, цілеспрямованістю соціальної дії (описані в пункті 3.2.1 “Дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком”). Основною його одиницею є так званий дискурсивний хід. Вихідним пунктом для класифікації дискурсивних ходів виступає властиве для діалогічного принципу розходження між ініціювальним і респондентським ходами, яке, все ж, не охоплює всі основні типи дискурсивних ходів, оскільки існує ще й змішаний (реактивуючий) хід, що містить як ініціювальні, так і респондентські компоненти (характерно для дискурсів з рівноправними учасниками). Ця взаємозалежність дискурсних ходів – дискурсивна когеренція – базується на зумовленості кожного наступного дискурсивного ходу попереднім і виражається в специфічних граматичних, тематичних і комунікативно-функціональних відношеннях між ними. Усі діалогічні репліки інтерв’ю, не залежно від їхнього типу, у своїй сукупності “працюють” на досягнення його цільових завдань, що визначає, крім іншого, і вибір стратегії при створенні певного тексту.


Тематично та функціонально розмаїтим жанром, котрий акумулює на собі зміни суспільно-політичного життя, є політичне гасло – концентрована політична ідея (докладно аналізується у пункті 3.2.2 “Гасло як жанр у функціональній структурі жанрового політичного простору в період передвиборчих кампаній”). Нерідко воно виявляється вторинним за походженням, оскільки жанрова подвійність програми партії (належність до агонального та ритуально-епідейктичного жанрів) уможливлює перетворення її основних принципів на гасла, що використовуються політиками – представниками цих партій – під час їхньої передвиборчої кампанії. Результативність використання цього жанру значною мірою залежить від ступеня дотримання таких сформульованих нами вимог, як лаконічність, інформативність, емоційність, переконливість, оригінальність, повторю-ваність різними ЗМІ у різних – текстових, звукових, візуальних та графічних – формах (листівки, плакати, бігборди, політичні ролики тощо).


Оригінальною жанровою формою актуалізації сучасного політичного дискурсу є різновиди художньої публіцистики та фольклору (висвітлюються в пункті 3.2.3 “Сучасний політичний фольклор”). Це, по-перше, так звана “громадянська поезія” на політичну тематику (вірші від професійних поетів та “вірші з пошти”); політична частівка; “лубкова” пісенна поезія, що має як усну, так і письмову форму буття; по-друге, такі численні та розмаїті поетичні і прозові жанри, як байка, “казка”, гумористичні та абсурдні жанри, памфлет, епіграма, анекдот на політичну тему; по-третє, малі форми: політичні афоризми, “крилаті слова”, своєрідні “обзивання” та ін. Усе це розмаїття жанрових форм поєднують насамперед спільні функції: примітивізації та структуризації складної картини світу, афективна та формально-конструктивна функції. Спільною, що не менш важливо, є і їхня модальна домінанта – іронія або сарказм. Найбільшу інтенсивність породження текстів цих художньо-публіцистичних і фольклорних жанрів спостерігаємо в опозиційних виданнях, адресатом яких є, передовсім, люди старшого покоління.


У тісному співіснуванні інформаційних, аналітичних та художньо-публіцистичних жанрових форм сучасного українського політичного дискурсу втілюється протистояння двох різноспрямованих тенденцій: з одного боку – до жанрової компресії текстів ЗМК, з іншого – до їх інтелектуально-смислової ампліфікації.


 


ВИСНОВКИ


 


У дисертаційному дослідженні узагальнено наукові погляди на проблему категоріальних елементів наукового поняття дискурсу, вироблено прагматико-семантичну модель дискурсу, а також виявлено комунікативну та національно-культурну специфіку її актуалізації в українській газетній політичній публіцистиці, що дало змогу зробити низку висновків:


І. Дискурс – це складний соціолінгвальний феномен сучасного комуніка-тивного середовища, який, по-перше, детермінується (прямо чи опосередковано) його соціокультурними, політичними, прагматично-ситуативними, психоло-гічними та іншими (конституючими чи фоновими) чинниками, по-друге, має “видиму” – лінгвістичну (зв’язний текст чи його семантично значущий та синтаксично завершений фрагмент) та “невидиму” – екстралінгвістичну (знання про світ, думки, настанови, мету адресанта, необхідні для розуміння цього тексту) структуру і, по-третє, характеризується спільністю світу, який упродовж розгортання дискурсу “будується” його репродуцентом (автором) та інтер-претується реципієнтом (слухачем, читачем тощо).


Вихід сучасної теорії журналістики на рівень дискурсу – обєднувального начала процесу комунікації, уведення поняття дискурсу у категоріальний апарат журналістикознавства матиме не лише методологічне значення – це внесе відповідні корективи й у саму практику журналістської творчості, оскільки, усвідомивши важливість врахування дискурсивних чинників (і на етапі вибору теми, і під час її розробки), журналісти отримають змогу творити інформаційно виразніші, зрозуміліші читачеві (слухачеві, глядачеві) тексти, що, закономірно, суттєво посилить ефективність упливу сучасних ЗМІ на формування громадської думки українського соціуму.


ІІ. Становлячи передовсім мовний потік, мову в її постійному русі, що вбирає в себе все розмаїття історичної епохи, індивідуальних і соціальних особливостей комунікантів та тієї комунікативної ситуації, в якій відбувається спілкування, дискурс стає відображенням національного менталітету і культури (національної, загальної та індивідуальної) у всіх її проявах.


ІІІ. З огляду на надзвичайну неоднорідність своєї природи, вербальної та невербальної водночас, дискурс як комунікативне явище потребує комплексного підходу і залежно від поставленої дослідником мети може вивчатись як суто лінгвістичними методами, так і методами інших гуманітарних наук (психології, загальної теорії комунікацій, філософської герменевтики тощо). Проведене нами дисертаційне дослідження (із врахуванням наукових здобутків лінгвістики та багатьох суміжних галузей гуманітарного знання) дає підстави зробити такі висновки:


1. Дискурс як явище сучасного комунікативного середовища є результатом мовленнєво-комунікативної діяльності. Однак, усупереч поширеним у сучасній науці поглядам, дискурс завдяки своїй комунікативно-діалогічній природі постійно розвивається, набуваючи дискретних характеристик.


2. В основі будь-якого дискурсу, в якій із форм – монологічній чи полілологічній – він не існував би, лежить внутрішня діалогічність, котра є організуючим принципом, спільним і для діалогу, і для монологу.


3. Ключовим моментом у розвитку дискурсу – як ситуативно-зумовленого, так і ситуативно-вільного – є суперечність у сферах: суб’єкт/суб’єкт, суб’єкт/об’єкт або суб’єкт/цінність. Дискурс може бути спрямованим на попередження суперечності, на її подолання чи, навпаки, на загострення.


Подолання суперечності відбувається лише в умовах реальної комунікації – саме тоді й можна вести мову про справді комунікативний дискурс. Ідеальною для комунікативного дискурсу мовленнєвою ситуацією є така, за якої діалог не спотворюється ні випадковим упливом зовнішніх чинників, ні перешкодами, що виникають у самій структурі комунікації. Подібна мовленнєва ситуація унеможливлює перекручення дискурсу, зумовлюючи таку структуру комунікації, яка створює однакові (симетричні) умови вибору та здійснення мовленнєво-комунікативних дій для всіх учасників.


4. Комунікативний дискурс як засіб соціальної взаємодії є новою формою політичної, наукової, організаційної й технічної сили суспільства, за допомогою якої індивід чи сукупність індивідів здійснюють обмін інформацією. Виконуючи зв’язну функцію, комунікативний дискурс виступає найважливішим механізмом становлення індивіда як суспільної особистості і провідником настанов соціуму, що регулюють дії учасників дискурсивного діалогу. Одним із основних чинників породження комунікативного дискурсу є комунікативний акт, у котрому беруть участь комуніканти, що у формі безпосереднього чи опосередкованого діалогу творять висловлювання (тексти) та інтерпретують їх засобами національної мови.


5. Основна відмінність дискурсу від тексту полягає у властивих першому ідеях розвитку та зумовленості екстралінгвістичними чинниками, а відмінність між дискурсом і мовленням – у чітко вираженій соціальній орієнтації першого й індивідуальному характерові другого. Дискурс – це своєрідне “віддзеркалення” тексту в свідомості конкретного індивіда у конкретній ситуації в конкретний момент. На відміну від тексту, він є носієм не тільки інформації, а й усього, що її спричинило: чинників, що породжують нову інформацію і нові тексти. “Записати” дискурс повністю так само неможливо, як неможливо “записати” хоча б одну мить життя людини – у всій сукупності її слухових і зорових вражень, дотикових, нюхових, смакових, соматичних відчуттів, психологічних переживань, потоку думок тощо. Текст становить “упаковану” комунікацію, включаючи в згорненому вигляді не тільки всі елементи комунікативного акту, а й сигнали для їх дешифрування, але це ні в жодному разі не означає, що текст є дискурсом, адже дискурс у філогенезі передує тексту, подібно до того, як діалог передує монологу, а мовлення – мовній системі.


6. Архітектоніка дискурсу – це своєрідна макроструктура, яка, з одного боку, є семантичною, бо вміщує в собі основну тему, представлену у вигляді ієрархії семантичних пропозицій, а, з іншого – прагматичною, що задає прагматичну спрямованість мовлення і водночас об’єднує дискурс як послідовність в єдине ціле. Здійснення дискурсиву на семантичному рівні є необхідною передумовою здійснення його на рівні прагматичному.


7. Основними елементами прагматичної структури дискурсу є прагматичний фокус, що маючи характер універсалів відображає найбільш загальні та істотні ознаки дискурсу і так звані “периферійні” об’єкти, котрі подаються як наявна реальність, що її необхідно окреслити. Прагматичний фокус виступає зв’язною ланкою між учасниками дискурсу – у випадку політичного – політиком/політологом/журналістом (і його ставленням до дійсності, яку він описує, коментує, аналізує тощо) та читачем/слу-хачем/глядачем (і його ставленням до тексту – матеріального сліду дискурсу).


8. Прагматична організація дискурсу залежить від використаних у процесі його породження стратегій. Під час творення політичного дискурсу комунікантами звичайно застосовуються такі стратегії: конструктивно-генеративна (передбачає побудову тексту згідно з чітко визначеним комунікативним завданням), транспозитивна (передбачає “переклад” однієї з форм безпосередньої усної комунікації у текстову форму); побудови дискурсу за існуючою або аналогічною текстовою моделлю (використовується під час створення гасел, агіток тощо); безадресатна (записи “для себе”) та трансформуюча (пов’язана з переробленням тексту, в результаті якої з’являються тексти інших прагматичних класів).


Методом досягнення прагматичних цілей політичного дискурсу є аргументація, у процесі якої в ідеалі відбувається синхронізація та узгодження перебігу думок автора (професійного політика чи журналіста) з думками реципієнта, а також максимально можливе зближення авторської та реципієнтської ментальних моделей об’єктивного світу, їхніх політичних переконань. Аналіз сучасного українського політичного дискурсу в динаміці його розвитку за роки незалежності України свідчить, що якщо на початку 1990-х років перевага надавалася емоційній аргументації, то з часом українські політики почали звертатись і до інших її типів, а саме: логічної, котра передбачає звертання до вже існуючих цінностей адресата; діалектичної, що відображає зміни ціннісних переваг, тобто переструктурування ціннісної ієрархії адресата; породжувальної, що стимулює оновлення системи цінностей, тобто заміну у свідомості адресата старих елементів-категорій новими.


9. Дискурс має передовсім соціальне спрямування, а текст є, по суті, системою, зорієнтованою відносно центру, яким виступає “я” мовця, що моделює дискурс (через призму власних цінностей) у двох вимірах: “тут” і “тепер”. Стосовно політичного дискурсу можна говорити про кореляцію його елементів у ЗМК – двох його центрів, виражених через поняття “я” та “універсум” і модальності як такої характеристики журналістського тексту, без якої світ цього тексту не існує. Це співвідношення задане особистісними характеристиками суб’єкта дискурсу (зокрема, його дискурсивними можливостями, що визначаються особливостями його внутрішнього мовлення, наявніс­тю спільних із реципієнтом фонових знань тощо) та його комунікативною метою як ключовими чинниками, котрі детермінують увесь розвиток дискурсу.


З огляду на те, як співвідноситься сказане мовцем з реальністю, яку мету щодо відтворення цієї реальності він ставить і за яким принципом будується дискурс, що постає як результат мовленнєвої діяльності, спрямованої на відображення в той чи інший спосіб цієї реальності, можна виділити кілька основних прагматичних моделей дискурсу – модель-реалію, квазіреальну модель, модель-метаморфозу, модель-алегорію та категорійну модель. Сучасний політичний український дискурс твориться переважно за реальною прагматичною моделлю у таких її різновидах, як актуальна, евокативна, екстраполяційна, оптативна та ілюзорна.


10. Змістова структура дискурсу є результатом комунікаційного синтезу змістових аспектів мовного, психологічного, соціологічного, когнітивного та естетичного явищ. Комунікативна цілісність дискурсу виражається у комунікативній наступності його складників, тобто у присутності в ньому змістової ієрархії, за якої кожне наступне судження спирається у комунікативному плані на попереднє: тема-рематичний поділ властивий як кожному окремому висловлюванню, так і дискурсу загалом. Саме завдяки своєму відновлювальному характеру, тема-рематичний ланцюжок утворює тимчасові змістові межі дискурсу.


Процес семантичного розгортання дискурсу фіксується у сукупності синтагм, котрі можна виділити на всіх рівнях мови (як на рівні словосполучення, так і на морфемному (морфосинтагми), на міжфазовому (фразосинтагми) рівнях і т. п.). Будь-яка синтагма, в силу реляційно-операційної двоїстості дискурсу, може бути подана і як двокомпонентна структура, і як двофазова дія. Синтагма, як мовна дія, складається з двох фаз: підготовчої (профази) і виконавчої (епіфази); друга фраза випливає з першої. У значеннєвому плані епіфаза перетворює або ж результує той зміст, носієм якого є профаза.


11. Семантичне наповнення і прагматика політичного дискурсу зумов-люють наявність у його основі оцінних концептів, які нерідко мають категорійне значення. Безпосередній зв’язок політичного дискурсу з ціннісними орієнтаціями в суспільстві дає всі підстави віднести його до оцінних дискурсів, в яких визначальними прагматичними структуро-творчими чинниками є аксіологічні стратегії.


12. Категорійне значення для аналізу семантики політичного дискурсу мають поняття “своє” та “чуже”, котрі нерідко виступають синонімами понять “добре” і “погано”, “прийнятне” і “неприйнятне”. Комунікативна категорія “чужого”, яка лежить в основі дискурсу боротьби, стосується практично всіх сторін політичної комунікації і проявляється на всіх її рівнях: і в структурах висловлювань, і в текстовій організації, і в комунікативній структурі дискурсу в цілому. Опозиція “своє” – “чуже” (стара стилістична норма) поступово трансформується в опозицію “нове” – “старе”, що передба-чає повноцінне функціонування сфери “своє” в межах національної політики. Нова стилістична норма формується на тлі старої, водночас відбувається руйнація старої стилістичної системи, що зумовлено її непридатністю для сучасного газетного узусу. Центром у новій стилістичній нормі стає особистість журналіста, який творить новий тип журналістського тексту, без старих стереотипів та кліше.


13. Для вербального втілення політичного дискурсу сучасної України, як засвідчив аналіз газетних матеріалів української преси, характерно: 1) формування нової стилістичної норми; 2) постійне й динамічне оновлення політичного словника; яскрава метафоризація та контрастність політичної мови; 3) широке використання розмовно-зниженої лексики; 4) деспеціалізація термінів і водночас тенденція до їх стандартизації; 5) активізація запозичень (особливо – з англійської мови); 6) змістова невизначеність, неоднозначність, спричинена як семантичними, так і прагматичними чинниками; 7) езотерич-ність політичного мовлення.


14. Жанрова палітра сучасного українського політичного дискурсу дуже широка – від класичних публіцистичних жанрів до таких форм художньої публіцистики та фольклору, як “громадянська поезія”, політична частівка, байка, “казка”, гумористичні та абсурдні жанри, памфлет, епіграма, анекдот тощо.


Один із найбільш популярних у сфері політики жанр – інтерв’ю, що становить єдність особистісного та соціально орієнтованого спілкування, в якому на перший план висувається соціальна орієнтація. Одиницями полі-тичного дискурсу, жанрово оформленого як інтерв’ю, є так звані дискурсивні ходи, котрі можуть збігатися з елементарними одиницями комунікації, тобто мовними актами, але, маючи більш комплексну струк-туру, не дорівнюють їм. Усі дискурсивні ходи перебувають у тісному взаємозв’язку – дискурсивній когеренції, яка ґрунтується на тому, що партнери по комунікації оформлюють кожен дискурсивний хід у змістові та комунікативні рамки, створені попередніми висловлюваннями. Дискурсивна когеренція виражається в специфічних граматичних, тематичних і комунікативно-функціональних відношеннях між окремими ходами. Основним методом, за допомогою якого в інтерв’ю учасниками політичного дискурсу реалізуються певні чітко визначені стратегії, є фокусування, що забезпечує дієвість ілокутивної функції дискурсивного процесу.


До нових жанрових форм вираження політичних поглядів належить гасло – жанр, що реалізує себе лише в ідеолого-політичній сфері, акумулюючи зміни суспільно-політичного життя. Найважливішими передумовами ефективності гасла як жанру політично-громадського заклику є: 1) лаконічність; 2) інформа-тивність та емоційність; 3) доповнення візуальним додатком (фото, малюнок, графіті); 4) повторюваність у всіх видах ЗМК (трансформовано, але не до невпізнанності).


Доволі оригінальний специфічний жанровий прояв політичного дискурсу – політичний фольклор, звернення до якого пояснюється комунікативними та гносеологічними потребами “споживачів” сучасного політичного дискурсу. Художньо-публіцистичний текст (основна тематика: “політична картина світу”, “стан справ в українському соціумі”, “економічна та політична ситуація в Україні останніх років”) дозволяє подавати дійсність з її склад-ними культурно-історичними об’єктами, неоднозначними політичними та економічними явищами у спрощено структурованому та узагальненому вигляді, втілюючи таким чином тенденцію до спрощення мови текстів ЗМК, що протистоїть сильнішій тенденції – до інтелектуалізації мови текстів ЗМК, ускладнення семантики номінативних одиниць і синтаксичної будови тексту.


15. Властивий сучасному українському інформаційному просторові демократизм виявляється не лише у вільному вираженні поглядів, а й у дискурсивному акумулюванні громадського інтелекту, зорієнтованості ЗМК та їхньої аудиторії на розвиток політичних ідей, що обговорюються.








Москальская О.И. Грамматика текста. – М.: Высшая школа, 1981. – 183 с.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины