| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну, практичну та теоретичну значущість роботи, визначено об’єкт, предмет і напрямки дослідження, сформульовано мету, завдання та методи аналізу фактичного матеріалу, наведено дані про апробацію роботи.
У першому розділі “Теоретичні засади дослідження семантики кольоративів у поетичній мові” відзначено, що індивідуальна поетичномовна картина світу є особливим модусом естетичного осягнення дійсності. Її феномен визначається взаємодією кількох чинників: з одного боку, вона виростає з національної мови і її словника, що відбиває народнопоетичне осягнення людиною світу, з іншого, – формується під впливом традицій поетичного мовлення з його естетичною настановою; нарешті, є результатом індивідуальної мовотворчості, особистих уподобань і орієнтирів автора. Тому, аналізуючи мовне поле кольору в індивідуальній поетичній картині світу, слід брати до уваги об'єктивні та суб'єктивні фактори його формування. Серед об'єктивних чинників визначальними є: 1) особливості смислового наповнення колірних концептів у національній мовній картині світу; 2) традиції творення колірних образів у мові фольклору та художньої літератури. Разом із тим продовження та розвиток традицій поетичного барвокористування (а також відштовхування від традицій) слід розцінювати як суб'єктивний процес, що відповідає ідейно-художнім настановам творчості митця.
У сучасній українській мові кольоронайменування утворюють кількісно багате та якісно різноманітне лексико-семантичне поле. Кольороназви, що входять до його складу, відзначаються неоднаковим семантичним наповненням (колір може виражатися експліцитно чи імпліцитно), різною словотворчою структурою та граматичним оформленням. Його домінантними одиницями є номінації червоний, жовтий, синій, зелений, білий, чорний, сірий, що відображають базові колірні уявлення людини й належать до констант духовної та матеріальної культури.
Досліджуючи семантику кольоративів, реалізовану в поетичній мові, виходимо з розуміння, що їх семантична структура є багатошаровим комплексом із семою кольору, на яку можуть накладатися конотативні ознаки, пов’язані з: 1) глибинним змістом, зумовленим народними міфологічними уявленнями; 2) фольклорними та літературними традиціями; 3) індивідуально-авторським баченням світу. Ієрархія сем у структурі значення кольоратива може бути різною: від переважання денотативного компонента до повного його згасання й виходу на перший план емоційно-оцінних, символічних компонентів. Назви з імплікованою колірною ознакою (наприклад, небо на позначення голубого кольору) містять сему кольору в конотативному компоненті.
Аналізуючи окремі мікрополя як цілісні явища, що відзначаються прикметними ознаками своєї структурної організації й семантичного наповнення, слід ураховувати граматичну природу досліджуваних явищ, переважно атрибутивний характер кольоронайменувань, а значить розглядати окремі номінації в їх синтагматичних і парадигматичних зв'язках. Виявлення в межах поетичного ідіостилю парадигми значень, смислових відтінків спонукає до визначення місця й ролі аналізованих словообразів у структурі поетичного тексту, розгляду взаємодії смислу художнього цілого та його окремого складника. У дослідженні функціональних властивостей кольоративів необхідно зважати й на ключові образи художнього світу поетеси, що є носіями концептуальної інформації та безпосередньо пов’язані з ідеями, темами й мотивами її творчості.
У другому розділі “Художньо-естетична реалізація лексико-семантичного поля кольоративів у поетичній мові Ліни Костенко” відповідно до домінантних колірних номінацій виділено сім мікрополів, в окреме мікрополе об’єднано назви неозначених кольорів. Визначено кількісне наповнення кожного мікрополя: до мікрополя білого кольору належать 86 номінацій, чорного – 53, сірого – 31, червоного – 44, жовтого – 59, зеленого – 9, синього – 24, неозначених кольорів – 34. У їх складі виділено кольоративи із загальномовними, фольклорними, усталеними поетичними, а також індивідуально-авторськими значеннями. Крім того, окреслено реалії та поняття, що в поетичній картині світу Ліни Костенко є носіями відповідної барви.
Прикметним щодо якісного та кількісного наповнення є мікрополе назв білого кольору, складники якого репрезентовані 419 відповідними слововживаннями в поетичній мові Ліни Костенко. Ядерною лексемою окресленого поля виступає кольористична назва білий, навколо якої об'єднуються номінації біластий, білявий, білозубий, білий-білий, білий-пребілий, білий-білий-білий, біло, біліти, побіліти, збіліти, відбілювати, побілілий, побілений, небілений; русий, русявий, русявокосий; молочний; лебединий; крейдяно; блідий, блідесенький, поблідлий, збліднути, пополотніти; кришталевий, діамантовий, перлистий, мельхіоровий; сивий, чорно-білий, біло-сірий та ін. Крім того, асоціативне враження білого кольору викликають індивідуально-авторські образи на зразок березова зима. У межах аналізованого мікрополя розглядаємо слова із семою “блиск”, “світло”, “сяйво” (ясний, світло, світлий, пресвітлий, сліпучий, блискучий, поблискувати та ін.) на підставі їх етимологічної спорідненості й особливостей реалізації семантики в поетичних текстах.
Характерні риси художньо-естетичної реалізації складників означеного мікрополя зумовлюються настановою автора на актуалізацію, з одного боку, їх усталених значень, з іншого, – образно-символічних, пов’язаних із семіосферою української міфології та фольклору. Це зумовлює напрямки й особливості функціонування відповідних кольороназв у поетичних текстах Ліни Костенко. У своїх прямих значеннях кольоративи, що передають ознаку “білий”, функціонують у пейзажних замальовках: “Дубовий Нестор дивиться крізь пальці / на білі вальси радісних беріз”; “Біліють хмари беріз”; “Перелилася на терасу / молочна піна черемшин”. У зимових пейзажах Ліни Костенко ознака “білий” може виражатися опосередковано: найчастіше це образні парадигми з назвами предметів одягу: “В цьому році зима не вдягала білої свити”; “Ідуть у білих каптурах дерева”; “Стояли сосни в білих кімоно”. Кольористичний ефект сліпучої білизни снігу передають індивідуально-авторські образи з назвами блискучих речовин : “Сліпучий магній снігових пустель”; “І наче склом заповнений туман, / упала перша паморозь на віти”; “Село в снігах, як чаша кришталева, / у срібних жилках скованих дерев”.
Реалізація образно-символічних значень пов’язана насамперед із використанням фольклоризмів з компонентом білий: білий світ, білий день, біла хата, білий кінь, білий камінь, біле личко, білі руки. Актуалізовані поетесою образні формули більшою чи меншою мірою пов’язані з провідними мотивами її творчості. У зв’язку з цим слід виділити ключовий образ поетичної картини світу Ліни Костенко білий світ (понад 20 слововживань), що виступає з усталеним значенням “земля з усім, що на ній існує ” (“І добре тобі, і весело на білому світі жити”) та набуває виразної емоційно-експресивної маркованості й осмилюється як джерело життєдайних сил, основа людського існування (“Який же безмежний ти, / білий світе! / О земле, /яка неосяжна ти!”). У поетичних контекстах він може зазнавати авторських модифікацій шляхом відновлення в значенні атрибутивного компонента семи кольору, зокрема, через протиставлення білого і чорного кольорів: “А світ був не білий. / Він чорний був і кривавий./ Лежали під небом обвуглені пустирі”.
Ускладнення поетичної семантики назв білого кольору відбувається в контекстах, де вони поєднуються з абстрактними поняттями: біла тиша, білий біль, збіліти в гнів, біла душа, білий сміх. У таких образних сполуках у семантиці кольоративів денотативний компонент відступає на периферію, натомість увиразнюються емоційно-оцінні елементи. Так, словесно-образне структурування концептуально навантаженого поняття душа відбувається через асоціації з білим (ясним, світлим) кольором, що підкреслюють чистоту, праведність душі: “Ковбані слів отруйні для пиття. / Відбілює душа свою велику правду / у книзі споминів, над річкою буття”; “Тільки душа в тебе прекрасна – / чиста, надійна, / правдива / і ясна”. У цьому семантичному ключі слід розглядати оригінальний образ душі з використанням словосполуки білий сміх: “І не знало міщанське кодло, / коли я захлиналась лихом, / що душа між люди виходила / забинтована білим сміхом”. Поетична парадигма душа – сміх породжує місткий смисловий комплекс. З одного боку, відбувається диференціація оцінки сміху через колір, з іншого, – в образі забинтованої душі акцентується сема ”змучена, поранена”.
Аналіз мікрополя назв чорного кольору засвідчив, що для поетичної мови Ліни Костенко характерною є реалізація його складових переважно з переносним значенням. Традиційним і найбільш поширеним є уявлення про чорний колір, психологічно пов'язане з негативними почуттями (страх, туга, печаль, розпач), що й визначає загальну тенденцію реалізації його оцінної семантики. У поетичній мові Ліни Костенко відзначаємо такі традиційні кольористичні образи, семантика яких виражає негативні емоції, вчинки: чорний розпач, темна зловтіха, помисел чорний, темна хмара відчаю, чорні бурі пристрастей людських. Епітет чорний, сполучаючись з абстрактними поняттями, зберігає віддалену асоціацію з реальним кольором: “Німої тиші моторошний зойк, / і чорний сум лубенської дороги”; “А вранці вийшов – туга моя степом / аж ген за обрій, чорна, як рілля”. Так, в останньому мікроконтексті образно-чуттєве порівняння як рілля сприяє одночасній реалізації в кольоративі чорний і денотативного компонента, і конотативної семи “безмежний”.
Назви чорного кольору максимально повно реалізують свій семантичний потенціал в осмисленні поетесою концепту часу, що маніфестується різноплановими образами: чорний день, чорна магія ночі, ночей чорнокнижжя, чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч, кромішня Вічність, космічна пітьма. Ліна Костенко актуалізує усталений словообраз чорний день (антонімічний до білого дня), тобто нещасливий, безрадісний, трагічний: “Та це ж для мене щастя пожадане – / у чорний день твій бути при тобі”. Спостерігаємо структурне й семантичне оновлення згаданої епітетної формули, що трансформується в розгорнуту метафору: “Невже мій шлях загубиться у мотлосі / і потьмяніє днів моїх скрижаль”. Особливої ваги набуває символічний образ чорного сну віків, який, на нашу думку, є своєрідною рецепцією шевченківського мотиву сну: “Чорний сон віків не збудеться / що мине а що й забудеться / що засне а що й розбудиться / чорний сон віків не збудеться”. Ліна Костенко відходить від традиційного трактування пророчого образу нещасливої долі України й заперечує її фатальну приреченість.
У художньому світі поетеси все, що пов'язане з минулим і майбутнім, постає як невідоме, оскільки з плином часу або розтануло у вічності, або тривожить своєю непередбачуваністю, невідворотністю: “Не треба заздрити Шекспіру, / він жив у дуже темний час. / Кров з ешафотів бризкала на сцену”; “Майбутнє сходить чорною сівбою”. Органічним у розкритті мотиву плинності часу є аксіологічно маркований словообраз чорної води, що в сучасній поезії репрезентує семантику смерті (наприклад, у поезії В. Стуса є знаком дороги в інобуття). У Ліни Костенко цей образ відштовхується від конкретики (чорно-біла фотографія) і сприймається як символ швидкоплинності часу: “Білі, білі обличчя у чорній воді, / неповторні обличчя навік зостаються. / На старих фотографіях всі молоді. / На старих фотографіях мертві сміються”.
Досліджуючи мікрополе назв сірого кольору, відзначаємо, що серед його компонентів кольоратив сірий набуває особливої ідейно-естетичної ваги як важливий засіб розкриття концептуально навантаженого поняття неповторності. Зазначений епітет із його запрограмованою негативною конотацією стає мовним засобом, що виражає все спрощене, проминальне. У таких контекстах у семантиці кольоратива сірий на перший план виступають оцінні семи “одноманітний”: “Стоїть зима. Короткі сірі дні”; “Любов неповторна – моя валторна. / Шляхи прощальні – перша скрипка печалі. / А в сірі будні / буду бити, як в бубни“; “неправедний, нечистий”: “А хто від правди ступить на півметра, – / душа у того сіра й напівмертва”. Семантичне ускладнення епітета сірий відбувається в алегоричних поезіях, де він набуває виразного символічного звучання. Показовою в цьому плані є балада “Кольорові миші”, де кольоратив сірий символізує стандарт, примітив. Яскравий світ фантазій дівчини не вписувався в стандарт – за це її і судять: “Був сірий день. І сірий був сусід. / І сірий стіл. І сірі були двері. / І раптом нявкнув кольоровий кіт. / Залив чорнилом вирок на папері”. Повторення колірного епітета щодо різних деталей посилює всеосяжну картину сірості. На рівні підтексту прокладено місток від минувшини до сучасного для автора життя – часу ідеологічної задухи. Із таким же символічним значенням кольоратив сірий функціонує в поезії “Десь-не-десь, в якомусь царстві...”, створюючи образ сірих комарів, сірої віхоли, що образно втілюють нездорову духовну атмосферу знеособлення індивідуальності: “Ні пройти, ані проїхать – / сіра віхола, як віхоть. / Ні вікна, ані зорі, – / комарюють комарі. / Гарні, добрі, сірі, мрійні. / Тільки дуже малярійні”. З мотивом сірості поєднується і мотив туману, що також маніфестує негативні процеси в суспільстві періоду застою: “Такий туман, аж піють сірі півні. / Людина йде з туману у туман. / Ми всі, по суті, живемо якоюсь мірою в тумані. / Прозріння нам уже не притаманні. / Нема прозрінь в тумані підозрінь. / Потрібна філософія. Натомість – / всі форми напливання на свідомість. / Їмо плоди із дерева незнання”. Із цими символічними образами органічно пов’язаний індивідуально-авторський образ дерева незнання (на противагу до усталеного образу дерева пізнання), що своєрідно виражає ідею тотального контролю над життям суспільства.
Серед одиниць аналізованого мікрополя активно використовуються кольоратив сивий та його деривати (близько 70 поетичних слововживань). У системі естетичного цілого сивий колір стає одним із маніфестантів концепту часу. Екзистенційно-часова площина розвитку семантики сивого кольору відбувається в напрямку абстрагування від конкретики (сиве волосся як портретна деталь) до художнього сприйняття зовнішньої ознаки як символу невпинного плину часу. Відповідні кольороназви можуть вказувати на наближення старості й набувати психологічного наповнення, пов'язуючись із поняттями горя, журби, втоми: “А завтра, завтра! Сивіє волосся”; “В життя приходиш чистий і красивий. / З життя ідеш заморений і сивий”; “Живе в тій хаті сивий-сивий спомин, / улітку він під грушею сидить”. Зміна усталеної сполучуваності кольоратива сивий, а саме поєднання з абстрактними назвами, сприяє актуалізації в їх семантиці ознаки “давній”: “Різні є люди у сивих віках”; “Смійтесь, люди. А діди зникають. / Сивий сон у вічність однесе”.
Для ідіостилю поетеси характерним є увиразнення колірної ознаки порівнянням чи її вираження власне порівняльною конструкцією. Так, стійкою моделлю є вираження сивого кольору волосся через порівняння з лексемою дим, у якій імпліцитно присутня колірна ознака: “А сам він дід старезний, полотняний. / А в нього сива борода, як дим”; “Розкольники, фанати, ваші бороди – як спресований дим”. Порівняння як дим може поєднувати два образні плани через кольорові та смакові асоціації, метафорично позначаючи вік людини й набутий життєвий досвід: “... Це все як сон, це все як божевілля. / Я вже як дим – і сивий, і гіркий”. Показово, що в розгорнутих порівняльних конструкціях акцентується не лише вікова характеристика, а й підкреслюється міць, життєва мудрість героя : “Стояв Пушкар, як сивий дуб озимий”; “І голова у нього над плечима / була як вежа в шапці сивини”.
Особливої ваги в організації поетичного світу Ліни Костенко набуває кольоратив сизий, що демонструє переважно нетрадиційну сполучуваність: в пустелі сизих вечорів, сиза осінь. Пов'язуючись із концептуально-змістовою організацією поетичного тексту й маніфестуючи його емоційно-суб'єктивне начало, епітет сизий інтегрує кілька смислових нюансів асоціативно місткому мікроконтексті з поезії-спогаду про дитинство: “Опускаюсь на землю, / на сизий глобус капусти ”. Оригінальний перифраз із колірним означенням сизий глобус капусти передає певну реалію (город у спогадах ліричної героїні) і водночас пов’язується з образом земної кулі.
Одиниці аналізованого мікрополя є досить показовими щодо психологічного наповнення кольористичних образів Ліни Костенко. Так, виділяються індивідуально-авторські утворення, що образно позначають сірий колір очей: “очі у тебе дивні – кольору повільної грозової хмари”; “Князь Єремія, той не дуже. / Той не привабливий з лиця. <...> Але очі – як буре небо в сірім клоччі. / А то прокотить по лицю – / як блиск остиглого свинцю. / В зіницях зашморги гойдає, / химерно вигнута брова./ Лиця ніхто не пригадає./ Очей ніхто не забува”. Серед портретних деталей поетеса особливого значення надає саме характеристиці очей, яка сприймається як влучна психологічна оцінка персонажа. Якщо в першому контексті кольористичний образ репрезентує смисл “дивний, загадковий”, то в другому викликає уявлення про холодний, колючий, пронизливий погляд.
Характеризуючи мікрополе назв червоного кольору, відзначаємо, що його конституєнти досить часто використані для зображення сонця як стрижневого образу художнього світу Ліни Костенко. І в народнопісенній, і в сучасній поетичній традиції червоний колір асоціативно пов'язується із сонячним сяйвом через відчуття яскравості, блиску. Так, у пейзажних замальовках ознака червоний із семою “яскравий” прямо чи опосередковано характеризує схід чи захід сонця. Показово, що в контексті враження яскравості може підсилюватися асоціативним зв’язком сонячного сяйва з блиском золота: “Червоне сонце незастиглим зливком пливе повільно поміж двох степів”. Для характеристики сяйва сонячного диска та предметів, ним освітлених, функціонують кольоративи, які передають враження насичених відтінків, реалізуючи конотативні ознаки “хвилюючий, красивий”: “А сонце, сонце, сонце пурпурове! – / такого ще ніколи не було”; “Сходить сонце, ясний обагрянок, / заглядає у вічі мені: / а чи добрий у мене ранок, / чи не плакала я вві сні?”; “За багрецем сповитий обрій – / розкину руки – полечу. / Тебе, далекий і недобрий, / своїм навіки наречу”. Із колірним значенням функціонує у відповідних контекстах іменник багряниця, позначаючи колір призахідного неба: “Захід неба – наче багряниця”.
Яскравий малюнок світанкових барв, синтез зорових і звукових вражень в образному відтворенні величної драми народження нового дня максимально увиразнює мотив зачарування вселенською гармонією: “Відмикаю світанок скрипичним ключем. / Чорна ніч інкрустована ніжністю. / Горизонт піднімає багряним плечем / день – / як нотну сторінку вічності”. Якщо схід сонця сприймається в позитивному емоційному ключі, то захід переважно – у тривожному: “За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня, / малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня. / Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові. / Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві. / Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил – усе кургани та й кургани ще не заораних могил. / Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові, / малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові”. Наведений поетичний контекст показовий щодо особливостей мовомислення поетеси: досить часто її образно-чуттєві замальовки виходять за межі змістової фактуальної інформації й набувають філософського звучання.
Описуючи мікрополе назв жовтого кольору, звертаємо увагу на їх особливе значення в розкритті образу осені, що належить до ключових у поезії Ліни Костенко. У мовній картині світу поетеси осінь постає у привабливому жіночому образі, творенню якого великою мірою сприяє колірна лексика, що передає розкішне різнобарв'я осінньої пори. Так, осінь змальовується образом спокусливої зрілої жінки: “Ще літо спить. А вранці осінь встане – / в косі янтарній нитка сивини, / могутні чресла золотого стану, / іде в полях – вгинаються лани”, пристрасної циганки: “Строката хустка – жовте і багряне – / з плечей лісів упала їм під ноги. / І вся природа схожа на циганку – / вродливу, / темнооку, / напівголу, / в червоному намисті з горобини, з горіховими бубнами в руках”.
Поетичний простір Ліни Костенко наповнений життєдайним сонячним сяйвом. У системі художнього цілого сонце часто асоціюється із блиском золота, що загалом традиційно для сучасного поетичного мовлення: “Вже сходив сонця золотий шолом...”; “Пливе туман. З-за старовинних мурів / ледь прозирає золотаве сонце”. Виразна позитивна конотація золотої світлоносної барви як засіб творення ідеального часопростору реалізована в епітетній словосполуці день золотий, що передає і конкретне враження сонячного дня, і внутрішнє відчуття щастя, світлого смутку: “Затінок, сутінок, день золотий. / Плачуть і моляться білі троянди. / Може, це я, або хто, або ти, ось там сидить у куточку веранди”. Для мовного втілення образу сонця поетеса обирає яскраві барви: “Цитринове сонце, смарагдовий ліс! / Заломлене літо крізь тисячі лінз. / Моя душа у цьому літі – / як скалка сонця в хризоліті”. Сприйняття світу в яскравих барвах – це своєрідна метафора душевного стану ліричної героїні, яка відчуває свою органічну причетність до природи.
Спостерігаємо також традиційне міфологічне ототожнення сонця з пшеничним хлібом, яблуком: “Вечір сонце пшеничне розкраяв / і окраєць над полем залишив”; “Осіннє сонце – яблуко-недоквас, / стояло в голих кленах у вікні”. Таке авторське слововираження образу сонця створює пластичний зоровий малюнок, у якому за адгерентними асоціаціями вгадується і сонячне сяйво – м'яке вечірнє чи тьмяне осіннє.
У поезії Ліни Костенко естетично проакцентованими є лексеми мед, медовий, через зв'язок із якими відбувається словесно-чуттєва конкретизація і образу сонця, і всього поетичного макрообразу, що в контексті сприймається як синкретичний: “Вже в стільниках стерні немає меду сонця”; “Медове сонце вигріло дублянки / у жовтих лапах сутозлотих лип”. Розгортання поетичної думки шляхом використання семантично близьких епітетів посилює враження осяйного дня, наповненого літніми пахощами.
Серед одиниць аналізованого мікрополя відзначаємо індивідуально-авторські кольоропозначення з компонентом левиний, що надають відповідним поетичним образам підкресленої видимості, рельєфності: “Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті береги, / лежать, на кігті похиливши / зелену гриву шелюги”; “На Верховині, ой, на Верховині / в зелено-чорну химородь лісів / гарчать обвали вохрово-левині”. Світанкова пора осмислюється через індивідуально-авторський кольоратив левині, що градаційно підсилює традиційний колірний епітет: “Весна, дівчисько в ластовинні, / ще не ціловане в уста, / світанки жовті, аж левині”.
У мовній картині світу Ліни Костенко особливої художньої значущості набуває гама зеленого кольору, адже художній простір поетеси – це головним чином сад і ліс, “простір буття, мікрокосм, де протікає напружене духовне життя ліричної героїні”.
У художньому світі Ліни Костенко не лише опоетизовано окремі пейзажні деталі: зелений колір як ознака всього рослинного світу асоціюється з життєдайною силою природи: “Ось я зійду з наждачного перону/ у цей зелений, цей черлений вир”. Лексема зелений як компонент перифрастичного виразу, що є поетичним означенням саду, реалізує, крім вказівки на колір, відтінок значення “буйносилий, життєдайний”. Прирощення смислу підтримується синтагматичними зв'язками: поєднанням кольоратива зі словом вир та емоційністю поетизму черлений. Метафоричний епітет наждачний викликає адгерентну асоціацію із сірим кольором асфальту. Контекстуальному зіткненню сірого, невиразного, мертвого кольору з яскравими природними барвами надає експресивності займенник цей, який локалізує поетичний простір: наждачний перон – це ще атрибут міста, за яким починається справжнє життя, близьке ліричній героїні.
Доповнює зелену гаму смарагдова барва, яка відіграє важливу роль в організації художньої картини світу Ліни Костенко. Епітет смарагдовий є надбанням поетичного словника, що визначає його художньо-естетичне навантаження в текстовому просторі. Він стає поетичним означенням реалій українського ландшафту. У семантиці слова неодмінно присутня позитивна емоційна оцінка зображуваного, яка суміщається з прямою чи опосередкованою вказівкою на колір: “за щитом смарагдових лісів”; “ліси смарагдово-руді”; “сонний гриб в смарагдовій куфайці”; “світанки мої у смарагдовій ворсі / над кумканням всіх ропухатих дрібниць”. Відзначаємо переважання позитивної оцінності кольоратива і в оригінальному авторському перифразі смарагдовий айсберг:”Гора моя Княжа, далеко із тебе видно./ Смарагдовий айсберг по самі груди в Дніпрі!”. Смисловий розвиток епітета смарагдовий, а саме набуття ним символічного значення, спостерігаємо в контексті: “Червоне й чорне кредо рукава./ Пшеничний принцип сонячного степу./ Такі густі смарагдові слова / жили в тобі і вибухали з тебе. / <…> Слова росли із ґрунту, мов жита./ Добірним зерном колосилась мова". Для переходу кольоратива смарагдовий у поетичний символ важливим є те, що колірне значення відсувається на периферію (можна віднайти лише далекі асоціації з кольором через порівняння слова з житом), натомість підкреслюється значення “коштовний”, яке органічно поєднується з семою життя. У даному контексті традиційна епітетна сполука смарагдові слова набуває особливого звучання, оскільки синтагматика образу, зокрема його зв'язок із поетичними номінаціями жили, жита, викликає виразні асоціації із семантикою усталених епітетних формул типу живе слово, вічне слово.
Синьо-голуба гама в поетичному світі Ліни Костенко набуває особливого значення в розкритті концептуально навантаженого образу неба. Синє, голубе небо в макрокосмі поетового світу вабить духовною висотою. Воно акумулює в собі вічність, перед якою оголюється істина: “Але під цим небом синім, / аж поки земля жива, – / встають думки нетлінні. / Бринять неспалимі слова”; “Лиш одна є втіха в тому, / що під небом голубим / аж тепер вже видно, хто ми, / до самісіньких глибин”.
Голубе небо чисте, ясне, безхмарне, і тому аналізований словообраз символічно позначає мрію: “На те й погорільці, – будуємо хатку. / Над хаткою небо. А знов голубе. / Найвище уміння – почати спочатку / життя, розуміння, дорогу, себе”. Наведений контекст демонструє свідоме увиразнення в тексті саме колірної ознаки як способу маніфестації художньої ідеї твору. Поетичної експресії набувають у тексті імпліцитні позначення кольору, характер вираження яких зумовлює їх максимальну сугестивність: “У закутку душі хай буде трохи сад. / Вже дожились, – забули колір неба, / воно буває кольору досад”.
Пошук мовних форм вираження внутрішнього стану ліричної героїні спричиняє актуалізацію образу блакитного саду – ключового для словника української поезії ХХ століття: “А я іду. Іду, як заворожена, / над прірвою в блакитному саду – / така гірка, життям своїм здорожена – / хитаюся і все-таки іду”. Якщо в модерній поезії зазначений образ сприймається досить абстрактно, то у Ліни Костенко він, позначаючи вільний духовний простір і зберігаючи свою символічну значущість, все ж таки не відривається від реального світу.
За перифразом склепіння голубе вгадується образ високого, безмежного й чистого неба, який символічно позначає ліричне почуття героїні: “Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі, / моїх пекельних кіл склепіння голубе”. Відзначимо, що холодні кольори разом із світлоносними барвами (сонячний, золотий) нерідко супроводжують мотив кохання в поезії Ліни Костенко: “Сонце моє, оченята карі, / синя криниця в моїй Сахарі…”; “Голубими дощами / сто раз над тобою заплачу. / Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду”. Показово, що ці колірні гами пов’язують між собою символічні образи сонця, неба, води, які також проектуються на інтимні переживання, передаючи відповідно жагу і шал, ніжність і незбагненність, урівноваженість і мінливість.
У мікрополі назв неозначених кольорів важко виділити домінанту, тому його складники доцільно згрупувати, ураховуючи особливості їх семантичного наповнення: 1) номінації, що вказують на наявність кольору (барвистий, стобарвний, кольоровий, цвітастий, цвітасто, квітчастий); 2) назви, які вказують на відсутність чи втрату забарвлення (безбарвний, вицвілий, стьмяніти); 3) слова на позначення способу забарвлення реалії (смугастий, смушевий, рябий, строкатий); 4) номінації, характерні для словника образотворчого мистецтва (пастель, акварель).
Аналізований матеріал дозволяє визначити кілька особливостей функціонування неозначених кольороназв у поезій Ліни Костенко. Так, можливо, найбільш показовим щодо цього є номінації першої семантичної групи, що в пейзажних замальовках створюють уявлення про буяння природних барв: “Строката хустка - / жовте і багряне - / з плечей лісів / упала їм під ноги”; “Вечори приходять з-за поля, розстилають смугасті рядна”. Яскравість пейзажного малюнку досягається оригінальним авторським образним порівнянням, яке передає літнє різнобарв’я: “… літо стоїть, як мальований глек”. Рідко вживані поетесою номінації пастель, пастельний, що позначають невиразний, м’який колірний малюнок, у контексті передають мінорний настрій поезії, сполучаючись із лексемами відповідного семантичного наповнення: “В печалі обріїв пастельних...”; “Тремтять на скелях безпритульні квіти, / торкає гори стомлена пастель”.
Серед назв неозначених кольорів показовим щодо авторської концептуалізації поетичного простору є епітет безбарвний: “Безбарвна висота хитає хмарочоси, /стонадцятий балкон – колиску самоти”. Якщо природа виписана поетесою виразними кольористичними мазками, то урбанізоване місто або безбарвне, або кольорово не визначене.
У висновках дисертаційної роботи узагальнюються результати дослідження обраної теми.
Колірний простір структурує індивідуально-мистецьку версію світорозуміння Ліни Костенко, репрезентуючи її поетичний світ у відповідній колірній гамі, увиразнюючи й розвиваючи концептуально навантажені образи. Специфіка мовного барвопису поетеси безпосередньо зумовлена добором колірних номінацій, їх семантичним наповненням у системі художнього цілого.
Особливості організації колірного поля зумовлені головним чином тим, що поетеса цілком свідомо орієнтується на добір і художньо-естетичну актуалізацію кольоропозначень, які належать до народнопоетичної лексики (білий, чорний, червоний, зелений, синій, сірий, карий, вороний, сивий, сизий) та традиційного словника сучасної української поезії (смарагдовий, золотий, блакитний, блакить, синь, багряний, багрець, пурпуровий). Водночас майже до кожного мікрополя входять індивідуально-авторські новотвори, які відображають настанову митця на увиразнення, посилення поетичної думки. У їх творенні можемо простежити прагнення митця до рельєфності кольористичного образу (барва моря), психологічного наповнення змісту колірної номінації, що передбачає її полімодальне сприйняття (колір досад, колір печалі). Індивідуально-авторських позначень кольору в мовній палітрі Ліни Костенко відносно небагато, що засвідчує творчу настанову митця на інтенсивне використання наявного корпусу колірних лексем.
Кольороназви, уживані в художньому мовленні Ліни Костенко, є одним із важливих засобів вираження окремих тем і мотивів її поезії. Характерно, що визначальні з них увиразнюються за допомогою кольоративів різних мікрополів. Так, мотив швидкоплинності часу підтримується актуалізацією архетипових символічних значень таких кольорів, як білий, чорний, червоний, сивий.
Особливого значення набувають колірні номінації для характеристики наскрізних образів поетичного світу, насамперед таких, як небо, сонце, сад, ліс, дерево, вежа, зима, осінь, душа. Повторюваність словообразів і водночас поліфонія художньої тематики, пошуки оригінального естетичного втілення думки є важливими чинниками творення поетичних парадигм із кольоропозначеннями, що в змістовому плані відображають характерні особливості поетичного осягнення світу Ліною Костенко (світ – білий, чорний, кривавий, голубуватий; душа – біла, наче сонце, чорна, темна, отемніла, сіра; очі – сині, блакитні, карі, чорні, темні, сірі, як хмари грозові; сиві, як дим).
У цілому лексико-семантичне поле кольоративів відіграє принципову роль для своєрідного вираження ціннісних світоглядних орієнтирів Ліни Костенко, специфіки її аксіологічних художніх настанов. У цьому зв’язку слід наголосити на важливості кольороназв для творення цілісних образів, розвиток яких здійснюється або в одній, або в різних оцінних площинах. Наприклад: білий, золотий день – чорний день. Відзначена дослідниками контрастивність поетичного світу Ліни Костенко виявляється і на рівні колірних номінацій, зокрема, в образних словосполуках із використанням антонімів – як традиційних (білий – чорний, світлий – темний), так і контекстуальних (сірий – золотий; зелений, черлений – наждачний, білий – зелений).
У поетичній мові Ліни Костенко кольоративи максимально повно реалізують свій семантичний потенціал. У структуру кожного мікрополя окремі номінації можуть входити й у своїх загальномовних значеннях, прямих та переносних, і в контекстуальних, метафоричних, символічних. Загальними функціонально-семантичними особливостями окреслених груп є взаємодія колірних і неколірних сем у структурі значення одного слова, відхід від власне денотативного значення та посилення емоційно-оцінних компонентів (сині печальні очі душі, важка жалоба чорної коси), розвиток символічних значень (зелений гріх). Слід відзначити продуктивність кольоративів у творенні синестезійних образів (чорний гомін, жовтий рев, біла симфонія снігу).
Важливою ознакою ідіостилю Ліни Костенко є настанова на творче використання усталених поетичних формул з елементами-кольоропозначеннями. Причому поетеса не тільки актуалізує сталі атрибутивні формули в незмінному вигляді (карі очі), а й створює оригінальні словообрази на їх ґрунті (я не забуду очей твоїх карости).
Прикметним для мовомислення Ліни Костенко є утворення на базі колірних номінацій поетичних перифраз (місяць – жовтий мідяк, позолочений апостроф), прикладкових структур з імпліцитними колірними позначеннями (вечір-мулат); вираження колірної ознаки порівняльним зворотом (бороди – як спресований дим). Кольоративи є органічною складовою генітивних метафор (сині іриси втоми, червоні троянди пристрасті).
Отже, кількісне наповнення окреслених мікрополів колірних номінацій, семантична значущість та функціональна різноманітність їх компонентів засвідчують органічне поєднання традиційного й новаторського в естетичній трансформації кольоративів у поетичному мовленні Ліни Костенко.
|
