КОМУНІКАТИВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ОДНОСКЛАДНИХ РЕЧЕНЬ У НАУКОВОМУ ТЕКСТІ (НА МАТЕРІАЛІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертації.

Розділ перший “Комунікативні параметри синтаксичної організації науково-технічного тексту” присвячено з’ясуванню ролі односкладних речень в адекватному фіксуванні результатів наукового пізнання. У розділі показано, що синтаксична організація висловлення узгоджується з функцією наукового мислення, спрямованого на усвідомлення світу через логічне освоєння його шляхом розуміння і перетворення фактів пізнання в смислові (логічні) категорії, поняття, позбавлені експресивного забарвлення та емоційного навантаження (В.Виноградов).

У дослідженні розглянуто функціональний (комунікативний) аспект односкладних речень у науковому тексті. Функціональним аспектом речення є його актуальне членування, що відображає інформативне спрямування висловлення. Цей аспект стосується розгортання темо-ремних відношень у висловленні: при перетворенні речення у висловлення набуває великої ваги смислове членування, істотне для певної ситуації. Актуальне членування (В.Матезіус) організується відповідно до комунікативного завдання (розроблена Ш.Баллі теорія граматичних актуалізаторів також віддзеркалює комунікативну функцію мови).

Науковий стиль характеризується не просто логічністю викладу як такою, а експліцитно вираженою логічністю, підкресленою спеціальними засобами (М.Кожина). Значущість цієї стильової риси зумовлена екстралінгвальною основою наукової мови, специфікою її змісту, який відображається в таких способах викладу, як пояснення, роздум, що вимагають логічності, зв’язності та послідовності викладу. Ці якості мови досягаються відбором типів речень, використанням виразних можливостей порядку слів, повторів і спеціальних засобів зв’язку.

У дисертації розглянуто комунікативний аспект функціонального синтаксису. Комунікативно-синтаксичне функціонування визначається актуальним членуванням речення. Формально-синтаксичні функції граматичних одиниць регулюються синтаксичними зв’язками. У системі функцій синтаксичних одиниць велику роль відіграють синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення, які впливають на розподіл функцій на два типи: формально-синтаксичні і семантико-синтаксичні. Ці два типи функцій спрямовані у сферу мови, тоді як комунікативно-семантичні – у сферу мовлення.

Поглиблений аналіз формально-граматичної і семантичної природи синтаксичних одиниць, що його здійснюють останнім часом в українському мовознавстві І.Вихованець, Н.Іваницька, А.Загнітко, К.Шульжук, К.Городенська з урахуванням функціонально-комунікативних характеристик мовних засобів, а також референційно-денотативна концепція семантики речення, представлена у працях Т.Ломтєва, В.Гака, О.Падучевої, Н.Арутюнової, Т.Шмельової поставили на часі потребу по-новому висвітлити і проблему змістової організації речення.

Комунікативно-референційний зміст висловлення не є сумою референтних значень складових його компонентів. Окремі компоненти створюють комплексно нову змістову єдність “згорнутих” і “розгорнутих” змістів, які відображають позамовну сутність ситуацій з найрізноманітнішими значеннєвими відтінками й нюансами. Саме через комунікативно-прагматичні інтенції мовця на узагальнене уявлення актуального об’єкта мовлення проектується значення ідентифікації чи характеризації даного об’єкта з боку мовця.

У дисертації проаналізовано функціонально-стилістичні особливості односкладних синтаксичних конструкцій, які в науковому тексті мають спеціальне комунікативне призначення. Комунікативний аспект, поряд із когнітивним, є важливою характеристикою наукового викладу.

Односкладні речення в наукових текстах розглянуто з погляду їхньої комунікативної доцільності. Відзначено, що саме за допомогою односкладних речень створюється своєрідний соціокультурний механізм впливу у вступній частині наукового дискурсу, оскільки вступна частина у науковому тексті ототожнюється з моделлю мовленнєвої (інтелектуальної) діяльності автора.

У наукових текстах нерідко виникає потреба акцентувати певні моменти змісту. Односкладні речення допомагають поставити акцент. Характеристика наукового факту як важливого чи актуального передбачає імпліцитну апріорність для самого автора й тому не потребує окремої мотивації. Свідчення актуальності є одночасно і прогнозуванням того, що читач не помилиться у своїх сподіваннях, коли звернеться до цієї статті. Зміст висловлення не зводиться до характеристики певного явища мови, в ньому міститься прихований прескриптивний компонент, наприклад: актуальний – дуже важливий для сьогодення ® потрібно розглянути, осмислити. Семантика можливості, необхідності трансформована тут у семантику якості, властивості. Для автора важливо акцентувати увагу на ідеї комунікативної значущості предмета дослідження.

Науковий стиль української мови у процесі розвитку вибирав серед набору засобів коментування ті, які відзначалися максимальною прихованістю суб’єкта і компресією змісту, безособові, пасивні конструкції (С.Богдан). Для того, щоб ідентифікувати в тексті сигнали адресованості чи введення референції мовця замість семантичної референції, адресат повинен мати відповідну мовну компетенцію і вміти переструктурувати ту чи іншу синтаксичну конструкцію, наприклад “Відомо, що для поділу молекули на атоми … слід подолати сили притягання між атомами” ® відомо ® я говорю про відоме. “Як уже зазначалось, лінійне теплове розширення незначне” ®  зазначалось ®  ми уже зазначали. Саме такі модифікації дають змогу виявити суб’єкта наукового повідомлення.

В українських наукових текстах перевагу віддають формі обережного й неупередженого висловлення думки: пропонуємо використовувати, сподіваємося, гадаємо. Суб’єкт такого повідомлення виступає немовби спостерігачем зовнішнього боку ситуації й уникає категоричності в позначенні того, що певна ідея, підхід належать саме йому.

Слід також відзначити, що в українських наукових текстах функціонально-стильові і жанрові нормативи вимагають саме контактновстановлюючої форми “ми” з узагальненим або неозначено-особовим значенням.

Пошук адекватного опису предмета дослідження чи його результату в українському науковому дискурсі можна представити як парадигму “виправдовування”, а не доведення чи переконування. У вступі наукових текстів використовуються так звані двомодальні висловлення або предикати “поступового здійснення”. Перший компонент такої конструкції (дієслово у формі 1-ої ос. мн. або словосполучення “дієслово + віддієслівний іменник”) позначає частково контрольовану настанову, а другий (інфінітив) – мовленнєву дію, яку ще не здійснено, ймовірний результат: спробуємо розглянути (проаналізувати, дослідити, оцінити): “Спробуємо оцінити стан будівельної індустрії, наприклад, через призму підприємств повнозбірного домобудування”. Введення в комунікативний фокус дієслова спробуємо вносить у висловлення відтінок некатегоричності, стриманості. Автор інформує насамперед про певну теоретичну можливість альтернативного рішення. Уникаючи суб’єктивності, дослідник свідомо вдається до об’єктивної невизначеності, яка дає читачеві певну міру свободи сприйняття і дозволяє авторові зберегти соціальну рівновагу (стосунки колегіальності з адресатом). Крім того, оцінювання автором власного пізнавального досвіду дає читачеві змогу перевірити спосіб отримання нових знань і переконатися в обґрунтованості саме такого підходу.

У вступі українських наукових текстів автори використовують групу ментальних дієслів, які допомагають позначити характер пізнавального процесу і його спрямованість: “У доповіді проаналізуємо додаткове навантаження на мережу загального користування, що створюється запитами до інтелектуальної платформи”. У будь-якому науковому тексті вони потребують “ментального” (інтенсіонального) прочитання: розглянути ® сприйняти розумом і описати; досліджувати ® виявити і викласти. Слова розглянемо, проаналізуємо пов’язанні насамперед з організацією структури міркування. Вони використовуються, коли потрібно позначити початок основної змістової частини тексту чи сформулювати предмет (конкретні завдання, мету, проблеми):

“Розглянемо загальну задачу теорії пружності та пластичності – просторову задачу, що визначає напружено-деформований стан тривимірного тіла”.

Десуб`єктивація в науковому тексті вимагає від автора особливих засобів і прийомів, за допомогою яких він визначає своє ставлення до предмета дослідження і пропонує спосіб розв’язання проблеми. Формули я вважаю, я змушений, я доведу набувають додаткових оцінних і кваліфікаційних смислів, редукуються в моделі зі значенням логічної необхідності чи модальності умовиводу: необхідно створити, бажано запам’ятати, корисно зробити: “Для цього необхідно створити методику формування адекватної математичної моделі ...”; “Бажано запам’ятати характерні значення питомих опорів металів та ізоляторів”. Це підкреслює об’єктивний, позаособистісний характер наукового повідомлення.

Модальні вислови, пов’язані з організацією міркування, є в кожному науковому тексті, а їх вибір здійснюється інтуїтивно і залежить від наміру, власних уподобань автора, навичок організації й оформлення наукового повідомлення (Н.Непийвода). Як стереотипні засоби викладу, модальні вислови є нейтральними і, лише вступаючи у взаємодію з іншими риторичними засобами, набувають певного значення. Ці та інші засоби і риторичні фігури наукового викладу обслуговують одну й ту саму прагматичну настанову – підготувати читача до сприйняття наукового тексту. Однак специфіку комунікативної поведінки автора – суб’єкта наукового повідомлення визначають відмінності культурних конвенцій, що ґрунтуються на когнітивних і соціально-психологічних факторах.

В українському науковому тексті ментальний модус, пов’язаний із присутністю в тексті суб’єкта викладу, формально трансформується в безсуб’єктний, чи безособовий. Організація висловлення підпорядкована необхідності точно і повно відобразити процес міркування. Отже, вступна частина становить послідовне розгортання певного смислу шляхом логічних дій. Поступова підготовка читача до сприйняття наукового тексту пов’язана з використанням описових і пояснювальних засобів і є за своєю суттю тактикою залучення читача, зрівнювання комунікантів у комунікативному статусі і текстовій компетенції.