СТИЛІСТИКА ХУДОЖНЬОГО ПРОСТОРУ У ТВОРЧОСТІ ХАРКІВСЬКИХ ПОЕТІВ-РОМАНТИКІВ 20-40 років ХІХ століття : Стилистики художественного ПРОСТРАНСТВА В ТВОРЧЕСТВЕ ХАРЬКОВСКИХ поэтов-романтиков 20-40 годов XIX века

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено теоретичне значення роботи, мотивовано вибір об’єкта та предмета дослідження, сформульовано мету та завдання роботи, розкрито наукову новизну, схарактеризовано можливості практичного використання отриманих результатів.

            У першому розділі “Теоретичні засади дослідження: генезис проблеми” на основі вивчення та аналізу наукової літератури висвітлено історію питання про простір та вивчення  мовного вираження цієї категорії, схарактеризовано науково-понятійний апарат дослідження просторовості.

     Теоретичну основу роботи становлять фундаментальні праці російських та вітчизняних вчених М.Бахтіна, А.Григор’єва, С.Єрмоленко,  Д.Лихачова, Л.Лисиченко,   Ю.Лотмана, Н.Сологуб, Л.Ставицької, В.Топорова, Ф.Федорова, Л.Шевченко та інших,  присвячені вивченню проблеми художнього простору і часу.

Простір у роботі розглядається  як одна із загальних форм існування вічної, безкінечної, безмежної матерії, що становить форму буття всіх предметів та процесів реального фізичного світу.

Реальний фізичний простір у мовній картині світу знаходить відображення в нашій свідомості у вигляді перцептуального простору, що відноситься до сфери сприйняття загального світу окремим індивідом та відрізняється в метричному аспекті від реального фізичного простору. Із цього випливає, що мовне вираження, як і суб’єктивне сприймання, просторових явищ не адекватне реальному просторові, хоч і має тенденцію до зближення мовних і об’єктивних явищ.

Початок концепції перцептуального простору й часу у філософії поклав І.Кант, чітке ж розмежування понять перцептуального і реального простору й часу знаходимо у працях учених-філософів Б.Рассела, А.Грюнбаума, Дж.Уітроу. З погляду психології ці поняття вивчалися В.П.Зінченком, Н.Ю.Вергілесом, які досліджували проблему сприйняття простору й часу індивідуумом.

У художній літературі, в поезії зокрема, особливо помітний рухливий характер перцептуального простору, його мінливість під дією як зовнішніх органів чуття, так і внутрішніх факторів (рівень освіти індивіда, особливості його психіки тощо).

            Суб`єктивний простір-час (хронотоп) окремого художника, втілений у створеному ним художньо-індивідуальному світі, стає формою існування цього художнього світу. Це знаходить відображення і в доборі об’єктивних реалій, які є орієнтирами в цьому світі, і в суб’єктивному відтворенні його, що виявляється зокрема в мовних одиницях, сповнених індивідуального змісту.

            Простір і час вміщують весь комплекс проблем, пов`язаних з “життям” художнього тексту, в тому числі лінгвістичних і культурологічних.

Аналіз просторово-часових структур художнього світу може бути покладений як в основу аналізу літературного, художнього, культурного процесів, так і в дослідження мовних засобів його вираження в мовній картині світу (МКС) художника.

            У світлі сказаного поставлена в цій роботі проблема – мовне вираження простору в поезії харківських романтиків середини ХІХ століття – має важливе значення не тільки для історії української літературної мови, а й для проникнення в історико-культурний світогляд того часу.

Тому в роботі розглядаються особливості мови поетичних творів українських романтиків 20-40-х рр. ХІХ століття у зв’язку з особливостями їхнього мовного художнього світу, зокрема такого важливого його компонента, як мовна картина простору. Дослідження мовного вираження простору як базового явища й поняття в українській поезії дає цінні матеріали для розуміння не тільки явищ літератури, мови, естетики, а й менталітету українців І половини ХІХ століття.

            У другому розділі “Лінгвокультурний аспект діяльності харківських романтиків” аналізуються лінгвістичні параметри української мови першої половини ХІХ століття, естетична теорія романтизму, теоретичні інтенції харківських романтиків.

Л.Боровиковський, А.Метлинський і М.Костомаров, як відомо, були не тільки поетами, а й науковцями, що своїми працями зробили вагомий внесок в утвердження української мови як однієї зі слов’янських мов. У цьому розділі дисертації особливо підкреслюється прагнення Л.Боровиковського і А.Метлинського теоретично обґрунтувати й практично довести здатність української мови до розширення стилістичних можливостей, зокрема в художній літературі. А.Метлинський у праці “Заметки относительно южнорусского языка” схарактеризував найважливіші мовні особливості української мови. Письменник уже в той час зазначав, що достоїнство української мови полягає не тільки в музичності й милозвучності (що ми нерідко ще й досі висуваємо на перше місце в оцінках), а передусім у її здатності виражати будь-які почуття й думки. І хоч у подальшому під впливом різних факторів А.Метлинський (як і І.Срезневський) став розглядати українську мову як наріччя російської, перше його слово відіграло в розвитку української самосвідомості і в розумінні сутності української мови більшу роль, ніж наступне, бо збудило зацікавленість українців (і не тільки їх) у проблемах українства й української мови.

            Поети-романтики цієї школи створювали нові порівняно з попередниками мовні засоби художнього вираження в українській літературі: новий зміст, який поети втілювали у своїх творах, потребував нової естетики слова, нових виражальних засобів, що існували в глибинах мови і які слід було звідти добути. Естетизація українського слова виявлялася насамперед в очищенні літературної мови від елементів просторіччя, певних шарів побутової, від згрубілої лексики, а також у доборі естетично позначених і художньо вартісних з погляду естетики романтизму слів.

            Мова харківських поетів-романтиків 20-40-х рр. ХІХ століття, незважаючи на єдність художніх принципів, спільність вихідних умов (середовище, культурні традиції, освіта тощо), не є однорідною: кожен з авторів має свій образ світу, що відбивається в мові поетичних творів. Це пояснюється зокрема тим, що в надрах романтизму існували різні течії, що позначалося на тематиці, а відповідно, й на МКС. Відмінності мовного світу Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова, М.Петренка особливо помітні при зіставленні одного з важливих змістових компонентів їх поезії – мовної картини простору. Порівняння мовних засобів змалювання одного об’єкта зображення (простору) дозволило характеризувати мову творів цих поетів за співмірними ознаками.

Третій розділ “Мовні параметри простору в поезіях харківських поетів-романтиків у першій половині ХІХ століття” присвячено характеристиці мовної картини світу в поезіях Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.І.Костомарова, М.Петренка у трьох аспектах:

1.      Загальна характеристика мовного образу простору в поезії кожного з поетів-романтиків.

2.      Лексико-семантичні групи на позначення простору в поезії  письменників, чиї твори проаналізовані.

3.      Зіставна характеристика лексико-семантичних груп на позначення простору у творах цих авторів.

Такі аспекти ми обрали через те, що, по-перше, простір – це універсальне середовище, де існують усі явища і відбуваються події, по-друге, простір України є інтегральною ознакою поетичного, мовного світу харківських романтиків, на тлі якої вимальовуються й їх диференціальні ознаки. Єдиний об’єкт обсервації дозволяє виявити індивідуальні особливості краще, ніж порівняння мовних особливостей взагалі.

            У творах Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова, М.Петренка вже існувала розвинена система назв концепту “простір” – простір (у Л.Боровиковського), світ, степ (у всіх поетів цієї школи), поле як незаймана площинна просторінь (переважно у Л.Боровиковського і А.Метлинського), нива (переважно в значенні “оброблена земля”), край і синонімічне до нього значення слова земля. Ці слова нерідко виступають як взаємозамінні або однорідні без диференціації значень, внаслідок близькозначності вони вступають у тексті в синонімічні зв'язки.

            Просторові відношення в загальних координатах універсальні для людського сприймання і мислення, проте в різних МКС вони виражаються по-різному в залежності від конкретної наповненості цих координат (реального чи вигаданого світу, що в них вміщений).

          У поезіях українських (у тому числі харківських) романтиків зображується той тип художнього простору, який М.Бахтін називав ідилічним.

            Ідилічний характер простору в поезіях Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова, М.Петренка зумовлює те, що в їхній МКС велике місце посідають лексико-семантичні групи слів, що виражають великий простір (напр., простір, степ, поле, море, світ, земля), рельєф місцевості (напр., байрак, гори, могила, долина), водні об’єкти (напр., річка, річечка), атмосферні явища (напр., вітер, буря, сніг, дощ), кольори і звуки природи тощо. Ці ЛСГ є домінантними й інтегруючими в поезії названих поетів, однак частотність уживання окремих слів і їх смислове наповнення та конотації в їх творах відрізняються.

            Усі названі поети змальовують простір України. Проте вже власні географічні назви, представлені в їхніх творах, дозволяють судити про ступінь конкретності зображуваного. Так, для А.Метлинського символами України є назви Дніпр і Київ. У Л.Боровиковського не тільки назви-символи Дніпр і Дунай, а й назви рік Слобожанщини й Полтавщини – Псьол, Ворскла, Дін, приморських степів – Чорномор’я, Акерманські степи. Відгомоном історії виступає в його поезії назва Батурин. У творах же М.Костомарова географічні назви виражають і роздолля України – Дніпро, Сян, Дін, Карпати, і сягають крайніх меж тодішньої Російської держави – Камчатка. Ознаками простору в М.Петренка є те, що, з одного боку, він часом конкретизований, як у циклі “Слов’янськ”, а з другого, – спрямований угору. Простір верху найбільш виражений саме в цього поета.

            Мовна картина світу письменників відрізняється частотністю вживання певних ключових слів. Це помітно і в співвідношенні слів степ, поле, нива, земля (в значенні “край”), край, світ. Так, слово степ поширене в поезіях Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова, однак у Л.Боровиковського воно має більшу частотність, ніж у А.Метлинського і М.Костомарова. Слово гора в М.Костомарова зустрічається частіше, зате в Л.Боровиковського у цьому значенні часто помітне місце посідає також слово могила. Ширше уживаним, ніж в інших поетів, є в Л.Боровиковського слово море, що виступає і в значенні безмежного простору (в тому числі в порівняннях), і в значенні крайньої межі українського степу. У творах А.Метлинського слово море вживається в традиційному значенні як назва середовища, де ходили козаки. У творах М.Костомарова маємо лише поодинокі приклади вживання цього слова.

            У вираженні простору в поезіях харківських поетів-романтиків виокремлюємо певні просторові домінанти. У Л.Боровиковського український ментальний простір відтворюється як традиційними фольклорними засобами, так і новаторськими. Навіть при перекладі творів польських та німецьких романтиків Л.Боровиковський відтворював просторову площину України, нехтуючи національною специфікою оригіналу. Він орієнтувався на українську читацьку свідомість, що формувалася в той час. Людина високої освіченості й широко обізнана в світовій літературі, Л.Боровиковський значну увагу приділяв перекладам з інших мов, що є одним із джерел вироблення й удосконалення  стильових особливостей української лексики в процесі пошуків питомих відповідників до літературних поетичних слів інших мов.

            У поезії Л.Боровиковського найбільш повно знаходить художнє вираження ідилічний простір села і традиційна лексика для його відображення: поле, степ, сад, річка, ліс, гай, левада. Для змалювання цих просторових реалій Л.Боровиковський використовує мовно-виражальні засоби, типові для народної творчості: здрібніло-пестливі форми слів, постійні епітети, звертання.

           У поезіях Л.Боровиковського мало флористичних назв, через що вони й не відрізняються різноманітністю (билина, трава). У А.Метлинського таких слів більше, проте вони не виходять за межі традиційних для української народної поезії назв. Поезія М.Костомарова відрізняється великою кількістю флоризмів, що виступають у його творах не тільки як засіб зображення простору, а й як самостійний предмет змалювання, авторське розуміння якого розкривається цілим змістом поезії. Цілий ряд ліричних творів цього письменника містить назви квітів, він вживає також ряд назв дерев, які мають переважно традиційне для народної поезії значення.

Сказане свідчить, що Л.Боровиковський своєю поетичною практикою сприяв удосконаленню української мови першої половини ХІХ століття. Він не просто використовував народнопоетичні елементи, а і зробив перші спроби їх оригінального авторського осмислення.

          Відрізняються твори романтиків харківської школи зазначеного періоду й різною питомою вагою фаунонімів, що в переважній більшості є назвами птахів. У творах Л.Боровиковського вживаються  назви птахів, що, по-перше, властиві просторові України, а по-друге, набули символічного значення в народній українській поезії: ворон, пугач як провісники біди, сокіл, орел як символи сили і сміливості, сірі гуси як добрий знак. У поезіях А.Метлинського теж значне місце належить орнітонімам України, однак це переважно назви, пов’язані з ближчим до людини довкіллям, які мають семи або асоціативні зв’язки з людиною та її оточенням – зозуля, голубка, ластівка. Складні асоціації в контексті поезії А.Метлинського викликає вживання слова орел, яке є і елементом порівняння, і ознакою степу, і символом полеглого козацтва. Навіть традиційне пісенне чорний ворон у А.Метлинського знаходить додаткові ознаки: він над козацьким трупом “за дяка співає”. У поезії М.Костомарова ЛСГ “орнітоназви” є дуже широкою: у ній представлені традиційні для української народної поезії символічні назви чорний ворон, зозуля, соловейко, чайка, жайворонок, голуб, голубка, рябець, сорока, орел, ластівка та ін. У використанні слова чайка в поета відчувається ремінісценція народної пісні про чайку-небогу, а чорний ворон виступає не тільки провісником смерті, а контекстуально й добрим вісником, що є новаторським для української поезії того часу.

            Хронотоп у Л.Боровиковського не узагальнений, поет конкретно описує вечірній і нічний пейзаж. В його зображенні ми не відчуваємо напруженості, динамізму, хоча бачимо “рух” у просторі, який переданий дієсловами (сонце) садилося, (місяць) спускався, укривався, котивсь, займався. На нашу думку, це романтичне змалювання простору неба і землі в період настання ночі – спроба поета творити оригінальну поезію власним голосом.

Для поезії А.Метлинського властивий часом похмурий колорит. Тому улюбленим для нього є хронотоп ночі. Традиційно-поетичний образ ночі, що відтворює зацікавленість романтиків таємничими, загадковими явищами, в українській романтичній ліриці 20-40 рр. характеризується еволюційними змінами художньої інтерпретації. В.В.Ванслов визначає два протилежні значення образу ночі,  а отже, і слова “ніч” у романтичній поезії: вияв краси довкілля та символ темних сил, негативних сторін буття, співзвучних душевній пригніченості, безнадії. Поезії Л.Боровиковського властивий перший тип, а в поезії А.Метлинського переважає другий.

Пластично-зоровому малюнкові простору Л.Боровиковського,  в якому дотримано співвідношення динамічних і статичних ознак, протистоїть поезія А.Метлинського. Вона часом має похмурий колорит, що виражається словами  буря, блискавка, грім, полум’я, які є символом явищ, співзвучних з душевним станом поета. Нагнітання дієслівних форм з емоційним і експресивним значенням (плаче, стогне, виє, завиває, трощить, палає, грякотить, клекоче, трясе, реве, скаче, рве, гризе, несе) передають високий ступінь напруги. І хоча за нанизуванням дієслів і нагнітанням “страшних” образів подекуди втрачається міра, відчувається літературне, а не народнопоетичне осмислення просторових явищ. Певне місце посідають у творах цього поета й індивідуально-мовні метафори ніч то углем все зчорніє, то як кров зачервоніє, Дніпр стогне, плаче, гриву сивую трясе, камінь рве, гризе.

А. Метлинський, як відзначають дослідники, першим з українських романтиків започаткував тенденцію до метафоричного осмислення поетичної кольористики.

Найцікавіше у цьому плані зображений А.Метлинським простір “верху” і все, що з ним пов’язане. На позначення реалій простору “верху” поет використовує лексеми небо, небеса, хмари, зорі, місяць, сонце, які часто вживаються в оказіональних значеннях, зберігаючи при цьому нормативну семантику: небо (небеса) – “повітряний простір”, сонце, місяць, зорі – “небесні світила”, гроза – стихія, грім – звуковий вияв грози.

Словесний образ простору неба і всього, що з ним пов’язане, А.Метлинський створює за допомогою антропоморфічних метафор, що виявляються через дієслівне оточення, оскільки саме дієслова реалізують перенесення властивостей живих істот на неживі (явища природи, предмети, абстрактні поняття): місяць (молодик) погляне, чує, ховається, заліз, куня, ходить, заходить, облива; сонце “в червоній хмарці випливає”, “червоніють в чорних хмарах, грають, грають блискавки.”

           Підсумовуючи сказане, можна відзначити, що мовний образ простору в поезії А.Метлинського при спільності концептуальної основи з творами Л.Боровиковського відрізняється частотністю вживання певних ключових слів (напр., буря, вітер), семантикою окремих із них, посиленою увагою до хронотопу ночі.

Простір у М.Костомарова незамкнений, відкритий як по вертикалі, так і по горизонталі. Предметом зображення в М.Костомарова виступає зовнішній світ, а не власні переживання. Автор, як і інші українські романтики, вдається до слів ліс, гай, поле, степ, річка, небо, хмари, однак художнє бачення й вираження відповідних реалій у М.Костомарова своє, оригінальне. У мовному відношенні образи простору більш ускладнені порівняно з іншими романтиками: ускладнені епітети й метафори, зображується не тільки статичний стан простору, а й рух у ньому орла, вітру, який котить траву, та й самої трави, що котиться.

          Мовний образ простору в поезії М.Костомарова більш широкий, він не обмежується Україною, а охоплює територію всієї тогочасної Російської держави аж до Камчатки. Це виявляється переважно в географічних назвах. Через такі назви подається автором і широчінь просторів України.

У мовному образі світу більше місце, ніж в інших сучасників цього поета,  посідають флоризми й фауноніми, причому останні виступають не тільки як орнаментальні ознаки простору, а й самі стають предметом зображення, про що свідчать і назви ряду творів.

Якщо характерною рисою творів А.Метлинського є нічний час, то для М.Костомарова такою визначальною часовою ознакою є зимовий період, через що в нього частіше, ніж в інших поетів, зустрічаються слова сніг, білий та ін.

У М.Костомарова частотним є слово Україна, однак воно позбавлене в нього конотацій синівської любові, що властиві цьому слову та іншим, зокрема перифрастичним, назвам України в поезіях Л.Боровиковського і А.Метлинського. Наприклад, у Л.Боровиковського Україна виражається через звертання родино, Отчизна, родима земле, родинонька, мила сторона, рідний мій край. Для А.Метлинського Україна – ненька, ненька старенька, рідна Україна, матінка, родино.

Художній простір М.Петренка психодилічний, оскільки зумовлений психічними основами митця і передається відповідними вербальними структурами, зокрема через змалювання простору неба.

Слово небо у М. Петренка позначає не просто безмежний простір, воно разом із тим істота і предмет, конкретне й абстрактне: живе, рухоме й традиційно статичне.

Слова місяць, зірки мають у М. Петренка антропоморфізований характер, який реалізується через дієслівне оточення: місяць ходе, зірки бродять.

Слово небо, яке виражає простір, є універсальним у поетичній творчості М. Петренка, насичене змістовно й емоційно. Функціонування цього словесного образу пов’язується з асоціаціями, типовими для поетичної свідомості, збагачує контекст української поезії новим художнім баченням.

            Отже, кожна особистість через простір висловлює своє філософсько -естетичне бачення світу, що реалізується у просторі мовному.

ВИСНОВКИ

            Дослідження мовної картини простору в поезії українських поетів-романтиків харківської школи 20-40-х рр. ХІХ століття дозволяє зробити ряд висновків як щодо мовних особливостей поезій Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова, М.Петренка, так і щодо розвитку української літературної мови цього періоду, зокрема поетичного мовлення.

            У схарактеризованих творах письменників змальовується в основному той тип художнього простору, який М.Бахтін визначив як ідилічний. Для змалювання такого типу простору характерне зображення рідного краю, його краєвидів і т.ін.

            У творах харківських поетів-романтиків 20-40-х рр. ХІХ століття ідилічним постає простір України, що асоціюється насамперед із ландшафтами степу й лісостепу, властивими центральній Україні й Слобожанщині. При єдності об’єкта зображення рельєфніше виступають особливості його мовного образу в кожного поета. Аналіз особливостей мовної картини простору окремого творця, а не цілого напрямку дає підстави розглядати творчість цієї плеяди не як нерозчленовану сукупність, а як єдність творчих індивідуальностей.

            У поезіях романтиків простір виступає у трьох вимірах: верх – небо, низ – загробне життя, проміжна сфера – земна поверхня. У віршах поетів, творчість яких проаналізована найбільш повно, змальовано простір земний. Відмінності в мовній картині простору у творах харківських романтиків 20-40-х рр. виявляються в кількох аспектах: по-перше, в мовних засобах вираження меж простору, що охоплюється поетом; по-друге, в частотності тієї чи іншої лексеми, що виражає просторовий його світ; по-третє, в семантичному наповненні певного слова, що передається через дистрибутивні зв’язки слова і контекст; по-четверте, в художньому переосмисленні назв певних реалій.

            Проаналізований матеріал переконливо доводить, що навіть за складом поетичної лексики мовний образ простору в Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова, М.Петренка помітно відрізняється, через що про їхню мову не можна говорити як про однорідну єдність.

            Такі ж помітні відмінності й у семантичному наповненні слів, що характеризують простір. У контексті твору й цілої поезії кожного автора випливають концептуальні відмінності в баченні тих же реалій окремим письменником. Наприклад, у Л.Боровиковського слово степ уживається часто і, як правило, воно асоціюється з “козацьким” степом, де розгорталися битви за волю. В А.Метлинського слово степ кілька разів уживається в однойменній поезії і теж пов’язане зі спогадами про козаків, що топтали цей степ і поховані в ньому. У М.Костомарова слово степ є частотним і асоціюється теж із козаччиною. Однак найглибше історичний мотив у значенні слова степ лунав у Л.Боровиковського.

Для Л.Боровиковського слово поле є синонімом до слова степ (особливо з постійним епітетом чисте поле). У поезіях А.Метлинського це слово, крім названого значення, часто називає оброблену землю, про що свідчить лексичне оточення – близькість житла, назви культурних рослин, польових робіт тощо. У поезії М.Костомарова таке значення слова поле виступає ще рельєфніше.

            Особливо помітні відмінності в семантиці слова могила, яке вважається одним із ключових у поезії українських романтиків. Воно поширене в мові творів Л.Боровиковського і А.Метлинського, однак із різним значенням. Відповідно до ідейно-тематичних і естетичних установок Л.Боровиковського і його бачення світу слово могила виступає в історичному значенні – насипний курган над похованням героя. Із цього випливає символічне значення слова – “ознака слави й геройських подій минулого”. Оскільки такі могили височіють над рівниною, то Л.Боровиковський уживає його також із значенням “гора”. Поезія А.Метлинського являє нам це слово переважно в значенні “місце поховання” і з похованням козака-воїна майже не асоціюється, не вживається воно і в значенні “гора”.

            Дистрибутивні відмінності значень просторових назв виявляються в сполучуваності з тими чи іншими словами. Так, для поезії Л.Боровиковського характерне вживання постійних епітетів, а в А.Метлинського вони майже відсутні. У поетів відбувається переосмислення традиційних символічних значень (напр., чорний ворон, орел), використовуються перифрастичні означення-прикладки, напр., степ – розліг сухого океану, степ – постіль, авторські епітети мертвий степ, дідівський степ; море – синій кришталь; скали – понура сторожа пустинь; пустиня – море сухе.

            Творячи свій "образ світу", романтики використовували нові засоби художнього його вираження, бо новий зміст потребував нових естетики, образотворення і виражальних засобів. Це виявлялося насамперед в очищенні від згрубілої лексики, а також у доборі естетично позначених і художньо вартісних слів.

            Харківські поети-романтики своєю літературною творчістю, зокрема поетичною практикою, вплинули на формування національних світоглядно-мовних інтенцій та на поетичну свідомість українського читача, який мав достатній культурно-освітній ценз. Важливим наслідком творчості романтиків було пробудження інтересу до рідної мови й історії, прищеплення національних світоглядних моделей. Значною мірою завдяки діяльності письменників, зокрема романтиків, у цей період формувалися художньо-естетичні смаки майбутнього українського читача.

            Аналіз мовної картини простору в поезії харківських поетів-романтиків доводить, що мова їх творів, ґрунтувалась на народно-поетичних джерелах, але незаперечно важлива роль їх мовно-поетичних починань і пошуків для наступних поколінь українських поетів аж до нашого часу. Романтики, спираючись на традиції народної лірики, визначили мовно-поетичну