ЗІСТАВНО-ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СЛОВЕСНО-ОБРАЗНИХ СИСТЕМ О. ОЛЕСЯ, П. ТИЧИНИ, М. РИЛЬСЬКОГО

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЗІСТАВНО-ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СЛОВЕСНО-ОБРАЗНИХ СИСТЕМ О. ОЛЕСЯ, П. ТИЧИНИ, М. РИЛЬСЬКОГО
Альтернативное Название: Сопоставимо Сравнительная характеристика словесно-образных систем О. ОЛЕСЯ, П. Тычины, М. Рыльского
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі подається обґрунтування актуальності теми дисертації, визначається об’єкт і предмет дослідження, формулюється мета й основні завдання роботи, називаються методи дослідження, його джерельна база, викладається зв’язок із науковими темами, вказується наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, подаються відомості про апробацію роботи.


Перший розділ "Проблеми і шляхи вивчення поетичних образів на сучасному етапі розвитку лінгвостилістики" знайомить із поглядами різних лінгвістів на словесний образ, розглядаються теоретичні проблеми співвідношення слова і образу, вказується, що образ має декілька іпостасей (образ – явище уявного світу, і його вербальна реалізація, яка називається словесним образом). Отже, в основі поняття "образ" лежить співвідношення мови і мислення.


Кожне слово в поетичному тексті подається з художньою метою. На цій підставі О. Пєшковський та інші філологи говорять про загальну образність, або про образність кожного слова в художньому тексті. О. Єфімов і прибічники його теорії дотримуються іншої думки, вважаючи образними лише ті вирази, в яких наявне "використання у словах їх переносно-фігуральних значень, які або вже існують у загальнонародній мові, або створюються письменниками шляхом новаторства в галузі слововживання" (О. Єфімов). Це питання залишається дискусійним, і оголошення про його закриття, які роблять деякі вчені, вважаємо передчасними, з огляду на ряд робіт, що з’явилися останнім часом (праці Н. Павлович, Т. Гайкович, О. Тараненка та ін.)


У тісному зв’язку з означеною проблемою перебуває питання про те, яка лінгвістична одиниця формує образ. У науковій літературі досить поширеним є поняття "слово-образ" При широкому розумінні образності цей термін фактично не потребує уточнень, оскільки за кожним словом стоїть певне уявлення. В тому випадку, коли образ є не автологічним, а тропеїчним, указана номінація видається не зовсім коректною: "Центральною образною одиницею в художньому тексті постає "образне" слово (точніше, образне вживання слова), але не само по собі (курсив наш. – К.Б.), а тільки в складі тропа" (Т. Гайкович). Аналогічні думки висловлюють і інші вчені (Т. Симашко, Л. Ковтун, В. Григор’єв). Якщо брати за основу наведені міркування, то правильніше було б говорити не стільки про образне слово, скільки про образний контекст, до якого входить певна лексема, яку слід вважати образною остільки, оскільки вона є його членом. Поняття "слово-образ" у цьому випадку семантично дорівнює терміну, введеному О. Некрасовою: "експресивний центр мінімального художнього контексту", під яким дослідниця розуміє "слово, в якому концентрується образна експресія певного відрізка художньої мови". Відзначимо, що лексема може виступати не тільки центром образного контексту, як, наприклад, в одній із поезій О. Олеся: "Як радіє, квітне серце", тому правомірним видається термін периферія образного контексту, який вказує на семантичну специфіку слова у фразах на зразок: “В серці останні дов’яли квітки…”. Пояснимо цю номінацію. В наведеному фрагменті експресивним центром (функціонально – суб’єктом речення) є іменник квітки, а лексема серце, яка в цьому разі робить семантичне зрушення, синтаксично постає обставиною цього тропеїчного відрізка.


Відповідно до синтаксичної ролі іменника – компонента тропа, розрізняються суб’єктні, об’єктні та обставинні образи. Такий поділ мотивується тим, що на субстантиви у реченні, як правило, покладена функція підмета, додатка чи обставини. Суб’єктними, або активними, називаємо такі образи, головний елемент яких виражається формою називного відмінка і виконує в реченні функцію підмета, наприклад: "Випив доброго вина Залізний день" (П. Тичина). Головний компонент подібних образів має значення суб’єкта дії: "Вітри на арфу грають..." (П. Тичина) чи суб’єкта, що перебуває в певному стані: "Вжахнулася душа..." (П. Тичина).


Окремим видом суб’єктного образу є імпліцитно активний. Ідеться про образ, опорне слово якого, як правило, не функціонує в ролі підмета, але разом з тим, з семантичного погляду, позначає носія дії, або суб’єкта, що перебуває в певному стані: “Зливалось твоє личко З усмішками квіток…” (О. Олесь); "Кричать ножі, серцями в серце встромлені..." (П. Тичина). Такі образи підлягають трансформації в суб’єктні: квітки усміхаються; серця встромляють в серце ножі.


Існують випадки, коли головний компонент імпліцитно активного образу вжито у формі називного відмінка і репрезентовано функцією суб’єкта речення: "Душа підтята вже ніколи вгору не злетить!.." (М. Рильський). У цьому разі підмет координується з присудком, вираженим дієсловом з часткою не, тобто дія, названа предикатом, заперечується. Факт наявності предикативного центру Душа не злетить засвідчує детермінованість частки і сигналізує про потенційну можливість трансформації основи речення в конструкцію Душа злетить.


Іменник, що лежить в основі створення об’єктної стилеми, як правило, функціонує у формі непрямих відмінків і виступає у реченні в ролі додатка, наприклад: "Спогади ржею серця роз’їдають..." (О. Олесь). Такі субстантиви несуть у собі семантику об’єкта впливу зовнішніх дій, подій, обставин, реалій тощо. Сему об’єктності мають і образи на зразок підтята душа; розбите серце і т. ін. Складниками таких синтагм є пасивні дієприкметники. Образи зі значенням об’єктності можуть бути представлені також складнопідрядними реченнями: душа, яка була підтята; серце, що було розбито і под.


Лексема, що виступає головним компонентом обставинного образу, має значення місця, в (на) якому щось є: “В серці знов і ранні мрії, і перші гами, Латинська книжка й смішна любов” (М. Рильський). У переважній більшості випадків складником такої стилеми є самостійна синтаксема у формі місцевого відмінка (з прийменником в чи на). Хоча деякі контексти репрезентують словесний образ, що утворено без допомоги вказаної синтаксичної словоформи: “Серце моє – клітка, А пісні – пташки, що об неї б’ються і на волю рвуться, В небо, в сяйво дня” (О. Олесь).


Значення різних семантико-синтаксичних видів образів можуть контамінуватися: “Серце томиться в обіймах чорних ночі..." (М. Рильський) (синкретизм суб’єктної й об’єктної семантики); “Серця піснями вщерть налийте і випийте до дна” (П. Тичина) (поєднання об’єктного й обставинного значення) тощо.


У другому розділі "Індивідуальні образні системи О. Олеся, П.Г. Тичини, М.Т. Рильського 1896-1929 рр.", який складається з трьох параграфів, розглянуто особливості поетичних стилів митців через призму їх ключових образів.


У підрозділі "Наскрізні образи поетичного світу О. Олеся 1896-1929 рр." відзначається, що найбільшу частотність серед субстантивів ідіолекту митця мають слова серце (498 реалізацій), сонце (422), пісня (408), земля (391), квітка (370), сльоза (356), рука (323), душа (322), кров (308), ніч (303), і описуються семантичні та структурні особливості кожного з названих образів, а також розглядаються поетичні парадигми, на яких базуються тропеїчні структури з цими компонентами. Основними ознаками ідіостилю О. Олеся є широке застосування поетичних стандартних образних висловів (серце палає, сонце сміється, душа горить, пісня летить, пісня ллється, кров кипить) і традиційних символів (сонце, квітка, змія); антропоморфізм, який покладено в основу більшості тропеїчних синтагм митця, наприклад: "Раділо сонце, ниви, луки" (Олесь, далі – О., 52), "Стогнала тут свята земля, як страдниця велика" (О., 757); "Квітки цілуються з квітками..." (О., 123); "Дві хмароньки зустрілися Удосвіта колись, Зустрілися, спинилися, За рученьки взялись..." (О., 92) тощо. Антропоморфізм у поетичних текстах О. Олеся корелює з уподібненням людини та явищ людського життя реаліям світу природи і подіям, що відбуваються в ньому: "Діти цвіли, як квітки синьоокі..." (О., 528); "Навік твої погасли очі, Уста-троянди одцвіли, І ніжні рученьки дівочі двома лілеями лягли..." (О., 591); "Як осінній листок, моя бідна душа, Як листок на березі тремтить..." (О., 778) і т. ін. Уподібнення реалій навколишнього світу й абстракцій людині, як і поетична макропарадигма "людина – природа" втілюється митцем у різні тропи: у метафори приписування ("Проснулись хмари, і всміхнулись світу, І всміхнулись небу, морю і землі..." (О., 122); у метафори ототожнення (ніч-циганка); у метафори порівняння (океан муки); у порівняння ("Ти (кохана. – К.Б.), як сонце!..." (О., 623). Такі тропи нерідко контамінуються: "Стогнала тут свята земля, як страдниця велика" (О., 757) (поєднання метафори приписування і порівняння); "Цвіли думки – квітки мої..." (О.,722) (синтез метафори приписування і метафори ототожнення) тощо.


Однією з особливостей стилю О. Олеся є тиражування поетичних парадигм, наприклад: "серце – предмет рослинного світу": "Коли б ти знала, як квітне серце, як люблю..." (О., 299); "Серце в’яне..." (О., 574); "І казав нарцис троянді: "О трояндо, пишна квітко! Глянь, як в мене серце в’яне..." (О., 582); "Як радіє, квітне серце" (О., 63); "Серце в мене розцвіло колись..." (О., 428) і т. ін.


Улюбленою поетичною фігурою митця є анафора. До центральних тем творчості О. Олеся, які розкриваються через стрижневі образи, належить любовна і громадсько-політична.


Підрозділ "Ключові образи поезії П.Г. Тичини 1907-1929 рр." знайомить із особливостями розробки домінантних стилем цього митця; у цій частині роботи зазначається, що найбільшу частотність серед іменників в ідіолекті П.Г. Тичини мають слова вітер (93); сонце (65); земля (61); серце (53); душа (50); ніч (50); людина (49); хмари (46); небо (45); поле (44). Частіше за інші ключові лексеми в тропеїчні контексти входять субстантиви серце, душа, вітер. До специфічних рис творчої манери поета, що виявляються через аналіз образних конструкцій, компонентами яких є стрижневі слова, належать музичність (як у лексико-семантичній структурі образів, так і на рівні звукопису: велика кількість асонансів і алітерацій); значна кількість експлікацій поетичних макропарадигм "людина – природа" і "природа – людина"; інтуїтивна чи свідома актуалізація міфопоетичних уявлень, яка нерідко відчутна у тропеїчних синтагмах; символічність, що ґрунтується на фольклорній традиції.


Проілюструємо наведені положення цитатами з віршів П. Тичини. Через предмети і явища, що належать до музичної сфери, передаються почуття і емоції ліричного героя: "Розцвіли в душі моїй хорали, розцвіли хорали дивні, скрипками заграли..." (Тичина, далі – Т., 301); "Подивилась ясно, – заспівали скрипки! – Обняла востаннє – у моїй душі... заспівали скрипки у моїй душі!.." (Т., 44); "Крають серце не октави – Нони" (96); "В моїм серці і бурі, і грози, й рокотання-ридання бандур..." (Т., 48), а також події, що відбуваються у природі: "І згучить земля, як орган..." (Т., 60); "Слухаю мелодій хмар, озер та вітру" (Т., 42); "Золотим вітрам – Повірте, люди, – сонцю І музиці його!" (Т., 171); "... вітер інколи сумні пісні співав..." (Т., 277) тощо. В останньому тропеїчному сегменті спостерігаємо іншу грань музичності П. Тичини, яка виявляється в залученні додаткових засобів виразності: алітерацій та асонансів; поетичних контекстів, у яких вони наявні, досить багато. Ось, наприклад, як передаються звуки, що утворюються вітром: "Вітри на арфу грають..." (Т., 52); "Божевільний вітер божевільно боживсь у шибки, у рями..." (Т., 305); "Чого реве вітер північний в діброві...?" (Т., 274) тощо.


Велика кількість тропів П. Тичини відзначається антропоцентричною спрямованістю: "Вітер, вітер, вітер ходить, Похоронної заводить Над юрбою цвіту звіробою..." (Т., 296); "Гляне сонце, як дитя" (Т., 74); "Застібнулось на всі ґудзики небо..." (Т., 331); "Заридала в серці віра" (Т., 312); "Шепчуть вітру квітки: гей, в танок! Повінчайся з туманами ночі..." (Т., 299) і т. ін. У той же час людські стани, дії передаються через предмети і явища світу природи: "Часом я, мов хмарина, блукаю цілий день" (Т., 291); "Душа моя – послухай! – Як яблуня в цвіту" (Т., 303) тощо. Отже, взаємозв’язок семантичних комплексів "людина" і "природа" є характерною рисою поезій П. Тичини.


Митець у своїй творчості нерідко актуалізує міфопоетичні уявлення, наприклад: "Вітер... курними шляхами понісся, наче той кінь, що зірвався й тіка від пожежі” (Т., 193): "Буйні вітри, грозові хмари, блискавка, що швидко мигтить – всі ці різноманітні явища в поетичній мові називалися небесними конями" (О. Афанасьєв); "На дощ хмари, як собаки: то за вухом почешуться, а то зубами клац! клац!" (Т., 190): "… у міфічних сказаннях собака сприймався як втілення не тільки вітру, але й хмари" (О. Афанасьєв) і т. ін.


У народні символи поет вкладав новий зміст, відповідно до індивідуальних творчих задумів. Наприклад, сонце в усній народній творчості – це символ радості, щастя, чогось позитивного, набуває в поезії митця "Напував коня..." революційної символіки, а ніч у вірші "Плуг" постає більш масштабним символом, ніж у фольклорі: це – не тільки горе, страждання, негативні емоції конкретної людини, але й історична характеристика доби.


Наскрізні образи П. Тичини, в основному, беруть участь у розробці громадянської, інтимної та пейзажної тематики.


У підрозділі "Домінантні образи лірики М.Т. Рильського періоду 1910-1929 рр." відзначається, що ключовими іменниками поезії митця є лексеми серце (167); земля (114); день (107); душа (92); пісня (88); сонце (87); рука (84); слово (78); небо (74); очі (73). У цій частині дослідження розглядаються особливості функціонування образних конструкцій, складниками яких є наведені субстантиви, визначаються специфічні риси ідіостилю митця (через призму аналізу вказаних стилем), а також ті семантичні блоки, з якими співвідносяться наскрізні образи поетичного світу М. Рильського. Творчість митця періоду 1910-1929 рр. за лексико-стилістичними особливостями віршів умовно можна поділити на дві частини: 1) поезія М. Рильського періоду збірки "На білих островах" і 1911-1912 рр.; 2) лірика митця, починаючи від книжки поезій "Під осінніми зорями" до 1929 року. У ранніх віршах 1910-1912 рр. М. Рильський нерідко вдається до поетичних штампів, наприклад: "Серце ридає невтішно" (Рильський, далі – Р., 426); "Горить душа моя" (Р., 38) тощо. Окрім того, одним із ключових у дебютній книжці поезій є образ мрій, який у подальших збірках використовується значно рідше: в окремих із них потрапляє на периферію образної системи, а в деяких – не вживається взагалі. Починаючи зі збірки "Під осінніми зорями", лексичний діапазон поезій постійно розширюється, з одного боку, за рахунок широкого використання літературних онімів (Беатріче, Одіссей, Гамлет, Джема, Санін і т. ін.), а з іншого – за рахунок включення до віршів побутовізмів (граблі, скатерка, фіранки, чайник, горшок тощо); кількість стандартизованих образних висловів різко зменшується.


Характерною ознакою стилю М. Рильського, що виявляється як у ранній, так і у більш пізній період творчості, є актуалізація давніх уявлень. Наприклад: "Відкривай гарячі груди, Мати земле!.." (Р., 218) ("Земля є персонажем язичницької картини світу, в якій вона діє у функції матері, покровительки та помічниці, що має магічну силу" (Т. Панєкіна); "По блакиті озера дзеркальній крильми черкає сонце золотими..." (Р., 64) ("Сонце видавалося давнім слов’янам птахом" (О. Афанасьєв) і т. ін.


Основні теми, у розкритті яких беруть участь наскрізні образи поета – це філософська, пейзажна, інтимна, а також тема творчості.


У третьому розділі "Словесні образи О. Олеся, П.Г. Тичини, М.Т. Рильського у світлі компаративного аналізу" проводиться зіставний аналіз образів поетів. Ця частина дисертації поділяється на два підрозділи. У першому підрозділі “Компаративний аналіз образів серця, душі, землі, сонця в ліриці О. Олеся, П.Г. Тичини, М.Т. Рильського” порівнюються образні конструкції, компонентами яких є лексеми серце, душа, земля, сонце. Такі іменники регулярні, оскільки вони є домінантними у поетичних світах усіх трьох митців.


Образи серця в поетів характеризуються метафоричністю і символічністю.


О. Олесь частіше, ніж його молодші сучасники, переводить почуття, емоції, душевні стани у фізичну площину, створюючи таким чином особливий світ, у якому абстракції називаються конкретними іменниками, наприклад: “В бідному серці змія...” (О., 683); традиційна символічність, що використовується при цьому, з одного боку, вносить простоту і невимушеність, а з іншого – сигналізує про певну стандартизованість поетичного вислову. М. Рильський і П. Тичина частіше прямо називають почуття, що містяться в серці і впливають на нього, інколи такі душевні переживання зіставляються з предметами навколишнього світу, але те почуття, що метафоризується, залишається чітко визначеним (пор.: “Заридала в серці віра...” (Т., 312) і “В серці тихий стогін незрозумілих мук” (Р., 107). У той же час для збірки М. Рильського “Під осінніми зорями” характерним є елемент невизначеності почуття, що є в серці: “...в серці загориться щось чудне, глибоке, чарівне...” (Р., 94); “...у серці щось тремтить і грає, як тремтить на сонці гілка золота...” (Р., 117); “... щось у серці знов стрепенулось, Що вже забуте було давно...” (Р., 96) тощо. Займенник щось допомагає у таких контекстах зберегти всі грані складного зафіксованого почуття.


Образи душі, як і образи серця, частіше за інші виступають тропеїчними. О. Олесь і М. Рильський (останній – у ранній період творчості), на відміну від П. Тичини, активно використовують усталені паралелі “душевний стан, почуття, емоції – вогонь”, “емоції, почуття (душа) – рідина”: “Горить в огні душа моя...” (О., 592); “...душа в огні...” (О., 591); “Горить душа моя...” (Р., 38); “Душа горить в огні...” (Р., 316); “Як хочеться за руку Когось узять на мить... Всю душу, щастя, муку в стисканні перелить...” (О., 604); “Співаю.., виливаю душу у ніжнії звуки...” (Р., 317) і т. ін. У цьому факті слід вбачати тичининське прагнення до оригінальності поетичного вислову. Традиційна паралель “почуття, емоції, переживання – квітки, цвіт” нерідко стає основою обставинних образів душі всіх трьох поетів: “... в душі моїй квітки, квітки любові розцвітають...” (О., 621); “Цвіт надії в душі глибоко знов залелів” (Р., 109); “З душі моєї – мов лілеї – ростуть прекрасні – ясні, ясні – з душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть” (Т., 38).


Душа – це внутрішній світ, який нагадує поетам світ зовнішній: почуття, що вирують у душі, позначаються через символічні еквіваленти, які являють собою назви природних явищ та подій, що відбуваються в природі. Це відчутно в деяких обставинних образах душі, що наявні у віршах О. Олеся й М. Рильського: “В душі моїй смеркає...” (О., 676); “В душі рожево-білий сніг На давні бурі і на муки ліг...” (Р., 163). Захід сонця (явище у поезії О. Олеся передано дієсловом смеркає) має негативну емоційну оцінку і позначає печаль, смуток тощо; сніг у творі М. Рильського, очевидно, є відповідником спокою, душевної рівноваги.


Риса, що споріднює поетичне мислення О. Олеся й П. Тичини – широке застосування музичних образів, це помітно і в розробці стилем, компонентами яких є субстантиви душа і серце, наприклад: “В душах день ясний без бур, Весна, тепло і сонячне проміння, І тихий-тихий дзвін бандур...” (О., 311); “В моїм серці і бурі, і грози, й рокотання-ридання бандур...” (Т., 48) тощо. Структурний елемент синтагми О. Олеся (тихий-тихий дзвін бандур) має позитивне емоційне забарвлення і символізує собою щось приємне, радісне, в той час як у наведеному мікроконтексті П. Тичини зі звуками бандури асоціюються динамізм, бурхливість, неспокій.


Специфіка функціонування образу землі в ідіолектах митців полягає в тому, що більша частина таких стилем не характеризується метафоричністю чи символічністю. У метафоричних контекстах іменник земля частіше координує з дієсловами зі значенням стану, наприклад: “... уся земля тремтить В палких обіймах ночі...” (О., 65); “Аж закипіла земля...” (Т., 60); “Земля тремтить у млості і ронить пелюстки...” (Р., 255). Ще однією спільною рисою в розробці образів землі в О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського є антропоморфізація землі, що особливо яскраво простежується у звертальних конструкціях: “Ой земле, земле, земленько люба, Всім ти як матір рідна була...” (О., 607); “Наш вид, натхненно-мелодійний, Як твій, о земле-мати, вид” (Т., 295); “Відкривай гарячі груди, Мати-земле!..” (Р., 218).


Музичні образи землі наявні лише в творах П. Тичини: “І згучить земля, як орган...” (Т., 60).


Способом реалізації образів сонця у поетів часто виступає стандартизована метафора приписування сонце сміється: “Сміється сонце в небесах...” (О., 768); “Сміється сонце з небозвода...” (Т., 116); “...сонце сміється...” (Р., 326). В ліриці О. Олеся усталені метафори подібного типу застосовуються найбільш широко.


Серед паралелей, покладених митцями в основу образів сонця, найбільшою частотністю відзначається поетична парадигма “сонце – людина”. Як правило, образи сонця застосовуються поетами в двох тематичних напрямках: для зображення картин природи і для вираження різного роду клятв, закликів, вітань тощо. Причому більша частина тих стилем, які служать для створення пейзажу, належить М. Рильському: “Рожевії хмарки пливли, У ясні кольори вдягались І з сонцем блискучим прощались...” (Р., 31); “Любить він (місяць – К.Б.) сонце, блискуче, ясне, Сонця ясного шукає...” (Р., 63). У таких поетичних сегментах відчувається спокійність, плавність. Вони не лише за тематикою, але й за експресивністю відрізняються від закличних контекстів О. Олеся й П. Тичини: “Пийте сонце волі, що зійшло з-за хмар, Пийте животворчий, сонячний нектар, Всі брати-народи руки простягніть І навіки сонцю, волі присягніть” (О., 800); “Дивіться сонцю просто в вічі” (Т., 119). В останньому з прикладів сонце символізує щось прекрасне, чисте. Символічні образи сонця широко представлені також і у віршах О. Олеся, сонце у цих поезіях асоціюється з волею, правдою.


У другому підрозділі “Порівняльна характеристика образів пісні, руки, ночі, дня, неба, сльози, крові, квітки, слова, очей, вітру, людини, хмари, поля у поетичних системах О. Олеся, П.Г. Тичини, М.Т. Рильського” зіставляється використання поетами образів пісні, руки, ночі, дня, неба, сліз, крові, квітки, слова, очей, вітру, людини, хмари, поля, тобто стилем, які є нерегулярними щодо входження до числа домінантних. Визначаються форми вираження цих образів і встановлюються парадигми, на яких базувалися такі стилеми.


Серед компаративних тропів метафори використовуються всіма поетами активніше, ніж порівняння. Наведемо ряд характеристик, які певною мірою пояснюють перевагу одного виду стилістичних засобів над іншим: метафора є більш сміливим (якщо порівняння – це ймовірність, то метафора – ствердження); у метафорі нерозчленоване уявлення про предмети реального світу, як правило, виступає наочніше, ніж у порівнянні; Б. Томашевський і В. Шкловський вважають метафору сильнішим за порівняння тропом через те, що під час її сприйняття слід виявляти більшу активність. З таким твердженням можна погодитися лише частково, тому що поетична творчість – це насамперед авторське пізнання світу.


Метафори приписування, значну частину яких складають персоніфікації, кількісно домінують над іншими видами метафор у ліриці О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського.


Антропоморфічні тропи переважають над іншими видами тропів у поезіях усіх митців. Це спостереження може слугувати ілюстрацією на підтвердження справедливості висновків, зроблених ученими щодо характеру поезії початку ХХ ст.: “Світ – людська душа” – основна паралель поезії початку століття” (Н. Кожевникова). Друга домінантна макропарадигма, що експлікується в ліриці О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського – це паралель “людина – природа”. Отже, можна говорити про взаємопроникнення семантичних комплексів “людина” і “природа” як про основу світобачення майстрів слова, образні системи яких аналізувалися.


В окрему групу виділимо зіставлення об’єктів навколишнього світу з реаліями, що належать до семантичного класу “музика”. Музичні образи функціонують у поетичних системах усіх трьох митців (пор. “Вдивляюся в небо, як в нотную книгу…” (Т., 300); “Музика тиха з неба ллється” (Р., 320); “На півдні за лісами Колихалось море трав: То над степом буйний вітер На шовкових струнах грав…” (О., 315), але загальний відсоток таких стилем у ліриці П. Тичини істотно вищий, ніж в О. Олеся і М. Рильського, і це дозволяє говорити про музичність як про один із провідних організуючих факторів побудови поетичного світу П. Тичини.


У висновках сформульовані найзагальніші результати дослідження.


1. Домінантні образи ідіолектів О.Олеся і П. Тичини використовуються переважно у віршах громадсько-політичної, інтимної та пейзажної лірики; домінантні стилеми М. Рильського застосовуються, як правило, в поезіях на любовну, філософську, пейзажну тематику, а також при розробці теми мистецтва.


2. Відчутний вплив традиції на формування образів О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського виявляється у застосуванні цими поетами стилем-штампів типу сонце сміється, експлуатуванні стійких паралелей (“дощові краплини – сльози”), використанні фольклоризмів (буйний вітер) і ремінісцентних образів (Фауст).


3. Питома вага поетичних стандартів (серце горить, море сліз) у дискурсах О. Олеся більша, ніж у його молодших сучасників, які застосовували словесні формули переважно в ранній період творчості. Відсоток усталених поетичних парадигм (“роси – сльози”, “почуття – вогонь”, “почуття – рідина”), що покладені в основу тропеїчних синтагм О. Олесем, виявляється вищим, ніж у М. Рильського і П. Тичини.


4. Вплив літературної традиції на О. Олеся проявляється також і в широкому застосуванні митцем поетизмів, які були характерними для лірики початку ХІХ ст. (меч, щит, ліра, лицар). За допомогою такої лексики події, що описуються у його віршах, переводяться в легендарно-героїчну сферу. П. Тичина і М. Рильський майже не послуговуються у своїх творах традиційними поетизмами.


5. Ремінісцентні образи, як на рівні цитування (Розвидняющийся день), так і на рівні літературної антропоніміки (Санін, Гамлет, Дон-Жуан, Фальстаф), частіше функціонують у ліриці М. Рильського. У поезії П. Тичини вони застосовуються рідше, а в текстах О. Олеся їх вживання є поодиноким.


6. Деякі образи митців позначені традиційним символізмом (наприклад, стилеми сонце, ніч та ін.) Вони включаються в новий історичний контекст, отримуючи у ньому інше осмислення.


7. Особливо поширені традиційні символи у поетичних структурах О. Олеся. Ці образи використовуються як у віршах на громадсько-політичну тематику, так і в творах камерного звучання. У творах на політичну тематику символічні образи сонця семантично співвідносяться зі значеннєвими комплексами “воля”, “правда”; день символізує час, коли має перемагати правда, воля, справедливість; ніч позначає печальні, важкі часи для цілої групи людей, народу; хмара – небезпеку, нещастя, біду нації. В поезіях, темою яких є переживання особистого характеру, сонце і день символізують радість, щастя, позитивні емоції, в той час як ніч і хмара – сум, журбу, страждання тощо.


8. Впливу традиційної символізації зазнала і поезія П. Тичини. Наприклад, сонце, як і в попередників цього митця, символізує в дискурсах поета щось прекрасне, чисте, мажорне, оптимістичне. У деяких текстах, що присвячені подіям кінця 10-х рр. ХХ ст., сонце набуває революційної символіки, тобто позитивне емоційне навантаження образу, яке склалося у поетичній традиції, сприйнято й екстрапольовано П. Тичиною відповідно до індивідуальних творчих задумів. Із темою революції у митця пов’язаний і символічний образ вітру. Вітер у таких контекстах постає грізною, але благодатною, оновлюючою силою.


9. У словесних образах М. Рильського простежується прагнення поета якомога чіткіше, однозначніше передати своє враження від певного предмета навколишньої дійсності, знайти саме ту реалію, через яку найбільш точно, конкретно характеризується в певній ситуації інша. Цим пояснюється той факт, що митець нечасто, на відміну від О. Олеся і П. Тичини, використовує символічні образи, надаючи перевагу метафорам і порівнянням.


Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:


1. Буркут К.С. Семантико-стилістичні особливості вірша-маніфеста П.Г. Тичини "Не Зевс, не Пан..." // Наукові записки. – Вип. 20. – Серія: Філологічні науки (мовознавство). – Кіровоград: РВГ ІЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 1999. – С. 168-173.


2. Буркут К.С. Семантико-стилістичний аналіз вірша О. Олеся "З журбою радість обнялась..." // Наукові записки. – Вип. 22. – Серія: Філологічні науки (мовознавство). – Кіровоград: РВГ ІЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2000. – С. 95-99.


3. Буркут К.С. Образи мрій у збірці М. Рильського "На білих островах" // Наукові записки. – Вип. 27. – Серія: Філологічні науки (літературознавство). – Кіровоград: РВГ ІЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2000. – С. 47-51.


4. Буркут К.С. Образ серця в дебютних збірках О. Олеся і П. Тичини (лінгво-стилістичний аспект) // Українське і слов’янське мовознавство. Міжнародна конференція на честь 80-річчя професора Йосипа Дзендзелівського. – Ужгород, 2001. – С. 122-125.


5. Буркут К.С. Образ дня в ліриці О. Олеся // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. – Випуск VI. – К.: ВУ “Київський університет”, 2002. – С. 117-123.


Буркут К.С. Зіставно-порівняльна характеристика словесно-образних систем О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського. – Рукопис.


Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 – українська мова. – Український мовно-інформаційний фонд НАН України, Київ, 2003.


Робота присвячена зіставно-порівняльній характеристиці словесно-образних систем О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського. У дисертації здійснюється структурно-семантичний аналіз ключових образів лірики означених поетів, виявляються спільні і відмінні риси в образних системах митців, встановлюються особливості індивідуально-авторських стилів О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського через аналіз функціонування словесно-образних засобів.


Ключові слова: словесний образ, стилема, метафора, порівняння, символ, поетичний стандарт, поетична традиція, поетична парадигма, тропеїчна синтагма, дискурс.


Буркут К.С. Сравнительно-сопоставительная характеристика словесно-образных систем О. Олеся, П. Тычины, М. Рыльского. – Рукопись.


Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 – украинский язык. – Украинский языково-информационный фонд НАН Украины, Киев, 2003.


Работа посвящена сравнительно-сопоставительной характеристике словесно-образных систем А. Олеся, П. Тычины, М. Рыльского. В диссертации осуществляется структурно-семантический анализ ключевых образов лирики названных поэтов, определяются общие и различные черты в образных системах мастеров слова, на основе анализа функционирования словесно-образных средств устанавливаются особенности индивидуально-авторских стилей А. Олеся, П. Тычины, М. Рыльского.


В исследовании констатируется, что характерными чертами поэтического стиля А. Олеся следует считать широкое употребление стандартизированных тропов; антропоморфизм, коррелирующий с уподоблением человека и явлений человеческой жизни реалиям мира природы и событиям, которые в нем происходят; тиражирование поэтических парадигм; частое использование анафор; символичность, которая основывается на фольклорной традиции. Центральными темами творчества этого поэта являются любовная и гражданско-политическая.


Отмечаются такие особенности идиостиля П. Тычины, как музыкальность (эта черта прослеживается и в лексико-семантической структуре образов, и на уровне звукописи); построение значительного числа тропов по моделям “человек – природа” и “природа – человек”; актуализация мифопоэтических представлений, которая нередко отражается в тропеических синтагмах; символичность. Указано, что основными темами лирики П. Тычины являются гражданско-политическая, интимная и пейзажная.


В работе произведена периодизация раннего творчества М. Рыльского на основании лексико-стилистических особенностей его поэзий. Согласно этой периодизации в раннем творчестве М. Рыльского условно выделяются два периода: 1) период сборника “На білих островах” и 1911-1912 годов; 2) период создания стихотворений, вошедших в книгу “Під осінніми зорями”, а также последующих поэтических произведений, написанных до 1929 года. В ранний период творчества М. Рыльский нередко прибегает к использованию поэтических штампов, употребление стандартизированных образных выражений в последующих книгах резко уменьшается. Начиная со второго сборника стихов, “Під осінніми зорями”, лексический диапазон лирики М. Рыльского постоянно расширяется, с одной стороны, за счет включения в контекст стихотворений литературных онимов, а с другой – бытовой лексики. Основными темами поэтического творчества этого автора являются философская, пейзажная, интимная, а также тема творчества.


Зафиксировано, что все поэты, художественные системы которых были проанализированы, из компаративных тропов отдают предпочтение метафоре. Причем метафоры приписывания, большую часть которых составляют олицетворения, в количественном аспекте преобладают над другими видами метафор. Макропарадигмы “человек – природа” и “природа – человек” наиболее часто выступают базисными для тропеических синтагм А. Олеся, П. Тычины, М. Рыльского, что дает право говорить о взаимопроникновении семантических комплексов “человек” и “природа” как об основе мировосприятия этих поэтов.


Замечено, что музыкальные образы, то есть те, в которых прослеживается сопоставление объектов окружающего мира с реалиями, принадлежащими к семантическому классу “музыка”, функционируют в поэтических системах всех трех авторов, однако общий процент таких образов в лирике П. Тычины существенно выше, нежели у А. Олеся и М. Рыльского. Это позволяет говорить о музыкальности как об одном из ведущих факторов построения поэтического мира П. Тычины.


В диссертации также отмечается, что реминисцентные образы как на уровне цитации, так и на уровне литературной ономастики, чаще используются в лирике М. Рыльского. Они придают поэзии определенную интеллектуальную атмосферу. В произведениях П. Тычины такие образы функционируют реже, а в текстах А. Олеся случаи их употребления единичны.


В работе констатируется, что А. Олесь, в отличии от своих литературных последователей, П. Тычины и М. Рыльского, широко использует традиционные поэтизмы (меч, щит, ліра, лицар и др.). Такая лексика, с помощью которой описываемые в стихотворениях события переводятся в легендарно-героическую сферу, была характерна для лирики начала ХІХ века.


В диссертационной работе исследуется также функционирование традиционных поэтических символов в лирике А. Олеся, П. Тычины, М. Рыльского, определяется их значение и роль в конкретных произведениях.


Ключевые слова: словесный образ, стилема, метафора, сравнение, символ, поэтический стандарт, поэтическая традиция, поэтическая парадигма, тропеическая синтагма, дискурс.


Burkut K.S. The comparative characteristic of word image systems by O. Oles, P. Tychina, M. Rylsky. – Manuscript.


Dissertation for the Candidate's degree in Philology on the speciality 10.02.01 – Ukrainian language. – Ukrainian lingua-information fund of National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2003.


The work deals with the comparative characteristic of word image systems by O. Oles, P. Tychina, M. Rylsky. In the thesis the structural and semantic analysis of the key images in lyrics by these poets is carried out, common and distinct features in the images systems of these authors are showed up. On the basis of the analysis of the word-image means functioning the peculiarities of the individual author’s styles by    O. Oles, P. Tychina, M. Rylsky have been determined.


 


Key words: word image, style unit, metaphor, comparison, symbol, poetical standard, poetical tradition, poetical paradigm, trope syntagma, discourse.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины