ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНЕ ВИРАЖЕННЯ КОНЦЕПТУ “ПРИРОДА” У ПОЕТИЧНІЙ МОВІ ЛІНИ КОСТЕНКО : Лексико-семантическое ВЫРАЖЕНИЯ КОНЦЕПТА \"ПРИРОДА\" В поэтическом языке ЛИНЫ Костенко

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, наукову новизну, сформульовано мету і завдання дисертації, теоретичне і практичне значення роботи, визначено методи аналізу фактичного матеріалу, наведено дані про апробацію отриманих результатів.

У першому розділі “Теоретичні основи наукового дослідження поетичної мови Ліни Костенко” з’ясовано основні поняття дисертації, визначено актуальність семантичного аналізу складників мовної картини світу як вербального вираження концептуальної.

Під мовним концептом розуміємо семантичну категорію, що діє в системі логічних відношень, являє собою вербалізоване вираження певного культурного змісту з усім розмаїттям супровідних значень, уявлень та асоціацій і виступає елементом концептуальної картини світу як окремої людини, так і людської спільноти. Концепт являє собою динамічну сутність, характеризується особливою внутрішньою організацією та складною структурою. Його ядром є стрижневе слово, смислова домінанта, що у процесі осмислення “обростає” новими семами, які в тексті реалізуються через мовні одиниці. Метою лінгвістичного аналізу концепту є виявлення та пояснення процесу концептуалізації у мовному середовищі.

Уважаємо, що мають право на існування вужчі поняття – концепти фольклорний, побутовий, релігійний, міфологічний, загальнопоетичний, індивідуально-авторський, а також різні їх комбінації. Завдання й предмет нашого дослідження зумовлюють доречність визначення основних ознак поетичного концепту, який у художньому тексті виконує роль семантичного центру, має ускладнену структуру. Організуючим ядром такого концепту є слово з узагальнено-символічним значенням. Концепт являє собою неподільне злиття об’єктивно-пізнавального та суб’єктивно-творчого начал. Як відображення дійсності він певною мірою наділений чуттєвою достовірністю, часово-просторовими характеристиками, водночас, вилучений із емпіричного простору та часу, оскільки є не матеріальним, а ідеальним об’єктом; концепт виходить за межі одного тексту і, як правило, діє у межах метатексту. Концепт як особлива семантична категорія має трансцендентний смисл, оскільки є посередником між матеріальним і духовним; семантично місткий, має великий естетичний потенціал; здатний до полісемії; у мовленні реалізується через художні засоби, характерні для ідіостилю поета; семантично відкритий, динамічний, здатний утворювати нові зв’язки  з дійсністю, реалізовуватися в нових контекстах, бути одиницею лексичних парадигм (антонімія, синонімія, омонімія). Піддаючись численним тлумаченням, які проектують його в конкретну семантичну площину, зберігає потенціал відображення дійсності.

Дослідження поетичного концепту є актуальним на матеріалі ліричної філософської поезії. Саме так визначаємо творчість Ліни Костенко:  концептуальність є релевантною ознакою ідіостилю автора. Значущими для розуміння її поезії є концепти “всесвіт”, “життя”, “душа”, “слово”, “поезія”, “поет”, “музика”, “природа” та інші.

Важливість концепту “природа” у філософській ліриці Ліни Костенко визначається колом його смислових реалізацій, до числа яких входять як загальноприйняті трактування, так і авторські бачення. Природа виступає у функції універсального метафоризатора і як один із елементів концептуального каркаса визначає шляхи та способи інтерпретації світу поетесою.

Авторський концепт “природа” має складну структуру, оскільки формується з інших концептів, які об`єднують у собі образи різного ступеня узагальнення. Зокрема, серед складників аналізованого концепту виділяємо концепти космічних стихій, пір року, дйрева, явищ природи тощо. У свою чергу, наприклад, концепт дйрева включає образи власне дйрева, дуба, берези, верби, горобини та інші;    сукупний концепт явищ природи представлений образами дощу, вітру, снігу, туману, інею, морозу; смислову єдність утворюють складові концептів пір року (зима, весна,  літо, осінь) та космічних стихій (земля, небо, вода).

Названі концепти представлені різними образами. Подекуди конкретні образи є складовими водночас кількох концептів, що в цілому утворюють концепт “природа”. Так, образ дощу входить у концепти “явища природи”, “вода”, “небо”; образ хмар – у “явища природи” й “небо” та ін. У таких випадках належність образів до  певних концептів визначаємо відповідно до їхнього значення, враховуючи при цьому  семантичні відтінки.

У другому розділі “Концепти “земля”, “небо”, “вода” у поезії “Ліни Костенко” подано аналіз поетичних концептів основних природних стихій. У текстах вони представлені системою образів, кожен із яких має широкий спектр поетичних трансформацій на різних проблемних рівнях.

Ліна Костенко малює масштабні пейзажі, у яких картину світу представлено як єдність космічних стихій. У контексті: “І чую тишу. І співають птиці. Проходять люди гарні і незлі. В пахучій хмарі дощової глиці стоїть туман, як небо на землі” – світобудова представлена як вертикальна структура, утворена поєднанням повітря (небо), землі (земля) та води (пахуча хмара дощової глиці).

Залучення космогонічних уявлень зумовлює семантику поезії: “Шаліє любові тропічна злива – землі і неба шалений шлюб”. Уважаємо, що в такий спосіб поетеса визначає любов як основний принцип життя.

Подекуди світобудову окреслено через образи неба й землі – два полюси, які визначають життєвий простір людини. Цікавими також є авторські метафори, утворені поєднанням семантичних полів "небо" й "земля": зоряна соша, зоряна пустеля, небесні степи, сонячні галявини.

 Концепт “земля” реалізується через образи землі (Землі), степу, поля, гір, скель тощо.

Широкий спектр образних інтерпретацій визначається насамперед семантикою лексем Земля, земля, зокрема: “планета”, “життєвий простір людини”, “земна поверхня”, “земні надра”, “ґрунт”, “земля-годувальниця”, “земля-мати”, “батьківщина”, “несприятлива ситуація, перешкода” тощо.

На особливу увагу заслуговують реалізації цього образу на філософському рівні. Ліна Костенко широко використовує двоплановість землі – матеріальної та духовної – для вираження проблеми двовимірності  світу: “Куди піду? Куди тепер піду? Де на землі земля обітована?”; “Душа – єдина на землі держава де є свобода чиста як озон”. У першому  прикладі для вираження матеріального та духовного начал вжито два образи – землі та землі обітованої. У другому – аналізований образ дематеріалізується через образи душі та свободи, що є елементами трансцендентного та земного водночас.

Аналізований образ реалізується також на філософському рівні та є концептуальним у значенні “першопочаток, вічність”, що почасти зумовлюється належністю землі до чотирьох основних стихій. Зокрема, семантика початку-кінця сконцентрована в контексті: “Погасли кострища стоянок. У землю пішли племена”. Спостерігаємо два плани вираження: матеріальний (за слов`янськими традиціями померлих хоронять у землю) та філософський (образ землі трактується як “небуття, вічність”).

Образ землі подекуди конкретизується через образи-складові, зокрема, активним є образ степу. Аналіз виявлених інтерпретацій (“елемент ландшафту”, “земна поверхня”, “мати-земля”, “історична вольниця” тощо) дає підстави визначити тенденцію розбудови образу в напрямку трансцендентної семантики. Зокрема, в контекстах: "Тільки зорі в нас спільні та небесні степи", "Киреї хмар на плечах має вічність <...> Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість", "Лежить під небом, чистим і високим, холодний степ моєї самоти" , – на нашу думку, образ тяжіє до семантики абсолюту.

Якісно інше коло семантичних інтерпретацій має образ поля: “елемент ландшафту”, “ділянка під посів”, “великий простір”, “життя”, “творчість”. Так, постійним у поезії Ліни Костенко є образ поля, що входить до медитативних пейзажів: "...у полі, між козацькими могилами, мій  Дон Кіхот шукає вітряка"; "Поглянь у поле, – ти вже там не ходиш. В майбутнє глянь, – тебе вже там нема"; "Іду я полем, наче вдвох з  тобою"; "Смуток нащадків – як танець бджоли, танець бджоли до безсмертного поля". Аналізований образ виходить за межі реального світу і, набуваючи узагальненого значення, виражає характерні світоглядні інтенції поетеси.

Кількісно менше представлені образи гори та скелі. Вони здебільшого втрачають конотацію животворящої сили, яка визначає значну частину семантичних варіантів образів тематичної групи “земля”. Негативну конотацію образу гір зумовлюють семи "смерть", "небуття", "перешкода". Хоча подекуди спостерігаємо його розбудову у позитивному струмені, зокрема в контексті: "Ліси і гори мудрі як Тагори" – образ втілює природу в її довершеності.

Поодинокий образ скель має абстрактну семантику – тло, на якому перетинаються земний і духовний світи.

Загалом образи, що входять до тематичної групи “земля”, універсальні для вираження ідей різного змісту й утворюють концепт “земля”, який у поетичному мовленні Ліни Костенко виконує важливу смислову функцію.

Концепт “небо” представлений образами неба, сонця, місяця, зорн, які характеризуються високим рівнем абстракції, що пояснює перевагу їхніх трансцендентних реалізацій.

Важливим є образ неба, що семантично інтерпретується поетесою як “абсолют”, “вічність”, “істина”, “доля, рок”, “духовність”, “мрія”, “джерело натхнення”, “притулок душі”, “істинні цінності життя” тощо.

Продуктивною для поетичної мови Ліни Костенко є семантична модель ускладненого образу неба, що реалізується на філософському та психологічному рівнях водночас. Зокрема, у поезії "Я пішла як на дно...": “Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані. У високому небі обгорілої віри хрести. Мені холодно тут. Та, принаймні, – ніякої твані. Глибина, вона що ж? – потойбічна сестра висоти”. Актуалізація семантики образу – “вища реальність” – підтримується уведенням у контекст сакральної лексики. Ототожнення понять висота – глибина проектує святе небо на грішну землю, углиб людської суті. У поетичному тексті спостерігаємо паралелізм мікро- та макрокосму, де небо – втілення абсолютної духовності.

Ряд поетичних інтерпретацій образу реалізується через лексичну антитезу небо – стеля: мрія ("...от їй хотілось, щоб у неї в хаті на стелі небо хтось намалював"), життєва позиція ("Він має небо. Ми маєм стелю"), духовний потенціал людини ("Небосхил для людини – якраз відповідна стеля"), індивідуальний стиль митця ("Вже й небо є. А стелі все нема").

Семантика образу неба певним чином зумовлює інтерпретації образів цієї тематичної групи – сонце, місяць, зоря. Важливим у поезії Ліни Костенко є образ сонця,  реалізований у значеннях “божественне начало”, “позитивні емоції”, “мистецтво, творчість” тощо. Розбудова образу здійснюється переважно в позитивному емоційному плані, що зумовлено міфопоетичним баченням сонця як основного життєдайного джерела. У поезіях сонце – універсальний образний код, за допомогою якого осмислюється навколишня дійсність відповідно до світовідчуття ліричної героїні.

Наприклад, семантично ускладнений образ сонця постає у контексті: “Рве синій вітер білі посторонці. А в серці літа – щедрий сонцепад. І зливками розтопленого сонця лежать цитрини, груші й виноград. Загусне промінь в гронах перегрітих”,– де аналізований образ утворює ряд парадигм, що увиразнюють його естетичну значущість: сонце – літо (метафора щедрий сонцепад в серці літа), сонце – плід (метафора цитрини, груші, виноград – видозмінене, загусле сонце), сонце – золото (метафора зливки розтопленого сонця).

Активним у поетичній творчості Ліни Костенко є образ сонця, семантика якого зумовлена взаємопроникненням лексико-семантичних комплексів "небесні тіла – релігія": "Вечірнє сонце, дякую за день!" (асоціативний ряд сонце – об'єкт молитви – Бог), "То мудра і древня держава – вкарбований профілем ліс в черленого сонця кружала <...> І сонце найвищий Коран" (метафора сонце – Коран), "На обрії вселюдського терпіння вже сходить сонце у терновому вінці" (метафора сонце у терновому вінці).

Беручи до уваги широке коло семантичних інтерпретацій образу сонця на філософському рівні, вважаємо доречним говорити про мікроконцепт “сонце” як складову концепту “небо”.

Кількісно менше представлений образ місяця, який, як правило, використовується у трагічних, містичних чи романтичних пейзажах.

Еволюцію образу в напрямку філософської семантики – “вища сила, божественне начало” – спостерігаємо в пейзажних картинах, зокрема: "І сказав їм: –Навіщо ви зняли сорочку криваву? – І сказав: –Перед Богом я хотів би стати у ній. – Попадя постелила ряденце йому на лаву. І задумався місяць на сорочці його лляній". Через образ місячного сяйва маніфестується зв'язок Бог – людина. Визначальною у структурі образу місяця є семантика світла: якщо сонце освітлює все довкілля, то місяць, виступаючи плямою на темному небі, освітлює певний об'єкт.

Коло семантичних варіантів образу зорн містить інтерпретації, зумовлені семантикою образу неба, міфопоетичними уявленнями й авторськими асоціаціями: “реалія нічного неба”, “свіча-зоря життя”, “доля”, “віра, надія”, “елемент космосу”, “соціальні проблеми”.

Важливим для вияву філософічності лірики Ліни Костенко є образ зір у поезії “Зоряний інтеграл”: “Із найдрібніших зоряних крихт! Вища математика віку: З СУМИ БЕЗКОНЕЧНО МАЛИХ ВИНИКАЄ БЕЗКОНЕЧНО ВЕЛИКЕ”. Залишаючись у межах семантичного поля “космос”, цей образ набуває ознаки “маленький розміром” через означення найдрібніший та асоціативний перифраз безкінечно малий. Поєднання протилежних ознак (великий – малий) передає ідею відносності матеріального світу: зурі, що є частиною безмірного всесвіту, водночас – дрібні його крихти.

Аналізовані образи лексико-семантичного комплексу “небо” реалізуються на різних проблемних рівнях поезії – філософському, психологічному, соціальному тощо. Коло окреслених трансформацій образів неба, сонця, місяця, зорн свідчить про їх значущість для розуміння поезії Ліни Костенко. Це дає підстави визначати названі образи як складові поетичного концепту “небо”.

Концепт “вода” представлений як через поетичну універсалію – вода, – так і через конкретизатори – образи водоймищ (річка, море, океан, озеро). Виділяємо такі  реалізації названого семантичного комплексу: “першопочаток”, “вічність”, “уселенський рух”, “джерело наснаги”, “дзеркало світу”, “часові поняття”, “людське життя”.

Аналізовані образи здатні метафоризуватися, трансформуючись у поняття часового виміру буття. Узвичаєна асоціація крапля – мить (мінімальна складова океану – життя) є ключовою у контексті: “Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, а раптом озирнусь, а це вже роки й роки”.  Використано один полюс традиційної метафори вода – час, уже згаданий образ краплі, а другим є метафора дощ – життя. Поетеса унаочнює механізм творення метафори крапля – мить: кроки крапель, власне, і становлять хід часу. В основі образу не кількісна ознака (крапля – мінімальна частина від цілого, океану), як у традиційній метафорі, а сема “рух, динаміка”.

У поезії Ліни Костенко широко представлений образ ріки, що реалізується переважно на філософському рівні у значеннях “життя”, “духовна робота особистості”, “істина”, “вічність” та ін.

Зокрема, річка як засіб пересування в часовій площині – постійний образ у поетичному мовленні Ліни Костенко: “Давай попливемо у ніч коротку назад по ріці незворотнього часу. Тепер із черепа роблять коробку, колись хоч робили із черепа чашу. Давай попливемо у те, що минулось. Насняться нам сагайдак і стріли”. Умовність ситуації спричиняється оксимороном “попливемо по ріці незворотнього часу”. Дієслово наснитися наближає ситуацію до реальності, переносячи ліричну героїню в дійсність.

Типовим для поетичного мовлення Ліни Костенко є використання образів семантичного комплексу “вода” для поетичного висвітлення проблем екології. Зокрема, така інтерпретація  є визначальною для образу океану: “Десь бачили тебе [корову із Командорських островів – І.Д.]. Ти вийшла із води екологічним зойком океану. Останній дивогляд морської череди! – жив тисячу століть, а я вже не застану. <...> прощай. І не журись,    що піна – як  мазут”. Поетеса актуалізує міфопоетичну семантику образу океану – первісні води, з яких виникли земля і весь космос. Відзначимо, що образ океану рідко вживаний у поетичній мові Ліни Костенко порівняно з іншими складовими семантичного комплексу “вода”.

Традиційна асоціація ріка – життя породжує розбудову екзистенціально-часового образу озера. Відповідно до того, як образ річки із семою “плинність” втілює рух, життя, образ озера – водоймища зі стоячою водою – є втіленням статики або зупинки. Фактично образ озера є полюсом образу річки в порушенні тих самих проблем.

Досить широкий семантичний спектр має у поетичній мові Ліни Костенко образ моря, багато інтерпретацій якого викликано усталеною асоціацією фраземи “житейське море”. Зокрема, той факт, що море є частиною від цілого (складовою світового океану), зумовлює метафоризацію образу в значенні окремої сторони життя, наприклад, кохання: “А море, мамо, а море, мамо, теж не минає. А море, мамо, аморе, амо, аморе, амо! А ти єдин <...> Куди забігти? Аморе, амо... На карті місяця теж моря. Чманіє сад од квітучої рясності. Іду, збиваю росу хвощів... Море Кризисів. Море Ясності. Море Дощів”. Метафору “унаочнює” співзвучність слів море та аморе, останнє з яких у перекладі з італійської означає “любов”. Диференційованість метафори (море набуває різних обрисів – Кризисів, Ясності, Дощів) увиразнює оцінку мінливості почуття кохання.

Образи семантичного комплексу “вода” використовуються переважно для постановки екзистенціальних питань. На цій підставі можемо вважати, що образи води, річки, озера, моря, океану в поетичному мовленні Ліни Костенко утворюють концепт “вода”, що має важливе значення у філософській поезії митця.

Естетична еволюція образів як складників відповідних концептів здійснюється у напрямку втілення абсолюту, що закладено у самій природі основних космічних стихій.

Третій розділ “Поетична метафізика природи у ліриці Ліни Костенко” складається з двох частин, які присвячені аналізу образів пір року та явищ природи відповідно.

 Широким колом семантичних інтерпретацій представлені у поезії Ліни Костенко образи пір року.  Подекуди поетеса вдається до використання кількох образів тематичної групи “пори року”, щоб визначити часову площину поезії у напрямку семантики вічності. Своєрідною є авторська інтерпретація названих образів у поезії “Осінь жагуча”:  вони не змінюють одна одну,  а взаємопроникають, утворюють єдину цілісність – життя. Ліна Костенко реалізує ідею через образи “закоханого літа” та осені, “вродливої жінки, ласкою прогрітої”, що “лежить у літа на плечі”. Основна ідея поезії звучить у рядках: “Загусне промінь в гронах перегрітих. А ляже сніг на прохолодні дні – жагучий сон закоханого літа в холодну зиму бродить у вині!” Природа вічна, тому нічого в ній не зникає безслідно, а переходить з одного стану в інший, що в поезії реалізовано через символічний образ вина.

Образи пір року є семантично місткими, вони здатні втілювати протилежні поняття. Зокрема, образ зими, окрім традиційного трактування (“кінець життя, небуття”), що у поетичному мовленні Ліни Костенко має своєрідну авторську інтерпретацію, вживається на позначення дитинства та юності, сповненої романтичних переживань. Поетеса втілює спогади про перше кохання в  образі “білої симфонії снігу”, який поєднує в собі звуковий та зоровий рівні сприйняття дійсності. Епітет “білий”, що є постійним до лексеми сніг, означуючи лексему симфонія, набуває семантики чистоти, незайманості юнацьких вражень. Сніг символізує  красу, новизну стосунків і водночас – минущість перших романтичних переживань: “Я тільки сніг пам`ятаю, отой, що давно розтанув”.

У поетичній мові Ліни Костенко образ весни зберігає традиційну позитивну семантику і реалізується у значеннях “відродження”, “оновлення”, “кохання”. Цікава інтерпретація його в контексті: “Ти пам`ятаєш, ти прийшов із пристані. Такі сади були тоді розхристані. І вся в гірляндах, як індійська жриця, весна ряхтіла в іскорках роси. Плакучі верби не могли журиться, такі були у  іволг голоси! А під вікном цвіли у нас троянди. Не вистачало трішечки доби. А по дашку прозорої веранди ходили то дощі, то голуби...” Спогад про красивий епізод супроводжується згадкою про красиву природу, опис якої Ліна Костенко подає в чотирьох площинах: споглядальній, слуховій, чуттєвій, емоційній. На першому рівні діють зорові образи – “розхристані сади”, весна як “індійська жриця”, вся “в іскорках роси”; на слуховому – “голоси іволг”; на чуттєвому – аромат від квітнучих троянд; на емоційному – позитивний настрій героїні.

Семантичною домінантою образу літа є “зрілість” як стосовно природи, так і стосовно життя людини: “На те воно, Господи, й літо, щоб плоди достигали”; “Дозріла пристрасть до вогню і плоду. Пашить вогнем на млосному щаблі. І торжествує мудрий геній роду всього живого на живій землі”. В останньому прикладі значущість та магічність цієї природної пори передається через містку метафору, можливість якої зумовлена персоніфікацією образів літа та осені. Образи набувають філософського узагальнення через відношення до них образу “мудрого генія роду всього живого на живій землі”, оскільки вони стають виразниками смислу життя, його продовження.

Образ осені в аналізованій поезії реалізується у нетрадиційно мажорній тональності та має широке коло інтерпретацій на філософському й психологічному проблемних рівнях. Традиційною є метафора осінь-жінка: “Строката хустка – жовте і багряне – з плечей лісів упала їм під ноги. І вся природа схожа на циганку – вродливу, темнооку, напівголу, в червоному намисті з горобини, з горіховими бубнами в руках...” Основний прийом – уособлення – реалізований у поезії через своєрідну комбінацію композиційних елементів, зокрема, надання образу осені зовнішності жінки-циганки (врода, чорні очі, напівоголеність, строката хустка). Традиційна кольорова гама (жовте, багряне) та якісні характеристики (намисто з горобини, горіхові бубни) утримують його в межах осінньої тематики для вираження звичних значень – “пора відмирання природи”, “похилий вік” тощо.

Аналізовані образи пір року в конкретних значеннях можуть виступати елементами синонімічних парадигм: осінь – зима у значенні “старість, смерть, небуття”, весна – зима із домінантною семою “дитинство, юність”, літо – зима на позначення несприятливих суспільних умов, літо – осінь у інтерпретації “зрілість” .

Подекуди зображення різних пір року суміщаються в одному поетичному образі: “іде з небес березова зима” (осінь+зима), “зима стоїть персидська, як бузок” (зима+весна), “сипнеться снігом, як вишневий сад” (зима+весна), “Весна. А вітер – наче восени” (весна+осінь), хуртовини айстр (осінь+зима).

Концепт “природа” у поетичному мовленні Ліни Костенко широко представлений образами тематичної групи “явища природи”. Відбиваючи дійсність, вони реалізуються на усіх смислових рівнях – філософському, психологічному, морально-етичному та соціальному – з яскраво вираженою тенденцією до трансцендентного смислу.

Серед образів аналізованої групи розмаїттям семантичних перетворень та частотністю вживання виділяються образи дощу, грози,  вітру, туману, снігу, хмар. Вони переважно виключені з емпіричної площини простору і часу та реалізуються на трансцендентному рівні для вираження концептуальних понять, зокрема, “божественного начала” (дощ, грім, блискавка, вітер, хмари), “зародження життя” (дощ, гроза), “фіналу життя” (сніг, туман), “небуття, вічності” (дощ, туман, хмари, вітер, сніг) та ін.

Активним і семантично важливим для розуміння філософії поетеси є образ дощу. Визначаємо такі інтерпретації: “символ кохання”, “сльози”, “екологічне лихо”, “очищення, оновлення”, “істина, вічність” тощо.

Наприклад, сема “очищення, оновлення” є домінантною в образі дощу в контексті: “Уже душа не знала, де цей берег, уже втомилась від усіх кормиг. У громі дня, в оркестрах децибелів ми вже були, як хор глухонімих. І раптом, – Боже! – після того чаду і тарапати, рівної нулю, – я чую дощ. Він тихо плаче правду, що я когось далекого люблю. І чую тишу. І співають птиці”. Через паралельні антонімічні ряди грім дня – тихий плач дощу, тарапата, рівна нулю – правда аналізований образ виражає істину, майже загублену в матеріальному світі. Більше того, дощ стає мірилом духовних цінностей людини, які визначаються її спроможністю чи неспроможністю почути тихий голос істини в “оркестрах децибелів життя”. Через образ дощу лірична героїня відчуває гармонію світу, його красу та доцільність.

Небесне, божественне походження дощу, що спадає на землю, робить його елементом двох світів – духовного та матеріального – а відтак межею та провідником між ними: “Учора в дощ зайшов до мене Блок. Волосся мокре, на щоках росинки. Блідий до смутку, тихий од думок, близький до сліз, реальний до ворсинки. Постояв трохи, слів не говорив, поусміхався дивними очима. І ніч у зламах врубелівських крил стояла довго в нього за плечима...” Творча уява ліричної героїні у сприйнятті дощу матеріалізує бажану дійсність, робить її “реальною до ворсинки”. Метафора можлива завдяки фізичній формі явища природи: з одного боку, дощ прозорий, крізь нього можна бачити світ, а з другого, – це щільна рухома завіса, що ніби розмиває обриси реальних предметів, видозмінює їх.

Аналогічно тому, як дощ набуває магічних властивостей завдяки небесному походженню, набувають їх й інші реалії через причетність до нього: “Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі чи, може, Андромеди – я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих, і згадую про мертвих”. Невидимі, але відчутні мантії дощу дозволяють ліричній героїні стати понад часом, проникнути в закони вічності. Відносність сприйняття часу, а відтак і людського життя взагалі, передано лексемами семантичного поля “час”: мить – роки – віки. Героїня суміщає часові площини минулого та сучасного, ніби накладаючи їх одна на одну.

Філософічності аналізований образ набуває в “Інкрустаціях”: “Сліпучо усміхнулася гроза. Всесвітнє дерево струснулося дощами. Що має почувати горобець у горобину ніч? Чи страх пропорційний до маси тіла? На цьому дереві і людство – горобець. Але ми знаєм виміри легенди”. У метамовному пейзажі дощ – це всеохоплююче начало світового дерева, що є традиційним символом вселенського життя. У поезії вирішується проблема місця людини в світі через часовий вимір. Горобець, людина та світове дерево втілюють різні часові відтинки життя. Людина, яка має більш тривале життя, ніж пташка, мало відрізняється від птаха порівняно зі світовим деревом, що уособлює вічність.

Цікаві поетичні інтерпретації мають інші образи явищ природи. Зокрема, гроза є виразником емоційної напруги, молодості, життєвих випробувань, змін, екологічного лиха. Розбудова образів грому, блискавки та грозової тиші здійснюється у руслі семантичних  варіантів образу грози. Образ вітру втілює вселенське життя, позитивну силу, душевний стан, ворожу стихію. Образ снігу – фінал життя, відновлення, поле для діяльності, перешкоди тощо. Образ туману трактуємо як “межа у просторі й часі”, “вічність”, “народження”, “смерть”, “ситуація у суспільстві”. Семантика образу хмар у поетичній мові Ліни Костенко розширюється від конкретного узуального значення до узагальненого ірреального, часто лише вгадуваного.

Подекуди образи явищ природи виступають як одиниці лексичних парадигм, вступаючи в синонімічні чи антонімічні стосунки. Зокрема, можемо виділити ряди контекстуальних синонімів: дощ – вітер – туман – сніг – хмари (за наявністю семи “божественне начало”), туман – сніг (“небуття”), дощ – роса (“очищення, оновлення”), дощ – сніг – туман (“межа між матеріальним і духовним світом”), туман – хмари (“думка, спогад”), дощ – гроза (“кохання, інтимні стосунки”), дощ – туман – задуха – холоди (“несприятливі умови”), вітер – мороз – сніг – буря – хуртовина (“перешкода”), дощ – роса (“виразник екологічного лиха”) та інші.

Аналізовані образи здатні проникати один в один, не втрачаючи при цьому семантичної цілісності. Зокрема, образи дощу, грому та блискавки є складовими грози, але зберігають самодостатність і поза межами цього образу.

Естетичний потенціал образів дозволяє втілювати протилежні поняття: дощ водночас є виразником кохання і втілює сльози; вітер – ворожу силу, перешкоду і позитивні перетворення; туман – народження і смерть; сніг – початок життя, молодість і фінал життя.

Виходячи зі специфіки аналізованих образів та їх функцій у поетичному мовленні Ліни  Костенко, вважаємо, що художні концепти “дощ”, “гроза”, “вітер”, “сніг”, “туман”, “хмари”, які є складниками концепту “природа”, семантично місткі та естетично значущі.

У висновках дисертаційної роботи узагальнюються результати дослідження. Концепт "природа" є семантично важливим у поезії Ліни Костенко. Він виступає універсальним метафоризатором, крізь призму якого у поетичних текстах постає індивідуально-авторське бачення світобудови.

Семантичну місткість аналізованого концепту зумовлює багаторівнева розгалужена структура: його складають, зокрема, концепти "природні стихії", "пори року", "явища природи", які у свою чергу вміщають мікроконцепти та образи різного ступеня узагальнення. Так, до складу першого належать концепти “земля” (образи: гора, земля, Земля, поле, скеля, степ), “небо” (образи: зоря, місяць, небо, сонце), “вода” (образи: вода, море, озеро, океан, річка). Концепт "пори року" складають мікроконцепти "зима", "весна", "літо", "осінь". До концепту "явища природи" відносимо образи вітру, грози (гроза, блискавка, грім, грозова тиша), дощу, снігу, туману, хмар. Кожен із образів-складових має широке коло семантичних варіантів на різних проблемних рівнях, до яких входять як загальноприйняті трактування, так і суто авторські інтерпретації.

Високий рівень абстракції образів зумовлює потенції до їхньої реалізації на філософському рівні – для вираження понять "життя", "смерть", "сенс життя", "відродження", "істина", "віра", "гармонія", "кохання" тощо.

Пошуки оригінального естетичного втілення ідей і думок зумовлюють цікаві поетичні парадигми. Зокрема, контекстуальну синонімію спостерігаємо серед виразників мотивів "першопочаток, вічність" (окремі інтерпретації образів землі, весни, води), "божественне начало" (небо, сонце, дощ, хмари, зорі), "час, плин життя" (вода, ріка, пори року), "відродження, очищення" (вода, дощ, весна), "смерть, небуття" (зима, осінь, гори, скелі).

Самодостатність і семантична місткість деяких образів виявляється у їх здатності виражати антонімічні поняття, наприклад, зима – “життя” і “смерть”, “дитинство” і “старість”, “початок” і “кінець”, “казка” і “жахлива реальність”; туман – “народження” і “смерть”; земля – “земля-мати” і “перешкода” тощо.

Отже, концепт "природа" у поезії Ліни Костенко визначає шляхи та способи інтерпретації світу поетесою. Багатство й оригінальність семантичних трансформацій аналізованих образів засвідчує самобутність  поетичного мовлення митця, вказує на місце їх в індивідуальній художній картині світу, що є складовою поетичної картини світу в цілому.