| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації та її актуальність, розглянуто стан вивчення досліджуваної проблеми в мовознавстві, сформульовано мету, завдання та методи аналізу, відзначено наукову новизну роботи, окреслено теоретичну й практичну цінність одержаних результатів та форму їх апробації.
У першому розділі „Публіцистичний стиль: проблеми дослідження, мовна специфіка” визначено основні характерні риси публіцистичного стилю: експресивність і водночас стандарт у певних жанрах, інформативність, впливовість; розглянуто образ автора в публіцистичних текстах. Відображаючи актуальні проблеми суспільного життя, публіцистика відзначається багатством мовних засобів, яскравою експресивністю, оцінним характером. Дослідження специфічних рис лексики й фразеології публіцистичного стилю знаходимо в працях І.Білодіда, С.Єрмоленко, М.Жовтобрюха, А.Коваль, М.Кожиної, В.Костомарова, О.Муромцевої, М.Пилинського, О.Пономарева, Г.Солганика, Н.Сологуб та ін.
Публіцистичний стиль як компонент літературної мови має мовні засоби, які перебувають поза межами літературної мови (просторічну лексику, діалектні елементи тощо). Це зближує його із розмовним та художнім стилями й істотно відрізняє від наукового та офіційно-ділового.
Позамовну основу публіцистичного стилю складають три групи чинників: 1) функціональні, які передбачають наявність у ньому трьох функцій (інформаційної, дієвої та естетичної) у писемній формі й чотирьох (плюс комунікативна) – в усній; 2) екстралінгвальні; 3) індивідуально- й соціально-особистісні (у цьому випадку спостерігаємо релевантність чинника адресант – адресат, оскільки цьому різновиду мови властива функція впливу).
Публіцистика реалізується в таких жанрах, як публіцистична стаття, памфлет, есе, рефлексія, доповідь. Публіцистичний стиль – один із найдієвіших і найпоширеніших. Основна його функція – активний вплив на читача або слухача, прагнення переконати в правильності висловлених думок, агітація. Твори публіцистичного стилю характеризуються не тільки чіткістю, послідовністю, докладністю, логічністю викладу, а й емоційністю.
На відміну від автора художнього твору, публіцист безпосередньо звертається до читача зі своїми думками, почуттями, оцінками. Саме відкритою оцінністю, явним вираженням світоглядної позиції автора публіцистичний стиль відрізняється від художнього, бо у відкритій оцінці – важлива прикмета і властивість публіцистичного стилю. На відміну від художніх творів у публіцистиці не підтекст, а сам текст цілком відповідно виражає авторське ставлення до описуваних фактів.
Автор – основний стилетворчий чинник публіцистичного тексту, у якому сконцентровано провідні стильові напрямки й тенденції епохи. Для кожної епохи характерний свій узагальнений тип автора, який конкретизується в багатьох публіцистичних текстах.
За визначенням С.Єрмоленко, публіцистичність тексту досягається завдяки влучним характеристикам, епітетам, нагнітанням оцінок, лексично-семантичним повторам. Це універсальні засоби, що ними послуговуються автори публіцистичних текстів. Отже, публіцистизм – це структурно-семантична та емоційно-оцінна експресивна одиниця мови. Поняття публіцистичний стиль – ширше, ніж мова засобів масової інформації. Мова преси як жанровий різновид публіцистичного стилю, що використовується в ЗМІ й виконує інформативну функцію, – це мова періодичних видань, яка орієнтується на загальнолітературні норми. У ній виробляються певні соціальні та мовні стереотипи. У наш час мову преси доповнюють електронні засоби.
У другому розділі „Лексичні засоби публіцистики Івана Багряного” висвітлено роль і місце в текстах письменника суспільно-політичної, загальновживаної, побутової, термінологічної лексики; авторських неологізмів та актуалізованих, оновлених слів; а також колористики та власних назв.
Найбільш типовою для публіцистичного стилю є суспільно-політична лексика, оскільки саме з нею пов’язане формування публіцистики. Лексичний склад письменник добирає цілеспрямовано, відповідно до своєї позиції, яка має засвідчити оцінку описуваних явищ, фактів дійсності. І.Багряний у своїх творах використовує значну кількість суспільно-політичних термінів.
В іронічно-саркастичному дусі використовує публіцист також значну частину загальновживаної лексики. Саме завдяки переміщенню її в галузь політики, компонуванню з політичними термінами, а також внаслідок переносного вживання цій групі лексики властива гостра сатирична експресія.
Під пером публіциста стилістично нейтральна лексика набуває важливих художньо-зображальних функцій, стає ефективним засобом сатири, оскільки при переосмисленні нейтрального слова можуть з’явитися додаткові емоційно-експресивні відтінки. Наприклад, І.Багряний, характеризуючи постать Й.В.Сталіна, використав загальновживані лексеми батько, господар, хазяїн, які переосмислені й звучать як іронічно-сатиричні перифрази для негативного оцінювання цього політичного керівника: „Ми того суду не боїмося, але він (Сталін – О.К.) його боїться – „сонцюподібний”, „батько народів”, „наймудріший з мудрих” „найдемократичніший з демократичних”, боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом, то був би найцікавіший і небувалий скандал в історії”.
Численну групу загальновживаних слів, ужитих у переносному значенні, І.Багряний використовує для характеристичної оцінки осіб. Особливого значення в його творах на позначення негативної оцінки людей набули назви тварин, птахів, риб, рослин, наприклад, збільшовичена курка, політичні барани, червоний крокодил: „Якщо та курка, чи то пак українська безпартійна радянська інтелігенція (службовці всіх профілів), несе яйця для Сталіна, тобто „планує, будує й винаходить” для радянської держави, то геть одірвати їй голову”.
Стилістичні функції побутової лексики в публіцистиці І.Багряного зумовлені сатиричною трансформацією її семантики, наприклад: „... апофеоз вишиваних сорочок, соловейків, романтичної тирси, широких шароварів, сатани в бочці і т. д. – словом, оту зворушливу „малорасєйську” Україну, отой хуторянський примітив з усіма кашенківськими та грінченківськими сентиментальними аксесуарами...” (І.Багряний має на увазі трактування ворогом української державницької ідеї).
У творчості Івана Багряного значне місце займає лексика, що в прямому розумінні слова стосується кухарської справи, вона набуває переносних значень. Ці слова послаблюють свої зв’язки з власне кухарською справою й починають позначати поняття політичного життя: куховари з московської кухні, донцовська каша, розхльобувати сталінську кашу, російсько-український двомовний вінегрет, заокеанський кисіль та ін., наприклад: „Час би вже внести ясність у ту кашу, що її варять, жонглюючи, деякі „революційно” монархічні кухарі на еміграції”.
І.Багряний навіть створив індивідуально-авторські афоризми, наприклад, із словом масло: „Комунізм і масло – це речі несумісні”; „Якщо є комунізм – то немає масла”; „Якщо не буде масла – то не буде комунізму”; „Щоб масло здобути – треба комунізму не бути”. Усі пустопорожні розмови Хрущова про масло І.Багряний називає „ахінея з маслом” або „масляна ахінея”.
Публіцистична спадщина І.Багряного насичена великою кількістю термінів різних галузей науки:
1. Медична лексика: поставити діагноз, лікар, особа в білому халаті з лікарською слухавкою й чарочкою мікстури в руці, московська біла бацила , гангрена, „паранойя”, чума, проказа, невиліковні болячки московської віспи, параліч думки, ідейна анемія, політичні шизофреники, розлив політичної жовчі, сталінські вівісекції, епідемія терору та ін.
2. Мистецька лексика: увертюра справжніх військових приготувань, московська ювілейна феєрія, хрущовське циркацтво, жонглювання словами, балаганний циркач, комуністична сталінська еквілібристика, ризикована акробатика на линві брехні тощо.
3. Ботанічна лексика: радянська місячна берізка, космічне лісонасаджування, національна російська клюква, червона московська омела.
4. Зоологічна лексика: хрущовський ведмедик, царство московського червоного ведмедя, американський політичний струсь, радянський червоний крокодил, крокодиляче милосердя, крокодиляча амністія, московський роздрочений „мішка” тощо.
5. Лексика, пов’язана з журналістикою й видавничою справою: журналісти, автори – войовники пера і слова, робітники редакції, шпальта газети, тираж та ін.
6. Конфесійна лексика: церква, свобода совісті, постулати християнства, священик(и), Святвечір, Храм Божий, Христос, апостол (апостоли й діячі московської комуністичної Мекки, чорні душі Сталінових апостолів соціалізму), янгол, комуністичне пекло, гітлерівський „рай” тощо.
7. Військова лексика: більшовицький фарватер, сторпедувати організацію спільного ринку, лавірувати та ін.
Термінологічна лексика, введена письменником у мовну тканину публіцистичного тексту в непрямому значенні, стає засобом гострої сатири. І.Багряний уживає чималу кількість російських за походженням слів, транскрибуючи їх українською графікою. Як правило, це найчастотніші слова радянської пропаганди, що дає можливість публіцистові особливо дошкульно висміювати, викривати радянську ідеологію, радянський спосіб життя: ізмєннікі, прєдатєлі, совєтська власть, совєтська Україна, українскіє сєпаратісти, здєльщіна, родіна, ізлішкі, істреботряд, щаслівая радостная жізнь, частноє ліцо, ласковая мать, емігрантскіє вожді, єдіномисліє, кусочєк масліца, дєржать нос по вєтру, комуністичні тунєядці. Використовуючи росіянізми в публіцистиці, Іван Багряний надає специфічного колориту тій чи іншій фразі, щоб точно, влучно, часто із сарказмом, іронією схарактеризувати певне явище, предмет чи політичний процес.
І.Багряний вдається також до створення нових слів, які здатні повніше відбити емоції, що хвилюють письменника, тонше вплинути на читача. Призначення цих новотворів не стільки комунікативне, скільки художньо-естетичне. Вони покликані (особливо в публіцистиці) посилити сугестивну функцію мови. Творяться вони, як правило, за продуктивними в мові моделями, тому легко сприймаються читачами, наприклад: лякайло, язикомахайло (Хрущов), п’ятиколонник чистої води (Плющ); гнілушкін (Ленін), всеобпльовувачі, кремляни, козакоманія, українотяпська „душонка” п. Абрамовича, політичне малахіанство, старшобратня КПРС, блискучевідокремленські позиції, окомнеморгальне крутійство радянської амбасади, справа „відфашизовування” націоналістів, процес відмужиковування України, всьоравношництво, самсобівелосипедист, провокаційні кивиморги, україножери, грузиножерство, гореполітикани, дьогтьомази, епідемія реброламання, радянські пам’яткороби.
Велику групу назв осіб становлять іменники-юкстапозити, у яких один із компонентів виступає в ролі означуваного, другий – у ролі означення (прикладки). Такі поєднання слів з’являються як уточнення ознак у межах відношень рід – вид, схожість однієї особи з іншою, наприклад: імперіалісти-зайди, країни-сателіти, душогуби-рецидивісти, бурлака-емігрант, народ-богатир, народ-ліліпут, поплентачі-коритники, бубон-глушитель, навчитель-ментор (Хрущов).
Звертають на себе увагу складні слова, що постали із дієслівних словосполучень. Вони позначають, як правило, певні дії, діячів тощо, відбиваючи типові для тоталітарної системи явища: спалахопускання, димопускателі, феєрверкороби, туманопускання, зубозагаворювальний, кулакомахання, реброламання окомнеморгальне тощо.
Досить помітну групу становлять відабревіатурні утворення: есесерівська дійсність, емведівські собаки, емвеесівські газети, діпівські умови. Серед новотворів І.Багряного значне місце займають суфіксальні утворення, які письменник уживає з метою негативної оцінки: підляпувачі, підсвистувачі, піддакувачі, підсюсюкувачі, поплентачі. Певну роль у творенні суфіксальних слів відіграють зменшувальні утворення від прізвищ певних історичних персонажів. Ці форми найчастіше передають зневажливе ставлення публіциста до тих або інших персонажів: керенчики, денікінчики, врангелівчики, сталіненята, кохенята, геббельсята, деспотенята.
Публіцистичний словник мови І.Багряного налічує значну кількість слів, які письменник поновив, відсвіжив, вивів із забуття чи напівзабуття. Ми називаємо їх „освіженими”. У Словнику української мови ці слова супроводжуються різними обмежувальними ремарками (заст., рідковж., діал. тощо): народний вітія, групова заїлість, безмежна закукуріченість, люта ловитва, маєстат королів, китайський мамут, охочекомонні опричники, Гагарінський параван.
Колористика в публіцистиці І.Багряного представлена скромно, але переважно з концептуальним наповненням. В основному розглянуто лексеми, що позначають „партійні” кольори – червоний (червона жандармерія – робітничо-селянська міліція; червоний близнюк фашизму – комунізм; червоні дивізії – радянські війська; червона імперія – СРСР; російський червоний фашизм – більшовизм; червона Росія; червона російська кліка; лави червоної партизанки; червона московська інквізиція; червоний окупант; сталінська червона деспотія тощо); чорний (найчорніша російська реакція, чорний ворон, чорна реакція, чорна ера, часи чорної сталінщини та ін.); білий (білий російський фашизм, білофашисти, московська біла бацила, біле великодержавництво і т. ін.). Натрапляємо й на деякі інші лексеми на позначення кольору: золотий, рябий, перістий, кривавий, іржавий, зелений.
Серед власних назв, що функціонують у публіцистичній спадщині І.Багряного, можна виділити кілька груп найактуальніших і, відповідно, найчастотніших.
І. Імена, пов’язані з життям, культурою, історією українського народу, зокрема із сучасними для письменника громадськими й політичними діячами тощо: І.Мазепа, С.Петлюра, С.Бандера, М.Грушевський, Б.Антоненко-Давидович, В.Винниченко, Б.Грінченко, О.Довженко, М.Драгоманов, І.Котляревський, І.Ле, М.Куліш, У.Самчук, М.Хвильовий, Т.Шевченко і багато інших.
Переважну більшість імен цих діячів публіцист згадує із симпатією. Так, з особливою любов’ю І.Багряний пише про М.Хвильового, перед яким схилявся за його відважну боротьбу проти режиму Сталіна. Найбільш частотні імена: В.Ленін, Й.Сталін, М.Хрущов, Гітлер, Д.Кеннеді, Т.Шевченко, М.Хвильовий, які є важливим фрагментом публіцистики письменника.
Серед політичних діячів особливе місце займають імена тих, хто „розпинав” Україну, насамперед Сталіна, з іменем якого пов’язаний голодомор, а також масові репресії 30-х років. Його прізвище „обростає” перифразами, іншими образними утвореннями. З часом ім’я Сталіна в публіцистиці І.Багряного почало вживатися просто на позначення часу: за Сталіна, зі смертю Сталіна. Але емоційно-оцінний потенціал цього імені в попередніх творах І.Багряного змушує читача сприймати це ім’я негативно, як символ страшних часів. „Будований комунізм” у публіцистиці І.Багряного одержує назву „Сталінська комуністична химера”, пор. також „царство сталінського соціалізму”. „Кошмар сваволі садиста” – так характеризує письменник добу панування Сталіна. І.Багряний відповідно до свого улюбленого прийому символічного використання назв тварин прирівнює Сталіна до скорпіона: „скорпіон, злобна і жалюча істота, отруйна й немилосердна в своїй злобі”.
Значне місце в публіцистиці І.Багряного займає Микита Хрущов, наступник Сталіна в керівництві КПРС, якого публіцист характеризує як першого сталінця. І.Багряний дошкульно зазначає: „Хрущов – фаховий, спеціально вповноважений від ЦК КПРС замилювач очей”.
ІІ. Географічні назви. Переважна більшість їх виступає в прямому значенні як назви місця певної дії, перебування персонажів творів письменника. Але досить часто такі номени набувають символічного звучання. Це назви певних місцевостей, населених пунктів, які мають історичне значення: Крути, Базар, Дніпро, Вінниця, Дахау, Бухенвальд, Соловки, Сибір, Урал тощо.
Унаслідок незвичного пов’язання в єдине ціле слів, дуже далеких своїми смисловими сферами, різних за значенням та емоційним забарвленням, з’являються нові смислові відтінки, нові експресивні якості, які є виразними викривальними засобами зображення дійсності. Вони створюють своєрідну прикмету індивідуального стилю письменника.
У третьому розділі „Стилістика фразеологічних одиниць у публіцистиці Івана Багряного” простежено функції фразеологізмів різних функціональних типів, з’ясовано їх значення для створення публіцистом яскравої художньої картини дійсності.
Публіцистика І.Багряного насичена великою кількістю фразеологізмів як у первісному, нетрансформованому, так і в трансформованому, модифікованому, вигляді. Стилістичне використання фразеологічних одиниць (ФО) І.Багряним є творчим, прийоми їх уживання – найрізноманітніші. У нетрансформованому вигляді І.Багряний застосовує всі стилістичні типи фразеологізмів: міжстильові, або нейтральні, розмовно-побутові та книжні.
Міжстильові ФО використовуються як один із засобів урізноманітнення, увиразнення публіцистичного тексту. Фразеологічний зворот при такому вживанні не має додаткових експресивно-стилістичних властивостей, наприклад: Тема нашої статті – підбити підсумки недавній (та ще й досі, здається, не вщухлій) дискусії навколо статті „2 х 2 = 4”.
Використовуючи в публіцистичних текстах розмовно-побутові фразеологізми без зміни їх усталеної форми й змісту, І.Багряний створює яскраві сатиричні картини, чим досягає великої сили викриття негативних явищ. Це ФО типу: пасти задніх, заговорювати зуби, каламутити воду, на власній шкурі тощо.
Публіцист часто використовує книжні фразеологізми як античного, так і біблійного походження із збереженням їх змісту та форми, наприклад: вогнем і мечем, умивати руки, прокрустове ложе, за китайським муром, пальма першості. Книжні ФО в публіцистиці І.Багряного трапляються рідше, але служать також для стилістично зниженого висловлення, виражаючи іронію, насмішку, сарказм, наприклад: „Тож тим більше цей смертний може надіятися, що його голос до „Голосу Америки” не може залишитися гласом вопіющого в пустелі” (автор має на увазі свій відкритий лист до дирекції „Голосу Америки”).
І.Багряний досить часто використовує фразеологічні звороти, ужиті в трансформованому вигляді, які набувають нових художніх якостей. Дослідження мови публіцистики І.Багряного дає підстави виділити такі основні прийоми індивідуально-художньої обробки і вживання загальномовних фразеологізмів:
І. Заміна одного з компонентів фразеологічного звороту новим елементом з метою надання фразеологізмові сатиричної експресії або інтенсифікації наявного в ньому сатиричного забарвлення, іноді сарказму, іронії, гумору, наприклад: „І бандерівський „Українець – час”, і гетьмансько-монархічний „Український робітник” заграли в ту саму дудку, що й попередні” (пор. танцювати (скакати) під дудку); „Врангелівські й денікінські недобитки та все всеросійське чорносотенне шумовиння, що, без сумніву, теж „будувало Україну” вогнем і мотузкою, а поки після „будівництва” тікало з Криму в Чорне море, розгромлене й викинуте з України насамперед українською селянською армією Нестора Махна” (пор. вогнем і мечем); „Ліпше знати, хай і найжорстокішу, але правду, аніж тішити себе рожевими ілюзіями, бо можна тяжко прорахуватись” (пор. рожеві мрії).
IІ. Сатиричне використання фразеологізму виявляється в розширенні його новими (конкретними за змістом) словами, наприклад: „Цей сірий, нерозшифрований вовк в овечій – раніше марксо-ленінській, а тепер національно-монархічній шкурі, на нашу думку, присвятив себе спеціальній ролі в процесах українсько-культурного й національного відродження в українській визвольній боротьбі”, пор. із ФО вовк в овечій шкурі.
III. Уживання не фразеологічного звороту як такого, а його загальнонародного змісту або основного образного стрижня. Фразеологічного звороту як цілісної смислової одиниці при такому вживанні в контексті вже немає, однак для правильного розуміння змісту і сприймання його естетичних якостей необхідно знати й мати на увазі загальнонародний фразеологізм з тим самим значенням його структури, з яким він існує в мовній системі, наприклад, у І.Багряного „Змагання за проблематичний заокеанський кисіль” (пор. молочні ріки й кисільні (масляні) береги).
ІV. Вдалим прийомом використання ФО є індивідуально-авторські перетворення за моделями, які існують у мові. Так, фразеологічні варіанти побудовано з одночасним використанням однієї лише структури, наприклад: натягуючи їх на марксистську колодку (голоблю) (пор., повертати голоблі). І.Багряний ще більше увиразнює сатиричність образу в тексті, використовуючи нагромадження кількох нетрансформованих фразеологізмів народно-побутового характеру та трансформованого фразеологічного звороту, наприклад: „Українська національна інтелігенція була зігнана зі світу не ким іншим, як, насамперед, тим орденом марксистських ідеологів, що озброєний Марксовою діалектикою, не за страх, а за совість крутив мізки суспільству, натягуючи їх на марксистську голоблю”.
Користуючись прийомами трансформації загальномовних фразем, публіцист знаходить своєрідні фразеологічні контексти, які оновлюють, модифікують структуру і зміст стійких мовних сполук.
Четвертий розділ „Образні засоби публіцистики Івана Багряного” присвячено аналізу максимально естетично наповнених мовних одиниць у публіцистичних творах І.Багряного. Це слова-концепти і створені ними образні парадигми Україна і Москва, СРСР. Через усю його творчість проходить власне одна лексико-семантична образна парадигма Україна, а номінативно-образний ряд СРСР, Росія, Москва сприймається у зв’язку з цим центральним образом. Виділяти ці домінанти в публіцистиці І.Багряного нам дозволяє різний характер емоційно-оцінного наповнення цих понять: ностальгії, безмежної туги за рідною землею через образ України й несприйняття радянської тоталітарної системи через образ Москви (Росії) – як причини розлуки письменника-публіциста з рідною землею й усіх його поневірянь на еміграції.
До макрополя „Україна” в публіцистиці І.Багряного входить ряд наповнених спільною семантикою мовних одиниць: ласкава мати, Своя Хата, дике поле (дикий степ), долина сліз і страждань, соборна колонія тощо, які проходять через усю тканину тексту.
Образ України для публіциста – це образ Вітчизни, землі, на якій він народився й виріс: „саме слово „Вітчизна” наповнене святим змістом”. Для нього Україна – це „земля, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері”. Автор сумує за справжньою матір’ю – Україною, а не за радянською мачухою („ласковой матерью”), бо це для нього – „фальсифікат, загримоване „під матір” солом’яне комуністичне, партійне опудало, за яким справжня мати – наша ласкава мати Батьківщина – кинута в пил, ламає руки в відчаї і в сльозах і немає права голосу, щоб озватися до своїх бідолашних дітей”. Таким чином, у семантику образу України в І.Багряного входить образ матері, який є політично озвученим у творчості публіциста.
Авторську позицію виявляє метонімічний образ зденаціоналізованої України, яку він називає „диким степом”, „диким полем, яке поросло більшовицькими бур’янами та кукілем”. У СРСР – „тюрмі народів” – „Україна є найбільш заогненим пунктом”.
Мова художньої публіцистики часто потребує декодування. Так, І.Багряний з болем у серці говорить про Батьківщину, яку радянська тоталітарна система обернула на „долину сліз і страждання”, „юдоль сліз і народного горя”. Декодування допомагає асоціювати ці синонімічні перифрази на позначення образу України з біблійним висловом і таким чином відчути всю концептуальну глибину авторського слововживання.
Діаметрально протилежним до образу України в публіцистиці Багряного є загальний образ держави СРСР (Союзу Радянських Соціалістичних Республік).
У публіцистичному доробку І.Багряного виділяємо лексико-семантичне поле СРСР (Росія, Москва), до якого входить ряд інших наповнених спільною семантикою мікрополів-перифраз: сталінська тюрма народів, російська тюрма народів, неосяжна тоталітарна тюрма народів, комуністична тюрма народів; комуністичний концтабір, імперіалістичний російський концтабір; більшовицька московська імперія, пролетарська імперія; сталінська соціалістична, дротом обгороджена соціал-касарня, царство безправ’я й рабства.
Публіцист часто вдається до непрямої характеристики, іронічно використовуючи радянські штампи й кліше, нерідко супроводжуючи їх лапками для зниження звучання цих визначень. Пор.: соціалістична „родіна”, „совітська родіна”, „необ’ятна родіна”; країна „цвітучого соціалізму, країна будованого соціалізму, найщасливіша країна світу”; царство сталінського соціалізму; цитадель жидівських погромів; фортеця світового комунізму, арсенал т. зв. світової революції; сталінський „рай”; сталінська соціал-комуністична будова, скована енкаведистськими обручами; світ під сталінським полюсом; більшовицька машина терору. Ці характеристики сповнені негативних емоційно-експресивних оцінок, протилежних характеристиці образу України.
Отже, можна виділити основні мікрополя в лексико-семантичному полі СРСР з домінантами: „тюрма народів”, „родіна”, „імперія”, „концтабір”, царство, цитадель, фортеця, форпост, „рай”, „касарня” тощо.
У І.Багряного СРСР – величезна супердержава – асоціюється із солдатською казармою, у якій людей, як „тих рабів ганяють на сталінській мотузці та саджають по тюрмах”, бо „концепція соціалізму ... неминуче приводить до ганебної зрівнялівки, до аракчеєвської уніфікації людини, до касарні рівних у злиднях, ... до знеосіблення людини”.
У п’ятому розділі „Перифрази як засіб експресії в публіцистиці Івана Багряного” підкреслено, що активним засобом оцінності, творення образності в І.Багряного є перифрази. Нерідко вони створюють синонімічні ряди. Т.Г.Шевченко в нього – „апостол українського національного відродження”, „борець і мученик за українську національну ідею”, „великий народний революціонер”, „великий Кобзар”. Миколу Гоголя І.Багряний називає „метром в чужій літературі”; диригента Нестора Городовенка – „магом інтерпретації пісні”; царя Петра І –„деспотом України”; Катерину ІІ – „розпиначкою й закріпачувачкою українського народу”; Гітлера – „першим сталінським генералом у війні проти самого себе”, Еріха Коха – „опікуном з києм і мотузкою” тощо. Тут варто порівняти перифрази, які характеризують, наприклад, Петра І, Катерину II чи Еріха Коха. Вони відбивають їхню схожу діяльність щодо поневолення українського народу.
Перифрази роблять публіцистичний текст більш виразним, дієвим та цілеспрямованим. Ці описові звороти вторинної номінації в І.Багряного більше наближаються до метафори, метонімії, виражаючи семантику слова чи словосполучення переносно, за принципом подібності й суміжності.
Залежно від семантики, структури та експресивної наповненості перифрази в публіцистиці І.Багряного можна розподілити на кілька семантичних типів.
1. Перифрази на позначення осіб: 1) відомих людей, а саме культурних (письменників, поетів, музикантів), державних і політичних діячів, історичних осіб, міфологічних та біблійних образів: М.Хвильовий – „найбільший ворог Москви”, „мученик нашої нації”; І.Мазепа – „полюс опортуністичного табору”, А.Рябишенко – „людина непересічного формату”, „послідовний і невгнутий борець за українську справу”, „твердий політик”, „спокійний, розумний і державний муж”, Сталін – „соловецький кат”, „наступник царя Ірода ХХ ст.”; 2) людей за родом їхньої діяльності, професії тощо: „слідчі з ромбами” – для характеристики високого службового статусу слідчих, пор. також „найбільші тузи” – генерали ДПУ-НКВС, „робот соціалістичної ідеї” – людина в СРСР.
2. Перифрази на позначення власних назв, які стають символами щодо важливості своїх характеристик: СРСР – „тюрма народів”, „совітська родіна”, „царство сталінського соціалізму”; Москва – „серце московської імперії”; Соловки – „радянське Дахау”; Україна – „долина сліз і страждань”, „найбагатша земля в Європі”, „соборна колонія”; Харків – „колиска УРСР” (тобто – перша столиця УРСР).
3. Перифрази на позначення політико-філософських категорій: більшовизм – „червоний московський імперіалізм”, „насильство над людиною”, „новітнє кріпацтво”, „російський червоний фашизм”, „озброєний до зубів комунізм”; більшовики – „кати мого народу”; соціалізм – „царство абсолютного поневолення особи, уніфікації людини, правопорядок касарні”, „диктатура доктрини і соціальної фразеології”; націоналізм – „речник не цілого українського народу, а лише певного середовища”.
4. Перифрази на позначення якоїсь суспільної сукупності людей: український народ – „єдиний і законний господар української землі”, „продуцент”, молодь України – „справжні аристократи духу і розуму”, українська нація – „населення УРСР, причісуване більшовиками під одну гребінку”, партія українських робітників і селян – „авангард українських продуцентів і войовників”, інтелігенція – „аристократка селян і робітників”, селянство – „біологічна субстанція української нації”.
5. Перифрази на позначення різних реалій: релігія – „сталінське знаряддя політичної махінації”, церква – „знаряддя духовної опіки”, революція – „неминучий супутник війни” тощо.
Спостереження над функціонуванням перифраз у мові публіцистики І.Багряного дає підстави говорити як про узусний (узусно-контекстуальний), так і про індивідуально-авторський (власне контекстуальний) характер перифрастичності відповідних номінацій.
Особливу роль у структурі публіцистичного тексту статей І.Багряного відіграв заголовок, у якому яскраво відбито подвійну природу висловлювання – спираючись на відоме, розкрити шляхи пізнання невідомого. Заголовки-перифрази в публіцистичних статтях І.Багряного мають подвійне експресивне навантаження: до експресії, закладеної в перифрастичне висловлювання його мовною природою, додається експресивність заголовка як комунікативно значущої одиниці.
Перифрастичні заголовки статей І.Багряного щодо граматичної структури можна поділити на кілька типів:
1. Вони можуть виражатися словосполученням іменника в називному відмінку із залежним прикметником, наприклад: „Кривавий ієрогліф” – самогубство письменника Олександра Фадєєва; „Мурова політика” – засіб перетинання шляху до свободи, до правди в радянському суспільстві; „Трикутний торг” – нарада щодо створення єдиного фронту народів СРСР; „Великий іспит” – існування протягом п’яти років нової еміграційної газети „Українські вісті”.
2. Значну групу заголовків-перифраз у публіцистиці І.Багряного утворюють генітивні конструкції, у яких виразно простежується образне ядро завдяки зіставленню двох понять, наприклад: „Чад імперії” – російська проімперіалістична політика; „Лицарі абсурду” – рятівники того, що не може й не повинно бути врятованим; „Тріумф рабовласників” – примусова репатріація до СРСР; „Пошесть уніфікації” – боротьба з „культом особи”; „Агонія банкротів” – критичне становище вождів КПРС; „День жалоби” – 7 листопада – день 40-річчя більшовицької узурпації влади над мільйонами радянських людей.
3. Натрапляємо на структури номінативних речень, утворених іменником у називному відмінку, словосполучення з вихідною іменниковою словоформою. Зміст таких заголовків-перифраз з’ясовується в основній частині повідомлення, наприклад: „Богатир” і „Ліліпут” – СРСР і Куба.
4. Спостерігаємо в публіцистиці І.Багряного перифрастичні заголовки фразеологічного характеру: „Троянський кінь” – таємна радянська ракетна база на Кубі проти США; „Крокодиляче милосердя” – декрет про амністію; „Коса на камінь” – тактика Хрущова в холодній війні із Заходом; „Млин, що не меле” – конференція про роззброєння, приречена на фіаско.
Отже, перифраза – невичерпне джерело формування заголовків. Цей описовий зворот вторинної номінації є одним із виразних художньо-зображувальних засобів, якими широко послуговується українська публіцистика взагалі й художня публіцистика Івана Багряного зокрема.
Проаналізувавши публіцистичний стиль із урахуванням праць відомих лінгвостилістів, ми дійшли висновків у формулюванні стильових рис публіцистики. Це: 1) логічність, чіткість, послідовність викладу; 2) особливий характер стандартизованості газетної мови; 3) соціально закріплена газетна експресія; 4) розширення семантики за рахунок функціональної трансформації значень слів (метафоричне застосування наукової термінології).
У загальних висновках підсумовано основні результати дослідження:
1. Загалом у своїй роботі ми охопили кілька важливих актуальних проблем лінгвостилістики: 1) поняття публіцистичного стилю та його основні ознаки, лексико-фразеологічні властивості, образна своєрідність; 2) проблема лексико-семантичної трансформації в індивідуальному стилі; 3) символізм та метафоризація лексичних одиниць; 4) перифраза як описовий зворот, явище вторинної номінації; 5) оказіональне та узуальне в індивідуально-авторському словнику.
2. Уперше в українському мовознавстві досліджено мову публіцистики Івана Багряного шляхом аналізу мовних засобів. З’ясовано, що основу публіцистичної лексики письменника становить експресивно забарвлена суспільно-політична термінологія, яка є специфічною для публіцистики, добирається письменником цілеспрямовано, відповідно до авторської позиції; загальномовні метафори-публіцистизми підтверджують тематичне спрямування творчості І.Багряного, надають свіжості, актуальності та художньо-пізнавальної досконалості його викладові.
3. Використання загальновживаної, побутової лексики в іронічно-саркастичному дусі, внаслідок компонування її з політичними термінами та переносного вживання, набуває гострої сатиричної експресії.
4. Термінологічна лексика, введена письменником у мовну тканину публіцистичного тексту в непрямому значенні, стає засобом гострої сатири.
5. Індивідуально-авторські новотвори І.Багряного є своєрідним експериментом публіциста, вони показують потенційні можливості української мови.
6. Актуалізація семантично оновлених чи „освіжених” І.Багряним слів, які нерідко мають образну сполучуваність, увиразнює публіцистичну творчість письменника, робить її самобутньою.
7. Функціональне навантаження кольороназв є стилістично вмотивованим і художньо виправданим; власні назви концептуалізуються, їх смислові функції часто набувають символічного значення сталінської епохи, стають основою перифраз.
8. І.Багряний є оригінальним у доборі фразеологічних одиниць. Користуючись прийомами трансформації загальномовних фразем, публіцист знаходить своєрідні фразеологічні контексти, які оновлюють, модифікують структуру і зміст усталених мовних сполук.
9. Максимально естетично наповненими мовними одиницями в публіцистиці І.Багряного є макрополе Україна та СРСР.
10. Активним стилістичним засобом вираження ідейно-естетичного кредо в публіцистиці І.Багряного виступають перифрази. Ці описові звороти вторинної номінації часто є заголовками.
11. Публіцистика І.Багряного різножанрова й різноманітна за оформленням текстів. Вона художня й політична одночасно, але має документальну основу. Це своєрідний сплав, синтез кількох стилів української літературної мови: художнього, наукового та розмовного.
12. Додатки „Словник перифраз” та „Покажчик публіцистичних висловів Івана Багряного” є втіленням авторського кредо письменника-публіциста. Вони дають підставу говорити про збагачення І.Багряним публіцистичного стилю української мови.
Мова публіцистики І.Багряного – не тільки форма думки, а й спосіб її народження. Вона віддзеркалює світобачення письменника, політичні реалії його епохи.
Сологуб Н.М. Мовний портрет Яра Славутича. – К.: Дніпро, Вінніпег: Українська Вільна Академія Наук, 1999. – С. 16. |
