ЕПІТЕТ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ 20 – 30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ (структурно-семантичний і функціональний аспекти)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЕПІТЕТ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ 20 – 30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ (структурно-семантичний і функціональний аспекти)
Альтернативное Название: ЭПИТЕТ В УКРАИНСКОЙ ПОЭЗИИ 20 - 30-х годов ХХ ВЕКА (структурно-семантический и функциональный аспекты)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, формулюється мета та основні завдання роботи, визначаються предмет і методи дослідження, його наукова новизна, окреслюється теоретична й практична цінність отриманих результатів, подаються відомості про апробацію роботи й кількість публікацій, у яких висвітлено основні положення роботи.


Перший розділ Проблеми й аспекти вивчення епітета у віршовій мовімістить систематизацію існуючих теоретичних і практичних досліджень епітетної підсистеми художнього мовлення. Зокрема,  зазначається, що семантика й естетична функція епітета були й залишаються об’єктом наукових зацікавлень багатьох дослідників. Теорія  епітета знайшла відображення у  працях  І.Арнольд, І.Астахова, Л.Бобилєвої, Ф.Буслаєва, О.Веселовського, В.Виноградова, В.Жирмунського, М.Ломоносова, Л.Озерова, В.Паутинської, Г.Поспєлова, О.Потебні, М.Рибникової, Л.Тимофєєва, Б.Томашевського та ін. Дослідженнями епітета у структурі різностильових текстів займалися Л.Булаховський, Н.Бурляй, Є.Гулак, С.Єрмоленко, В.Калашник, Л.Кателіна, А.Кацнельсон, Л.Качаєва, В.Ковальов, В.Краснянський, А.Лобанов, Б.Лук’яновський, А.Макаров, В.Малаховський, О.Оніпко, Л.Пустовіт, Н.Руднєва, Н.Сологуб, М.Снєгірьов, Л.Ставицька та ін. У працях Л.Лисиченко, Т.Ковальової та ін.  лінгвопоетична теорія епітета включає психологічні аспекти дослідження.


З огляду на аналіз вищезазначених праць відзначаємо відсутність чітких критеріїв розмежування епітета й логічного означення. Такі дослідники, як Ф.Буслаєв, Б.Томашевський, Л.Бобилєва, В.Жирмунський, М.Рибникова, розрізняють ці дві категорії, наголошуючи на емоційності, почуттєвості першої. Інші ж (І.Астахов, Н.Тарасенко, Л.Тимофєєв, С.Бибик, С.Єрмоленко, Л.Пустовіт) вважають епітетом будь-яке означення, що виражає логіко-предметну чи суб’єктивно-емоційну характеристику поняття. Зважаючи на те, що поетичний світ – самоцінний, самодостатній, епітетом у поезії варто визнати стилістично й експресивно маркований тропеїчний атрибут художнього мовлення із значними потенційними конотативними можливостями. Тому в поезії кожне означення ми вважаємо епітетом.


Спроби лінгвістів уніфікувати епітетну систему мотивували появу різних класифікацій. Більшість із них мають дихотомічну основу, оскільки базуються на семантичному й структурному принципах. Ознайомившись із принципами лінгвістичних класифікацій епітетів О.Веселовського, О.Ахманової, І.Гальперіна, Л.Турсунової, Н.Сидяченко та ін.,  уважаємо за потрібне окреслити основні принципи, за якими варто систематизувати поетичні означення.


Беручи за основу класифікацію, запропоновану Л.Турсуновою, яка характеризує епітет за ступенем стійкості зв’язку між епітетом та означуваним словом, за граматичним вираженням епітета й за семантикою, наголошуємо на важливості аналізу поетичного означення ще й за характером реалізації значення і взаємодії з іншими тропами (епітет як самостійний носій лексичного значення і як компонент метафори, метонімії чи перифрази).


Ступінь усталеності зв’язку між компонентами синтагми дозволяє виділити, за Л.Турсуновою, постійні, звичні та оригінальні епітети. На нашу думку, за ознакою семантичної злитості між членами епітетної синтагми (звертається увага на мінімальний контекст епітета – бінарні атрибутивні словосполучення) поетичні означення варто поділити на 2 групи: узуальні та оказіональні.


Група узуальних епітетів включає 2 підгрупи: традиційні (постійні) і звичні. У традиційних епітетах, за словами О.Потебні, “одне слово вказує на внутрішню форму іншого”. Вони виражають обов’язкову або важливу ознаку: чисте поле, лютий ворог, дзвінкий голос, крутий берег. Такі епітети характерні для фольклору й відтворюються у сполучуваності з назвами певного кола денотатів. Художні означення, що однаковою мірою співвідносяться з однією й тією ж лексемою в поетичній мові, називаємо звичними: ніжна пісня (М.Рильський), колосисте поле (В.Сосюра), шалений біль (Д.Фальківський). Відмінність цих підгруп у тому, що перша – характерна для фольклору, друга ж є ознакою художньої мови.


До оказіональних відносимо епітети з низьким ступенем спаяності членів словосполучення, вони мають індивідуальний характер: широкоперсий вітер (Є.Маланюк), голодний гімн (М.Рильський), безталанний вітер (В.Сосюра).


За граматичним вираженням виділяємо групи ад’єктивних: янтарне листя (В.Сосюра), срібнострунні арфи (Б.-І.Антонич), епіграмний дощ (П.Тичина); дієприкметникових: посріблена лілея (М.Рильський), розквітлий атом (М.Бажан), розстріляне жито (Д.Фальківський); адвербіальних: незлюблено кохати (П.Усенко), сонячно зітхати (М.Хвильовий); апозитивних: весна-цариця (М.Орест), зірки-ліхтарі (М.Хвильовий), голос-дзвіночок (В.Сосюра), дух-рушій (П.Тичина) поетичних означень.


За значенням виділяємо епітети зорової семантики: рожевий вінок (В.Сосюра), чорне вікно (Є.Маланюк), блакитний вогонь (Б.-І.Антонич, М.Рильський); внутрішньо-психологічного сприйняття: гордий дух кохання (М.Рудницький), тротуарна душа (М.Хвильовий), трутизна продажної душі (М.Бажан); акустичні: дзвінкий вітер (В.Сосюра), лунка пісня (Б.-І.Антонич), тихий вересень (В.Сосюра); одоративні: запашне життя (В.Сосюра), конопляний дух (М.Драй-Хмара); смакові: гірке вино поезії (Б.-І.Антонич), медові ягоди (М.Рильський); тактильні: гарячий піт (Є.Плужник), гарячий день (Є.Маланюк).


Взаємопов’язаність тропів, яка є ознакою образних структур у поезії аналізованого періоду, дозволяє виділити структури, де епітет співіснує з різними тропеїчними засобами. Аналіз поезії 20-30-х років ХХ століття доводить високочастотне використання епітетів у складі метафоричних, метонімічних, перифразних конструкцій.


У другому розділі дисертації “Граматичне вираження і структура епітета” розглядаються основні моделі епітетних словосполучень:


1) Adj. + S. (ад’єктив + субстантив); 2) Part. + S. (дієприкметник + субстантив), 3) Adv. + Pr. (прислівник + дієслово); 4) S. + S. (субстантив + субстантив).


Найбільшу в семантичному плані групу епітетів складають якісні прикметники. Відносні ж, виконуючи функцію епітета  у поетичних контекстах, семантично трансформуються, переходячи в розряд якісних: пряме значення ® десемантизація ® переносне якісне (метафоризація): шовкова казка (Б.-І.Антонич), космічна кров (Є.Маланюк), залізний дар (Є.Маланюк).


Найчастотнішими дієприкметниковими епітетами постають дієприкметники із суфіксами    -н-, -ен-, -т-, що виражають персоніфіковану ознаку: вистояне вино (М.Рильський), намальовані губи (М.Рильський), знесилена земля (Є.Плужник), виснажена душа (М.Хвильовий).


Зараховуємо до епітетів і прислівники як семантичні деривати ад’єктивів. Аналіз їх сполучуваності дозволяє виділити ЛСГ із семами “говорити”, “дивитися”, “рухатися”, “слухати”, “сміятися”, “жити”.


Адвербіальний епітет динамізує структуру образу: глухо йде трагедія агонії (П.Карманський), показує дію в багатогранності ознак: дивитись беззубо (П.Тичина), темно нахилилось небо (В.Сосюра).


Поєднання двох субстантивів становить собою таку бінарму, яка вносить у текст народнопоетичний ореол. Пор.: вечір-чорнобров (В.Сосюра) і будинок-дивогляд (М.Рильський).


За структурою епітети можуть бути простими (мають одну основу), складними чи складеними (мають дві й більше основ). Останні синтезують образність, дають змогу відтворити багатогранне поетичне уявлення. Різний характер граматичного вираження основ дозволяє виділити епітетні сполучення з нумерально-субстантивною: трьохрукий млин (М.Рильський), гомоніти стоголосо (Д.Фальківський); ад’єктивно-субстантивною: круторогий місяць (В.Сосюра), гостророгі крила (М.Драй-Хмара); бісубстантивною: звіроокі орхідеї (М.Рильський), огнеока юнь (В.Сосюра); біад’єктивною: юрба понуро-зла (М.Рильський), прозоро-чиста далечінь (Д.Фальківський); субстантивно-дієслівною: рукотворний шлях (Є.Маланюк), життєтворний жар (Б.-І.Антонич); братогубна війна (М.Зеров); адвербіально-дієслівною: солодкозвучна мова (М.Бажан), ясноткані гобелени (М.Рильський)основами.


Третій розділ “Семантико-функціональна характеристика епітета” присвячений дослідженню особливостей семантики та функцій епітетів, що належать до різних лексико-семантичних полів: зору, слуху, запаху, смаку, дотику, емоційні та психологічного стану.


Одним із різновидів художньо-тропеїчної синтагми, де актуалізується семантика епітета, є тричленна генітивна конструкція. В епітетних генітивних конструкціях, як правило, метафоризується іменник у називному відмінку, а другий субстантив (власне генітив) виступає ключовим словом, словом-стимулом (за Н.Черемісіною), яке становить “стрижень” образу,  який скеровує семантичне тлумачення конструкції. Залежно від наповненості епітетами виділяємо такі моделі сполучуваності компонентів синтагми:


1) (Е. + Мтф.) + Ключ. або Ключ. + (Е. + Мтф.) – епітет характеризує метафоризований компонент і може бути розташований у препозиції або в постпозиції стосовно ключового слова. Поетичне означення в цих конструкціях може бути вжите в номінативному значенні: каламутне скло неба (М.Рильський), сині щогли ялин (М.Рильський); зазнавати метафоризації: стопи дня розквітлі (Б.-І.Антонич) або метонімічно перепідпорядковуватись: неба голубий плафон (М.Зеров), зелене море трав (Б.-І.Антонич). Пор.: голубе небо – неба голубий плафон, зелена трава – зелене море трав.


2) Мтф. + (Е. + Ключ.) або (Е. + Ключ.) + Мтф. – епітет характеризує ключове слово й має стосовно метафоризованого компонента довільне розташування: співучого базару блиск (М.Рильський), танок розмріяних бажань (Б.Лепкий). Епітет у сполученні з ключовим словом, як правило, метафоризується.


3) (Е. + Ключ.) + (Е. + Мтф.) – генітивна конструкція ускладнена епітетами, що характеризують метафоричний компонент і ключове слово: крислатих кленів юний батальйон (М.Драй-Хмара), вечірньої зорі останній хмарний бред (Б.-І.Антонич).


Серед аналізованих ЛСП найчисельнішу групу складають епітети з семантикою кольору. У структурі поетичних текстів аналізованого періоду їх засвідчено понад сімдесят. Колірні епітети у  віршовій мові, як відомо, постають невід’ємною складовою образної моделі світу. Значну питому вагу в поетичному словнику 20-30-х рр. мають фольклоризми, позначені мінімальною валентнісною специфікацією в загальнонародній мові (гнідий, баский, вороний, чалий як назви коней та карий на позначення кольору очей та масті), які розширюють сполучуваність, формують індивідуально-авторські синтагми: вороний орел (Є.Маланюк), чалий обрій (М.Хвильовий), чалий степ (В.Сосюра), гніда спека (М.Хвильовий), гнідий місяць (В.Сосюра), гнідий небосхил (В.Сосюра).


Аналіз семантичної структури епітета дозволяє виділити лексико-семантичне поле кольору, що поділяється на чотири групи, за якими аналізуються епітетні лексеми: назви основних кольорів (білий, голубий, жовтий, зелений); колірні модифікатори (біленький, білястий, золотавий, рудуватий тощо) й синтезатори (ржаво-бурий, жовто-голубий, зелено-пурпурний та інші), опосередковані назви кольорів (бронзовий, вогняний, іржавий, золотий), умовно колірні епітети, що можуть виражати забарвлення, характер сприйняття людиною кольору тощо (матовий, переливний, соковитий тощо). У роботі аналізується семантична структура ЛСГ червоного, синього, білого, чорного, золотого, срібного, жовтого, коричневого та зеленого кольорів. Відзначено, що ідеологічно конотованими є епітети червоний (колір революції) та білий (колір контрреволюції): червоний батальйон (В.Сосюра), білі банди (В.Сосюра).


Епітет синій характеризується значною активністю у поетичному слововживанні, бо вписується в романтичну модель світу як знак вимріяного, недосяжного, ідеального. Ад’єктиви, що складають понятійну групу синього кольору, об’єднує спільна ознака – просторовість, а тому  частотною є  сполучуваність епітетів синій, блакитний із денотативною сферою  краєвиди, безодня, глибина, даль, далина, простори, безмежжя: “Мов карти, в кучерявій вітру торбі / мішаються блакитні краєвиди” (Б.-І.Антонич), “В лазуреві безмежжя нас кличе весна, Пружно-яро життя ожива” (Є.Маланюк).


Лексико-семантичну групу білого кольору репрезентують адєктиви білий і сивий. Епітет білий виконує оцінну функцію (традиційно білий колір – колір чистоти, цноти, благородства, святості). Семантичне збагачення епітета відбувається за рахунок його сполучення з лексемами, що входять в асоціативне поле “смуток, біль”: “Вся думка – з білим і смутним горбом  Немилосердно ранньої могили” (М.Зеров). Цікавим є явище звукової анафори, що дозволяє ввести колірний образ у семантичні зв’язки з поняттям іншої значеннєвої структури. Так, у вірші В.Сосюри таку змістову єдність утворюють лексеми біль – білий: “О ясного болю яд!  Білі ноги,  синій сад”. Пізніше ця тенденція поширилась на метафоричні словосполучення білий + субстантиви психологічної сфери: білий жах (М.Рильський), біла туга (Д.Фальківський).За білою колірною гамою закріплюється  негативне оцінне значення, що стало в українській поезії аналізованого періоду продовженням  символістської художньої норми слововживання. Епітет сивий лише частково можна віднести до ЛСГ білого кольору. Семантичну близькість до епітета білий  фіксує його сполучуваність  з дистрибутом волосся або назвами осіб, де аналізований ад’єктив виступає засобом портретної характеристики і є показником вікових особливостей людини (сивий – старий), входить до складу метонімічної структури: “До мудрих книг схиляються на разу  Юнацький вус і сива борода...” (Є.Плужник). Образне вживання епітета сивий базується на  актуалізації  сем часового плану  “давній”, “минулий”: “В них [очах]  перегукуються голоси,  Загублені у давніх, сивих роках” (М.Рильський), “Ой весно, весно!  Скільки днів проковтнув сивий час...” (Д.Фальківський).


При використанні епітета чорний спостерігаємо частотну актуалізацію фольклорної семантики  (чорні брови, чорнобрива воля). Традиційна семантика чорного кольору актуалізується у сполученнях чорний голод (М.Бажан), чорний гріх (Є.Маланюк), чорний привид смерті (Б.-І.Антонич), чорний полоз смерті (М.Драй-Хмара), де створюється згущення негативних емоцій завдяки сполученню епітета з одиницями лексико-семантичного мікрополя “біда, траур”.


Лексико-семантична сполучуваність епітетів золотий і срібний у поезії 20-30-х років порівняно з поетичним контекстом ХІХ століття значно розширилась  завдяки  дистрибуції   їх з лексикою різних семантичних полів як джерела виникнення синестетичних  образних структур: срібна луна (Т.Осьмачка), золотий шум (В.Сосюра), срібний голос (В.Пачовський, В.Сосюра). Лексико-семантична сполучуваність епітетів золотий і срібний розширюється завдяки уживанню їх :


1)  з різноплановими поняттями, що є основою виникнення нестандартної колірної асоціації: “Ні! Я зовсім іще не заповнив золотої анкети життя” (В.Сосюра), “І зорі – діри в флейті ночі, що проваллям / розкрилась над землею, наче срібний розпач...” (Б.-І.Антонич); “Під срібний дзвін криниць холодних і бездонних / кидає ранок зір на небосхил гнідий...” (В.Сосюра);


2) з традиційними предметами та поняттями, при цьому епітет постає в оновлених звязках, семантично оновлюючи традиційні образи: “...і кругле сонце золотим браслетом / заплетене у кучері левконій” (Б.-І.Антонич), “Пломеніє [сонце] пізньою красою,  Немов на обрій зводить за собою  Примари мрій криваво-золотих” (П.Филипович). Пор.: золоті мрії – криваво-золоті примари мрій, або: “Коли ж сніжинок срібні міріади Лягли в замети і з-над гір стрімких Піднесло кубок сонце, вічно-раде” (М.Рильський). Пор.: срібні сніжинки – срібні міріади сніжинок.


Епітети ЛСГ жовтого кольору, крім прямої колірної ознаки, асоціюються із сумом, горем, безнадією, смертю, що перебуває в руслі традиційної поетичної норми: “О жовті черепи, зіницями на Схід” (М.Бажан), “А мати жовта, як із воску, Сидить на лаві та із соски Годує сина на руках” (Т.Осьмачка). Епітети ЛСГ коричневого кольору використовуються в основному в прямому значенні: “Не дала мені доля сталевого зору, Ані м’язнів бронзових, ні жилавих рук” (Є.Маланюк), “На старт, на старт, бронзовом’язі юнаки” (Б.-І.Антонич).


Поетичні контексти аналізованого періоду засвідчують уживання епітетів ЛСГ зеленого кольору для окреслення природних реалій, а також для характеристики людської недосвідченості, що підтримує мовну й художню норму: “Ще мій сміх молодий, / і душа ще зелена” (Б.-І.Антонич), “Ви, прошу, на мої зелені витребеньки Глядіть (як усі старші) піввибачним оком” (М.Рудницький).


Епітети-колоративи часто сполучаються з назвами квітів, які самі по собі не несуть негативної конотації, але квіткова номінація десемантизується. У сполученнях хмар багряні рожі (В.Сосюра), жовтаві рожі туги (М.Драй-Хмара), горя чорні рожі (В.Сосюра), чорні троянди душі (В.Сосюра) спостерігаємо використання поліфункціональності та психологічного навантаження образу квітки, що зазнає семантичного спустошення. За словами О.Веселовського, “від місткості образу квітки залежить кількість і різноманітність асоціацій, на які переноситься інтерес; нерідко образ квітки майже зникає за підказаним йому людським змістом”.


В активі поетичного словника 20-30-х рр. ХХ століття перебувають метонімічні епітети, в основі образності яких лежить перенесення: за кольором трави (це стосується переважно пір року): зелене літо (М.Рильський), зелений квітень (М.Рильський); за кольором неба (частини доби): рожевий ранок (М.Драй-Хмара, Т.Осьмачка, М.Хвильовий). Епітети колірної семантики у сполучуваності з темпоральною лексикою можуть передавати психологічні ознаки, тобто експлікують емоційний світ ліричного героя, поширюючи його на темпоральні поняття: вечір радісно-рожевий (М.Рильський).


Колірні епітети виявляють найвищий дериваційно-смисловий потенціал (див. Додаток Б). Виділяємо три словотвірні парадигми: ад’єктивну, дієприкметникову, адвербіальну. Лексеми зазначених парадигм розподілено на такі семантичні групи:


1)  ступінь вияву ознаки” (неповний, надмірний): білястий, жовтавий, синій-синій, засірий;


2)  суб’єктивна оцінка ознаки”: біленький, сіренький, бліденький;


3)  тон, насиченість” (світлий, темний): блідо-рожевий, світло-барвий, темно-синій, сліпуче-чорний;


4)  той, що набув такої ознаки”: збілілий, пожовклий, ззеленілий;


5)  синтез кількох тонів”: різнобарвний, рожево-білий, просиво-зелений;


6)  композити з колірним елементом: білочолий, жовтозорий, кароокий;


7) колірні адвербіальні епітети: барвно, блідо, золотоструйно.


Аналіз показав, що показниками мінімального ступеня вияву ознаки виступають префікс без- та суфікси -ист-, -аст- (-яст-), -уват-, -ав- (-яв-): сіруваті хмари (Б.Лепкий), зеленаві зерна льону (Б.-І.Антонич). Конкретизатором суб’єктивної оцінки є суфікс -еньк-, що позитивно характеризує денотат: сіренький пил (Д.Фальківський), біленька церковка (М.Драй-Хмара). Неповнота колірного тону реалізується за допомогою компонентів світло-, блідо-, максимальна конденсація тону створюється завдяки елементам темно-, рясно-, сліпуче-: світлобарві води неба (М.Драй-Хмара), сліпуче-чорний вугіль ночі (Б.-І.Антонич).


Дієприкметникові епітети колірної семантики виступають виразниками процесуальної ознаки, а словотворчими формантами цієї групи є суфікси -ен-, -л-: очервонена земля (М.Драй-Хмара), зажевріле обличчя (Є.Маланюк), лани, зблідлі до смерті (М.Хвильовий).


Категорія “синтез кількох тонів” представлена значною кількістю композитів, що можуть позначати проміжні кольори (ржаво-бурий) або поєднання двох кольорів (рожево-золотий).


Композити з колірним елементом, що утворились внаслідок поєднання субстантиву й ад’єктиву, мають семантику: 1) приналежності кольору: “Храм злотоверхий з тих воріт яснів” (В.Пачовський), “Червонобоким яблуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий” (М.Рильський), “Щасливо, корабелю темнобокий!” (М.Зеров), 2) порівняння: “Вчора був я лоцманом. Синіли І ревіли темнокосі хвилі” (М.Рильський), “Крила райдужно-павині – / на бескеття, на граніт, / а із крові на долини – / буйноквіти огняні” (М.Драй-Хмара), 3) психологічну: “Я згадав ... /.../ І вечір радісно-рожевий З напівзнайомими людьми” (М.Рильський), “Хитає вітер на бігу / волошки мрійно-сині” (В.Сосюра).


Група адвербіальних колірних епітетів є нечисленною, але виконує естетичну функцію в образних структурах з перепідпорядкуванням. Це пояснюється невідповідністю семантики епітетів (колір) і дієслів, з якими вони контекстно пов’язані (дія): барвно гинуть тюльпани (Б.-І.Антонич), пор.: барвні тюльпани – барвно гинуть. Або: золотисто притулилось поле (В.Сосюра), пор.: золотисте поле – золотисто притулилось.


Найбільші словотвірні мікрогнізда мають епітети золотий (злотавий, золочений, рожево-золотий, золотомовний, золоторотий, злотний); срібний (сріблистий, срібляний, посріблений, синьо-срібний, срібносяйний, срібно-теплий); червоний (червонавий, блідо-червоний, очервонений, янтарно-червоний, червононогий, червоно-прозорий); синій (синявий, синюватий, ясно-синій, засинений, злото-синій, синьоокий, хмаросиній); білий (білястий, білявий, біленький, збілілий, жовто-білий, біломармний, посмертно-білий); жовтий (жовтавий, ясно-жовтий, пожовклий, зелено-жовтий, жовтокосий, жовто-осінній) та чорний (чорнявий, найчорніший, сліпуче-чорний, оксамитово-чорний, чорнобривий).


Для зображення зовнішності людини найбільше денотатне поле має ЛСГ “обличчя”. Колір очей має такі форми образного вираження: 1) метонімія: дивитись лазурно (В.Сосюра), 2) заміна прямої назви описовою: очі, повні блакиті (Д.Фальківський), 3) уточнення колірної ознаки через порівняння з іншою реалією: очі сірі, аж сталеві (М.Бажан), 4) композити з повторюваними основами: зелень-зелені очі (Д.Фальківський), 5) поєднання двох основ – колірної семантики й іншого значеннєвого плану: очі карі-молоді (Т.Осьмачка).


Створюючи поетичний образ обличчя, поети послуговуються епітетами, що включають:      1) ознаки спільного семантичного плану: личко рожевеньке, присмагле (М.Драй-Хмара), 2) різнохарактерні ознаки: мужнє світле лице (П.Тичина), 3) причинові або градаційні семантичні відношення: бліді, виснажені лиця (В.Сосюра), 4) порівняльні відношення: жовті лиця воскові (В.Сосюра).


Епітети, що означають назви частин тіла, особливості фігури, – менш частотні, ніж поетичні означення семантичної групи “обличчя”, вони виконують характеристичну й оцінну функції.


Епітети, що окреслюють внутрішній стан людини, граматично залежать від іменників–назв осіб та дієслів і складають парадигму ознак якостей і стану. Найбільшу кількість становить група епітетів для змалювання рис характеру і внутрішнього стану: “А горда мужність лицарських страждань, – / вона лише буває на картинках” (М.Рильський), “І серце гордим щастям / наповниться святково” (М.Бажан), “Тебе люблю без краю я, / мій край веселий і щасливий, Вітчизно зоряна моя” (В.Сосюра). Аналізований ряд епітетів сполучається з лексемами душа, дух, серце, що концентрують у собі почуттєвий світ ліричного героя. Ці субстантиви в поетичному континуумі характеризуються епітетами пустий, глибокий, повний, рідесенький як ознаками ємкості денотатів. Душа: пуста (П.Карманський), рідесенька (М.Бажан); серце: повне (Є.Плужник), зачинене (М.Бажан), глибоке (М.Орест), безкрає (Д.Фальківський).


Епітети акустичної семантики, поділяються на дві групи. Першу групу утворюють акустико-параметричні епітети (вживаються для характеристики звуків, визначають їх акустичні параметри): сумненько дзвонять водограї (П.Карманський), куций звук [пострілу] (М.Бажан). Друга група – власне акустичні (фонові) епітети, які виражають наявність звуку взагалі, утворює кілька моделей:


Модель 1. Звукова ознака + темпоральна лексика : “Я закохавсь в гучних віках, Я волю полюбив державну” (Є.Маланюк), “Минали віки, то гримучі, як  постріл, / то тихі, безбарвні, повзучі, як дим”(М.Драй-Хмара).


Модель 2. Звукова ознака + урбаністична лексика: “Я люблю ці вулиці шумливі” (В.Сосюра), “Гордий вицвіт мускулястих, Смаглявих одностайних рук В сплетіннях круглих і гранчастих Піднісся над шумливий брук” (М.Рильський).


Модель 3. Звукова ознака + висота, простір : “І жайворонок мрів у звучній вишині” (М.Бажан), “...і в вишині дзвінкій, / і на полях, і скрізь дівчата Батьківщини” (В.Сосюра).


Модель 4. Звукова ознака + абстрактна лексика  “І знову в серці відчуваю мир я / І тихий голос радісних надій” (Є.Плужник), “Я думками тихострунними Свою тугу запалю” (Д.Фальківський).


Лексика на позначення одоративних відчуттів кількісно обмежена. Художньо-образні структури одоративної семантики формують три моделі:


Модель 1. Іменник із семою “запах” + епітет (джерело запаху): “...і в кожнім жесті, в кожнім слові – / вишневі пахощі думок (М.Драй-Хмара).


Модель 2. Іменник на позначення джерела запаху + епітет-класифікатор: “Я жив на горах, пив досхочу З пахучих квітів нектар-мед” (П.Карманський).


Модель 3. Дієслово із семою “виділяти запах” + адвербіальний епітет: “О, як солодко пахне ласкава земля Чебрецем і полином” (М.Орест).


Крім цього, для характеристики запаху використовуються як бівербальні, так і генітивні конструкції. Синестетичні уявлення на базі одоративної лексики створюються завдяки уведенню епітета ЛСГ “смак” до складу образної структури: солодкий дух акацій (В.Сосюра), п’яний, м’ятний запах винограду (Б.-І.Антонич).


Епітетний ряд ЛСГ смаку нечисленний, але естетично вагомий, бо фіксує суттєву новацію в поетичному освоєнні світу. Епітети, що визначають первинну ознаку смаку, виражені прикметниками гіркий, солодкий, солоний, вторинне смакове значення репрезентують відносні прикметники соковитий, полиневий, медовий. Естетична функція епітетів означеної групи полягає в оказіональній сполучуваності їх з іменниками, для яких смакова ознака не є структурним компонентом значення: “Мов піна на питві краси – гірке мистецтво...” (Б.-І.Антонич), “Я в твоїм малиновім полоні, / ллється  в жили солодке тепло” (В.Сосюра), “І тільки жарт приперчено-солоний Місток до дійсності перекида” (М.Рильський). “Мушу випити келих до краю – Полиневий мед самоти” (Є.Маланюк), “Це янгол вигнаний на кришталевій катеринці / солодку пісню грає під вікном душі моєї” (Б.-І.Антонич). Метафоричні синтагми, джерелом образності яких є переосмислення прикметників із значенням смаку, – питома ознака поетичного стилю 20-х років, яка засвідчила реальні потенції естетизації “нижчого” смакового відчуття.


Семантичний обсяг лексем, що окреслюють коло дотикових вражень, базується на характері тактильних відчуттів (температура, вологість, твердість, характер дії на людину): “Гарячий день розлив пекуче злото І сам втопивсь у соняшнім меду” (Є.Маланюк), “О снігів голубе безгоміння / і гарячі покірні вуста!” (В.Сосюра).


Найбільш чисельною є група, що об’єднує епітети за температурною ознакою, зокрема гарячий. Зазначений епітет сполучається із денотатом кров, утворюючи типізовану словосполуку із значенням “енергійність, пристрасть”: “і хмуро шелестять під вітром прапори, / неначе розказать вони до болю хочуть / про ту гарячу кров, яка на них горить...” (В.Сосюра). Використання означення теплий із зазначеним дистрибутом змінює семантику бінарми (тепла кров – ніжні почуття): “І тепла кров озвалася у жилах” (М.Рильський).


У поезії функціонально активними є одиниці загальнопоетичного словника життя, місяць, небо, сонце. Обєктами перифразування постають також члени лексико-тематичних груп “Природа”, “Людина”, “Україна”. Аналізований період у розвитку української  віршової мови  характеризується  активізацією у поетичному словнику  лексем, що об’єднуються в тематичні групи “Техніка”, “Місто”. Епітет у складі перифраз почасти є орієнтиром для розуміння семантики синтагми, його оказіональність руйнує міцний зв’язок між членами сполуки і вводить додаткові ознаки, новий “кут зору” або оцінку зображеного. Характер семантичного зв’язку між предметом перифразування та його перифрастичною характеристикою дозволяє виділити чотири групи перифраз:


1.   З атрибутивним семантичним центром образності. Епітети цієї групи стають семантичним орієнтиром, що спрямовує розуміння значення перифрази при різному складі опорних слів; джерелом образності при цьому є перепідпорядкування у структурі метафоричної перифрастичної синтагми: пшениця польовая Беатріче (Є.Маланюк), сонце – небесний золотий шахвар (М.Рильський), ніч – чорна мушля (Б.-І.Антонич). Пор. також: “Далі голубі / небавом провесна вітрами розколише і сині літери [проліски] із-під снігів напише” (М.Рильський), “...і місяць – мідний птах, / таємна рожа неба” (Б.-І.Антонич).


2.   Із субстантивним семантичним центром образності. Функція епітетів цієї групи – оцінна й характеристична. У таких конструкціях субстантив служить семантичним центром перифразування, а епітет береться з іншого смислового поля: Наприклад: “Високі береги / уже зчорніли, а ріка – / безсяйна, біла-біла смуга – / лежить між чорнотою їх в найглибшому спокої” (М.Орест), “І дні твої – сіренькі епілоги Віків, що їх розпочинав був скит...” (Є.Плужник).


3.   Із субстантивно-атрибутивним семантичним центром образності. У перифразах цієї групи визначаємо самодостатність епітета, який семантично узгоджується з іншими складовими синтагми. Напр., кінь - баский бігун (Б.-І.Антонич), гнідий білокопит (М.Рильський), літак – залізний крук (Б.-І.Антонич), комбайн – залізний кінь (В.Сосюра), сніг – білий пух (М.Рудницький), місяць – небесний серп (В.Бобинський).


4.   Семантичний зв’язок компонентів перифрастичної синтагми може бути оказіональним. Епітети цієї групи асоціативно поєднуються з компонентами синтагми, які зазнають семантичної трансформації: корабель – чорний вісник з невідшуканих пустель (Є.Плужник), душа – мертва безодня (П. Карманський).


У загальних висновках підсумовуються результати дослідження:


1. 20-30-ті роки ХХ століття – час якісних змін в естетичному освоєнні й пізнанні світу. Суспільно-політичні процеси цього періоду значною мірою вплинули на оновлення словника поетичної мови, що відбилось на епітетній підсистемі.


2. До проблем дослідження епітета відносимо формування принципів розмежування епітета й логічного означення, розуміння його як компонента художньо-тропеїчної синтагми, врахування його взаємодії з іншими тропами при класифікації.


3. Найчастотнішим класом епітетів виступають ад’єктиви. Відносні прикметники зазнають функціональної транспозиції, переходять до розряду якісних, що сприяє формуванню образної семантики.


4. Більшість дієприкметникових епітетів належать до семантичного поля “страждання”.


5. Різний характер граматичного вираження основ дозволяє виділити епітетні сполучення з нумерально-субстантивною, ад’єктивно-субстантивною, бісубстантивною, біад’єктивною, субстантивно-дієслівною, адвербіально-дієслівною основами.


6. Одним із різновидів художньо-тропеїчної синтагми, де реалізується семантика епітета, є тричленна генітивна конструкція. Нами виділено три типи таких конструкцій, кожна з яких аналізується з урахуванням семантичних зв’язків між компонентами.


7. Невід’ємною частиною побудови образної моделі світу в поетичних контекстах 20-30-х рр. є ЛСП кольору. Це складна структура, яку поділяємо на чотири групи: назви основних кольорів, колірні модифікатори й синтезатори, опосередковані назви кольору, умовно колірні епітети. У межах поля кольору виділяємо ЛСГ “червоний”, “синій”, “білий”, “чорний”, “золотий” та “срібний”, “жовтий”, “коричневий”, “зелений”. Аналіз дериваційно-смислового потенціалу колірних епітетів показав, що найбільші словотвірні мікрогнізда мають епітети золотий, срібний, червоний, синій, білий, жовтий, чорний.


8. Поетичні означення, що окреслюють внутрішній стан людини, сполучаються зі словами душа, дух, серце, які концентрують у собі почуттєвий світ лиричного героя.


10. Значно рідше використовуються епітети ЛСП слуху, смаку й дотику, образна семантика яких, як правило, актуалізується в синестетичних образних структурах.


11. Одиниці лексико-тематичних груп “Природа”, “Людина”, “Україна”, “Техніка”, “Місто” найчастіше постають предметом перифразування. За характером семантичного зв’язку між предметом та його образноописовою характеристикою виділено чотири групи перифраз: з атрибутивним, субстантивним, субстантивно-атрибутивним та оказіональним семантичними центрами.


Окремо в дисертаційному дослідженні подано додатки. Додаток А – “Словник епітетів поетичної мови 20-30-х рр. ХХ століття”. У “Передмові” до словника зазначається, що глибокий аналіз поетичної мови неможливий без упорядкування лексичного матеріалу. Поява словника поезії дозволить прослідкувати тенденції розвитку віршової мови певного часового періоду: подати характер словотворчих засобів лексем, валентнісні особливості слів, характер тропів у поезії, а також показати поетичний ідіостиль як складову поетичної  системи та роль поета в історії  літературної мови. 


Словник епітетів поетичної мови 20-30-х років ХХ століття” нараховує понад 2000 заголовних слів, розташованих в алфавітному порядку. У ролі таких лексем виступають іменники у називному відмінку однини чи множини (якщо слово використовується переважно в цій формі) – 83 %, а також дієслова в інфінітиві – 17 %. Наприклад: сонце, брови, баЧити. У деяких випадках наводяться тлумачення слів (коли іменник або дієслово вжито в різних значеннях або коли розрізнювачем їх семантики виступає наголос). Наприклад: вогонь – 1. Полумя, відблиск. 2. Внутрішнє переживання. 3. Стрілянина; сІм’Я і сНмЯ; сіЯти і сіЯти; рІЧ (у знач. мова).


Лексеми – синонімічні відповідники, а також суфіксальні утворення подаються в дужках після заголовного слова: виднокІл (виднокруг); висоЧІнь (височина); вІтер (вітрець, вітрисько).


Справа від заголовного слова наводиться алфавітний перелік епітетів із вказівкою на авторів відповідних контекстів (словник фіксує понад 12695 епітетних лексем). Апозитивні епітети наводяться разом із першою літерою заголовного слова. Наприклад: Батько – б.-кукіль (М.Хвильовий); МІсЯць – м.-білоріг (М.Зеров), м.-срібноріг (М.Рильський).


Зрозуміло, що епітет часто взаємодіє з іншими тропами, що й відображено у відповідних маркерах. Повний набір використаних у Словнику маркерів має такий вигляд:


Е епітет використано в його основній функції.


АРОМАТ       Е: Живодайний, живущий, міцний (М.Рильський), тонкий (М.Орест);


Е у ГК – епітет у генітивній конструкції. Вибух   Е у ГК: “Гарячий вибух рухів, слів і ліній” (Є.Плужник);


Е у ПРФР –          епітет у перифразі. КАМІНЬ   Е у ПРФР: “В моїх очах встає задрипане село: Його я проміняв на сірий камінь” (місто – Л.Ш.) (Д.Фальківський).


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины