Мовні особливості почаївського стародруку “Книжиця для господарства” 1788 р. (Фонетика. Морфологія)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Мовні особливості почаївського стародруку “Книжиця для господарства” 1788 р. (Фонетика. Морфологія)
Альтернативное Название: Языковые особенности почаевского старопечатной \"Книжиця для хозяйства\" 1788 (Фонетика. Морфология)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано вибір теми, з’ясовано ступінь її дослідженості, показано актуальність, наукову новизну і практичне значення, визначено мету, завдання, методи аналізу та структуру роботи, вказано на апробацію результатів дослідження.


У першому розділі “Проблеми дослідження історичних пам’яток української мови” здійснено огляд вітчизняної та зарубіжної літератури з історичної фонетики та морфології української мови, з’ясовано особливості вивчення пам’яток давнішого періоду (XV – XVII ст.) та періоду формування нової української літературної мови (кінець XVIII ст.), визначено місце досліджуваного стародруку серед аналогічних тогочасних пам’яток історії української мови.


Особлива наукова зацікавленість питаннями історії української мови спостерігається з середини XIX ст. та на початку XX ст., коли староукраїнські пам’ятки масово готувалися до друку й видавалися. Історія лінгвістичного вивчення проблем фонетичної системи української мови за пам’ятками різних періодів започатковується працями О.О.Потебні “О звуковых особенностях русских наречий” (1865), “Заметки о малорусском наречии” (1870), П.Г.Житецького “Описание Пересопницкой рукописи XVI в.” (1876), “Очерк звуковой истории малорусского наречия” (1876), “Очерк литературной истории малорусского наречия” (1889), А.Ю.Кримського “Украинская грамматика” (1907), у яких докладно проаналізовано фонетичні особливості багатьох староукраїнських пам’яток XVI – XVIII ст., а також простежено нормування живої мови в процесі взаємодії живої народної та книжно-писемної мов.


У 20-30 рр. XX ст. дослідження пам’яток історії української мови переважно стосувалися питань фонетики й морфології, причому коло самих пам’яток було обмежене. У той час з’являються й монографічні праці з історичної фонетики, у яких здійснюються спроби ввести в науковий обіг нові фактичні матеріали, зокрема “Нариси з історії української мови” І.С.Свєнціцького (1920), де представлено чимало нових даних зі староукраїнських пам’яток, серія статей “Порівняльно-історичні уваги до українського наголосу” Л.А.Булаховського (1928), “Спроба пояснити процес зміни о, е в нових закритих складах у південній групі українських діалектів” О.Курило (1928) та ін. Ці праці є, безперечно, цінними з погляду методики дослідження української фонетики, адже в них висвітлено особливості формування і розвитку української мови на різних історичних етапах, починаючи з явищ праслов’янського періоду, подано зіставлення функціонування живої мови з фактами її відбиття в писаних пам’ятках.


У галузі морфології першу спробу цілісного аналізу з певними історичними коментарями було зроблено в працях О.Огоновського “Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache” (Львів, 1880), “Граматика руского языка для школ середних” (1889), однак вони були побудовані на порівняно бідному фактичному матеріалі. У перші десятиліття ХХ ст. з’являються спроби загальних оглядів історії української мови, які включають і морфологію, вивчення історичної морфології української мови стало на один рівень з аналогічними дослідженнями інших слов’янських мов; протягом 60-70-х років з’являється чимало праць, присвячених вивченню історичної морфології української мови, зокрема “Історична морфологія української мови” С.П.Бевзенка (1960), “Нариси з історичної морфології української мови” С.П.Самійленка (1964 – 1970), “Система словозміни української мови на матеріалі пам’яток XVI ст.” І.М.Керницького (1967), “Структура українського дієслова” В.М.Русанівського (1971), “Іменник в українській мові” І.Г.Матвіяса (1974), “Прикметник в українській мові” А.П.Грищенка (1978) та ін. У галузі словозміни та словотвору ґрунтовне дослідження здійснила Л.Л.Гумецька (“Нарис словотворчої системи української актової мови XIV-XV ст.”, 1958 р.). У 1978 р. вийшла перша з серії праць кількатомного видання “Історія української мови” – частина “Морфологія”, у якій узагальнено попередні опрацювання історичної морфології й залучено великий обсяг нового матеріалу з писаних пам’яток. Названі дослідження забезпечили необхідну основу для аналізу морфології пам’яток різних жанрів, історичних періодів, територіального походження.


Розглядати проблеми нормування української мови XVIII ст. не можна у відриві від аналізу особливостей її діалектної диференціації. Тут увагу мають привертати не лише явища, що стали нормативними, але й такі, що характеризували певні ареали діалектного поширення. Ґрунтовні дослідження широкого кола проблем знаходимо в загальних курсах Ф.Т.Жилка “Нариси з діалектології української мови” (1966), С.П.Бевзенка “Українська діалектологія” (1980), у працях Л.Л.Гумецької, І.М.Керницького, В.В.Німчука, Г.П.Півторака, О.І.Приступи, С.П.Самійленка, О.В.Царука та ін. Цінними з погляду методики вивчення фонетичних і морфологічних особливостей на основі їх графічної фіксації пам’ятками різних періодів є дослідження Л.В.Венєвцевої, Л.І.Коломієць, М.Ф.Наконечного, А.О.Свашенко. У плані вивчення особливостей української фонетики XVIII ст. на основі текстів, записаних латинкою, вагомий внесок становить дисертаційне дослідження Н.П.Маліневської. Серед зарубіжних досліджень слід відзначити праці Ю.Шевельова “Історична фонологія української мови” (1979) та “Передісторія праслов’янської мови: Історична фонологія спільнослов’янської мови” (1964), які одержали надзвичайно високу оцінку в наукових славістичних колах.


У науковій літературі вже приділялася певна увага окремим мовним особливостям “Книжиці для господарства” (зокрема, в дослідженнях М.Возняка, О.Горбача, А.Грищенка, І.Слинька), але ці праці фрагментарні і являють собою невеликі за обсягом статті або містять принагідні посилання на матеріали пам’ятки.


Розглянуті в цьому розділі дослідження створили достатній методологічний і фактографічний ґрунт для вивчення фонетики й морфології пам’яток української мови. Однак у них практично відсутній аналіз фонетичних і морфологічних явищ на основі зіставлення їх фіксації засобами латинської та кириличної графіки в писаних пам’ятках, що дозволило б точніше схарактеризувати мовні особливості досліджуваних джерел.


У другому розділі “Особливості графіки “Книжиці для господарства” визначено важливість дослідження графічних особливостей стародруку для подальшого вивчення фонетичних та морфологічних рис пам’ятки, що відкриває можливості з’ясування закономірностей уживання окремих графем для відображення результатів звукових процесів української мови, які відбулися на момент написання пам’ятки.


Графіка досліджуваної пам’ятки, як і багатьох пам’яток XVII – XVIII ст., не є внормованою, а вживання окремих кириличних літер на позначення тих самих звуків не є послідовним. В орфографії відображено вплив як традиційного письма, так і мовленнєвої практики, що взагалі було характерним для українських пам’яток досліджуваного періоду.


Дослідивши особливості графіки почаївського стародруку “Книжиця для господарства” (1788), можемо стверджувати, що кириличний правопис більш традиційний, латинський більш наближений до тогочасної живомовної практики.


Часто той самий звук у кириличній частині позначається кількома літерами, так, літери и та r позначають звук [и], причому написання з и засвідчено в 70 % випадків: нa високихъ, жrлr; літери o та w – звук [о]: wdлoмoвaти, oбв¬зaти; для позначення того самого звукосполучення [jе] вживаються дві різні літери залежно від позиції в слові: на початку слова – e: eстъ, edинъ; усередині слів – g: зל гноgмъ та ін.


Багатофункціональною в “Книжиці”, як і в багатьох тогочасних пам’ятках, є буква ї, яка вживається для позначення звуків [и] (вимїй, которїй), [j] (мaїовимъ, гноїовой) та для позначення м’якості попереднього приголосного (злїоdомъ, пgрцїовихъ). Ця неоднозначність також свідчить про недосконалість староукраїнського правопису.


За традицією пишеться літера ъ у кінці слів після всіх букв, що позначають тверді приголосні: рaзъ, точaтъ; уживаються діакритичні знаки – паєрик (ל) та камора (Ç), – що переважно не мають ніякого дистрибутивного значення: нh, въ крaинh; по нadל горломל , хudнgтל.


Літера ь переважно вживається для позначення м’якості приголосних у кінці слів: бudь, хмhль, але й тут укладачі пам’ятки не уникли традиційних написань: хочь, опрочь і под. Усередині слів іноді м’якість приголосних передається за допомогою паєрика: uлלкr.


У пам’ятці графічно розрізняються звуки [г] та [ґ] за допомогою літер відповідно г та : огнь, въ гaлuз¬хъ; рuнтъ, uлкr; лат.: oh, hałuziach; grunt, ga ec.


Цінним для вивчення особливостей наголосу подільської говірки XVIII ст. є послідовне позначення наголошених голосних знаками оксія (/): кóнь нà чåтúри нóги зàчáвъ кuлгáти – та варія (\): зaвсgгdà, тогò – у кириличній частині. У латинковій частині наголоси не позначені.


Уживання великої літери в пам’ятці ширше, ніж у сучасному українському правописі. Окрім початку речень та сакральних слів, з великої літери пишуться слова – загальні назви людей, тварин, рослин, місяців та пір року: q Лhкaровъ, нa лій Конgви въ горло, въ Мaрцh м±цh.


Незважаючи на те, що правопис “Книжиці” в основному продовжує давню орфографічну традицію, у тексті засвідчено певні живомовні риси, яких не могла не зафіксувати графіка. Так, у тексті відображено асиміляцію, дисиміляцію та спрощення в групах приголосних, буква и вживається на позначення українського звука [и]: били, с¬ висиплg, чgтири, буква позначає звук [і] будь-якого походження (з [h], [о], [е]): сhрки, сhлלлю, носhнь тощо.


Третій розділ “Фонетичні риси пам’ятки” присвячено аналізу систем вокалізму і консонантизму “Книжиці” та виявленню рис, що функціонують у сучасній українській літературній мові як нормативні та як діалектні. Почаївський стародрук 1788 р. “Книжиця для господарства” засвідчує властиві сучасній українській літературній мові риси в системі вокалізму.


Наявність початкового [о] замість [je] засвідчена в 31 випадку, напр.: осgни, въ озgрh, w oseni, z olchowym. Однак майже в такій же кількості написань засвідчено [je] на початку слова в лексемі edинъ та похідних. Показово, що у відповідних розділах, писаних латинкою, знаходимо написання тільки з початковим о у словах odnak, odnoho, odno. Очевидно, ці приклади підтверджують спостереження, що діалектна база латинкової частини пам’ятки  виразно пересунена до біляпочаївських околиць Волині – Західного Поділля. Приклади з початковим [je] в пам’ятках української мови, напевне, відбивають вимову, поширену й тепер у говорах південно-західного наріччя української мови.


На місці колишнього [ę] виступає звук [’а], що за традицією ще позначається літерою ¬: обт¬ти, dgс¬ть, кuпaйс¬.


У “Книжиці” виявлено 322 написання з повноголосними сполуками -оро-, -оло-, -ере- на місці колишніх *tort, *tolt, *tert, *telt: впgрgdъ, dgрgво, волосъ, виголоdити, боронити, въ dорогu та ін. Незважаючи на те, що пам’ятка походить із території, де активно вживалася польська мова, й у самій пам’ятці досить часто зустрічаються полонізми із характерними неповноголосними сполуками (47 написань), значна кількість нормативних із сучасного погляду написань засвідчує високий ступінь відбиття народнорозмовних рис у “Книжиці”.


У пам’ятках української мови XIV – XVII ст. відображене явище лабіалізації [е] після шиплячих, хоча в більшості випадків g зберігається на письмі. У XVIII ст. частіше фіксується перехід [е] в [о]; чіткої системи, проте, не простежувалося й у цьому явищі. Ця фонетична риса засвідчена достатньою кількістю прикладів у “Книжиці”: жовтой, жонки, чорнu, czotyry, dрuчокъ, грuшокъ, hruszok, z hrubszoho, иншого. Однак цей процес відбито в досліджуваній пам’ятці непослідовно. Так, іноді у флексіях прикметників середнього роду за відсутності фонетичних умов знаходимо написання з о після шиплячих: волчоg, свин¬чоg, що є, очевидно, діалектною рисою подільських говорів, де вживаються ще й тепер подібні форми прикметників. І навпаки, за наявності відповідних фонетичних умов перехід [е] в [о] не відбувається: чgтири, прgdъ вgчgромъ, чgловhкъ. Очевидно, такі написання зберігаються за традицією, однак вони могли пояснюватись і діалектними причинами, адже в частині південно-західних говорів звук [е] взагалі не лабіалізується. Не виключено також, що процес зміни [е] на [о] гальмувався живими контактами з західнослов’янськими мовами. Привертає до себе увагу те, що в поданій латинкою частині пам’ятки послідовно пишеться о в числівнику “чотири”: czotyry – відповідно до написань з g в кириличній частині, очевидно, тому, що діалектні основи цих двох частин є різними.


У досліджуваній пам’ятці відображено послідовний перехід [h] в [і] незалежно від наголосу, як і в сучасній українській літературній мові. Про те, що h передає саме звук [і], свідчать такі незаперечні факти: а) уживання [h] на місці секундарного [і] з [о], [е] в нових закритих складах: кhсточкою, сhллю, хмhль, колhсъ і под.; б) уживання h на позначення [і] в словах іншомовного походження: dgлhкaтнu, мhнgрaлg, фhолgтовa тощо. У латинковій частині цей звук послідовно передано літерою і: ricz, oblipy, odrizowaty тощо.


У “Книжиці для господарства” злиття етимологічних [ы], [і] у звукові переднього ряду високого підняття [и] відображене досить послідовно, уживання літер r та и вже зовсім не розрізняється: гоdинa, мило, посипъ, рибu. Зауважимо, що в досліджуваній пам’ятці звуки [і] та [и] виступають як вияви двох різних фонем, як і в сучасній українській літературній мові.


Притаманний сучасній українській літературній мові перехід [о], [е] в [і] у “Книжиці” засвідчений у 103 написаннях з h та и в нових закритих складах: нa спhdъ, ÿгhdъ, попhлъ, ÿчмhнь, нa осhнь. Поряд із тим, у 131 написанні в пам’ятці зустрічаються етимологічні о, g, напр.: бокъ, конь; въ вgчgръ, шgсть та ін. Традиційність таких уживань у “Книжиці” підтверджується тим, що в стародрукові зустрічається 52 написання (близько 22% від загальної кількості), у яких паралельно вживаються о, g та h [і] в тих самих позиціях. Крім того, сусідство польської мови сприяло збереженню етимологічного [е] в окремих словах, де в польській мові в такій позиції вживається [е] (jesień, sześć).


Ненаголошені [е] та [и], очевидно, мали близьку вимову, про що свідчать такі написання у “Книжиці”, в яких спостерігається поплутання вживання літер и та g; напр.: ÿсиновогоÿсgновu; нвисокихънa вgсокихъ, широкїйszeroke. Часте поплутання на письмі літер, що позначають ненаголошені [е] та [и], в українських пам’ятках XVII – XVIII ст., писаних латинкою, свідчить про близьку до сучасної вимову цих звуків.


У системі консонантизму досліджувана пам’ятка відбиває властиві сучасній українській літературній мові риси.


На місці колишніх *dj, *tj, *kt, *gt наявні звуки [ж], [дж], [ч]: посaжgнrй, сadжaнg, хочg, pomocz, нa нhчъ. Лише тричі в стародрукові зустрічаються написання, що відбивають уплив старокнижної писемної традиції: нa ноmъ, gсли хоmgшъ; стрuжdgнномu.


У досліджуваній пам’ятці знаходимо 41 приклад уживання епентетичного [л’] після губних приголосних (як і в сучасній українській літературній мові): зроблgнu, випрaвл¬gтъ, зgмлh, скроплювaти. Поряд із цим п’ять разів зустрічаються написання без л у дієслівних формах 3 особи множини теперішнього і простого майбутнього часу: викорм¬тс¬, с¬ роб¬тъ, люб¬тъ, роб¬тъ, підтримувані польською мовою (lubią, robią).


Наявність звуків [з’], [ц’], [с’], що виникли з [г], [к], [х] унаслідок другої палаталізації задньоязикових, є характерною рисою фонетичної системи української літературної мови, такі написання зустрічаються в “Книжиці” 32 рази: въ dорозh, въ нозh, по вgрсh, по wброцh. Слід зауважити, що ця риса відбита в досліджуваній пам’ятці послідовно й жодних відхилень від норм сучасної української літературної мови не виявлено.


У більшості випадків (близько 70%) на письмі відображено зміну [л] на [ў]: вовни, dовгg, жовтой, пhвквaрти, потовчи, бuвъ. Цей факт дозволяє стверджувати, що у XVIII ст. цей звук вимовлявся так само, як і в сучасній українській літературній мові. Як відомо, у староукраїнських пам’ятках зрідка траплялася й заміна на письмі літери в, що позначала відповідний етимологічний звук, на л, отже, в такій позиції, очевидно, однаково читали [ў] як тоді, коли писали в (довго), так і тоді, коли відповідно писали традиційну літеру л (долго). Отже, хоча в пам’ятці зустрічаємо 21 написання за традицією: бaвgлни, волкъ, волни і под. – вважаємо, що ці слова вимовлялися з [ў].


Асиміляція приголосних широко засвідчена в “Книжиці”, напр., за способом творення: вишша, нижшg – та за голосом: скaжgнїй, схоdилa, звhтки, нa хрgптh, зdg, зdоровимъ. Асиміляція [j] із попереднім м’яким приголосним засвідчена у 50 прикладах подовження лише звука [л'] із подвоєнням на письмі, напр.: зhлл¬, сhлלлю, сhллю. У пам’ятці також відбито явища дисиміляції: mо, szczo, нaвхрgстל – та спрощення в групах приголосних: влaсною, мaслa, зaтисни, нa мhсцh, милa. Ці написання засвідчують високий рівень відповідності консонантної системи “Книжиці” сучасним літературномовним нормам.


У “Книжиці” засвідчено 16 написань слів із протетичним [в] перед [і]←[о] та [у], що співвідносяться з сучасною українською літературною нормою: вhвцh, вhсhмъ, вhспa, вuжъ, вuсaчъ. Однак у переважній більшості випадків (81 раз) протетичні [в], [г] відсутні: 8всa, ohon, орhхъ. Дані “Книжиці” дозволяють припустити, що відсутність протетичних приголосних у говорах XVIII ст. була поширена південніше, ніж у сучасній українській мові.


Уживання звука [ф] у словах іншомовного походження в пам’ятці цілком збігається з сучасним: dо фaбрики, фhолgтовa, fabryki. На підставі даних “Книжиці” можемо судити, що фонема /ф/ була досить поширеною у XVIII ст. на території південно-західних говорів української мови.


Чергування [у] з [ў] представлене поодинокими прикладами: qростgтъwroste, qdaютс¬, qdagтс¬wdaiutsia, qмhшaвшивмhшaй. Хоча ще не можна сказати, що це чергування залежить від попереднього звука, напр.: зrйdgтъ и qростgтъ, нa вgснu qdaютс¬, однак у частині пам’ятки, писаній латинкою, вже помітна тенденція до уникнення “зяяння”, напр.: zyide i wroste (c. 98), na wesnu wdaiutsia (c. 106), kotoryi wbyweś (с. 108). Очевидно, це могло бути викликане більшою на той час послідовністю польської орфографії, ніж кириличного правопису, традиційний принцип якого ще часто приховував справжню вимову окремих звуків.


У “Книжиці для господарства” відображені й такі фонетичні риси, які притаманні подільським і волинським говорам південно-західної діалектної групи української мови, а також окремим її північним говіркам.


Переважна відсутність подовження приголосних унаслідок асиміляції з [j] на письмі передається відсутністю подвоєння (в 39 написаннях): волос¬мъ, збожg, корhн¬, клочg.


Приголосний [р] є послідовно твердим, усього виявлено 79 прикладів: гaрaчкa, dвh вgровки, dрuчокъ, нозdрr. Так само в сучасних окремих говорах південно-західної групи та в північних говорах непалатальна фонема /р/ не має протиставлення за твердістю – м’якістю.


Твердість приголосного [ц] у суфіксі –ець спостерігаємо 27 разів: горнgцъ, конgцъ, нa пaлgцъ, пgрgцъ, mgdринgцъ. Проте в переважній більшості випадків (48 разів, що становить близько 58 % усіх написань із ц) зустрічаються написання букв ¬, ю після ц, що свідчать про м’яку вимову [ц’], напр.: билиц¬, блошицю і под., які цілком відповідають фонетичним нормам сучасної української літературної мови.


У пам’ятці спостерігаємо окремі фонетичні явища, властиві польській мові, що проникли до тексту пам’ятки разом із численними полонізмами з польських джерел.


Приголосний [ц] уживається на місці колишніх *tj, *gt: хоць бr, хоцъ бr, моцно, моцнrй, въ моцной, зъ моцною.


Неповноголосні сполуки ро, ло, ре пишуться на місці колишніх *tort, *tolt, *tert, *telt: въ прgdъ, острожнg, злотоголовъ, чрgзל, ostrożne, czrez.


Хоча в тексті “Книжиці для господарства” зберігається значна кількість традиційних написань, проте наявні риси живої мови відбивають загальну тенденцію розвитку використання народно-розмовних елементів в українській літературній мові кінця XVIII ст. і принаймні часткової передачі їх на письмі.


У четвертому розділі дисертації “Морфологічні особливості “Книжиці” аналізується словозміна самостійних частин мови та їхні категорії. Мовний матеріал, представлений у досліджуваній пам’ятці, є цінним з погляду вивчення морфологічної будови української мови XVIII ст., адже побутовий характер стародруку зумовив широке використання живомовних словоформ і фіксацію їх на письмі, що дає змогу з’ясувати основні особливості систем відмінювання та дієвідмінювання в розмовній українській мові того часу на біляпочаївській території. Зауважимо, що цей розділ роботи найбільший за обсягом, що було зумовлене самим характером аналізованого матеріалу.


У підрозділі “Іменник” досліджуються особливості категорій роду, числа, відмінка та парадигма відмінювання. Зазначимо, що категорія роду іменників переважно нічим не відрізняється від неї в сучасній українській мові. Винятки становлять слова, які в сучасній літературній мові мають жіночий рід, а в пам’ятці вжиті в чоловічому: zaлій wлhgмъ, вapи иzъ мaкuxoмъ. У дисертації розглядаємо особливості відмінювання іменників, об’єднавши досліджуваний матеріал за родами, оскільки й сучасні типи відмінювання в українській мові групуються в основному за родами і загалом є наслідком історичного процесу перерозподілу основ.


Досліджувана пам’ятка досить повно засвідчує відмінкові форми іменників, властиві сучасній українській літературній мові. Це розрізнення на семантичній основі закінчень ‑a, ‑¬ і ‑u, ‑ю в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: чgловhкa, зל волкa, сaмц¬; лadaнu, крохмалю; поширення закінчень ‑овh, ‑gвh в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду: конgвh, воловh; досить послідовне вживання флексій ‑aмъ, ‑¬мъ; ‑aми; ‑aхъ,¬хъ у давальному, орудному й місцевому відмінках множини іменників усіх родів, напр., чоловічого: волaмъ, кон¬мъ; зל бhлками; въ зuбaхъ, о короликaхъ; жіночого: овцамъ; зל гaлuзкaми, жrлaми; въ aптикaхъ, въ овчaрн¬хъ; середнього: зъ вhdрaми, поdъ qхaми; въ очaхъ, по пол¬хъ.


Серед діалектних рис, притаманних говорам південно-західної діалектної групи, у “Книжиці” виявлено такі: уживання закінчень ‑ови, ‑gви (поряд із ‑овh, ‑gвh) в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду: псови, товaрови, волови, чgловhкови (більш точно вимову відтворюємо за латинковими написаннями: chlibowy); наявність флексії ‑и в родовому відмінку однини іменників жіночого роду колишньої *‑і‑основи: живности, dо тлuстости; збереження давньої флексії ‑g в іменниках середнього роду, утворених за допомогою суфікса ‑ьj(e): клочg, збожg, zboże; наявність флексії –і після задньоязикового в називному відмінку множини іменників чоловічого роду: prutyki, remesnyki, robaki; уживання старих форм знахідного відмінка множини для іменників – назв істот: ÿкъ рaтовaти конh, воли, рaки ловити, сaмцh рhзaти, ÿкъ гuбити muрh.


Поряд із тим пам’ятка засвідчує окремі архаїчні риси в системі відмінювання іменників: наявність давнього закінчення ‑ий в родовому відмінку множини іменників колишньої *‑і-основи: мишїй, грошїй; збереження форм двоїни окремих іменників колишньої *–а-основи в поєднанні з числівниками “дві”, “три” (наявність форм двоїни також можемо віднести до діалектних рис пам’ятки): dвh ложцh, нa три dобh.


Підрозділ “Прикметник” присвячено аналізу прикметникової парадигми мови “Книжиці”. У системі відмінювання прикметників у досліджуваній пам’ятці знаходимо багато спільного з сучасною українською мовою. У цьому підрозділі розглядаємо також особливості відмінювання порядкових числівників, які з формального погляду можна віднести до порядкових прикметників.


Виявлені в досліджуваній пам’ятці риси свідчать про те, що в кінці XVIII ст. система відмінювання прикметників практично повністю сформувалася, оскільки більшість прикметникових форм цілком відповідають нормам сучасної української літературної мови. Прикметники чоловічого роду в називному відмінку однини мають флексію –rй, ‑їй: бhлrй, вoлнrй, простїй; прикметники середнього роду в називному відмінку однини вживаються з флексією ‑g, –е: doвгg, орhховg, чgрвонg, orychowe; форми родового, давального й орудного відмінків не виявляють особливих відмінностей від сучасних нормативних: зל гuс¬чого, dgрgв¬ного, dикого; молоdомu, скажgномu; гuс¬чrмъ, гuс¬чимъ, dобрrмъ, dобримъ; прикметники жіночого роду переважно мають у називному відмінку однини флексію –a для твердої групи та ‑¬, лат. ‑ia для м’якої: вgликa, зgлgнa, zełena, вgрхн¬, werchnia, син¬; у знахідному відмінку прикметники жіночого роду в однині мають здебільшого флексію ‑u: нa цhлu, чистu, чорнu; орудний відмінок однини прикметників жіночого роду, як і в сучасній українській літературній мові, характеризується флексією –ою для твердої та м’якої груп: зимною, лhтною, овечою; у множині прикметники за родами, як і в сучасній українській літературній мові, не розрізняються: воли робочіи, прuтики моложaвїи свhжїи мaліи, нa пaрхи овчїи, жaбr воd¬нїи, ÿблочкa duбовїи, iabłoczka dubowyi; непрямі відмінки множини не виявляють відмінностей від сучасних, напр., родовий: бзовrхъ, гhркихъ; давальний: dихaвичнимъ, зdоровимъ; орудний: duбовrми, жgлhзнrми; місцевий: нa вgсокихъ, в зdоровrхъ.


Серед рис, притаманних частині південно-західних і північних говорів, пам’яткою засвідчено такі: наявність скороченої форми знахідного відмінка однини прикметника чоловічого роду: листъ крuгли мagтъ; уживання прикметників середнього роду в називному – знахідному відмінках однини в нестягненій формі: бhлog, daвнog, duбobвog; місцевий відмінок прикметників чоловічого й середнього родів переважно виражається флексією –омъ без переходу [о] в [і]: въ daвномъ, нa конскомъ, в мaломъ, в новомъ; прикметники жіночого роду в називному відмінку однини зрідка вживаються в нестягненій формі (паралельно до стягненої): болнa¬, знaчнa¬, острa¬, цhлa¬; родовий відмінок однини прикметників жіночого роду характеризується флексією –ой: глинr жoвтoй, вodr zимнoй кpиничнoй; давальний і місцевий відмінки однини прикметників жіночого роду так само мають закінчення –ой без переходу [о] в [і]: зaпобhгти воловой хоробh, daти gmg зdоровой; въ горhлцh моцной, въ той пaрh тgплой (ця риса також притаманна й південно-східним говорам, зокрема слобожанським і степовим); у знахідному відмінку однини значна кількість прикметників жіночого роду виступає з нестягненою флексією –uю/‑юю (паралельно вживаються і стягнені форми): вgрхнюю, грuбuю, dикuю; у називному – знахідному відмінках множини переважають нестягнені форми із флексіями –їи (‑іи), ‑їg: свhжїи, скaжgніи; м¬гкїg, рожнїg.


У підрозділі “Числівник” розглядається структура і відмінювання кількісних і дробових числівників. На підставі даних “Книжиці для господарства” можна скласти певне враження про відмінювання числівників в українській мові кінця XVIII ст. на біляпочаївській території.


Числівник на позначення одиниці в досліджуваній пам’ятці переважно вживається з початковим [je] і змінюється за родами: edинъ, edgнъ, edно, edнa. У непрямих відмінках засвідчено такі форми цього числівника: edного, изל edной; по edиномu, по edной; нa edнu, edнимъ, нa edнимъ. Числівник “два” в досліджуваній пам’ятці засвідчений у формі dвa для чоловічого роду та dвh для жіночого. Форм середнього роду в тексті не виявлено. Показовим є те, що при цих числівниках іменники вживаються переважно у множині. Привертають увагу сполучення числівників “три”, “чотири” з іменниками у формі родового відмінка множини, причому як у позиції перед числівником, напр., qглhвъ три, локтhвъ чgтири, так і після нього: три зgрн¬тъ, na czotyry łoktiw. Подібні конструкції зустрічаємо переважно при переліку інгредієнтів у рецептах. Серед форм непрямих відмінків знаходимо лише форми числівника “дев’ять”, який відмінюється за зразком колишніх іменників з основою на *–і: dо dgв¬ти dgнь. Збірні числівники виступають у цілком сучасному вигляді: обa посторонки, зa wбиdвa концh, въ обh нозdрr. Дробові числівники представлені лише двома прикладами: пhвторa лuтa, полчвgрти лuтa.


У підрозділі “Займенник” аналізуються особливості займенникової словозміни “Книжиці для господарства”. На підставі дослідженого матеріалу можемо зазначити, що в “Книжиці” переважно засвідчені цілком сучасні форми відмінювання займенників. Виявлено такі риси, характерні для сучасної української літературної мови: послідовне вживання предметно-особових займенників чоловічого й середнього родів із початковим [н] у прийменникових конструкціях: зъ нgго, въ нhмъ, на нgмъ; питально-відносний займенник уживається у формі, співвідносній за вимовою із сучасною: mо – 22 рази (лат. szczo – 5 разів); спостерігається тенденція до вирівнювання парадигми відмінюваних неособових родових займенників за зразком прикметникової відміни, напр., в однині: тaкомu, тaкимъ та ін.; у множині відсутнє, як і в сучасній українській мові, розрізнення за родами: трgбa иншrхъ лhкaрствъ, которїи зdg клaduтс¬, рaнки… которїи бuduтъ по ногaхъ…, нgdaвaти пaросткaмъ wdростaти которїи ÿкъ покaжuтс¬, wdрhзовaти і под.; пам’ятка фіксує повну втрату форм двоїни займенників.


Серед діалектних рис, притаманних волинсько-подільській групі говорів, у пам’ятці знаходимо такі: відсутність лабіалізації [е] у предметно-особових займенниках чоловічого й середнього родів: teго, з нgго, eмu та ін.; предметно-особовий займенник жіночого роду в знахідному відмінку однини має архаїчну форму ю: кормити ю сhномъ и оброкомъ; предметно-особовий займенник жіночого роду в родовому відмінку однини виступає у формі, омонімічній із давальним відмінком: нaшкробaй eй [солонини – О.Л.] dобрu пригорmъ – родовий відмінок – і daти eй пhuлкu (с. 66) – давальний відмінок; неособові родові займенники жіночого та середнього родів переважають у пам’ятці в нестягнених формах: которa¬, тa¬; котороg, тоg, тgg , тоgжъ; ÿкuю, кaжduю, тuю та ін.; вказівний займенник середнього роду вжито в нечленній формі то; неособові родові займенники виступають у формі називного відмінка навіть тоді, коли вони пов’язані з іменниками – назвами істот: ÿкъ тіи робaки гuбити.


Підрозділ “Дієслово” присвячено аналізові дієвідмінюваних і недієвідмінюваних дієслівних форм. Досліджуваний стародрук дає цінний матеріал для вивчення дієслівної системи української мови XVIII cт. Перш за все привертає до себе увагу категорія виду, що набула того рівня розвитку, який характеризує сучасне українське дієслово, про що свідчать і попередні пам’ятки української мови.


Розглянута нами дієслівна система мови почаївського стародруку 1788 р. “Книжиця для господарства” значною мірою близька до сучасної української літературної мови та південно-західних говорів. У пам’ятці виявлено риси, притаманні сучасному українському дієслову: наявність у 2 особі однини дієслів теперішнього і простого майбутнього часу закінчень ‑еш, ‑иш: знaйdgшъ, говоришъ; наявність (хоч і в невеликій кількості) форм 3 особи однини дієслів І дієвідміни без кінцевого ‑ть: бgрg, можg, хочg; наявність у формах 3 особи множини теперішнього часу закінчень ‑ут/‑ют і ‑ат/‑ят (із діалектно твердим [т]), що цілком збігається з поділом дієслів на дієвідміни в сучасній українській літературній мові: гризuтъ, кuпuютъ, нос¬тъ, робл¬тс¬, сиd¬тъ та ін.; форми минулого часу, за незначним винятком, мають цілком сучасний характер: бuвъ, бuлa, зaтgкло, вийшли та ін.; майбутній час у пам’ятці виступає у двох формах: простий майбутній, напр., dос¬гнg, с¬ нaйduтъ, а також аналітична форма: рости бudgтъ, daвaти бudgшъ; умовний спосіб представлений цілком сучасними формами, що складаються з колишніх дієприкметників на ‑лъ, ‑лa, ‑ло й частки би, бr, бъ: мавъ би, dобрg бr бuло, моглибъ тощо; форми наказового способу практично не відрізняються від сучасних: вимrй, бhжи, qсмaжъ, описові конструкції утворені з частками “нехай” і “нех” (діалектна): нgхaй мокнgтъ, нgхъ возмg, нgхaй hd¬тъ, нgхъ обисхнuтъ; інфінітив представлений у пам’ятці великою кількістю прикладів із суфіксом –ти, напр.: daвaти, гнaти та ін.; серед форм дієприкметників сучасний характер має широке вживання пасивних дієприкметників минулого часу в атрибутивній: звhрa звaного Рис¬, половu зל отрuбaми змhшaнu – і предикативній функціях: члонки нaполнgнr сuть, нaмочaнїй бudgтъ корgнь та ін.; активні дієприкметники теперішнього часу, не властиві сучасній українській літературній мові, меншою мірою представлені в тексті: вони або мають книжний характер – шgсть dgнь нaстuпuюmихъ, qпaловъ пaнuюmихъ, – або ж ад’єктивізувалися – в сто¬чой воdh, слюзъ смgрd¬чїй; форми на –но виступають у “Книжиці” присудками в безособових реченнях: ÿкъ… нaписaно, тaмъ, гdg нaрhзaно бuло; дієприслівники в пам’ятці представлені великою кількістю вживань у цілком сучасному вигляді: клadи, попихaючи, вз¬вши тоgй гuбки лuтъ edgнъ, гuбкu потовкши, dобрg вaрити та ін.; афікс “ся” в більшості випадків (77%) уживається в постпозиції, приєднавшись до дієслова: кuпaйс¬, кuсaютс¬ та ін.


У дієслівній системі пам’ятки спостерігаємо також і діалектні риси, характерні для південно-західних говорів української мови: наявність у 3 особі однини й множини дієслів обох дієвідмін теперішнього й майбутнього часів депалаталізованого [т], властивого подільським говорам: встagтъ, зaгвозdитъ, вийduтъ, люб¬тъ; уживання здеформованих перфектних форм, які й тепер зберігаються в південно-західних говорах, зокрема, в подільському: въбивgсь, aбись нg рuшивъ; відносно вільне вживання афікса “ся”, який може розміщуватись у препозиції й навіть відділятися від дієслова іншими словами: aбис¬ збожg нgзaн¬ло, aжъ с¬ dобрg зпотитъ, жgбис¬ кuривъ; такою ж характерною для південно-західних говорів діалектною рисою є вживання “ся” в разі збігу двох зворотних дієслів у реченні лише при одному з них: и тимъс¬ кuрuючи лhчaтъ.


У висновках узагальнюються основні результати, отримані в процесі аналізу мовного матеріалу. “Книжиця для господарства”, як і більшість пам’яток XVII – XVIII ст., що походять з територій як південно-західних, так і південно-східних говорів, відбиває провідні закономірності переходу староукраїнської літературно-писемної мови до нової літературної мови, що витворилася на живомовній основі. Фонетична й морфологічна системи пам’ятки виступають як цілком сформовані, вони характеризуються як окремими архаїчними рисами, так і інноваціями, що взагалі було властивим мові пам’яток досліджуваного періоду. Правопис “Книжиці” відбиває діалектні (з погляду сучасності) фонетичні особливості, що виразно виступають як відхилення від староукраїнського етимологічного правопису і були засвідчені вже пам’ятками XVII ст. Зіставлення окремих фонетичних та правописних особливостей, відбитих у кириличній та латинковій частинах стародруку, не лише довели правильність припущення О.Горбача щодо різних діалектних основ цих частин, але й дозволяють нам стверджувати, що укладачами двох частин “Книжиці” були різні люди, про що свідчать окремі невідповідності кириличного тексту його латинській транслітерації на лексичному, граматичному та фонетичному рівнях.


Порівняльний аналіз частин тексту, писаних латинкою й кирилицею, дозволяє стверджувати, що рівень співвідношення діалектного й загальномовного в пам’ятці залежить від комунікативного спрямування її тексту та відбиває основні тенденції розвитку фонетики та морфології української мови кінця XVIII ст. Порівняно з пам’ятками XVII ст. в мові “Книжиці” меншою мірою засвідчені архаїчні, книжні елементи, переважно фіксуються типові риси живого народного мовлення, причому визначальними стають загальномовні риси, такі, що були й залишаються притаманними багатьом говорам української мови, не лише південно-західним, і які згодом закріпилися в українській літературній мові.


 


Таким чином, аналіз фонетичних і морфологічних явищ, зафіксованих у “Книжиці для господарства”, дає право на основі кількісних і якісних показників стверджувати, що фонетична й морфологічна системи української мови наприкінці XVIII ст. вже характеризуються як цілком сформовані на живомовній основі й засвідчують високий ступінь відповідності сучасним літературним нормам.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины