МОВА РАННІХ ТВОРІВ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА : ЯЗЫК ранних произведений ВЛАДИМИРА ВИННИЧЕНКО

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми і новизну, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт, предмет та основні проблеми дослідження, методи вивчення матеріалу,  окреслено теоретичне й практичне значення роботи.

У першому розділі “Теоретичні засади вивчення індивідуального стилю письменника” розглянуто принципи мовно-естетичного освоєння світу творчою індивідуальністю, витлумачено ключові лінгвостилістичні слова-поняття, якими оперуємо у процесі аналізу мови творів В.Винниченка. Відзначено внесок у розвиток української лінгвостилістики В.С. Ващенка, І.Є. Грицютенка, С.Я. Єрмоленко, М.А. Жовтобрюха, А.П. Коваль, М.М. Пилинського, О.Д. Пономарева, В.А. Чабаненка, І.Г. Чередниченка та ін.

Дослідженню мови художньої літератури присвячені праці І.К. Білодіда, С.Я. Єрмоленко, А.К. Мойсієнка, Н.М. Сологуб, Л.О. Ставицької, Л.О. Пустовіт, О.Г. Чумак, С.П. Бибик, Г.М. Сюти, Н.С. Дужик, І.М. Бабій, Г.П. Бикової  та ін.

У дисертації проаналізовано різні підходи до вивчення індивідуального стилю письменника: лінгвофілософський, що бере початок з лінгвістики В.Ф. Гумбольдта і його послідовників – О.О. Потебні, Г.Г. Шпета про внутрішню форму слова; психолінгвістичний (О.О. Потебня, О.А. Леонтьєв), у центрі уваги якого, зокрема співвідношення мовного світу та психологічного типу особистості, структуральний (Ю.М. Лотман, Я.Мукаржовський), побудований на внутрішніх і зовнішніх зв’язках об’єкта. Основною структурою в індивідуальному художньому тексті є авторська модель світу. Герменевтичний підхід (концепція Ґ.-Г. Ґадамера) до аналізу художнього тексту розглянуто на основі положень Олександрійської школи про контекстуально-історичне вивчення текстів епохи та антропоцентричного підходу до тлумачення тексту. Особливу роль відіграє герменевтика в декодуванні художнього тексту, зокрема, щодо його змістових частин. Індивідуальний стиль письменника висвітлюється через такі поняття, як “індивідуальна свідомість”, “світобачення письменника”, “художньо-мовна картина світу”, декодування художнього тексту, “антропоцентричність”. Антропоцентрична природа художнього дискурсу зумовлює його використання для моделювання мовної особистості. Індивідуальна художньо-мовна картина світу є особливістю естетичного осягнення дійсності. Її феномен визначається взаємодією кількох чинників: з одного боку, виокремлення стильової домінанти художнього тексту, з іншого - вона виростає з національної мови і її словника, що відбиває народнопоетичне осягнення людиною світу і формується під впливом традицій художнього мовлення з його естетичною настановою, співвідношенням між ідіостилем письменника і нормами загальнонародної мови, стильової  концепції епохи.   З-поміж різних норм (стильової, ідіолектної та художньої) для аналізу обрано стильову норму, яка ґрунтується на співвідношенні стилістично маркованих слів і нейтральних мовних засобів, відтворенні в художньому тексті часового і локального колориту. Розглянуто також просторово-часові норми. Художньо-мовна картина світу є результатом індивідуальної мовотворчості, особистих уподобань і орієнтирів автора (зовнішньої і внутрішньої організації твору).  Тому, аналізуючи мовотворчість письменника, зважаємо на суб’єктивні й об’єктивні чинники її формування.

У п. 1.2 окреслено вплив тенденцій розвитку мови і літератури початку ХХ ст. на мовну особистість письменника, визначено екзистенційний характер ранніх оповідань Винниченка-модерніста. Актуальною для митців модерну була проблема самоусвідомлення творчої особистості. Новаторство, яке вніс В.Винниченко, відрізнялось від його попередників, насамперед мовою, посиленою увагою до філософії, сфери підсвідомого та психології. Провідну роль у кінці Х1Х – поч. ХХ ст. відігравав малий жанр. Сучасники В.Винниченка цей факт  заперечували, тоді як І.Франко сприйняв як об’єктивну закономірність, дав високу оцінку його оповіданням, відзначивши новаторство малого жанру письменника.

У другому розділі "Лексика ранньої прози Володимира Винниченка" проаналізовано різні стилістичні групи лексики: розмовної та просторічної. Зокрема, висвітлено функції розмовного лексикону, діалектизмів,  жаргонізмів, застарілої та суспільно-політичної лексики, а також росіянізмів, що засвідчують вплив тенденцій літературної мови початку ХХ ст. на мовну особистість письменника. Це дало змогу В.Винниченкові виявити особливості соціального та професійного середовища, походження, освіченість, характер персонажів оповідань.

Проаналізовано основні підходи до дефініції “розмовна лексика” (праці С.Я. Єрмоленко, А.П. Коваль, Л.А. Коробчинської, М.М. Пилинського, О.Д. Пономарева, Н.М. Сологуб, С.П. Бибик). Відзначено, що розмовні стилеми в досліджуваних оповіданнях  становлять основу творчості В.Винниченка. Це сприяло відтворенню інтонаційного малюнку мови персонажів, виокремленню шару назв предметних реалій у просторово-часових параметрах, що характеризуються різним ступенем їхньої експресивності. Експресивність і оцінність таких стилем (позитивне-негативне) змінюються залежно від контексту і частиномовної належності слів. Вони  поділяються на кодифіковані і некодифіковані мовні одиниці. Кодифіковані розмовні стилеми об’єднуються в лексико-семантичні групи на позначення осіб за зовнішністю ( безпорадний, довготелесий, незграбний, слабосилий,   опецькуватий,  хирлявий),  побутових предметів, речей (лахміття,   барахло,  лахи),  обставинних уточнень у мові оповідача (гуняво, жартовливо, навсправжки, поштиво), неопредметних дій і процесуальних станів людини, призначених для колоритного змалювання персонажів і виявлення внутрішньої експресивності (притокмачив, зашепотів, гупав, тарабанив, коверзує).

У роботі проаналізовано розмовні дієслова, які є одним із важливих стилістичних компонентів у мовотворчості письменника.  Вони мають широке семантичне коло: гризтися,   запроторити, канючити,  куйовдити,  лупцювати,   марудитись,   нишпорити,  отетерити,   оперіщити, пихкати,    турсонути, хильнути та ін.. Виявлено ампліфікування  розмовних дієслів: “В одну мить тут, вдругу вже там покрикує, пихкає, чвиркає, клопочеться, посвистує, похехекує, летить як ошпарений”. Більшість розмовних стилем у досліджуваних оповіданнях функціонує в діалозі  як характеристична ознака мовлення того чи іншого персонажа. Саме в діалозі відбувається комунікація між персонажами, їхні висловлювання мають своєрідну розмовну ауру і передають особливий розмовний колорит, специфічні комунікативні одиниці, які  створюють  стилістичний ефект – ефект колоквіалізації,  призначений імітувати ілюзію живої мови, спонтанної мови персонажів. Це ефект швидкої зміни “мовних ходів” у процесі говоріння.

Простежено  шляхи реалізації “розмовності” також певними словотворчими засобами: суфіксами (іменниковими, прикметниковими, дієслівними), що характеризують поведінку людини, її характер і волевиявлення (худющий, сіпонув, крекнув, буркнув), здрібніло-пестливими, що передають різні відтінки позитивних емоцій (мамуня, малюсінький, старесенький), префіксами попо-, пере- (поповимокали, попоходили, переперезані). Розмовністю також позначені складні слова (нахабно-хитрими, круглопикий,  товстолобий, товстопицій), переносні вживання назв тварин (вовк, гадюка, кошеня), конструкції із службовими словами: “Воно раз прикажчик як оперіщив  гарапником через голову [Василя], ото так і розпанахав спину".  Такі відхилення від літературних норм у тексті твору стилістично вмотивовані.

Досліджено функціональне навантаження і стилістичні конотації синонімів. Зокрема, характерні для стилю письменника дієслівні об’єднання із семами “говорити”  (побалакаю, балакали, рявкав, варнякать, басить) і “ходити” (пленталась, почовгав, шкандибали, заляпала, потюпали). У ходьбі  відчувається внутрішній стан людини, невпевненість у собі, психологічний стан персонажа. Художнє чуття письменника підказує йому, які саме слова потрібно відібрати для того, щоб переконливіше передати місцевий колорит, почуття, думки, погляди самих персонажів, яких письменник уводить до тексту твору.

Мовний простір розмовних стилем представляє  побутова лексика (як частина розмовної). Автор, створюючи різні лексичні модифікації, використовує атрибути сільського життя, реалії і предмети побуту, які засвідчують традиції матеріальної культури України. У В.Винниченка побутова лексика становить різноманітну за структурою, походженням та часом виникнення групу слів на позначення знарядь праці ( жатка, волок, віялка), засобів для перевезення сільськогосподарської продукції (гарба, віз, биндюги), речей, пов’язаних з кіньми та їх запряганням  (бричка, люшня, батіг, віжки, гарапник, оброть, хомут), назви господарських будівель (стайня, загін, ясла, амбар),   кухонного начиння   (макітра, кухоль, баклага);   побутових  елементів сільської хати (лежанка, лава, долі, долівка, сіни). Послуговуючись такими розмовними засобами, письменник відтворював територіально-говіркові особливості свого краю,  час описуваних подій, а також соціально-говіркові особливості, на яких позначився рівень освіти персонажів. Стилістично вправні відступи від загальноприйнятих норм засвідчують мовну майстерність письменника, а манера їх використання накладає відбиток на його стиль.

Унаслідок дослідження просторічної лексики, що спирається на праці Л.А. Коробчинської, О.Д. Пономарева, В.М. Русанівського, О.О. Тараненка, В.Р. Товстенко та ін.,  виявлено, що в українському  просторіччі – своя специфіка, яка не збігається з російським просторіччям. Деякі мовознавці, зокрема С.П. Левченко, А.А. Бурячок, І.Р. Вихованець, О.Б. Ткаченко та ін. вважають, що немає підстав виділяти українське просторіччя.

У роботі виявлено основну ознаку просторіччя – ненормативність, віддаленість від літературної мови. Воно охоплює соціальні діалекти прошарків і свідчить про психолінгвістичні параметри мовної норми. Спільним компонентом для просторічної лексики в досліджуваних оповіданнях є розмовна сфера функціонування. Це переважно зневажливі, згрубілі слова розмовного характеру, якими письменник змальовував поведінку персонажів (шарлатан, халамидник, дурепа,  босяк) і що мають емоційно-експресивне забарвлення і оцінність.

Досліджено лексико-семантичне поле просторічних слів, які протиставляються  літературній мові відхиленнями від норм  на  фонетичному рівні (кватиря, фершал), у слововживанні (відносився до всього без поважности), перекручуванні слів (спінжак,  некіпаж, левольверт). Для надання художньому твору особливого емоційно-експресивного тону письменник утворює просторічні слова, вдаючись до різних способів та засобів. Серед цих слів іменники (лобуряка, дурноляп, балбесяка), прикметники (гнилоротий,  пришиблений, шмаркатий) та ін.

У прозових творах В.Винниченка сфера вживання просторічної лексики максимально наближена до сфери вживання нейтральних  та експресивних одиниць, зумовлених  тим, що письменник намагався яскравіше показати зубожіле життя, духовне спустошення героїв, які емоційно реагують на соціальну несправедливість специфічною лексикою, яка виливається в колорит лайки та обзивань. Усі компоненти мови не відшліфовані, характер їхньої внутрішньої експресивності (грубість, вульгарність, фамільярність) суперечать етичним нормам,  загальноприйнятим нормам, мають соціально-психологічний зміст. Прізвиська в досліджуваних оповіданнях виконують естетичну функцію і характеризують персонажів. Наприклад, найменування "моркотун" (Андрій Моркотун) мотивується мовною звичкою героя твору весь час щось муркотіти собі під ніс; “чапля”(Баба Чапля) мотивоване манерою баби ходити повільно, ледь переставляючи ноги. Для своїх персонажів автор обирає прізвиська не звичайні, а такі, що мають експресивне забарвлення, стилістичне навантаження і віддає данину традиції, наділяючи прізвиськами різні суспільні прошарки: селян (Пилип Босий, Долото Семен); представників панівних верств (Дуринда – людина, яка уводить в оману, дурить);  революціонерів (Дядя Дум-Дум – схильний до розмірковування, Теоретик – контекстуально: розумний), провінційних артистів (Гонта, Залізняк), політичних в'язнів (Заміряйло, Живчик),  тюремників та їхніх наглядачів (Залєтаєв – можна припустити, що це той, хто залітає в камери і робить в'язням різні неприємності, "нальоти"), військових чинів  (унтер-офіцер Мозоль – як мозоль для підлеглих, “допікає” їм).

 Разом із розмовно-просторічними елементами в мову оповідань письменника потрапляли й росіянізми та інші периферійні елементи. Він вдавався до росіянізмів, зважаючи на їхнє поширення в реальній мовній практиці, для характеристики персонажів, враховуючи їхню соціальну належність. Водночас росіянізми в художньому тексті з розмовною маркованістю  виявляють природність мовленнєвої ситуації південно-східного регіону України. Квазіросіянізми характеризують мову малоосвічених людей і вживаються переважно у квазідіалогах.  Щоб відтворити епоху, в якій живе герой, і виявити авторське ставлення до персонажа, передусім у діалогах,  виокремлено різні групи росіянізованої мови: мова селян; робітників-заробітчан;  паничів, поміщиків, економів – так би мовити прислужників Російської імперії, які втратили відчуття батьківщини, належності до своєї нації; мова "щирих" українців, "патріотів", які б могли розмовляти українською чи російською мовою, але досконало не володіють ні тією, ні другою. Вони змирилися з тим станом речей, що існує, не відстоюють своїх національних інтересів; росіянізована мова інтелігенції, військових, студентів, революціонерів, мова українських євреїв, що користувалися суто російською. Використання росіянізмів зумовлено насамперед потребою передати душевний стан людини, показати вплив та  наслідки тривалої  політики зросійщення, яку проводили протягом століть в Україні, коли росіянізми в'їдалися в простолюд, калічили не тільки мову людей, а й їхні душі. Тому В.Винниченко, як ніхто інший, відобразив мову різних суспільних верств населення такою, якою вона була в його часи і якою вона багато в чому лишається ще й сьогодні.

Детально проаналізовано росіянізми, які вживаються в авторській мові, внутрішніх монологах. Вони передають хід думок, вичленовують потік свідомості персонажів з авторського дискурсу і структуруються на лексичні (птички, чемодан, зонтик, печатями, города, сегодня);  морфологічні (самий луччий номер, сама настояща бариня) та ін.

Простежено шляхи реалізації жаргонізмів, уживанням яких автор намагався зманіфестувати розкутість, свій “відступ” від мовних канонів. Найвиразнішою групою жарґонізмів є елементи тюремного та солдатського арго. Застаріла лексика представлена переважно  назвами  посад (жандарм, жовнір),  установ (економії, волость, цилюрню).

Діалектизми характеризують предмети, реалії навколишньої дійсності, що дає змогу відтворити місцевий колорит і типізувати характери представників різних суспільних прошарків. Установлено, що мова творів В.Винниченка відбиває типові риси, властиві говорам Східної України. Письменник вживає закінчення -ів, замість -ей та нульове закінчення (деталів, тополів); закінчення -а(-я) замість -е(-є) (виправля, витира, побалака); префікс од замість  від (одповідає, одхиливсь, одмовились);  є, о замість е на початку слова ( єкономія, окономія ).

 Мові В.Винниченка властиве використання загальномовних (традиційних) і трансформованих (видозмінених) фразеологічних одиниць (ФО). Найчастіше він вживає традиційні ФО. Мовна картина світу, створена за допомогою цих ФО, відзначається антропоцентричністю, орієнтується на людину, особливості фізичного та психічного стану особи: “Я жарти люблю, але коли мене кусають, то і я зуби маю “, значення ФО – “дати здачі”;  розкривають національні риси, дух, менталітет українського народу: “Ач! Тюря чортова! Забралась у чужу солому та й шелестить ще!”.  Фразеологізм “заліз у чужу солому”  (асоціюється контекстуально із значенням “заліз в Україну”). Прислів'я узагальнено увиразнюють певні моральні, розумові якості людини.

 Новаторство В.Винниченка полягає і в створенні комічного ефекту. Письменник користується словами, які надають висловленню специфічного звучання, застосовує прийом гри слів: "-Не хочете? - держачи над Сониною чаркою пляшку з лікером, питає Іван. Це ж лікер... Гликерія, лікер і я, - говорить він старий каламбур і показує рукою на Гликерію”.

Трансформовані ФО зберігають свою внутрішню форму та відносну стійкість і відсвіжують стертий унаслідок багаторазового вживання фразеологічний образ. Для їх утворення письменник використовує: заміну одного або декількох компонентів традиційних фразеологізмів (Ні богові свічка, ні чортові люлька), скорочення, розширення компонентного складу (Моя хата скраю; Душу по сльозинці йому оддай), “А нам, українцям,  більше треба політикою брать: там промовчати, там ухилитися, там потанцювати під дудку дужчих”, - так говорить "Уміркований" (особа, що "чинить обережно, в усьому знаючи міру", навіть здатний підкоритися в усьому комусь); контамінацію, комбіновані способи оказіональних змін ФО, індивідуально-авторські перетворення ФО (“В купі посміхаються,…Ну, двадцять шість... Держіть руку! Ще й цибулю на хвіст”, значення якого “давати понад ціну”).

 У межах естетичного простору досліджено колористику як стилетворчу ознаку модерної манери письма раннього В. Винниченка. Проаналізовано  ахроматичні (білий, сірий, чорний )  і хроматичні (синій, жовтий, червоний, зелений та їхні відтінки: голубий, фіолетовий, рожевий) кольори. Чорний колір  вказує на суттєві риси характеру персонажів, зовнішні риси і вбрання (чорнявий студент, чорний очіпок, чорні очі); явища природи (чорні хмари, темний степ, чорне небо); елементи побуту (чорні стіни, хата чорна). Добираючи чорний колір, письменник не відступав від фольклорних традицій: “Чорний чуб його [Андрія] з кучерявим чорним волоссям”. Змістове наповнення експресеми чорний синонімічне до слів “похмурий”, “сумний”, “холодний”. Поетичною традицією мотивується білий колір і виступає у значенні “чистий, радісний, приємний”: “Звичайні, чистенькі біленькі хати у садочках;  біло-рожевий садок з дорогими співунами”. Сірий колір у В. Винниченка – це колір епохи. Особливо часто він постає в портретних характеристиках персонажів, коли змальовується хворобливий стан людини,  у порівняннях (людина як “сіра маса”, “сіра істота”), описах ув’язнених та одягу персонажів (сіре лице, сірі руки, сірій шинелі, сірі люди, сірі постаті,  сіра сорочка, сіра свита).

Серед хроматичних кольорів найбільш уживані жовтий, синій та червоний. Останній передає психологічне напруження персонажа, здоровий та нездоровий стан людини (червоні щоки, червоне від гніву лице, червоні оченята); вбрання та явища природи (студент в червоній косоворотці, червоне лице місяця). Якщо в письменників  доби В.Винниченка (В.Стефаника, М.Хвильового) жовтий колір дає суто негативне й навіть відворотне враження, то В.Винниченко жовтий колір разом із синім висуває на перше місце. Це колір нації: “Я [Терень] вийшов у поле і з полегшенням подивився у жовто-синю далечінь степу”. Емоційно-семантична домінанта жовтого кольору свідчить і про щастя : “В кутку повітки тягнулась до землі жовта смуга проміння і здавалась золотою палицею”. Жовтий колір тут виявляє екзистенційний характер. В оповіданні “Момент” панні Муся і Шехерезада, опинившись на межі життя і смерті (потрібно перейти кордон), переживають ситуацію. Однак у деяких випадках використання жовтого й синього  кольорів є нетиповим, зокрема в портретних характеристиках персонажів (жовті оченята, жовті кістляві руки, жовте зморщене лице, сині губи, синє лице, синій ніс).

У третьому розділі “Тропеїстика як структурний компонент індивідуального стилю письменника”  проаналізовано семантичні групи основних засоби і методів опису людини, її зовнішніх і внутрішніх властивостей:  рис обличчя, зовнішності (веселі, товсті губи; зміясті брови; міндальні, милуючі очі; кудлаті вуса,гарненьке біленьке личко пана Яна), розуму, інтелекту (великими розумними очима; мудра, розумна голова),   вік  (На молодому, вкритому ще ніжним пухом лиці; дивилось маленьке, поморщене  добре личко бабусі, стара ряба дівка).  Виявлено засоби характеристики історико-культурних асоціації, у яких відчуваються національні риси і вплив національно-культурного середовища  (Українські вуса,  так ростуть... спочатку на кінцях, а потім посередині; Такий високий, здоровенний чолов'яга з довгими козацькими вусами. Раз у раз ходить у вишиваній сорочці).

Індивідуально-авторське моделювання картини світу виявляється в різних семантико-стилістичних функціях епітетів (чорні та похмурі хмари; чорне небо). Прикметною ознакою ідіостилю В.Винниченка є оригінальність його епітетних образів (білий грім, малиновими хмаринками); неузусне поєднання слів (цікавий вітер, небо задумане).

Відзначено, що ампліфіковані епітети в оповіданнях письменника увиразнюють інтенсивну номінацію до означуваного слова, розширюють, доповнюють епітет (Над моєю головою була моя улюблена зірка, блакитна, рухлива, лукава).

У прозових творах В.Винниченка об’єктом метафоризації є різні структуровані концепти. Для концепту “природа” найбільш типовим є антропологічний образ. Наприклад, образ вітру, дощу, місяця, сонця,  зорі, які естетизуються неструктурованими актантами, пор.: Вітер казиться, сміється, сердитий; зорі посміхалися; місяць засоромився; сонце у вечірній задумі.

Художньо-образна система ранніх оповідань письменника найчіткіше простежується в змалюванні пейзажів, які будуються за антропоморфічним принципом. Наприклад,  опис верби (Верби тут були не такі, як у нас. Наші верби – молоді, недовговікові, стоять … біля води. Тут вони скрізь. Товсті, широковіті… прикривають своїм гіллям хати, повітки, вишневі сади..) у нього дає уявлення про особливості національного простору.  Письменник фіксує всі просторові координати. Основу метафоричних структур становить дієслівна метафора: Сумні згуки заплакали і попливли по хаті. Стилістичну вагу мають метафоричні конструкції у формі Р. та О. відмінків (Буря гніву вже крутилась; Круг мене кохалося поле, цілувалося з небом, вітром, з сонцем); набувають метафоричності прикметникові конструкції, в основі яких лежить метафоричний епітет (золотисті брови хмурились), а також слова з фольклорними компонентами сум, туга, душа, серце, як наскрізних метафоричних образів (серце плакало; душа, як раб завмерла; туга занила). Характерними в стильовому спектрі автора є метафоризовані  конструкції із семантичною невиразністю. Вони передають почуття й відчуття нечіткі, якоюсь мірою спонтанні (А сміх мов прохав вибачення за своє щастя, мов соромився за його).

Простежено естетичний простір дієслів, здатних викликати таку силу експресії слова в метафорі, яка найбільш вразливо діє на емоції: Вітер наче казиться – то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче й сипне і сипне дрібненьким дощиком.. Символічне значення слова вітер у В.Винниченка – соціально-історична характеристика епохи.

У          складних метафоричних конструкціях дієприслівниковий зворот містить у собі дієслівну метафору (сонце, засоромившись своєї добродушності, сховалось за високу тополю). В інтерпретації письменника синестезія найчастіше відбувається на стикові сем “колір”, “звук”, “температура”, “дотик” (срібні трепетні краплі, теплі сердечні ноти, солодкий біль, солодкоспівана печаль).

Поетичній мові В.Винниченка властиві порівняння, що є  найважливішим засобом формування образних уявлень автора. У досліджуваних оповіданнях  розрізняємо суб’єкт порівняння й ознаку, за якою один предмет (суб’єкт) порівнюється з іншим (об’єктом). Найчастіше письменник використовує порівняння, які характеризують реалії українського побуту (сонце палило, як з печі; на вулиці туман, як наміткою обгорта; усмішка здавалась тонкою, як кінчик добре виклепаної коси); порівняння, у яких суб’єктом /об’єктом виступають назви природних явищ (Очі в неї [Іри] як вечірнє небо коло хмари; У грудях [Миколи], як ранньою весною в лузі); порівняння, у яких об’єктом є назви рослин (Глюзінський посміхався під жовтими й рівними, як пучки житнього колосу вусами;  біла коса, як чистий льон); порівняння, у яких об’єктом є назви тварин, птахів, комах (У тієї дівчини брови загнуті, як  крила чайки).

Висновки:

Мовна картина світу в індивідуальній авторській свідомості В.Винниченка відображає суб’єктивні й об’єктивні чинники його мовотворчості, зумовлені естетичним характером відображення дійсності та антропоцентризмом, і постає в конкретних просторово-часових координатах.  

Індивідуальний стиль письменника відбиває суб’єктивні й об’єктивні чинники його формування, що відбувається на рівні уявлень (суто психологічний метод) і на рівні суджень (логічний).

Визначальними ознаками ідіостилю В.Винниченка, мови його творів є розмовність, емоційна насиченість, діалогічність, природність, ясність викладу без усякої штучності й надуманості.

Мову ранніх творів репрезентує  розмовна лексика із різним ступенем експресивності, офіційності, зниженості, яке відображає мовний колорит епохи початку ХХ ст. ЇЇ домінанту становить побутова лексика на позначення реалій сільського життя.

Просторічна лексика представлена вульгаризмами, лайливими словами, росіянізмами та прізвиськами для характеристики персонажів через їх мову. Росіянізми письменник використовує для окреслення мовного колориту епохи, в якій живе персонаж. Для характеристики мови малоосвічених персонажів вживає квазіросіянізми. Письменник свідомо вдавався до росіянізмів, щоб показати, що  вони були поширеними в тогочасному житті.

Діалектна лексика ранніх творів В.Винниченка відбиває мовні особливості південно-східного регіону Українина позначення певних реалій ареальної мовної картини світу. Застарілу лексику письменник використовує для відтворення подій минулого. Жаргонізми є засобом авторської мовної характеристики персонажів. Найбільш уживаним є тюремне й солдатське арго.

Письменник використовує загальномовні фразеологізми, які вживаються в традиційній формі та значенні, і трансформовані, що відбивають індивідуально-авторську манеру письма. Вони можуть змінювати свою структуру  залежно від контексту.

Тропи у В.Винниченка художньо виразні, національно озвучені, мають фольклорні елементи в поєднанні описів зовнішності та психологічної характеристики персонажів.  Колористичні епітети ґрунтуються на поєднанні номінативного значення та текстоцентричних відтінків, метафоричному перенесенні. Вони національно виразні. Найбільш активними в оповіданнях є антропоморфні та синкретичні метафори. Усі ці засоби та прийоми, як і багато інших, відбивають особливості середовища, в якому живуть і діють персонажі. У змалюванні пейзажів письменник передає настрій, з яким сприймає навколишнє життя, природу рідного краю. Це свідчить про вираження  естетичного погляду індивідуальної свідомості письменника.