СТРУКТУРНО-ТИПОЛОГІЧНІ ПАРАМЕТРИ ПОРІВНЯЛЬНИХ КОНСТРУКЦІЙ В ІДІОСТИЛІ М.М. КОЦЮБИНСЬКОГО : СТРУКТУРНО-ТИПОЛОГИЧЕСКИЕ ПАРАМЕТРЫ СРАВНИТЕЛЬНЫХ КОНСТРУКЦИЙ В Идиостиле М.М. КОЦЮБИНСКОГО

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт і джерельну базу дослідження, його мету й завдання, вказано на наукову новизну роботи, теоретичне і практичне використання одержаних результатів, методи аналізу та апробацію результатів дослідження.

У  першому  розділі  дисертації,  “Порівняння  як  спосіб  пізнання  дійсності” (с.12 – 49), обґрунтовується й розлого ілюструється теза, що порівняння так чи інакше стає засадою всіх семантичних зрушень мови на всіх її рівнях. Чотири перші підрозділи присвячено компаративній сутності семантичних перетворень у лексиці, словотворі, морфології та синтаксисі. Поява нового значення слова – це завжди його перенос з одного предмета (явища, ознаки, дії, стану) на інший, перенос за схожістю (метафора) чи суміжністю (метонімія з її різновидом синекдохою). Механізмом того і другого є порівняння двох речей. Цю тезу деталізовано розглянуто на переносі назв пір року на людське життя (схожість) чи на позначення всього року (суміжність). Те і те – результат порівняння.

Порівняння слугує не лише для семантичних зрушень, а й для витворення нових слів. Кожне похідне слово – це суб’єкт порівняння з більш відомим твірним словом, що є об’єктом порівняння і семантично зберігається (певний час) в похідному як його внутрішня форма. Стосунки твірного і похідного слів, тобто мотивація, незалежно від її типу, завжди включає елемент компаративності. Сам акт номінації, наймення неназваного обов’язково передбачає побудову порівняння, пошук компаративної пари. Для суб’єкта, що потребує наймення, підшуковується оптимальний об’єкт, який уже має словесне вираження. У такий спосіб будується порівняльна конструкція, без якої словотворення відбутися не може.

Визначальну роль порівняння в морфологічних процесах добре обґрунтував О.О. Тараненко. Учений, власне, говорить про подібність чи суміжність реальних явищ або мовних одиниць. Для того і того потрібні дві речі і їх зіставлення, тобто – порівняння. Саме воно, порівняння, є механізмом, що запускає, приводить у дію ту чи іншу семантичну зміну в морфології. При цьому в морфології порівняння віднаходимо, як правило, лише в генезі форми, а в реалізації тієї форми порівняння рано чи пізно вивітрюється. Утім, таке вивітрювання порівняння притаманне семантичним зсувам на всіх рівнях мови. У підрозділі розглянуто роль порівнянь у розвитку граматичної категорії роду, вищого та найвищого ступенів прикметників, прислівників і категорії стану, вживання множини замість однини зі стилістичною метою.  

Усі процеси семантичного синтаксису прямо чи опосередковано (експліцитно чи імпліцитно) проходять стадію зіставлення двох речей – стадію порівняння. Оскільки, приміром, речення стандартної структури “підмет – присудок – прямий додаток” розраховане на активного діяча, то все, що може стати в ньому підметом, антропоморфізується чи бодай анімалізується. Власне, це один із суто лінгвальних шляхів витворення міфології. Позиція ж предиката (присудка), як засвідчили дослідження останніх десятиліть, є основним шляхом номінації, витворення нових слів, базою яких є зіставлення, порівняння в межах психологічного предиката. 

Отже, будь-який семантичний процес породжує порівняння, зіставлення двох одиниць. Таке порівняння можна назвати пізнавальним, гносеологічним. Воно діє протягом перебігу семантичного процесу, а потім досить швидко вивітрюється, губиться в діахронії. Але семантичний процес може бути зупиненим на стадії порівняння і в такому вигляді стати художнім надбанням мови. Існує чимала група порівняльних фразеологізмів (голодний, як вовк). Однак, зберігаючи компаративну експресивність, такі усталені порівняння не творяться, а відтворюються, стаючи узуальними. Письменники віддають перевагу новоствореним, свіжим, самобутнім  порівнянням. Такі побудови теж є способом пізнання дійсності – але вже художнього, мистецького пізнання. Якщо гносеологічне порівняння творить нове значення, творить невідоме відомим, то художнє порівняння розкриває нові, невідомі аспекти вже відомого, надаючи йому ще й експресивного забарвлення.

Поряд з розмежуванням гносеологічних та художніх порівнянь у розділі з тією ж докладністю зроблено спробу розмежувати порівняння і метафору. Активізація багатьох учених у дослідженні метафори негативно позначається на вивченні порівняння. Погляд на метафору як на стягнене порівняння заступається поглядом на порівняння як на недорозвинену метафору. Трапляється, що, навіть дуже  відомі  мовознавці  розглядають  порівняння  як  метафору.  Пор. приклади метафор А.  Вежбицької   (Очі – вогонь),   Х. Ортеги-і-Гассета   (“твердий,  як  скеля”),  Дж.  Лакоффа  і  М. Джонсона (Час – гроші), які всі є порівняннями. Поки в тексті є поряд А (те, що порівнюється) та В (те, з чим порівнюється), цей текст являє собою порівняння. Лише з настанням одномоментності, коли А (суб’єкт) зливається з В (об’єктом) і окремо, експліцитно не називається, маємо справу з метафорою. В роботі розглянуто переходові випадки, ситуації незавершеного ще перетворення порівняння в метафору. Зрештою, будь-яка метафора – це порівняння або наслідок, результат порівняння, тоді як далеко не кожне порівняння – це метафора чи бодай стане колись метафорою.

На   завершення  розділу  розглянуто місце,  форми  та  функції  порівнянь  у  творах М.Коцюбинського. З усіх тропів та фігур письменник найчастіше обирав саме порівняння. Він полюбляє їх нагромаджувати, включаючи одне порівняння в друге, а в це друге – ще одне чи два. Нерідко в одному реченні вжито два або навіть три (чи більше) порівняння. При цьому залежно від потреби порівняння мають однакові сполучники, а іноді й усю структуру: “згадки життя займаються, як іскри, і гаснуть, попеліють, як іскри”. Різні сполучники сигналізують про якусь розбіжність, різноаспектність, вказуючи на нетотожні дії або стани, темпоральне, причиново-наслідкове чи інше розмежування, різноскерованість синтаксичних зв’язків, контрастне зображення: “На вершинах, жовтих, як ананаси, лежать чорні корони, мов волохаті папахи”. Найчастіше в межах одного речення поєднуються порівняння зі сполучниками  як  і  мов.  Нерідко “для видобування і передачі емотивної експресії” (В.А. Чабаненко) письменник вдається до парцеляції порівняння, тобто виділення його в окреме речення. В.П. Дроздовський нарахував у творах М. Коцюбинського 102 випадки парцеляції. Для посилення експресії, а також для художньої когезії М. Коцюбинський  дистантно повторює (іноді з незначними видозмінами) ті ж порівняння. Один з найразючіших прикладів – ужите чотири рази порівняння Семена Мажуги зі складеним   ножиком   у   повісті  “Fata morgana”. Сполучникові  порівняльні  звороти  у  творах М. Коцюбинського нерідко мають при собі залежні роз’яснювальні підрядні речення, що не заважає їм залишатися саме порівняльними зворотами.

Другий розділ роботи, “Сполучникові порівняльні конструкції у творах М.М. Коцюбинського: структурні та функціональні прикмети” (с.50-135), присвячено сполучниковим компаративним  конструкціям. Мова має незліченну кількість структурних виходів порівняння в мовленні, які певним чином узагальнюються, систематизуються у своєму вжитку. Ця систематизація осмислюється дослідниками неоднозначно. У принципі порівняльна конструкція є чотирикомпонентним утворенням,  що  включає   суб’єкт,  об’єкт,  основу  і  показник  порівняння,  що  добре  показала Н.П. Шаповалова. Але необхідний мінімум включає тільки два компоненти – суб’єкт та об’єкт, злиття яких, як то аргументувалося в першому розділі, породжує метафору. Що стосується основи, засади порівняння – того спільного, за яким зіставляються А і В, тобто суб’єкт і об’єкт, - то вона може бути й імпліцитною чи настільки очевидною, що не потребує окремого позначення. Показника ж порівняння не може не бути, але по суті це не окремий компонент порівняння, а спосіб поєднання А і В: як їх не поєднуй – використаний спосіб поєднання і стане показником порівняння. Саме ця специфіка показника порівнянь стає досить надійною базою для побудови їх типології. Мова протягом свого розвитку виробила спеціальні засоби для поєднання А і В – досить велику серію сполучників, а на їх базі – меншу серію часток, пристосувала для побудови порівнянь деякі прийменники і синтаксичні конструкції – орудний відмінок, генітивні структури, прикладку тощо. Більшість цих показників не витворено саме для порівняння, а вилучено з інших семантико-синтаксичних структур непорівняльного сенсу для обслуговування компаративних конструкцій.  

Усе це робить саме показник зручним засобом групування порівнянь, їх типологічної класифікації. Усі порівняльні конструкції поділено на сполучникові та безсполучникові, з подальшим членуванням кожної групи. При цьому серед сполучникових розглянуто всі службові слова, що слугують побудові порівняння, – як власне сполучники, так і частки й навіть прийменники. Розгляд цієї групи починається з аналізу двох вагомих і складних проблем – розмежування порівняльних зворотів (компонентів простого речення) та підрядних порівняльних речень, а також розмежування модально-порівняльних сполучників і модально-порівняльних часток.

Серед 3718 порівнянь М. Коцюбинського до сполучникових належить 2780 (74,8%, тобто три чверті).  Серед них переважають порівняльні звороти. Їх нараховано 2431, тоді як підрядних порівняльних речень – 190 (ще 159 конструкцій належать до модально-порівняльних зворотів і очолюються частками). У поглядах на розмежування порівняльних зворотів та речень до сьогодні панує значний різнобій і, здається, немає двох учених, які б здійснювали таке розмежування однаково. При цьому, як правило, питома вага зворотів неправомірно звужується за рахунок запровадження розмаїтих концепцій неповних порівняльних речень. Розглянувши всі ці концепції, ми дійшли висновку, що неповні порівняльні речення насправді є порівняльними зворотами простого речення. Скажімо, наддискусійний називний відмінок іменника зі сполучником не в якійсь частині випадків, а завжди є порівняльним зворотом. Підрядними порівняльними реченнями є тільки ті конструкції, що мають повний предикативний центр – і підмет, і присудок (чи головний член односкладного речення). Над мовознавцями тяжіє думка, що порівняльні звороти – то стягнені підрядні речення, то їх дериваційне продовження. Але ж порівняння існує стільки, скільки існує мова, а складнопідрядні речення виникли значно пізніше, вже на досить високих етапах розвитку мови. Скоріше підрядне порівняльне речення розвинулося з порівняльного звороту, а не навпаки. Поза тим умовне доповнення підрядних речень “пропущеним” членом дуже часто неможливе граматично (Н.П. Шаповалова) і завжди спотворює їх естетично. Присудок з “пропущеним” підметом у порівняльному звороті є уточненням, розшифровкою попереднього присудка (отже, це однорідні присудки простого речення). Підмет же з “пропущеним” присудком насправді є прикладкою (в прислівно-підрядній позиції) або обставиною (в детермінантно-підрядній позиції). Інакше кажучи, “пропуск” підмета чи присудка в порівняльній структурі є зовсім не пропуском, а просто його відсутністю і свідченням того, що перед нами порівняльний зворот, а не підрядне порівняльне речення.

І.Р.  Вихованець  чітко  розмежував  порівняльні  сполучники  за  їх  функціями  на  три  групи: 1) власне-порівняльна функція (як),  2) модально-порівняльна функція (велика група сполучників), 3) порівняльно-об’єктна функція (ніж, аніж і як у значенні “ніж”). Перша група скерована на побудову порівняння реальної схожості, а третя, навпаки, належить порівнянням несхожості, розбіжності. Друга ж група пов’язана з порівняннями ймовірними, у принципі – ірреальними. Майже всі належні сюди сполучники функціонують і як модально-порівняльні частки. Розмежування цих двох типів компаративних показників теж належить до нелегких теоретичних проблем.

Загалом модальні частки слугують для виразу невпевненості, недостовірності, здогаду, припущення, тому їх називають гіпотетичними. Але всі ці семантичні відтінки вибудовуються як порівняння, як зіставлення з узуальним еталоном (“як має бути”), тому в таких частках наявна сема компаративності, а побудови з такими частками входять до складу компаративних конструкцій. Зважаючи ж на те, що й формально ці частки збігаються з модально-порівняльними сполучниками, виникає проблема їх розмежування. У творах М. Коцюбинського, як уже згадано, ми виділили 159 модально-порівняльних зворотів, очолюваних частками. До добору часток письменник дуже вимогливий, уживаючи тільки шість із них – у порядку частотності: наче (76), немов (42),     мов (16),    аж (14),   неначе (10),    ніби (1),  тоді   як   дослідники   називають  10 (І.Р. Вихованець), 15 (Н.П. Гальона) часток. Додамо, що так само обмежував себе М.Коцюбинський і в доборі порівняльних сполучників. Це – яскрава прикмета його ідіостилю. Серед порівняльних зворотів він уживав лише 11 сполучників (С.М. Рошко відшукала в різних авторів 21), за частотністю – як (1390), мов (485), немов (384), наче (318), ніж, неначе, аніж, як (“ніж”), гейби, ніби (3), що (2), а серед підрядних порівняльних речень – шість: наче (86), немов (40), мов (28), як (21), неначе (8), мовби (1). 

Семантична специфіка модально-порівняльних зворотів полягає у відношенні суб’єкт (реальна форма) – об’єкт (ірреальна форма), причому суб’єкт часто взагалі не називається, бо це й так зрозуміло. Формальна ж їх специфіка в тому, що модально-порівняльна частка нерідко поєднує підмет і присудок (що для сполучників абсолютно виключено), а в межах звороту може поступатися місцем службовому чи повнозначному слову. 

Після аналізу цих загальних проблем сполучникових компаративних конструкцій аналізуємо в окремих підрозділах структурно-типологічні параметри порівнянь за їх показниками. Найуживанішими  є  порівняльні  конструкції  з  власне-порівняльним   сполучником  як,  ужитим (у  зворотах  та  реченнях)  1411  разів.  Це –  більше  половини   всіх  сполучникових  порівнянь М. Коцюбинського. Порівняльний сполучник як переважає не тільки в усій творчості М.Коцюбинського, а й у майже кожному творі зокрема. Схильність до цього сполучника проявилась і в тому, що письменник замінив на як чернеткове наче в чотирьох випадках, а в двох – мов. Близько 10% ужитків порівняльного як останнє являє собою не сполучник, а прислівник, сполучне слово: “Як Маланці дороге борошно, так Андрієві снилась фабрика”. У цих випадках як має співвідносне слово так, такий, часто з їх поширенням. Узвичаєне місце порівняльного звороту (чи речення) з як, також й іншими порівняльними сполучниками, - постпозиція. Висунення звороту в препозицію підкреслює його, збільшує експресивну напругу: “Як вовк, поводив він навкруги очима”. Порівняльний сполучник як посилюється чи конкретизується поєднанням із іншими компаративними засобами (як дзвонами, як ніби, як от). Серед порівняльних зворотів з як переважає детермінантно-підрядна позиція (50,7%), від якої не дуже відстає прислівно-підрядна (42,1%) і дуже – присудково-підрядна (7,2%). Приблизно в таких же пропорціях групуються синтаксичні позиції з іншими порівняльними сполучниками.

Якщо зібрати всі випадки порівняльного вжитку сполучника й частки наче, то виявляється, що цей показник займає в М. Коцюбинського за частотою друге місце після як, хоч мовознавці  другим уважають переважно сполучник мов. При цьому популярність наче в письменника помітно зростає: в першому томі семитомника цей показник трапився лише 72 рази, а в третьому – 300 разів. Службове слово наче більше імпонувало письменникові своїми модальними нюансами: ступінь ірреальності, неповної достовірності тут вищий, ніж у мов. Не випадково саме наче найчастіше очолює і порівняльні речення, і, як частка, модально-порівняльні звороти. Часте поєднання сполучника наче з прислівником так призвело до витворення складного порівняльного сполучника так наче, пор. у парцельованій позиції “Так наче збирався писати життєпис або некролог”. Узагалі, додамо, сполучник наче в М. Коцюбинського парцелюється дуже легко – мабуть легше, ніж усі інші: “Не його двір. Наче чужий”.

Далі так само детально вивчено структурно-типологічні параметри порівняльних конструкцій зі сполучниками мов, немов, неначе. Зазначимо, що сполучникові пари  мов – немов, наче – неначе є унікальним явищем українських компаративних показників. Префікс не- тут не є запереченням, як у випадках типу друг – недруг, бо пари мов – немов, наче – неначе не антоніми, а синоніми. Річ у тому, що компонент *n в індоєвропейські часи мав не лише заперечне, а й порівняльне значення, яке О.М. Трубачов уважав навіть первинним. Ось це порівняльне значення не- і законсервувалося в укр. немов, неначе, які тому мають більшу порівняльну силу, ніж сполучники мов, наче.

Зовсім окрему нішу в українській порівняльній системі займає сполучник ніж та його синонімічні структури. Якщо всі інші порівняльні сполучники акцентують схожість (бодай ірреальну) суб’єкта й об’єкта, то ніж, також підсильне аніж та як у значенні “ніж”, зосереджують увагу на несхожості, на відмінності. Такі структури нерозривно пов’язані з формою вищого ступеня (рідше – зі словами – інший, інакше), залежно від порівнюваного суб’єкта: “Їй-богу, Семен розумніший, ніж я мислив!”. Такі конструкції і виникли для синтаксичного вираження компаративного потенціалу граматичної категорії вищого ступеня. Без цієї категорії сам по собі вжиток сполучника ніж компаративної конструкції не створює, тоді як сам по собі вжиток форми вищого ступеня може створювати компаративну конструкцію і без ніж, заступаючи цей сполучник прийменником за чи від (од) або просто формою родового відмінка. Взагалі, в українській порівняльній системі найвагомішу структурну роль відіграють, як ми переконалися, сполучники, але досить активними тут є і частки. Однак не варто забувати і про третій тип службових слів (синтаксичних аналітичних морфем, за термінологією І.Р. Вихованця) – прийменників. Вони стають показниками порівнянь не лише в порівняннях несхожості, пор. “Випаде здоровий град, завбільшки з баранячу голову”.

Решта  порівняльних  сполучників  уживається  поодиноко. Вони  нехарактерні  для  ідіостилю М. Коцюбинського так само, як і ті, що не вживаються зовсім. У всій художній творчості письменника порівняльний сполучник мовби трапився 1 раз, що – 2 рази, ніби – 3 рази (і раз омонімічна частка), гейби – 4 рази. Цей останній ужито для мовного колориту тільки в “Тінях забутих предків”. У багатьох говорах південно-західного наріччя української мови він дуже популярний. Так, у творах М. Черемшини, за нашими даними, він є третім за популярністю (другим – гей і першим, звичайно, як, з варіантом єк). За складом і вживаністю порівняльних сполучників ідіостиль М. Коцюбинського найближчий до ідіостилю Лесі Українки, хоч і тут є істотні відмінності. Наприклад, лише в цих двох авторів відсутні сполучники буцім та буцімто, які є, за даними використаних словників і словопокажчиків, в І. Котляревського, Т. Шевченка, І.Франка, М. Черемшини та в сучасній прозі.

Художні тексти М. Коцюбинського дають можливість виділити ще одну групу сполучникових порівнянь, яку ми назвали квазікомпаративними. Це структури із прислівником сливе, часткою та сполучником аж і сполучником хоч. У ряді конструкцій з цими словами досить виразно прозирає сема компаративності. Наприклад, у реченні “Іван вступав звичайно у порожній, сливе мертвий дім” за типовим для сливе значенням “майже” відчувається компонент порівняльності. Заміна сливе на немов, наче тут виглядає природнішою, ніж заміна на майже, бо мертвий тут – явне порівняння, образ тієї порожності, яка розкривається всім змістом образка “Поєдинок”. Прислівник функціонально стає сполучником. Загалом сполучникові конструкції є основним шляхом побудови порівнянь у М. Коцюбинського.

У  третьому   розділі   дисертації,  “Безсполучникові   порівняльні   конструкції   у  творах М.М. Коцюбинського: структурні та функціональні прикмети” (с.136-184), проаналізовано безсполучникові порівняння, які складають лише чверть усіх компаративних конструкцій, ужитих М. Коцюбинським. Навіть якщо додати сюди модально-порівняльні звороти, що очолюються частками, а тому теж є безсполучниковими, та кілька прийменникових конструкцій, що розглянуті задля зручності опису  в другому розділі, то все одно виходить, що їх у творах письменника лише 31,2%. Водночас за структурно-типологічними параметрами вони є помітно розмаїтішими. Безсполучникові порівняння, на відміну від сполучникових, глибше відшліфованих узуально, мають значно більший ступінь свободи.     

До словотвірних порівнянь, на відміну від інших дослідників, віднесено лише ті похідні лексеми, які дійсно містять у собі порівняння, а не просто можуть стати матеріалом порівняння залежно від контексту, від семантичного наповнення. Таких в українській  мові, на нашу думку, є  тільки три типи: 1) прислівники  з  конфіксами  по-....-ому   та   по-...-и:    по-людському,   по-дитячи;  2) прикметники  з суфіксоїдами  -видний, -подібний: скловидний, склоподібний. Жодного такого утворення, більш характерного для наукового стилю, у М. Коцюбинського немає; 3) дієслова типу остобісіти, остогидіти (в українській мові є чотири таких дієслова, два з яких ужив письменник).

Серед безсполучникових компаративних конструкцій панує орудний порівняльний – 296 ужитків. У письменника є і кілька ужитків орудного перетворення, з якого і виріс орудний порівняльний і який завжди містить відгомін язичництва: “Бабо! Душа пташкою вилетить з вас?”. Найчастіше в орудному порівняння у М. Коцюбинського виступають назви динамічних неживих предметів – вогонь, хвиля, найрідше – назви людей. Ця безсполучникова конструкція нерідко вступає в стилістично дуже ефектний симбіоз із сполучниковою, найчастіше – з мов: мов рукою, мов довбешкою, мов водою холодною.

Друге місце серед безсполучникових порівнянь посідають генітивні конструкції (217 ужитків), які часто, але тим не менш несправедливо вважаються метафорами. У таких порівняннях суб’єкт знаходиться в родовому відмінку, що керується об’єктом: полотно моря, дзеркало моря (море – суб’єкт); море зелені, море облич (море – об’єкт). У поодиноких випадках у родовому відмінку опиняється об’єкт порівняння: руки крота.

Серед порівнянь з валентно недостатніми ознаковими словами (134) переважають як показники дієслова, передусім дієслово здаватися (в цій ролі вживається ще 21 дієслово), наявні також прикметники, точніше тільки один прикметник подібний (до), а також прислівники.

У наступних підрозділах розглянуто структурно-типологічні параметри безсполучникових порівнянь, що виражаються прикладками (88): тут ідеться, зрозуміло, лише про безсполучникові прикладки; присудками та іншими членами речення (52), прикметниками-означеннями (49). Далі проаналізовано заперечні порівняння різного типу; порівняння, що виражаються сполученням прийменника з та орудного і родового відмінків (зі сліпою завзятістю зраненого оленя), а також рідковживані ситуативні порівняння, порівняння розміру, об’єднання-перетворення, вільні порівняння та порівняння з показником зібрати на. Вивчення всіх цих компаративних структур, у різній мірі притаманних ідіостилю М. Коцюбинського, засвідчує, що вони не містять манірності чи самодостатності. Вони скеровані на побудову довершеного художнього цілого.

Результати дослідження сформульовані у висновках. При цьому зазначимо, що основні теоретичні здобутки роботи вже викладено вище, при реферуванні розділів дисертації (розмежування:   1) гносеологічного   та   художнього  порівняння;  2) порівняння   та   метафори; 3) порівняльних зворотів та підрядних порівняльних речень; 4) модально-порівняльних сполучників та часток). Тут стисло викладемо схему структурно-типологічних параметрів  сполучникових  та  безсполучникових  порівнянь в ідіостилі М. Коцюбинського.

2780 сполучникових компаративних конструкцій у М. Коцюбинського поділено на три групи, так би мовити, і вздовж, і поперек. Поперек тому, що тут є: 1) група власне-порівняльних конструкцій, очолювана тільки сполучником (іноді прислівником) як; 2) група порівняльно-об’єктних конструкцій, очолювана сполучником ніж, а також його підсильним варіантом аніж та всюдисущим сполучником як у значенні “ніж”; 3) група модально-порівняльних конструкцій, куди входять усі інші порівняльні сполучники. Перша група формує реальні порівняння, просто порівняння, вказує на схожість, бодай метафоризовану. Друга група, навпаки, вказує на несхожість, на відмінність, і тісно пов’язана з категорією вищого ступеня прикметників чи прислівників. Третя ж група формулює схожість ірреальну – підкреслено неповну, уявну, недостовірну. Саме у зв’язку з таким семантичним навантаженням у першій групі сполучник не ділиться своїми функціями ні з яким службовим словом і може очолювати тільки порівняльні звороти та підрядні порівняльні речення. У другій групі сполучник може з успіхом  заступатися прийменником  за чи від  (у М. Коцюбинського – тільки у варіанті од), причому те й те творить виключно порівняльні звороти. Третя група до своїх численних сполучників має, як правило, формально тотожні частки і тому може творити порівняльні звороти, модально-порівняльні звороти (очолюються частками) та підрядні порівняльні речення (які за визначенням можуть очолюватися тільки сполучниками). Це і є поділ “вздовж”.

Власне-порівняльна група творить семантично найпростіші компаративні конструкції. Тому вона не потребує розмаїття будівельних засобів – показників порівняння, обмежуючись одним сполучником як, хоч останній і може поєднуватися з різними додатковими будівельними  компонентами, переважно займенникового походження. З тієї ж причини ця група панує серед  порівняльних зворотів (у М. Коцюбинського їх 1390, тобто 57,1% з 2431), але займає досить  скромне місце серед підрядних  порівняльних речень, яких у М. Коцюбинського менше, ніж зі сполучниками наче, немов та мов – усього 21, тобто 11,1%  зі 190.

Семантична сфера компаративних конструкцій другої групи теж окреслена досить чітко й вузько – несхожість, відмінність, більший чи менший вияв певної ознаки в об’єкті порівняно із суб’єктом. Тому тут також переважають порівняльні звороти. У М. Коцюбинського їх 80, тобто лише 3,3% від усіх наявних у письменника порівняльних зворотів, причому всі вони включають до свого складу форму вищого ступеня, а в п’яти випадках порівняльно-об’єктний сполучник (ніж, аніж, як) з успіхом заступається прийменником за чи од, бо вказівку на відмінність можуть виражати також і прийменники. Компаративні конструкції відмінності включають також і підрядні порівняльні речення, але у творах М. Коцюбинського ми таких не знайшли.

Модально-порівняльна група компаративних конструкцій має значне сполучникове розмаїття. У М. Коцюбинського це 11 сполучників з уживаних ним 15, причому багатьох модально-порівняльних сполучників, наявних в українській мові, письменник узагалі уникає (буцім, буцімто, начеб, начебто, мовбито, немовби, немовбито, нібито та ін.). У цій групі порівнянь закріпилася така велика кількість сполучників тому, що це – семантично найскладніші порівняння. Тут до власне компаративного сенсу долучаються ще різні відтінки сенсу модального, що зрештою виражає в цих конструкціях різні відтінки ірреальності, неповної достовірності.  Для передачі цих різних відтінків і витворилася така велика група сполучників, а посилення модальності може ще і перетворювати більшість із них у частки, що, відповідно, формують модально-порівняльні звороти. У М. Коцюбинського вживається 6 таких часток, що в сукупності очолюють 159 модально-порівняльних зворотів. Порівняльні ж звороти та підрядні порівняльні речення, що належать до модально-порівняльної групи компаративних конструкцій, складають відповідно 961 зворот (39,6%) та 169 речень (88,9%). Тобто модально-порівняльні сполучники формують досить помітну, але меншу частину порівняльних зворотів і панівну більшість підрядних порівняльних речень. Це, серед іншого, є виявом (і водночас доказом) їхньої більшої семантичної складності порівняно з власне-порівняльними структурами. Характерно й те, що серед порівняльних зворотів найчастотнішим модально-порівняльним сполучником є мов, а серед речень наче. У дисертації обґрунтовано думку, що модально-порівняльний сполучник мов за своїми функціями та значенням є найближчим до як, чого не можна сказати про сполучник наче.

Безсполучникові ж компаративні конструкції типологічно поділено на комунікативні і номінативні. З 14 віднайдених нами у творах М. Коцюбинського типів безсполучникових порівнянь виокремлено шість виразних комунікативних побудов. Це порівняння з валентно недостатніми словами: “хата здавалась темницею”; присудок та інші члени речення у складі порівнянь: “хата без хазяйки – сирота”; заперечні порівняння: “Адже то “бидло”, а не люди!”, а також три рідкісні типи порівнянь: ситуативні, об’єднання-перетворення та вільні. Разом це 231 від усієї кількості 938 безсполучникових порівнянь. Тісно прилягають до комунікативних ще чотири типи порівнянь. Це передусім орудний порівняльний, найуживаніша з безсполучникових компаративних конструкцій. У цій конструкції суб’єкт, як правило, є підметом, а основою – присудок. Але об’єкт, найспецифічніший компонент порівняльної конструкції, є обставиною способу дії (“світились веселкою риб’ячі очі”), хоч може бути і присудком (“Я хотіла б бути струмочком”). Сюди ж належать порівняльні структури, об’єкт яких уводиться прийменником з, за яким слідує орудний відмінок і далі (необов’язково) родовий відмінок. Тут же маємо два рідкісні типи – порівняння розміру та унікальне (не входить до жодного ширшого типу) порівняння зібрати губи на шнурочок. В обох випадках об’єкт також уводиться прийменником. Порівнянь цієї групи є 310, отже, разом ці дві групи складають 57,6% усіх безсполучникових порівнянь.

Номінативних безсполучникових порівняльних конструкцій є 397, або 42,4%. Сюди належать генітивні та атрибутивні порівняння, а також прикладки. Номінативна сутність цих трьох різновидів компаративних конструкцій настільки очевидна, що не потребує додаткової аргументації, як і четвертого різновиду – словотвірних компаративем, що є номінативними за визначенням, будучи однослівними. Натомість до словотвірних порівнянь нами віднесено, на відміну від інших дослідників, лише ті лексеми, що дійсно містять у собі порівняння, а не одержують контекстуальний  компаративний   сенс   від   суміжних  слів. Це   прислівники   з   конфіксами   по-...-ому   та   по-...-и  (пор.  назву  оповідання  М. Коцюбинського “По-людському”) і  дієслова  типу   остобісіти,   а   також   відсутні  в  письменника  прикметники  з  суфіксоїдами  -подібний та -видний.

Головна прикмета компаративної майстерності М. Коцюбинського – вжити потрібне порівняння у потрібній формі і в потрібному місці. Майстерно письменник також умів поєднувати різні порівняння в одному реченні. У нього в таких поєднаннях з’являються порівняння-антоніми, порівняння-синоніми, просто різнобічна компаративна характеристика того ж суб’єкта. Улюблений прийом М. Коцюбинського – включення порівняння в інше порівняння. Можуть бути і порівняння третього, навіть четвертого ступеня. Це надає словесній тканині рельєфності. Взагалі можна сказати, що порівняння Коцюбинського стирають грані між художнім словесним текстом і скульптурою, живописом і музикою. Грані не можуть не залишитися. Але письменник раз у раз намагається вийти з літератури в інші види мистецтва. І все це робить словом. Словом узагалі і порівнянням зокрема.