СИМВОЛІЗАЦІЯ ЗНАЧЕННЯ СЛОВА В УКРАЇНСЬКОМУ ФОЛЬКЛОРНОМУ МОВЛЕННІ (на матеріалі фауноназв у казках, піснях і пареміях) : Символизация ЗНАЧЕНИЯ СЛОВА В УКРАИНСКОЙ фольклорной речи (на материале фауноназв в сказках, песнях и паремиям)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання дослідження, вказано на джерела і методи їхнього опрацювання, визначено об’єкт і предмет аналізу, розкрито наукову новизну дисертації, її теоретичну цінність та можливість практичного використання.

У першому розділі “Проблема структури значення в лінгвістичних дослідженнях” розглянуто різні наукові концепції та погляди вчених на структуру значення слова, а також запропоновано власне розуміння цієї наукової проблеми. Виходимо з того, що етнолінгвістичні ідеї, започатковані В.фон Гумбольдтом і розвинені О.О.Потебнею, Е.Сепіром, Б.Уорфом, незважаючи на їхнє тривале несприйняття, нині зайняли належне місце у філософії та лінгвістиці і стали об’єктом усебічного зацікавлення з боку багатьох учених. Мова відбиває концептуальну картину світу і реалізує це у словоформах і засобах зв’язку між ними.

Перший розділ складається з чотирьох підрозділів. У першому підрозділі “Семантичний і прагматичний аспекти значення слова як мовного знака” простежено дві лінії дослідження семантики слова – лексикоцентрична, яка виходить з об’єктивності існування окремого слова, та текстоцентрична, яка оголошує єдиним справді науковим об’єктом дослідження – текст. Текстоцентричний підхід уперше розроблено у працях Дж.Каца, Дж.Фодора,  П.Постала, Р.Абрагама, Ш.Кіфера та ін.

В аспекті формальної характеристики слова у сучасних дослідженнях осмислюється така його об’єктивна властивість, як сполучуваність, яку можна описати, використовуючи зібрані матеріали на зразок словникових картотек. Однак, навіть у фундаментальних сховищах лексики народного походження не можуть бути зафіксовані всі можливі сполучення слів. Тому Л.В.Щерба вважав за доцільне вдатися до так званих експериментальних фраз.

Проблема “значення слова і контекст”, на думку багатьох мовознавців, є центральною в семасіології і за своєю суттю і в методологічному плані. Виявлено понад 50 різних визначень слова “значення”. На нашу думку, значення слова не може ототожнюватися ні з поняттям як таким, ні з денотатом, ні з будь-якою іншою позалінгвальною одиницею, як і не може ототожнюватися з його вживанням чи сполучуваністю. Значення найдоцільніше визначати через поняття інформації за умови прийняття таких обмежень:         1) значення слова є знаковою інформацією про референти; 2) значення — це інформація, яка передається через означуване мовного знака; 3) значення — це інформація, спільна для носіїв певної мови; 4) значення — це та інформація, яку отримує слухач через означуване мовного знака і тільки через нього. Отже, значення в цілому — це той інваріант інформації, яку має слово, тобто абстраговане від великої кількості вживань спільне в ньому.

У другому підрозділі “Значення слова і контекст: лексична й граматична сполучуваність як реалізатор ідеального взаємовідношення назви і смислу” звертаємося до проблеми “слово і контекст”, що здавна привертала увагу багатьох учених (Н.М.Амосова, К.Л.Бюлер, Ж.Вандрієс, В.В.Виноградов, А.Х.Гардінер, О.Х.Єсперсен, Л.М.Завадовський, В.А.Звєгінцев, Є.Курилович, А.Г.Норен, Г.Пауль, О.О.Потебня, А.І.Смирницький, А.А.Уфімцева, Д.М.Шмельов, Г.Шпербер та ін.). Розв’язання цієї проблеми названі дослідники шукали з огляду на контекст, значення і смисл, закони сполучуваності слів, лексична сполучуваність і значення слова, лексична сполучуваність і варіантність. Особливо великої ваги в актуалізації значення слова надавав контекстові Ж.Вандрієс. Останнім часом у лінгвістиці простежуються дві протилежні і, на наш погляд, однаковою мірою дискусійні тенденції: одна з них перебільшує роль контексту і тим самим заперечує самостійність слова, інша — недооцінює функції контексту і зосереджує увагу на ізольованому від контексту вивченні слова. Розглядаючи слово як повноцінну мовну одиницю, не слід забувати, що реального життя слово набуває лише в мовленні, а отже за наявності мовленнєвої ситуації. Контекст є  засобом увиразнення та актуалізації того чи того значення. Він модифікує смисл у межах одного значення, уточнюючи його, розширюючи або обмежуючи клас денотатів; служить засобом синкретизму значень полісемантичних слів; формує оказіональне значення слова; виступає засобом десемантизації й гіперсемантизації слова. Смисл контексту (словосполучення, речення чи ширшого тексту), а тим паче образного, не дорівнює сумі значень лексичних елементів, з яких він складається. Це дає змогу через відносно обмежену кількість семантичних одиниць виразити необмежену й найрізноманітнішу інформацію.

Головними компонентами смислу є: лексичні значення слів (база смислу в усіх абсолютно випадках, навіть тоді, коли смисл протилежний значенню); граматичне значення; синтагматичний контекст; асоціативний (парадигматичний) контекст; енциклопедична інформація. У цілому відмінність між значенням і смислом зводимо до такого: 1) значення – одиниця лексико-семантичної системи мови, смисл – радше екстралінгвальна одиниця; 2) значення – неактуалізована семантична категорія, смисл – актуалізоване значення, хоч історично значення – це колишній застиглий смисл, переведений із повсякденної мовленнєвої практики в систему мови; 3) значення є статичним, постійним (інваріант інформації), смисл має динамічний характер; 4) значення можна інтерпретувати як сукупність диференціальних елементів (сем), тоді як смисл не визначається до кінця ні в логічних, ні в лінгвістичних термінах: він розпливається в глибинах індивідуального буття, суспільної свідомості і неповторності даної мовленнєвої ситуації; 5) кількість смислів безкінечна (вони мають відкритий характер), тоді як кількість значень відносно обмежена; 6) значення має національно-мовну специфіку, тоді як смисл - універсальний, інтернаціональний характер (при перекладі з однієї мови на іншу передаються не значення, які є специфічними для кожної мови, а смисл і тільки смисл)  (М.П. Кочерган).

У мовознавчій літературі на позначення сполучуваності лінгвістичних елементів використовуються терміни сполучуваність, валентність, дистрибуція, рідше інтенція, семантична вибірковість, синтаксична потенція, конфігурація та ін. У дослідженнях з лексемотактики ці терміни часто вживаються як абсолютні синоніми, що заважає однозначному їхньому розумінню. Різні дослідники, хоч і диференціюють значення цих термінів, проте вкладають у них неоднаковий зміст.

На особливу увагу заслуговує лексична сполучуваність у співвідношенні зі значенням слова, зокрема питання про те, чи значення слова впливає на сполучуваність, а чи сполучуваність зумовлюється значенням. Розв’язати поставлене питання можна, виходячи лише з антиномії “мова і мовлення”. Ті значення, які “відстоялися” в мовленні й увійшли до мовної системи, визначають сполучуваність слова. Вживання слова в незвичайному контексті за певних умов може спричинитися до розширення його значення. Тут маємо діалектичну єдність двох процесів: значення визначається потужністю сполучуваності лексичної одиниці, однак його розширення відбувається за рахунок інновацій сполучуваності у разі, коли вони (інновації) шляхом масової імітації генералізуються. Слово виступає зв’язною ланкою між попереднім і новим поняттєвим смислом і тим самим нарощує значення. Якщо первинне значення слова узагальнює передусім суспільний досвід і відтворює поняттєвий рівень пізнання, бо ґрунтується на предметно-чуттєвому означенні, то вторинні значення узагальнюють і мовний досвід, тобто відтворюють власне мовний, семантичний рівень пізнання. Наприклад, первинне значення лексеми вовк – “хижак родини собачих, звичайно сірої масті” включає істотні поняттєві ознаки. Ключовим елементом тлумачення є поняттєва лексема-гіперонім хижак (як і лисиця, і рись, і куниця). Чуттєвий образ даного предмета асоціюється з образом іншого предмета, внаслідок чого образ тварини  уподібнюється образові людини (ведмідь – “хижа тварина” і  “незграбна, неповоротка людина”; свиня – “свійська тварина” і “неакуратна людина”). Нове значення виникає на основі міфу-порівняння, нового узагальненого поняття, що виникло в колективній свідомості мовців. Водночас мова витворює цілу низку предметних слів на основі, скажімо, назв дій чи ознак, значення яких можна пояснити лише через відсилання до вихідної лексеми, тобто спираючись на внутрішньомовні зв’язки, напр.: вовк (найменування предметності) – вовкуватість (опредметнена властивість за значенням вовкуватий) (В.В.Жайворонок).

Варто зазначити ще й національно-культурний компонент лексичного значення як універсальне в ньому нашарування, що відбиває різноаспектні, звичайно унікальні денотативні, сигніфікативні та конотативні ознаки референта, породжені етнокультурною специфікою його сприйняття і відтворення у слові. Злиття двоєдиної форми слова з його змістом (цілісним значенням) закладає передумови для участі слова в утворенні послідовного ряду підсистем національної мови, що всебічно віддзеркалюють ставлення етносу до природи, суспільства й самого себе, об’єктивуючи його в мовних одиницях і через них здійснюючи зв’язок з іншими мовними одиницями.

Дослідження сполучуваності фауноназв показало, що вона виявляє приховані при суто змістовому зіставленні семантичні нюанси варіантів, чітко окреслює зону семантичного простору, в якій близькозначні слова синонімізуються. Зокрема, можна говорити про варіантність як прояв контекстуальної синонімії за певними синтаксичними конструкціями: близькі за значенням слова виступають як взаємозамінні та рівнозначні в одних конструкціях і несинонімічні в інших. В одних конструкціях варіативний ряд обмежений (іноді складається з двох слів), в інших — значно ширший. Пор. широку варіативність слів вовк, ведмідь, пес, звір у вільних словосполученнях  голодний (ненаситний) вовк / ведмідь / пес / звір при значно обмеженіших варіантних рядах у паремійних конструкціях, напр.: Не прав вовк, що козу з’їв // Не права коза, що в ліс пішла та Не прав ведмідь, що корову з’їв // Не права корова, що в ліс пішла.  Разом з тим у ряді інших конструкцій лексеми вовк та ведмідь виступають як неідентичні одиниці. Як показують вищенаведені ілюстрації, варіантність певних слів може охоплювати не всю модель повністю, а тільки окремі її різновиди.

Наші спостереження над сполучуваністю синонімізованих варіантів свідчать, що специфічні для окремих значень полісемантичного слова тематичні групи лексем обов’язково є спільними для варіативних конструкцій (напр., для лексеми вовк у значенні “хижак” специфічними є ознаки страшний, злий, сірий: Вовк не такий лихий, як страшний; Сердитий вовк лапу сам собі відгризе, а в руки не дасться; Коли з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк). Ті самі ознаки є найпоширенішими і для його ідеографічного синоніма пес, тоді як сполучуваність варіативних синонімів з окремими ознаковими словами може не збігатися. Скажімо, не збігаються варіативні синоніми вовк і пес (собака) за такими ознаками, як вірний, добрий, відданий, слухняний, покірний, свій, чужий. Останні поєднуються лише зі словом пес (собака): Добрий пес луччий, як злий чоловік; Своя собака лайся, чужа  не мішайся.

Як засвідчує проаналізований матеріал, усі обмеження та нюанси лексичної сполучуваності контекстуальних синонімів зумовлено семантичною структурою відповідних лексем. Не можна не помітити логічної обґрунтованості при використанні наявних у мові ресурсів. Між значеннями багатозначного слова проходить перерозподіл сполучувальних можливостей, при якому мова зорієнтовує на синонімічні ресурси в ній щодо заданого смислу в цілому. Якщо певний смисл, що стоїть за якимсь із лексико-семантичних варіантів, може бути переданий іншою лексемою-синонімом, то при багатозначності моделі, яка призводить до невизначеності, ця модель закріплюється за тим лексико-семантичним варіантом, який не має синонімічних відповідників. Отже, варіативній синонімії притаманна лише часткова взаємозамінність.

У третьому підрозділі “Соціально-культурне значення слова як рівень колективної оцінки означуваного” на основі аналізу окремих культурних концептів здійснюємо спробу пізнати теорію концепту, що відкриває можливість точніше проникнути в природу різних типів лексичного значення, зокрема  обтяженого соціально-культурною символікою.

Для різних назв приймаються різні моделі зовнішньої рубрикації. Наприклад, для тварини ця рубрикація виглядає так: категорія, середовище, розмір, вигляд, поведінка, відношення до людини. Неможливо створити одну систему для визначення всіх ключових слів у певному досліджуваному семантичному полі. Однак є можливість розрізнення у межах загальних груп, де рамки пояснень конкретних ключових слів є дуже близькими.

У четвертому підрозділі “Універсалізація смислу в тріаді “слово (побутова назва) - образ (метафоризована назва) - символ (етнокультурна назва)””   узагальнено погляди мовознавців, філософів на природу символу, подано його структурно-семантичну характеристику, окреслено основні типи символів – наукові, філософські, художні, міфологічні, релігійні, світ як царство символів, виражальні, ідеологічні та спонукальні, зовнішньо-технічні. 

Враховуючи той факт, що референція символу не тотожна загальномовній референції слова, можна твердити лише про “роздвоєння” денотата при набутті словом символічного значення. Різнорідна природа художнього символу пояснюється наявністю різних поетичних систем. Скажімо, символ Прометея має загальнолюдський, суспільно-філософський контекст, символ червоної калини – національний, народнопоетичний. Для індивідуально-авторських символів таким контекстом може бути або вся творчість письменника, або окремий його твір. На основі соціально-історичного досвіду можна розглядати окремі твори як символи (наприклад “Заповіт”         Т.Г. Шевченка, “Каменярі” І.Я.Франка) чи постаті-символи (Кобзар, Каменяр).

За О.О.Потебнею, будь-яке словоутворення проходить три стадії розвитку: 1) стадію епітета, 2) стадію порівняння, коли епітет викликає новий предмет, 3) стадію алюзії (натяку, символізму), коли боротьба двох предметів утворює новий предмет, що не міститься в обох членах порівняння. Стадія алюзії проходить різні фази, коли відбувається перенесення значення за кількістю (стадія синекдохи), за якістю (метонімія), нарешті, коли замінюється один предмет іншим (метафора). Прагнення до сполучуваності слів, а відповідно до створення образів, що випливають з нового утворення, є показником того, що творчість у слові та образі невичерпна. Вона йде часто всупереч свідомості – від реалії до слова-концепту, слова-образу, слова-символу.

У другому розділі “Фауноназви в українській етномовній картині світу” відображено місце і роль фауноназв в етнокультурі українства.

Матеріал першого підрозділу “Зоосвіт в етнокультурі українства. Тотемізм” розкриває суть поняття тотемізм. Пошанування звірів, особливо великих і сильних, розпочалося з глибокої давнини. Деякі тварини, на думку людини, могли стати вірними її покровителями, коли з ними вміло поводилися. Як захисники певного роду чи племені, вони називалися тотемами.  Моделлю для тотемістичних уявлень стали первісні суспільні відносини – кровнородові стосунки, які відігравали роль способу входження людини у світ і були передумовою самого існування індивіда. Тому тотемами й ставали передусім стадні тварини (вовки, олені та ін.), а також ті об’єкти природи, що привертали увагу якимись важливими рисами (орли – гостротою зору, ведмеді – силою тощо).

Вибудовується ланцюг: людина – тварина – божество – тотем – тотемізм, який чітко простежується в народному дискурсивному мовленні.  Скажімо, велика кількість ключових назв тварин у пареміях пояснюється саме такими тісними контактами людини з твариною. Приручаючи її, людина зіставляла, порівнювала себе й своє життя з явищами та ознаками, які спостерігала у тваринному світі, і знаходила подібність у поведінці, розумових якостях, зовнішності, напр.: Нема ліса без вовка, а села без лихого чоловіка; В кого серце вовче, той їсть, кого схоче; Як вовк: що стрів, то з’їв; Осла пізнають по вухах, ведмедя – по лапах, а дурня – по його глупоті; Боягузливий, як заєць, блудливий, як кішка; Дома лев, а на війні тхір; Був би послом, якби не вдався ослом; Білі крупи, чорна гречка, Дурна дівка, як овечка; Великий язик, як у корови, а говорити не вміє; Бик в’яжеться воловодом, а чоловік – словом; Як товста шия у бика, так тоненька в мужика; Кінь з чотирма ногами, а чоловік з одним язиком помиляються; Коня не бий, слуги не проклинай, жінки не дражни, коли хоч, щоб статкувати; Півень десятьох курок водить, а чоловік одної жінки не годен; Біда тому дворові, де курка кричить, а півень мовчить.

У другому підрозділі “Значення фауноназв в етнологічному аспекті” розкрито семантику фауноназв з огляду на  співвідношення назви і реалії, назви і міфу, номінативної (ідентифікувальної) та характеризувальної функцій фауноназви.

Комплексне вивчення мовних і культурних явищ дедалі більше наводить на думку, що для лінгвістів, етнографів, фольклористів не досить констатації методологічного та прагматичного паралелізму в наукових дослідженнях, бракує тимчасових чи триваліших дотичностей у тих чи інших предметних галузях. Виправданим є окремий, у певному розумінні автономний щодо мовознавства і народознавства науковий предмет, внутрішньо єдиний і гомогенний, – етнолінгвістика.

Народна мова з її простотою і доступністю, експресією, інтелектуальною грою, багатством стилістичних оздоб (лисичка-сестричка, лисиця-кума, вовчик-братчик, вовк-панібрат, півник-братик, зайчик-побігайчик, вогняний кінь, летючий змій, триголовий змій, баранчик, коток, телятко, курочка, рибка, ведмедик, зайчик, хвостик, кониченько, зозуленька, лебідонька, голубонька, чаєнята, ластівонька), а також алегоризмом,  метафоризацією, символізмом (заревів, як ведмідь; хитрий, як лис; слабі, як мухи; холодний, як жаба; впертий, як осел; голодний, як пес; леститься, як кішка) позначається разом з тим невичерпністю смислової наповненості.

Обряди, повір’я, звичаї як комплекс духовної народної культури роблять її джерелом не лише для власне культурологічних студій, але й добрим матеріалом для етнолінгвістичних досліджень. Зв’язок слова зі звичаєм, міфом, віруванням розкриваємо через його семантику, зокрема через реконструкцію символічного компонента в його значенні. Як би ми не розмежовували мовознавство, етнологію, фольклористику, культурологію, в них завжди буде спільна семіологічна (а отже й методологічна) основа.

У третьому підрозділі “Символізація значення фауноназв як результат колективної оцінки” здійснюємо спробу виявити в аналізованих мовних одиницях ті ознаки, які лягли в основу вторинного найменування, тобто в колективній мовній практиці знайшли еквівалентну звукову закріпленість – результат стійкого зв’язку між уявленням про предмет і про словесний його знак. З огляду на  мовну символіку як інструмент пізнання, спосіб вираження реальності та прихованих скарбів духовності досліджено ряд фауноназв з метою виокремлення символічного компонента значення фауноназви як вершини “семантичної піраміди” за схемою: 1) фауноназва-символ; 2) тлумачення символу; 3) його власне описова характеристика. Простежено виникнення і функціонування окремих символізованих фауноназв від найдавніших часів до сьогодення в загальнолюдському контексті, зокрема в античній міфології, релігії (Єгипет, Греція), слов’янському народовір’ї (язичництві), християнстві, ісламі, буддизмі. При цьому проведено паралелі між роллю, значенням, функціонуванням фауноназв-символів у фольклорі та перлинах світової та національної культури, напр. у творах Г.Сковороди, Т.Шевченка та ін. З метою кращого розуміння семантики слова-символу подано його етимологію, іншомовні паралелі. Так, фауноназва корова – символ Великої Матері, місяця, продуктивності сили землі, дітонародження, множинності, материнського інстинкту, добробуту, годувальниці селянської сім’ї, що простежуємо у багатьох культурах. В Україні образ корови здавна асоціювався передусім з добробутом родини, бо вона основна її годувальниця: Корова в дворі – харч на столі; Корова в теплі – молоко на столі; Тяжко без корови, як зимою без кожуха. Про глибоку любов і пошану до корови свідчать лагідні поетичні клички (Біляна, Голубаня, Квітка), які традиційно дають цій тварині. Фауноназва лебідь – символ цнотливої наготи та незаплямованої білизни, відродження та краси, вірного кохання, вродливої гордої дівчини, щасливого дитинства і водночас самотності. Червоний лебідь у світовій міфології слугував символом сонця, чорний – злих сил. Проте найпоширенішим є образ білосніжного (білого) лебедя. Українці завжди з любов’ю та ніжністю ставилися до цього світлоносного птаха, що засвідчено передусім у слові. Зокрема, словник за ред. Б.Грінченка фіксує такі словоформи від його назви: лебедин, лебедина (самка лебедя), лебедочка, лебеденя, лебедя, лебедонько, лебеденяточко, лебедіти. Традиційна птаха-віщун (“Пусти мене, моя мати, У гай погуляти, Біленької Лебедини За долю спитати”), лебідь і нині символізує чистоту, вірність, напр.: “Десь об груди землі розбиваються лебеді, Щоб училися вірності люди у них” (Є.Летюк) або: “Я з останнього морозу від крила твого воскресну як не лебедем – хоч сивим журавлем” (Б.Олійник). У В.Симоненка (який одну із своїх поетичних збірок називає досить символічно – “Лебеді материнства”) є образ світлого незабутнього дитинства: “Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії”. 

Символіка фауноназви стає ключем до виявлення метафоричного значення багатьох фразеологічних одиниць,  напр.: хитрий як лис, соколині очі, сліпа курка, за горобця, зігріти змію на грудях, крокодилячі сльози, лебедина пісня тощо. Національно-культурні ознаки фразеологізму можуть виявлятися через образи переосмислення, метафоризацію, семантичний зсув тієї чи тієї фаунолексеми, напр.: старий кінь, стріляний горобець у значенні “досвідчений, вправний чоловік”. Досліджувані фразеологічні звороти різні за походженням. Залежно від мовного матеріалу, покладеного в основу фразеологізму, а також способу фразеологізації (лінгвістичні та екстралінгвальні фактори) можна виділити декілька основних джерел зоофразеологізмів: 1) біблійного походження: заблукана вівця (Матв., 18, 22, Лука, 15, 4-6), козел відпущення (Левіт, 16, 21-22); 2) усталені звороти, відомі з античних часів: біла ворона (Ювенал), собака на сіні (Езоп), левова пайка (частка) (Езоп); 3) запозичення через інші мови, напр., фразеологізм робити з мухи слона є калькою з французького faire d’une mouhe un ēléphant, однак внутрішня форма його сягає античності; 4) фразеологізми, що мають за основу твори зарубіжних письменників: синій птах  (М.Метерлінк), кіт у чоботях (Ш.Перро); 5) усталені звороти з творів українських авторів: Лис Микита, пізнатися на фарбованих лисах (І.Франко); 6) народні фразеологізми: як свиня в дощ, різницький собака, заячий піт та ін.

Виділяємо різноманітні фауносимволи як образно-смислові центри фразеологізмів, утворених на їхній основі: а) загальні (спільностатеві) назви тварин: заєць (заяча душа, лякливий як заєць), лев (лев’яча пайка, хоробрий як лев), вовк (вовча натура, вовчий апетит), муха (як собаці муха, робити з мухи слона); б) окремі назви самок і самців: вівця/баран (заблукана вівця, стадо баранів), корова/бик (як корові сідло, здоровий як бик), коза/козел (ведуть козу на торг, як з козла молока), курка/півень (сліпа курка, ходити півнем); в) назви малят тварин: ягня (прикинутися ягнятком), теля (покірне теля дві корови (матки) ссе); г) назви тварин, призначених для виконання певних функцій: віл (тягне як віл), кінь (конем не об’їдеш); ґ) родові назви тварин: звір (збуджувати звіра), птах (ранній птах), птиця (велика птиця), риба (ні риба ні м’ясо). Найпомітніше місце в досліджуваній фразеосемантичній групі займають усталені вирази із фауносимволами на позначення свійських тварин (баран, вівця, корова, бик, віл, свиня, коза, кіт, собака та ін.). Щодо диких тварин, це назви, добре відомі в певній місцевості, певній групі людей. Деякі образи тварин з символічним значенням трапляються у фразеології часто, інші – лише в поодиноких випадках (павич, мураха, слимак, вуж). Це пов’язано, по-перше, з моносимволічністю тієї чи іншої фаунолексеми (ягня, ластівка, соловей, сорока, мураха, комар, вобла). По-друге, причина нечисленності фразеосемантичних гнізд полягає в тому, що деякі фауносимволи (лев, слон, крокодил, павич ) зорієнтовані на екзотичний денотат.

У третьому розділі  “Фауноназви як етнокультурні концепти в ідеографічному аспекті” звертаємося до наукової спадщини О.О.Потебні, зокрема до його трактування природи слова та образу. Учений неодноразово зазначав, що мова кожного народу виражає його національну самобутність. Разом з тим він наголошував на важливому значенні фольклору як етномовного та етнокультурного підґрунтя духовності народу. Навіть за наявності адекватного еквівалента в інших мовах окремі слова виступають національними символами, які мають особливе значення для  даного етносу, напр.: орел, сокіл, віл, лебідь, зозуля. Той самий денотат і відповідне слово можуть ставати в кожній мові лексичною одиницею різного значеннєвого потенціалу. Напр., в українській культурній традиції із лебедем, згадуваним вище, традиційно порівнюється козак і взагалі чоловік: Де йшла дівка да яриною, да ярина леліє, за нею іде козаченько, як лебідь біліє; Полинув наш лебідь білий у хмари, вже не знайде собі друга до пари. У росіян лебідь асоціюється передусім з дівчиною, нареченою, тому в пісенній традиції ця лексема виступає словоформою жіночого роду: “Глядь – поверх текучих вод лебедь белая плывет” (О.Пушкін).

Лексичні та інші мовні засоби передають специфічні для кожного етносу психоповедінкові архетипи, які в своїй сукупності відтворюють узагальнені риси національної “душі”. На думку багатьох дослідників, українська психічна структура вирізняється емоційно-почуттєвим характером, сентиментальністю, ліризмом. Принаймні за науковими джерелами можна констатувати, що “український світ” емоційніший порівняно з іншими. Про це свідчать численні мовні форми, зокрема пестливі, серед яких багато персоніфікованих, напр.: рибонька, рибчина, рибка; голубонько, голубочка, голубонька, голубок, голубчик, голубочок, голубчичок; ластівочка, ластівонька, ластів’ятко, ластовенятко; перепілонька, перепеличка, перепілочка та ін. Слова-образи як ключові одиниці фразеологічних зворотів і паремій відтворюють властиве народові світобачення, національний колорит, пов’язаний з гумором, іронією, іноді гротеском, напр.: боязливий, як заєць, блудливий, як кішка; мов спасівська муха, усім очі виїдає; не все котові Масниця; піймати куцого за хвіст; по шерсті собаці ім’я;  упасти (ускочити) в біду, як курка в борщ та багато інших.

Ментальність багато в чому визначає поведінку людини, соціальної групи, суспільства і не може не позначатися на характері мовних форм. Мовна картина світу, яку сприймає і якою живе людина, з одного боку, співвідноситься з мовною картиною етноспільноти, а з другого, – є індивідуальним продуктом самого мовця. Вбираючи в себе обидва види етнічного коду, колективного та індивідуального, вона виявляється в особливостях слововживання, характері семантичного наповнення мовних одиниць, експресивному їхньому забарвленні, що по-різному реалізуються в різних видах комунікації. При цьому такі особливості національного характеру, як любов до народної творчості, ревне збереження народних традицій, звичаїв, вірувань, своєрідність світосприйняття, не можуть не позначатися на мові залежно від сфер її функціонування, а отже й на формуванні етнолінгвістичних рис мовного вираження.

Здійснюємо спробу системного ідеографічного аналізу культурно-конотованих номінативних одиниць на прикладі слова-символу кінь.  Виявляємо значеннєві відтінки цієї фауноназви, а також особливості її вживання у сталих фольклорних мовних одиницях. У визначенні семантики слова та встановленні його концептосфери використовуємо методику, запропоновану польським ученим Є.Бартмінським. Вона полягає у зовнішньо-семантичній категоризації понять, які стоять за назвами, за принципом їхнього профілювання. Добре сформульоване визначення охоплює систематизовані дані щодо типових функцій мовної одиниці, її внутрішньої структури, позамовної віднесеності. Зокрема, на прикладі загальновживаної назви кінь демонструємо типову орієнтовну модель рубрикації, або профілювання, з використанням даних фольклорних джерел: поняттєва і лексико-семантична категорія, середовище проживання, лексичне гніздо, персоніфіковані фольклорні назви, традиційні фольклорні образи, зовнішній вигляд (масть, голова, грива, хвіст, великий/малий, спорядження, естетичне сприйняття), фізичні якості (сліпий/зрячий, старий/молодий, сильний/слабкий, здоровий/хворий, спритний/незграбний), відношення до інших тварин, поведінка (розумний/дурний, норовистий, полохливий, працьовитий/ледачий, швидкий/бистрий/повільний), відношення до людини (кінь/людина, кінь/полювання, догляд). Ідеографічний опис зазначеної лексеми дає можливість спостерігати, як, вступаючи в лексичні й синтагматичні відношення з іншими лексемами, слово кінь увиразнює своє символічне значення і сприяє фразеологізації словосполучення чи виразу: добрий кінь, гарний кінь, старий кінь, силуваний кінь, проханий кінь, чужий кінь, бути на коні, старий кінь борозни не псує, проханим конем не наробишся, доброго коня і в стайні куплять, гарним конем далеко не заїдеш та ін.  Цілісний ідеографічний опис українських фауноназв на матеріалі вживання їх у фольклорному мовленні подаємо в “Ідеографічному словнику українських фауноназв-етносимволів”, що додається до дисертації.

ВИСНОВКИ

1. Посередницька роль слова видається універсальною, бо через нього усвідомлюємо не лише поняття про той чи інший предмет, а й творчі потенції самої мови. Нове значення виникає на основі міфу-порівняння, нового узагальненого поняття, що постало в колективній свідомості мовців. Національно-культурний компонент лексичного значення слова є універсальним у цьому нашаруванні, породженому етнокультурною специфікою сприйняття реалії, яку воно позначає. Значення (зокрема й символічне) кожної лексичної одиниці зумовлюється її системним співвідношенням з іншими мовними одиницями на різних мовних рівнях. Ці відношення визначаються як поняттєвою природою лексеми, так і її місцем та роллю в мовній системі.

2. Сутність символу втілює в собі узагальнений образний смисл  предмета; його власний зміст, який його ж конструює і моделює;  його відображення, однак не пасивне, не мертве, а наділене силою самої дійсності;  його узагальнення, спільність, типовість; його закономірність у співвідношенні з іншими предметами; його впорядкованість, подану у вигляді загального принципу конструювання, тобто його внутрішньо-зовнішнє вираження; його невідокремлену структуру, заряджену низкою відповідних одиничних її проявів; його знак, який породжує численні та одиничні структури, позначувані ним у загальному вигляді як окремо дана ідейна образність; його знак, який перетворює різноманітні та протилежні один одному означувані одиниці в певним чином організовану цілість; його тотожність з означуваною ним ідейною образністю.

3. У народнопоетичній, індивідуально-авторській художніх системах символ як універсальне загальнофілософське поняття стає фактом відповідної словесно-художньої реальності. Він не затемнює реалізму відображення об’єктивних речей у людській свідомості, образного відтворення їх з огляду на дійсність. Навпаки, будь-яке відображення тільки й можливе з застосуванням ірраціональних і трансцендентних моментів. Однією з визначальних характеристик символу є його непряма співвіднесеність із конкретним денотатом. Тобто символ-номінант завжди вказує на об’єкт, явище, які мають переважно інший лексичний код і своєрідно вписуються в світ денотатів. Символізовані лексеми, що функціонують у фольклорі, становлять багату і складну систему, якій притаманні різні типи відношень: парадигматичні, синтагматичні, фразеотворчі. Парадигматичні відношення реалізуються на рівні ідеографічних мікрогруп – тематичних рядів і груп, семантичних полів. Саме у процесі ідеографічного аналізу найвиразніше виявляється суть символу – особливості його номінації,  значення,  експресивності. Остання виступає домінантою символічного значення не лише слова, але й стійкого словосполучення. Емотивна функція символу реалізується в акті комунікації. Контекст однаковою мірою сприяє реалізації як предметно-смислових, так і емоційно-експресивних потенцій слова. Смисл контексту (словосполучення, речення чи ширшого тексту) не дорівнює сумі значень лексичних  елементів, з яких він складається. Більше того, смисл  може віддалятися від значеня, навіть переходити в його протилежність. 

4. Становлення номінації поєднане зі знакоутворенням, а процес означення залежить від завдань відображення. Змінюючи модус, слово змінює не тільки свою значущість, а  й значущість тих компонентів, які утворюють його смислову структуру. Тому якісна визначеність буття внутрішньої форми слова щоразу інша. Властивість подвійної референції слів є основою формування безкінечного ряду висловлювань і підставою інтерпретувати будь-яку діяльність людини, охоплюючи широку гаму емоційних переживань, раціональних оцінок і чуттєво-образних уявлень. Основою зоофразеологізмів є такі типи вторинної номінації, як метафора та порівняння. Віднесеність переосмислених мовних форм до позначуваних властивостей лише на основі референції суб’єкта – носія властивостей або введенням додаткових засобів актуалізації призводить до синтаксичної зумовленості таких значень. Непряма віднесеність до позначуваних властивостей зближує предикативно-характеризувальні значення слів з фразеологічно зв’язаними, але специфічний спосіб опосередкованості перших є основою для виділення їх в особливий вид непрямо-похідних значень слів.

5. Концепти фауноназв, що є  водночас і результатом і засобом пізнання природи, хоч і не належать до центральних термінів культури, але є чи не найважливішими “працюючими” одиницями у площині “людина – природа”. Семантика ж лексем, що становлять лексико-семантичне поле назв тварин, відображає численні аспекти взаємодії людини з близькими або віддаленими, реальними або міфічними, видимими або уявними просторовими сферами. У досліджуваній фразеосемантичній групі фауносимволів найпомітніше місце займають усталені вирази з ключовими образами свійських тварин. Фразеосемантична група із символізованими назвами диких тварин, добре відомих у певній місцевості, певним групам людей, не така численна. Причому деякі образи тварин із символічним значенням трапляються лише в поодиноких випадках, що пояснюється, по-перше, моносимволічністю тієї чи іншої фаунолексеми (ягня, ластівка, соловей, сорока), а по-друге, тим, що деякі фауносимволи (лев, слон, крокодил, павич) зорієнтовані на екзотичний денотат.

6. Характерною рисою мовної системи казки є використання способу номінації, коли предмет не описується, а лише іменується. Разом з тим відбувається своєрідне “вміщення” світу в слово-образ. Семантика казкового образу підпорядкована загальнофольклорному принципу поступового звуження. Вона виконує важливу роль загального тла для ситуативних ознак дії, створюючи тим самим умови для синтезу реального та фантастичного. Тому мовні символи як особливий, асоціативно-образний спосіб розуміння та осмислення дійсності дають змогу оцінювати реалії через ту чи ту мовну модель, певний конкретний мовний образ.

7. З огляду на доцільність використання методу концептуального аналізу, досліджуючи значення слова, варто подавати схему дефініювання, специфічну для груп подібних концептів, тобто у проекції на певні тематичні групи слів. Ієрархія виявлених “фасет” для багатьох із таких груп є помітно відмінною від уніфікованої за родо-видовим принципом ієрархії ознак при компонентному аналізі. Лексеми тварина, звір, скотина, худоба, товар існують у семантичному полі, яке складається з низки підполів. Головною номінацією, яку використовують для позначення тварини як частини природи в українській мові, є, безперечно, лексема тварина. У цій самій функції, але рідше, виступають і лексеми звір, худоба. У контекстах, що відтворюють картину природи (особливо це стосується народних казок, приповідок), лексема тварина позначає одну з важливих реалій, яка відіграє велику етнокультурну роль. Функціонування лексем  скотина, товар, худоба у контексті досліджених матеріалів обмежене здебільшого збірним значенням “тварини, призначені на продаж”. Семасіологічний аналіз символізованих лексичних одиниць засвідчує їхню значеннєву автономність та позиційну (синтаксичну чи лексичну) закріпленість їхньої номінативної функції.