ЛЕКСИКА ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ БОГДАНА ЛЕПКОГО В КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОЛІТЕРАТУРНОЇ ТА СТИЛІСТИЧНОЇ НОРМИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розглянуто стан вивчення проблеми в сучасному мовознавстві, відзначено зв’язок теми дослідження з науковою проблематикою установи, описано джерельну базу, сформульовано об’єкт, мету і завдання, методи, наукову новизну роботи та особистий внесок автора, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації, зазначено кількість публікацій, що відображають основні результати дослідження.

У першому розділі "Теоретичні принципи дослідження словника історичної прози Богдана Лепкого" висвітлено розвиток історичного жанру в літературі Наддніпрянської України та Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст., з’ясовано передумови написання та розкрито тематику історичних повістей-романів, об’єднаних однією назвою "Мазепа".

За останнє п’ятдесятиліття ХХ ст. вивчення історичних романів про добу козацтва здійснено у працях Л.Г. Скрипник "Особливості мови і стилю української радянської художньо-історичної прози" (1958 р.) та В.А. Буди "Лінгвостилістика сучасного історичного роману про добу козацтва (60–90 рр. ХХ ст.)" (1998 р.).

Специфіка мови історичного роману полягає в тому, що, по-перше, письменник відтворює конкретно-історичну епоху, по-друге, стилізує мову своєї оповіді. Стилізація передбачає введення у тканину твору таких семантико-стилістичних мовних засобів, які б наближали оповідь до зображуваної доби, до певного діалектного чи соціального середовища.

Не тільки специфіка жанру історичної прози, але й тематика твору зумовлює звернення автора до тієї частини словникового складу, яка з сучасного погляду вийшла з активного вжитку і використовується лише у випадках відтворення минулого. Йдеться про такі лексичні засоби як історизми та архаїзми, що перебувають з погляду функціонування сучасної мови на її периферії. До цього часу в лінгвістиці немає одностайної думки про статус застарілих слів. Дослідники називають їх по-різному: матеріальні архаїзми (Л.А.Булаховський), лексичні історизми (І.К.Білодід), історизми, стилістичні архаїзми (Л.А.Булаховський, І.К.Білодід) та архаїзми. Сучасне тлумачення застарілої лексики пов’язане з розрізненням історизмів (позначають віджилі реалії) та архаїзмів (застарілі назви, що виступають синонімами до сучасних стилістично нейтральних слів). Стилістична функція книжних лексичних засобів залежить від співвідношення останніх з розмовною лексикою. Джерела розмовної лексики – це усна побутова мова, просторіччя, діалекти, соціальні та професійні жаргони. Мова історичного роману Б.Лепкого засвідчує використання розмовних лексичних засобів, кодифікованих сучасними словниками, з відповідними стилістичними ремарками – розм., рідко, діал.

У період ХІХ – початок ХХ ст. суспільно-політична і мовна ситуація в Східній та Західній Україні (державна роз’єднаність, неоднаковий статус української мови, різні міжмовні контакти і впливи) спричинили до формування двох варіантів української літературної мови – західноукраїнського та східноукраїнського. У нових суспільно-історичних умовах відбувалося зближення двох варіантів, формування багатодіалектної в своїй основі, але єдиної кодифікованої й уніфікованої української літературної мови.

Оскільки тетралогія "Мазепа" Б.Лепкого була створена на початку ХХ ст., у ній цілком природними є регіоналізми, вузьколокальні слова, які не закріпилися у подальшій мовній практиці й не потрапили до сучасних словників. Саме ця лексика, а також слова, що мають у загальномовному 11-томному словнику позначки іст., заст., розм., рідко, діал., стали об’єктом дисертаційного дослідження.

Богдан Лепкий відбивав у мові своїх творів риси південно-західних діалектів, що характеризуються строкатістю, подрібненістю. Цінність мови письменника, безперечно, полягає в широкому використанні здобутків західноукраїнської писемно-літературної практики, в авторському синтезі книжних і усно-розмовних лексичних одиниць.

У другому розділі "Структурно-семантична характеристика стилістично маркованої лексики" – три підрозділи.

Перший підрозділ "Книжна лексика" присвячено кількісному та якісному аналізові застарілої лексики, яка стилістично зумовлена мовною тканиною історичного твору.

Найчастіше історизми – засоби номінації реалій історичного минулого. Поряд з історизмами в досліджуваних текстах функціонує архаїчна лексика, яка сприймається як застаріла, стилістично маркована на тлі нейтральних мовних засобів. Архаїзми здебільшого є важливим засобом створення урочистості, піднесеності оповіді або виявляють ставлення зневаги, іронії та сарказму до зображуваного. Групу архаїчної лексики утворюють старослов’янізми, церковнослов’янізми та лексика староукраїнської мови.

Аналіз словникового складу досліджуваних повістей Богдана Лепкого обмежуємо розглядом найважливіших для жанру історичної прози лексичних груп – військової (батальної), адміністративної та суспільно-політичної, побутової (переважно історичної) лексики. Однією з найбільш чисельних тематичних підгруп є назви військових звань та посад. У повістях чітко розмежовуються звання та посади військовиків української та московської армій. У першій функціонує стара національна номенклатура: основною бойовою одиницею пішого та кінного війська був козак. Лексема січовик вказує на розрізнення бойових одиниць гетьманського війська і Запорізької Січі як самостійної військової організації, пор. у тексті: Козаки, зроду хоробрі, але невишколені і до послуху незвичні ("Не вбивай"); – Січовики – добрі молодці, а що буйні й не політичні, – Мручко на те, – ах, Боже ти мій, звідкіля їм політичності набраться? ("Полтава").

У творі вжито ряд слів-історизмів для позначення узагальненої назви військовиків: гайдук, гренадер, жовнір, москаль, рекрут. Щодо назви гренадер (фонетичні варіанти: гренадир, гренадієр, гранадієр), то вона є узагальненою для позначення і солдата, і офіцера. Керівна верхівка українського війська має традиційну назву старшина. Прикметники генеральний, гетьманський, полковий, сердюцький, сотенний утворюють складні найменування різних військових посад, напр.: – Кінець світа, ваша ясновельможності, – жалувалися полкові й сотенні старшини. – Поки ми терпітимем таку наругу? ("Мотря"). До найманих регулярних військ, які підпорядковувалися безпосередньо гетьманові й служили за плату, належали сердюки, компанійці, напр.: Виправлено передню сторожу, за нею під вечір рушили гетьманські вози, за ними сердюки й компанійці, а там і гетьманова карета переїхала і покотилася болотистою дорогою на північний схід ("Батурин"). У трилогії "Мазепа" засвідчено назви підрозділів козацького війська: комонний полк, компанійська сотня, охочекомонна сотня, охочекомонний відділ, сердюцький полк.

Диференціація московських зверхників відбувається через використання таких номінацій іншомовного походження: генерал, генерал-авдітор, генерал-поручник, капітан, капрал, майор, полковник, ротмістр, фельдмаршал, фельдфебель, штабс-капітан. Щодо вищих військових чинів у шведській армії автор використовує українську номінацію старшина, напр.: Королівські старшини мовчали ("Не вбивай").

До історичної військової лексики належать назви матеріальних баталiзмiв: зброї, предметів, знарядь для ведення війни. Широко представленi у творі лексеми на позначення зброї. Назва рушниця трапляється рiдко, оскiльки автор щоразу уточнює вид застосовуваної зброї, вживаючи номени iншомовного походження (аркебуз, мушкет, пiстоль, фузiя) i народнорозмовну (самопал). Зауважимо, що окремі назви видів зброї (шабля, меч) виконують у тексті не лише номінативну, а й образотворчу функцію. Вони стають основою творення художніх символів i порівнянь, напр.: Його [сотника Мручка] шабля вилася у воздусi, як блискавка, спадала на карки, як грім, підтинала ноги, як коса, то сичала, як гадина, то дзвонила, як дзвінок, – гостра, невблаганна, кривава ("Полтава").

Загалом військова лексика в історичних повістях Б.Лепкого виконує переважно номiнативну функцiю, називаючи реальнi денотати.

У складі тематичної групи "Адмiнiстративна i суспiльно-полiтична лексика" виділено такi лексичні пiдгрупи: суспiльно-полiтична, судочинства. Серед власне суспiльно-полiтичної лексики розрізняємо: 1) назви представникiв рiзних соцiальних верств суспiльства; 2) назви урядових осiб, їх титулiв i понять, пов'язаних з державним устроєм та управлiнням. Соціальна характеристика тогочасного суспільства пов’язана з такими номінаціями: 1) назви привiлейованої верхівки i прошарків вищого соціального стану: барин, боярство, граф, герцог, государ, дворянин, князь, курфюрст, пан, шляхта, шляхтич. Соцiальний статус пiдкреслюють епiтети-прикметники порфiроносний, потомственний, ходачковий, напр.: – Бачиш, я [гетьман] мiг пiсню свого життя вже давно увірвати, як власник величезних маєтків, як порфiроносний герцог, а я хочу доспівати її до краю ("Мотря"); 2) назви на означення осiб низького соцiального стану: мiщани, посадськi люди, посполитий люд, напр.: Орлик розказував про втрати, спричиненi походом i морозами, згадував, кiлько людей приблизно погибло в сутичках i кiлько лежить у лазаретах. Не забув i про міщан ("Полтава").

Лексика судочинства охоплює номiнацiї козацького судоустрою (вiйськовий канцелярист, генеральний писар, генеральний суддя, гетьманський канцелярист, канцелярський писар, писець, пiдканцелярист (у текстi форма – підканцелябрист)), назви установ (вiйськова канцелярiя, генеральна канцелярiя, канцелярiя, полкова канцелярiя, сенат), найменування суддi кримiнальних справ (лавник) та особи, яка позиває до суду (чолобитник).

Одну з найбiльших тематичних груп становить побутова лексика, до складу якої входить пiдгрупа найменувань старовинного одягу, взуття рiзних соцiальних верств тогочасного суспiльства. Це застарiла лексика на позначення: назв тканин та матерiалiв (адамашковий, кармазиновий, лудан, оксамит, шовк), назв поширеного довгополого верхнього одягу (жупан, каптан, кунтуш, свита), видiв кожухiв (байбарак), рiзновидiв свит (бурка, кобеняк, кобиняк, кирея), рiзновидiв чоловiчого верхнього (бекеша, чемерка), жiночого нагрудного (горсетка, корсетка) i нижнього поясного одягу (плахта), чоловiчого стегнового одягу (шаравари), iншого вбрання (кабатик, лiтник, роброн), жiночих головних уборiв (кораблик, очiпок, рантух, чiпчик, шоломик) та взуття (постоли, сап'янцi).

Розкішний одяг знаті детально виписано з характеристикою кольору (голубий, сiрий, темно-синьої краски, чорний, цвiтастий), вказiвкою на дорогу тканину (адамашкову, з дорогої парчi, оксамитний, парчевий, шовковий) i рiзноманiтне оздоблення (гаптований золотою травою, горностаями обшиту, горностаями  пiдбитiм, дорогi самоцвiти, з ґудзиками золотими, з жовтими оздобами, зi срiблом перетиканими вильотами, золотом гаптовану, золотом  перетканого, золотих шнурах), напр.: I тодi нiби оживали й мерехтiли, аж горiли, дорогi самоцвiти на старшинських спинках, на  ґузиках i золотих шнурах, котрими обшитi були їх контушi ("Батурин").  Часто вживаними у тексті є назви жіночого нагрудного (горсетка, корсетка) i нижнього поясного одягу (плахта). Назви жiночого вбрання представленi також лексемами лiтник i роброн, напр.: Накинула на своє звичайне вбрання довгий, сiрий  лiтник i сiла в коляску ("Не вбивай"); Вбрана була в кружева й  роброни, блестiла перлами й перстенями ("Батурин"). Серед застарілих з погляду сучасної загальнолітературної норми назв одягу, що конкретизують культурно-побутовий колорит доби та соцiальний стан персонажiв, переважають запозичення з європейських та тюрських мов.

Стилістичною нормою художньо-історичної оповіді зумовлена активність у творі старослов’янської лексики. Вона вiдтворює особливості книжної мови ("високого стилю") зображуваної доби (пiд час цитування офiцiйно-дiлових та історичних документiв), створює враження iсторичної правдивостi i достовiрностi розповiдей про певнi події, стилiзує ситуацiї офiцiйного спілкування. Формальними ознаками старослов’янських слів є їх фонетична будова: а)неповноголоснi звукосполучення ла, ра, ре: ангел-хранитель, власть, враг, врата, глас, древо, повновласть, храбрость, хрань; б) початковий є у словах єдиномишленнiсть, єдиноправдивий, єдинородний.

Показові словотвірні форманти старослов’янізмів: а) iменниковi закiнчення iє – беззаконiє, безобразiє, братолюбiє, високородiє, возмездiє, гоненiє, єдиномислiє, закланiє, званiє, з'яденіє, малосвятiє, многолiтствiє; б) iменниковий суфiкс -тель- – властитель, добродiтель, замiститель, побiдитель, создатель; в) дієприкметниковi суфiкси -яч-, -ящ-, -ущ-, -ющ-: животворячий, животворящий, живущий, iмiющий, творящий; г) префiкси во-, воз-: воцаритися, возглаголати, воззрiння,  возрадуватися; пре-, пред-: превратить, предасть, преподобний, прескорбний; iз-, iс-: iзбавити, ізбере, iзвергти, iзволити, iзгиби, iзживатися, iзiгнатися, iзпереду, iскушати, iсповiсти; ґ) структурний компонент складних слiв благо-: благовiстити, благообразний, благословення, благочестивий тощо.

Старослов'янiзми, вкрапленi у пряму й авторську мову, використовує Б.Лепкий з метою надання мовi твору iсторичного колориту. Цьому слугують уривки з iсторичних пам'яток (листів, офiцiйно-дiлових документів, унiверсалів).

У другому підрозділі "Усно-розмовні джерела" зосереджено увагу на народнорозмовних елементах літературної мови, зафіксованих у досліджуваних текстах і відбитих у загальномовних словниках. Історична тематика спонукала автора до використання із зображально-виражальною метою всіх лексичних ресурсів національної мови. Словник Б.Лепкого з погляду сучасної норми вирізняється активним використанням розмовної, рідковживаної та діалектної лексики. На рівні майже всіх частин мови виявлено лексичні одиниці, які зафіксовано в загальномовному словнику (СУМ в 11-ти т.) зі стилістичними ремарками розм., рідко, діал. У дисертації проаналізовано іменники, прикметники та дієслова, що належать до стилістично маркованої лексики.

Серед слів із ремаркою розм. переважають найменування за родом занять (доктор, мисливий),характером діяльності (шпиг, шпіон), рисами характеру, вдачею (білоручка, гульвіса, неприятель, пакісник, ревун), осіб жіночої статі за професією чоловіка (сотничиха). У складі виявленої розмовної лексики вирізняються іменники, які називають осіб та їх учинки, засвідчуючи зневагу, фамільярність (безштанько, живодер, лахмай, скупендряга, харциз, харцизяка) і лайливість (скотина, стерво). Експресивно-емоційні лексеми передають значеннєві відтінки зневаги, образи, докору, презирства, лайливості, обзивання; через них здійснюється влучна характеристика соціальних і психологічних типів людей.

Серед прикметників домінують такі, в яких ознаки предметів чи істот передано семантикою основи. Вони означають: а) особливості характеру, вдачі, інтелекту: згірший, лепський, понятливий, спосібний, характерний; б) фізичні, зовнішні ознаки істот, предметів тощо: годящий, оглашенний, плохий; в) ознаки предметів за безпосереднім фізичним враженням: копний, морозистий.

Стилістично марковані розмовні дієслова означають: а) фізичний стан: виздихати, відсапнути, засипляти; б) наростання ознаки: сатаніти, спаніти, хрупотіти; в) виявлення почуттів: звинятися, зрадитися; г) назви дії: відхукати, затулювати, слезити; ґ) пересування й переміщення: вернути, зближатися, причвалати; д) зневагу й образу: гризти, дразнити, зобижати, матіркувати, троюдити.

Аналіз розмовної лексики, яка охоплює широку гаму емоційних оцінок (від здрібніло-пестливих до зневажливо-іронічних, грубих), засвідчує, що автор використовує як лексеми, емоційність яких закладена в їхньому етимологічному значенні, так і лексеми (зокрема іменники і прикметники), емоційне забарвлення яких досягається формальними показниками розмовності – відповідними афіксами із семантикою здрібнілості, пестливості, згрубілості, зневажливості. Оцінність розмовної лексики посилюється у стилістичних фігурах ампліфікації, напр.: – Чого ж ви [козаки] стоїте, крикуни, бешкетники, ревуни безсоромні? ("Не вбивай").

До стилістично маркованої лексики належать рідковживані абстрактні іменники будучина, будучність, глупота, зазив, іритація, компромітація, лакомство, невзгодина, осолода, передсмак, скитальство, спочуття, а також іменникові номінації з виразним опредметненням процесу дії на зразок зазив, іритація, компромітація, передсмак, скитальство, спочуття. Пор. використання цих лексем у контексті: Наскучило песяче життя: утеча, скитальство, жах перед погонею ("Не вбивай"); Усміхнулася [Мотря], ніби дякуючи за спочуття ("Мотря").

Аналіз рідковживаної лексики показує, що до неї потрапили як лексеми з західноукраїнської писемно-літературної практики, зокрема із діалектів, так і елементи просторіччя. До перших належать: багра, будучина, будучність, звідомлення; самотний, святочний, схорований; відтрутити, віншувати, залляти. До просторічних зараховуємо такі: зводниця, лакомство, любовниця; городський, обидливий; дратися, накормити та ін..

Серед лексики на позначення абстрактних понять відзначаємо стилістично марковані засоби, частина яких, очевидно, орієнтована на слововживання західноукраїнської мовної практики і потрапила до загальномовного словника з позначкою діал. (ділання, заглада, колот, марниця, ошука, полегша,  хов, хосен).

Групу діалектизмів репрезентують прикметники, що означають: а) особливостi характеру, вдачi, iнтелекту i психiчного стану людини: гонорний, загарливий, недовiрчивий, робучий, статочний, напр.: – Але ж бо гетьман чоловiк статочний,  вiн, мабуть, знає, чим це пахне ("Полтава"); б) фiзичнi якостi людини або тварини: встеклий, хорий, хоробливий, храпливий, хрупкий, напр.: – Але мушу тобi, Василю, сказати, що вона [Мотря] хора й ледви чи пiзнасть тебе ("Мотря"); в) ознаки предметiв за їх зовнiшнiми особливостями: пiдраний, ховзкий, напр.: Мокре, зимне, як ховзка студена слизь, пхалося в чоботи, вдиралося за пазуху, залазило в душу ("Полтава").

Значно різноманітніша семантика діалектних дієслів на позначення: 1) розмови i мовлення: белендiти, вiвкати, гуторити; 2) бачення: дозирати, покмiтити; 3) фiзичного стану: гибнути; 4)фiзичного зусилля: мервити, потрутити, смарувати, струтити, трутити, тручати; 5)наростання i спад ознаки: приспорити, прозябати, уйнятися, цяпотiти; 6) виявлення почуттiв: врадуватися, падькатися; 7) взаємної дії i взаємозалежностi: лучити, перечитися, правуватися; 8)мiсцезнаходження: виховзнутися, герцювати, замешкувати, змiститися, розгоститися, спiчнути, шульнути; 9) захисту: вставлятися, уйматися; 10) звуковiдтворення: квичати, скоротати.

Бiльшiсть дiалектизмiв у досліджуваних текстах Б.Лепкого не потребують пояснення у словнику малозрозумілих слів, їх семантика прозора або розкривається в контекстi.

Кількісний аналiз усно-розмовних лексичних одиниць з iсторичної прози Богдана Лепкого, якi зафiксованi у Малорусько-нiмецькому словнику Є.Желехiвського i С.Недiльського, а також наявні в загальномовному словнику з позначками розм., рiдко, дiал., засвідчує таке співвідношення: розмовнi – 65,96%; рiдковживанi – 63,11%; дiалектизми – 68,04%. Такi спостереження дають змогу простежити стилістичну диференціацію слів у загальномовному сучасному словнику.

У третьому підрозділі "Не кодифікована у сучасних словниках лексика" простежено, як у СУМі відбито лексику, зафіксовану у Словнику Б. Грінченка, який на той час був найповнішою лексикографічною працею і охоплював українську лексику від І. Котляревського до 90-х років ХІХ століття. Словник Б.Лепкого з погляду сучасної норми вирiзняється активним використанням некодифiкованої лексики на рiвнi майже всiх частин мови.

У межах аналiзованої некодифiкованої лексики виокремлюємо низку слiв, зафiксованих у Словнику Б. Грiнченка, джерелом яких є Словник Є.Желехiвського i С.Недiльського: бзина, бутля, варга, видiл, горяч, запарi, зарiд та ін.. У Словнику за ред. Б.Грiнченка засвiдчено фонетичні варiанти, наявні в текстах Б.Лепкого: блеск, блинець, бодяк, бренiти, война, воробець, горiвка, дождатися, конець, коршма. Кодифiкацiя норми вiдбивала тенденцiю до зменшення числа варiантiв: простежується рух вiд бiльшої кiлькостi варіантів у Словнику Б.Грiнченка до меншої – у СУМi.

Серед некодифiкованих лексем виокремлюємо тi, що сприймаються як русизми (росiянiзми): воскресення, дочер, жизнь; бодрий, воздушний, довільний; обiдити, одолiти, окружати. Можливо, вживання їх у мовнiй практицi Б.Лепкого було спрямоване на те, щоб знайти словотвірну форму, фонетичний варіант, віддалений від співвідносних польських лексем.

Ідіолект Богдана Лепкого репрезентує певною мірою регіональний словник, характерний для кiнця ХIХ ст. Для письменника це була активна лексика, частина з якої зафiксована тiльки у Словнику Б. Грiнченка i не потрапила до СУМу, що створювався у другiй половинi ХХ ст. Часова вiддаленiсть текстiв Б.Лепкого вiд сучасного слововживання, безумовно, виявляється у вiдсутностi багатьох стилістично маркованих слiв у загальномовному словнику; деякi з них цiлком заслуговують на увагу i введення до реєстру.

У досліджуваних текстах Б.Лепкого серед стилістично маркованої лексики домінують іменники iз стилістичною ремаркою дiал. (55,25% або 121 слово) та не кодифіковані в СУМі іменники, зафіксовані в Словнику за ред. Б.Грiнченка (53,15% або 118 слів). Останні теж зараховуємо до стилістично маркованої лексики.

У висновках до другого розділу наголошено на тому, що книжні елементи (історизми, архаїзми) надають художній оповіді епічності, а усно-розмовні (розмовні, рідковживані, діалектні слова) вживаються для експресивно-емоційної характеристики людей, для відтворення реалістичних ситуацій.

Третій розділ "Позасловникові лексичні одиниці" має чотири підрозділи, які присвячено аналізові зафіксованих у історичній прозі Б.Лепкого фонетичних, морфологічних, словотвірних і комбінованих варіантів слів.

У першому підрозділі "Типи фонетичних варіантів" розглянуто назви, в яких зафіксовано звукові відмінності в зіставленні з нормативними словами. Живий процес чергування [о] та [е] з [і], що становить норму сучасної української літературної мови, знаходить вираження у формах, що відбивають інші фонетичні закономірності, зокрема збереження етимологічних [о] та [е] на місці літературного [і]. З цього погляду  можна виділити кілька позицій, а саме: повноголосні звукосполучення -оро-, -оло- (болот, роздорожжях); спільнокореневі слова, як-от: подлість (подло, подлого); погреб (погребець).

Іменники на означення опредметненої дії з суфіксом -енн- (вознесення, говорення) є фонетичними варіантами до літературно-нормативних (вознесіння, говоріння). Поширений голосний [о] у складі префіксів дієслів (відозвався, відослав, подломити). Фонетичну закономірність зміни [о], [е] в [і] в новому закритому складі набагато послідовніше засвоїли південно-західні говори. Це засвідчують віддієслівні іменники середнього роду вражіння, скомління, в яких літературно-нормативні відповідники зберегли голосний [е] в суфіксі -енн-: враження, скомлення. Перехід [о] в [і] у префіксах відбито у фонетичних варіантах, характерних для діалектної мови: недіспав (недіспані), пізвав, пірвана, післанництво.

До характерних фонетичних ознак належать також такі(у прикладах на другому місці подаємо літературну форму): 1) скорочення голосних у префіксах і коренях слів, тобто варіанти [Æ] – [о],[а],[у]: захочувала – заохочувала, незгоєну – незагоєну, цирклем – циркулем, шкарлущ – шкаралущ; 2) вставні голосні у префіксах і коренях слів, тобто варіанти [е],[о],[и] – [Æ]: бургомістер – бургомістр, бургомістор – бургомістр, з’єдинює – з’єднує,  опосадити – посадити.

У системі приголосних спостерігаємо такі явища: твердий приголосний [р] (вивірує, закракали (кракання), ратовання (ратуй, ратунку, ратуючи)); тверді сонорні приголосні, що відповідають м'яким у літературній мові (безпосередно, круглаве, незамужною, середновічна) і, навпаки, (баньочками, білюга, величньо); тверді кінцеві приголосні (блакит, вожд, молебен).

Зафіксовано лексеми з суфіксами, відмінними від суфіксів літературно нормативних слів, напр.: бублейщик (пор. бублейник), гарматчик (пор. гарматник), гніздюхів (пор. гніздюків), дернюга (пор. дернюка), кіннотчик (пор. кіннотник), маштарку (пор. маштарню), розвідчик (пор. розвідник).

Загалом обстежений лексичний матеріал дає підстави для окреслення причин виникнення фонетичних варіантів. Одні з них є продуктом історичного розвитку мови, інші відображають взаємодію літературної мови з діалектами або зумовлені різним ступенем акліматизації іншомовного слова в українській мові.

У другому підрозділі "Типи морфологічних варіантів" досліджено варіантність словоформ іменників, прикметників, дієслів та інших частин мови. У межах морфологічної варіантності розрізняємо родові і відмінкові варіанти. Варіанти форм граматичного роду охоплюють як власне українські, так і запозичені слова. Виявлені у тексті слова у формі чоловічого (олій, подруг, примар, пустомел, рапір) та жіночого роду (гардероба, каравана, маршрута, патруля, потопа, рецепта, фльота) відрізняються граматичним родом у сучасній літературній мові. Зафіксовані в текстах лексеми барилка, блакит, згарь, мебіль, полумінь, посуда, ризико засвідчують варіантність тогочасної літературно-писемної норми, напр.: – Надто велике ризико, це не хоробрість, а одчайдушність, авантюра ("Не вбивай"). Досліджувані морфологічні варіанти знаходять відбиття у зазначеному Словнику Є.Желехівського і С.Недільського: барила-барилка, каравана, мебель, олїй, полудне, посуд-посуда, потоп-потопа, фльота-фльотиля.

У досліджуваних текстах Б.Лепкого спостерігається варіювання флексій ­-а (-я) та -у (-ю) в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду, неусталеність у вживанні закінчень -и/-і в іменниках ІІІ відміни. Морфологічна варіантність слів охоплює тверду і м'яку групи відмінювання прикметників, ступені порівняння. У вживанні Б.Лепкий надає перевагу твердій групі прикметників (внутрішними, горішне, давний, задних, задної, зверхним).

Текст відбиває характерну сполучуваність числівників з іменниками на зразок: двох їздців, трьох бурсаків, чотирьох хлопців, п'ятьох козаків-молодиків, шістьох братів, напр.: Крізь поле в напрямі тої дороги, котрою посувався гетьманський ридван, скакало двох їздців ("Не вбивай").

Мові письменника притаманні такі морфологічні риси, які не були сприйняті в подальшому розвитку літературної мови як її норма, а здебільшого функціонували паралельно з основними загальновживаними формами.

У третьому підрозділі "Типи словотвірних варіантів" проаналізовано словотвірну варіантність серед іменників, прикметників, дієприкметників, дієслів та інших частин мови. Переважають суфіксальні варіанти (чоловічого i жіночого роду) на позначення особи та її характеристики. У групі іменників чоловічого роду розрізняємо: а) назви людей за заняттям та соціальним  становищем, в яких використано суфікси -ник-: сотенник (норм. сотник) та -ець- з ускладнювальним суфiксом -ов-: штабовець  (норм. штабник); б) утворення з суфіксом -чик- на позначення особи за характером дії: передатчик (норм. передавач), напр.: А може Мазепа переловив їх доноси, може, передатчики зрадили їх [Кочубеїв] і, замiсть до  царя, пiшли з листами до Мазепи? ("Не вбивай"); в) назви людей за фахом або якоюсь позитивною дією з використанням старослов'янського за походженням, малопродуктивного суфікса -тель-: добродiтель (норм. добродiйник), замiститель (норм. замісник);  г)  іменники з  суфіксами  -ак-,  -як-, -ець-, -єць-, -юх- на означення позитивних i негативних зовнішніх рис i особливостей характеру людей: смiшак (норм. смiхун), товстяк (норм. товстун), кровопiєць (норм. зневажл., рiдко кровопiй), хитрець (норм. хитрун, хитряк), сидюх (норм. сидень, сидун); ґ) іменники з суфіксами -ант-, -ач-, -ець- на означення назв осіб: суплiкант (норм. заст. суплікатор "той, хто подає супліку"), кермач (норм. керманич), однолiтець (норм. одноліток).

Утворені за законами аналогії, деякі варіанти відбивають особливості розмовної, діалектної мови. Вони розширюють можливості стилістичної норми української мови.

У досліджуваних текстах спостерігаємо варіанти якісних прикметників із словотвірним суфіксом -лив-: злудливий (норм. діал. злудний "оманливий"), невдячливий (норм. невдячний), недосяжливий (норм. недосяжний), непорушливий (норм. непорушний).

За допомогою суфiксiв -ав- (-яв-), -яст- утворено прикметники, що характеризують: 1)зовнiшнi якостi людини: нерухавий (норм. нерухомий), рухавий  (норм. рухливий); 2) зовнiшню iнтенсивну ознаку: кошлявий (норм. кошлатий), трав'ястий (норм. трав'яний, травистий, трав’янистий); 3) зовнiшнi ознаки предметiв: круглавий (норм. круглуватий, круглявий, круглястий); 4) ослаблену, зменшену ознаку: сивавий (норм. сивуватий, сивастий). Як варіанти до кодифікованих прикметників виступають прикметникові форми, утворені за допомогою  суфiксiв  -ов- (-ев-), -ськ-, -шн-: балевий (норм. бальний), неземський (норм. неземний), переломовий (норм. переломний), суботнiшнiй (норм. суботнiй), напр.: Орлик зрозумiв вагу моменту, пiзнав цiну цього переломового факту в своїм життю i в вiдношенню до великого гетьмана ("Не вбивай").

Серед словотвірних варіантних форм переважають якісні прикметники, значно менше присвійних. Наявні в досліджуваних текстах форми відсутні у сучасних словниках, а їхні словникові відповідники мають подекуди позначку діал. і рідко.

Зібраний фактичний матерiал показує, що серед позасловникових дієслiв, наявних у прозi Б.Лепкого, переважають дієслова недоконаного виду, а також минулого часу чоловiчого i жiночого роду в однинi й у множинi. Вони характеризуються синонiмiчною варiантнiстю афiксiв (префiкса,  суфiкса), наявнiстю чи вiдсутнiстю префiкса. Для  дієслiв показові суфiкси -ува- (-юва-): видивлювали (норм. видивляли), визволювали (норм. визволяли), виручував (норм. виручав), довiрював (норм. довiряв), догорював (норм. догорав, догоряв), догорювала (норм.  догорала,  догоряла), закрiпощували  (норм.  закрiпощали).  Очевидно,  форми  на   -ува-  (-юва-) відбивали стилiстично нейтральну норму, напр.: Гетьмани визволювали нас вiд ляхiв, а татар накликали ("Батурин"). Зафiксовано також вiдмiнні вiд сучасної норми дієслiвні форми iз суфiксами -а-, -и- замiсть -ува-: вiдпроваджали (норм. вiдпроваджували), грабити (норм. грабувати), продовжав (норм.  продовжував), продовжалася (норм. продовжувалася), розграбив (норм.  розграбував), супроводжав (норм. супроводжував), пор.: Старшини з жалем i  смутком вiдпроваджали його [гетьмана] очима ("Батурин"). Відрізняються від сучасних кодифікованих форм префіксальні дієслова, напр.: всне (норм. засне), вснув (норм. заснув), уснути (норм. заснути), достосуйся (норм. пристосуйся), заникають (норм. поникають).

Зафiксованi некодифіковані словотвірні варіанти засвiдчують нечiткiсть розмежування форм української та росiйської мов, нейтралізацію дiалектних i лiтературних норм, загалом відсутність словотвірного стандарту.

У четвертому підрозділі "Комбіновані варіанти" розглянуто варіанти, які об’єднують лiтературну i розмовну, лiтературну i дiалектну форми того самого слова, варіантне засвоєння iншомовних слiв. Певну роль тут вiдiграє й авторська (iндивiдуальна) мовотворчiсть.

У слововживанні Б.Лепкого зафіксовано фонетично-морфологiчнi, фонетично-деривацiйнi, морфолого-деривацiйнi варіанти. Фонетично-морфологiчні варiанти є наслiдком фонетичних i морфологічних змін у слові: ночею (норм. нiччю), печею (норм. пiччю), помочею (норм. помiччю). Значну за обсягом групу становлять такі фонетично-деривацiйнi варiанти: а) іменники середнього роду – бодяччя, будяччя (норм. будячиння), задовiлля (норм. задоволення); замужество (норм. розм. замужжя), кровопроливство (норм. кровопролиття), подружество (норм. подружжя), судейство (норм. суддiвство). Варiанти типу бодяччя, будяччя, задовiлля є показовими для розмовного стилю. Лексеми замужество, кровопроливство, подружество, судейство вiдбивають тогочасну книжно-писемну практику; б) iменники чоловiчого i жiночого роду – жрекиня (норм. жриця), страдалець (норм. страждальник), судеїха (норм. розм. суддиха), хахлачка (норм. заст., розм. хохлушка). Варіантність властива прикметникам, дієприкметникам і дієприслівникам, дієсловам і безособовим формам.

Для словотворення автора показове морфологічне варіювання: іменники на -ання,  -ення  корелюють з афiксальними i безсуфiксними iменниками і, навпаки, пор.: дрожання (норм. дрож), заклопотання (норм. заклопотанiсть), поведення (норм. поведiнка), поругання (норм. рiдко поруга), розгнуздання (норм. розгнузданiсть); зiвота (норм. розм. зiвання), морд (норм. мордування) та ін. Найбiльшу кількість комбiнованих варiантiв зафіксовано серед iменникiв, менше варіантів серед прикметникiв, дієприкметникiв i дієслiв.

У висновках до третього розділу наголошено, що у формуванні словотвірних видозмін немає закономірності чи регулярності. Буває важко визначити, до якої мови належать структурно-варіантні форми: переважають форми, в яких виявляються ознаки російської мови, але є й варiанти з наближенням до польської мови, скалькованi вислови. Варiанти відбивають також особливості індивідуального сприймання слів, зокрема запозичених.

На основі дослідження лексики історичної прози Б.Лепкого, зокрема структурно-семантичної характеристики стилістично маркованих слів, а також не зафіксованих у нормативних словниках лексичних одиниць, зроблено такі загальні висновки:

1. Мова історичної прози Богдана Лепкого відбила складний процес формування усталених літературних норм та уніфікації української  літературної мови. Роль письменника у виробленні літературної мови залежала від західноукраїнської писемної книжної практики, на якій позначився вплив, по-перше, старої української літературної мови, елементи якої сприймалися як "язичіє", по-друге, народних говорів, по-третє, польської, німецької, румунської мов.

2. Для історичної прози характерна взаємодія таких явищ як книжні і розмовні лексичні одиниці. Жанр історичної прози, індивідуальний стиль та мовне чуття письменника визначали міру співвідношення між ними.

3. У найменуваннях військових звань, посад, зброї, предметів, знарядь для ведення війни, назвах представників  різних соціальних верств суспільства, найменуваннях українського вбрання відтворюється історичний колорит, відбивається соціальна характеристика персонажів, загалом виявляється характерна ознака ідіостилю Б.Лепкого – тяжіння художньої оповіді до фактографізму.

4. Аналіз лексики історичної прози Б.Лепкого з погляду її кодифікованості у сучасних загальномовних словниках засвідчив, що Богдан Лепкий, увівши в українську літературу нові історичні теми, синтезував книжні, архаїчні, староукраїнські, іншомовні та говіркові лексичні засоби.

5. Діалектизми, використані в історичній прозі, не копіюють особливостей говірок, не диференціюють мовні партії персонажів, а зазнають стилістичного опрацювання в мові автора. Богдан Лепкий, відображаючи тодішній західноукраїнський  варіант літературної мови, стилізував його для художньої історичної оповіді, яка виявляє суттєві відмінності від мови соціально-побутової прози.

6. В ідіолекті Богдана Лепкого актуалізована лексика, яка не потрапила до 11-томного Словника української мови, хоч певна кількість її зафіксована у Словнику за ред. Б. Грінченка. Вона є показником зміни нормативного статусу слів у літературній українській мові другої половини  ХХ ст..

7. Досліджувані тексти Богдана Лепкого багаті на фонетичні, морфологічні, словотвірні варіанти. Варіантне оформлення лексем свідчить про невнормованість тогочасної літературної мови,  про хитання в писемній практиці, яка засвідчує складний процес формування  словника літературної мови, відображення в ньому "язичія", особливостей говіркової мови галицького Поділля – місця народження письменника,  полонізмів, русизмів тощо.

8. З погляду сучасної загальнолітературної норми лексика історичної прози Богдана Лепкого розподіляється між трьома групами: 1) загальновживана  нормативна лексика (ядро); 2)стилістично маркована лексика (периферійна); 3) слова, не кодифіковані сучасною літературною мовою.

Репрезентуючи західний варіант української літературної мови, тексти історичних повістей Богдана Лепкого становлять цінний мовно-історичний матеріал, свого роду лабораторію, в якій слова випробовувалися на тривалість життя у загальновживаній літературній мові, а також відбувалася естетизація їх у художньому стилі.