АНТРОПОНІМІЯ НИЖНЬОЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ В ЇЇ ІСТОРИЧНОМУ РОЗВИТКОВІ (НАДВЕЛИКОЛУЗЬКИЙ РЕГІОН) : Антропонимия Нижнего Приднепровья в ее историческом развитии (НАДВЕЛИКОЛУЗЬКИЙ РЕГИОН)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета й завдання роботи, визначаються її наукова новизна, теоретичне й практичне значення, методи дослідження, структура, наводяться відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Антропонімія Нижньої Наддніпрянщини як предмет лінгвістичного дослідження” – викладено основні теоретичні засади дослідження, розкрито основні здобутки української антропонімії, з’ясовано стан вивчення проблеми в науковій літературі. Розділ складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Теоретичні основи й джерела дослідження антропонімікону надвеликолузького регіону”, відзначається, що у формуванні антропонімії – найчисельнішої категорії ономастикону – крім загальних закономірностей, діє ще й чимало індивідуального, пов’язаного з людським фактором. Залучені в якості джерельної бази козацькі реєстри 1649 року, Архів Коша Нової Запорозької Січі засвідчили, що в складі козацтва були представники двох світових релігій-християнства та ісламу, кожна з яких розвивала власну іменотворчу традицію. Врахування цієї обставини дозволяє краще зрозуміти власне антропонімічну проблематику. Простеження розвитку антропонімів, зокрема прізвищ надвеликолузького регіону, стало можливим завдяки наявності пізніших джерел – історико-етнографічних записів Д.Яворницького, Я.Новицького і А.Скальковського, які фіксують значний антропонімійний матеріал досліджуваної території.

       У другому підрозділі “Історико-етнографічні відомості про надвеликолузький регіон у зв’язку з формуванням місцевого антропонімікону” наголошено, що  антропонімія надвеликолузького регіону, як і всієї України, формувалася в процесі складного історичного розвитку. Численні племена і народи за довгі століття свого перебування на території регіону залишили свої назви, пов’язані не тільки з природнокліматичними умовами і господарським побутом, але й з окремими  подіями. Історія Великого Лугу сама по собі складна й суперечлива. Мабуть, важко знайти інший такий регіон, який зазнав би впливу стількох міграційних хвиль, що спричинилися до корінних змін у політичному, соціально-економічному й культурному житті краю. Проте вони, як і зумовлена ними історична строкатість етнічних комплексів Нижньої Наддніпрянщини, не пішли в небуття, а знайшли відображення в мовних фактах, що часто накладалися на попередні, поступово пристосовуючи їх до нових мовних стосунків. Особливості заселення надвеликолузького регіону полягають у тому, що корінним населенням північної частини регіону були козаки, чисельність яких значно зменшилась після 1775 року. Більш пізнє заселення краю пояснюється приєднанням цієї території до Росії після російсько-турецьких війн. Запорозькі козаки, живучи в Січі без жінок і без нащадків та водночас щорічно, а часом і щоденно кількісно зменшуючись від воєн, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожного, хто приходив до них і брав на себе певні зобов’язання, необхідні для вступу в Січ. На Січі можна було зустріти представників різних народностей, вихідців чи не з цілого світу – українців, поляків, литовців, білорусів, великоросів, донців, болгар, волохів, чорногорців, турків, татар, євреїв, калмиків, німців, італійців, іспанців, англійців. Мотиви, що змушували багатьох шукати притулку на  Запорожжі, були різними: в Січ ішли люди “і з доброї волі і з неволі”, “з-під пана тікали”, хто натерпівся від тяглових повинностей, усі ображені й принижені за свою віру й народність.

       З історією козацтва й Запорозької Січі пов’язані яскраві сторінки боротьби українського народу проти турецько-татарської агресії. В долинах Дніпра та його притоків запорозькі козаки засновували свої поселення. Багато хуторів – зимівників знаходилось у Великому Лузі - території між Дніпром, верхньою й середньою течією ріки Кінської, у межах сучасного Запорізького, Кам’янсько-Дніпровського та Василівського районів. На цій території сталось чимало історичних подій, пов’язаних із діяльністю запорозьких козаків. Взагалі ж волелюбні  запорожці почували себе в хащах Великого Лугу, як у рідній домівці. Найбільше козаків оселилося у Великому Лузі 1775-го року, коли царизм зруйнував Запорозьку Січ. Московський уряд постійно утискував великолузьких козаків, побоюючись відродження Січі. Їхні землі роздавали придворним. Поряд із козацькими зимівниками осідали рекрути, селяни-кріпаки. Це призвело до виникнення в останній чверті ХVІІІ ст. на території сучасної Запорізької області нових міст і містечок. Сюди ж переселяли державних селян та переважну більшість козаків із слобідських полків. Переселенці осідали переважно на Лівобережжі України. Заселення регіону мало великий вплив на його суспільний устрій, на його економіку. Царський уряд роздавав землі Січі головним чином дворянам, офіцерам, козацькій старшині.  Дворяни переселяли у свої маєтки кріпаків із старих маєтків – це призводило  до  утворення поміщицьких  сіл на цій території ( кріпаки з Полтавщини та Чернігівщини ). Уряд, заселяючи регіон, створював тут і поселення менонітів. Поряд із колоністами-німцями, селились вихідці з Польщі, Сербії, Греції та Албанії. Великою була община євреїв. Інтенсивний початок колонізації території припадає на ІІ половину ХVІІІ ст. У зв’язку із притоком переселенців швидко зростала загальна кількість населення краю. Прибували сюди вислані сектанти-духобори, молокани, розкольники.

       У другій половині 70-х – початок 80-х років ХVІІІ ст. на території зруйнованої Запорозької Січі виникла велика кількість нових поселень. Більш інтенсивно заселялась спочатку північна частина Катеринославщини, до якої належали густонаселені райони Лівобережної України. На вільні землі самоправно переселялись селяни, міщани з густозаселених районів України. Одночасно царський уряд роздавав січові землі зі степами, плавнями, островами офіцерам, поміщикам, козацькій старшині.

Особливість заселення надвеликолузького регіону полягала в тому, що найдавнішим населенням північної частини регіону були запорозькі козаки, чисельність яких значно зменшилась після  1775 року. Більш пізнє олюднення краю пояснюється приєднанням цієї території до Росії після російсько-турецьких війн другої половини ХІХ ст. Запорожжя не знало кріпацького права, запровадженого тогочасною Російською державою, тому сюди тікали кріпаки. Поряд з українцями жили  росіяни, білоруси, поляки, серби, болгари, греки, вірмени, німці, євреї, татари, литовці, волохи. Усі вони були різних релігійних конфесій. На місці козацьких зимівників, хуторів, поселень виникали українські, російські, німецькі та інші поселення. Запорозький край на протязі багатьох століть був для втікачів-селян одним із найпривабливіших місць. Сюди переселялися державні селяни з українських губерній - Полтавської, Чернігівської, Харківської, Київської ,а також із російських: Смоленської, Орловської, Курської, Воронезької та інших. Крім того, на цій території були іноземні переселенці – меноніти, які дісталися з Прусії, та євреї. Переселення євреїв було пов’язане з “пригнобленістю” та скупченістю населення західних областей як України, так і Росії. 

Отже, заселення регіону проходило в декілька етапів. Першим етапом вважається заснування Січі і козацьких зимівників. Другим етапом була офіційна і стихійна колонізація після скасування Січі. Третім – початок XX ст., особливо період будівництва Дніпрогесу. В цей час уже до Запоріжжя приїздили тисячі представників різних національностей, що населяли колишній Радянський Союз. Безперечно, це впливало й на зміни в етнічному складі регіону. Четвертим етапом можна вважати період відновлення заводів та фабрик після Великої Вітчизняної війни. В цей час на відбудову підприємств також приїздили представники різних народів. П’ятим етапом можна вважати 90-ті роки ХХ ст., після перебудови. Саме в цей час етнічний склад надвеликолузького регіону поповнюється представниками вірменської, азербайджанської та туркменської народностей. Останні етапи також позначилися на етнічному складі мешканців регіону, зумовивши зміни в антропоніміконі місцевого населення. Усі ці зміни не могли не залишити своїх слідів в антропонімії надвеликолузького регіону.

В другому розділі “Семантико-структурні особливості прізвищ  надвеликолузького регіону в діахронічному плані” аналізується антропонімійна система надвеликолузького регіону, визначаються основні й другорядні способи та засоби ідентифікації особи, починаючи з кінця ХVІ ст. і до початку ХХІ ст. Розділ складається із семи підрозділів та чотирьох параграфів.

У першому підрозділі “Прізвища, утворені від особових власних імен” розглядаються апелятивні основи, відображені у прізвищах. Їх аналіз показує, що на території надвеликолузького регіону основами антропонімів виступали лексеми тих же семантичних груп, що й в українській антропонімії в цілому. Основним засобом ідентифікації особи на досліджуваній території були церковно-християнські імена: передовсім давньоєврейські, грецькі, латинські, меншою мірою слов’янські. Продуктивність мотивуючих імен залежала від популярності особового імені і від його варіантності. В активі творення цього типу прізвищевих назв перебуває низка формантів з різноманітним функціонально-семантичним навантаженням - від демінутивності до пейоративності Василега, Данько, Ясько, Григораш, Дмитрашко та ін.

 Аналіз апелятивних основ, відображених у прізвищах, засвідчує, що на території надвеликолузького регіону основами прізвищ виступали лексеми тих же семантичних груп, що й в українській антропонімії у цілому. Серед прізвищ цього типу виділяємо кілька підгруп за словотворчими формантами, а саме:       -енко (Василенко, Петренко), -евич, -ович (Денисович, Петрикович), -ук,     -юк (Костюк, Павлюк, Янюк), -ський, -зький, -цький (Гнатковський, Терешковський). Серед прізвищ, утворених від власних імен, можна виявити певну кількість власних назв представників інших народів. Носії цих імен, прізвиськ та прізвищ були чужинцями або ж ці антропоніми є суто мовними запозиченнями – Гасан, Ганжа, Каспер.

У другому підрозділі “Прізвища, утворені від етнічних і топонімічних назв” розглядаються українські родові прізвища, утворені від назви місця походження або попереднього проживання їх носіїв, – Волох, Чемерис, Гоцул. Твірною основою частини таких прізвищ могла послужити назва неконкретного населеного пункту, а етнонім, яким позначали розселену на цій території людність. Такі прізвища за часів своїх першоносіїв були прізвиськами і означали місце поселення першого жителя села, місце, де стоїть хата чи розташанова левада, город, нива, поле якогось власника, вказують на напрям заселення, переселення або місце, звідки прийшов мешканець. Аналізовані прізвища наочно ілюструють внутрішні міграційні процеси і тому є неоціненним джерелом для історичної демографії як надвеликолузького регіону, так і інших земель України. Різні класи топонімів (мікротопоніми, хороніми, ойконіми, катойконіми) різною мірою були використані для творення надвеликолузьких прізвищ : Полтавець, Каневець, Дніпровський, Каховський. 

Міжетнічні контакти українців з представниками інших етносів проходили то з більшою, то з більшою, то з меншою інтенсивністю на всій території України протягом останніх століть. Частина зайшлого населення в українському оточенні поступово українізувалася – Бессараб, Лях, Полулях, Полях, Чех, Мазур.

       У третьому підрозділі “Прізвища, утворені від назви постійного заняття” досліджуються прізвища, вмотивовані назвами професій, пов’язаних із специфікою краю, історією його заселення, а також своєрідністю лінгвальної дійсності останнього. Прізвища цієї групи відображають економічне та духовне життя його населення в минулому. Вони дозволяють скласти уявлення про тогочасні суспільні відносини й основні заняття населення надвеликолузького регіону – Воловик, Гончар, Коваль, Рибалка, Стадниченко, Чабан, Швачка.

       Дослідження складу прізвищ даної території показало, що велику кількість складають прізвища, які походять від апелятивів на позначення  релігії, або пов’язані з релігією семантично – Дьячков, Дяченко, Монах, Ігуменний, Гуменний, Протопоп, Прочан, Храмов та ін. В силу свого релігійного світовідчуття запорозькі козаки намагалися триматися якнайдалі від зрадників своєї віри, тому ці прізвиська, так тавро мусили носити їх нащадки – Перевертень, Перехрист. Поясненням цьому є християнські традиції, що вкорінилися в середовищі Запорозької Січі і згодом відобразилися у свідомості сучасної людини, позначуючись на всіх сферах мовотворчого процесу, включаючи розвиток антропонімікону.

Багато прізвищ Нижньої Наддніпрянщини, зокрема надвеликолузького регіону, пов’язані безпосередньо з козаччиною (військовою справою, назвивали представників козацької старшини та рядових козаків або є назвами зброї чи її елементів): Сотник, Гетьман, Козаченко, Левенець, Булат, Бунчук, Сокира, Сокирко та ін.

 В більшості випадків прізвисько виникало внаслідок того, що його перший носій справді належав до відповідного стану або мав певну професію. До наступних поколінь ця назва переходила як прізвище або в незмінному вигляді, або змінена за допомогою різних суфіксів (переважно патронімічних або зменшених чи згрубілих): Кравець, Кравчик, Солдаткін, Гетьманюк, Попик. Прізвища такого типу дають можливість уявити суспільне життя того часу надвеликолузького регіону.       

У четвертому підрозділі “Прізвища, утворені за індивідуальними ознаками перших носіїв” аналізуються прізвища, вмотивовані назвою характерної ознаки – тієї людини, якій вперше воно присвоювалося: Красулько, Чепурний, Горбач, Вергела, Задирака, Носаль, Шпетний. Багато місцевих корінних українських імен, а також прізвищ, що в дохристиянську добу були іменами, відкривають нам найдавніший і найрухливіший шар живої мови нашого родового ладу: Журило, Добрило, Шульга та ін. У створенні прізвиськ (прізвищ) беруться до уваги найбільш типові ознаки людей, їх фізичне й моральне обличчя; для вираження цих ознак із лексичного складу мови вибираються найвлучніші слова. Основою для створення прізвиськ (прізвищ) могла бути як позитивна, так і негативна ознака – Плаксієнко, Рева, Розум, Мудрак.

У п’ятому підрозділі “Прізвища особливої структури та семантики” подано антропоніми, що утворювалися від займенників, вигуків, а також деяких діалектних слів, відображаючи народне живе мовлення доби їх формування. Ми не знаємо причин , чому когось назвали саме так, а не інакше, але ці назви дозволяють нам зробити уявлення про матеріальну й духовну культуру в той період, коли родові прізвища ще не були зафіксовані документами, але в кожної людини, крім її імені, було якесь індивідуальне прізвисько. У цьому відношенні для нас пізнавальне значення мають не тільки ті прізвища, які утворилися за допомогою спеціальних словотворчих елементів, властивих для будови українських родових назв, - й ті, що постали внаслідок переосмислення загальних імен. Найпродуктивнішими у утворенні найменувань зазначеного типу виявилися імена та прізвиська, співвідносні з назвами флори та фауни (назви дерев, рослин, квітів, тварин, птахів, риб та комах) даного регіону та інших місцевостей- Верба, Калина, Ведмідь, Ворона. Оскільки значна кількість сучасних українських прізвищ кувалася у горнилі Запорозької Січі, то вони мають виразний характеристичний відтінок, відзначаються образністю та влучністю:  Борщ, Гакало, Вакало, Самограй, Тягнирядно та ін. Подібні прізвища засвідчують дотепність їх творців, особливості характеру українців.

У шостому підрозділі “Полісемантичні прізвища” аналізуються прізвища, в основу яких лягли колишні апелятиви, що або вийшли з ужитку, або функціонують у сучасній мові як застарілі: Бабак – “назва звірка” > “неповоротка, ледача людина”. В основі назви – метафора. За тими прізвищами, які мають апелятивні відповідники в сучасній український мові, можуть критися мотиви називання, які для нас уже втрачені.

У сьомому підрозділі “Прізвища іншомовного походження” розглядаються антропоніми, сформовані в інших мовних системах або утворені за допомогою українських словотворчих формантів від іншомовних коренів. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

 Проникненню іншомовних прізвищ в українську мову почалося дуже давно й продовжувалося то з більшою, то з меншою інтенсивністю на всій території України, але особливо активізувалося воно в часи козаччини. Серед надвеликолузьких прізвищ найбільше з-поміж запозичень - антропонімів тюркського походження – Гасан, Ганжа, Кизим, Кішай, Мурад, Солтан,  Чеберяк  та ін. Зрозуміло, що частина цих прізвищ виникла з прізвиськ на основі тюркськомовних слів, які були у повсякденному житі українців. Тому не всі слова можна вважати тюркізмами у точному розумінні цього слова, недивлячись на свою тюркську форму, вони з’явилися внаслідок номінаційних процесів, що мали місце в україномовному середовищі. Такими антропонімами є, наприклад, ті прізвиська запорожців, які виникли завдяки трансонімізації, тобто переходу оніма одного розряду в інший.

Другу в кількісному відношенні групу складають прізвища єврейського походження.  На Україні XVIII ст., переважно у містах, жила значна кількість євреїв. Серед них були торговці, орендарі, але основну масу становили ремісники. Утеча з міст багатих євреїв, які займали панівне становище в єврейських громадах (кагалах) і тримала рядових членів в ізоляції та нетерпимості до людей іншої віри, привела до певного ослаблення, замкнутості цих громад, що, зокрема, виявилося і в численних переходах у православну віру. Але жили на визволеній території України і євреї іудейської віри, які діяли разом із повставшим народом. Це пояснюється постійною взаємодією українського і єврейського народів –Лейба, Равикович, Рівкін, Шнейдер.

 Третя група – прізвища польського походження – Вербицька, Злотницький, Мацеевський, П’янтковська. Більшість прізвищ польського походження розміщені переважно на заході України, хоч деякі з них зустрічаються в цьому регіоні. Прізвища ці частково українізовані. На польське походження вказує: корінь слова, не вживаний в українській мові, або фонетичні особливості.

  Чимало прізвищ, поширених на досліджуваній території, не піддаються витлумаченню на власне слов’янському ґрунті, але легко й переконливо вмотивовуються твірними основами з санскриту. У народній пам’яті українців, очевидно, збереглася згадка про те, що рахмани-брахмани живуть на півдні, біля Чорного моря. Саме тут упродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н.е., існувала колись Боспорська держава, до якої входили численні сіндо-меотські, тобто індоарійські племена. Частина яких у ІІ тисячолітті до нової ери вирушила до Індії, а частина лишилася, взявши участь в етногенезі балтійських і слов’янських народів. Санскрит допомагає по-новому поглянути на деякі українські реалії, скажімо, на ті ж імена й прізвища. Це пояснюється споконвічними взаєминами пращурів українського народу з індоарійцями – Гупал, Кришнено, Рахман, Рохман, Шудра та ін.

Складні суспільно-політичні обставини, в яких перебував надвеликолузький регіон протягом кількох століть, не могли не залишити слідів і в антропоніміці цього краю. Поява прізвищ іншомовного походження в українській антропонімії пояснюється кількома причинами: по-перше, це асиміляція чужинців серед корінного населення; а по-друге, свідоме перекручення українських прізвищ (здебільшого на російський лад) при їх реєстрації представниками урядових органів.