АКСІОЛОГІЧНА ЛЕКСИКА І ФРАЗЕОЛОГІЯ ХУДОЖНЬО-ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ВИСТУПІВ 90-х років ХХ століття

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, сформульовано мету й завдання дисертаційного дослідження, визначено наукову новизну роботи, окреслено теоретичне та практичне значення одержаних результатів та форми їх апробації.

У першому розділі – “Художньо-публіцистичний підстиль у структурі публіцистичного стилю та його жанрові різновиди” – визначається специфіка  художньо-публіцистичного підстилю, зокрема розглядаються основні ознаки, сфера використання та мовностилістичні засоби, жанрова система художньої публіцистики та основні характеристики її усних та писемних жанрів.

Художньо-публіцистичний підстиль публіцистичного стилю поєднує в собі  риси художнього і публіцистичного стилів. Від публіцистичного стилю  цей підстиль успадкував політичну спрямованість  і гостроту, злободенність, логіко-раціональну систему дослідження світу, а від художньої літератури – моделі образних систем і образну стильову структуру. Поєднання цих ознак  дає можливість активніше, дієвіше впливати на читацьку, слухацьку аудиторію, ніж інші різновиди публіцистики.

Виділення художньо-публіцистичного підстилю спирається як на екстралінгвістичні фактори, так і на інтралінгвістичні. Художня публіцистика залежить від таких екстралінгвістичних факторів: 1) комунікативна сфера суспільної діяльності, 2) орієнтація повідомлення на певного адресата, 3) цільова настанова мовного спілкування, 4) обставини і умови комунікативної діяльності, 5) предмет мовлення і предметне оточення, 6) кількість учасників мовного спілкування.

Екстралінгвістичні фактори невіддільні від лінгвістичних, які належать до внутрішніх властивостей публіцистичного стилю, художньо-публіцистичного підстилю зокрема, і  відображають специфіку використання загальномовної норми саме в певній сфері суспільної діяльності: 1) форма мовного спілкування – усна і писемна, яка зумовлює жанри: усні – доповідь, дискусійний виступ  тощо, писемні – нарис, фейлетон, памфлет, 2) основний тип мовлення і композиційно-мовні форми (монолог, діалог, полілог тощо), 3) особливості композиції тексту: лінійна (вступ (зачин), головна частина (виклад), кінцівка (висновки)) чи радіальна, 4) ознаки стилю, 5) специфічне використання мовних засобів різних рівнів у межах художньо-публіцистичного підстилю та його жанрів.

Художньо-публіцистичні жанри поділяються на усні (парламентський, передвиборчий, партійний і пам’ятний виступи письменників-публіцистів на з’їздах, конгресах, форумах, конференціях, у парламенті тощо) та писемні (нарис, фейлетон, памфлет), які  відзначаються синкретизмом елементів публіцистики і художньої літератури, причому в кожному жанрі співвідношення цих елементів різне: в одних переважає публіцистичне начало, а в інших – художнє. Жанрові різновиди  характеризуються різноманітністю тем, що хвилюють суспільство. Зокрема,  українська художня публіцистика останнього десятиліття ХХ століття присвячена темі здобуття незалежності Україною, проблемам формування економічного, політичного та культурного устрою держави, вирішенню питань, пов’язаних з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС тощо. Вибір теми та жанрової форми  зумовлені спрямованістю художньої публіцистики на широку аудиторію.

Сучасна українська художня публіцистика є сферою інтерпретативного коментаря, в якому досить виразно проявляється суб’єктивний комунікативний намір мовленнєвого суб’єкта і відповідний спосіб концептуалізації дійсності. Саме художньо-публіцистичний підстиль як ідеологізований критичний дискурс сприяє актуалізації загальноприйнятої  етичної норми у зв’язку з протиставленням полярних ціннісних ідеологічних позицій опонентів. Оскільки опозиції ідей, які відображають суспільні інтереси, мають ціннісний характер, схильність автора ідеологізованого дискурсу до сповідуваних ідеологічних принципів реалізується в негативнооцінних або позитивнооцінних характеристиках опонента – представника  іншого ідейного табору.

Оцінка, експліцитно чи імпліцитно виражена в художньо-публіцистичних текстах, виступає сигналом оцінної інформації. Оцінна інформація є структурно, функціонально та семантично дискретною і трактується  в дисертаційному дослідженні як необхідна ланка, здатна забезпечити прагматичний ефект повідомлення. Здатність оцінки модифікувати аксіологічний рівень  художньо-публіцистичного повідомлення (виражати відповідність чи невідповідність нормі певних якостей об’єкта мовлення), прагматично-комунікативний рівень (активізувати комунікативного реципієнта) зумовлює трактування її як обов’язкового компонента  концептуальної структури аксіологічно-переконувальних текстів, до яких  належать як писемні, так і усні жанри художньої публіцистики. Тому визначення лінгвістичної специфіки художньо-публіцистичного тексту передбачає аналіз мовленнєвої фіксації оцінки та її функціонально-прагматичних особливостей у тексті, а саме на лексичному та фразеологічному рівнях.

У  другому розділі – “Особливості семантики та функціонування аксіологічної лексики і фразеології в художньо-публіцистичних виступах  сучасних письменників” – обґрунтовується  категорія оцінки в ракурсі сучасних лінгвістичних теорій, висвітлюються основні тенденції семантичного розвитку аксіологічних значень іменникових та  дієслівних лексем.

У сучасній українській лінгвістиці оцінка розглядається як  засіб  вираження інформації про певну цінність предметів та явищ з погляду відповідності чи невідповідності вимогам, інтересам, смакам мовця, спосіб передачі його  ціннісного  ставлення Вона  має об’єктивно-суб’єктивний характер, тобто втілює суб’єктивні уявлення про об’єктивний світ, і залежить від часу, в який вона створюється, автора мовлення, що висловлює через оцінку свої думки, почуття, смаки, соціально детермінованих норм, світосприйняття, світовідчуття, соціальних інтересів, моди, престижу тощо. Аксіологічний компонент лексичної семантики не є постійним. На кожному етапі розвитку мови він зазнає змін, відповідно до рівня матеріальної та духовної культури суспільства.

 Основу оцінної структури створюють такі експліцитні компоненти: суб’єкт оцінки, який може бути  або окремим індивідом, або частиною соціуму чи соціумом в цілому, з позиції якого і висловлюється оцінка, власне оцінка (оцінний предикат), об’єкт оцінки, тобто предмет, явище чи особа об’єктивної дійсності, предмет оцінки (співбесідник), оцінна шкала, яка виступає у вигляді предметної шкали з зонами позитивного, нейтрального чи негативного, та стереотип, що сприймається в даній мовній культурі як семіотично значущий еталон або зразок норми, який характеризується стійкістю, тривалістю та національною специфічністю   (В.Н.Телія). Оцінка як  семантичний компонент слова – це  закріплене у семантичній структурі слова оцінне значення, яке виражає ставлення мовного колективу або окремого індивіда до співвіднесеного зі словом поняття або предмета за схемою: добре/погане, схвальне/несхвальне, позитивне/негативне, корисне/шкідливе тощо.

У лексиці оцінка об’єктів  виражається через семантику слів і словосполучень. Слово  не тільки має граматичне та лексичне  значення, воно  одночасно виражає оцінку суб’єкта.  Отже, оцінка, тобто аксіологічне значення, входить до складу семантичної структури лексичної одиниці і є оцінним компонентом семантики слова чи словосполучення. У мові лексичні засоби представлено  граматичними одиницями, які належать до різних частин мови, однак основними є іменники та дієслова, тому  у реферованій роботі  проведено  дослідження іменників та дієслів як важливих засобів реалізації категорії оцінки в структурі художньо-публіцистичного виступу.  Для здійснення  цього завдання  проводиться аналіз  основних типів лексем, у структурі яких є або  може виникнути аксіологічний компонент, а також пояснення мотивації  таких аксіологічних змін, визначення концептуальних сфер аксіологічних неосемантів, виявлення взаємодії  концептуальної й аксіологічної  картин світу, відтворення цієї взаємодії у мовній картині світу сучасного українського соціуму. 

Асоціативний характер деривативної взаємодії концептів у процесі аксіологічної номінації дав можливість виділити в роботі типи найменувань як певні асоціативно-тематичні поля, що поєднують іменники за  спільністю їх тематичних (семантичних) ознак. У процесах  аксіологічної номінації в художньо-публіцистичних виступах сучасних українських письменників були використані іменники з різних асоціативно-тематичних полів: “людина і суспільство”, “культова сфера”, “суспільні взаємини людей”, “державні політичні органи”.

Виділяються серед оцінних  прагмем  іменники, що вказують на особу і дають їй позитивну чи негативну характеристику за її професійною діяльністю, поведінковими характеристиками, суспільними поглядами тощо. Серед таких лексем значну групу  становлять іменники, які визначають: 1) політичну сферу діяльності людини (Я певен, що ми цю конкуренцію витримаємо, лише треба нам трохи відсапатися, підлікуватися, але не під наглядом і орудою отих самих озброєних до зубів імперських демократів, які найбільше в світі бояться нашого одужання (І.Драч)),  2) соціальне становище або походження людини (... пора сказати правду про найлицемірнішу комуністичну демократію, про поневолену Україну, про розтоптану нашу мову, про колгоспних і заводських рабів, про все, що назбиралося в наших душах  за часи фальшивої покори  (Д.Павличко)), 3) здібності та поведінкові характеристики людини (Десять років тому Володимир Яворівський – наш рухівський златоуст – приголомшив нас запитанням: “І що ж ми за народ такий?!..”   (І.Драч)), 4)професію та рід занять людини (А в Києві “бізнесмени” купують в магазині ящик горілки і тут же під магазином перепродують цю горілку втридорога  (В.Яворівський)),       5) національну та територіальну приналежність людини (Геній Лесі Українки затерп у кігтях імперії, котра ніколи не допускала, щоб магістралі духу проходили через її “западные губернии”. Там повинна була бути глушина. Тубільці не можуть мати генія  (Л.Костенко)), 6) якості людини – фізичні, психічні,  емоційні, інтелектуальні, розумові (Тож знову вчитаймося в Шевченка. Скільки було після нього розумників, аж до наших днів, які перекручували ту історію, кому в який бік потрібно   (Ю.Мушкетик)).

Приклади аксіологічного переосмислення спостерігаються  і в асоціативно-тематичному полі “Культова сфера”, хоча воно представлене значно меншою кількістю лексем. Іменники-прагмеми, що належать до культової лексики,  активно переміщаються в розряд  оцінної загальновживаної лексики (Ф.С.Бацевич, Т.А.Космеда). Наприклад: спаситель (за християнським віровченням,  це засновник християнства, що врятував людство, своєю смертю перейняв на себе людські гріхи) – внаслідок іронічного переосмислення так стали називати людину, що намагається показати себе не такою, як вона є:  В ім’я збереження великої російської імперії кремлівські диктатори й магістри оголосили себе спасителями   людства, одягнули комуністичну  машкару подібно до середньовічного ката, який ховав обличчя при виконанні своєї кривавої служби  (Д.Павличко).

Демократичні зміни в Україні вплинули на ціннісні орієнтації суспільства. Центр уваги змістився на події суспільного життя, особливості формування нової державності країни. Ці зміни відображаються в мові представників певного соціуму, в найменуваннях соціальних, суспільних подій, вчинків, поведінки і складають асоціативно-тематичне поле “Характер суспільних взаємин людей”. До цього поля зараховуємо іменники на позначення:  психологічного впливу на людину чи певну суспільну структуру (Про те, якої ми держави хочемо, було предосить звернень, розмов, заяв, програм, пленумів... Результати, як бачимо, реакції – зворотні. І досить лукавств, досить загравань, досить фразеології  (П.Мовчан)),  характеристики поведінки людей у суспільстві (Нам, письменникам, найперше випадає думати й передумувати всю ситуацію ... як об'єднати й згуртувати народ, як не допустити до міжнаціональних веремій  (Ю.Мушкетик)), дій людини  - формування суспільства  (Метою КПРС була русифікація, створення безнаціональної  нації, викорчовування національних почувань...   (Д.Павличко)).

Аксіологічні лексеми асоціативно-тематичного поля “Державні політичні органи” характеризують з позицій соціуму політичну владу та політичні органи країни і є переважно пейоративними: Наш уряд – це перевалочна контора центру, яка має право розпоряджатися лише п'ятьма відсотками своєї продукції  (В.Яворівський)).

Високий ступінь продуктивності аксіологічного найменування спостерігається при повторному використанні лексеми для означення нового поняття, тобто при метафоричній аксіологічній номінації, зокрема при взаємодії компонентів у межах однієї концептосфери, наприклад,  антропосфери (чарівник,  живописець, різьбяр, денщик, могильник, гробокопатель, погребар, пігмей, хуторянин). Так, на основі уявлень про людину, яка приваблює чим-небудь, для вираження позитивної оцінки, що сформувалась, вживається лексема чарівник:  Є  люди, про яких кажуть: господар життя. А Параджанов – чарівник життя  (І.Драч).

Особливе місце у системі метафоричної номінації  належить оцінним іменникам – назвам тварин (зоонімам): вовк, вівця, слон,  орел, соловей,  яструб, індик, жук. Наприклад, іменник вовк позначає тварину, “хижака родини собачих”, але внаслідок використання цієї лексеми з оцінною метою, характеризуючи об’єкт за діяльністю та поведінкою, вона переносить негативний компонент на антропосферу: ... прийде час – робітники й селяни збагнуть, що перебудова, запропонована лідером КПРС, була нічим іншим, як переодяганням самодержавного вовка у вивернутий  догори вовною кожух серед отари наївних овець  (Д.Павличко). Іменник вівця стає оцінним зооморфом, реалізуючи такі асоціативні ознаки, як “наївність”, “покірність”, “лякливість”, переносячи ці риси із стереотипних характеристик  самої тварини на антропосферу.

Аксіологічні концепти, що актуалізуються в метафорах, досить часто спостерігаються в семантичній зоні назв рослин (фітонімів): кукіль, квітка, джунглі. Зокрема, іменник  кукіль вживається із значенням “бур’ян родини гвоздикових із темно-рожевими, зрідка білими квітками й отруйним насінням”, оцінне перенесення відбувається за подібністю функцій, а саме “шкідливості” і має негативне забарвлення: Було б прикро, коли б ми прискіпливо ставили одне одному на карб кожен прорахунок, давали їм нашаровуватися і сіяли кукіль особистої недовіри і підозри  (І.Драч).

Особливу групу оцінних найменувань складають іменники, що є аксіологічними переосмисленнями назв міфічних божеств та істот: монстр, мумія, кентавр, мамона, велет. Наприклад, прагмема кентавр (у грецькій міфології – істота з кінським тулубом і людською головою та грудьми)  означає талановитих людей, яких залишились одиниці:  Мистецтво – це останній острів “Свободи” – казав Олесь Гончар у своєму романі “Собор”. З того останнього острова Свободи виступають літературо-політики чи політико-літератори. Такі собі кентаври  (І.Драч).

Процес аксіологічних переосмислень від власних імен є також продуктивним засобом вираження оцінного ставлення суб’єкта  мовлення до об’єкта оцінки у художньо-публіцистичних виступах українських письменників. Художня публіцистика переважно фіксує явища заміни прямої назви власною, запозиченою з міфології, історії чи літератури: Орфей, Геракл, Кайдаш, Ганжа Андибер, брати Половці, Термінатор, Столипін, Берія. Наприклад, внаслідок оцінки несхвальних з морально-етичного погляду вчинків людей,  відбулося  метафоричне аксіологічне переосмислення  лексичного словосполучення брати Половці, запозиченого з відомого твору Юрія Яновського “Вершники”: Сьогодні, коли ми оглядаємося і думаємо: за що ж ці брати Половці рубали один одного?  (В.Яворівський).

Кількісно меншими є  групи  прагмем на позначення географічних  та астрономічних понять (Метеором вривався він у затхлу атмосферу підневільного мистецтва, збурюючи його пригладжену поверхню  (І.Дзюба)), дискретних  предметів (Це було фатальне марнотратство Системи, де людина залишалася гвинтиком, а народ – нерахованим стадом  (В.Яворівський)).

Значна група оцінних іменників, зафіксована в текстах художньо-публіцистичних виступів, виникла внаслідок метафоричного аксіологічного перенесення назв природних явищ. Такі прагмеми  стосуються не окремого індивіда, а суспільства в цілому, й різнобічно характеризують його шляхом метафоричних переносів, позначаючи позитивною чи негативною оцінкою: Минуле п'ятиріччя важливе ще й тим, що в оцьому скресанні, в оцьому пробудженні прояснилися постаті самих митців... (Ю.Мушкетик).

Серед іменникових прагмем, виокремлених у текстах  сучасних українських художньо-публіцистичних виступів, продуктивними є  терміни,  які шляхом аксіологічної метафоризації поширюються на антропосферу і стосуються не конкретної особи, а  суспільних процесів чи домінуючої суспільної ідеології: Ідеологію нашої державності принизливо називають  націоналістичним чадом  (Д.Павличко).

Значний аксіологічний потенціал  мають лексеми, представлені дієсловами. Оцінна дієслівна лексика, зафіксована в текстах художньо-публіцистичних виступів сучасних українських письменників, за денотативним компонентом  поділяється на предикати діяльності (фізична, інтелектуальна, психічна, соціальна діяльність) та комунікативно значущі (предикати виявляння, тривання, функціонування). Однак аксіологічна дієслівна лексика  неоднорідна за набуттям оцінної семи у значенні одиниці, що й дає підстави виділити дві групи дієслів: 1) дієслова інгерентної оцінки, 2) дієслова адгерентної оцінки.

Дієслівні прагмеми інгерентної оцінки у сучасній українській художній публіцистиці представлені негативнооцінними предикатами фізичної (пожирати, профітькати), інтелектуальної (галасувати, буркотіти, гризтися), психічної (гудити, таврувати, роз’ятрювати), соціальної (мордувати, терзати, жебрати, цькувати) діяльності і комунікативно значущими предикатами на позначення буття (воскреснути, засвітитися), тривання (товктися, двигтіти) і функціонування (наперти, нагребти, вирватися), серед яких зафіксовано як  негативно-, так і позитивнооцінні одиниці.

Дієслова, які у певному контекстному оточенні виконують роль дієслів-оцінок, відтворюючи різноманітні оцінні асоціації у конкретних випадках вживання слова у художньо-публіцистичному виступі, виражають адгерентну (контекстуальну) оцінку. Аналіз прикладів уживання таких дієслівних прагмем на матеріалі конкретних художньо-публіцистичних текстів показав, що в цій групі переважають комунікативно  значущі предикати (розвогнюватися, породити,  наректи, загнуздати, освіжити), хоча зафіксовано і предикати діяльності (причаїтися, царствувати).

У проаналізованих текстах типовим є  використання  метафоричних дієслівних прагмем, оцінність яких виявляється в контексті.  Суб’єктивний чинник такої оцінки сприяє активізації імпліцитних “резервних” сем, інколи трансформуючи і модифікуючи їх у якісно нові семантичні відтінки. Наприклад: Ми ж бо  знаємо, скільки було поламано творчих доль, скільки знівечено, підтято... (Ю.Мушкетик). Реалізації  аксіологічних метафоричних значень сприяють лінгвістичні сенсибілізатори, тобто інші мовні  прагмеми, які інтенсифікують ступінь прагматичної сили дієслівної лексеми за рахунок контактного чи дистантного зв’язку з ними. Сенсибілізаторами дієслівної метафори у художній публіцистиці є прикметники та аксіологічно визначальні іменники, залежні від дієслова: Нас випустили ще на одне пекельне коло. Ідемо. Висотуємо свій творчий потенціал  (Л.Костенко).

Лексична система художньо-публіцистичного мовлення постійно поповнюється і оновлюється. Порівняльний аналіз, використаний при дослідженні семантичної структури оцінних дієслівних лексем, вжитих у  художньо-публіцистичних виступах, свідчить про  появу і утвердження нових значень і відтінків значень таких дієслів. Наприклад, на основі  первісних, основних значень лексеми буксувати – “обертатися, ковзаючись на місці (про колеса) // стояти на місці, не рухатися на місці (про машину)”  [СУМ, І, 253]  – у межах творчої практики сучасних українських майстрів слова виникло переносне, не засвідчене у словнику значення, яке, на нашу думку, може мати таке формулювання: “зупинятися в розвитку”:  Стан суспільства у нас ненормальний. Літературний процес буксує  (Л.Костенко).

Продуктивними засобами  вираження категорії оцінки є фразеологічні звороти, які мають  соціально усвідомлену оцінку, що передбачає єдність раціонально-понятійного та емоційно-експресивного начал і є важливим засобом побудови художньо-публіцистичного тексту. В основі оцінного (мейоративного чи пейоративного) значення фразеологізмів знаходяться конкретні концепти дійсності, які оцінюються з погляду їх корисності чи шкідливості для людини.

Концепт як  комплекс культурно зумовлених уявлень про предмет (А.Вежбицька), фрагмент знання, досвід особистості, що включає як мовну, так і позамовну інформацію (О.Селиванова),  підлягає концептуальному аналізу, який охоплює весь обсяг семантичних ознак і всю множину конотацій. В українській художній публіцистиці концепт є образною формою вираження властивостей людини чи предмета та їх оцінки  певною реалією, вагомою з погляду соціокультурного досвіду. У складі фразеологізмів художньо-публіцистичних виступів виділяється найбільший пласт розмовно-побутових одиниць із соціальною оцінкою, яка  закріплює шкалу цінностей світу в цілому  і українського суспільства зокрема. Показовими тут виступають   фразеологічні звороти, стрижневим компонентом яких є:

1)    концепти, що конкретизують людину, окремі частини її тіла: А ця мета єдина – не орієнтуватись на жодних іноземних приятелів, стояти самим на своїх ногах  (Д.Павличко),

2)    зооконцепти: Годі дивитися вовком один на одного...  (В.Яворівський),

3)    фітоконцепти:   Та минув рік і ми всі зрозуміли, що дорога, яку мусимо пройти, поросла терням і що ніхто не поведе нас за руку до кращого життя (Д.Павличко).

Характерними для сучасної  української художньої публіцистики є фразеологізми,  утворені на базі культової лексики, які відображають синтез соціальної оцінки з християнсько-релігійною, тому що оцінка духовності людини  переноситься на суспільство, представником якого вона є: Шлях до істини взагалі тернистий і болісний. Несемо хрест важкий. Дуже важкий  (Ю.Мушкетик),  Полічіть наші жертви, жоден народ не поклав на вівтар стільки, скільки поклала Україна  (В.Яворівський),  Економіка України дихає на ладан  (І.Драч).

Окрему групу становлять лексеми-символи, які також є базою утворення оцінного фразеологічного значення: Випускаємо голуба миру, щоб він сповістив: не ворогів, а друзів шукаємо поміж колишніх комуністів  (Д.Павличко).

Широке застосування у художньо-публіцистичних виступах знаходять і книжні фразеологізми, які, потрапляючи у художньо-публіцистичний текст,  надають йому забарвлення урочистості, патетики або сприяють створенню зниженого, негативного відтінку значення,  набувають гумористичного чи сатиричного забарвлення:  Кожній нації є за що посипати собі голову попелом  (Л.Костенко),  Значно тривожніше, що ми, нинішні українці, як ото українці Київської Руси, піддаємося настроям, а чи не закликати нам знову варягів – “прийдіте і княжіте”  (І.Драч), Український народ сьогодні – не “паралітик на роздорожжу”, а “домовитий хазяїн”, який будує державу  (Д.Павличко).

У  текстах  художньо-публіцистичних виступів виділяються і фольклорні фразеологічні сполуки, однак вони не виконують яскраво вираженої  оцінної функції, а створюють  сатирично-викривальний характер твору:   ... вже не так дослухаюся до скептиків (а треба сказати, що їх аж занадто), які провіщають нашій Координаційній Раді, що вона “ні до шевства, ні до бондарства”, і взагалі “не тратьте, куме, сили” (І.Драч).

Аналіз оцінної фразеології художньо-публіцистичних виступів дозволяє зробити висновок, що в текстах переважно використовуються  фразеологічні  одиниці з негативною семою, а саме такі, що характеризують людину  чи суспільство за соціально негативними якостями. Позитивно марковані фразеологізми вживаються рідше.

У третьому розділі – “Індивідуально-авторське  вживання аксіологічної лексики та фразеології” – аналізується  аксіологічна лексика та фразеологія як складова індивідуальної мовної практики  сучасних українських письменників-публіцистів.

Специфіка використання аксіологічної лексики в художньо-публіцистичних виступах 90-х років ХХ століття полягає у спрямованості мовлення на точне, логічне і впливове вираження думки, яке здійснюється  насамперед шляхом оцінної модифікаційної деривації лексем. При  словотворенні  аксіологічних одиниць центральне місце посідають такі способи творення слів, як афіксація та композиція.

Аналіз структурних типів оцінних іменників у текстах художньо-публіцистичних виступів дав можливість виявити продуктивні та малопродуктивні морфеми. До продуктивних належать  суфікси -к-, -ц-, -ик-,   -ець-, -ок-, -ак-, -ус-, -очк-, -ечк-,  -ичок-, -еньк-, -чик-, до малопродуктивних –    -цтв-, -ськ-, -ин-.

Демінутиви з позитивним забарвленням складають значну групу оцінних слів, що творяться за допомогою продуктивних суфіксів -ок-,  -ик-,  -ець-, -к(о), -ичок-, -ус-, -к(а), -очк(а), -ичк(а), -оньк(а) і передають такі відтінки суб’єктивної оцінки, як пестливість, симпатія, ласкаве ставлення до висловлюваного:  І ця жінка живе там, веде натуральне господарство, у неї є жито чи пшеничка, і вона, бідненька, там одинока на кілька провулків  (Л.Костенко).

Аугментативи з негативним забарвленням, а саме з відтінками зневажливості, осуду, фіксуються в художньо-публіцистичних виступах рідше:  Кільком поколінням, мільйонам радянських  українців втовкмачували, б’ючи їх по голові, по руках, в душу, що Діло – це “діляцтво” – найлякливіше, навіть непристойне  слово...  (І.Драч).

Аксіологічна іменникова  лексика в індивідуальній мовній практиці сучасних українських письменників-публіцистів  репрезентує  іменникові композити, аксіологічний компонент у семантиці яких забезпечується поєднанням протилежних за семантикою, конотацією, стилістичним маркуванням твірних основ: Коли щось і робить “лівих” в Україні безперспективними, так це  їхній печерний антиукраїнізм (маю на увазі не рядових – серед них є всякі, - а більшість “комсоставу”), їхнє самовіддане плазування перед московськими царями будь-яких кольорів і звань, містика навічної москвозомбованості  (І.Дзюба).

Оцінні іменники в аналізованих текстах виступають і як джерело творення дієслівних новацій, завдяки чому формується аксіологічний “метафоричний образ”. Наприклад: яничар – яничаритися  (Наші політики і провідники можуть помилятися, можуть яничаритися, але місце в портретній галереї української й усесвітньої історії визначатиметься кожному з них лише одним: чим і як хто прислужився рідному народові  (І.Драч)).

Особливу увагу привертають аксіологічні лексеми, які, вживаючись у певному індивідуально-авторському контексті, виконують порівняльну функцію, що сприяє розширенню семантико-асоціативних меж контексту,  і описувана реалія сприймається через призму оцінно-відчуттєвої індивідуальності мовця. Підтвердженням цього є  процес продуктивної реалізації аксіологічного компонента семантики лексем у  порівняльних семантичних конструкціях, які забезпечують відображення позитивного чи негативного ставлення мовця до повідомлюваного, надають оцінності всьому висловлюванню та оцінюють суб’єкт порівняння за допомогою об’єкта порівняння, що характеризується аналогічною позитивною чи негативною рисою. Наприклад:  Сьогодні скрізь, куди тільки падає погляд, проблеми – як ножі  (Ю.Мушкетик ).

У художньо-публіцистичних виступах сучасних українських письменників зафіксовано індивідуальні дієслівні метафори, що, відображаючи позитивне чи негативне ставлення автора до  реалій суспільного життя, сприяють  створенню агітаційного, пропагуючого характеру художньої публіцистики, тобто  забезпечують прагматичність текстів. Домінуючими серед таких прагмем є розгорнуті конструкції: Я не хочу, щоб  дозрівали і перезрівали грона українського гніву і знову струмували  українськими сльозами і кров’ю  (І.Драч ), На ньому  викорчовувалася, переорювалася, викошувалася на фураж “русской тройке” українська духовна пшениця і всяка пашниця, а натомість дбайливо культивувалася блекота  (І.Драч),  Але подібно до того, як здоровий глузд спочатку тихо і непомітно мостив кладки над прірвою між Сходом і Заходом під акомпанемент звичних інформаційних перестрілок і залпових ударів, так і ми тепер можемо закласти основи розумного, справедливого, мирного і взаємовигідного співіснування насамперед російського й українського народів...  (І.Драч). 

Авторське вживання аксіологічної фразеології полягає у:

1)    розширенні компонентного складу фразеологізму: Наше випробування Хресною Дорогою Незалежності для багатьох уже скінчилось дружним підняттям рук угору, та все ж іще не набрало критичної маси суцільної поразки  (І.Драч),   

2)    лексичних видозмінах у фразеологічній одиниці, наприклад: повертати голоблі (“повертатися назад або  звертатися до когось іншого” [ФС, 652]) – повертати дишло:  Ми цього так домагаємося, бо знаємо: якщо землю селянинові “подарують”, то завтра, не приведи Господи, дишло нашої алогічної політики повернеться в інший бік, цю землю так само заберуть, як уже один раз, після того, коли її подарували, - забрали назад  (В.Яворівський), 

3)    контамінації стійкої сполуки: прогризти / гризти голову (“вимагати що-небудь у когось” [ФС, 197]) + ані рудої миші (“абсолютно нікого немає де-небудь, порожньо” [ФС, 490]) = згризли миші  (... Адже в державній скарбниці миші ще при Масолу все згризли , а за Фокіна вже й мишей, мабуть, не лишилося  (В.Яворівський)).

Аналіз матеріалу художньо-публіцистичних виступів  свідчить, що всі вищезазначені шляхи авторської трансформації фразеологізмів  сприяють яскравому вираженню аксіологічної оцінки (мейоративної чи пейоративної), закладеної в кожній сполуці, і спрямовані на переконання, що досягається поєднанням двох семантичних площин,  шляхом оновлення первісного  образу або композиційного значення фразеологізму.

До специфіки авторського вживання оцінної фразеології в  сучасній  українській художній публіцистиці зараховується і введення у контекст радянських лозунгів чи газетних кліше радянського періоду, які перейшли  до фразеологічного складу національної мови і вживаються з негативною аксіологічною оцінкою переважно в іронічному плані. Наприклад: В топці наступного імперського транспорту – “паровоз, впєрьод лєті” – було спалено не лише наші архіви і найцінніші бібліотеки  (І.Драч).

Для  художньо-публіцистичного фразеологічного фонду 90-х років ХХ століття характерна широка серія  авторських новотворів, що виникли у певний період  внаслідок соціальних потреб суспільства на позначення нових понять, що по-новому  позначають вже давно існуючі поняття , і  які відображають насамперед авторську оцінку суспільних подій чи процесів ( як правило, негативну):  Та ще такий тепер час настав, що  кожен може пускати зайчики зі свого балкона  (Л.Костенко), Ми вічно програвали від того, що хотіли дуже багато одразу взяти: і одне, й друге, й третє, і четверте. І – залишалися ... з пером жар-птиці у руці...  (В.Яворівський).

Інтеграція цих образів до фразеологічного  фонду  сучасної української мови мала місце внаслідок їх  відповідності концептуальній картині, створюваній  сучасною суспільною системою.

Висновки

1.                Художню публіцистику  вирізняють серед інших публіцистичних підстилів такі чинники:  комунікативна сфера суспільної діяльності, в якій активно функціонує цей підстиль, орієнтація повідомлення на чітко визначеного слухача (читача), авторська цільова настанова, обставини та умови спілкування, односторонність художньо-публіцистичного мовлення, власні жанрові різновиди та специфічне використання мовних засобів різних рівнів у межах художньо-публіцистичного підстилю та його жанрів.

2.                Художньо-публіцистичні жанри є імперативними і поділяються на  усні (парламентський, передвиборчий, партійний, привітальний та пам’ятний виступи) та писемні (нарис, фейлетон, памфлет). Усні жанри художньої публіцистики характеризуються синтезом інформативного компонента, експресивної оцінки повідомлюваного та вербального, візуального і акустичного складників публічної мови. Основними ознаками  художньо-публіцистичних виступів є відповідність  нормам літературної мови (писемним та орфоепічним), тематична визначеність, організованість і зв’язність, доцільність форми викладу матеріалу, орієнтованість на певну аудиторію, діалогічність художньо-публіцистичного монологу, розгорнутість повідомлення, спрямованість на повідомлення інформації та її оцінку, виявлення індивідуальності мислення  та культури мовлення автора. Писемні жанри художньої публіцистики – нарис, фейлетон і  памфлет – відзначаються поєднанням логіко-рацонального і емоційно-образного способів відображення дійсності, спрямовані на відтворення реальних соціально-політичних подій за допомогою сатиричних і публіцистичних виражально-зображальних засобів. Мова нарису, фейлетону та памфлету емоційна, пристрасна, оцінна, найчастіше має сатиричне забарвлення фактів та явищ життя.

3.                Для тексту публічного виступу характерні категорії інформативності, зв’язності, цілісності (інваріантні категорії) та категорії модальності, прагматичної спрямованості, оцінки. Художньо-публіцистичне мовлення відзначається своєрідністю аргументації і переконання, що реалізується  з допомогою понятійно-логічних і образно-прагматичних засобів, способів і прийомів вираження оцінок та думок письменника-публіциста. Оцінність художньо-публіцистичного дискурсу зумовлює домінування позитивно чи негативнооцінної інформації, а відповідно і спеціальних лексичних та фразеологічних засобів реалізації категорії оцінки, які  сприяють здійсненню перлокутивного акту та забезпечують  прагматичний ефект художньо-публіцистичного мовлення.

4.                Оцінка виражає рівень цінності об’єкта оцінки для мовця, характеризує  предмет чи явище за ознакою відповідності/невідповідності вимогам, інтересам, уподобанням, загальноприйнятим у конкретному соціумі, усталеним у національній та культурній свідомості його представників або притаманним окремому суб’єкту мовлення. Аксіологічний компонент не виступає постійним для певної мовної одиниці. Він проявляється на певному історичному етапі розвитку мови і  на кожному  етапі, залежно від  контекстуальної реалізації значення слова   зазнає змін відповідно до рівня матеріальної та духовної культури суспільства.  Оцінну структуру визначають експліцитні компоненти: суб’єкт оцінки (мовець), власне оцінка (оцінний предикат), об’єкт оцінки (об’єкт дійсності), предмет оцінки (співбесідник), оцінна шкала (предметна шкала з позитивним  та негативним полюсами і зоною нейтральної оцінки), стереотип (усталений еталон або зразок норми). Можливість варіювання полюсу оцінки залежно від контекстуальних умов та його закріплення у мовній системі визначається аксіологічними намірами мовця і апробацією такого оцінного слововживання в мовному колективі.

5.                Концептуальний простір аксіологічного членування дійсності  визначає різноманітність типів аксіологічного значення, критеріями виділення яких є характер підстав оцінки, характер критерію оцінної кваліфікації, яку здійснює об’єкт, типи оцінюваних понять (конкретні і абстрактні поняття). Аксіологічно марковані лексеми є відтворенням взаємодії різних світів, сфер об’єктивної дійсності, що оцінюються відповідно до  морально-етичних постулатів і існують у свідомості окремого індивіда як певні концептуальні світи. Пізнання об’єкта дійсності відбувається як когнітивна обробка ціннісної інформації, яку суб’єкт отримує при сприйнятті об’єкта в цілому або його окремих рис. Сутність лексичного значення слова полягає  в тому, що воно є  концептуалізованою інформацією, яка  реалізується  за допомогою  лексичних засобів.

6.                Оцінні іменники  поєднують в своїй семантиці назву об’єкта оцінки, мотивуючу ознаку та вираження суб’єктивного ставлення мовця до об’єкта оцінки і дають оцінну характеристику особі (за її політичною діяльністю, соціальним становищем чи походженням,  поведінковими характеристиками, здібностями, професією, національністю та територіальною належністю) чи суспільству (за характером  суспільних взаємин людей і державних угруповань та суспільних процесів). Метафорична аксіологічна номінація полягає у повторному найменуванні, при якому  виникає нове значення чи відтінок значення, що є аксіологічним означенням об’єкта номінації та вираженням емоційно-оцінного ставлення суб’єкта. У процесах такої номінації в сучасній  українській художній публіцистиці були використані лексеми з різних концептосфер: “людина”, “тварини”, “рослини”, “міфічні божества та істоти”, “власні  назви”, “географічні та астрономічні поняття”, “нежива природа”. Головним чинником, який зумовлює наслідки такої інтерпретації, закріплені у вторинній картині світу, є дія механізму вторинних відчуттів з його стереотипністю, антропоцентризмом, оцінністю, аналогіями, відбитими через життєдіяльність людини. З допомогою метафоричної аксіологічної номінації моделюються певні соціальні типи та еталони поведінки людини, оцінюється (позитивно або негативно) як зовнішність людини, та і її внутрішні якості. При цьому негативні лексеми переважають над позитивними, що пов’язано з тенденцією мови фіксувати  відхилення від норми в негативний бік, а позитивно марковані лексеми виступають нормативними.

7.                Аксіологічні лексеми, представлені дієсловами,  виражають оцінку інгерентно (експліцитно через постійний оцінний компонент у семантиці) та адгерентно (в конкретному контекстному слововживанні).  Дієслівні метафори-прагмеми в текстах  художньо-публіцистичних виступів виконують роль елементарних одиниць словесної образності, забезпечуючи прагматичний ефект повідомлення.

8.                В основі оцінного (мейоративного чи пейоративного) значення фразеологізмів знаходяться конкретні концепти дійсності, які оцінюються з погляду їх корисності чи шкідливості для людини. Така оцінка є невід’ємним компонентом семантики фразеологізмів, оскільки вони призначені відображати оцінне ставлення людини до реальної дійсності.

9.                Дослідження особливостей індивідуально-авторського вживання аксіологічної лексики та фразеології поглиблює розуміння природи мови, показує її лексичний та фразеологічний шари як динамічні системи. Аксіологічна лексика є обов’язковою складовою індивідуальної мовної практики сучасних  українських  письменників-публіцистів. Специфіка її використання у художньо-публіцистичних виступах 90-х років ХХ століття  полягає у спрямованості мовлення на точне, логічне і впливове вираження думки, яке здійснюється шляхом  оцінної модифікаційної деривації лексем. Словотвірний аспект реалізації  категорії оцінки   полягає у створенні  аксіологічно маркованих лексем відповідно до індивідуально-авторського мислення, світосприйняття, а також залежно від  специфіки національно-культурної системи певного суспільства. При словотворенні аксіологічних одиниць центральне місце посідають  такі способи творення слів, як афіксація та композиція. У системі оцінних  іменників переважає суфіксація. Серед композитів домінують індивідуально-авторські дієслова-оцінки. Досліджуючи  параметри індивідуально-авторського вживання  аксіологічної дієслівної лексики, було помічено певні закономірності: 1) активне вживання дієслівної лексики в переносному значенні, 2) тенденція до розширення  багатозначності дієслів у індивідуально-авторському контексті, 3) інтенсифікація ступеня аксіологічної  оцінки, закріпленої у семантиці дієслова, шляхом метафоричного та оказіонального слововживання лексем. Визначальним чинником для індивідуально-авторського використання неолексем є їх оцінність та експресивність. У художній публіцистиці 90-х років ХХ ст. вони  набувають конотації інтимності або зневаги, осуду, завдяки чому створюються колорити ліризму, урочистості, гумору, іронії та сарказму. Авторське вживання аксіологічної фразеології полягає у розширенні компонентного складу фразеологізму, лексичних видозмінах у фразеологічній одиниці, контамінації стійкої сполуки. Дослідження трансформованих фразеологічних  одиниць свідчить, що фразеологія є важливою  складовою частиною виражально-зображальної системи усних художньо-публіцистичних жанрів, а оказіональна  модифікація є особливим  індивідуально-авторським стилістичним прийомом.