Розвиток кооперативного книговидання в Україні в кінці ХІХ – першій третині ХХ ст. (на прикладі Всеукраїнського кооперативного книговидавничого і книготорговельного товариства “Книгоспілка”)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Розвиток кооперативного книговидання в Україні в кінці ХІХ – першій третині ХХ ст. (на прикладі Всеукраїнського кооперативного книговидавничого і книготорговельного товариства “Книгоспілка”)
Альтернативное Название: Развитие кооперативного книгоиздания в Украине в конце XIX - первой трети ХХ в. (на примере Всеукраинского кооперативного книгоиздательского и книготоргового общества \"Книгоспилка\")
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

            У вступі схарактеризовано обєкт, предмет і методику дослідження, сформульовано мету й завдання дисертації у звязку з актуальністю обраної теми. Зауважено щодо ступеню розробленості проблематики, сформульовано мету і завдання дослідження, його практичну значущість і можливе методичне застосування. Вказано на джерела дослідження, що забезпечують його наукову новизну, позначено хронотоп дослідження. Подано огляд використаної літератури по групах джерел.


            У першому розділі “Загальний огляд структур кооперативно-громадського книгодруку в Україні (1890 – 1920)” відтворюється, аналізується і представляється як тло й підгрунтя предмета дисертації явище національного кооперативного книговидання, представлене в рамках українського книжкового руху. У просторово-часовій розгортці показано перші два етапи творення інформаційно-культурного середовища в Україні і роль у цьому організаційно-господарських відносин, які втілилися у формах кооперативних і громадських видавництв чотирьох організаційних різновидів.


             До початку ХХ століття українське суспільство підійшло в стані господарської активності (наслідок реформи 1861 р.) і зі статусом колективного носія мови, якої «не было, нет и быть не может». Це зумовлювало активізацію громадської культурницької ініціативи – спочатку на рівні окремих інтелігентів та мистецьких і наукових родин, які визнавали себе за представників окремої, хоч і недержавної, української нації. Саме з їх просвітницьких ініціатив у галузі освіти й книговидання бере початок український національний друк у організаційній формі кооперативних (громадських) видавничих товариств.


            Розвинутися в український національний книжковий рух цьому процесові допомогла кооперативна форма господарювання, що її розпочали широко практикувати в Україні наприкінці ХІХ століття. Ініціатива до кооперування господарських і культурницьких зусиль походила з нагальних потреб української суспільності до її національно-культурного самоствердження.


            Кооперативні товариства стали найбільш поширеною в Україні  формою видавничих організацій завдяки їх структурній мобільності, ефективності й необтяжливості управління. Такими є видавничі структури першого та другого типів: первинні з родинною організацією (видавничі проекти Драгоманових, Грінченків, Гната Хоткевича) та товариства за інтересами близького кола знайомих (Благотворительное общество издания общеполезных и дешёвых книг, “Час”, “Вік”).


            Обмеження проявів національно-культурного життя в період Першої світової війни та наступні революційні події 1917 року спричинили як до підвищення видавничої активності в Україні, так і вплинули на політизацію всіх культурницьких структур. Книжка, газета, листівка стали предметом пильного комерційного інтересу: це призвело до утвердження видавничих кооперативних структур третього і четвертого типу – “сам-собі-автор/видавець” (видавництва Є. Вирового, М. Грушевського, Ф. Гавриша, Ю. Сірого – “Дзвін”) та наступної стадії їх розвитку в професійні об’єднання при підтримці кооперативних, громадських та політичних інституцій (Всеувито, Книгоспілка–І, “Союз”, “Дніпросоюз”).


            Видавничі структури третього і четвертого типів, проминувши організаційну стадію “тирлища”, утворили власні розгалужені системи “механізованих підприємств” з видання і розповсюдження національної книги. Ці підприємства вже спеціалізувалися на певних видах діяльності: редакційно-видавнича підготовка (Всеувито, Книгоспілка–І, “Дзвін”), організоване поширення книг (“Союз”, Книгоспілка–І, “Дніпросоюз”, “Дзвін”), доставка з-за кордону і зберігання літератури (“Дзвін”, Книгоспілка–І, “Дніпросоюз”). Втім, на ширше за коопспілку громадське обєднання українські книгарі так і не спромоглися. Тому наприкінці громадянської війни діяльність українських кооперативно-громадських структур була заморожена, обмежена чи припинена структурами новоутвердженої радянської влади, котра за допомогою політики “військового комунізму” насаджувала в Україні свій вплив і тим диктувала інформаційну політику.


В другому розділі “Становлення Книгоспілки як провідного осередку українського друку (1922 – 1924 роки)” усебічно, наскільки дозволяли джерела інформації, реконструйоване як проект становлення Всеукраїнського кооперативного книговидавничого і книготорговельного товариства “Книгоспілка” в його другому втіленні – після того, як на початку 20-х років              ХХ століття більшовицький режим змушений був іти на поступки в господарському житті і оголосив “нову економічну політику”, ліквідацію неписьменності та “коренізацію”.


            Хоча книжковий рух в Україні фактично був згорнутий в 1920-му через заборону вільно торгувати книгою, проте національний рух тривав з винятковою інтенсивністю. За його рахунок нові можновладці зробили вдалу спробу скерувати енергію українського Відродження в потрібний їм бік. Для післявоєнного відновлення та індустріалізації потрібна була масова  регулярна і прискорена освіта, сприйнятна для консервативно-землеробської спільноти, що тоді складала переважну більшість населення України. Такий досвід освітньої та інформаційної роботи на селі був натоді лише в кооперативних книгарів – тому більшовицькі владні структури дозволили їм відновити старі коопвидави та засновувати нові. Приватники й кооператори мали створити більшовикам поживний інформаційно-освітній грунт для індустріалізації – що вони й зробили, керуючись досвідом, набутим за умов громадянської війни, коли книгообігові не вадили ні зміни влад, ні кордони, ані фронтові смуги.


            Книгоспілка, яка відновила свою діяльність у 1922 році, є типовим прикладом  кооперативного видавництва за непу і чемпіоном по прибутках в своїй організаційній групі через те, що зорганізувала власну систему книгопоширення, спираючись головним чином на низові кооперативи. Її систему утворили досвідчені фахівці книжкової справи під орудою найбільших кооперативних об’єднань – Вукоради, Вукоопспілки та Українбанку; керівництво здійснювали відомі спеціалісти в галузях кооперації (В. Целларіус) та книжкової справи (М. Агуф, І. Крекотень), а також знані літератори та нові радянські чиновники за сумісництвом (С. Пилипенко, О. Слісаренко, Ол. Дорошкевич).


             Засобом первинного нагромадження капіталу в Книгоспілці обрали навчальну книгу – безпрограшно ліквідний асортимент ще з часів книжкового руху. Але після громадянської війни в Україні майже не залишилося авторів, здатних укладати якісні підручники українською мовою, так само як бракувало популяризаторів наукового знання. Крім того, всі дозволи на друк навчальних книг давало тільки Державне видавництво України (ДВУ), яке в статусі державного монополіста здійснювало попереднє цензурування всього, що друкувалося в Україні. Також ДВУ розпоряджалося всіма запасами паперу та інших витратних матеріалів.


            Спочатку Книгоспілка намагалася уникнути стосунків з ДВУ і за звичкою часів книжкового руху перевидавати підручники піратським способом (приміром, як “Геометрію” А. Кисельова). Але усталилася нова система контролю за друком, авторський актив був обмеженим, цензура – жорсткою, а достатніх коштів у обігу в кооператорів ще не було. Тож їм неминуче доводилося іти на примусову спілку з Держвидавом, щоб якось нагромадити початковий капітал.


            В цьому напівневільному об’єднанні з боку Книгоспілки було представлено усталені ділові зв’язки, кваліфікований персонал, досвідчених фахівців-організаторів (М. Качеровський, М. Чаусовський, І. Крекотень, С. Титаренко-Паляничка) і певне авторське середовище (С. Єфремов, Ол. Дорошкевич, В. Підмогильний, О. Гермайзе, Г. Хоткевич, О. Вишня тощо), а з боку ДВУ – адміністративні та цензурні повноваження й право на отримання дефіцитного паперу з держрезервів. Це означало, що всі види навчального асортименту Книгоспілка мусить випускати як примусово спільний проект з Держвидавом (іноді навіть – під самою лиш маркою ДВУ).


            Держвидав України з притаманними йому адміністративно-командними методами роботи виявив себе поганим партнером: не дотримував умов і термінів, зривав поставки й проплати, відмовлявся фінансувати уже готові видання та на власний розсуд порядкував у “спільному” видавничому портфелі (як у випадку з навчально-методичним комплексом, що його розробив професор П. Ковалівський, або з друком словників видавництва “Час”). Проте, в Книгоспілці знайшли вихід, як мінімізувати шкоду від такого “співробітництва”: кооператори вдалися до підготовки й видання дрібного книжкового асортименту – своєрідної бібліотечки з красного письменства, популярних відомостей та практичних порад. Працювати з такою літературою належало вельми інтенсивно. Тому через спеціально підготовлених інструкторів Книгоспілка розпочала кампанію рекламної підтримки і просування своїх видань у містечка й села. Базовими установами для цього стали сільські кооперативні крамниці та школи.


            Те, що читацьке і споживче середовище, обрані Книгоспілкою, збігаються, засвідчив перший успішно завершений рік її роботи. Всі здійснені проекти якщо не дали прибутку, то принаймні не завдали збитків. Цьому сприяла правильна маркетингова політика, а ще – пильна увага до редакційних справ і фінансова дисципліна в умовах інфляції, коли більшість розрахунків відбувалися векселями чи взаємозаліком. Крім того, керівники Книгоспілки взялися розширювати ділові стосунки, встановлюючи їх як з окремими відомствами чи організаціями в Україні, так і з великими об’єднаннями за кордоном (Сільськогосподарський науковий комітет, Товариство І. Ситіна).


            Паралельно до “монополізованих” Держвидавом підручників у Книгоспілці взялися до підготовки, видання й поширення літератури, котра забезпечує навчальний процес, – перших корпусів видань з української літературної класики, сучасної літератури, історії. Крім того виявилося, що український книжковий ринок вимагає музичних та драматичних творів, дитячої книги. Книгоспілка зреагувала на це, заснувавши декілька серій (“Бібліотека Книгоспілки”, Бібліотека шкільної молоді”): ці книги мали дуже великий попит і були найбільш ліквідним асортиментом після підручників. Як наслідок цього – зміст і апарат видань стали ускладнюватися, книги зробилися більш грунтовними і науковими (перше академічне зібрання творів Л. Українки).


            Рік 1924-й став для Книгоспілки вирішальним – вона не просто пережила його без фінансового підживлення ззовні чи держбюджетних асигнувань, а, запровадивши паралельну торгівлю канцприладдям, почала стабільно нарощувати темпи зростання. Задля цього їй довелося обмежити свою присутність на книжковому ринку певними видами літератури і відмовитися від видання своєї фахової періодики – журналу “Книга”. Утримувати  відверто неприбутковий вузькоспеціалізований журнал самотужки їй було неможливо – але невдовзі Книгоспілка прилучилася до спільного з Вукоопспілкою видання “Нова книга” (25% видатків, друк, поширення і редакційне керівництво журналом були за Книгоспілкою). Часопис цей був збитковим, але виконував для Книгоспілки постійну функцію рекламного носія, і кошти для його друку відносилися на рекламні видатки. Розрахованим рекламним кроком стало також видання першого “Каталогу українських книжок Книгоспілки”, що його на початку 1924 року підготував І. Крекотень.


            У Держвидаві України оцінили “самодіяльність” Книгоспілки, адже стали вживати рішучих заходів на обмеження видавничих амбіцій свого природного конкурента і підневільного донора. ДВУ намагалося завязати з низовими кооперативами постійні стосунки в обхід Книгоспілки, створюючи свою паралельну мережу книгопоширення на основі приватних контрагентств (“ексклюзивних дистрибуторів”) та філій у повітових містах. Книгоспілка цей виклик прийняла і запровадила систему пільгового кредитування своїми виданнями для кооперативних реалізаторів. Крім того, в Книгоспілці намагалися більше не брати до друку підручників, які можуть привернути увагу ДВУ, зате переспрямували зусилля на підготовку і випуск “Шкільної бібліотеки” – видань додаткової програми, які не підпадали під “монополію” Держвидаву.


            Водночас книгоспілчани згадали про ще один різновид прибуткового асортименту – календар. Селянство встигло уже звикнути до календарної продукції І. Ситіна, але Книгоспілка запропонувала цілком новий її різновид – агітаційний табель-календар з функцією практичного порадника. Правда, цей проект ледь не зірвало ДВУ, звязавши кошти Книгоспілки на непроплачених вчасно виданнях. Але тут Книгоспілці єдиний раз пощастило скористатися сторонніми коштами: задля спеціального кредиту вона вступила до обєднання радпартвидавництв СРСР. Комерційний успіх календарів та видань додаткової програми дозволив Книгоспілці потроху відійти від “кооперації” з Держвидавом. До того ж, розповсюджуючи свої видання, Книгоспілка орієнтувалася передусім на організованого покупця з держбюджетними коштами (відділи наросвіти, організації, установи), а не на приватників-агентів. Зменшивши кількість посередників, їй вдалося до мінімуму здешевити свої друки.


            Низькі ціни, пільги і власна мережа філій у кооперативах дозволили Книгоспілці вже на рівних конкурувати з ДВУ на периферії і втрутитися в перерозподіл сфер впливу. Держвидав витрачав багато коштів і адміністративних зусиль на підтримання своєї системи, яка була громіздкою і неефективною хоча б тому, що враховувала тільки приватні інтереси місцевих адміністраторів, які намагалися зосередити торгівлю підручниками в своїх руках. Суто адміністративними методами тиску ДВУ і деякі споріднені йому структури (“Шлях освіти”, “Пролетарий”) провадили стосунки з Книгоспілкою й тоді, коли її представники перебирали на баланс своєї установи їхні збанкрутілі внаслідок держчиновницької “комерції” представництва в повітових містах (Шепетівка, Коростень).


            На відміну від чиновників з партійними квитками, які думали головно про власний зиск, кооператори воліли мати справу з кредитоздатними колективними покупцями, або ж з тими групами окремих споживачів, які реально здатні придбати їх книжкову та іншу продукцію. Саме тому в Книгоспілці так багато уваги приділяли кредитним стосункам з низовими кооперативами і районними спілками споживачів без огляду на те, що неврожай 1924 року позбавив ці установи вільних обігових коштів. Зі споживачами дуже гнучко працювали на місцях (кредити, знижки, дання книг на комісію, премії агентам, курси з перепідготовки книгарів). Тому навіть деклароване адміністративним розпорядженням зниження ціни книг на 1 примірник не змогло зашкодити Книгоспілці стати лідером серед кооперативних видавництв України. Неходовий у містах книжковий асортимент розповсюджувався нею на периферії, точно визначалися потреби читачів того чи іншого регіону, а ризик у книготоргівлі страхувався за рахунок прибутковості паралельної торгівлі канцприладдям.


В третьому розділі “Організаційна діяльність Книгоспілки (1925 – 1930). Прийоми і засоби” показано, як саме Книгоспілка здійснювала свою функцію організаційного центру видавничої української кооперації і з яких причин вона не втримала за собою цього статусу, була зліквідована і розпорошена.


            На початку 1925 року підприємства системи Книгоспілки уперше стали незбитковими, в обігу зявилися вільні кошти. Робота на місцях координувалася нечисленними філіями, що їх організаційні витрати не перевищували 30% від загального бюджету КНС. Щоб не розпорошувати коштів і не втратити контролю за ситуацією, в Книгоспілці обрали стратегію кредитної підтримки місцевих кооперативних об’єднань для того, щоб передати їм свої розповсюджувальні функції, коли об’єднання ці  достатньо зміцніють. Натомість у центральних апаратах Книгоспілки (Харків, Київ, Одеса) оперативно отримували інформацію з периферії щодо потреб місцевих книжкових ринків і таким чином гнучко координували репертуарну політику. Стало можливо підвищити гонорари – і до Книгоспілки потяглися автори, які досі й слухати не хотіли про видання своїх праць українською мовою. Восени 1925 року українською надходила вже половина всіх рукописів, а “на виході” у видавництва Книгоспілки 95% її асортименту зафіксовано як україномовний. Засобом для обміну відомостями і джерелом оперативної фахової інформації стали влаштовані Книгоспілкою книгарські курси, а уособлений таким чином досвід галузі було викладено в декількох методичних і науково-практичних працях співробітників Книгоспілки (М. Нечаєв, М. Агуф, В. Целларіус). Теоретичні узагальнення практиків свідчили: назріває потреба у більш складних галузевих виданнях для вузькоспеціалізованої аудиторії (професійна, вища школа, фахові студії, підвищення кваліфікації).


            Потреба структурувати книжковий асортимент за групами його споживачів увиразнилася головним чином у зв’язку з адміністративно оформленою вимогою здешевити книжку в СРСР до мінімуму її можливої вартості (у розрахунку на мінімальну купівельну спроможність населення, а не з економічних міркувань книгарів). Внаслідок цієї антиекономічної директиви у 1926 році на книжковому ринку СРСР виникло тотальне затоварювання: здешевити книгу до мінімуму можна було, тільки підвищуючи її тиражі до максимуму – тоді як попит і купівельна спроможність читачів до уваги фактично не бралися. В даній ситуації виграли ті видавничі структури, які мали власні системи книгопоширення та інформування, штат підготовлених співробітників та засоби реклами. Все це було у Книгоспілки – плюс усвідомлена потреба типізувати свій асортимент по групах споживачів, здійснюючи перерозподіл “неходової” частини цього асортименту на ще не охоплених секторах ринку (містечка, найнижчі кооперативні структури, некооперативні організації). У книговиданні та книгопоширенні Книгоспілкою враховувалася навіть сільськогосподарська спеціалізація регіонів України, а також запроваджувалися нові види супутнього до книг асортименту (радіотовари, іграшки, спортінвентар, культтовари, фототовари). В такий спосіб у Книгоспілці змогли подолати головну проблему затоварювання на ринку – нестачу обігових коштів, які було звязано “мертвими покладами” нерозкуплених книг, що автоматично призводило до нового паперового дефіциту.


            У зв’язку з напівпримусовою типізацією змінився характер книжкового асортименту кооперативних видавництв: покупець-читач вимагав більш якісної книги з інтелектуальнішим змістом, вищим рівнем редакційної підготовки. На продукцію Книгоспілки, зокрема, це вплинуло збільшенням у її складі частки перекладних видань – особливо художньої прози і поезії. Цьому сприяли достойний кадровий склад редакційних працівників (М. Зеров, В. Підмогильний, О. Слісаренко) та перекладачів, а також започатковувана практика наукового вивчення читацьких інтересів, потреб і всього, що з цим пов’язане (Ю. Меженко, Н. Фрідьєва, Ант. Козаченко).


            Типізація книжкового асортименту за попитними групами його споживачів увиразнила для українських видавців потребу спеціалізуватися на ринку книги. Книгоспілка обмежила свій асортимент групами кооперативної та сільськогосподарської літератури, підручників і педагогічної літератури, красного письменства й дитячих книг. Зосередившись головно на цьому, кооперативні видавці масово зневажили соціально-економічну та агітаційно-політичну літературу, чим викликали невдоволення радянсько-партійних керівників “українізації” й спровокували відповідні заходи на свою адресу (див. “Методлист ЦМК про зимову роботу в сельбудах і хатах-читальнях”, Х., ДВУ, 1927). В Книгоспілці з’явився друком своєрідний компроміс між агітацією і кооперацією – брошура Г. Горохівського “Кооперативний куток у сельбуді” (Х., 1928), яка є одним з перших вітчизняних керівництв у книжковій рекламі.


            Успіхи у вивченні книжкової конюнктури, вимог споживачів книги, потреб у ній та способів просування літератури на село і в містах дозволили Книгоспілці здобути над Держвидавом не так чисельну, як організаційно-методичну перемогу. Успіх був закріплений розширенням впливу Книгоспілки за допомогою її систем  книгопоширення і підвищення кваліфікації книгарських кадрів. Книгоспілка нарешті могла диктувати свої умови ДВУ – але загальний клімат у суспільстві гіршав починаючи з 1926 року, коли розпочалося поступове згортання непу (його кульмінація – процес у “справі Спілки визволення України”). Кооперативні книгарі спробували скористатися плодами своєї перемоги на організаційному полі, але їх почали відверто тіснити з політичних теренів (див. оповідання Б. Антоненка-Давидовича “Чистка”).


            У гонитві за  прибутками книгоспілчани почали відмовлятися від видавничої діяльності на користь суто комерційної та адміністративної (зменшення видавничих програм – контроль за книгопоширенням в загальноукраїнському масштабі). Така боротьба за вплив невдовзі перейшла на особи, а це в умовах кінця непу означало наклепи, доноси і “організовані” репресії (М. Агуф проти С. Єфремова тощо). Єдина користь, яку дістали видавці України від адміністративного самоствердження Книгоспілки – це перший в Україні центральний кооперативний книжковий колектор (див. “Каталог книг для комплектування бібліотек клубів та червоних кутків кооперативних об’єднань кустарів Вукопромкредитспілки, Х., Книгоспілка, 1930), а також спроба утворити Всеукраїнське об’єднання (концерн) книжкових видавництв та започаткувати Український поліграфічний інститут.


            Через півроку після тріумфальної для Книгоспілки ІІІ Всеукраїнської кооперативної книготорговельної наради, де кооперативну систему книгопоширення визнали за провідну в Україні та СРСР, Книгоспілку було скасовано під приводом її… реорганізації. Спочатку Книгоспілці знизили статус – ввели до системи споживчої кооперації УРСР на правах секції при Вукопспілці. Деякий час залишки апарату Книгоспілки проіснували під назвою “Вукоопкнига”, та в кінцевому підсумку і їх було “централізовано” під дахом Державного видавничого обєднання України, куди постановою Раднаркому УРСР від 21.08.1930 р. зібрали редакційно-видавничі частини 9 найбільших українських видавництв. Цей видавничий колгосп нічим особливим уже не відзначився, виявився збитковим, нежиттєздатним і був зліквідований 21.03.1934 р. Радянська влада дістала від кооператорів усю потрібну для інформаційного впливу інфраструктуру і більше не терпіла конкурентів у вигляді кооперативних, приватних чи громадських видавничих організацій. Кооперативна система книготоргівлі стала основою Укркниготоргу, а кооперативних книгарів переважно поглинув ГУЛАГ (М. Зеров, С. Єфремов, Г. Хоткевич, С. Пилипенко, В. Целларіус, В. Підмогильний, Є. Плужник та ін.).


 


 


Висновки


 


            Дванадцять років “передрозстрільного відродження” дали Україні все розмаїття форм культурного розвитку в зразках, наслідувати які не завадить і нині. Національна книжкова справа  розвивалася українськими культурними силами на питомих основах та з залученням усього асортименту засобів, наявних тоді у практиці культур світу.


            Національна свідомість українців утверджувалася через друковане слово, освіту, змінилося ставлення мас до інтелектуальної праці і її наслідків. Цьому сприяла діяльність усіх національно орієнтованих та інформаційно зацікавлених політичних, культурних лідерів, громадських діячів, митців і господарників.


            Проведене дослідження дозволило зробити ряд основоположних висновків, а саме:


           1. Явище під назвою “український кооперативно-громадський книгодрук” пройшло в      1890 – 1934 роках повний цикл свого розвитку: від зародження перших видавничих товариств на громадських і кооперативних засадах до ліквідації основних його організаційних структур.


Система української видавничої кооперації пройшла на цьому шляху через усі організаційні стадії та форми (гурток за інтересами – концерн типізованих видавництв). Частина цієї структури у вигляді системи книгопоширення Книгоспілки була потім затребувана менш ефективною формою керівництва книжковою галуззю в рамках тоталітарного періоду історії СРСР.


           2. Український кооперативно-громадський книгодрук як один з виявів громадянського суспільства сягнув своїх найвищих форм під час книжкового руху 1917 – 1921 років. Найбільш типово його репрезентує Всеукраїнська книговидавнича і книготорговельна спілка “Книгоспілка”, що змогла відродитися після занепаду національного друку в 1920 – 1923 роках і явила приклад найбільшої інформаційно-культурної та економічної ефективності в книжковій галузі України за часів непу. З 1922 до 1930 року Книгоспілка підготувала 3096 назв літератури загальним тиражем понад 40 млн. примірників. Плани Книгоспілки були зорієнтовані на переважання в асортименті її продукції:


а) навчальної літератури для школи і самоосвіти;


б) художньої літератури українських та зарубіжних (сучасних, класичних) письменників/поетів винятково на українській мові;


в) літератури з питань кооперації, економіки, сільського господарства, призначеної головно для сільських споживчих товариств;


г) аркушевої продукції агітаційного (листівки, відозви), рекламного (гасла) і наочного (портрети, плакати) характеру;


д) наочного приладдя для навчальних закладів (діапозитиви, таблиці, препарати, радіо та інші товари культурно-освітнього призначення).


            Книгоспілка мала власні періодичні видання – журнали “Книга” (“Нова книга”), “Кооперативний книгар”, “Нова громада”, газету “Кооперативне життя”.


            Складові економічного успіху Книгоспілки:


- збільшення середньої тиражності видань;


- зменшення пересічного обсягу книг;


- зниження організаційно-господарських витрат (вартості 1 друк. арк.), не рахуючи гонорарів авторам;


- швидкий обіг коштів (до 43% – за даними Т. Скрипник);


- головний наголос робився на удосконалення системи розповсюдження друкованої продукції;


- вивчення потреб ринку на певні різновиди друків;


- створення системи підготовки і перепідготовки книгарських кадрів (курси).


Головні здобутки Книгоспілки:


теоретичні


- започатковано регулярне вивчення читацької аудиторії та кон’юнктури книжкового ринку з переданням цих відомостей у системі спеціальної освіти (практичні курси книгарства Українського наукового інституту книгознавства – Книгоспілки);


- розроблено концепцію і програми навчання для системи вищої книгознавчої освіти в Україні (факультет на базі Харківського кооперативного інституту, в перспективі – поліграфічний інститут);


- статистично-аналітичні студії з практики книговидання, спеціальна навчальна література з книготорговельного фаху (Ант. Козаченко, Ю. Меженко, М. Нечаєв, Н. Фрідьєва тощо);


практичні


- взято ключову участь у започаткуванні інформаційної бази для інтелектуалізації українського землеробського суспільства вихованням спільноти письменних виробників, які в змозі коригувати свої знання з нових джерел інформації;


- створено корпус перших академічних видань (Л. Українка, Б. Грінченко, Т. Шевченко) та програм класичних творів літератури для шкільного студіювання (базова гуманітарна складова національної освіти);


- утворення й розвиток системи поширення творів друку на госпрозрахункових засадах з опертям на систему низових кооперативних організацій в селі і місті (частково була задіяна в пізніших системах адміністративного розподілу книг Укоопкнига – Укркнига);


           3. Наслідком практичної й теоретичної діяльності працівників видавничої кооперації загалом і Книгоспілки зокрема було усталення національної традиції читання, виникнення інфокультурного простору в Україні та регульований обіг друкованої інформації в національно-культурних формах;


           4. Кооперативними інституціями національного друку здійснювалися великі видавничі проекти (програми випуску підручників, різноманітні бібліотеки творів красного письменства, нотні видання, календарі) як у рамках окремих структур (КНС, “Рух”, ”Час”, “Слово”, ДВУ), так і в кооперуванні міжвидавничому (КНС – ДВУ, “Час” – ДВУ) і міждержавному (КНС – КультурЛіга, видавництво І. Ситіна), а також порядком міжкультурної взаємодії з видавничими організаціями національних меншин (КультурЛіга);


           5. Редакційно-видавничі функції в Книгоспілці та інших кооперативних та громадських видавництвах досить скоро були відділені від функцій реклами і книгопоширення; було вироблено перші методики редакційного опрацювання видань (М. Зеров) та книжкової реклами  (М. Нечаєв);


           6. У 1920-х роках зафіксовано спроби Книгоспілки та інших кооперативних книгарів України впливати на українські діаспори у формі поширення національних підручників і книг українською мовою (Далекий Схід, Кубань, Ставропілля);


           7. Утворена кооперативно-громадськими видавництвами на чолі з Книгоспілкою система друку була відносно стійка до зовнішніх негативних впливів (адміністративний тиск у галузі ціноутворення, затоварювання неходовою літературою, брак обігових коштів і витратних матеріалів тощо);


           8. Значна варіативність (пристосовуваність до потреб моменту) була характерною рисою всіх кооперативних і громадських видавничих структур; внаслідок цього типізація роботи по галузях у видавничій кооперації відбувалася непримусово;


           9. Кооперативні й громадські за формою організації видавництва в Україні 1920-х років ХХ ст. були суспільно доцільними (орієнтація на місцеві потреби, українська мова викладу, культуртрегерські функції тощо), давали безсумнівний економічний ефект (бездотаційність, самооплатність) і носили національний характер незалежно від мови друків (інформаційне обслуговування процесів національного відродження у питомих культурних формах).


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины