МОВНА ОСОБИСТІСТЬ УЛАСА САМЧУКА /СВІТОГЛЯДНА ОРІЄНТАЦІЯ І МОВОТВОРЧІСТЬ : ЯЗЫКОВАЯ ЛИЧНОСТЬ УЛАСА САМЧУКА / МИРОВОЗЗРЕНЧЕСКАЯ ОРИЕНТАЦИЯ И языкотворчество

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано стан вивчення лінгвостилістики  у мовознавстві, визначено мету, завдання, методи, об’єкт, предмет, джерельну базу дослідження. Сформульовано наукову новизну, теоретичне значення й практичну цінність одержаних результатів, указано на форму їх апробації.

У першому розділі “Ключові слова як засоби вираження авторського світобачення в романі У. Самчука “Волинь” подано короткий огляд мовознавчих праць, що висвітлюють специфіку та індивідуальний характер вживання ключових слів, визначено основні ключові лексеми, що характеризують ідіостиль У. Самчука.

 Ключові слова є носіями концептуальної інформації твору і характеризуються високою частотою вживання. Через аналіз функцій ключових слів описано концептосферу роману “Волинь”.

Для мовної особистості У. Самчука в цьому творі світоглядно вагомими є такі ключові лексеми, як війна, революція, Україна та український народ.

Стилема “війна” в романі часто персоніфікована. В основі механізму її утворення лежить:

а) оказіональна сполучуваність різних персоніфікованих різких протиставлень: “Бог і сатана у одній подобі – війна”, “....самої цариці життя і смерти – війни”;

б) підбір автором епітетів, порівнянь і метафор на позначення війни: “Зворушливе, дивовижне, надзвичайне дивовисько... це війна”, “ненажера-війна”, “вайна-сволоч”, “шорстке обличчя війни”;

в) активність дієслівних форм, які у воєнний період набувають значної ваги: “Прийшла війна”, “... війна роз’їдає нашого брата”, “відгула війна”.

До основних ключових слів у мовотворчості У. Самчука належить також слово “революція”. Це зумовлено тим, що революція – одна з головних тем його роману “Волинь”.

У. Самчук залишається вірним своїй традиції (це можна віднести і до однієї з ознак його мовного стилю) персоніфікувати абстрактні поняття, пор. “Революція йде далі”, “Революція дає себе знати”, “Революція росте” та ін.

На позначення лексеми революція автор вживає конструкцію з формою “родового означального”, яку Л.А. Булаховський вважав “більш досконалим і повним засобом характеристики, ніж прикметник”: “Не видно революції”, “у вирі революції”, “старости – вічні мученики революції”. Ці конструкції мають перевагу над можливими прикметниковими зворотами, в разі чого вони будуть становити лише частку чогось революційного.

Щоб подати правдиву картину революційних подій в Україні, письменник використовує численні публіцистичні вирази. Публіцистичний стиль, безпосередньо відбиваючи живу мовну дійсність, міг порівняно з художньо-белетристичним значно швидше відобразити всі ті лексико-фразеологічні зрушення, що заявили про своє існування в живій розмовній мові, тоді як у художній мові нові вирази зазнали змін в  спектрі естетики слова: “...школярі слухають ”благодарствений молебен”, “Государственная дума... Народ виборний”, “Временоє Правітельство”, “буржуй, земельна реформа” та ін.

Разом з новою лексикою представлені в романі й зразки нової фразеології, породжені зрушенням у свідомості та ідеології революційно налаштованих мас. За характером ця нова фразеологія категорична і подібна до політичного штампу: “Земля і воля! – Усе народові! – Поміщицькі землі без викупу!”, “Ми на ґорє всєм буржуям міравой пажар раздуєм!” та ін.

На противагу більшовицьким гаслам У. Самчук подає витримані, врівноважено-філософські й повчальні зразки нової фразеології – крилаті вислови з творів Т. Шевченка: “Встане Україна і розвіє тьму неволі”, “Обніміться, брати мої! Молю вас, благаю!”

Революційно-публіцистичної розповіді автора в романі надають слова, що фіксують історичні імена: Ленін, Троцький, Керенський, Петлюра, Грушевський, Винниченко та ін., й образна характеристика діяльності цих політичних діячів через описові метафори, які реалізують порівняно з іншими тропами ширші можливості інакомовного зображення та здатні значно розширювати семантичний простір контексту. Такі метафоричні комплекси зі стрижневим дієсловом на позначення різних дій і процесів є джерелом формування персоніфікованих образів, які змальовують конкретно-чуттєвий момент дійсності: “Маленький чоловік з “раскосими очамі” осідлав імперію, пхнув на неї підземні сили, розгойдався мужик, запінився люттю робітник”; “дєд Чорномор” зручною рукою кермує нервовою сектою “щірих” тощо.

У.Самчук уводить до словникового складу роману слова і словосполучення, що характеризують злочинні дії більшовиків: пограбували, вичистили, хотіли влізти, вимагали, стягнули, споганили, підкинули, палили.

Для оцінки народом політичної ситуації використано відповідні оцінні епітети (тверда власть, чесні люди, світ новий та ін.), метафори (збити себе в гурт, в лаву; краяти землю та ін.), прислів’я (жизня кожному за гроші дорожча), фразеологізми (золоті гори обіцяють).

Для реалізації конструктивного принципу публіцистичної мови (поєднання стандарту й експресії) У. Самчук активно залучає різні за походженням та сферами функціонування лексичні засоби –  русизми, діалектизми, просторіччя, варваризми тощо. Ступінь публіцистичної експресії помітно зростає внаслідок введення в контекст усно-розмовної, просторічної лексики зневажливого, згрубілого плану: гасає п’яний москаль, страшні матроси, пороти твердінь непіддайності мужика, дві тисячки лупанув, темний народ, злодюги і справа, і зліва, Ніколка та ін. Така лексика реалізує максимальний вияв авторської відрази до аналізованих явищ.

Створюючи портретні характеристики більшовицьких “аґітаторів”, письменник змальовує їхні зовнішні риси, загальний вигляд, одяг, а майстерно підібрані ним метафори та порівняння з негативним забарвленням, які викликають у читача додаткові асоціації, роблять цих більшовиків більше схожими на злодіїв, пор.: “Барва його [Каміняки] обличчя нагадує барву шинки. Чоло зрізане пругами випнутих жил і зморшків”; “[Комаров] куций, барчистий обрубок... Неголена щітина... Під носом “фузики”, ніби повбивані”; “Жижлик Гнатюк у ґаліфе, мов аероплани... Весь чорний, мов баняк. Наолієна голова розсічена рівним білим проділом, а очі, мов дві шротини”.

У. Самчук використовує метод контрастного протиставлення більшовицьких і “петлюрівських” вояків, пор.: „Від самого Києва без відпочинку пруть [більшовики]. Впав кінь – покинув, другого давай. Буревійним маршем пролетіли Україну і „дайош Варшаву”... Обоз. Київці, волиняки. Вигнали з дому все, що попалося. На обозах чорні люди з червоними ганчірками. Скриплять немащені вози, тріщать колеса, падають коні. Матюки, курява, поржавілі рушниці. Реве гармонія... Іде орда зі сходу на захід”.

“До села увійшов перший січовий полк. Молоді, веселі, у сірих чемерках, хлопці. На головах кашкети з тризубами... Проходять святочно одягнуті”.

Різні військові з’єднання та угрупування селяни умовно-простодушно за допомогою виразних означень поділяють на “своїх” і “чужих”. Серед “чужих” – поляки, історично – давні вороги українців, протиприродні душі українського селянства, і тому автор говорить про них зневажливо-іронічно: “– Наші ж з поляками. – Додумались. Найшли собі пару”; “Хто про них [поляків] колись путнє слово чув?”, вживаючи найхарактерніші польські слова (цо, панє, купцє чапке, пся крев).

В описі автором узагальненого образу німецьких військових з’єднань помітна виразна орієнтація письменника на народно-розмовну мову, зокрема на  вживання просторічної лексики (соцілісти, гавпвахта, гальт, цурік), діалектних елементів (кобзулька, патик), дієслів у різних часових формах (підбіжить–вихопив, потяг–завели), використання в діалогах багатофункціональних сполучників що і щоб замість сполучних слів який і котрий, та наявність неповних речень.

Описуючи більшовицьких вояків, У. Самчук використовує еліптичні і парцельовані конструкції (“Ну й чому жидові [більшовику] втручатися в наші справи. Яке він має на це право? Бозна звідки прийшов на наші землі, може жити й торгувати... Так ні... Йому того мало”), які допомагають читачеві краще зрозуміти авторську характеристику персонажа, ставлення до нього. За допомогою художньо-образних засобів у мовностилістичній системі автор послідовно малює портрет більшовиків: їх одяг (сорочки розхристані, шапки на бакир, порвана “ґімнастьорка” та розпахані на всю штани і т. ін.), озброєння (“Зброя також різна... шаблі справжні казацькі...”, поржавілі рушниці), негативні риси характеру (моральна розбещеність, відвертий розбій, з якого більшовики зробили соціальну норму, злодійкуватість у побутовому плані, безгосподарність, бездушне ставлення до селянської праці), риси обличчя, зовнішній та загальний вигляд, які справляють ефект незвичайності (“Вигляд їх [більшовиків] – вигляд диких, очі бронзові, скісні”; “Обличчя його [більшовика] – купа багна”), мову,  використовуючи просторічно-вульгарні слова (“З пащеки рвуться страшні трьохповерхові мати, що торкаються Бога, Христа і “всю небесну канцелярію”), ідейні та моральні переконання (“Ні одного в “плєн”... Всіх – на місці”, “Тепер їм [більшовикам] море по коліна”).

Епітети, які стосуються більшовиків, мають  негативно забарвлену семантику: очі бронзові, скісні, зрудніле волосся, слух’яні й п’яні слуги великого “пророка”, далека Азія, жагучі вітри, сатанинський рай та ін. Нагнітається враження від ознаки, яке підсилюється інтонацією перелічування у вживаних здвоєних епітетах, пор.: таких хижих і таких спрагнених перемоги; слух’яні й п’яні слуги.

Емоційно-афективне забарвлення лексем дієслівної синоніміки в романі досягається внаслідок вживання ампліфікаційних рядів дієслів-несинонімів з віддаленою синонімічною спорідненістю, зближених цілеспрямованістю дії, і які розкривають емоцію презирства до більшовицького війська: “без відпочинку пруть”, “іде орда”, “заборонене дерево зродило”, “збурив пекло”, “кулю в лоб дадуть” тощо.

Важливе значення в романі “Волинь” мають і назви кольорів, які крім вказівки на колір, часто повторюючись, створюють емоційно-експресивний ефект, виражаючи драматизм, трагізм, безвихідь ситуації, або передають оцінний момент – негативну оцінку чогось або когось, інтенсифікацію певної ознаки. Кольористичні означення червоний і чорний конотують загальномовну негативно-оцінну експресію, асоціюються у творі з більшовицькою революцією: чорні люди з червоними ганчірками; червоний кров’яний дощ. Колористика в романі “Волинь” є одним з елементів авторського ідіостилю і світобачення.

Мовно-стиліcтичним досягненням роману “Волинь” є блискучий та нищівний гумор, який за своїм характером не побутовий, а соціальний – це сатира не малих форм, а трагедійна. Памфлетичним стилем позначений опис автором приїзду в село більшовицького штабу, який письменник порівнює з цирком.

Зрозуміла іронія у вживанні лексичних рядів на позначення атрибутів, які завершують показ вистави більшовицьким театром. Емоційне посилення висловів досягається ампліфікацією дієслів-несинонімів: реве обховзаний ґрамофон, гойдається червоно рядно, кривиться карикатура контрреволюціонера.

Світоглядну орієнтацію У. Самчука досить повно й багатопланово відображають мовностилістичні засоби, за допомогою яких він змалював Україну.   Її образ письменник реалізував у названій лексемі та в контекстуальних синонімах (славна Україна, люба Україна, край наш, молода держава, незнана, забута Україна), а також у властивих індивідуально-авторському стилю перифразах (орлячі гнізда, могутня раса, земля предків тощо). Історико-культурне підґрунття образу України виражене в ономастиконі, представленому іменами політичних і культурних діячів різних епох (Хмельницький, Мазепа, Котляревський, Шевченко, Грушевський, Петлюра та ін.). З художньо-стилістичного погляду  Україна постає зі сторінок роману в історико-хронікальному та історико-біографічному плані.

Епічне опоетизування героїчних подвигів наших предків, використання історизмів – це засіб піднесення почуттів історичної спадкоємності в боротьбі українського народу проти ворогів.

Запорізьку Січ автор змалював патетичними метафорами виразно фольклорного спрямування: орлячі гнізда, сов’ячі гнізда (після зруйнування її російськими царями), психологічна основа яких цілком виразна.

Про Україну Володько довідується не лише з історичних джерел – сприяє цьому і процес українізації, розпочатий у роки революції. Українські народні пісні, які він співає в семінарському хорі, постановка п’єси І.Котляревського “Наталка-Полтавка” розширюють його пізнання України, коли “він з приємністю буде рахувати себе українцем, мешканцем такої чудесної землі”.

Українське село, його люди близькі й рідні У. Самчукові. Персоніфікуючи абстрактні поняття, письменник реалізує таку сполучуваність стилеми село в романі: “Село кипить, клекоче”, “...усі села взялися за працю”, “Село вже звикло до війни” і под. Земля для селянина – засіб існування, “найбільше щастя”, “більша за любов, за життя”, “сон мільйонів поколінь”, “золото, краса, любов, молодість і вічний учитель мудрости”.

Українські селяни в романі “Волинь” постають досить неоднорідною масою: є серед них гарячі прихильники революційних змін у Радянській Україні, яких огудливо характеризують персонажі з іншого політичного крила, є т. зв. “нейтральні”, які за образним висловом героя роману “як копиці гною. Лежать собі і спокійно гниють”. Останніх – більшість, тому письменник з душевною гіркотою зазначає, що “село наше темне, темне... Як ніч, як дерево. Тут треба страшної праці, щоб не боявся всього того: бруду, розпусти, брехні, піяцтва”. Порівняння села з темнотою ночі, деревом автор пропускає крізь призму сприймання свідомого селянина і доповнює додатковими негативними ознаками селянського устрою (бруд, розпуста, брехня, піяцтво), який треба змінювати. Для виконання цього завдання є на селі свідомі селяни, переважно молодь, з реалістично-прогресивними поглядами, які проводять просвітницьку роботу серед односельців, що згодом принесе свої позитивні наслідки. Це дає підставу одному з кращих представників селянської маси Матвію Довбенку стверджувати від імені українського народу: “Так. Ми, мужики, цілий наш народ. І хай там діється що хоче, але те, що родилось у нашій душі, і те, що росте у ній, не загине і не вмре. Виросте і дасть великий плід. Край наш, Україна, буде. Це вже я бачу”.

Бойовому кличу до молодого покоління героїв роману “Волинь” “Вставай, село! Відчини очі й дивись!” У. Самчуку надає нагального характеру через подальшу характеристику сіл, виражену генітивними метафорами – [сіл], провалених у власне нутро, заспаних, зачуханих, у структурі яких кількісна семантика передає найменування нерахованих сукупностей та назв, де переносне значення кількості кодифіковане загальномовними нормами.

Він спрямовує   молоде покоління в широкий європейський світ. Проблема місця України у всесвітній сім’ї народів, як вільної серед вільних, для цього покоління стає першочерговим бойовим гаслом доби. Експліцитну номінацію символу Європи реалізовано в тексті роману через дефініції, що характеризують Європу в аспекті суспільних і технічних досягнень, психології, культури, літератури і навіть географії: “Вам треба Заходу... там Берлін, там Париж, там Рим... Мусимо сказати: ми й Європа. Інакше нічого не вийде”.

Мовно-стилістичну та образно-поняттєву конкретизацію домінанти Європа здійснено через асоціативно-символічний зв’язок стрижневого конституента з іншими текстовими реаліями. Так, Європа для У. Самчука – це “[у Празі] наш університет, учительський інститут, матуральні курси; це Бальзак, Золя, Гюго, Мопассан з великими світовими проблемами, внутрішнім і зовнішнім світом людини, величезним світом думок; це пани світу, володарі морів, океанів”.

У другому розділі “Засоби характеристики мовної політики Росії щодо України в романі У. Самчука  “Волинь” проаналізовано художні тропи й ті прийоми, що відображають ставлення письменника до цього політичного явища в історії України.

Мовна особистість У. Самчука чітко і яскраво виявилася в доборі й використанні виражальних засобів, що передають оцінки мовної політики, яку провадила Росія щодо України, а точніше до тих конкретних її виявів і наслідків, над якими одні герої розмірковують і намагаються збагнути їхню підступність, інші – сліпо й бездумно прийняли цю антиукраїнську політику. Майстерність письменника засвідчують ті прийоми й художні тропи, за допомогою яких він так патріотично і життєствердно відтворив атмосферу невимовної радості, з якою герої роману сприйняли українізацію школи. Цієї ейфорії досягнуто передусім через уведення стилістично маркованих дієслів зі значенням руху, переміщення на зразок женеться, гасає й под., порівнянь як повінь, як буревій тощо, гіперизмів “Нема перепон її шаленому маршеві; Йде мова і валить язик. Нема ради”, які надають повідомленням динамізму й піднесеності.

Перші кроки України як держави, українізація окрилюють основного героя роману “Волинь”, коли він потрапляє в місто і наочно бачить наслідки цього великодержавного акту. Користуючись гіперболізованою лексикою публіцистичного стилю, автор досягає урочистості й душевного піднесення цього героя, які виражені в тропах: “Як радісно, як просторо. Володько аж надто проймається живою бадьорою атмосферою міста. Написи, барви, мова. Все ріднє, все своє. Де зникла Росія, її городовики, її мова? Де взялася так швидко незнана, забута Україна?”. Новою соціальною якістю пройняті епітети “жива, бадьора атмосфера міста” в цілковитому всенародному сприйнятті “незнаної, забутої України”.

Радянську Україну У. Самчук порівнює з трагічно відомим “Ґе-Пе-У”, де природному бажанню українців говорити рідною мовою протистоїть поліцейне “Какая там мова! Ґаварі на понятном!”. Абревіатура “Ґе-Пе-У” складена проти законів української мови.

Від українців на Волині більшовики вимагають тільки безсловесного виконання їхніх наказів: “Мова їх [більшовиків] рішуча, коротка – наказ і лайка. Перечити їм небезпечно”.

У романі “Волинь” автор у прихованій, але досить прозорій формі, вказує, звідки походить загроза існування України як держави, її мови, використовуючи для цього відомий вислів більшовицького вождя про те, що “кожна кухарка – мало не міністер”, та згадкою про сумно відомі “колхози”. Символом волі, вистражданої й омріяної віками, козацької і гайдамацької слави, незалежності України від “старшого брата”, його російського великодержавного шовінізму у творі виступають ті, “що полягли за батьківщину, за честь, за славу цілих поколінь, за традиції свого роду”.

Слово, наголошує в романі У. Самчук, дуже важлива мовна одиниця, без якої неможлива і сама мова; воно є багатством мови, її силою; через посередництво слова визначаться художні можливості мови, бо воно має “безліч вібрацій, безліч тонів”. Мовотворчість У. Самчука характеризується використанням слова з певною, семасіологічною настановою, розширюючись водночас семантично і стилістично, і, конкретизуючись у численних прийомах, які спираються, у свою чергу, на такі підсилювані форми організації та конденсації виражальної енергії, як граматичні, словотворчі, фразеологічні. Саме семантико-стилістичними засобами письменник розвиває й демонструє у своїй творчості ті глибинні потенції, що приховані в живій народній мові, яку намагалися понівечити, а то й зовсім знищити, і царизм, і більшовики.

Юним героям роману доводилося навчатися в “руських” школах, бо загальновідомо, що в царській Російській імперії не було жодної державної школи, яка б мала в навчальному плані українську мову як обов’язковий предмет.

Зовсім іншим було становище української мови в Галичині та Буковині, які входили до складу конституційної Австро-Угорської імперії, і це не пройшло повз уваги У. Самчука. З огляду на історію українського письменства, західні українські землі у складі конституційної Австрії він назвав притулком для акумуляції українських культурних цінностей. У Галичині та Буковині за австрійської влади були державні українські школи, а також і університетські кафедри.

Для У. Самчука символом України, її мови виступає Тарас Шевченко: “... і тут зненацька Україна. Дід Дніпро, Тарас Шевченко, мова”. Знайомство учнів з життям і поезіями Великого Тараса роблять повний оберт у душах хлопців у бік національної гордості за те, “що належать вони до цього обновленого, воскреслого з небуття народу”, та назавжди закріплюють впевненість у непоборності правди.

У третьому розділі “Улас Самчук і релігія: засоби вираження релігійної орієнтації письменника” проаналізовано сакральну лексику, представлену структурно-семантичними одиницями, багатим лексико-фразеологічним матеріалом, що засвідчує християнські засади в зображенні життя українців.

Духовне життя українців у романі “Волинь” тісно пов’язане з вірою в існування Божого початку, із сповідуванням Божих заповідей і високих моральних християнських цінностей. Українці ретельні у виконанні обрядових дійств, читанні священних і церковних книг.

Віра для У. Самчука є джерелом творчої енергії, яка невпинно рухає думку, не дає закам’яніти душі, спонукає до дії. Водночас ідея віри в його творчості – це форма активного духовного відображення уявлень про світ, спроба створити ідеал такої віри, котра б сприяла повнокровному життю в складному світі, у якому перебувають авторські образи і персонажі, а отже, реальні люди в реальному житті.

Ідею національної державності проводить У. Самчук передусім через призму біблійних мотивів, сюжетів та архетипів. Водночас, втілюючи власні почуття, автор піднімається від цієї особистої аперцепції Біблії до погляду через її цільність на трагічну долю свого народу, осмислюючи питання суспільної проблематики крізь призму біблійних вартостей.

Лейтмотивним у романі є своєрідне, з боку духовності і людських чеснот, зіставлення двох контрастних типів моралі, один з яких в української селянської маси заснований на глибокій вірі в Бога, інший – у більшовиків, що не має цієї віри. Саме такі критерії поведінки персонажів визначили оригінальність авторського світобачення, саме з ними пов’язана трагедія українського народу, а в ширшому розумінні – національної ідеї.

Найуживанішими в романі є лексеми, пов’язані з релігією та Богослужінням. Серед них  окрему групу становлять слова, які є найменуваннями Бога і Божого Сина у християн (Бог, Господь, Ісус Христос, Бог Святий, Пан), а також деякі їхні діалектні форми (Біг, Йсу-Христу).  Назва Бога може ускладнюватися прикладкою або синонімом: Христе-Боже, Хресто-Святий, Христос-Спаситель, Бог-Саваоф, Господь-Бог. Посилюють виразність мовлення й образні переносні найменування Бога: Творець, Сотворитель, Великий Майстер, Отець, Син, Дух Святий, Найвища Сила та ін.

Серед переносних найменувань Бога  вирізняється лексико-семантична група субстантивованих прикметників: Великий, Святий, Небесний, Милосердний, Найвищий, Сладчайший.

У романі “Волинь” часто вживаються вигуки, виражені словами Боже, Господи, що нерідко повторюються: Боже! Боже!

Також як вигуки для вираження великого захоплення, подиву, відчаю, розпачу, радості, страждання вживаються сполуки: Боже Святий, Боже мій, Боже милостивий, Боже великий та ін.

З особливою святістю українці промовляють ім’я Матері Божої, що у структурі небесної ієрархії стоїть відразу після Трійці. Її вважають спасителькою і заступницею від усього злого, взірцем побожності і послуху Богові.

Поруч з номінаціями мати, Марія вживаються:

а) якісний прикметник Пречистая з давнім префіксом пре- що вказує на високий ступінь вияву ознаки (“Коли б Пречиста Мати її [Василину] хоронила”);

б) складний прикметник благодатна (“благодатна Маріє, Господь з тобою... [молиться Матвій]”).

Українським селянам роману “Волинь” притаманне почуття патріотизму, любові до рідного краю, і все це пов’язується з їхнім духовним світом, з глибокою вірою в Бога, надією, сподіванням на ласку Божу, на те, що все діється з волі Божої. У своїх повсякденних висловлюваннях вони постійно наголошують, що “Бог добрий”, “Він милосердний”, “все видить”, усе “дасть” тим, хто просить.

Тематична конструкція зі значенням подяки Господові містить традиційні релігійні компоненти “Богу дякувати”, “слава Богу”, а також виражається у формі привітань, здавна поширених серед конструкцій мовного етикету українців: “Слава Йсу Христу!” – “Навіки Слава!” – промовляв Матвій”, в яких божественна природа Ісуса Христа уможливлює ототожнення цього імені з іменем самого Бога.

Характерно, що Бога У. Самчук прославляє через своїх пророків, яким є для нього Т. Шевченко. Його поезію він вважає виявом всемогутнього народного духу.

З Великим Тарасом пов’язаний у романі й образ Дніпра, величної річки – символу України, символу очищення і прозріння народу.

Уподібнюючи поезію Кобзаря до біблійного світу – символу єднання – письменник бачить у ній ідеї, які здатні згуртувати ввесь народ.

У мові “Волині” У. Самчук широко використав метафоризовані символічні конструкції Біблійного походження, що стали засобом художнього вираження його почуттів, його бачення земного, реального і божественного, його розуміння місця Бога в житті людини, місця людини у Всесвіті.

Слово-символ хрест тут набуло таких значень:

а) символ захисту від диявольських сил, молитовний жест християн (“Стоїть [мати] і хрестить за сином дорогу”);

б) символ оновлення людини (“На тижні понесли новонароджену до хресту... Священник накинув на себе щось так, як хвартух, і почав хрестити”);

в) символ на позначення релігійного свята (Чесний Хрест);

г) символ фольклорних образів (мов з хреста знятий);

ґ) символ на позначення зради Ісуса Христа (нехрист, Антихрист, христопродавець).

Символ світла на позначення позитивного, божественного протистоїть темноті, яка уособлює підземні, чорні сили, і в тексті вони становлять антиномію світло – темрява. Цілком природним є ототожнення Творця зі світлом, світла і “правди Христової”, світла і “добрих сил”, які борються зі злими: “Світла, бач, не стало на нашій землі [після приходу більшовиків]”.

Світло і влада – це два образи-поняття, які є елементами складного архетипного образу – поняття Бога: “І Володько чув, що в душі його загорявся дійсний огник могутньої віри у великість Бога”.

У вияві всевладності Бога неабияку роль відіграє символ раба (іноді – слуги): “[Господи!] як радісно бути твоїм слугою”, “[Священник] просить Господа Бога, щоб той простив “рабові своєму Володимирові” всі його прогрішенія”.

У. Самчук у своєму творі розширює семантичне значення Біблійного символу раба, переводячи його, услід за Т. Шевченком (“рабів отих німих”), у площину національного пригноблення українського народу: “[Селяни] Рабами будуть! Худобою без язика...! Попихачами на власному ґрунті! Юдами і Каїнами, що продадуть за пів срібняка честь, свободу, право!”.

З символом води пов’язані в романі сила народного гніву (“Глечик так довго носить воду, поки не розіб’ється ”), номінація церковного освячування води (Водохрещі), архетипний образ вода – час, антонімічне значення архетипного образу води – образ болота, іржавої води.

У “Волині” наявні багатопланові архетипні моделі, які утворюють цілий “водяний комплекс”: вода – першопочаток, вода – очищення, вода – зцілення, вода – життя, вода – сновидіння, вода – хвороба, вода – час з розмаїттям її форм: криниця, струмок, болото, став, річка, море.

Лексема душа символізує божественний початок, яке даний нам Творцем. В українській мові лексема є полісемічною одиницею, основним значенням якої протягом віків було релігійне. Для У. Самчука душа – це “свята святих людини”, яка визначається як саме життя: духовність, людське мислення, думки, почуття, психічні здібності.

Особлива роль у романі “Волинь” належить символу саду, значення якого для персонажів прирівнюється до їхньої душі, святості, праведності поведінки, водночас – це плоди мудрості і знання. Отже це не просто образ, а ціла образна система: навколо центрального образу саду обертаються і додаткові образи, що супроводжують основний – це дерева, кущі, галузки, дичечки, пощепи, сорти яблук, плоди і под.

Із символом саду тісно пов’язаний архетипний символ виноградної лози (винограду), з яким  у  Святому Писанні Ісус Христос ототожнював себе, а Бога Отця – з виноградарем. У “Волині” У. Самчук іде за Старим Заповітом, де виноград сприймався як символ Ізраїлю – землі  обітованої, створюючи образ  “обіцяної землі” – саду Господнього, символізуючи цим “незнану дорогу самопізнання”.

Існує тісний взаємозв’язок уже зазначених символів з іншим архетипним символом – словом, який у релігійних контекстах символізує правильність, істинність, надає судженням змісту, є початком усього: “На початку було Слово, а Слово у Бога було і Бог було Слово”.

У “Волині” слово, як і молитва, має очищувальну силу, є втіленням Заповіту Божого. Слово як уособлення Бога має здатність бути: суддею (“... захлинатися словами, судити світ”), пророчити (“[Авторський коментар афоризмів Тараса Шевченка:] Прості, звичайні слова, але скільки в них вложено! Скільки неухильної намацальної правди”); мудрістю Божою (“Це його [Матвія] Бог, що з його істоти в час Страшного Суду говорив словами правди і мудрості”); зброєю (“З уст виривалися надзвичайно піднесені слова, які вергли громи на тиранів”); Божою настановою людям (“Розум, праця, віра! – Слова, які вщерть налиті живою кров’ю, натхнені живою душею”).

Біблійний символ – образ дороги в романі “Волинь”, в цілому спираючись на цілісний світ Біблії, стає двоплановим: з одного боку, конкретно-образне відтворення дійсності, пов’язане У. Самчуком зі шляхом до власної національної свідомості, пробудженням українського народу, орієнтації на просвітницьку Європу, і з іншого боку – глибокий підтекст, що ґрунтується на стародавніх та новозавітних образах і мотивах, які у цьому плані відіграють найбільшу роль (“Путь його [Матвія], довгий і встелений тернями”). Український народ покликаний пройти тяжку дорогу випробувань для того, щоб уникнути самозамкнення, стати “народом-творцем”, “народом духа”.

У романі “Волинь” велику групу становить сакральна лексика т. зв. другого порядку, тобто та її частина, яка “обслуговує” богословські догмати і супроводжує традиційні Біблійні канони Християнства (священик, отець, владика, святитель, єпископ, архієпископ, архімандрит,  піп, батюшка, дяк, церковний староста, диякон (архидиякон), ченці, послушники, келійники), лексика на позначення елементів церковного обряду (утреня, вечірня, навсюношна, молебень, канон, акафіст, псалом, іконостас, крилос, дзвіниця, брама, золота баня, ікона, аналой та ін.)

У мові твору зафіксовано значну кількість числівникових лексем, ужитих на рівні філософсько-біблійних узагальнень. Серед них такі числівникові назви з власне кількісним значенням, як: 1, 2, 3, 4 6, 7, 12, 40 та ін., зрідка трапляються неозначено-кількісні числівники багато, декілька та ін. Окремо варто зупинитися на використанні числівника 12, що пов’язаний із священним числом. Автор вживає його на позначення: 12 старозавітних братів Іосифа, 12 страв на різдвяному столі, як символ благополуччя, – церковного обряду служби Божої (“Батюшка читає дванадцять Єванглій”).

У романі У. Самчука “Волинь” числівникові лексеми, крім прямого значення, мають ще й свої особливі трактування й значення; у них наявні певні риси магічного слова, а також простежуються вияви їхнього узвичаєного та традиційного вживання.

У висновках дисертаційної роботи узагальнено результати виконаного дослідження:

У. Самчук належить до письменників, мовотворчість яких виразно відбиває їхню світоглядну орієнтацію, ставлення до різних суспільно-політичних явищ та подій в історії України й українського народу. У мовно-виражальних засобах роману “Волинь” чітко й послідовно виявилася основна риса його світогляду – неприйняття більшовизму.

Індивідуальна мовна картина світу У. Самчука є національно детермінованою, що засвідчують використані  в романі мовні засоби та прийоми реалізації основних домінант його національної свідомості.

Центром моделі світу письменника, що постає з екзистенційного світовідчуття, є людина. Мовно-виражальні засоби підпорядковані презентації її духовного світу   і самого письменника.

Метафоричне бачення світу в його складності й універсальності, що постає через образне мислення, філософсько-політичні медитації, змістова багатоплановість, переносність образів витворюють у мовних знаках твору нову естетичну реальність.

Своєрідність мовної особистості У. Самчука виявилася в романтично-художньому осмисленні суспільно вагомих ідей, що відображає семантика та функціонування таких ключових слів, як війна, революція, Україна, українці, а також значення зафіксованих у тексті епітетів, метафор, порівнянь, перифраз, слів-символів, які у видозміні образної семантики стають засобами експресії. Ключові слова визначають концептуальні поняття мовної особистості письменника і засвідчують лірико-сугестивний, психологічний тип його прози; у мові роману “Волинь” вони мають індивідуальний характер і виступають як засіб логіко-поняттєвого зв’язку, а регулярна їхня повторюваність визначає типологічну ознаку цього твору.

В архітектоніку традиційної символіки майстерно вписані використані автором християнські символи, які відображають особливості української національної культури.

Релігійно-християнська лексика і фразеологія, будучи важливим складником мовного світу У. Самчука, засвідчує високу духовність українців.

Індивідуально-авторські стилеми У. Самчука увиразнюються на тлі синтаксичної будови його твору. Для неї характерне функціонування розгорнених, ускладнених синтаксичних конструкцій, що вказують на книжність мовомислення письменника, та еліптичних структур з відповідним семантичним наповненням, які є експресивним засобом розмовного стилю. Експресивність художніх та публіцистичних штампів у романі також виявляється в широкому вживанні стилістично маркованих засобів – традиційних та індивідуально-авторських, ампліфікації різнорівневих текстових структур, емоційно-оцінному функціонуванні повторів, інверсій, конструкцій із зіставно-протиставними відношеннями.

Мовотворча   неповторність  індивідуального  стилю   У. Самчука полягає  у  звертанні до словесно-образних і структурних елементів з різних джерел – фольклорного, розмовного, діалектного, літературного, книжного і з різних структурно-функціональних стилів, а також у способах використання їх, у способах і прийомах творення власних образних виразів, у манері суб’єктивно-емоційного живописання та об’єктивної розповіді, у доборі засобів звукового й образного ефекту, у виборі архітектоніки роману.