ПРОБЛЕМА РЕКОНСТРУКЦІЇ МОВИ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Краткое содержание

У Вступі визначається актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв’язок із науковою темою, мета і завдання роботи, об’єкт і предмет дослідження, наукова новизна, теоретичне значення і практична цінність, особистий внесок здобувача, апробація дисертації.

Розділ 1 “Джерела мовознавчого дослідження трипільської культури” складається з 7 частин. У першій частині коротко окреслюються територіальні й хронологічні межі трипільської культури, її найголовніші особливості, і здійснюється детальний критичний аналіз відомих наукових концепцій мовної належності трипільської культури. В результаті виділено дві групи поглядів на мову трипільської культури.

Згідно з однією концепцією, це праіндоєвропейська мова чи її певна гілка – протослов’янська (В. В. Хвойка, В. В. Лучик, певною мірою Б. В. Горнунг), фракійська (В. Георгієв, О. М. Трубачов, Д. Я. Телегін), хето-лувійська (В. П. Петров), індоіранська (Б. О. Рибаков) тощо. Проти ототожнення мови трипільської культури з конкретними індоєвропейськими мовами свідчить насамперед хронологічний чинник: виділення груп індоєвропейських мов і тим паче окремих мов із прамовної єдності (хай навіть прамовного континууму) відбулося пізніше за виникнення трипільської культури, початок існування якої за сучасними даними датується V тис. до н. е. У названий період існувала ще праіндоєвропейська мова.

А проти ототожнення мови трипільської культури з праіндоєвропейською свідчить невідповідність матеріальних пам’яток трипільської культури з тими свідченнями про культуру праіндоєвропейців, які отримані на основі реконструкції праіндоєвропейської мови (методом “слів і речей”). Так, для носіїв праіндоєвропейської мови відтворено типову “патріархальну” чи “олімпійську” міфологію з богом-громовержцем (богом “світлого неба”) на чолі. А трипільська культура відзначалася міфологією “матріархального” чи “доолімпійського” типу на чолі з “Великою богинею”. Трипільській культурі властиві середземноморські культи змії й бика, проте невідомий сильно розвинений індоєвропейський культ сонячних коней і колісниці. Перелік різноманітних відмінностей може бути продовжений.

Таким чином, трипільська культура і культура носіїв праіндоєвропейської мови – це дві відмінні між собою культури. Незважаючи на сказане, носії трипільської культури (особливо пізнього її етапу) тривалий час і подекуди доволі активно взаємодіяли з носіями праіндоєвропейської мови (які перебували на території України) й виділених із неї окремих мовних “гілок” (чи окремих ділянок “континууму”). Найбільш активні контакти трипільці мали, слід припускати, з носіями майбутніх слов’яно-балто-германських і майбутніх палеобалкансько-індо-іранських мов.

Згідно з другою концепцією (В. М. Щербаківський, М. Гімбутас, Ю. В. Павленко, С. В. Конча та ін.), мова трипільської культури – неіндоєвропейська (доіндоєвропейська), близька до давніх неіндоєвропейських мов Балкан, Східного Середземномор’я, Малої Азії, а можливо й далеко ширшого регіону – від Піренейського півострова до Кавказу й близького Сходу. Ця концепція має значно більше аргументів на свою користь, аніж попередня, й підтверджується, серед іншого, зовнішніми зв’язками матеріальних пам’яток трипільської культури, що дозволяє припускати і мовні відповідні зв’язки. У цьому разі мова трипільської культури виступає як доіндоєвропейський субстрат, подібний до доіндоєвропейських субстратів Балканського півострова, Кріту, Малої Азії.

Однак, приймаючи в цілому цю позицію, слід, по-перше, враховувати грекомовність крітських писемностей іще з кінця ІІІ тис. до н. е. (що змушує відсунути час панування доіндоєвропейської субстратної мови на Кріті в більш віддалений у минуле часовий період) і, по-друге, не перебільшувати трипільсько-близькосхідних зв’язків, які виявляються лише в окремих мовно-культурних проявах.

Зважаючи на численні аргументи на користь теорії давнього перебування носіїв праіндоєвропейської мови на території України (про це йдеться у працях різних дослідників від Б. Грозного до С. В. Кончі), маємо всі підстави припускати тривалі контакти саме в Україні праіндоєвропейців із трипільцями.

Друга частина розділу 1 містить вибір і обґрунтування напрямків дослідження мови трипільської культури:

1)                                                  зовнішні зв’язки трипільської матеріальної культури, які можуть корелювати з мовними зв’язками;

2)                                                  специфічні лексичні елементи й типологічні риси слов’янських мов і особливо української, поширеної на території давнього розповсюдження трипільської культури;

3)                                                  давні недешифровані писемності Кріту, що належать до егейської культури, близько спорідненої з трипільською;

4)                                                  реліктові мови чорноморсько-середземноморського регіону (кімерійська, етруська та близькоспоріднені з нею, хатська, хурито-урартські);

5)                                                  українська ономастика невідомого походження, передусім гідронімія, а також оронімія, антропонімія та міфонімія.

Третя частина розділу присвячена дослідженню зовнішніх зв’язків трипільської культури. Показано, що генетично найближчою до неї виступає егейська (кріто-мінойська) культура Східного Середземномор’я. Помітні зв’язки Трипілля з Кавказом. Однак у першому випадку (Трипілля – Егеїда) є підстави припускати спорідненість культур, у другому (Трипілля – Кавказ) – тривалий контакт, передусім у галузі металургії та металевих виробів. Зв’язки трипільської культури з давнім Єгиптом, Месопотамією, Західною Європою помітно слабші, ніж зі Східним Середземномор’ям (куди входить, крім материкової Греції й островів, також Мала Азія).

У четвертій частині розділу розглянуто проблему доіндоєвропейського субстрату слов’янських мов на предмет його зв’язку з трипільською культурою. О. Б. Ткаченко слушно визначає два джерела витворення мови – генетичне й субстратне. Різноманітність індоєвропейських мов виникла, за А. Мейє та ін., передусім унаслідок накладання мови індоєвропейців, що розселялися, на неоднакові доіндоєвропейські субстрати. Докладно вивчено концепцію В. М. Щербаківського щодо накладання в передісторичній Україні прибулих кочових носіїв індоєвропейських племен на давньоземлеробські племена з доіндоєвропейською мовою. Незалежно від В. М. Щербаківського вплив трипільців на індоєвропейців припускають Л. Л. Залізняк, Ю. В. Павленко, С. А. Ромашко та ін.

Окремо досліджуються типологічні свідчення праслов’янської й української мов про доіндоєвропейський субстрат. Основною фонетичною рисою праслов’янської мови вважається так званий закон відкритих складів, для якого припускалося, зокрема, неіндоєвропейське субстратне походження (пор. праці С. Б. Бернштейна, В. М. Чекмонаса та ін.). Закон відкритого складу відрізняє праслов’янську мову від найближчих балтійських і від інших індоєвропейських, і процес відкриття складів разом із іншими фонетичними процесами, що відрізнили слов’янські мови від балтійських, мав початись у праслов’янських діалектах “уже з першого етапу їх розвитку” (Б. В. Горнунг). О. В. Царук підкреслює, що фонологічна систиема мови формується в найраніший (початковий) період її існування. Період виокремлення слов’янських мов традиційно датується межею ІІІ і ІІ тис. до н. е., що збігається з періодом зникнення трипільської культури.

Маємо підстави припускати виникнення праслов’янської мови внаслідок накладання індоєвропейських діалектів (можливо, близьких до балтійських) на трипільський мовний субстрат відкритоскладового типу. Дуже велике значення має той факт, що слов’янські слова субстратного походження (навіть без урахування слів із давніми редукованими голосними) містять рівномірне чергування голосних і приголосних: кобила, могила, Купала, Лада, Марена тощо. Лексико-етимологічний і фонетичний критерії визначення субстрату перевіряють і підтверджують один одного.

Субстратні явища системного характеру яскраво виявляються в українській мові. Субстратна доіндоєвропейська мова носіїв давньоземлеробської культури спершу впливає на праслов’янську, а потім певні залишки субстратного фонетичного типу вкупі з усталеними (до певної міри вродженими?) артикуляційними звичками виявляються в українській мові. Регенерацію фонетичних явищ не раз відзначали на матеріалі французької (гальський субстрат впливає через гало-романський діалект), тосканського діалекту італійської (етруський субстрат впливає через розмовну латину), румунської (палеобалканський субстрат упливає через латину) тощо. Слід особливо підкреслити вірогідний зв’язок дуже поширеного милозвучного чергуваня голосних і приголосних української мови (в / у, і / й, з / зі / із тощо) з праслов’янським домінуванням відкритих складів, що може пояснюватися дією одного й того самого субстрату на праслов’янську і згодом (опосередковано – через праслов’янську у плані лексики й через регенерацію вимовних звичок у плані фонетики) на українську мову. Рівномірне чергування голосних і приголосних спостерігається в доіндоєвропейському субстраті грецької мови, доалфавітних писемностях Кріту й Малої Азії, далі – в дошумерському субстраті Месопотамії. Трипільсько-егейські зв’язки в галузі матеріальної культури підтверджуються аналогічними зв’язками лексики й фонетики доіндоєвропейських субстратів праслов’янської й давньогрецької мов.

П’ята частина розділу 1 присвячена доалфавітним писемностям Кріту як можливому джерелу вивчення мови трипільської культури. Значення цих писемностей для визначення мови трипільської культури підкреслене, зокрема, В. М. Даниленком і С. Б. Бернштейном і спирається на близьку спорідненість трипільської та егейської (кріто-мінойської) культур. Дешифрування крітської ієрогліфіки, Фестського диска та крітського лінійного письма А показує, що всі ці системи письма фіксують грецьку мову, тоді як так званті етеокрітські написи класичного періоду, які не читаються по-грецьки, фіксують палеобалканський діалект, близький до фригійського.

Так, наприклад, на стороні (а) крітської восьмисторонньої ієрогліфічної печатки сполучення складових знаків k’o-no з логограмою GANOS (зображення шакала) передає назву кітської столиці – Кносс, а на стороні (g) тієї самої печатки сполучення складових знаків ta-ru-ma₂ передає відомий грецький культовий вираз teron Ma “мати звірів”.

На Фестському дискові чергування знаків №№ 12 і 35 (qe / te) відображає варіювання форм грецької енклітики (пор. мікенське qe, класичне te). Очевидно, це грецький діалект, в якому зникнення лабіовелярних відбулося раніше, ніж у мікенському. Часте сполучення знаків №№ 13–1 (“кіпарис” і “людина, що йде”) – kyparissos–ion – передає ім’я бога сонця Hyperion, група знаків №№ 24–40 за зразком лінійного В читається e-rjo = Helios; отже, на полях А1–А2 маємо спорлучення “Гіперіон Геліос”, тотожне гомерівському (“Іліада”, VIII, 480; “Одіссея”, І, 8). Сполучення знаків 32–23 (phaps “голуб” і helos “цвях”) передає словосполучення phaos heliojo “світло сонця” (пор. те саме – Гомерівський гімн до Аполлона, І, 71).

У лінійному А позначення суми ku-ro = грецьк. kyrios; зафіксована типово грецька парадигма і-ja-ma “ліки” – і-ja-te “лікар” тощо; в основі знака № 305 ha (зображує ярмо) лежить грецьке harmos “зв’язок, суглоб”, споріднене з ярмо та ін. (низка інших аргументів на користь грекомовності лінійного А – в працях В. Георгієва, Г. Надя).

Етеокрітське сполучення слів isal abret komn (дрерська псевдобілінгва, рядок 1) тотожне новофригійському надмогильному вислову kakon abberetor knoyman “зло принесе похованню” (“зло” виражається іншим коренем – пор. sala, sale, salee “збитки, шкода” в Гесихія, також хетське idalu- “поганий, злий”)”.

Отже, всі ці писемності передають індоєвропейські мови й не мпожуть бути джерелом лінгвістичного вивчення трипільської культури. Однак типологія доалфавітних крітських писемностей (фіксація лише відкрнитих складів) дозволяє говорити про структурну близькість доіндоєвропейських субстратів грецької й праслов’янської мов.

Підрозділ 6 розділу 1 присвячений реліктовим мовам чорноморсько-середземноморського регіону. Мова кімерійців, яких нерідко вважають наадками трипільців, виявляє доіндоєвропейські середземноморські особливості. Так, назва кімерійців пов’язується з хетським gimra “степ, відкрите поле” неіндоєвропейського походження (можлива паралель – хурито-урартське qiura “земля” без індоєвропейських відповідників, також сванське gimär “землі”). Ім’я кімерійського царя Теушпа виявляє зв’язок із доіндоєвропейською ономастикою хурито-урартських мов (імена богів – хуритське Тешуб, урартське Тейшеба, столиця Урарту – Тушпа, пор. матеріали В. М. Даниленка про давній культ Тешуба в Україні), а ім’я іншого кімерійського царя Тугдамме / Дугдамме / Люгдаміс містить типове середземноморське доіндоєвропейське чергування d / l. Отже, ономастика дає можливість припускати належність кімерійців до середземноморсько-кавказького (доіндоєвропейського) мовного середовища, що узгоджується з уявленнями про мовну карту України V–III тис. до н. е. і доіндоєвропейську мову трипільської культури.

Етруська мова, хоч і містить помітний доіндоєвропейський субстрат східносередземноморської природи, згідно досліджень Б. Грозного, В. Георгієва, О. І. Харсекіна та ін., у т. ч. дисертанта, визначається як індоєвропейська й не може бути джерелом прямих свідчень про мову трипільської культури. Для прикладу – етруські числівники: hevn, venas “1”, zal “2” (: латин. dualis, пор. етруськ. zil – латин. aedilis “едил”), huteri “4”, śas “6”, semph “7”, nurph “9”. Однак слідом за М. Я. Марром вірогідним слід вважати давнє перебування етрускомовних племен на території України (рух із Малої Азії не лише морем, а й суходолом) і навіть участь етруського етноніма у формуванні назви Русі (назва етрусків tars- / tyrs- не лише дала назву тих самих етрусків ras-, а й могла дати форму rus).

Давня мова Малої Азії – хатська, всупереч недостатньо обґрунтованованим твердженням В. В. Іванова, визначається як індоєвропейська. Пор. хатське Estan “бог сонця” – латинське aestus, хатське Taru “бог грому” – германське Thor, кельтське Taranis (те саме), хатське the “будувати” – грецьке tekton “будівельник”, хатське zil “земля”, zilat “місце” – латинське tellus “земля”, хатське zuh “одяг” – латинське toga “тога – вид одягу”, хатське sterah “укривало” – латинське stratum (те саме), хатське sak “гора” – латинське saxum “скеля”, хатське iah “небо” – давньоінд. dyauh “небо”, латин. Jovis (<Diovis) “Юпітер” (первісно – бог неба) та ін., причому всі наведені паралелі хатських слів – індоєвропейського походження. Хатське tuh-kante “царевич” (дослівно “бога-царя син”) точно відповідає грецьким theo-gennes і dio-genes, кельтським Divo-gen(a), Devo-gnatae, фракійським Dias-centus, Diu-centus. Деякі інші хатсько-індоєвропейські паралелі відзначені Т. В. Гамкрелідзе і В. В. Івановим.

Хурито-урартські мови слідом за Г. Б. Джаукяном так само розглядаються як індоєвропейські, незважаючи на потужний шар у них доіндоєвропейського субстрату. Отже, названі мови так само не можуть виступати джерелом відомостей про мову трипільської культури.

Підрозділ 7 розділу 1 містить розгляд української ономастики невідомого походження. Найбільша увага зосереджена на гідронімах як визнаних мовних реліктах, особливо тих, які в працях І. М. Желєзняк, О. С. Стрижака, Л. Т. Масенко, О. М. Трубачова та ін. визначаються як назви без твердо встановленої етимології. Виявлені субстратні гідроніми:

1)                                                    із середземноморськими паралелями (Буг Південний – грецьке byge “джерело” доіндоєвропейського походження; Лета – річка Lete в Беотії й у грецькій міфології, річка Lethaios у Фесалії, на Кріті, в Карії; Ібр – із паралелями на Балканах, Піренейському півострові (найдетальніше досліджено І. М. Желєзняк), Ірпінь із варіантами Пірна, Pie a – румунське piriu, албанське perrua “ручай” із автохтонного балканського субстрату, грецьке Peirene – ім’я дочки річкового бога, що перетворилася на джерело тощо);

2)                                                     з південнокавказькими (картвельськими) паралелями (Скаронинка, Скоропинка – грузинське c’q’aro “джерело”, мегрело-чанське c’q’ari, c’q’ori “вода, річка”; Інгул / Інгуль – Inguri / Enguri – назва річки в Грузії при частому чергуванні суфіксальних r / l в картвельських мовах; Хорол / Хороль – Q’orolisc’q’ali – річка в Грузії, буквально “Хорольська річка, Хорольська вода” як точна паралель до форми Хорол-річка; Ворскла – грузинське varskvlavi “зірка” при наявності гідронімів типу Іскряна, Звіздаль, Tiber “Тібр” від етруського tivr “Місяць” тощо; Мгар – грузинське mgvari “потік” та ін.);

3)                                                     з північнокавказькими (абхазо-адигськими і нахсько-дагестанськими) відповідниками (Псел, Псло – західнокавказькі назви річок Псиж, Псоу, Псекупс, Психуаба тощо, а особливо Пслух – притока Мзимти; Псинка – адигське псынэ “джерело”, пор. Псындахэ “красиве джерело”, Псынэкъопс “річка із джерельної долини”, Псынакъо “джерельна балка” тощо; Пшонка – західнокавказькі гідроніми Пшиш, Пшеха, Пша, а особливо Пшенахо, також грузинське psa “джерело”, psani “джерела” західнокавказького походження; Обіз’янка – етнонім абазин, абаза, давньоукраїнське обез, обежанин “абхаз чи абазин”; Снов, Снивода, Свинь – дагестанські назви води xan, xin, sin, із якими, очевидно, пов’язані й досліджені О. П. Карпенко гідроніми на -гань; Десна, Дохна – пор. варіанти тих самих дагестанських назв води та префіксоїд “великий”: Снов, Снопоть, Снежеть – притоки Де-сни, пор. грузинське di-di “великий”, абхазьке d(e)u, хатське te-te, хурито-урартське te- – зокрема, як в імені хуритського бога Те-шуб “великий бог”, зображення якого знайдене в Україні; Мерло – пралезгинське *марлъв “дощ”, рутульське мыри “джерело” тощо).

Досліджені ороніми з середземноморськими відповідниками (Бескид, Карпати, Одрит), антропоніми й, зокрема, етноніми, що знаходять відповідники в середземноморському субстраті й кавказьких мовах (козак, велет, анти, Русь), міфоніми субстратного походження (Дажбог, Купала, Лада, Марена тощо).

Отже, комплексне дослідження зовнішніх зв’язків трипільської культури, доіндоєвропейського субстрату праслов’янської мови та його слідів в українській мові, крітських доалфавітних писемностей, реліктових мов чорноморсько-середземноморського регіону, української ономастики дозволяє визначити систему джерел вивчення мови трипільської культури. Визначення системи джерел мовних свідчень про трипільську культуру дозволяє спростувати поширену думку про неможливість визначення мови трипільської культури за відсутності писемної фіксації цієї мови.

Розділ 2 присвячений аналізові методів і прийомів мовознавчого дослідження трипільської культури. Порівняльно-історичний і типологічний методи, хоч і знаходять помітне застосування в такому дослідженні, все ж виявляються недостатніми інструментами для розв’язання поставлених задач. Метод слів і речей (лінгвістична палеонтологія) визначається як 1) вивчення історії слів разом із історією позначуваних ними речей і 2) реконструкція матеріальної й духовної культури внаслідок інтерпретації системи реконструйованих слів. Цей метод в обох названих модифікаціях знаходить певне, хоч і обмежене, застосування при дослідженні мови трипільської культури.

Сформульовані методи мовної інтерпретації позамовної дійсності – 1) етимологічної інтерпретації міфології (без визначення застосовувався з античних часів) й 2) етимологічної інтерпретації мистецтва (вперше запропонований дисертантом). Так, помічений і задовільно не пояснений Б. Л. Богаєвським факт трипільського зображення коня за шаблонами зображення собак знаходить пояснення в суголоссі субстратних назв обох тварин (праслов’янське *kobyla, грецьке kaballes “кінь” і осетинське kebyla “щеня”, російське кобель “пес” без етимології).

Спеціально для потреб мовознавчого вивчення трипільської культури вироблено метод речей і слів, який полягає в оперті лексичних паралелей субстратного походження на археологічні паралелі (при бажаному контролі за допомогою лінгвотипологічних критеріїв). Так, суголосність праслов’янського *volъ “віл” і давньогрецького bol-inth-os “бик” (без індоєвропейської етимології в обох випадках) спирається на близькість трипільського й егейського культів бика, а суголосність східнослов’янського імені богині Купала малоазійсько-крітського імені богині Kybela спирається на близькість відповідних культів богині-матері.

Застосування такого методу до конкретного матеріалу (у проведеному дослідженні – до матеріалу української, ширше – східнослов’янських і, далі, праслов’янської мов) проводилось у декілька послідовних етапів.

Перший етап. Шляхом фронтального аналізу авторитетних етимологічних джерел (передусім “Етимологічного словника української мови” за ред. О. С. Мельничука, “Этимологического словаря русского языка” М. Фасмера, “Этимологического словаря славянских языков” за ред. О. М. Трубачова) були визначені слова лише української, лише східнослов’янських і всіх слов’янських (а відтак і праслов’янської) мов, що не мають достатньо надійних відповідників в інших індоєвропейських мовах (або мають такі відповідники, зв’язок із якими не описується звуковими відповідностями, властивими для індоєвропейських мов) і можуть із великою вірогідністю вважатися доіндоєвропейськими субстратними.

Другий етап. Були визначені позаіндоєвропейські паралелі субстратної лексики слов’янських мов, серед яких найбільшу кількість становили східносередземноморські (доіндоєвропейська лексика давньогрецької мови), на другому місці виявилася кавказькі, а всі інші (доіндоєвропейська субстратна лексика германських, кельтських мов, дошумерська субстратна лексика шумерської мови, лексика давньоєгипетської мови тощо) навіть усі разом утворили незначну частину паралелей.

Третій етап. Досліджувалися відповідники (позамовні кореляти, денотати) субстратної дослов’янської лексики серед археологічних реалій трипільської культури. Виявлено, що переважна більшість елементів субстратної лексики має такі відповідники.

Четвертий етап. Було досліджено співвідношення зовнішніх зв’язків трипільської культури й зовнішніх зв’язків дослов’янського субстрату і встановлена їх значна близькість. Найтісніші зв’язки трипільської культури з егейською (східносередземноморською) підтверджуються найтіснішими зв’язками дослов’янського субстрату з догрецьким, а кавказькі зв’язки трипільської металургії підтверджуються відповідно кавказьким походженням субстратних назв металів (і деяких виробів із них, як меч) у слов’янських мовах.

П’ятий етап. На основі дослідження субстратної лексики слов’янських мов було визначено найголовніші фонетичні й граматичні риси цього субстрату, які були зіставлені з основними рисами догрецького субстрату (неіндоєвропейського компоненту) й кавказьких мов. Виявилася значна тотожність типологічної характеристики доіндоєвропейського шару слов’янських мов із східносередземноморським і частково кавказьким мовним матеріалом.

Розроблений метод (при необхідності з модифікаціями) може застосовуватися при мовознавчому дослідженні інших археологічних культур.