ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ: ЛІНГВІСТИЧНА ТА ТЕОРЕТИКО-ЕПІСТЕМОЛОГІЧНА АСПЕКТОЛОГІЯ

Краткое содержание

         У вступі сформульовано проблематику дослідження, вихідні концептуальні засади роботи, обґрунтовано актуальність, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дисертаційного пошуку, методологічні й методичні принципи аналізу, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення, апробацію результатів дослідження.

         Перший розділ «Лінгвістика і теорія інтелектики: епістемологічний дискурс» присвячено аналізу теоретичних проблем сучасного мовознавства в аспекті наукової інтерпретації та концептуального синтезу пошукових дослідницьких парадигм (§ 1); окреслено еволюцію категорій «інтелект» і «мовна свідомість» у класичній епістемології (§ 2); визначено поняттєве поле «інтелектуалізму» та «мовної свідомості» в концепції Ф. Гегеля (§ 3); в теоретико-епістемологічному дискурсі проаналізовано мову як вербалізовану субстанцію структури і функцій інтелекту (§ 3), зокрема представлено специфіку філософського, психологічного напрямків дослідження інтелектуальних характеристик мови, сформульовано методологію, принципи і критерії інтелектуальних вимірів постмодерного аналізу мови, насамперед в інтепретативних методологіях парадоксів М. Фуко – Ж. Дельоза, в лінгвістичному контексті структурування мови як несвідомого (Ж. Лакан).

Концепція інтелектуалізації української літературної мови сформульована як новітній лінгвотеоретичний дискурс в епістемології, визначений конструктивно модельованим пошуком критеріїв, репрезентативних форм, характеристик і закономірностей вербалізації еволюціонуючої свідомості. Теорія інтелектуалізації мови є знанням про: а) інтелектуальну динаміку мовних форм; б) інтелектуальний розвиток наукового лінгвістичного знання. Часові межі концепції узгоджуються як із внутрішнім масштабом лінгвістики, так і з епістемологічними постулатами, що є світоглядно-методологічними орієнтирами антропологічно зорієнтованого знання: історичного (Ф. Боас, А. Крьобер та ін.), етнопсихологічного (Л. Уайт, М. Самінс, Е. Сервіс, Дж. Стюард та ін.), інтерпретативного (М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Лакан, Ж. Дерріда та ін.).

Історичні методології зламу століть у контексті теорії інтелектуалізації літературної мови проаналізовані як такі, що зумовлюють ентропію, дифузність наукових ідей: класичний еволюціонізм Л.Г. Моргана розвивається за синусоїдою заміщення антиеволюційним емпіризмом Ф. Боаса – і в другій половині ХХ ст. відродженням в теоріях Л. Уайта, Дж. Стюарда, Е.Р. Сервіса, М. Саллінса та ін. (наукові парадигми аналізу культурної еволюції, її універсальності як системи); обмежений історизм Ф. Боаса (дослідження культури в синхронії та статиці) трансформується в домінанту понять реальної культури і культури цінностей у категоріях «стилістичного підходу» до типології культури, «циклічного» розвитку цивілізації, співвіднесеного з «конфігураціями культурного росту» (А. Крьобер). Названі ідеї та принципи узгоджуються з системою теоретичних концептів роботи.

Аргументом від дослідницької парадигми етнопсихологічних методологій з другої половини ХХ ст. є лінгвістична теорія, зокрема теорія значення – одна з центральних для інтелектуального моделювання (Ю.С. Степанов, Т.В. Тодоров, Т.Н. Тодорова, Т.В. Гамкрелідзе, В’яч. Вс. Іванов, А. Вежбицька, В.М. Русанівський, Л.А. Лисиченко, О.О. Тараненко, С.Я. Єрмоленко та ін.). Реалізація значення (embodied) аналізується в семантичних концептах чи їх поняттєвому аналогові – образних схемах (image scheme), дефінітивно представлених як «повторний динамічний зразок наших процесів сприйняття і наших моторних програм, що надає зв’язності і структури нашому досвіду». Твердження про те, що основою концептуального аналізу є категоріальні значення, що не мають жорсткої бінарної структури і прагматичні щодо мети аналізу, становить теоретичний постулат дисертації.

З останньої третини ХХ ст. інтелектуальний науковий пошук приводить до когнітивного епістемологічного дискурсу (cognitive commitment), що аргументований синтезом наук про людину (М. Джонсон, Л. Талмі, Дж. Лакофф, Р. Лангакер, Н.Д. Арутюнова, Ю.С. Степанов, В.З. Дем’янков, А. Вежбицька, Ю.О.Карпенко, О.І. Чередниченко та ін.). У такому дискурсі постають ідеї універсальних структур значення, інваріантів, культурних концептів, семантичних прототипів та ін., що спираються на спільний для епістемології антропологічний компонент науки. Абстракція універсальних категорій, їх системність і логіка є критерієм розвитку наукового знання, в аналізі якого застосовано принцип дослідницької об’єктивації.

Особистісне (когнітивне, інтерпретативне) знання виявлене в множинних теоріях відношень, що є найбільш актуальними і перспективними в сучасній науці: аналіз типів культури Дж. Фейблмана, «неявне знання» М. Полані, аналіз «події традиції», «часової дистанції» між текстом і розумінням та ін. Г.-Ґ. Гадамера (з покликаннями на ідеї М. Гайдеґґера), інтерпретативні методології несвідомого структурованого як мова (Ж. Лакан), «мовних парадоксів» значення (М. Фуко, Ж. Дельоз) та ін.

У класичній епістемології інтелект є онтологічною характеристикою людини, виявленою в конструктивній здатності мислення, сукупності розумових функцій (абстракції, аналогії, аналізу, узагальнення, порівняння, конструювання, творення суджень і понять, формування законів, асоціативних наближень та ін.), котрі формують синтез аналітичного й асоціативного типів мислення.

Інтелект є генетичною характеристикою homo sapiens, а рушійна сила розвитку інтелекту – суперечності, що недіалектичну форму мислення – розсудок – трансформують у творчий розум (Ф. Гегель). Філософ послідовно зіставляє типи мислення з мовною дійсністю, її суттю і структурою: поняття і категорії розсудку фіксуються в мові, саме розсудок визначає формальну структуру останньої. А отже, тільки виражене, опредметнене в мові відповідно до її законів інтелектуальне пізнання здобуває справжнє буття. Розвиток граматичної будови мови залежить від еволюції мислення – на певній цивілізаційній стадії розвитку і зрілості граматика стає чітко організованою і недвозначною, а правила такої граматики строго детермінують, уніфікують мовлення. Розвиток людського мислення приводить до трансформації граматичних законів – думка «розхитує» правило. Діалектичний висновок – парадокс Ф. Гегеля: «мова найцивілізованіших народів має найменш досконалу граматику».

Когнітивна проблематика в аналізі інтелекту (друга половина ХІХ – ХХ ст.) визначена герменевтичними й епістемологічними ідеями: інтелект синонімізовано з розумом як онтологічною характеристикою homo sapiens – здатність мислити, здійснювати розумові функції абстракції, аналогії, порівняння, узагальнення, конструювання, творення понять і суджень, формування законів та ін. (філософський аспект проблеми); інтелект визначено як форму організації ментального досвіду у вигляді реальних (формалізованих) ментальних структур, як породжений останніми ментальний простір відображення та виявлені в ньому ментальні репрезентації подій (психологічний аспект проблеми); інтелект представлено сукупністю персоніфікованих розумових характеристик (теорія інтелекту); інтелект є вербалізованою свідомістю, а мова – диференційованою ознакою інтелекту і водночас його репрезентативною формою (лінгвістичний аспект проблеми). Вербалізація інтелекту, що еволюціонує в історичному і психологічному просторі, визначає інтелектуалізацію мови.

         У другому розділі «Проблематика інтелектуалізації мови в лінгвістичній теорії» розглянуто інтелектуалізм і концептуальність лінгвістичного знання, гіпотезу в лінгвістиці і перспективи інтелектуалізації як дослідницької парадигми, особливості моделювання інтелектуалізації в сучасній теоретичній лінгвістиці (§ 1); визначено диспозицію пізнавальне – ціннісне в лінгвістичній аспектології (§ 2); інтерпретовано функцію як лінгвістичну категорію (§ 3).

Перспективи сучасної лінгвістичної теорії зумовлені іманентними характеристиками мови, проте передбачають вихід за межі спеціальних операціональних процедур і формування дискурсу, орієнтованого на феномен інтелекту, відображеного в лінгвістичних репрезентаціях. Мова є сублімацією мисленнєвої діяльності, що дозволяє синонімізувати «менталістичність» дослідницького пошуку з інтелектуалізацією, а відтак, і з розвитком лінгвістичного знання.

Інтелектуалізація літературної мови як об’єкта дослідження не відокремлюється від історично змінних і культурно-інтенціональних світів, де мова відіграє домінантну роль. Поняттєва тотожність категорій «інтелектуальна діяльність» – «пізнавальна діяльність» (Д.І.Ладенко) – теоретична засада лінгвістичних критеріїв інтелектуалізації. Саме мова як універсум мотивує кореляцію сфер пізнання та різні можливості їх інтерпретації. Мова постає фактологією, що дозволяє об’єктивізувати різновекторний науковий пошук у дослідженні інтелекту, його критеріїв, функцій, еволюції.

Критерії мовного інтелектуалізму (теоретичні й фактологічні) обґрунтовані: як зв’язок онтологічних мисленнєвих та комунікативних характеристик людини з внутрішнім змістом мови (вербалізовані форми ментального, несвідомого, картини світу та ін.); як притаманна системно-структурній організації мови ієрархія одиниць, рівнів, відношень. У роботі скорельовано критерії мовного інтелектуалізму з інтегральними ознаками інтелекту: логічністю, дискурсивністю, абстрактністю, рефлективністю, аналітичністю, символічністю, репрезентативністю у формах відношень. Відтак, мова як системно-структурна організація втілює логічність і співвіднесені з нею критерії, функціональна природа мови визначає і забезпечує її комунікативний статус, інтерпретативні можливості мови дозволяють обґрунтувати різноаспектні методології аналізу.

Концептуальність теорії інтелектуалізації літературної мови визначила принцип розв’язання ціннісної проблематики (суперечності цінності закону, правила, узусу і – винятку, контекстного, функціонального, асоціативного, метафоричного), що заперечує різницю між когнітивними і ціннісними елементами свідомості та мовної діяльності, актуалізуючи на контексті й реальних процедурах дослідження. Зміна теоретичної парадигми лінгвістичного аналізу – в заміні опису мовної картини світу його інтерпретацією. Застосований у лінгвістичному аналізі принцип функціоналізму визначає інтелектуалізацію літературної мови в динаміці, об’єктивізує єдність системно-категоріального і комунікативного підходів. Структуровано розвиток теоретичних парадигм нового часу в формулюванні категоріальної сутності функціоналізму – ідеї Г. Пауля і О. Потебні щодо функціональної природи форми і флексії, підмета і додатка та ін., засади комунікативної системності К. Гаузенбласа, аргументацію функціонально-стильової системності художнього тексту В. Виноградова, розуміння функції як значення форми чи конструкції О. Єсперсеном, позицію щодо мовної одиниці в конструкції Л. Блумфільда, що визначили лінгвістичну категоріальність функції, а обґрунтування структурного синтаксису Л. Теньєром зумовило системний статус функції в лінгвістичній теорії. Теоретичні концепти Ф. де Соссюра і, пізніше, Празького лінгвістичного гуртка, засади функціональної лінгвістики звернені до аналізу іманентно зумовлених функцій мови, їх текстової реалізації. На відміну від глоссематичного структуралізму Л. Єльмслева і дескриптивного аналізу Ф. Боаса, функціональна мотивація розвитку мови визначена її структурно-системною природою, що є корелятом позамовної дійсності (М.А.К. Хеллідей, Ю.С. Степанов, Н.А. Слюсарєва та ін.), а отже, пізнання процесів інтелектуалізації національної літературної мови – це обґрунтування причин її еволюційних змін у просторі цивілізації.

         Третій розділ «Мовна картина світу в цивілізаційних вимірах національної культури: інтелектуалізація як еволюція слова» формує дискурс аналізу в аспектах: інтелектуалізм об’єктного і чуттєвого – ментальність як мовний код етносу (§ 1); репрезентативність мовних форм ментальності в літературній мові (§ 2); динаміка мовної картини світу в історичному і психологічному часі; семантика «універсалізмів» у розгортанні історичного і психологічного часу; вербалізація української ментальності в просторі часу і культури: символіка живого одухотвореного світу (§ 3); фразеологія як знакова модель інтелектуального розвитку національної літературної мови; символічність християнського конструювання світу в лінгвістичній рецепції як проекція витоків української літературної фразеології; еволюція літературної фразеології у вимірах інтелектуальної інтерпретації буття (§ 4); культурний патерн і вербальна рефлексія: символіка саду в біблійному тексті – естетиці українського бароко – ідіостилістичних інтерпретаціях Григорія Сковороди і Тараса Шевченка (§ 5).

Операціональне поняття ментальності включає концепт свідомості, тобто ментальні характеристики визначені специфікою світовідчуття, оригінальною пізнавальною та цивілізаційною рефлексію на світ (В. Гумбольдт, Е. Гуссерль, Г.Г. Шпет, О. Потебня, М. Гайдеггер, Г.Ґ.Гадамер, П. Рікер та ін). Традиційний лінгвістичний обсяг поняття «ментальність» – це мовний код етносу. Ідея пізнання культури через мову (А. Вежбицька, В.М. Русанівський, В.Г. Скляренко, Л.А. Лисиченко, В.Г. Костомаров, С.Я. Єрмоленко, О.О. Тараненко, В.М. Мокієнко, Ю.О. Карпенко, О.Є. Кибрик, Н.Д. Арутюнова, М.А. Собуцький та ін.) продуктивна в проекції на ментальні моделі мовної картини світу, оскільки мова і культура перебувають у діалозі. Розуміння лінгвістичної категорії ментальності в концепції розвитку національної літературної мови зумовило окреслення інтелектуалізації як виміру змісту і перспективи мови, її самобутності й одночасно здатності до культурної інтеграції та інтерпретації в національному слові цивілізаційних набутків людства. Дослідницька парадигма, по-перше, орієнтована на аналіз і синтез характеристик розвитку генетичної заданості мови й еволюційних змін, зумовлених історико-культурною динамікою світу, по-друге, методологічно аргументована фундаментальними ідеями когнітивної семантики про принципово єдину природу мовних та інших когнітивних механізмів і процесів та про їх антропологічну визначеність, діалектичний зв’язок із природою людини, її мисленнєвою діяльністю.

Конструктивний аналіз ментального в літературній мові охоплює: лінгвістичні критерії ментального; статус форм ментального в історичному і психологічному часі, а отже, обґрунтування мовної картини світу як цивілізаційної константи нації; еволюцію лінгвістичних маркерів ментального, мотивованих екстра- й інтралінгвальними чинниками; причини актуалізації маргінесу в лінгвістичному вияві картини світу; кореляцію традиційних і набутих в процесі цивілізаційного розвитку мовних форм; генезу сформованих у літературній традиції лінгвістичних маркерів ментального; перспективи й динаміку функціонування традиційної мовної картини світу в літературних формах мови.

Лінгвістичне моделювання категорії ментальності узгоджується з цивілізаційно інтегрованими в різні культурні форми концептами, символами світосприйняття народу (сизокрилий орел, вишневий садок, широкий степ, висока могила, вранішня зоря та ін.). Народ, еволюційно детермінована етнічна єдність, формує особливу світоглядну модель буття, що визначає інтелектуальні потенції та межі, в яких етнос здатний до перспективного історичного розвитку. Як загальні, так і специфічні форми інтелектуального пізнання, властиві людській природі, вербалізовані. Закономірно, що все, набуте мовою в історичній перспективі, визначається потенціями мови, сформованими вже в історичній ретроспективі. Стадіальне дослідження вербалізованих форм ментального в літературній мові об’єктивізує теоретичний постулат про спричиненість нових культурних констант у націоментальному відношеннями синкретизму між концептами культури. Лінгвістична рефлексія синтезує і хронологізує розвиток концептуальних націокультурних ізоглос та їх кореляцію з концептами цивілізації (Бог, душа, істина, віра та ін. у християнстві і як вербалізовані форми традиційної картини світу: вогонь священний, живий, божественний. пекельний, святий – вогонь душі, праведний, чистий, ясний, світлий і т. ін.).

Ментальність мови екстраполюється в культурну пам’ять: значущі, еволюційно змінні в історичному і психологічному часі вербалізовані символи трансформуються в культурні концепти. Слово може «пам’ятати» успадковане і набуте, конкретне і символічне, парадигвально детерміноване і синтагматично можливе, відбивати те, що є істотним з погляду нових мовних відношень, наприклад, абстрактність церковнослов’янізмів формує їх «духовну» (функціональну) опозицію до конкретики реального світу (норм); периферія багатозначної парадигми здатна впливати на розширення синонімічної чи антонімічної парадигми (пустка, пустеля, згарище, чортополох, хащі, чагарник та ін. – синоніми й одночасно антоніми до саду із біблійного концепту-антитези Сад Едемський – Сад Гетсиманський та ін.).

Система трансформованих в історичному і психологічному часі репрезентацій символічних смислів формує вербальний простір національної картини світу (Мати Божа – матір – земля; вічна ріка – чиста, стрімка ріка – ріка життя та ін.). Вербалізовані символи еволюціонують у просторі часу і культури, яка визначає координати і закономірності функціонування мови – цивілізаційні, естетичні, ідіостилістичні, зокрема трансформації від біблійної фразеології до сучасного усталеного слововживання: світло душі, істини, слова – світла людина, світло у вікні, світла голова, світлий розум та ін. Прогрес і регрес у мові мотивовані стадіальними змінами культури, а інтелектуалізація символічних форм визначає вектори розвитку від атомарного до узагальненого, від профанного до універсально-абстрактного, від конкретного-асоціативного до множинного. Тріада символіка язичницька – символіка християнська – символіка літературна об’єднує вербалізовану систему символіки національної мови.

Мовна свідомість літературного періоду виявляє синтез дорефлективної ментальної синергетики з концептуально структурованим християнським світоглядом, що зумовлює трансформацію язичницької словесної культури, визначає нові вербалізовані форми осмислення буття, нові знакові моделі корелятивності реального / ідеального в слові (жива душа – жива вода, жива природа, живе слово, жива реакція, жива справа, живі квіти, жива думка, живий голос та ін.). Перетинання інтелектуальних векторів пізнання, в яких біблійна символіка стала тригером для моделювання культурних концептів і контекстів породжувального типу, є тенденцією інтелектуалізації літературної мови.

Культурний патерн мотивує вербальну рефлексію, яка в літературній мові виявлена динамікою символічної свідомості. Вербалізовані символи цивілізації логічно і чуттєво модельовані та свідчать про інтелектуальну спадкоємність цінностей, що є концептуалізованою ієрархією неемпіричних, ідеальних сутностей буття, представлених як культурні ідеали, котрі об’єднують і гармонізують цивілізацію (світильник – розуму, вогонь – душі, пустиня – душі та ін.). Символічні універсуми християнства в просторі української культури визначили системну домінанту світоглядних понять, систему цінностей та їх вербалізованих знаків (сад, слово, вогонь, дорога, пустиня та ін.), що постали з інтелектуальної рефлексії на світ. Синтезовані символи християнства поняттєво корельовані з часом культури, вони актуалізують чи інтерпретують цивілізаційний код (поетичний дискурс Г. Сковороди). Українське бароко асоціює культуру з передбаченням істини, смислу, а мову з ідентифікуючими символічними знаками культурної системи.

Лінгвоментальні параметри національної картини світу трансформуються в ідіостилях. Інтелектуалізація літературної мови визначена в цьому аспекті синтезом успадкованих вербалізованих символічних форм та авторської рефлексії на цивілізаційні (зокрема християнські) символи, інтегровані в культурний простір нації. Символічний патерн в ідіостилістичній картині світу Т.Шевченка інтерпретовано в контексті націокультурної традиції й одночасно розвинуто як естетичний вербалізований код авторської художньої свідомості (садок – вишневий = рай = Україна =поле вольне = гай = світ божий = веселії села та ін.). Знакові для літературної мови нового часу тексти Т.Шевченка визначають інтелектуальні вектори динамічного розвитку українського слова, розширюючи його символічні, а отже, семантико-парадигматичні й семантико-синтагматичні функціональні характеристики .

         У четвертому розділі «Динаміка розвитку стилів української літературної мови: інтелектуалізація як функція» розглянуто епістемологічну дискурсивність стилістики з погляду логіки інтерпретативних методологій (§ 1); мовні стилі як феномен національної культури в аспекті історико-стилістичної проблематики (§ 2); конкретизовано концептуальні засади функціонального розвитку української літературної мови, зокрема структуризацію функціональних стилів, розвиток термінології в концептах теорії інтелектуальної еволюції мови, стилістичну актуалізацію мовних ресурсів (§ 3); проаналізовано синонімію як мовний ресурс і вимір можливостей стилістичної варіативності (§ 4); інтелектуальні потенції ідіостилів (§ 5).

Інтелектуалізація літературної мови, визначена і сформульована як функція, відбита в еволюційній тенденції розвитку стилів. Лінгвостилістична модель осягнення інтелектуальних потенцій функціональної мови спирається на інтерпретативні методології, їх інваріантні щодо епістемологічно вихідних постулатів теорії та множинних текстових репрезентацій дослідницькі парадигми В.М. Русанівського, Р.А. Будагова, С.Я.Єрмоленко, Л.А. Лисиченко, Ф.С. Бацевича, М.А. Собуцького, М.П. Кочергана, В.В. Виноградова, М.М. Кожиної, Г.Я. Солганика, А. Вежбицької, Т.Г. Винокур Б.М.Гаспарова, К. Гірца та ін. Іманентними стилістичному дискурсу є операціональні принципи диспозиції поверхневого (фактологія елементарного, описового, безпосередньо спостереженого) і глибинного (систематизованого, пізнаного як закономірності, моделі, відношення і тенденції), тобто «занурення» в мову, її інтелектуальні потенції, інтерпретоване соссюрівське s/S.

Функціональний аналіз зосереджено навколо: а) заданих і закономірних параметрів текстової комунікації; б) смислових вимірів мовних одиниць, «прирощення смислу», «конотативного надлишку», можливості / даності синтагматичних зв’язків і відношень, принципів організації модельованого і реального тексту та ін. Розглядається мовленнєва системність текстових варіантів стилів, що визначаються у площині екстралінгвально заданих критеріїв і реалізацій комунікативного завдання. Обґрунтовано тезу про недостатність для інтерпретації тексту власне мовної компетенції, пов’язаної лише зі значеннями мовних одиниць. Інтерпретативний стилістичний дискурс становить синтез лінгвотеоретичної проблематики та інтелектуальних критеріїв пізнання, персоніфікованої структури думки, типу мислення мовної особистості та ін.

Мовні стилі окреслено як комунікативний ідеал національної культурної свідомості, еволюційно закономірний, співвідносний у формах існування з історичним та психологічним часом. Стадіальність мовних стилів зумовлена екстра- та інтралінгвальними чинниками і в просторі національної культури відбиває сутність загального закону існування цивілізаційних систем, здатних до розвитку. Лінгвістична ретроспекція дозволяє окреслити періоди і характерологічні особливості стадіального розвитку системи функціональних стилів літературної мови нового часу: перша половина ХІХ ст. (час формулювання лінгвістичних ідей у контексті «винайдення» України, гуманітарного осмислення місця літературної мови в націєтворенні, постановки питання про мовну норму і стилістичні потенції); друга половина ХІХ ст. (період напруженого пошуку критеріїв єдності літературної мови, дискусії щодо напрямків її розвитку, взаємозв’язку мовної системи з системами інших мов, стильової диференціації, пошук аргументів щодо перспективних тенденцій нормування та ін.); початок ХХ ст. – із різновекторною екстралінгвальною мотивацією розвитку системи функціональних стилів літературної мови: період «українізації» (інтенсивний розвиток мовних потенцій стилів і жанрів, початок становлення стильових норм і кодифікації літературної мови, розробка методик укладання словників, термінотворення, формування критеріїв до творення наукового тексту, опрацювання методик дослідження художнього стилю тощо); період від 30-х рр. ХХ ст. (розвиток стилістичного ресурсу художнього стилю, стабілізація комунікативної норми, вдосконалення жанрово-стилістичної диференціації текстів, інтенсивне формування системи мовних засобів стилю масової інформації та ін., із певним обмеженням комунікативних сфер наукового та офіційно-ділового стилів); період державної незалежності України (від 90-х рр. ХХ ст. бурхливий розвиток мовного ресурсу функціональних стилів, дискусія щодо сучасних критеріїв нормування літературної мови, продуктивне наукове осмислення тенденцій розвитку мови, її місця в суспільному житті, комплексне опрацювання терміносистем, метамови наукового стилю, кліше і стандартів офіційно-ділового стилю тощо).

Інтелектуалізація літературної мови виявляється як закономірність і прогрес у системному розвитку функціональних стилів. Її окреслено в аспектах теоретичному: а) диспозиціональне розмежування категорії «стиль» у староукраїнській і новій українській літературній мові; б) визначення фундаментальних критеріїв, що формують стильову цілісність у різні періоди існування літературної мови; в) системний аналіз стилів у їх розвитку й наступності, і прагматичному: а) аналіз одиниць, мовних рівнів стилів у динаміці, трансформації, історичному зв’язку; б) мотивація природи, сутності та функцій стилетвірних одиниць із покликанням на історичну традицію. Унаочненням інтелектуалізації прогресуючого еволюціонізму функцій літературної мови є спадкоємність стилістичної традиції, зокрема у таких формах, як літописний жанр.

Виміром інтелектуального розвитку мови є сформована динамічна система літературних стилів. Актуальним є визначення місця богословського стилю в системі функціональних стилів, сутнісна природа, інтелектуальні та екстралінгвальні чинники формування. Сучасний світ глобального розвитку інтелектуальних комунікативних систем визначає динаміку процесів інтерференції мов, інтенсивної функціональної трансформації стилів літературної мови, а отже, перспективне планування й аналіз еволюційних тенденцій мовних змін розглядаються в контексті інтелектуалізації мови.

Функціонально-стильовий розвиток спричиняється до інтелектуальної еволюції лексичної системи мови, зокрема: а) до диференціації системотворчих характеристик мовних одиниць, наприклад, терміна – в науковому стилі, кліше – в офіційно-діловому, образного слова – в художньому та ін.); б) до розвитку значення слова (полісемантизм, характер синтагматичної сполучуваності та ін.); в) до актуалізації мовного маргінесу (архаїзми, історизми, діалектизми та ін.); г) до впливу екстралінгвальних факторів, відповідних іманентним законам мови, на закони її динаміки, кількісні та якісні зміни, перехід з однієї якості в іншу.

Розвиток термінології з погляду інтелектуальної еволюції літературної мови є визначенням кореляцій: літературна мова – метамова функціонального стилю науки; можливість мовного ресурсу функціональної системи – критерії добору і стандартизації функціональних одиниць системи; дериваційна система мови – словотвірна парадигма мови науки; перспективи мовного планування – забезпечення цілісності вербалізованої комунікативної системи та ін.

Інтелектуальний розвиток внутрішніх можливостей і функцій мови розглянуто на прикладі синонімії, що становить центральну проблему стилістики. Синонімія найвідчутніше впливає на стилістичну норму, її природу в комунікативно заданому тексті, формує ресурси стильових підсистем, визначає тенденції розвитку мови як поліваріативну спеціалізацію.

Взаємозв’язок літературної мови та ідіостилістичних інтерпретацій художньо модельованої мовної системи, її потенційні можливості у вербалізованому осягненні світу (персоніфіковане слово й естетичні універсалії, мовно-типологічні моделі художніх закономірностей та ін.) визначають вектор інтелектуалізації мови. Ідіостилістичні системи Г. Сковороди. І. Котляревського, Т. Шевченка розглянуто в історичному і психологічному часі еволюції та спадкоємної традиції староукраїнської літературної мови в літературну мову нового часу, в категоріях інтраверсії – екстраверсії психотипу митця. Інтелектуалізм слова Г. Сковороди висвітлено з погляду синтезу народнопісенної символіки та культурно-символічного простору барокової культури, вербалізованих в ідіостилістично інтерпретованій системі естетичних цінностей. З ідіостилем як імпульсом до зміни якості, критеріїв і можливостей функціонування українського слова пов’язаний перехід від староукраїнської до нової української літературної мови: І. Котляревський і Т. Шевченко – митці-екстраверти, що визначили тенденції і характер розвитку національної мови. І. Котляревський – «замикатель кола традицій» (Ю. Шевельов) і одночасно зачинатель нової української літературної мови – відбиває інтелектуалізацію як рух до відповідності комунікативним потребам і функціональній варіативності літературної мови.

Сутність інтелектуального пошуку Шевченкового слова визначається впливом авторської рефлективної свідомості на перебудову національної функціонально-мовної парадигми. Основоположник нової літературної форми і якості народного слова, митець втілив діалектику об’єктивного (поняттєвого, властивого світобаченню народу як цілісності, відбитого в успадкованій традиції національно-мовної картини світу), набутого з погляду історичної ретроспективи культурної динаміки українського народу, і чуттєвого, особистісного, творчо трансформованого. Пропонована лінгвістична інтерпретація інтелектуальних потенцій ідіостилів в контексті культурного простору національної літературної мови моделює концепти пізнання руху, зміни, еволюційних трансформацій, естетичних наближень і перетинань змістів у літературній мові.

         У дисертації розроблено лінгвістичну та теоретико-епістемологічну парадигму інтелектуалізації як процесуального розвитку інтелектуальних характеристик, функцій мови та критеріїв її аналізу в історичному і психологічному часі, що дає підстави зробити такі висновки:

1. Теорія інтелектуалізації української літературної мови є перспективним напрямком сучасного лінгвотеоретичного знання, що спирається на синтез мовознавства й інших антропологічно зорієнтованих галузей науки. Концепція визначена як методологічна система принципів (зворотного зв’язку, відкритих визначень, додатковості та ін.), критеріїв (системності, логічності, парадигвального структурування, абстрагування, функціональної поліваріантності, історико-цивілізаційної закономірності та ін.), репрезентативних форм (розвиток значення слова, символу, фразеологізму, функціонального стилю та ідіостилю), характеристик і закономірностей вербальної реалізації еволюціонуючої свідомості (лінгвістична дистрибуція причиновості – «факт vs подія» – в семантичних категоріях «пізнавальне – ціннісне», «об’єктне – чуттєве» і т. ін.).

2. Теорія інтелектуалізації конкретизується у таких вимірах : а) інтелектуальна динаміка мовних форм (вербалізація динамічної мисленнєвої діяльності в історичному і психологічному часі); б) інтелектуальний розвиток наукового знання (еволюція теорії мовознавства). Лінгвістична системність і категоріальність концепції корелюється з принципами і методами теоретико-епістемологічного знання: історичного (Ф. Боас, А. Крьобер та ін.), етнопсихологічного (Л. Уайт, М. Самінс, Е. Сервіс, Дж. Стюард та ін.), інтерпретативного (М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Лакан, Ж. Дерріда та ін.). Інтепретативні методології, звернені до функцій мови і виявлені в концептуальному аналізі категоріальних значень, що не мають жорсткої бінарної структури, аргументовані як найбільш продуктивні для сучасного мовознавства .

3. Теорія інтелектуалізації літературної мови в лінгвістичній аспектології актуалізує і синтезує традиційно представлені як опозиція логіко-теоретичні концепції та пояснення й інтерпретативні підходи, системно аргументовані в епістемології: «Об’єктивне знання» К. Поппера vs «Особистісне знання» М. Полані. Встановлено логіко-теоретичну кореляцію між найбільш перспективними в сучасній науці теоріями множинних відношень (аналіз типів культури Дж. Фейблмана, «наявне знання» М. Полані, аналіз «події традиції», «часової дистанції» між текстом і розумінням та ін. Г. - Ґ. Гадамера, інтерпретативних методологій несвідомого структурованого як мова Ж. Лакана, «мовних парадоксів» значення М. Фуко, Ж. Дельоза та ін.) і лінгвотеоретичним знанням в сучасному національному мовознавстві, що має характеристики стадіальності та віднесеності до сформованих дискурсів світової науки, зокрема, щодо «внутрішньої форми слова» О.О. Потебні (Л.А. Лисиченко, Ю.О. Карпенко, О.І. Чередниченко та ін.), теорії історичної еволюції мови (Л.А. Булаховський, В.Г. Скляренко, Г.П. Півторак та ін.), теорії значення (О.С. Мельничук, О.О. Тараненко та ін.), порівняльної та історичної типології мов (В.М. Русанівський, А.П. Непокупний, В.В. Німчук, Г.І. Халимоненко, М.А. Собуцький, К.І. Тищенко, С.В. Семчинський та ін.), системної та функціональної граматики (І.К. Кучеренко, І.Р. Вихованець, А.П. Грищенко, Л.О. Кадомцева, К.Г. Городенська, М.М. Пещак та ін.), стилістики (Д.Х. Баранник, В.С. Калашник, Л.І. Мацько, С.Я. Єрмоленко, Л.А. Лисиченко та ін.), які відбивають динамічний характер інтелектуального осягнення світу.

4. Розглянутий матеріал про кореляцію епістемологічних і лінгво-теоретичних підходів до інтелектуалізації дає змогу стверджувати, що поняття і категорії розсудку фіксуються в мові, і саме розсудок визначає формальну структуру мови. Спираючись на дослідницьку парадигму Ф. Гегеля, сформульовано лінгвістичний аргумент про залежність характеру граматичної будови мови від еволюції мислення. Інтерпретовано в проекції на мову парадокс Ф. Гегеля, за яким інтелектуальна еволюція – це рух від абстрактно-формального (твердого - fest, фіксованого - fixirt, нерухомого - unbewegt, засохлого - trocken, холодного - kalt, мертвотного - todt, відірваного - getrennt, розірваного - zerrissen, відчуженого - geschieden, розваленого - zerlegt) – до творчого, натхненного, діалектичного, синонімізованого з розумом й інтерпретативними можливостями мови. Логіко-теоретичне спостереження про вербалізований інтелект дозволяє твердити, що розсудок дає лише назву змісту, але сам зміст (і його мовна форма) іманентний предметові.

5. Сформульовано тезу про розум (рефлективний, рухливий, гнучкий), який є найвищим рівнем інтелекту, зосередженим на пізнанні загального, суті понять. Лише рефлективна, теоретична, по-філософськи мисляча свідомість відтворює логічний сенс понять і явищ, не виражених буквально, зовні, в апробованих, статичних схемах і моделях зв’язків та асоціативних узагальненнях. Мова – як вербалізований корелятив розуму – втілює здатність пізнавати новий інтелектуальний простір.

6. Теоретично обґрунтовано і системно диференційовано об’єктність дослідження інтелекту в епістемології та лінгвістиці: інтелект є корелятивом розумової діяльності, онтологічний статус і характер його відбито у типології мислення (абстрагування, логічної й асоціативної систематизації, конструювання аналогій, тотожностей, опозицій, ієрархічних послідовностей та ін.); інтелект є регулятивом ментальної свідомості; інтелект становить інтегральну цілісність розумових можливостей суб’єкта; інтелект сформульовано як вербальну репрезентацію мислення.

7. Концептуально сформульовано теоретичні засади і лінгвістичну перспективу множинних методів постмодерного аналізу інтелектуалізації літературної мови, аргументовано наукові метафори, що інтерпретують її як інтелектуальний парадокс (М. Фуко, Ж. Дельоз), як вербалізовані мовою структури несвідомого (Ж. Лакан), як граматикалізовані форми асоціативно-символічної свідомості (Ж. Дерріда), як архетипи колективного несвідомого, символізованого в мовних формах (К.Г. Юнг) та ін.

8. На підставі здійсненого дослідження поняттєвої та операціональної дефінітивності інтелекту в епістемології розроблено скорельовану систему категорій теоретичної лінгвістики: інтелектуальна свідомість (віднесеність до світоглядних концептів чи об’єктивного / ідеального у світосприйманні), інтелектуальні характеристики (віднесеність / невіднесеність до інтегральних особливостей інтелекту), інтелектуальний стиль (ідіостиль, орієнтований на об’єктивно новий, нестандартний мовно-естетичний пошук, відкритість інноваціям), інтелектуалізм (сукупність диференційних ознак, критеріїв і функцій інтелекту), інтелектуалізація (процесуальний розвиток інтелектуальних характеристик, функцій, критеріїв аналізу літературної мови, лінгвістичної теорії, культурного простору в історичному і психологічному часі).

9. Лінгвістичні критерії інтелектуалізму диференціюються в аспекті взаємозумовленості онтологічного статусу людини і вербалізованих форм мислення, що відбивають іманентні характеристики мови (парадигвальна систематизація та структурна ієрархічність мовних форм, рівнів, функцій, лінгвальна картина світу та ін.); в аспекті закономірності становлення і розвитку системно-структурної організації мови в історичному і психологічному часі; в аспекті ієрархії та взаємозв’язку поняттєво-логічних парадигм мовних одиниць та функціонально-стильових мовних парадигм.

10. Аргументовано, що мова як системно-структурна субстанція репрезентує у формах знаків і відношень диференційні ознаки інтелекту, мова як функція актуалізує іманентні характеристики комунікативності, мова як інтерпретація реалізує множинні дискурси пізнання.

11. У контексті інтелектуалізації літературної мови розроблено проблему евристичної цінності тексту, конкретного висловлювання відповідно до ідей про регулятивні принципи розуму (І. Кант), неокантіанської опозиції «пізнавальне – ціннісне» (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт): об’єктивно значущі цінності втілені в мові як формі культури. Розуміння ціннісної буттєвості світу розвинено в аналіз інтелектуалізації як персоніфікованої системи інтерпретацій вербалізованої свідомості, що корелюється з функціями мови, її текстовими маніфестаціями. Філософська опозиція «об’єктне – чуттєве» (М. Мерло-Понті, Е. Гуссерль) конкретизована в лінгвістичному аналізі перспективи культурної динаміки національної мови, тобто «об’єктне – чуттєве» – грані цілісного світобачення, які визначають інтелектуальні потенції вербалізованої свідомості, системність і динаміку мовних одиниць.

12. Функціоналізм становить домінантну модель лінгвістичного аналізу, що визначає інтелектуалізацію мови, діалектичну опозицію «даного – нового», формує критерії комунікативної ієрархії мовних одиниць у тексті (закономірного і спорадичного, центру і периферії, активу і пасиву). Статусна лінгвістична категорія функції є абстракцією, що реалізує мовні потенції в тексті та окреслюється в поняттєвих підходах: 1) онтологічної сутності мови, котра зумовлює роль (призначення) останньої в суспільстві; 2) корелятивної природи детермінованих відповідностей одиниць одного мовного рівня (парадигми, структури, сукупності) – іншому. Науковий контекст інтелектуалізації літературної мови аргументовано реалізацією основних функцій (стилістична стратифікація мови в її функціональному розвитку; даність і можливість в аспекті потенцій мови та її маніфестацій) та похідних (актуалізація мовного маргінесу).

13. Лінгвістична сутність інтелектуалізації визначається в аспектологічному дискурсі: мова постає формалізованою матрицею, символічним записом характеру засвоєння людиною позамовної дійсності. Водночас мовні одиниці, форми є відбитком людського буття, виступають засобом мовної концептуалізації світу, формуючи мовну картину останнього. Мовні форми ментальності накладають відбиток на сприйняття реальності людиною – сприйняття «крізь призму мови», що доводить залежність когнітивної семантики від ментального досвіду людини.

14. Теорія інтелектуалізації літературної мови в проекції на когнітивну проблематику становить дослідницький інваріант традиційного структуралізму та генеративізму: актуальні ідеї «культурного концепту» (Ю.С. Степанов), «прототипу» (А. Вежбицька), «прототипового об’єкта», «прототипової ситуації» (Г.І. Кустова) та ін. мають безумовну евристичну цінність і перспективу.

15. Націомовна картина світу розширює коло універсумів – здатностей, віднесених до онтологічного статусу інтелектуальної діяльності та її мовних маніфестацій. Ментальні форми мови репрезентовані в культурній пам’яті – еволюційно трансформованих символах, що «пам’ятають» чи «реконструюють» культурні концепти. Мовні форми ментального виявляють іманентні характеристики мислення у вербалізації свідомості від номінації до символу, від атомічно репрезентованої мовної картини світу до структурованих семантико-поняттєвих та інших парадигм.

16. В історії української літературної мови знаковою є вербалізована християнська модель світу, поняттєві, символічні та мовно-знакові форми якої зумовили тенденції формування староукраїнської літературної мови, визначили її інтелектуальні потенції. Системно репрезентовані в сучасній літературній мові, вони еволюціонують від текстових сполук різного ступеня абстракції до символічних, світоглядних формул свідомості, зокрема в культурних концептах біблійної фразеології.

17. Ознакою вияву інтелектуалізації літературної мови є динаміка розвитку її функціональних стилів, аналіз яких продуктивний в інтерпретативному дискурсі. Мовні стилі є феноменом національної культури, вищим еволюційним розвитком цивілізаційних вимірів нації – діалектичним, закономірним, віднесеним у вербалізованих формах існування до культурного простору, історичного і психологічного часу. У період глобалізації, пріоритетного розвитку електронної комунікації, комунікативної дифузії жанрів і типів мовлення критерії інтелектуалізації літературної мови у функціональному аспекті формують актуальну лінгвістичну проблематику, оскільки є прогностичними для визначення еволюційних тенденцій мови.

18. Інтелектуальні потенції української літературної мови реалізуються в персоніфікованому слові, можливостях авторських текстових маніфестацій в ідіостилях. У концептах інтерпретативних методологій дискурс інтелектуалізації літературної мови об’єктивізує діалектику загального і особистого в диспозиції норми і варіанта, статичної сукупності і персоніфікованої «єдності», гіпотетичної можливості та законів її реалізації. Прогресивна динаміка української літературної мови нового часу корельована з цивілізаційними віхами розвитку старого, нового та новітнього періодів. Барокова ідіостилістика (Г. Сковорода) зосереджує семантичний та естетичний пошук навколо конструювання персоніфікованих інтерпретацій символічних сутностей, вербалізованого культурного коду, що його успадковує нова літературна мова. Зміна парадигм осягнення світу зумовлює еволюційні трансформації функціональних можливостей української мови: слово І. Котляревського визначило новий етап у розвитку літературної традиції, репрезентуючи в літературних формах живомовну стихію; інтелектуальні обрії Шевченкового слова в новій літературній мові є діалектичною єдністю авторської рефлексії та суспільних очікувань, що для культурного простору України зреалізовано як інтелектуальний імпульс до зміни функціонально-мовної парадигми розвитку.

19. Інтелектуальні тенденції мовно-художньої творчості нового часу як проблема інтенцій мови виражаються у векторах даності і можливості. Даність є узагальненою характеристикою художньо-естетичних настанов авторів на поетичну інсталяцію слова – запис комунікативної реальності, сформованої та репрезентативно представленої мовою. Можливість постає як творча орієнтація на мовний пошук, мовне конструювання, на трансформацію як художньо-естетичний прийом. Можливість є найбільш продуктивним і перспективним напрямком розвитку мови, виявом її інтелектуалізації.

20. Інтерпретативний дискурс, сформований в епістемології ХХ ст., актуалізує лінгвістичний контекст сучасного наукового плюралізму та його множинні дослідницькі підходи.