Функціональна сфера апеляції в українській мові (семантика, граматика, прагматика, стилістика)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертації, окреслено її місце серед функціонально- граматичних праць, схарактеризовано об’єкт та предмет дослідження, його джерельну базу та використані методи аналізу фактичного матеріалу, сформульовано мету дослідження та конкретні завдання, розв’язані в роботі.

У першому розділі  “Сфера апеляції як функціонально-граматична реалія” з’ясовано місце апеляційної функції (чи її відповідників) у різних описах функцій мови, аргументовано необхідність урахування цієї специфічної функції при аналізі конкретних одиниць мови та її системи в цілому.

На основі тези К.Бюлера про протиставлення у мові функцій (одиниць) репрезентації та апеляції, висунено положення про наявність у мові специфічної функціональної сфери апеляції, яка представлена предикатною та предметною частинами змісту та існує паралельно з функціональною сферою репрезентації. Для називання окресленої функціональної мовної сфери як основний вживаємо термін “апеляція” та його український відповідник “зверненість мовлення”. Функціональна сфера апеляції – це сукупність мовних одиниць різних ярусів, використовуваних мовцями для виконання спеціального комунікативного завдання – встановити, підтримувати та регулювати мовленнєвий контакт між учасниками спілкування.

Мовознавча наука виробила достатньо широку і розгалужену систему мовних понять і відповідних термінів для називання явищ, що більшою чи меншою мірою стосуються визначеної нами функціональної сфери апеляції. Для найменування елементів предикатної частини змісту апеляції доцільно використовувати поняття “наказовий спосіб” та “імператив”. Елементи, що представляють предметну частину апеляції на формально-граматичному рівні мови, морфологи переважно трактують як грамеми іменника - форми категорії відмінка. Найпоширеніші їхні назви в українській граматиці відповідно до загальноєвропейських традицій – “вокатив” та “кличний відмінок”, – є достатньо точними та системними, відповідають основним принципам загального та українського термінотворення і пройшли достатнє випробовування часом. Поширені в мовознавстві утворення типу “клична форма” та “звертання” віддзеркалюють суперечливі, асистемні трактування аналізованих елементів, що, однак, не виключає можливості використання терміна “звертання” в стилістичних, прагматичних та етикетних студіях.

 Другий розділ “Типологія апеляційних конструкцій сучасної української мови” являє собою аналіз проявів апеляції в основних типах висловлень (спонукальних, питальних, розповідних). При побудові типології конструкцій апеляції враховано передусім комунікативну мету висловлення, а також ступінь формального представлення в ньому грамем, які виражають предикатну та предметну частини змісту апеляції. Інваріантними з погляду вираження апеляції є спонукальні конструкції, що містять дієслово-імператив  2-ої особи та номінацію адресата мовлення у формі кличного відмінка; близькими до центру є конструкції, у яких один з названих вище складників матеріально не виражений (його функціональне навантаження перебирає на себе наявна грамема апеляції). У сучасній українській мові існує 18 різновидів спонукальних конструкцій, що виражають апеляцію, хоча й виявляється вона в них по-різному. У конструкціях типу Адресате(-и), слухай(-те) і Слухай(-те), адресате(-и); Ти, слухай і Слухай, ти; Адресате! [слухай]!; Гей, агов, адресате!; Слухай(-те)! апеляція повністю заповнює семантичний обсяг спонукання, їх вважаємо первинними, власне апеляційними. У конструкціях другої групи (апеляційно-спонукальних) Адресате, (дій)!; Ти, ви дій (-те)!; Ти, ви, адресате (-и), дій (-те)!; Адресате! [дій]; Дій (-те)!; Адресате, ФЕІ (функціональний еквівалент імператива); ФЕІ!; ЕФімп. (етикетна формула відімперативна), адресате!; Ефімп;! Адресате, елементи, що сигналізують про імператив; Елементи, що сигналізують про імператив) апеляція виявлена як частина ширшого спонукального змісту. Конструкції третьої групи (сумісної дії) Адресате, діймо!; Діймо! вирізняються тим, що вони адресовані лише частині осіб - потенційних виконавців дії, до якої спонукає мовець.

Апеляція входить до основного змісту питальних висловлень, серед яких вирізняємо 3 групи за ступенем її вияву. Максимальною апеляція є в конструкціях  із формально вираженими грамемами на позначення адресата запитання та спонукання його до сприйняття (Адресате, слухай + запитання). Досить сильною є апеляція в конструкціях другої групи з формально представленим одним з елементів апеляції, причому конструкції, у яких наявна назва адресата мовлення, за рівнем апеляційності наближаються до конструкцій першої групи. У конструкціях, віднесених до третьої групи (власне запитання без елементів апеляції), апеляційність є імпліцитною і забезпечується лише загальним спрямуванням запитання адресатові мовлення.

На периферії поля функціональної сфери апеляції перебувають випадки, коли апеляційна конструкція, переважно єдина грамема, що репрезентує її на формально-граматичному рівні, входить до складу речення представлення як вставний компонент, який вказує лише на те, що інформація, яка повідомляється в основній конструкції, зорієнтована на конкретного адресата (адресатів): Щось, адресате, слухай, відбувається ...; Щось, адресате, відбувається ...; Щось, слухай, відбувається і подібне. У розповідних конструкціях апеляція є не обов’язковою: її позначення стає необхідним компонентом конструкції лише за умови наявності в ній морфологічних елементів із значенням 2-ої особи. В інших випадках для позначення адресованості (зверненості) конструкції в неї вставляються спеціальні показники апеляції (переважно номінації адресата мовлення).

Ступінь апеляційності конкретної синтаксичної конструкції визначає мета висловлення, а також наявність в ній спеціалізованих на вираженні апеляції граматичних форм імен та дієслова, їх синтагматичні властивості (місце у складі конструкції взагалі та взаєморозташування елементів апеляції).

У третьому розділі “Морфологічна характеристика основних засобів вираження апеляції” встановлено й описано основні репрезентанти предикатної (імперативи 2-ої особи, імперативи 1-ої особи множини) та предметної частин змісту апеляції (іменникові форми кличного відмінка, займенникові іменники 2-ої особи та похідні від них займенникові прикметники). Центральним, первинним проявом предикатного значення в апеляційних конструкціях сучасної української мови є предикати, що називають дію, спрямовану на змушування адресата мовлення до сприйняття інформації, яка передається засобами мови, переважно звукової. Це можуть бути дієслова слухати (сприймати, запам’ятати, затямити, усвідомити та подібні) у формах 2-ої особи наказового способу, які, проте, досить рідко трапляються в текстах.

Конструкції апеляції звичайно супроводжуються конструкціями волеви­явлення, на формально-граматичному рівні це часто виявляється у простому злитті двох вище названих конструкцій в одну. У цьому випадку предикат апеляції як семантично очевидний, а на формально-синтаксичному рівні надмірний, зазвичай пропускається, натомість ядром конструкції стає предикат спонукання з практично необмеженим діапазоном лексико-семантичного наповнення: Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде; Не дуріть самих себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь... (Т.Шевченко).

У мікроконтекстах, якими реалізується апеляційна функція мови, предикатним компонентом може виступати й дієслово-імператив 1-ої особи множини. У цьому випадку змінюється загальна семантика речення (конструкції): мовець і себе бачить виконавцем дії, до якої спонукає адресата мовлення. Через такий колективний характер майбутньої дії неможливим є використання у формі 1-ої особи множини предикатів, що позначають сприйняття усної інформації – мовець не може, передаючи інформацію, одночасно закликати (у тому числі й себе) сприйняти це повідомлення: Схилімось, слово, До глибин земних – В найтяжчій скруті з ними не загинемо (С.Бурлаков).

Опосередковано предикатну частину змісту апеляції пред­ставляють:

- форми інфінітива, які переважно вживаються без компонента з аргументним змістом: Діяти!, але зрідка можуть з’являтися і у повній конструкції волевиявлення: Адресате, діяти!;

- особові форми дієслів дійсного способу: 1) будеш діяти, адресате; 2) будете діяти, адресате(-и); 3) дієш, адресате; 4) діяв, адресате (у моделях 1-3 предикатна частина змісту апеляції представлена граматичними показниками другої особи в дієслівних формах теперішнього і майбутнього часу, а в моделі 4 значеннями роду і числа форми минулого часу дієслова);

- форми умовного способу: Адресате, діяв би; Адресати, діяли б (предикатну частину змісту апеляції формально маркують лише граматичні показники роду і числа або тільки числа дієслова, які взаємопогоджуються з відповідними значен­нями грамем, що представляють предметну частину змісту апеляції).

У випадку використання в конструкціях апеляції неімперативних дієслівних форм першої особи множини, які можна представити моделями: Діємо, адресате і Будемо діяти, адресате про предикатну частину змісту апеляції, як і в імперативних грамем з таким же особовим значенням, сигналізуватимуть граматичні показники першої особи множини дієслова.

Матеріальними виразниками апеляційності бувають різноманітні етикетні формули передусім дієслівного (відімпе­ративного) походження: прощай, будь здоров тощо, а також вигуки такого ж походження, які формують вигукові спонукальні речення: годі!, геть!, гайда!, ну!, цить!, ша! і т. ін.

Про наявність предикатної частини змісту апеляції за відсутності предиката сигналізують:  іменники (увага): Діти, увага; прислівники способу дії та ступеня і міри вияву ознаки (тихо, швидко): Діти, тихо;  прислівники, прислівникові сполуки з різноманітним обставинним значенням (вгору, на поміч): Люди, на поміч!; назви об’єктів (у широкому розумінні) дії, до якої закликає мовець: Хлопче, двері!, пор. з Хлопче, зачини двері!;  назви ознак об’єктів дії, до якої спонукає адресата мовлення мовець: Хлопче, зелений!,  пор. з: Хлопче, подай зелений олівець!.

Другим семантично необхідним, обов’язковим елементом апеля­ційної конструкції, яким переважно представлена та заповнена повністю вся аргументна (предметна) частина змісту, є назва особи (у пря­мому значенні), предмета чи явища (персоніфікованих) – адресатів мовлення, первинний формально-граматичний репрезентант якої – спеціалізована форма кличного відмінка іменників.

Оскільки адресата мовлення мислять як другу особу, найчасті­ше функції еквівалента вокативної форми іменника виконують займенникові іменники 2-ої особи ти і ви. Вони можуть виступати на поверхневому рівні в імперативних, питальних та розповідних реченнях: Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучче, як батьки ходили (Т.Шевченко).

Поширеними функціональними еквівалентами іменникових форм вокатива в конструкціях апеляції виступають також форми субстантивованих прикметників: Виший, кохана, сорочку Узором хрещатим мені Так, як у нас вишивали ще у глухій давнині (Р.Бра­тунь).

Матеріальними показниками апеляції виступають також і форми непрямих відмінків займенникових іменників другої особи. Сильніше виражено апеляцію, коли разом з непрямою формою другоособового займенника в конструкції вживати­меться й форма кличного відмінка (функціональний еквіва­лент): Твої ниви буйні, Люди тихі, сумні Стали рідними здавна для мене. І минуть мої дні, А у гробі мені Не забути тебе, моя нене! (Б.Лепкий). Трапляються конструкції, у яких непряму форму особового займенника використано самостійно: Все в тобі з’єдналося, злилося – Як і поміститися в одній! – Шепіт зачарований колосся, Поклик із катами на двобій (В.Симоненко).

Аналогічне функціональне навантаження в контекстах сучасної української мови виконуватимуть і присвійні займенники твій, ваш, які є похідними від особових займенників другої особи ти, ви: Умийтеся! образ божий Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, що вони на світі На те тілько, щоб панувать... (Т.Шевченко); Як твій брат із голоду вмирає, А його ти накормити вступиш, То чи ждеш, аж срібну ложку купиш, Чи береш букову, що він має? (І.Франко).

Характеристику первинних засобів апеляції знаходимо ще в античних описах, вони присутні практично у всіх систематичних граматичних описах сучасних мов, хоча з плином часу саме при їх інтерпретації трапляється багато суперечливих тлумачень, котрі прямо чи приховано декларують позасистемний характер аналізованих мовних одиниць, ставлячи під сумнів системність мови взагалі.

Дослідників імператива непокоять: специфічна (не схожа на семантику інших способів, передусім дійсного) семантика цих дієслівних форм; неповнота парадигми (відсутність синтетичних форм імператива 1-ої особи однини і 3-ої особи однини та множини); підвищена транспозитивна активність імперативних форм (можливість їх переходу у вигуки).

Кличний відмінок, який ще давні граматики відносили до відмінків, пізніше вже не сприймають так однозначно. Сумніви породжують: незрозуміла (точніше непроста) семантика цієї форми; неповнота парадигми (відсутність специфічних закінчень для іменників середнього роду і субстантивів усіх родів у множині, а також для інших іменних форм у мовах, де кличний відмінок формально виражено); можливість взаємозаміни (транспозиції) форм вокатива й номінатива там, де їх розрізняють, чи називання адресата мовлення формами номінатива у мовах, де кличний відмінок не має спеціальних флексій; підвищена словотвірна активність (наявність численних експресивних суфіксів) і часті переходи форм кличного відмінка у вигуки.

Вважаємо імператив специфічним дієслівним способом апеляції, функціональні особливості якого зумовлюють особливу парадигму: початковою є форма 2-ої особи однини, крім неї, власне імперативну парадигму творять форми 2-ої особи множини та 1-ої особи множини. Особливості вираження граматичного значення наказового способу (наявність у початковій формі чистої дієслівної основи та елементи аглютинації при утворенні форм 2-ої та 1-ої осіб множини) свідчать про давність грамем та їхню специфічну функцію.

Предметну частину змісту апеляції в українській мові виражає спеціальна грамема – форма кличного відмінка іменника, граматичне значення якої маркується низкою засобів: успадкованими майже без змін з попередніх епох специфічними закінченнями іменників чоловічого та жіночого роду в однині, особливим наголошуванням вокативних форм (зрідка) та їх специфічним інтонуванням у мовленнєвому ланцюгу. Як відмінкова форма із складною семантикою вокатив своїм суб’єктним змістом наближається до називного відмінка, що зумовлює активні процеси взаємодії цих грамем, які виявляються у двох взаємно протилежних явищах: використанні у значенні кличного відмінка форм іменників, тотожних формою до називного, та використанні форм вокатива у функції номінатива. Оскільки за такого використання мовці чітко усвідомлюють апеляційне значення вказаних грамем, необґрунтованим видається тлумачення таких процесів як проста заміна кличного відмінка називним: є підстави говорити про омофлексію відмінкових форм, що достатньо поширена в українській мові. Аналіз нечисленних, але достатньо промовистих випадків використання форм кличного відмінка у функції називного теж свідчить про функціональну та семантичну близькість цих форм іменника. У сучасній українській мові трапляються й випадки витворення форм так званого “нового кличного відмінка” шляхом усічення флексії чи навіть частини основи іменника, хоча ці процеси, на відміну від російської мови, відбуваються з меншою інтенсивністю.

Обраний спосіб інтерпретації мовних фактів дає підстави стверджувати про наявність форм кличного відмінка не лише у парадигмі іменника, а також і прикметника та інших іменних утворень (займенника, порядкового числівника та дієприкметника за традиційною термінологією). Оскільки займенникові іменники ти, ви використовують переважно для позначення ситуації апеляції, початковою їх формою варто визнати форму саме кличного відмінка (форми номінатива вони взагалі не мають).

Аналіз особливостей семантики та формального вираження основних репрезентантів предикатної та предметної частин змісту апеляції дає підстави говорити про їх велику схожість, що її зумовлює приналежність грамем до специфічної функціональної сфери апеляції, давність їхнього утворення.

Четвертий розділ “Семантико-синтаксична характеристика комплексу апеляції в сучасній українській мові” присвячено встановленню семантико-синтаксичних характеристик комплексів апеляції. На власне-семантичному рівні ця структура розгортається в семантично складне речення Я (мовець) говорю, наказую, повідомляю тобі (адресатові мовлення), бо я (мовець) хочу того, так що ти (адресат мовлення ) будеш слухати (сприймати мовлення). Аналіз семантико-синтаксичної проекції типового комплексу апеляції Я (мовець) наказую, говорю тобі (адресатові мовлення), щоб ти (адресат мовлення) слухав (сприймав інформацію) дозволяє констатувати складну семантичну природу граматичних форм, що репрезентують апеляцію на формально-граматичному рівні речення. У синтаксичних конструкціях української мови функціональну сферу апеляції представляють відповідно імперативна синтаксема апеляції (виражає предикатну частину змісту синтетичними формами наказового способу та їх функціональними еквівалентами) та вокативна синтаксема (виражає предметну частину змісту формами кличного відмінка імен та їх функціональними еквівалентами).

Вокативну синтаксему характеризують основні семантико-синтаксичні ознаки предметності (персональності), особовості (другоособовості), пасивності, фіналь­ності, адресатності мовлення,  активності , вихідності,  потенційності.

Семантико-синтаксичні ознаки пасивності та фінальності комплектують об’єктну сферу змісту, яку уточнює ознака адресатності мовлення як назва об’єкта – адресата мовлення, натомість ознаки активності та вихідності формують суб’єктну сферу змісту, яку конкретизує додаткова ознака потенційності дії.

В інваріантних проявах апеляції – спонукальних конструкціях сучасної української мови типу Адресате(ти), слухай наявними є семантико-синтаксичні ознаки предметності, персональності, другоособовості, пасивності, фінальності, адресатності мовлення, активності, вихідності, потенційності дії (субстанційна частина) та дієвості, другоособовості, спонукальності (до сприйняття мовлення), ірреальності (потенційності) дії (предикатна частина).

Семантико-синтаксична ознака предметності як категорійна ознака передусім виявляється в семантиці матеріально вираженого компонента з аргументним (предметним у широкому розумінні) значенням, у лексико-семантичному наповненні цього елемента: це абстрактна (займенник) чи конкретна (іменник) назва з загальним значенням предметності.

Семантико-синтаксична ознака персональності (особовості) виявляється передусім у лексико-семантичному наповненні компонента, що представляє пред­мет­ну сферу змісту (це учасник акту мовного спілкування – людина).

Семантико-синтаксична ознака другоособовості виявляється на парадигматичному рівні в особливій семантиці компонента, що заповнює предметну частину змісту (це назва особи (2-ої), до якої звертається мовець (1-а особа), у специфічній формі кличного відмінка (форму розуміємо широко, маючи на увазі і закінчення, і особливе наголошування, і особливе інтонування), а на синта­гматичному рівні у пов’язаності компонента з предметним змістом з компонентом предикатного змісту теж із граматичним значенням 2-ої особи.

Семантико-синтаксичні ознаки вихідності та активності, що комплектують семантичну сферу суб’єкта, виявляються в загальній семантиці конструкції (суб’єктна позиція аргумента в другому елементарному реченні) і уточнюються, конкретизуються семантико-синтаксичною ознакою потенційності дії, що на синтагматичному рівні виявляється в поєднанні аналізованого аргумента з предикатом наказового способу, який позначає не реальну, а ірреальну дію, яка може бути виконана суб’єктом у майбутньому.

Семантико-синтаксичні ознаки пасивності, фінальності, що комплектують семантичну сферу об’єкта, конкретизує семантико-синтаксична ознака адресатності мовлення, яка звужує об’єктну сферу змісту до назви лише об’єкта – адресата мовлення.

Семантико-синтаксична ознака дієвості виявляється в загальній семантиці предиката (це назва дії – сприйняття усного мовлення) та лексико-семантичному наповненні дієслова, якщо воно наявне на поверхневому формально-граматичному рівні речення. Навіть за відсутності матеріально вираженого предиката дії його легко домислюють і чітко уявляють учасники акту спілкування, спостерігачі тощо. Цьому, зокрема, сприяє й специфічне інтонування речення, і наявність у ньому специфічної вокативної форми іменника, що являє собою результат семантичної редукції семантично складного речення, а отже, у прихованому, згорнутому вигляді містить у собі сему предикативності (дієвості).

Семантико-синтаксична ознака другоособовості виявляється парадигматично в граматичному значенні другої особи дієслова, а синтагматично – у пов’язаності цього дієслова з граматичною формою кличного відмінка (назвою особи-адресата мовлення).

Семантико-синтаксична ознака спонукальності виявляється у використанні в ролі предиката форм наказового способу дієслова, у специфічному інтонуванні досліджуваних речень і конструкцій. Цю ознаку суттєво обмежує значення предиката: це не будь-яке спонукання, а спонукання до сприйняття усного мовлення.

Семантико-синтаксичну ознаку ірреальності (потенційності) дії на поверхневому рівні речення маркує загальна семантика форм імператива та матеріальні засоби їх вираження.

Центральні прояви апеляції в спонукальних конструкціях - інваріантні прояви апеляції в українській мові - мають усі семантико-синтаксичні ознаки, які становлять семантико-синтаксичний комплекс апеляції. Натомість в інших проявах апеляції можливі випадки послаблення вияву або й відсутності однієї, а то й кількох семантико-синтаксичних ознак, поява інших додаткових ознак. Так, значення другоособовості послаблюється в спонукальних конструкціях з дієсловом-імперативом у формі 1-ої особи множини. Предикатна частина змісту виявляється приглушеною там, де апеляція представлена лише вокативними грамемами.

Оскільки в абсолютній більшості питальних конструкцій української мови пропущеним на поверхневому рівні речення є саме предикат апеляції (його відсутність компенсується питальною інтонацією, що вказує на спонукальний характер усієї конструкції: адресат вимагає і очікує відповіді від адресанта), дещо приглушена предикатна частина змісту конструкції апеляції.

Ще слабше предикатна частина змісту апеляції виявляється в розповідних реченнях української мови, основною моделлю яких є ..., адресате,.... Ступінь інтенсивності вияву прихованої предикатної частини апеляції в цих конструкціях також зумовлює позиція апеляційного вставного елемента (комплексу) у реченні: найповніше предикатна частина змісту апеляції виявляється у випадку розташування апеляційного елемента на початку речення (перед дієсловом), досить інтенсивно всередині речення (перед дієсловом) і дуже слабо, коли апеляційний елемент стоїть в абсолютному кінці речення.

 У п’ятому розділі “Формально-синтаксична своєрідність представлення апеляції в українській мові” з’ясовано проблеми формально-синтаксичного представлення апеляції в сучасній українській мові.

Формально-синтаксичне тлумачення різних репрезентантів апеляції –  імператива як представника предикатної частини змісту та кличного відмінка як представника предметної частини змісту – має певну специфіку. Імператив як форму дієслова тлумачать досить чітко та однозначно, більшість питань виникає при описі його входження до синтаксичної конструкції, зокрема великою проблемою є можливість / неможливість формально-синтаксичного заповнення позиції лівобічної валентності при імперативі, а отже, можливості / неможливості двобічного взаємозв’язку імперативної форми дієслова з формою імені в позиції підмета. Більше непорозумінь виникає при визначенні синтаксичного статусу репрезентанта предметної частини змісту апеляції: неоднозначно тлумачать як його власну сутність, так і синтаксичні характеристики (наявність чи відсутність зв’язків з іншими членами речення і реченням в цілому, визначення типу цих зв’язків тощо).

Така різниця інтерпретації функціонально поєднаних форм імені та дієслова, очевидно, пояснюється особливостями їх появи на формально-синтаксичному рівні речення. Імператив легше вписати у вироблену протягом століть схему опису простих за історією витворення, а відповідно й семантикою синтаксичних компонентів. Форми кличного відмінка з’явилися як наслідок дії доволі складних процесів синтаксичної редукції і є синкретичними з погляду семантико-синтаксичного устрою утвореннями, що і породжує сумніви та суперечності при їх тлумаченні.

Уже тривалий час мовознавці описують випадки використання номінацій адресата мовлення, оформлені у вигляді окремих речень. Такі утворення називають чи за формальними показниками грамеми ”вокативними реченнями” (термін запроваджений О.О.Шахматовим), чи за синтаксичним статусом цієї грамеми – ”реченнями-звертаннями” (П.С.Дудик та інші). Номінація ”вокативні речення” є цілком прийнятною для української граматичної термінології; як синонімічна до неї можлива назва ”односкладні речення апеляції”.

Для точної кваліфікації аналізованих утворень треба передусім їх відмежувати від формально схожих односкладних речень, що репрезентують функціональну сферу представлення: односкладні речення апеляції з простим іменниковим головним членом, співвідносним з підметом (вокативні),  протиставляються односкладним реченням представлення з простим іменниковим головним членом, співвідносним з підметом (номінативним). Хоча і в номінативних, і у вокативних односкладних реченнях формально вираженим є один головний член з первинною предметною семантикою, однак набута номінативом і вокативом у позиції головного члена предикатна семантика, на наш погляд, є відмінною: предикативність є значно сильнішою у вокативних утвореннях, що зумовлюється як їх специфічним витворенням унаслідок синтаксичної редукції, так і значно вищим рівнем емоційності мовленнєвих актів, у вираженні яких беруть участь аналізовані вокативні форми.

Вказані семантичні особливості по-різному виявляються в конкретних вокативних реченнях. Окрему групу становлять автономно вжиті вокативи, які використовуються з метою покликати адресата мовлення, спонукати його до сприйняття мовлення: Правнуче! Знай, що ми чесно жили, Та не зуміли безчестя зломити! (М.Руденко).

 Формальною особливістю таких утворень є їх використання в ініціальних позиціях діалогу чи монологу, на початку реплік. Вокативну форму іменника в цьому випадку можуть часто поширювати (або й заступати) прикметники, займенникові прикметники, дієприкметники, які, проте, здебільшого не містять спеціальної характеристики адресата: Собрате мій! Дай знати Дульсинеї, що я погиб у вашім вітряку! (Л.Костенко); О розп’ятий! глянь на мене! О не дай мені пропасти У безодні мук, розлуки, у зневір’я глибині (І.Франко);. Шановні! Пан гетьман – цар і імператор Северин Наливайко зараз буде приймати послів з чужої країни (М.Вінграновський).

Зовсім іншим виглядає використання автономних вокативів для вираження вимоги виконання адресатом мовлення якоїсь певної дії, яка переважно є зрозумілою (випливає) з попереднього контексту (ситуації): Батько піднімає рушницю. Секунда і станеться злочин. Дівчина кидається до батька і повисає на зброї з криком: Батьку! (О.Довженко). Відзначимо, що діапазон нав’язуваної дії є значно ширшим (охоплює увесь простір фізичної й інтелектуальної діяльності особи). Значно вищою у порівнянні з попередньою групою є емоційність вокатива-речення.

Третю групу вокативів-речень, на наш погляд, утворюють вокативи, які стосуються комунікативних ситуацій зустрічі, часто несподіваної (впізнавання адресата, радості, здивування, обурення з цим пов’язаних тощо): Михайлику! – сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: – Це ти? (М.Стельмах). Такі речення найлегше трансформувати у двоскладні типу Це ти, адресате, Адресате ти такий. Предикативність таких утворень найближча до предикативності в номінативних реченнях. Специфічним виступає лексико-семантичне наповнення вокативних форм цієї групи: можливими є номінації особи, що містять семи оцінки або характеристики: Підла! Підла! Чому не встанеш і не відкриєш цим людям очі на дійсність? (І.Вільде).

В усіх вище означених проявах субстантивну форму вокатива трактуємо як головний член односкладного речення апеляції. Цей елемент відзначають усі необхідні для такої кваліфікації властивості: він входить у структурну схему елементарного простого односкладного речення як єдиний його головний член; містить у собі модально-часову характеристику речення, причому значно інтенсивнішу, ніж у відповідних реченнях сфери представлення – номінативних; має простий іменниковий головний член, співвіднесений з підметом двоскладного речення апеляції, побудованого за моделлю Адресате, дій!, і виражається спеціалізованою морфологічною формою кличного відмінка.

Одним із проявів вокатива як репрезентанта предметної частини змісту функціональної сфери апеляції є його використання в складі імперативних конструкцій з дієсловами у формі другої особи: Слухай, хлопче, хоч у тебе завтра-позавтра почнуть висіватися вуса, але не затуманюй голову дівчині (М.Івасюк). До цього часу формально-синтаксичний статус таких форм кличного відмінка остаточно не визначено: за усталеними традиційними поглядами – це так звані звертання, що з реченням в цілому та його окремими членами не пов’язані; інші дослідники проблем вокатива в різних мовах висловлюють припущення, що в таких конструкціях він виконує роль підмета, проте, хоча такі погляди були сформульовані вже О.О.Потебнею, а пізніше розвивалися у працях багатьох авторитетних лінгвістів, дотепер вони вважаються такими, що суперечать загальновизнаним положенням. По-перше, учених не влаштовує те, що в імперативних реченнях вокатив має семантику потенційного, а не реального суб’єкта дії, що нібито не збігається з усталеними поглядами на типову семантику підмета. По-друге, більшість дослідників, визнаючи наявність при предикаті, вираженому первинними імперативними формами (маємо на увазі синтетичні форми другої особи однини та множини і форму першої особи множини), семантико-синтаксичної позиції суб’єкта дії, до якої спонукає, закликає, на яку спрямовує адресата мовлення мовець, при переході на формально-синтаксичний рівень заперечують обов’язковість, необхідність заміщення цієї позиції субстанційною грамемою. Речення з предикатом-імперативом тлумачать як односкладне (переважно означено-особове або узагальнено-особове, якщо наказ, заклик чи рекомендація мають узагальнювальний, універсальний характер). Відсутність підмета намагаються пояснити специфікою семантико-синтаксичного змісту суб’єкта дії спонукального речення.

Є достатні підстави говорити про наявність у спонукальних реченнях іменного члена, який відповідає усім вимогам до традиційного підмета і має усі його основні необхідні характеристики:  - є пов’язаним з імперативом (присудком) двобічним взаємозалежним синтаксичним зв’язком; - має семантику діяча, виконавця дії, названої імперативом (зрозуміло, що це потенційний діяч, оскільки дія ще не відбувається, до неї лише спонукає, закликає мовець).

Проте повної відповідності зв’язків іменника в номінативі та іменника у вокативі з дієсловом визнати не вдається, що, на нашу думку, зумовлюється специфічним функціональним навантаженням вокатива – бути виразником апеляції, що протиставляє його номінативу як виразникові репрезентації.

Між вокативною формою іменника та дієсловом у 2-й особі наказового способу встановлюється двобічний зв’язок координації, основою якого є взаємодія іменних та дієслівних форм за значенням особи. Саме взаємодія на осі вокатив (відмінок імені, що називає адресата мовлення, тобто 2-у особу) та форми дієслова 2-ої особи, з одного боку, свідчить про тотожність цього зв’язку і уже достатньо описаних центральних проявів координації іменника в називному відмінку з дієсловами у формі 3-ої особи, а з іншого, сигналізує про специфіку функціонування форм вокатива та імператива як репрезентантів особливої мовної сфери – сфери апеляції. Крім того, в аналізованих реченнях наявна координація (взаємопогодження) форм імені та дієслова за значенням числа.

Викладені положення можна поширити і на випадки використання вокатива в реченнях з дієсловами-неімперативами 2-ої особи. Хоча семантико-синтаксичний зміст предиката тут є складнішим (актуалізована семантика реальної дії і приглушена семантика потенційної дії – сприйняття мовлення), з формально-синтаксичного боку зв’язок дієслова з іменною вокативною формою нічим не відрізняється, що дозволяє визнати її підметом і в конструкціях, побудованих за моделями Адресате, дієш і Адресате, дієш?

Якщо дієслово стоїть у формі теперішнього і майбутнього часу, наявним є основний канал зв’язку – форма другої особи дієслова – вокативна форма імені – і координація іменника та дієслова за значеннями числа. У випадку вираження дієсловом у формі минулого часу (умовного способу) додається (для однини) координація за значенням роду, але дещо послаблюється граматичне значення особи, оскільки в минулому часі (умовному способі) специфічних показників особи українська мова не має.

Для уникнення непорозумінь та вказівки на специфіку семантики та формально-граматичного вираження варто розрізняти підмет представлення, типовою формою якого є називний відмінок імені, і підмет апеляції, виражений формою кличного відмінка.

У синтаксичних конструкціях української мови, що виражають апеляцію, часто трапляються займенники другої особи ти, ви. Вони можуть виступати як самостійні назви адресата мовлення: Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі. В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться (О.Теліга); Ось краще ти до нас ходи, де, наче сосни рівні та високі, юнацтва смілого ряди відмірюють дзвінкі, пружаві кроки (Б.-І.Антонич), використовуватися разом з іменником у формі вокатива: Чи ти хочеш, Бондарівно, мед-горілку пити? (С.Пушик); Хай це, можливо, і не найсуттєвіше, але ти, дитино, покликана захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви "ї" (І.Малкович).

Координація між підметом і присудком виявляється тут не лише в узгодженні форм числа дієслова з числом займенника, а й, що найважливіше, в узгодженні підмета з присудком за значенням особи, оскільки лише займенникові іменники, на відміну від власне іменників, прямо виражають своєю основою другоособовість.

Немає принципової різниці між граматичними параметрами іменників та займенників, що називають особу, яка є адресатом мовлення. У цьому випадку є всі підстави вважати займенникові форми ти, ви (а вони використовуються для називання другої особи, що може бути адресатом мовлення) формами не називного, а кличного відмінка.

У багатьох мовленнєвих ситуаціях максимальна узагальнювана семантика займенникового іменника не задовольняє мовця, вимагає уточнення адресата мовлення іменником у формі вокатива (його функціональним еквівалентом). Відповідно виникає проблема кваліфікації формально-синтаксичної позиції постпозиційного щодо займенникового іменника 2-ої особи власне іменника. Цю позицію трактують як формально-синтаксичну позицію опосередкованого другорядного члена речення. Аналогічні ситуації трапляються і при використанні постпозиційних іменників після займенникових іменників репрезентації у реченнях типу Я, Іван Іваненко, обіцяю (рідковживані), Він, Іван, добре працює (трапляються частіше). Особливістю є лише те, що у випадку використання займенникового іменника апеляції у формі непрямого відмінка іменник, що його уточнює, звичайно має форму вокатива: Я захоплююсь тобою, хлопче, натомість постпозиційний іменник, що уточнює займенник репрезентації, узгоджуватиметься з ним за значенням відмінка: Я захоплююсь ним, хлопцем. Речення Я захоплююсь тобою, хлопцем видається неприродним і можливе хіба що у випадку уточнення займенника другої особи стороннім (не мовцем), що трапляється в авторських уточненнях до наукових текстів. Аналіз таких випадків, як нам видається, дозволяє визнати слушним протиставлення займенникових іменників репрезентації та апеляції та висловлені вище міркування про специфіку їхніх парадигм.

У сучасній українській мові займенникові іменники  використовують і в специфічному пунктуаційному оформленні (як так звані звертання) без подальшого уточнення їх формами кличного відмінка іменника: Ну, ви, ходіть сюди (Леся Українка); Ну, ти, обережніш! Дивись своїх фашистів (О.Довженко). У таких контекстах займенникові іменники, крім наявного в них лексико-граматичного значення другої особи, набувають і контекстуально (ситуаційно) зумовленої семантики негативного ставлення до особи. З формально-синтаксичного погляду позицію займенникових іменників у таких конструкціях трактуємо як позицію підмета.

Увагу мовознавців привертають і випадки номінації адресата мовлення, у яких особовий займенник входить до складу поширеної назви: Помолись за мене богу, мій ти сину (Т.Шевченко); Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє (Леся Українка. Розгорнуті номінації адресата мовлення такого типу кваліфікуємо як фразеологізовані номінації, головним опорним компонентом яких є переважно іменник у формі кличного відмінка, а займенникові іменники ти, ви в них, втрачаючи лексичне значення, використовуються як інтимізуючі компоненти, функціонально близькі до часток.

Таким чином, займенникові іменники другої особи ти, ви є специфічними центральними проявами предметної частини змісту сфери апеляції з лексико-граматично представленим значенням другої особи. Максимальна абстрактність, узагальненість лексичного значення займенникових іменників вимагає їх конкретизації, що й зумовлює появу в мовленні іменникових форм вокатива, які уточнюють вказівку на адресата мовлення, виражену займенниковим іменником.

Конструкцію типу Адресате, діймо! [та Адресати, діймо!]  доцільно тлумачити як специфічне складне безсполучникове речення, утворене поєднанням вокативного речення, у якому головний член-вокатив виконує функцію привертання уваги особи – адресата мовлення, та односкладного особового речення. Лише присутність у цьому складному реченні позначення адресата мовлення зумовлює специфічне значення першої особи множини дієслова – значення сумісної (спільної) дії мовця і адресата (адресатів).

Репрезентанти предметної частини змісту апеляції трапляються і в розповідних реченнях типу Щось, адресате, діється та Я, адресате, дію. Вони ніяким чином не пов’язані з реченням, що їх оточує, особа, названа вокативною формою імені (її функціональним еквівалентом), не є суб’єктом дії, яка згадується в реченні, а також не займає жодну з семантико-синтаксичних позицій, які відкриваються у предиката, формально вираженого в конструкції.

Синтаксичної кваліфікації потребують і випадки використання форм вокатива (їх функціональних еквівалентів) після займенників ти, ви. У конструкціях типу Ти, адресате, дій; Ти, адресате, дієш.(?) вокатив уточнює займенникове слово, яке, маючи всі необхідні формально-граматичні характеристики, окреслює адресата лише за ознакою його участі в акті мовлення як сприймача-адресата. Вокатив у цьому випадку конкретизує інформацію про адресата мовлення з метою вирізнення його з-поміж інших осіб, що присутні, можуть чи могли б зайняти позицію, узагальнено позначену займенниковим іменником ти чи ви. Коли ж співрозмовник один, дублювання ти іменниковою чи іншою формою переслідує іншу мету – чи то забезпечити відповідний етикету рівень ввічливості спілкування (звертання на ти вважається неґречним), чи дати адресатові мовлення певну якісну характеристику, продемонструвавши в такий спосіб своє ставлення до нього.

За формальними показниками – відмінковим значенням і значенням числа – іменникова форма, на наш погляд, абсолютно тотожна з формою займенникового іменника і може бути кваліфікована як специфічний другорядний ідентифікуючий член речення, що приєднується до займенникового слова за допомогою апозитивного зв’язку і повністю дублює його формально-синтаксичні функції (а в разі опущення займенникового іменника займає його позицію і виконує його функцію). Аналогічні відношення виникають, на нашу думку, і у випадку появи вокативної форми (її функціонального еквівалента) після похідних від займенникових іменників другої особи ти, ви займенникових прикметників твій, ваш. Форми займенникового слова та іменника (функціонального еквівалента) узгоджуються за числом, а у випадку використання займенникового прикметника в початковій формі і за значенням відмінка. Таку формально-синтаксичну позицію відповідно будемо кваліфікувати як позицію другорядного ідентифікуючого члена речення.

Складнішими є формально-синтаксичні відношення форм вокатива (їхніх функціональних еквівалентів) з формами непрямих відмінків займенникових іменників ти, ви і займенникових прикметників твій, ваш: немає узгодження постпозиційних форм вокатива за значенням відмінка, проте в значеннєво-функціональному плані наявне погодження за визначальною семантичною та граматичною ознакою – значенням другої особи, яке в займенникових слів виражається безпосередньо семантикою основи, а у власне іменників (їх еквівалентів) становить підґрунтя їхнього вокативного відмінкового значення. Форма кличного відмінка у цьому випадку обмежується лише уточненням, конкретизацією, ідентифікацією особи адресата мовлення, не приймаючи на себе, навіть опосередковано, семантико-синтаксичних значень, які з’являються в займенникового слова внаслідок перебування його в тій чи іншій формі непрямих відмінків, про що свідчить неузгодженість відмінкових значень займенникового іменника та власне іменника. І в цих випадках формально-синтаксичну позицію вокативних форм (їх функціональних еквівалентів) ми кваліфікуємо як позицію другорядного ідентифікуючого апеляцію члена речення.

Таким чином, жоден із проявів функціональної сфери апеляції не є асинтаксичним і відповідно не перебуває поза синтаксичними зв’язками з членами речення чи реченням в цілому, як це стверджували багато прихильників традиційної граматики.

Проведений аналіз виявлення апеляції у конструкціях сучасної української мови дає змогу змоделювати парадигму речень апеляції. Оскільки функціональна сфера апеляції спеціалізується на формальному вираженні засобами мови особи, що за комунікативним наміром мовця повинна сприймати його мовлення, тобто виконати певну дію, до якої її спонукає мовець, ядерним реченням апеляції відповідно слід вважати таке двоскладне утворення, де матеріально вираженими є особа, якій адресоване мовлення, та предикат із значенням волевиявлення (спону­кання до дії). Таким є  двоскладне речення типу 1) Ти (адресате) дій. До центральних проявів парадигми речень апеляції належатимуть і утворення типу    2) Ви (адре­­сате) дійте!, які відрізняються від вихідного типу лише значенням числа. Первинною серед названих моделей речень апеляції відповідно вважаємо саме речення Ти (адресате) дій, оскільки семантично простішим і поширенішим (тобто вихідним) є спілкування мовця саме з одним адресатом.

До центру поля парадигми речень апеляції прилягають двоскладні конструкції, спонукальність яких не становить їхнього основного комунікативного призначення і є суттєво обмеженою лише прагненням мовця змусити обраного ним адресата сприйняти мовлення. Серед цих конструкцій найбільшу групу становлять речення, у яких предикат має форму дійсного способу:

3)    Ти (адресате) дієш;

4)    Ти (адресате) діяв; Ти (адресате) діяла; Ти (адресате) діяло;

5)    Ти (адресате) будеш діяти (діятимеш);

6)    Ви (адресати) дієте;

7)    Ви (адресати) діяли;

8)    Ви (адресати) будете діяти (діятимете).

Речення 3-8 відрізняються від ядерних речень апеляції передусім використанням у них предикатів у формі дійсного способу, що відповідно накладає відбиток на їх семантику: вони позначають у цьому випадку уже не потенційну, а реальну дію, а семантика потенційності дії – сприйняття мовлення формально маркуватиметься в таких утвореннях використанням у них предметного елемента зі значенням 2-ої особи (особи співрозмовника – адресата мовлення).

Речення 1 і 3-5 та 2 і 6-8 різняться з формального погляду граматичними значеннями способу предиката. У свою чергу речення 3, 4, 5 та 6, 7, 8 відрізняються лише граматичним значенням часу предиката. Специфічними з погляду формального представлення предиката утвореннями виявляється конструкція 4, яка в свою чергу може бути представлена реченнями, де форми дієслів різняться граматичними показниками роду, зумовленими статевими характеристиками особи, узагальнено позначеної займенниковим іменником 2-ої особи: Ти (адресате) діяв; Ти (адресате) діяла; Ти (адресате) діяло.

Наступну групу речень, які ми відносимо до апеляції за формальними показниками (матеріальним вираженням адресата мовлення), становлять утворення з предикатами у формі так званого спонукального способу:

9)    Ти (адресате) працював би; Ти (адресате) працювала б; Ти (адресате) працювало б;

10)  Ви (адресати) працювали б.

Ще одну групу речень, які мають у своєму ядрі формальні показники апеляції, утворюватимуть конструкції з предикатами у формі умовного способу:

11) Ти (адресате) працював би ...;

12) Ти (адресате) працювала б ...;

13) Ти (адресате) працювало б ...;

14) Ви (адресати) працювали б ...

Характерним формальним показником речень апеляції цієї групи є поєднання предметної синтаксеми із значенням 2-ої особи з дієсловом у формі умовного способу. У межах цієї підгрупи речення протиставляються також граматичним значенням числа (9, 10, 11 – 12) та роду (9-10-11). Особливим є також і те, що ці речення не можуть виступати у мові як окремі прості речення, а функціонують у ній лише як головні речення (частини) у складі складнопідрядних речень з підрядними умови.

        Апеляція в сучасній українській мові може бути представлена також і односкладними реченнями:

15) Ти (Адресате)!

16)  Дій!

17)  Дійте!

Перше односкладне речення апеляції може бути кваліфіковане як односкладне речення з головним членом типу підмета і в загальній парадигмі речень воно протиставлятиметься односкладному реченню репрезентації з головним членом у формі називного відмінка іменника (номінативному чи називному).

В односкладному реченні апеляції Дій! суб’єктно-предикатна семантика на формально-граматичному рівні виражатиметься єдиним матеріально представленим компонентом – імперативною формою дієслова 2-ї особи однини. До парадигми також входить і речення Дійте! з головним членом у формі наказового способу 2-ї особи множини.

Односкладне речення апеляції з головним членом типу присудка теж має відповідники у функціональній сфері представлення. Переважно реченнями представлення є означено-особові та неозначено-особові односкладні речення. Узагальнено-особові речення з головним членом – імперативом 2-ої особи –  односкладні речення апеляції.

 Конструкції типу Ти (адресате), діймо; Адресате, діймо, а також Адресате, діємо ми вважаємо складними, які утворилися поєднанням двох елементарних речень – односкладного апеляції з головним членом за типом підмета Адресате та означено-особового з дієсловом у 1-й особі множини.

Шостий розділ “Прагматика та стилістика апеляції” присвячено з’ясуванню прагматичних характеристик апеляційних комплексів та їх окремих складників, встановленню стилістичних ресурсів мовних засобів апеляції та їх реалізації в різних стилях української мови,  вивченню виявлення аналізованих одиниць у системі мовленнєвого етикету.

Вичерпне уявлення про одиницю мови чи сукупність таких одиниць неможливе без урахування їх функціонування в мовленнєвих проявах, аналізу прагматичних, стилістичних та етикетних механізмів відбору мовцем певних засобів. Елементи апеляції не виражають окремої комунікативної функції, проте беруть активну участь у формуванні цілого класу комунікативних функцій (так званих директивів), активно діють при витворенні висловлень з питальними комунікативними функціями, можуть використовуватися при побудові висловлень інших типів.

Предикат слухай в апеляційному значенні трапляється порівняно рідко - про волевиявлення адресанта переважно свідчить вокативна форма імені, що як продукт семантико-граматичної редукції представляє своїм змістом і семантику такого волевиявлення. Досить активно у висловленнях-директивах використовують імперативні форми інших дієслів (їх функціональні еквіваленти), грамеми, що перебувають у тісній взаємодії з дієсловом-предикатом.

В українській мові склалася достатньо розгалужена й динамічна система способів апеляції, центр якої формують ”тикання” й  ”викання”, а периферію становлять “микання”, “вінкання” та “воникання”, використання яких прагматично та стилістично суттєво обмежене.

Номінації адресата мовлення в українській мові виконують низку праг­ма­тичних функцій, серед яких: дейктично-контактна, номіна­тивно-контактна, номі­на­тивно-вирізняльна, номінативно-ідентифіку­юча, соціально-регулю­валь­на, оцінно-характеризуюча, спонукальна, власне кон­тактна та етикетна функції. Найактивніше українці використовують для номінації адресата мовлення займенникові іменники ти, ви, власні назви осіб та загальні номінації, серед яких вирізняємо: усталені в суспільстві номінації, що відзначаються максимальною універсальністю використання, функціонують як етикетні (пане, товаришу, добродію); назви осіб за ознаками статі, доповнювані віковими характеристиками (чоловіче, жінко, хлопче, дівчино); назви осіб за спорідненістю та свояцтвом, вжиті в прямому чи переносному значенні (батьку, мамо, брате, сестро, сину, дочко, діду, бабо, дядьку, тітко тощо); назви осіб за їх стосунками з іншими особами (друже, приятелю, колего тощо); назви за фахом, родом діяльності, уподобаннями, посадою, званням, академічні титули тощо; назви осіб за майновим та суспільним статусом (господарю, власнику, царю, рабе, князю); назви осіб за ознакою їх належності до певної групи людей; назви осіб, що містять їх абсолютну чи відносну (ситуаційно зумовлену) оцінку або характеристику (розумнику, дурню, йолопе тощо); оказіональні назви особи адресата мовлення, персоніфіковані найменування.

Засоби апеляції в українській мові виконують важливі стилістичні завдання. Найрізноманітніше апеляція представлена в розмовному стилі, стилі художньої літератури, публіцистичному, апеляційні елементи трапляються в офіційно-діловому та науковому стилях. Своєрідністю використання засобів апеляції відзначаються епістолярні та сакральні тексти, причому досить часто їх особливості впливають і на добір виражальних засобів текстів інших стилів.

Вибір відповідних засобів апеляції та специфіка їх виявлення у мовних конструкціях є яскравим проявом національної своєрідності того чи іншого етносу, яка формується і розвивається протягом його тривалого розвитку шляхом витворення власних засобів, а також внаслідок впливів інших національних культурно-мовних традицій.

У сьомому розділі “Підграматика апеляції та її місце в граматичній системі мови” аргументовано положення про неможливість адекватного опису аналізованого фрагмента системи мови традиційними методами. Аналіз фактичного матеріалу та теоретичні міркування наводять на думку, що основною причиною несистемного тлумачення явищ апеляції в лінгвістичних працях є ігнорування їх функціональної специфіки і намагання описувати ці явища за допомогою методів та прийомів, розроблених для аналізу мовних явищ представлення. З метою уникнення вказаних недоліків пропонуємо виділяти в описі мови (і не лише української) дві підграматики – підграматику представлення (репрезентації) і підграматику апеляції, котра б описувала граматичні засоби, спеціалізовані для реалізації цієї функції. Відповідно в межах найважливіших граматичних категорій, які стосуються описуваних явищ, доцільно виділяти підкатегорії (граматичні форми) репрезентації й апеляції. Так, імператив трактуємо як форму способу апеляції і протиставляємо його іншим способам - способам представлення. У зв’язку з цим доцільно було б говорити про власне імператив (імперативні форми 2-ої особи та 1-ої особи множини) і так звані аналітичні імперативні форми (1-ша особа однини й 3-я особа), які апеляції не виражають і власне не повинні були б включатися до парадигми імператива. У межах граматичної категорії особи 2-га особа апеляції протиставляється 1-ій і 3-ій особам як особам репрезентації. У категорії відмінка протиставляємо відмінок апеляції – кличний відмінок усім іншим відмінкам репрезентації.

Найважливіші синтаксичні категорії пропонуємо також представляти у вигляді двох підкатегорій репрезентації та апеляції, а саме: підмет репрезентації, виражений номінативом, і підмет апеляції, виражений вокативом, присудки репрезентації й апеляції, виражені відповідно дієслівними формами 1-ої та 3-ої осіб і 2-ої особи. Матиме сенс і протиставлення односкладних речень репрезентації й апеляції як з головним членом типу підмета (номінативне - речення репрезентації і вокативне - речення апеляції), так і з головним членом типу присудка (до речень апеляції відносимо так звані імперативні речення).

Вважаємо, що пропонований спосіб представлення мовних одиниць апеляції дозволяє глибше зрозуміти особливості їх семантики та формального вираження і може бути корисним при описі функціонально тотожних або схожих явищ в інших мовах.

Проведене дослідження дає підстави зробити такі висновки:

Вивчення трактувань мовних одиниць та конструкцій, що відображають ситуацію спілкування адресанта мовлення з конкретним його адресатом, представниками різних лінгвістичних шкіл та течій, аналіз фактичного матеріалу сучасної української мови дають підстави стверджувати, що лінгвальною реалією є специфічний комплекс мовних одиниць різних рівнів, використовуваних для реалізації специфічного різновиду комунікативної функції (такий комплекс пропонуємо називати функціональною сферою апеляції). Функціональна сфера апеляції існує паралельно з функціональною сферою представлення. У рамках функціональної сфери апеляції вирізнаються предикатна та предметна частини змісту, основними виразниками яких є відповідні спеціалізовані граматичні форми імені та дієслова.

Елементи апеляції наявні в різних за комунікативним призначенням мікроконтекстах сучасної української мови. Найрізноманітніше функціональна сфера апеляції представлена у первинних з погляду її реалізації спонукальних конструкціях (18 типів проявів). У них елементи апеляції (передусім форми імені, що називають адресата мовлення чи вказують на нього, та імперативні форми дієслова, які прямо чи опосередковано виражають предикатний зміст апеляції – спонукання адресата до сприйняття мовлення) входять до граматичного ядра речення.

У питальних реченнях апеляція достатньо сильна, однак у цьому випадку вона реалізується дещо інакше: основною комунікативною метою мовця є отримання, уточнення потрібної йому інформації, а спонукання адресата мовлення до сприйняття запитання і відповіді (реакції) на нього є вторинним, хоча й необхідним комунікативним складником питального речення (конструкції). Саме тому серед виявлених нами типів прояву апеляції у питальних реченнях мовні засоби, які представляють апеляцію на формально-граматичному рівні речення, використовуються переважно як факультативні елементи конструкції, що її поширюють чи доповнюють.

Специфічно виявляється апеляція в розповідних реченнях (конструкціях), основним призначенням яких є інформування про певні події, факти тощо. Ці конструкції є основними проявами сфери представлення (репрезентації), а поява в них елементів апеляції викликана додатковими комунікативними потребами: зробити повідомлювану інформацію конкретно адресованою сприймачеві, що і зумовлює суттєві обмеження формально-граматичного вираження апеляції.

Первинними засобами для вираження предикатної частини змісту апеляції є імперативні синтетичні форми дієслова 2-ої особи однини та множини, а також 1-ої особи множини. Сучасні українці активно використовують й функціональні еквіваленти імперативних форм, а саме: форми інфінітива, форми дієслів дійсного та умовного способів. Про наявність у реченні предикатної семантики апеляції свідчитимуть на формально-синтаксичному рівні також елементи, що перебувають у правобічній валентнісній залежності від предиката-імператива (імена з широким значенням об’єкта), обставинні словосполучення. Дооформлення предикатної частини апеляційного змісту здійснюють специфічні спонукальні (звертальні) частки та вигуки.

Для вираження предметного змісту апеляції сучасний українець використовує форми кличного відмінка (вокатива) імені - власне іменники зі специфічними закінченнями кличного відмінка, а також іменники, які мають флексії, омонімічні до флексій номінатива. Сюди ж відносимо займенникові іменники другої особи ти, ви. Досить часто предметна частина змісту апеляції в сучасній українській мові може позначатися також субстантивованими прикметниками, дієприкметниками тощо.

Аналіз вираження граматичного значення формами апеляції дає підстави стверджувати про тотожність їх граматичного статусу у відповідних граматичних категоріях імені та дієслова, зумовлену їх специфічним функціональним призначенням. Імперативні форми з-поміж інших грамем способу дієслова вирізняються “неповною”, з погляду традиційних уявлень, парадигмою, хоча така “ущербність” її цілком детермінована функцією цих грамем. Особливістю маркування граматичного значення спонукальності у первинних (синтетичних) формах наказового способу є виразні ознаки аглютинативності, що пояснюються древністю цих утворень та їх специфічним призначенням у процесі спілкування.

Основним засобом морфологічного вираження предметної частини змісту апеляції в українській мові є спеціалізована форма імені – кличний відмінок. Утворені внаслідок синтаксичної редукції форми вокатива є синкретичними за семантикою: вони об’єднують у собі одночасно значення суб’єкта дії (переважно потенційного) та об’єкта – адресата мовлення. Функціональна особливість цих грамем виявляється і в специфіці їх морфологічного маркування: спеціальні закінчення вокатива мають лише іменники чоловічого та жіночого роду однини. Іменники середнього роду та іменники у множині, що називають адресата мовлення, мають флексії, омонімічні до флексій називного відмінка. Така омонімія ніяким чином не послаблює вираження граматичного значення апеляції, оскільки дані грамеми в складі синтаксичних конструкцій вимовляють зі специфічною інтонацією. Додатковим засобом маркування граматичного значення вокатива буває також і специфічний наголос. Функціонально-семантична близькість форм номінатива і вокатива виявляється також у випадках використання форм кличного відмінка у значенні називного.

Обраний підхід веде до визнання наявності спеціальних форм вокатива (хоча й омонімічних флексіями до форм номінатива) у займенникових іменників та прикметників, власне прикметників та дієприкметників. Вважаємо, що початковою формою займенникових іменників ти, ви, які використовуються виключно з апеляційною метою, є саме форма вокатива, а номінатив у їх парадигмі взагалі відсутній.

Аналіз особливостей конструкцій апеляції, здійснений шляхом проектування моделей цих конструкцій на семантико-синтаксичний ярус речення, дає підстави говорити про складний семантико-синтаксичний зміст грамем, що на формально-синтаксичному рівні представляють предметну частину змісту апеляції, а часто і всю апеляцію. Репрезентантами апеляції на семантико-синтаксичному рівні речення є імперативна і вокативна синтаксеми, що реалізують відповідно предметний і предикатний змісти апеляції та комплектуються семантико-синтаксичними ознаками дієвості, другоособовості, спонукальності та потенційності дії (імперативна) і предметності, другоособовості, пасивності, фінальності, адресатності мовлення, активності, вихідності, потенційності (вокативна). Інтегральною для обох синтаксем семантико-синтаксичною ознакою є другоособовість, обов’язкова для будь-яких виявів апеляції.

Репрезентанти предикатної частини змісту апеляції у випадку їх формального представлення на поверхневому рівні речення займають або формально-синтаксичну позицію присудка, або позицію головного члена односкладного речення. При вставленні в речення репрезентації такі предикати пропонуємо кваліфікувати як вставні елементи з предикатним значенням.

Репрезентанти предметної (субстанційної) частини змісту апеляції відзначаються значно ширшим реєстром формально-синтаксичних позицій, серед яких: позиція підмета в реченні з присудком, вираженим дієслівною формою другої особи (імператива, а також дійсного та умовного способу); позиція головного члена вокативного речення; позиція вставного ядерного компонента у випадку входження вокатива в конструкцію представлення, суб’єктом якої є форма з граматичним значенням першої або третьої особи; позиція головного члена приставного вокативного речення у випадку приєднання до нього означено-особової конструкції з предикатом у формі першої особи множини, що має значення сумісної дії (мовця і адресата мовлення); позиція опосередкованого другорядного ідентифікуючого члена речення при розташуванні вокативної форми (її функціонального еквівалента) у постпозиції відносно займенникового слова 2-ої особи у прямому відмінку; позиція опосередкованого другорядного ідентифікуючого апеляцію члена речення при розташуванні вокативної форми (її функціонального еквівалента) у постпозиції відносно займенникового слова 2-ої особи в непрямих відмінках.

Парадигму речень апеляції творять 14 типів двоскладних [Ти (адресате) дій; Ви (адресати) дійте; Ти (адресате) дієш; Ти (адресате) діяв; Ти (адресате) діяла; Ти (адресате) діяло; Ти (адресате) будеш діяти (діятимеш); Ви (адресати) дієте; Ви (адресати) діяли; Ви (адресати) будете діяти (діятимете); Ти (адресате) працював би; Ти (адресате) працювала б; Ти (адресате) працювало б; Ви (адресати) працювали б; Ти (адресате) працював би ...; Ти (адресате) працювала б ..; Ти (адресате) працювало б ...; Ви (адресати) працювали б ...], а також 3 типи односкладних речень [Ти (адресате)!; Дій!; Дійте!], причому система речень апеляції симетрична до речень репрезентації.

Елементи апеляції не виражають окремої комунікативної функції, проте беруть активну участь у формуванні цілого класу висловлень – директивів, активно діють при витворенні висловлень з питальними комунікативними функціями, можуть використовуватися при побудові висловлень інших типів.

Аналіз прагматичної зумовленості виявів апеляції в сучасній українській мові дає підстави вирізнити ряд прагматичних функцій, які вони виконують у мовленні (дейктично-контактна, номінативно-контактна, номінативно-вирізняльна, номінативно-ідентифікуюча, соціально-регулювальна, оцінно-характеризуюча, спонукальна, власне контактна, етикетна функції).  Винятково важливим у цьому сенсі є використання українцями специфічних способів апеляції (“тикання”, “викання”, “микання”, ”вінкання” і “воникання”), які становлять в українській мові достатньо складну, детерміновану лінгвальними, прагматичними та суспільно-історичними чинниками, динамічну систему.

Оскільки матеріально вираженим бувають переважно репрезентанти предметної частини змісту апеляції, саме вони виконують основне прагматичне та стилістичне навантаження. Винятково важливим є лексико-семантичне наповнення цих елементів. Українська система номінацій адресата мовлення являє собою продукт тривалого розвитку, зумовлений як внутрішніми, так і зовнішніми національно-культурними чинниками. Для позначення адресата мовлення українці користуються займенниковими іменниками 2-ої особи, різними видами власних назв (ім’я, по батькові, прізвище, прізвисько) та їх специфічними поєднаннями; широким діапазоном загальних назв особи, субстантивованими формами, словосполученнями та реченнями. Вибір мовцем того чи іншого найменування адресата мовлення детерміновано достатньо чіткими прагматичними факторами (офіційністю / неофіційністю спілкування, знайомством / незнайомством, віком, статтю, суспільним статусом та освітнім цензом співрозмовників).

Засоби апеляції відзначаються широкими стилістичними можливостями, активно використовуються у різних стилях української мови, продуктивно функціонують у сфері мовного етикету.

Описи мовних засобів апеляції у лінгвістиці та аналіз фактичного матеріалу дають підстави стверджувати, що недоліки та суперечності інтерпретації цієї важливої сфери мови зумовлені передусім неврахуванням функціональної специфіки грамем, що її виражають. Можливий шлях подолання вказаних суперечностей – тлумачення граматичної системи мови як двох паралельних підграматик репрезентації (представлення) та апеляції (зверненості) з послідовним розрізненням грамем  та підкатегорій (відмінка, способу, особи) апеляції та репрезентації, синтаксичних позицій та конструкцій апеляції та репрезентації