КОДИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ГАЛИЦЬКИХ ГРАМАТИКАХ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
КОДИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ГАЛИЦЬКИХ ГРАМАТИКАХ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.
Альтернативное Название: КОДИФИКАЦИЯ УКРАИНСКОГО ЯЗЫКА В Галицкой грамматики ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЫ XIX в.
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Вступ містить загальну характеристику роботи: обґрунтовано актуаль­ність теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, наукову новизну дослід­ження, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, розкрито їх апробацію та особистий внесок здобувача у вивчення проблеми.


У першому розділі “Загальні зауваги про теорію і практику кодифікації української мови” обґрунтовано перспек­тивність вивчення поняття “коди­фікація”, виявлено проблемні аспекти дослідження, охарактеризовано вико­ристані загальнодескриптивні і  частково­дескриптивні теорії, встанов­лено вихідні абстракції розв’язання проблеми.


Сучасний період вивчення української літера­турної мови у дисертації визначено як етап інтеграційного аналізу, що настав після етапів рівнево-елементного аналізу та формальної і змістової категоризації мовознавчої харак­теристики літературного стандарту. Його пізнання відбувається за умов, коли основними парадигмальними рисами лінгвістики визнано антропо­центризм, експла­наторність, експансіонізм, функціоналізм. Закономірно, що рівень рефлексій над літе­ратурною мовою поглиблюється шляхом поєднання системо­центричного аналізу з можливостями комунікативного, функціональ­ного та когнітивного підходів, що розширює спектр нових проблем. Актуальним визнано розкриття прескриптивної проблематики, в якій кодифікація виступає однією зі складових. У дослідженнях С.Єрмоленко, М.Пещак, М.Пилинського, В.Руса­нівського неодноразово розглядалися роль та засоби кодифікації української мови, однак сутнісні ознаки поняття “кодифікація” в часовому вимірі та з огляду на її засоби  все ще потребують детального вивчення.


Граматичну кодифікацію пропонуємо досліджувати шляхом послідовного розв’язання низки питань: через які ознаки потрібно розкривати зміст поняття “кодифікація”; які вихідні абстракції для цього треба сформулювати; у чому виявляється теоретичне підґрунтя кодифікації; як засоби кодифікації, граматики, пояснюють граматичну правильність літературної мови і які принципи відбору лінгвіс­тичної характеристики норм вони пропонують; якою постає практика кодифікації. Результати здійсненого дослідження підтвердили, що відповіді на ці питання мають міждисциплінарне значення  (підрозділ 1.1. “Перспектив­ність вивчення проблеми”).


Лінгвістичне обґрунтування кодифікації, як і прескриптивної пробле­матики взагалі, базується на системо- та антропоцентричному підходах до мови, соціолінгвістичному розумінні процесів свідомого впливу на мовну діяльність. Галицькі граматики першої половини ХІХ ст. серед мово­знавчих досліджень свого часу найадекватніше розкрили граматичний ком­понент, його теоретичне підґрунтя у змісті поняття “українська літературна мова” і вперше засвідчили розроблену тогочасною лінгвоукраїністикою модель теорії мови.


Оскільки в дисертації прийнято положення В.Звєгінцева, Т.Куна, Д.Ла­йонза, Н.Мечковської, В.Німчука, Б.Ольховикова, С.Ору про роль норма­тивних граматик у формуванні мовознавчої теорії, граматики першої половини ХІХ ст. визнаємо носіями мовознавчих ідей, які релевантні для сучасного лінгвіс­тичного аналізу. В умовах зацікавлення прескриптивною тематикою слова прескрипція, або припис, є особливо актуальними і в  дисертації отри­мують термінологічне наповнення. Щодо нормативних форм української літературної мови розрізняємо лінгвістичні і мовні приписи (під­розділ 1.2. “Проблемні аспекти дослідження”).


Щоб потрактувати процес кодифікації у вигляді осягнутої моделі, компоненти якої мають пояснювальну силу на кожному з подальших етапів кодифікації, беремо до уваги постулат описової лінгвістики – для розкриття невідомої сутності використати взаємодію загальнодескриптивної теорії з частково­дескриптивними. Статус загальнодескриптивної теорії надано універ­сальній теорії кодифікації, яку почали розробляти ще дослідники Празької лінгвістичної школи і яка збагачується до сьогодні. Кодифікація постає як теоретично обґрунтований додаток наукового пізнання мови та її суспільного формування для вирішення проблем соціальної комунікації (Й.Данеш). Конкретніше – це результат наукового пізнання закономірностей вияву норми на певному етапі розвитку мови (В.Русанівський), процес, що розкриває динамічний характер мовлення у статичних засобах (М.Пещак), за яким потрібно розуміти втручання суспільства в мовну практику його членів шляхом встановлення норм (Л.Гумецька) і який визначає систематизацію мовних явищ у словниках, граматиках, довідниках (С.Єрмоленко). Отже, кодифікація – це мовознавче вивчення норм літературної мови, яке має теоретичний і практичний вияви й експлікується на описовому, регулятивному етапах, а також на етапі реалізації. Характеристика процесу кодифікації на матеріалі галицьких граматик першої половини ХІХ ст. полягає в розкритті тогочасного наукового обґрунтування норм літературної мови (іншими словами, теорії кодифікації) і їх відповідності системі загальнонародної української мови (тобто практики кодифікації) (підрозділ 1.3. “Використана загальнодескрип­тивна теорія”).


Статус частководескриптивних у дисертації отримали такі теорії: регулю­вання мовної діяльності, норми, граматичного опису літературної мови, взає­модії літературної мови і діалектів.


В українському мовознавстві теорія регулювання мовної діяльності охоплює проблеми культури мови, вивчення мовних ситуацій, процесів стандартизації як своєрідного дискурсу, який відбиває результати суспільних рефлексій над мовою. Поняття норми стало активним об’єктом дослідження на осі діахронії і синхронії. Збагачення його змісту пов’язане з включенням у синхронну інтерпретацію не лише статики, а й динаміки як відображення функціо­нального аспекту в характеристиці мовних одиниць.


Набутий у мовознавстві досвід інтерпретації граматичної будови літера­турної мови виявляють різні види опису: нормативно-шкільний, -вузівський, -академічний і теоретично спеціалізований (власне теоретичний, функціо­нальний, порівняльно-історичний, структурний та ін.). Усі вони формують нормативний та об’єктивний ідеали знання про літературну мову, виступаючи при цьому конкретною моделлю наукового представлення мови в граматичній теорії. Ідентифікація характеристики граматичної системи української мови в граматиках першої половини ХІХ ст. стала можливою передовсім з ура­хуванням результатів нормативно-акаде­мічного і власне теоретичних описів української мови.


Вимога типологічного вивчення літературної мови і діалектів є загально­прийнятою. Тому сутнісні ознаки зафіксованих у текстах граматичних норм з огляду на їх відповідність загальнонародній мові виявлено у зв’язку з граматичною системою говорів південно-західного наріччя (підрозділ 1.4. “Застосовані частководескриптивні теорії”).


Щоб розкрити зміст поняття “кодифікація”, в дисертації використано такі вихідні абстракції доведення проблеми: поняття мовної (лінгвістичної) свідомості, граматичної правильності літературної мови і норми як центру понятійного поля кодифікації.


У мовознавчих працях лінгвістична свідомість визначена як центральний концепт, який об’єднує різні аспекти об’єктивного вивчення діяльності в кон­тексті прескриптивної лінгвістики (Г.Яворська). Відношення дослідник®об’єкт має статус типової моделі у граматиках як творах прескриптивного характеру. Перші кодифікатори української мови трансфор­мували лінгвістичні ідеї свого часу для граматичного опису рідної мови. У їхніх граматиках виникло нове,
з огляду на об’єкт дослідження, лінгвістичне знання про українську мову. За своєю природою воно було сукупністю взаємозв’язків, реалізованих у пізнавальних операціях авторів, за сферою побутування – науковим, за ознакою конвенціоналізму – особистісним, за своїм завданням претендувало стати загальновизнаним, а за принципом отримання – емпі­ричним і теоретичним. Дію лінгвіс­тичної свідомості виявлено у двох планах: у теоретичних поглядах на мову і при відборі мовних варіантів. Вивчення нашої джерельної бази дає підстави стверджувати про існування третього плану, проміжного між згаданими – обґрунтування граматичної правильності української літературної мови, розуміння якої визначало відбір нормативних форм. (Граматична правильність є емпіричною проблемою зв’язку системи і структури мови з мовним узусом, при вирішенні якої граматична система мови узгоджується з ужитком на основі панівної в момент кодифікації лінгвістичної теорії та її індивідуального розуміння). Виявлена в текстах галицьких граматик характеристика граматичної правиль­ності літературної мови експліцитно та імпліцитно ілюструє формування тогочасної теорії кодифікації.


Норма як сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елемен­тів мовної структури, відібраних і закріплених суспільною мовною практикою першої половини ХІХ ст., відбила складну проблему взаємодії трьох понять – норми, мовної структури та узусу. Їхня взаємодія дозволяє стверджувати про підхід кодифікаторів до мови в плані її внутрішньої організації як структури і з огляду на реалізацію та функціонування цієї структури як норми, про співвіднесеність між мовознавчим поняттям “граматична форма”, що відбиває організацію структури мови, і конкретною нормативною реалізацією цієї форми – хоча зауважимо, що в нормі поряд із регулярним відображенням сучасної мовної структури завжди існують елементи, які ілюструють уже неіснуючі її стани (підрозділ 1.5. “Вихідні абстракції доведення проблеми”).


Другий розділ “Джерела кодифікаційного процесу в першій половині ХІХ ст.”  присвячено розкриттю соціолінгвістичних і  таких теоретичних чин­ників кодифікації, як ідеї західноєвропейського універсалізму та порів­няльно-історичного мовознавства, характеристика національних літературних мов, формування знання про українську мову і визначені завдання її опису.


Актуалізація україномовного викладу в університетській практиці викладачів Руського інституту, спроби проповідницької діяльності українсь­кою мовою, лінгвістичний контекст двох культурно-історичних ареалів – австрійського і російського – зробили соціально замовленим саме грама­тичний опис української мови. Її нормування відбувалося в умовах кволого літературного процесу, незначного функціонального навантаження мови в суспільстві та діяльності єдиної інтелектуальної сили – представників духо­венства або тих, хто вийшов із цього середовища (підрозділ 2.1. “Соціолінг­вістичні чинники”).


Граматики І.Могильницького, І.Вагилевича, Й.Лозинського, Й.Левиць­кого, Я.Головацького ілюстрували новий, сформований під впливом ідей Й.Гердера і В.Гумбольдта, стрижень мовознавчої ідеології кінця XVIII–початку ХІХ ст. у вигляді розкриття в мові народного “духу”, який вимагав своєї ідентифікації в граматичних описах різних мов. Водночас ще визнавалися універсальні, логічні, форми мислення, які уможливлювали обґрунтування універсального компонента в мовах. Ці ідеї “Граматики” Пор-Рояля в трансформованому вигляді – через граматики німецької і французької мов – були прийняті європейським мовознавством XVIII–першої половини ХІХ ст. Граматики української мови створювалися в той час,
коли в граматиках польської мови уже була обґрунтована опозиція “загальна граматика”–“граматика окремої мови” (О.Копчинський, М.Якубо­вич, Й.Муч­ковський), а в російському мовознавстві логічний і граматичний підходи здійснювалися в різних творах – універсальних граматиках і тих нормативних, що спорадично враховували співвідношення граматичних ознак з логічними (граматики І.Рижського, І.Орнатовського, М.Язвицького, І.Тимковського, Л.Якоба та ін.). Обґрунтовуючи граматичні норми української мови, її універсальні ознаки розкрив тільки І.Могильницький
(підрозділ 2.2. “Ідеї західноєвропейського раціоналізму”).


Порівняльний та історичний підходи до мови, реалізовані у працях О.Шишкова, О.Востокова, Й.Добровського, Г.Павського, П.-Й.Шафарика, М.Максимовича, були засобом пізнання актуальних питань того часу, а саме спорідненості слов’янських мов та їх класифікації, однозначного розуміння яких не спостерігалося. У згаданих дослідженнях характеристика порів­няльно-історичного методу далека від сучасної. Швидше виявлялися “різні варіації” порівняльного методу, який мав чітко окреслені національні межі. У славістичних працях переважало порівняння мовних елементів без істо­ричних реконструкцій, тому не дивно, що у граматиках І.Могильницького, Й.Лозинсь­кого, Я.Головацького елементи слів зіставлені без історичного аналізу (підрозділ 2.3. “Ідеї порівняльно-історичного мово­знавства”).


Граматичний опис української мови розпочався тоді, коли уже була обґрунтована граматична правильність німецької, чеської, словацької, польської, сербської, російської мов. У теоретичному мовознавстві поступово виявлялася спеціалізація творів граматичного жанру у вигляді наукової і практичної граматик (В.Гумбольдт). На матеріалі конкретних мов розкривався зв’язок літературної форми і діалектів (Я.Грімм, А.Бернолак), обґрунто­вувалася роль окремих періодів у розвитку літературної мови (як XVI століття для формування чеської літературної мови у працях Й.Добровсь­кого). Дослід­ники закликали до плекання рідної мови, яке б включало її всебічне вивчення (Й.Добровський, Й.Юнгман). Були створені описи словацької і сербської мов (А.Бернолак, В.Карад­жич), спостерігалася орієнтація на узус при утвердженні норм польської мови (О.Копчинський, Й.Мучковський, Й.Дешкевич), прояв­лялася відмінність між філософсь­ким і порівняльним підходами до російської мови в граматиках М.Греча і О.Востокова (підрозділ 2.4. “Аспекти лінгвіс­тичної характеристики  національних мов”).


У цьому мовознавчому контексті філологічне обґрунтування окреміш­ності української мови розпочав І.Могильницький, праці якого, зокрема готова до друку “граматика” і надрукований “Вступ” до неї, формували наукове знання про українську мову, яка в той час не завжди потрапляла в класифікаційні схеми мовознавців. Фонетико-морфологічні ознаки української мови як самостійної слов’янської намагалися систематизувати усі його послідовники. Я.Головацький першим сформулював потребу формувати лінгвістичне знання про українську мову у площині славістики.


У дисертації показано, як граматисти встановлювали ознаки літературної мови – через проти­ставлення граматичних форм в усному мовленні і писемних пам’ятках; визначаючи фонетичні, лексичні та граматичні норми; за допомогою харак­теристики окремих мовних явищ – наприклад, милозвуч­ності чи здатності утворювати слова з пестливим та згрубілим значенням. Шляхи розбудови тогочасної української літературної мови відбивали дві протилежні (з огляду на використані норми в синхронії чи діахронії) концепції її розвитку, окреслені Й.Лозинським та Я.Головацьким.


Обґрунту­вання самостійності української мови, спроби визначити її сутнісні ознаки у вигляді встановлених норм чи характерних мовних явищ, програми розбудови літературної мови – це знакові явища у формуванні системи лінгвістичного знання про неї. З одного боку, з’явився досвід лінгвістичного вивчення ще однієї слов’янської мови, який невдовзі став над­банням не лише прескриптивного, а й дескриптивного мовознавства, передусім славістики (що підтвердив у своїх порівняльно-історичних студіях Ф.Мікло­шич), а з другого – ставала можливою подальша диференціація наукових рефлексій над нею в лінгвоукраїніці (підрозділ 2.5. “Наукове знання про українську мову”).


Завдання граматичного опису – навчити українською мовою “правильно говорити і писати” – в тогочасних авторів сформульовано з урахуванням наукового статусу грама­тик (якщо для М.Смотрицького граматика була мистецтвом, то для І.Вагилевича, Й.Лозинського, Й.Левицького, Я.Голо­вацького це вже наука). У межах літера­турної мови, об’єднавши писемну і розмовну форми (віднесення мовлення до сфери літературної мови було новаторським кроком), галицькі граматисти дійшли висновку про потребу відображення граматичної правильності української літературної мови. Водночас було сформульовано завдання навчити цією мовою і мислити (Й.Лозинський). Окреслені у граматиках першої половини ХІХ ст. завдання сьогодні мають лінгвістичне і культурно-історичне значення.


У граматиках вирішення окреслених завдань звелося до мовознавчого обґрунтування норм шляхом поділу предмету опису на підсистеми, кожна з яких відбивала мовні рівні та розглядала однорідні об’єкти (частини мови, класи форм чи типи конструкцій). Ці тексти кваліфікуємо як системно-диференційні, а ще ширше – традиційні практичні граматики звичайного типу, що мали б сприяти нормуванню мови. У них виявлено не тільки узагальнений і систематизований мовний матеріал, що відповідає найнижчому рівню адекватності граматичного опису, а й застосовано граматичну абстракцію, що визначає наступний вищий рівень адекватності опису (підрозділ 2.6. “Завдання граматичного опису української мови”).


У третьому розділі “Теорія кодифікації як розкрит­тя граматичної пра­вильності української літературної мови” висвітлено увагу граматистів до форми слова, “правильного” і “не­правильного” (як норматив­ного/ненорма­тив­ного) формо­творення, внутріш­ньої організації слова та його словотвірних зв’язків, змісту морфологічних категорій, взаємодії лексичної і граматичної семантики, синтаксичного вчення. У граматиках виявлено зв’язок з приписами М.Лучкая, підхід якого враховували або не розвивали галицькі кодифікатори.


Вони розуміли форму слова (словоформу) як морфологічний різновид слова і водночас елемент його парадигми. У межах самостійних частин мови розглянуто змінювані слова (незмі­нювані майже не привертали уваги дослідників). Тексти зберегли кількісну динаміку типів відмін: від трьох (у М.Лучкая, І.Вагилевича, Й.Лозинського) до п’яти (чотири – у Й.Левицького, п’ять – у Я.Головацького). Дослідники не здійсню­вали історичної реконструк­ції морфологічних явищ. Диференціацію іменни­ко­вої словозміни за родовою приналежністю назви (до першої належали імен­ники чоловічого роду, до другої – жіночого, а до третьої – середнього) з граматики М.Лучкая перейняв І.Вагилевич, який запозичив ще й ідею зразків відміню­вання (захопився нею найбільше). Однак родовий критерій конфліктував з різними моделями словозміни, зумовле­ними або кінцевим приголосним, або структурою слова, тому в граматиці Й.Лозинського іменники поділялися ще й на “форми” (прообраз майбутніх груп). Сутність відмінювання вперше узагальнив Я.Головацький. Поступово нако­пичувалася інформація про зміну власних назв (Й.Лозинський, Й.Левицький, Я.Головаць­кий), виявлялися особливості слово­зміни стилістично (М.Лучкай, Й.Левицький) та територіально (Й.Лозинсь­кий) маркованих одиниць.


Завдяки окресленим синтетичним засобам вираження граматичних значень, зокрема закінченню, чергуванню, наголосу, досягався певний ступінь відображення повноти й адекватності морфологічних ознак літературної мови. Граматики містили не лише системний і детальний опис форм, а й спроби їх теоретичного узагальнення. Ці аспекти опису, перспективні з погляду майбутнього граматичної науки, були вдосконалені у граматиках другої поло­вини ХІХ ст., зокрема М.Осадци, О.Партицького, О.Огоновського, С.Смаль-Стоцького і Ф.Ґартнера (підрозділ 3.1. “Увага до форми слова”).


Граматисти першої поло­вини ХІХ ст. піднесли поняття “правильного” до “норматив­ного”. Вони стали перед проблемою морфологічних варіантів, тому систематизували міждіалектні граматичні еквіваленти, короткі оцінні характеристики яких виникали при порівнянні різних конкретних форм чи обґрунтуванні доцільності однієї з них.


Специфіку морфологічних змін виявлено у вигляді замкненої системи форм, яка ілюструвала прагнення авторів до вичерпності опису. Призначення, роль цієї системи форм, першорядної для вираження граматичного зв’язку між лексичними одиницями чи для відображення функціонального навантаження в мовленні, ще ніхто не підкреслив. Граматисти не пішли далі фіксації формаль­них змін у межах виявлених парадигм, однак прагнення передати регулярну словозміну треба визнати за досягнення тогочасного граматичного опису. Тексти зберегли реєстрацію складних випадків формотворення, першу спробу пояснення яких зроблено на матеріалі різних частин мови. Запроваджена опозиція “правильного” і “неправильного” формотворення виявилася перспек­тивною для опису української мови в граматиках другої половини ХІХ ст. (підрозділ 3.2. “Систематизація нормативного і ненормативного формо­творення”).


Пояснюючи парадигматику змінюваних частин мови, автори граматик зіткнулися з проблемою визначення структури слова. Її характеризували, беручи до уваги кількість складів (М.Лучкай) та кількість коренів – як прості і складні слова (у всіх граматиках). Окремі компоненти слова відповідали сучасним морфемам (на зразок суфіксів -тель в іменниках чоловічого роду, -ц?ъ (-hвъ), -инъ, -ынъ у присвійних прикметниках і закінчень -ешъ, (-єшъ), -ишъ у дієсловах), однак у більшості прикладів значущі сегменти слів ще не відповідні складу морфів, оскільки структурні елементи виділялись на рівні побачених у слові змін без належної уваги до закріпленого за ними змісту.


Теоретичні уза­гальнення при дослідженні форми і змісту окремих структурних елементів були ще поодинокими, як, наприклад, про суфікс -лъ, ознаку форм минулого часу (Й.Левицький), чи про роль префіксів у визначенні виду дієслів (Я.Головацький).


Тогочасна характеристика понять морфеміки не містила дефініцій значущих частин слова (визначення найчастіше вживаного терміна “закінчення” сформулював тільки Я.Головацький). Склад флексій, їх функції у граматиках не ідентифіковані, хоча такі спроби були в М.Лучкая, який підкреслив роль закінчення при поділі іменників на відміни, в Й.Лозинського. коли він визначав рід іменників за допомогою флексій, у Я.Головацького, який узагальнив роль закінчень. За допомогою фіксації форм однини та множини одного і того ж слова граматисти виявили особливості словозміни з огляду на структуру форм.


Автори граматик визначили відмінності між формо­творенням і слово­творенням. На фоні пізнання парадигматичної системи української мови вив­чення словотвірної перебувало на початковому етапі. В основному у граматиках зосереджено увагу на співвідношенні похідного і твірного слова. Їх поступове ланцюгове зчеплення, радіальний зв’язок підтверджені прикладами. Виявляючи словотвірні зв’язки, кодифікатори звернули увагу на словотвірні типи і різне навантаження окремих словотворчих елементів (наприклад, словотвірний тип “іменник від дієслова” утворювався за допомогою сегмента -ель у словах спа­ситель, житель і под.). Поступово усвідомлювалася роль слово­творчих афіксів конкретних частин мови, звідси поставала потреба з’ясувати механізми творення слів через окреслення способів словотворення. У граматиках М.Лучкая, Й.Ло­зинського, Я.Головацького були приклади суфіксації, префіксації та осново­складання, правда, без ідентифікації самих способів словотворення. Пояснення слів зі здрібнілим чи згрубілим значенням віддзеркалює рівень тогочасної словотвірної характеристики. Розвиток окремих словотвірних моделей здійс­нювався шляхом аналогії (її роль у формотворенні вперше підкреслив М.Лучкай, у словотворенні – Й.Лозинський), що свідчить про початкове розуміння внутрішніх законів розвитку української мови. Увага до структури слова, формотворення і словотворення виявилася перспективною для подальшого розвитку теорії синхронної морфології (підрозділ 3.3. “Харак­теристика внут­рішньої організації слова та його словотвірних зв’язків”).


Автори граматик пропонували різні моделі характеристики граматичної семантики, а це свідчить, що розкриття змісту морфологічних категорій мало пошу­ковий характер. Причина такого підходу в інтерпретації поглибленої абстрак­ції: йшлося про характеристику не формальних морфологічних ознак у вигляді парадигми відмінювання, а про граматичні відношення, які ще не були вивчені. Обґрунтування дієслівних категорій переконує, що граматики зберегли авторські версії характеристики, яка ще не охоплювала весь обсяг змісту морфологічних категорій та їх ієрархічних відношень (підрозділ 3.4. “Форму­вання змісту морфологічних категорій”).


Виявлено взаємодію елементів граматичного і лексичного мовних рівнів при обґрунтуванні граматичних категорій відмінка, роду і числа іменників, при розкритті семантико-граматичних груп власних і загальних назв, назв істот і неістот, збірних, абстрактних та речовинних іменників тощо. Беручи до уваги зв’язок з теорією граматичного опису міжслов’янської літературної мови ХVI–ХVII ст., можна довести тяглість у розвитку окремих лінгвістичних пояснень. Наприклад, свого часу М.Смотриць­кий окреслив сутність категорії збірності за допомогою взаємодії лексико-семантичного та граматичного компонентів, що надалі або повністю прийняли кодифікатори української мови як вираження су­купності предметів (І.Ваги­левич, Й.Лозинський, Я.Головацький), або відкину-
ли – як ідею позначення формами однини якогось “множества” предметів (Й.Левицький, І.Вагилевич, М.Лозинський, Я.Головацький). Граматисти виявили нову граматичну ознаку збірних іменників – відсутність множинної відмінкової парадигми (І.Вагилевич, Й.Лозинський, Я.Голо­вацький). Якщо в граматиці М.Смотрицького виразниками категорії збірності були поодинокі іменники середнього роду (на зразок каменїе), то на матеріалі української мови цю групу розширили М.Луч­кай і Я.Головацький. Однак до збірних зараховано іменники, що несли ідею лексико-семантичного відтінку збірності, як народ, громада (І.Вагилевич), іменники на позначення речовинності, як воскь, жел
hзо (І.Вагилевич і Й.Лозинський), вода, жито (Й.Лозинський), мuка, воскъ (Я.Го­ловацький). Лексико-семантична ознака була основною в обґрунтуванні категорії збірності, оскільки, як підтверджують дефініції термінів, нею керувалися усі граматисти (крім М.Лучкая) і з її допомогою визначався зміст цієї категорії. Граматичний компонент був на периферії пояснення категорії збірності: виділення цієї ознаки пов’язане з висвітленням сутності категорії числа у граматиках І.Вагилевича та Я.Головацького чи відмінюванням іменників у Й.Лозинського. Автори граматик залишили поза увагою засоби структурного вираження збірності. Зв’язок одиниць двох рівнів, граматичного і лексичного, був перспективним з погляду майбутньої теорії граматики (підрозділ 3.5. “Обґрунтування взаємодії лексичної та граматичної семантики”).


Осмислення проблем здійснено в кількох напрямах: через зв’язмови та мислння, різь призму “е”–“кокрете”, “лоче”–“шляхом розкриття зв’яз синтаксис. І.Могь виклав про речення аспект в проблем), пояснив порядок слів, характеристику та як наслідок ї і м йного проблем синтаксису у граматиках М.Смотрицького, МЛомоносова Вчення про вало їх зовно і внутро­стасичу у через снос речення , характеристику i , порядку слів. Якщо врахувати, що у формально-граматичному плані визначальними для речення постають граматичні категорії головних і другорядних членів речення, то заслуга І.Могильницького полягала у визначенні перших із них (другорядні члени речення пояснювали І.Вагилевич та Й.Левицький), у спробі встановити діагностичні семантико-граматичні ознаки головних членів речення, у систематизації особли­востей узгодження і керування на матеріалі української мови. Синтагматичний підхід до граматичних явищ у синтаксисі дав змогу виявити перші якісні ознаки граматичної семантики, її динамізм. Граматисти відзначили омонімію родового і знахідного у назвах істот, можливе синонімічне вживання прийменників для передачі значення одного і того ж відмінка, випадки категоріальної полісемії, яка, однак, оцінювалася кодифікаторами непослі­довно. Ставлення до подібних явищ, в основному, фактографічне – вони зафіксовані, але не пояснені (під­розділ 3.6. “Розвиток синтаксичного вчення”).


У четвертому розділі “Теорія кодифікації крізь призму лінгвістичних характеристик граматичних норм” розкрито реалізацію греко-латинського канону граматичного опису, спорідненість української мови з іншими слов’ян­ськими, аспекти граматичної характеристики національних слов’янсь­ких мов, виявлено універсальні та ідіоетнічні ознаки української мови, фор­мування власної традиції граматичного опису, розробку методів аналізу украї­номовного матеріалу, тобто пояснено теоретичні засади, за допомогою яких граматисти здійснювали відбір лінгвістичних характеристик грама­тичних норм.


Перейнятий із творів граматичної традиції XVI–XVII cт. греко-латинсь­кий канон граматичного опису літературної мови потрібно визнати теоретичним стрижнем характеристики української мови. Застосування канону відбулося шляхом запозичення конструктивних ознак у вигляді частин граматик і системи частин мови з опису міжслов’янської літера­турної мови та завдяки створенню видової характеристики, що відображала в межах канону вже ідіоетнічні норми української мови. (Як підтверджують наші спостережен­ня за граматиками М.Ломо­носова, М.Курганова, П.Соколова, К.Меморсь­кого, П.Ка­лай­довича, В.Полов­цева, М.Греча, О.Востокова, таким шляхом форму­вався й опис російської мови). У граматиках обґрунтовано частиномовну приналежність слів, зроблено перші спроби пояснення їх будови, функцій конкретних компо­нентів при словозміні та словотворенні. Адаптація конст­руктивних ознак граматичного канону до нового матеріалу української мови відбулася насамперед у граматиці І.Могиль­ницького, праці “пере­хідного” типу, надалі в текстах І.Вагилевича, Й.Лозинського, Й.Левицького, Я.Головаць­кого. Останні засвідчили, що українські кодифікатори поступово переста­вали бути залежними від теоретичної характеристики і прикладів граматистів XVI–XVII ст. і розвивали свій опис на підставі формування його видових ознак (підрозділ 4.1. “Греко-латинський канон граматичного опису української мови”).


Положення про спорідненість української мови зі слов’янськими містили граматики І.Могильницького, М.Лучкая та мовознавча розвідка “Язык южнорuскій и єго нарhчїя” Я.Головацького, яка розкрила теоретичну орієн­тацію її автора. І.Могильницький виявив вихідну точку  ураїнської мови: “славенсй матерею и hхъ форми тільки на не З огляду на українсько-південнослов’янські чи українсько-західнослов’ян­ські мовні парале­лі та врахувавши положення порівняльно-історичного мовознавства у працях своїх сучасників, Я.Головацький простежив зв’язок української мови з іншими слов’янськими і при цьому ревізував моделі її походження з церковно­слов’янської, російської чи польської. Поступ в аргументації галицьких мовознавців очевидний: якщо в І.Могильницького виразно звучала думка (в дусі поглядів О.Шишкова) про церковнослов’янську мову як джерело усіх слов’янських, у тому числі української, то в Я.Головацького її вже не було. Міркування І.Могильницького про взаємовпливи української та польської мов Я.Головацький підтримав у контексті нових положень про спорідненість слов’янських мов, висловлених його сучасниками, зокрема М.Максимовичем. Обґрунтування граматичних норм української мови з огляду на її генетичну спорідненість з іншими слов’янськими в подальшій практиці кодифікації української мови втратило свою актуальність і стало важливою проблемою теоретичного мовознавства (підрозділ 4.2. “Спорідненість української мови з іншими слов’янськими”).


У дисертації виявлено експліцитний та імпліцитний зв’язок між грамати­ками української та інших слов’янських мов. Орієнтація галицьких кодифіка­торів на граматичний опис споріднених польської і російської мов (граматики О.Коп­чинського, М.Ломоносова, М.Греча, О.Востокова та ін.) була результатом пошуку зразків для формулювання лінгвістичних і мовних приписів щодо норм рідної мови. Для першої половини ХІХ ст. це закономірний крок, оскільки спостерігався дефіцит теоретичного опису української мови, наукові знання про яку формувалися. Перебуваючи під впливом ідеї спорідненості слов’янських мов, відомої з праць сучасників-славістів, українські кодифікатори брали до уваги аспекти опису інших мов і пристосовували їх до свого матеріалу з метою  створення власної теорії щодо вперше системати­зованого україномовного ілюстративного матеріалу (підрозділ 4.3. “Грама­тичний опис слов’янських літературних мов”).


Логіко-граматичний підхід до мовних ознак, виявлений у граматичному описі О.Павловського, зумовив появу твердження про єдину, з огляду на існування універсальної граматики, гра­матичну систему для української  і російської мов. Надалі ідеї західно­європейського універсалізму розвинув І.Могильницький. У його граматиці тлумачення універсальних ознак української мови поєднане з розкриттям ідіоетнічного змісту і виявлене в опозиціях “загальне”–“конкретне”, “логічне”–“граматичне”. Перше протистав­лення розмежувало завдання загальної граматики і граматики української мови. Елементи мови проголошено знаками, пов’язаними з думкою (такий підхід властивий “Граматиці” й “Логіці” Пор-Рояля). Протиставлення “логічне”–“граматичне” конкретизовано при поясненні синтаксичних питань. І.Могиль­ницький означив речення через судження, однак вказав на відмінності граматичного і логічного параметрів. Обґрунтування універсальних ознак української мови було зумовлене не стільки теоретичним дефіцитом її опису, скільки мовознавчою парадигмою свого часу. Подібне формування теоретичної характеристики граматичних норм літературної мови відбулося на початку гра­матичної кодифікації (підрозділ 4.4. “Універсальні ознаки української мови”).


У галицьких граматиках першої половини ХІХ ст. виявлено відображення ідіоетнічних ознак української літературної мови шляхом посиленої уваги до звичаю мовлення. Стверджувалися неприйнятність “запозичених”, як писав Й.Ло­зинсь­кий, правил і потреба встановлення норм на основі мовного вжитку. Пошуки граматичної правильності літературної мови в граматиці цього автора звелися до окреслення норм, визначених узусом. Усвідомлення звичаю мовлення як критерію нормування мало індивідуальний вияв. Якщо І.Могиль­ницький компромісно об’єднав у понятті узусу сучасну йому мовленнєву практику із писемною до ХІХ ст., то роль усного мовлення конкретизував у мовних приписах Й.Лозинський; на узус як критерій визначення граматичних форм зважав і Я.Головацький. Так у практиці нормування поступово набирав ваги функціо­нальний чинник, підтверджений усномовною реалізацією конкрет­них елементів. Ужиток міг окреслюватися опозицією “бесhда висша” і “просто­народная бесhда”, у цих сферах були свої нормативні форми, які пропонував Й.Левицький. Коди­фікатори підкреслили здатність української мови до  творення похідних слів зі здрібнілим чи згрубілим значенням, що виділялися в межах іменників та дієслів (усі граматисти) і прислівників (Й.Левицький). Систематизовані в “Росправh о #зыцh южнорuскoмъ и єго нарhчї#хъ” Я.Го­ловацького діалектні морфологічні ознаки усіх трьох наріч і зафіксовані в його граматиці морфо­логічні норми засвідчили, що Я.Головацький визнав за нормативні ті форми волинсько-подільського наріччя, які повторювалися (за його термінологією) в галицькому чи гірському. Спроба узгодження морфоло­гічних норм діалектів свого регіону стала першим пошуком наддіалектної форми української мови для Галичини. Загалом на встановлення граматичних норм вплинули територія поширення української мови та діалектна основа у вигляді говорів південно-західного наріччя (підрозділ 4.5. “Ідіоетнічна сутність української літературної мови”).


Зіставлення текстів граматик дало змогу простежити формування в Галичині власної традиції аналізу української мови, не просто відображеної певною кількістю праць, що пояснювали об’єкт дослідження – літературну форму, а зв’язками між цими джерелами. Відлік традиції імпліцитно розпочала граматика І.Могильницького, експліцитно – М.Лучкая. Першим текстом, який підтвердив зв’язок між граматичними описами різних авторів, була граматика Й.Ло­зинського. У ній враховано результати вивчення літературної мови в граматиках М.Лучкая та І.Вагилевича, іншими словами, використано сучасну авторові систему наукових знань про українську мову.


Наступність у формуванні мовознавчої характеристики граматичних норм відбивали не тільки лінгвіс­тичні, а й мовні прескрипції. Лексична семантика виявилася поміт­нішою, доступнішою для лінгвістичного обґрун­тування, тому автори граматик часто вдавалися до лексико-семантичних класифікацій слів за різними ознаками (тематичною чи структурною). Процес усвідомлення граматичної семантики був поступовим, адже йшлося про вникання у зміст більш абстрактного рівня, граматичного. Це засвідчив і спосіб формування дефініцій термінів – неоднаковий і зумовлений як різною мірою розкриття відповідних категорій у працях, які стали зразком граматичного опису, так і різним рівнем абстрактності самих категорій. Не усі автори сформулювали визначення термінів “відмінок” чи “стан”, але успішно розкрили значення термінів “число” і “час”. Чітке уявлення про живі істоти як корелят граматичного роду сприяло розкриттю термінів “жіночий”, “чоловічий” та “середній рід”. Водночас початкове уявлення про вид дієслова визначило формування значення терміна “вид” тільки в граматиках І.Вагилевича та Я.Головацького. Перебуваючи під впливом теорії міжслов’янської літературної мови XVI–XVII ст., логіко-граматичного та порівняльно-істо­ричного підходів до мовних явищ, дослідники виявляли і пояснювали граматичні норми української мови і першими щодо них сформували лінгвістичну абстракцію (підрозділ 4.6. “Традиція грама­тичного опису української мови”).


Щодо україномовного матеріалу диференціація дескриптивного та пре­скриптивного підходів у першій половині ХІХ ст. щойно розпочалася, тому в граматиках поєднано різні методи аналізу. Завдяки описовій методиці граматисти, передусім, вичленили такі типи одиниць: слова, словосполучення і речення, перші з них розглядалися в усіх граматиках, останні – зрідка. У текстах виявлено прийоми зовнішньої (у вигляді прийомів лінгвістичної географії та нормативно-стильової характеристики одиниць мови) і внут­рішньої інтерпретації (прийом класифікації і систематизації, прийом парадигм, прийом міжрівневої характеристики). Зіставну інтерпретацію і фрагменти типологічної характе­ристики як прийоми зіставного методу використано в описах І.Могильницького та М.Лучкая. Прийоми історико-порівняльного методу у вигляді хронологізації і культурно-історичної інтерпретації, як і порівняльно-історична методика аналізу, мало актуалізовані. При очевидному пошуковому характері осмислення матеріалу безсумнівними є певні тенденції його інтерпретації: тенденція опису до вичерпності розгляду конкретного явища, що зумовлювало каталогізацію досліджуваних об’єктів і сприяло відокремленню та виокремленню цих явищ, тенденція до можливого визначення в якомусь явищі підвидів, груп чи підгруп, що реально засвідчували застосування класи­фікаційних прийомів. Окреслені тенденції відіграли конструктивну роль у формуванні лінгвістичних приписів у граматиках М.Осадци, О.Партицького, О.Огоновського, С.Смаль-Стоцького і Ф.Ґартнера (підрозділ 4.7. “Методи аналізу україномовного матеріалу”).


У п’ятому розділі: “Практика кодифікації: засоби відбору граматичних норм” визначено роль літературного критерію, характер норм на відповідність одній із підсистем загальнонародної української мови, кодифіковані у граматиках морфологічні норми порівнюються з нормами, реалізованими в засобах текстової кодифікації.


Якщо І.Могильницький та І.Вагилевич зразковими вважали літературні тексти до ХІХ ст., то Й.Лозинський обґрунтував як критерій нормування сучасну літературну практику. У зв’язку з цим він висловився про розвиток української літератури дуже категорично: кілька сучасних творів не становлять літературу, про неї можна говорити лише тоді, коли є твори зразкові, класичні, а вони ще відсутні. Граматики Й.Левицького та Я.Головацького не містили відомостей про літературні джерела, як і про будь-які інші тексти, правда, в надрукованій “Росправh о #зыцh южнорuскoмъ и его нарhчї#хъ” Я.Голо­вацький визнав за літературний зразок твори, написані староукраїнською літе­ратурною мовою, хоча він знав усі тексти, що ілюстрували формування нової української літературної мови. Цією інформацією граматисти не скористалися: вплинули територіальна роз’єд­наність України і культурно-історичний контекст Галичини, що перебувала у складі Австро-Угорської імперії. Водночас у граматиках не актуалізовані й україномовні тексти, що виходили в Галичині першої половини ХІХ ст. (підрозділ 5.1. “Літературний чинник”).


Граматичні форми іменника, прикметника, займенника, числівника, дієслова, прислівника у дисертації послідовно вивчено у зіставленні з граматичними нормами, зафіксова­ними в засобах тогочасної текстової коди­фікації (збірці “Русалка Дністрова” та працях Я.Головацького і Й.Лозинського). Такий підхід посприяв розкриттю одного з невідомих фрагментів типологічної взаємодії літературної мови і діалектів. Наприклад, запропоновані у граматиках дієслова 1-ї особи теперішнього часу містили флексії -у(-ю) (в 1-й особі однини між українськими діалектами небагато відмінностей, і вони збігаються з сучасною літературною нормою). І.Могильниць­кий та Й.Лозинсь­кий подавали старовинні форми стригu  і пекu, утворені від інфінітивів з суфіксом -чи (стричи, печи). з усіх інфінітивних форм, зафіксованих у тексті розвідки “О образованю рuского "зыка” Й.Лозинського, був лише один приклад на -чи: остеречи, у тексті доповіді Я.Головацького використовувалися тільки інфінітивні форми на -ти, хоча приклади, характерні для говорів південно-західного наріччя, вживалися в західноукраїнській періодиці навіть на початку ХХ ст. До діалектних форм у граматиці Я.Головацького подано нормативні сьогодні відповідники на шиплячий: стригu  і стрижu; пекu  і печu. У граматиці І.Могильницького нормативними визнані безепентетичні форми дієслів у 1-й особі однини з основою на губний, як робю, любю і под. (поширені на території говорів південно-західного наріччя, зокрема бойківських, гуцульських, покутських, наддністрянських). Якщо І.Вагилевич подав форми з епентетичним -л-, в чому його надалі підтримав Й.Левицький, то Й.Лозинський визнав обидві форми (з -л- і без нього), на зразок любйu (любю) і любльu; сапйu  і сапльu; гремйu  і гремлю; ловйu  і ловльu. Правило про нормативні форми дієслів 1-ї особи теперішнього часу сформульовано тільки в граматиці Я.Головацького, який вважав відсутність епентетичного -л- діалектною ознакою (у майбутній літературній практиці дієслова без епен­тетичного -л- після губного в 3-й особі множини вживалися як винятки).


Крім синхронної динаміки норм, граматики зберегли й діахронну. Її ілюстрували форми дієприкметників та дієприслівників, які не відповідали узусу, а були пов’язані з практикою староукраїнської літературної мови. За винятком цих форм, усі інші морфологічні норми, запропоновані у граматиках, збігалися з відпо­відними їм у тогочасних текстах художнього та наукового стилю і відповідали граматичній системі говорів південно-західного наріччя (підрозділ 5.2. “Зв’язок кодифі­кованих норм з системою загальнонародної української мови”).


 


Висновки


 


1.                               Поняття “кодифікація” отримало перспективу вивчення на етапі інтеграційного аналізу української літературної мови (останнє десятиріччя ХХ ст. і до сьогодні). Розкриттю змісту поняття “граматична кодифікація” в дисертації передувало висвітлення таких проблемних аспектів дослідження, як належність прескриптивної проблематики до лінгвістики, науковий статус нормативних граматик першої половини ХІХ ст., сутність прескрипцій, або приписів, які диферен­ційовані на лінгвістичні та мовні.


2.                               Щоб розкрити зміст поняття “граматична кодифікація”, в дисертації побудовано теоретичну модель його опису, в основі якої визнано зв’язок загальнодескриптивної (теорія кодифікації) і частково­дескриптивних теорій (регулювання мовної діяльності, норми, граматичного опису, взаємодії літературної мови і діалектів). Ця модель стала засобом реконструкції теорії та практики кодифікації з огляду на обрану джерельну базу досліджень, граматики першої половини ХІХ ст.


3.                               Обґрунтовано доцільність вихідних абстракцій доведення проблеми – понять “мовна свідомість”,  “граматич­на правильність літера­турної мови” та “норма як центр понятійного поля кодифікації”.


Розроблена в дисертації теоретична модель і застосовані вихідні абстракції доведення проблеми дозволили виявити і розкрити нові релевантні ознаки поняття “граматична кодифікація”, що є обов’язковими елементами його теоретичної характеристики: соціолінгвістичні чинники кодифікації, наукове підґрунтя кодифікації, теорія граматичної коди­фікації, граматична правильність літературної мови, лінгвістична характе­ристика грама­тичних норм, практика граматичної кодифікації.


4. Кодифікація української мови в галицьких граматиках першої половини ХІХ ст. мала теоретичний і практичний вияви. І.Могильницький, І.Вагилевич, Й.Ло­зинський, Й.Левицький, Я.Головацький вперше системати­зували лінгвістичне знання з метою обґрунтування норм літературної, в їхньому розумінні, мови і відібрали її граматичні норми. З огляду на відображення узусу, здійснена кодифі­кація тільки наближалася до досконалої, тому що не всі граматичні норми мали народну основу, визначену зв’язком з граматичною системою говірок південно-захід­ного наріччя, були норми, зумовлені орієнтацією авторів на літературні тексти до ХІХ ст. Граматисти характеризували явища в нормі шляхом добору варіантів, що є підтвердженням перспек­тивності кодифікації. Мету кодифікації відбивала виявлена у граматиках тенденція до відображення не тільки синхрон­ного зрізу норм, а й діахронного. Кодифікацію здійснено на описовому та регулятивному етапах і лише частково на етапі реалізації (не всі граматики використовувались в навчальній практиці). Процес кодифікації постав у кодифікаційних програмах кожного автора граматики, між якими було багато спільного і відмінного.


5.                               Кодифікація української мови в галицьких граматиках першої половини ХІХ ст. визначена такими соціолінгвістичними факторами: вико­ристанням українсь­кої мови в університетській практиці та проповідниць­кій діяльності, потребою україномовних підручників, впливом лінгвістичних ідей двох культурно-історичних ареалів – австрійського і російського, розвитком української літератури, соціальною базою носіїв української мови.


6.                               Наукове підґрунтя кодифікації української мови в галицьких граматиках першої половини ХІХ ст. зумовлене зв’язком граматичного опису української мови з теорією міжслов’янської літературної мови ХVІ–ХVІІ ст., ідеями західноєвропейського граматичного раціоналізму та слов’янського порів­няльно-історичного мово­знавства, окремими аспектами лінгвіс­тичного аналізу національних мов, знанням про українську мову, окресленими завданнями її опису.


7.                               Теорію граматичної кодифікації ілюструє розкрита в текстах грама­тик природа граматичної правильності літературної мови, яку перші кодифіка­тори пояснили за допомогою характеристики граматич­ної форми, системати­зації слово­зміни, відобра­ження взаємодії лексичної та граматичної семантики, осмислення структури слова та його словотвірних зв’язків, фор­мування змісту морфологічних категорій та синтак­сичних понять. Граматисти виявили синтетичні засоби вираження грама­тичних значень, систематизували форми слів разом з теоретичними уза­гальненнями, що надалі розвивалися в нормативно-граматичних описах української мови М.Осадци, О.Партицького, О.Огоновського, С.Смаль-Стоцького і Ф.Ґартнера та ін. Перші коди­фікатори зафіксували регулярні гра­матичні форми і складні випадки формотворення – вивчення матеріалу в такому напрямі теж продовжили граматисти другої половини ХІХ ст. Звернувши увагу на словотвірну похідність і напрями аналізу внутрішньої структури українського слова, галицькі дослідники виявили зв’язок значення слова і його будови, пояснили аспекти формо- та слово­творення в контексті опозиції “традиційне”–“нове” через просування від простого до складного. Граматики засвідчили конкретно-історичне розуміння граматичної семантики, пошуковий характер її осмислення, взаємодію між одиницями лексичного і граматичного рівнів мови. Формування синтаксичної теорії відбулося шляхом розкриття зв’язку мови і мислення, опозицій “загальне”–“конкретне” та “логічне”–“граматичне”, завдяки розумін­ню зв’язків між морфологією і синтаксисом. Уперше почало розвиватися вчення про укра­їнське речення і словосполучення. Новизна тогочасного граматичного опису полягала в окресленні проблематики синтаксису в межах граматики, а не риторики, як це практикувалося у ХVIII ст.


8.                               Теорію граматичної кодифікації підтверджує здійснений у текстах гра­матик відбір лінгвістичних характеристик граматичних норм, який забез­печили греко-латинський канон граматичного опису літературної мови, запози­чений з граматик XVI–XVII ст., ідея спорідненості слов’янських мов та граматична характеристика національних мов, увага до універсальних та ідіоетнічних ознак української літературної мови, створювана в Галичині граматична традиція опису рідної мови та застосовані методи її аналізу. Реалізований у граматиках першої половини ХІХ ст. греко-латинський канон граматичної правильності у формі конструктивних ознак і розвинутої в межах канону видової характе­ристики, зумовленої пізнанням україномовного матеріалу, став надалі надбанням прескриптивного мово­знавства другої половини ХІХ ст. – за цією схемою здійснювався граматичний опис української мови у граматиках М.Осадци, О.Партицького, О.Огоновсь­кого, С.Смаль-Стоцького і Ф.Ґартнера та ін. Започат­кований граматистами першої половини ХІХ ст. спосіб обґрунтування ознак української мови у зв’язку зі спорідненими слов’янськими мовами став надалі актуальною проблемою теоретичної лінгвістики. Уперше виявлена і розглянута на матеріалі української мови проблема мовних універсалій виявилася важливою для подальших типоло­гічних досліджень. Автори граматик розкрили ідіо­етнічну сутність української мови на рівні нормативних форм шляхом проти­ставлення літературного елемента усномовному в контексті початкового трактування опозиції “літе­ратурна мова”–“діалект”, вперше окрес­ливши наддіалектну форму для території Галичини. У першій половині ХІХ ст. почала формуватися власна традиція аналі­зу української мови, визначена імпліцитними й експліцитними зв’язками між теоретичним та ілюстративним матеріалом граматик, актуалізацією різних методів та прийомів, серед яких найголовнішим виявився описовий (про що підтвердив нормативно-граматичний опис української мови в другій половині ХІХ ст.).


9.                               Практику граматичної кодифікації у першій половині ХІХ ст. ілюструє компромісна орієнтація граматистів, за винятком Й.Лозинського, на літературні тексти до ХІХ ст. (визначила появу діахронного зрізу грама­тичних норм) і на узус, що посприяв відображенню синхронної динаміки граматичних норм. Це були характерні для говорів південно-західного наріччя морфоло­гічні норми, які, як виявлено в дисертації, використо­вувалися і в україномовних художніх та наукових текстах першої половини ХІХ ст. Оскільки результати граматичної і текстової кодифікації частково збігалися, можна зробити висновок, що регіо­нальна граматична традиція першої поло­вини ХІХ ст. певною мірою підтри­мувала формування західного ва­ріанта нової української літературної мови.


10.                            Отримані в дисертації результати релевантні для дисциплін, які вивчають українську літературну мову. В курсі історії української літературної мови матеріал про граматичну кодифікацію висвітлює теоретичне знання про літературний стандарт, що формувався. Щодо його розвитку в першій половині ХІХ ст. опозицію понять “літе­ратурна норма”–“діалектна норма” доцільно розглядати як історично змінну величину, представлену не протиставленням елементів, а їх можливою єдністю. Розкриття та фіксація діахронного і синхронного зрізів літературної норми виявилися визначальними. Оскільки синхронний стан норм був зумовлений зв’язком з граматичною системою говірок південно-західного наріччя і від­повідав західно­українсь­кому варіантові літера­турної мови, для Галичини, що перебувала в складі Австро-Угорщини, ця тенденція кодифікації була прогресивною і демократичною: вона ілюструвала прагнення авторів граматик формувати літературну мову на народній основі. Однак з погляду єдиного літературного стандарту для всіх українських територій (Галичини та Наддніпрянської України) така тенденція кодифікації не виявилася перспек­тивною, тому з останньої чверті ХІХ ст. на західно­українських землях почалася переорієнтація на нову діалектну базу – південно-східне наріччя, яке лягло в основу нової загальноукраїнської літературної мови.


Для історії та теорії граматики української мови дослідження кодифікацій­ного процесу першої половини ХІХ ст. виявило становлення граматичних ідей, характер формування змісту граматичних категорій і понять. Кодифікатори уперше вирішували складне питання зв’язку лінгвістичної теорії та україно­мов­ного матеріалу. Досягненням граматистів був висновок про формулювання грама­тичних правил із фактів мови індуктивним, а не дедуктивним шляхом. Автори граматик вважали своїм завданням навчити своїх читачів не тільки правильно говорити та писати, а й мислити, що запрограмовувало в основу відбору нормативних граматичних одиниць вплив логіки. Тексти граматик зберегли конкретно-історичний зміст морфоло­гічних категорій та окремих синтаксичних понять. Це були початкові уявлення про граматичну семантику, які мали суб’єктивний характер. Граматисти система­тизували, визнавши первинними, формальні мовні ознаки. Здійснений ними опис української мови ілюстрував існуючі в мові причинно-наслідкові зв’язки, невідомі їхнім респондентам, але відображені формально. Розглядаючи творення слів, яке в програмах фор­мування літературної мови було одним із найважливіших питань, граматисти пізнавали морфолого-лексичний характер словотвору і робили перші спроби в осмисленні відношень похідності. Граматики засвідчили вже певне знання про слово: воно не просто позначає предмети і явища, тобто виконує номінативну функцію, а й має різну будову за кількістю складів та коренів. Граматичне слово почало визначатися як членована одиниця, що належала до різних розрядів. Вперше формувалося синтаксичне вчення.


Для історії українського мовознавства дослідження теорії коди­фікації на матеріалі граматик першої половини ХІХ ст. висвітлило взаємодію тогочасних лінгвістичних парадигм у становленні системи наукового знання про граматичні ознаки української мови. Врахувавши доцільність окреслення історичних періодів у формуванні нормативно-граматичного вивчення української мови, перший етап граматичної кодифікації української мови пов’язуємо з мовознавчим контекстом Галичини. Укладені тут граматики започаткували нор­мативно-граматичний напрям вивчення україн­ської мови, основним досяг­ненням якого була увага до її системи і структури. Представ­ники цього напряму – І.Могиль­ницький, І.Вагилевич, Й.Лозинський, Й.Левиць­кий, Я.Головацький – здійснили опис української мови, наукова об’єктивність якого підтверджена зв’язком з теорією міжслов’янської літературної мови ХVІ–ХVІІ ст., з сучасним європейським мово­знавством (ідеями загального мовознавства та славістики) і знанням про українську мову, що почало формуватися в дескриптивних і прескриптивних її описах.


11.  Розроблену в дисертації методику вивчення початкового періоду граматичної кодифікації української мови можна застосувати для розкриття кодифікаційної практики граматистів другої половини ХІХ ст., зокрема М.Осадци, О.Партицького, О.Огоновського, С.Смаль-Стоцького і Ф.Гартне­ра. Вивчення цього нового періоду кодифікації внесе корективи у створену інтерпре­таційну модель опису проблеми, однак це закономірно. Лише в такий спосіб можна розв’язати питання про періоди, напрями, тенденції розвитку теорії та практики граматичної кодифікації як компонента теорії української літературної мови.


 



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины