Мовна майстерність Миколи Зерова

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Мовна майстерність Миколи Зерова
Альтернативное Название: Языковое мастерство Николая Зерова
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, вибір предмета,   об‘єкта дослідження,  джерельної бази дисертації, визначені мета, завдання, методи дослідження. Сформульовано наукову новизну, теоретичне значення й практичну цінність одержаних результатів. Подано визначення основних наукових понять, які  використовуються у дослідженні.


Перший розділМ.К.Зеров у мовно-літературному процесі 20-30 років ХХ ст.” присвячений розглядові творчості письменника в контексті мовно-літературного розвитку того часу з урахуванням соціальних, культурних, психологічних процесів історичної доби. Творча індивідуальність поета формувалась у межах неокласичного літературного напрямку. Культурно-мистецькі погляди неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П.Филипович, О.Бургардт) вирізнялися високим естетизмом та інтелектуальністю, орієнтацією на “європеїзацію” української літератури. Усвідомлення культурного  (естетичного, літературного, мовного) відставання України, спричиненого  її довготривалим колоніальним становищем, урядовими заборонами мови та літератури, а звідси  й порушенням природної еволюції розвитку, спонукало неокласиків виробити чітку програму літературної творчості. М. К. Зеров сформулював основні положення ідейно-естетичної платформи, які полягали у засвоєнні європейської і національної культурної спадщини - головної передумови подальшого  розвитку національної літератури, як засобу подолання мистецької аморфності, інтенсифікації загального мовного розвитку та поетичного стилю, збагаченого новими словесно-художніми засобами тощо.


Орієнтація неокласиків на античність, на творчість французьких парнасців, на золотий і срібний вік російської поезії, на символізм і акмеїзм зумовила особливу увагу до форми,  поетичної техніки, до культури поетичного слова. М.К.Зеров відкидав прагматичний підхід до поезії,  зведення її ролі до дидактичних, суспільно-політичних, реалістично-референційних функцій і  стояв на позиції естетичної самоцінності поетичного мистецтва і відродження античного культу краси слова, який за античними теоріями стилю полягав у триєдності звука, малюнка і думки.


 Нагальною проблемою мовно-літературного розвитку М.К.Зеров вважав вироблення “високого стилю”, який письменник розумів як поєднання логічності і ясності думки, пластичності образів, урівноваженості форми. Ці естетично-мовні настанови письменник реалізував у  власній поетичній творчості.


У  поезіях М.К.Зерова філософсько глибокі роздуми про сутність людського буття, утвердження загальнолюдських цінностей та ідеалу краси і добра втілюються у вишукано досконалу поетичну форму. Його твори репрезентують інтелектуальний струмінь української літературної мови.


 


У другому розділі “Поетична мовотворчість  М. К. Зерова” висвітлюються особливості індивідуального стилю у використанні лексичних та фразеологічних джерел поетичної мовотворчості.


 Ідейно-естетичні настанови, тематика творів та жанрово-стилістичні чинники були визначальними для формування лексичної  системи поетичної мови. Вона характеризується  використанням різних груп лексики за походженням (старослов’янізми, запозичення), за поширеністю в мові (діалектизми, термінолексика), за тривалістю перебування та місцем у мовній системі (історизми, архаїзми, індивідуально-авторські новотвори) тощо, які в мовнопоетичній свідомості митця по-своєму  осмислюються, комбінуються і перетворюються у наповнену глибоким змістом,  художньо-образну поетичну цілісність.  Орієнтація письменника на високий  стиль зумовила активізацію книжної лексики, зокрема абстрактної: буття, дух, душа, забуття, закінченість,  надія, безвість,  небуття, прозріння, чутливість та ін.; велику підгрупу становлять слова на позначення найрізноманітніших почуттів і станів людини, що засвідчує особливу увагу автора до осмислення  сутності  життя та духовного, психологічного світу людини: веселість, жага, жадання, завзяття, заздрість,  пристрасть, лагідність, шал, нудьга, сумнів, облуда, нуд, радощі, муки, болі, жаль, смуток, підступство, тривоги, себелюбство, щирість, невдячність, печаль, тягота, туга, безнадія, розпука, самота, снага, лють, горе, біда тощо. Звертання М.К.Зерова до  вічних тем добра і зла, невмирущого і тлінного, життя  і смерті, красивого і потворного, осмислення Всесвіту і місця людини у ньому  зумовлює активізацію  традиційних естетично позначених слів-образів, які здавна укоренилися у мовно-поетичній практиці як поетизми: небо, сонце,  місяць, обрій, зоря, блакить,  небеса, голубінь, море, вітер, озеро, квіти, гори, роса, грім,  мрія, душа, серце, доля,  любов, печаль, цвіт, сяйво, золото, смарагди, перли, юнь  тощо. Потрапивши у конкретний поетичний контекст, вони набувають авторських  смислових відтінків і моделюють спільний у зовнішніх виявах для всіх, але індивідуально перетворений у поетичній уяві митця світ.


Книжна традиція також простежується у широкому  використанні складних слів, що пояснюється їх стилістичними експресивно-виражальними потенціями та певною мірою впливом перекладацької творчості поета, зокрема античних авторів, у поетичній мові  яких така лексика є питомою і численною. У поезії досліджуваного автора ці слова найчастіше функціонують у творах антологічного характеру, наприклад:  “Вночі я справлю твій стовеслий корабель У тиху сторону народів хлібоїдних” (“Лестригони”); “Порадь мене, мій предку староденний”  (“Гільгамеш”); “І спів його – як тиховода Лета”  (“Хірон”); “Все увижав седмицю білих зір – Золототканний пояс Афродіти” (“Тесей”) тощо.  Як вплив національної книжної традиції можна розцінювати використання складних слів із компонентом старослов’янського походження, як-от: многоводий, многосонний, благообразний, зловорожий, сутозлотиймногодумний, – такі компоненти переважають у контекстах високої  експресії.


Своєрідність авторського світосприйняття через призму духовних, естетично-мистецьких здобутків заглибленої у віки європейської культури, тематичне звертання до античності і християнства (до біблійного світу), як вищого вияву  культури усього людства, зумовили активізацію запозиченої лексики з культурологічним значенням  (назви культових понять, реалій античного світу): панагія, літургія, олтар, синедріон,  кесар,  претор, ексод (фінал), калагатія (за поясненнями самого автора: “одне з грецьких означень моральної досконалості та витонченості культур”, тривій ( низький  мистецький рівень), трен (плач) тощо. Такі запозичення у контекстах мають різне стилістичне навантаження, вони вживаються як синоніми до українських слів, виступають маркерами іншої національної культури. Найбільш семантично, експресивно навантаженими   у мовно-образній системі   М.К. Зерова є ті назви понять, які мають метафоричне значення, або переростають у символи, переважна більшість із них – це античні міфологічні чи літературні персонажі: лотофаги, лестригони, кентавр, аргонавти тощо.


Характерною ознакою ідіостилю М.К.Зерова, пов’язаною з культивуванням античного мистецтва,  є також  використання нетранслітерованих  запозичень, які називають цикли творів, вірші: “Cor anxium” (лат.: засмучене серце), “Оi triakonta” (давньогр.: тридцять тиранів), “Lucrosa” (латинізована автором назва селища Баришівка, утворена  від латинського слова  lucrum –  прибуток, бариш). Виникнення цієї назви зумовлюється певними життєвими фактами: у Баришівці М.К.Зеров разом із О.Бургардтом та В.Петровим змушений був перебиватися у скрутні часи (1920-1923 рр.), заробляючи на життя вчителюванням.


Одним із способів оновлення поетичних засобів у поезії М.К.Зерова є залучення іностильової лексики, тобто такої, яка функціонально закріплена за публіцистичним та науковим стилем: нація, держава, титул, мизантроп, претендент, ера, обставини, реформатори, аспект, революція, патріотичний, мільйонер, терор, суспільний шар, збори, товариство, громадяни; анабіоз,  агонія, летаргія, рецидив, логіка, баласт тощо. Уведені автором у поетичний контекст, ці традиційно “непоетичні” слова розвивають нові смислові відтінки, експресивність, входять до різних тропеїчних структур: метафор: “А потім надійшло гурманство слова: добірних звуків шата пурпурова”,  “Ведуть угору нас ряди акацій, Нудний звичайний степовий ескорт”, “І Рим, і цезарів діла Рука історії до трун поволокла, де сплять усіх часів ілюзії й корони”, “Знав революцію з фасаду”, “Де розум і чуття – все спить в анабіозі”, “Розташувала давня грецька сага Храм Артеміди, перший партеніт”; порівнянь: “Вивчати край і залишати нам Книжки, як дзвін сонетного катрена”, “А нині – як сонетна антитеза – Тепло і радість день новий веде”; епітетів: “кристалічна синь”, “І екстатичних сонць легкі кружала”, “неолітичні чари”, “метеоричний слід” тощо. Про “поетизацію” термінології свідчить і те, що термінологічні лексеми притягують художні означення (емоційно-експресивні, оцінні): “бистрі метеори”, “летаргія камінна, тонкі алегорії”, “ясна, дзвінка закінченість сонета”, “молодий асфодел” тощо.


Частотність фахової (літературознавчої) та мистецької термінолексики (стиль, сонет, антитеза, алегорія, сага, рима; архітектор, бароко, партеніт, кант, кларнети, ліра, серенади тощо) у поезіях відображає зосередженість поета на проблемах культури національного поетичного слова, домінування категорій краси у системі поетичного світосприйняття  письменника.


Заглиблення в історію України, в античне минуле, осмислення сучасності через призму історичних подій зумовлює появу  історичної термінології: гетьманат, займанщина,  курінь, панцир, спис, берло, меч, шолом, байдаки тощо. Загострена здатність письменника відчувати національну історію й поетично реконструювати її відповідно до власного історичного мислення виявляють контексти із термінолексикою на позначення назв етноплемен: “Так, перший світ осяв твої висоти; До тебе тислись войовничі готи…Тут бивсь норман, і лядський Болеслав Щербив меча об Золоті ворота”, “Ген-ген на обрії сильвети диких коней, намети, і вози, і скити-орачі”, “А там  морози знов і небо в сивій ризі. І от риплять вози, копита б’ють по кризі, Вривається сармат і все плюндрує  вкрай,  І бранців лавами вигонить за Дунай”; “І хай гуде сармат і гети смерть несуть, А гнівний Понт реве, і гори набігають, - Народи і віки не раз іще  згадають Дзвінких його пісень легкий свавольний лад”. Метафоризовані історичні назви  такого роду  автор використовує в описах сучасності, створюючи тим самим глибокі підтекстові смисли: “І в селах плач. Герої саг і рун, Воскресли знов аварин, гот і  гун, Орава посіпацька, гадь хоробра… Усюди лемент – крик дулібських жен Під батогом зневаженого обра” - алегоричний опис “продзагонівських” походів на українські села.


У поетичному лексиконі М.К.Зерова відобразилася тенденція освоєння поетичною мовою 20-30-х рр. урбаністичної теми, що виявляється у використанні лексики на позначення міських реалій: місто, бульвар, ліхтарі, антена, вітрини, трамвайні колії, трам, балкон, тротуар тощо.


Мовну індивідуальність письменника характеризують і ті лексичні засоби, які з різних причин не використовуються у поетичній мові автора. Орієнтація М.К.Зерова на вироблення високого стилю української літературної мови, яка постала на основі народної мови, тобто, за визначенням класицизму, на основі низького стилю, зумовила  свідоме обмеження елементів цього стилю: народнопісенної, розмовної, просторічної лексики. Дотримуючись класичних правил стилістичної відповідності мовних засобів,  у строгих канонічних формах сонетів та александрійських віршах поет уникає  словоформ, споконвічно властивих народнопісенним жанрам, зокрема повних форм прикметника, слів із зменшувально-пестливими суфіксами або із суфіксами згрубілості.


Певні контексти  засвідчують авторське використання розмовної лексики із метою створення  національного колориту (“гонтом биті хати”, “сливняк, солом’яний курінь”); для стилізації архаїчності і простоти у творах історичної тематики (“Зринали хутори, церкви, тополі В місцях, буцім залюднених тепер”, “В стременах став, зорить. А кінь гребе…”); для надання певного емоційно-експресивного тону, переважно гнівливо-викривального (“Воскресли знов аварин, гот і гун, Орава посіпацька, гадь хоробра…”, “Блажен, хто “рокові” часи не почував на власній шкурі”).


 Діалектизми у поезіях М.К.Зерова служать засобом поетичної синоніміки і вживаються здебільшого у контекстах високої поетичної тональності: “Поважно гомонить зелена бучина, Сміються струмені і будиться луна”, “У білий мармур сходів і площадок Оздобить кожний прияр і бескет”, “А вицвіт праці – квіти степові?” тощо.


 У масиві актуалізованої лексики кількісно й стилістично вагомими елементами є архаїзми та старослов’янізми. В антологічних, національно-історичних, філософсько-медитативних творах це слова високого стилістичного тону: “Я – Гільгамеш, прославлений на брані”, “Богам висот – перелетам-громам, Землі родючої живущим сокам”, “І перед смертю, мов німий докір, Ввижав седмицю білих зір”, “Там, між пожовклих книг, найкращий мій клейнод, Лежить автограф двох Горацієвих од”, “Як цвіт буяє і ростуть жита, Вона стоїть, пречиста і свята, Як в оні дні Сатурнові днедавні”.


Інше характерне слововживання церковнослов’янізмів та їх словотвірних компонентів -  це  сатирично - іронічні твори, у яких зазначені лексеми, контрастуючи із розмовною, зниженою лексикою, створюють відповідне стилістичне забарвлення: “Але скажи по правді, роз’ясни нам, Яким ти чином возсіяв єси Між крамарів на чесному бенкеті”, “І йдуть туди: Новий поет, І вчені любомудрі жени, І перекладчик навіжений” тощо.


Основним прийомом організації різностильової лексики у поетичному тексті М.К.Зерова є контраст. Об’єднуючи у найближчому контексті слова різні за походженням, за сферою вживання, за емоційно-експресивним забарвленням, письменник досягає найрізноманітніших стилістичних відтінків: “І тільки вітер і ставний вівчар Обходять там побожною ходою Богам висот поставлений вівтар”, “Луна їх голосів проречиста осанна Серед буденних справ і метушні”, “А нині дано вам візок  нужденний Трьохтемпної пропасниці. А нині вам - Князям, царям, героям і богам – В уста  язик покладено буденний І вбрано вас во вретище  лихе”.


Показовим є також уміння поета використовувати семантико-стилістичні можливості синонімії. Аналіз поетичних творів М.К. Зерова  засвідчує широке використання не тільки загальномовних синонімів, а й контекстуальних. У його поезіях  синонімізуються слова, далекі за семантичною віднесеністю (інколи за стилем і походженням), але споріднені на асоціативній, образно-емоційній основі: “І голос ваш – рапсодії й еклоги- дзвенить у тьмі Аїдових доріг”; “Ті легковажні дні, уламки буйних літ, Простягнуть золотий, метеоричний слід”, “Що вже не вернеться щаслива мить Твого буяння, цвіту і держави” тощо.


 Стилістично й естетично вагомим елементом поетичної мови М.К.Зерова є індивідуально-авторські новотвори, вони пeредaють особливості художнього мислення поета, його принципи світосприйняття. Найбільшою групою поетичних новотворів письменника є складні слова, що зумовлюється їх семантичною місткістю, здaтністю називати предмет і його характерну ознаку чи оцінку мовця в одному слові. Переважно це прикметники або відприкметникові іменники, наприклад: боги олімпійські зійшли поміж люд смутноокий”, “Встає з могили в загадковій млості  Зоряноока молода Інгрід”, “Що кажеш ти, о мудрий гострозоре!”, “Лиш очерет та ясновербі плавні” тощо. Ці композити виступають засобом створення піднесено-поетичного тону, мальовничо-образного зображення. Поетична практика поета засвідчує кілька складних новотворів прикладкового характеру: перелети-громи, згуба-вічність, запомин-океан тощо.


 В іншому стилістичному тоні, в сатирично-викривальному, функціонує авторський дієслівний неологізм, що утворений від словосполучення “різні голоси”: “Поети …критики – усі різноголосять”. Він семантично перегукується із  фразеологізмом співати на різні голоси. Словотвірний спосіб основоскладання задіяний автором й у  створенні неологізмів на позначення осіб за професією, за родом занять: гімнограф  (“той, хто складає гімни”), шляхологи (авторська назва мандрівних дяків).


Неологізми афіксального типу переважають у поезіях  гумористично-іронічних і мають відповідне стилістичне забарвлення: “Вже не побачимо моря, ні голих над ним спочиванців”, “А я засушений, воронуватий”, “перетончений естет” тощо.


У функціонуванні фразеологічних одиниць  простежуються ті ж  закономірності, що й у лексиці, тобто у творах М.Зерова переважають книжні фразеологізми. Це запозичені  із відомих творів крилаті вислови, цитати, ремінісценції, які завдяки своїй фразеологічній природі мають високий ступінь образності, експресивності, крім того,  вони несуть естетичний заряд того твору, який  репрезентують в іншому контексті.  Кількісна перевага належить фразеологізмам античного та біблійного походження: “Там зноситься Ітаки синій дим”,  “Аїдові дороги”, “Фебовий лавр”, “Оркова тьма”, “Віддати на офіру”, “Палити ладан”, “Око за око і зуб за зуб” , “Ноїв ковчег” тощо.


Фразеологізми фольклорного походження, яким завжди властиві влучність, дотепність, оцінність, переважають у творах сатиричних та викривальних. Вони створюють відповідну експресію, виражають авторське ставлення до зображуваних явищ, подій, персонажів: «Про тебе теревені плів Ляссота І Лавессер Боплан байки складав”, “Та пощо ж він спирається на Стаха, пощо гудцеві переїжджа сваха”, “Поети в шафах – з медом мак”,  “Гуллівер фантазує: “Ви? Збагнути? Чи можете у тямку взяти ви, Що горя мав я вище голови”, “А музи вас чекають на шпилях, І збірник ваш росте, як  на дріжджах” та ін. Творчий підхід письменника до використання фразеологічних джерел української літературної мови виявляється у різних видах трансформацій: заміні, додаванні певного компонента  (“Загул пошив мене в поети”, “не віддать свого “чолом”).


У фразеологічних авторських  інноваціях “Зевсові перуни” та “капища муз” поєднання міфонімів античного та слов’янського походження набуває концептуально вагомого значення і відображає  ідею М.К.Зерова синтезувати європейські та національні культурні традиції.


У підрозділі Стилістичні домінанти  поетичної мовотворчості М.К.Зерова”  виділено ідіостильові домінанти, через які розкриваються світоглядні ідеї автора, його ціннісні орієнтири, своєрідність світосприйняття і світовідтворення. Система образів, мотивів у роботі досліджується методом виділення ключових слів, які тематично об’єднані у групи: “Україна” (“образ національного простору”, “образ часу”), “кольористика”, “поетоніми”.


Образ рідної країни для кожного письменника є  константою. М.К. Зеров осмислює Україну через призму віковічних культур і цінностей, сприймає її історію у контексті історії людства. Художньо-мовна  структура  зазначеного образу   складна і багатокомпонентна, вона конструюється із найрізноманітніших компонентів на позначення національного часопростору. Пряма назва – Україна-   у поетичних контекстах М.К.Зерова майже не вживається, її синонімами є такі слова, як край, країна, земля:Країно див загублена моя”, “І над нашим краєм рідним”, “Рельєф культурний рідної землі”, “Землі Волинської родючі лона”, “Край придорожніх верб і мудрих вітряків”. Образ України в поетичній мовотворчості М.К.Зерова моделюється  відповідно до неокласичної естетики, за якою свідомість епохи співвідноситься із античним минулим: “Тут, на тобі, верховино Тавріди,   Спинився дух Еллади ясновидий, простуючи до вбогих наших сел”. Асоціативний зв'язок із Елладою в поезії М.К. Зерова підтримує традиційне в художньо-мовній практиці 20-30-х рр. ключове слово степ: “Високий, рівний степ. Зелений ряд могил    І мрійна далечінь, що млою синіх крил  Чарує і зове до еллінських колоній”, “Тут на тобі степів холодний подих, побившися, лягає в синіх водах, Щоб голий камінь запліднитись міг”.


Критичне ставлення письменника до національної провінційності, його несприйняття революційних катаклізмів доби і спричинених цим суспільних дисонансів зумовлюють і пояснюють асоціативний зв’язок образу країни із  вертепищем, цілиною, пусткою, пустелею, глухим бур’яном, смітником, скитами-дикунами тощо. Атмосфера здичавіння, новочасного варварства, відходу від загальнолюдських цінностей передається автором в алегоричних образах “Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів Була та сама навісна пора”,  “Навколо нас  - кати і кустодії, Синедріон, і кесар, і претор”. Цей осуд виростає із глибокого вболівання письменника за долю Батьківщини, із його любові до неї, із прагнення  “зламати заповідний круг, глуху обмеженість”, із сподівань, що  “на цій ріллі ще проростуть науки винні грона”. 


Органічним складником образу України в поезії М.К. Зерова є її природа. У циклі “Пейзажі” й у “пейзажних” вкрапленнях інших творів поет  вимальовує краєвиди української землі, які є одним із чинників національного духу, що пронизують творчість митця. Поетичні пейзажі автора охоплюють традиційні для національної поезії реалії: поле, левади, ліси, гори, ставок, садок, гаї, яр, дороги, вітер, небо, зорі, місяць – так звані типові знаки українського довкілля. Знаками національного простору виступають номінації рослин: яблуні, вишні, груші, тополі, верби, каштани, берези, сосни,  трави, жита, дзвоники та ін. Природа у творах поета є предметом естетичного замилування і ліричних рефлексій: “І враз нова краса з’явилась, процвіла: Ліс причарований, як озеро стояче”, “Люблю я й досі присмерки прозорі Квітневих вечорів, і чорну сіть Вишневих, яблуневих верховіть, і по калюжах ніжнотонні зорі”, “Ніколи так жадібно не вбирав я красоти весняного одіння”.


Постійним атрибутом авторських пейзажів і філософських розмірковувань над вічними проблемами людського буття є образ неба з його різними реаліями – сонцем, хмарами, зорями, місяцем. У цьому вбачаємо вплив як національної народнопоетичної традиції, так і  парнаської школи, оскільки небо для її представників було улюбленим поетизмом, символом  вищої сутності, відстороненості від буденно-дріб’язкового земного світу. Поета вабить і зачаровує вічна краса і гармонія, безмежність і нерозгаданість нічного неба: “І людська творчість підіймає міт У саме небо, зорями розшите”. Індивідуально-авторська поетична інтерпретація концепту небо вибудовується у цілий ряд асоціативно-образних іпостасей: “золотом цвяхована блакить”, “шатро небес”, “неба голубий плафон”, “оксамит небес”, “небесна сіра стеля”,  “небесна мапа, зоряна безкрая”, “неба темноока шата”, “зоряне склепіння”, “синя чаша”, “огнисті зерна, просипані на кристалічну синь”, “молочний пас обняв небесну шир” тощо. У лірично-філософських медитаціях поета небо постає як сполучна ланка між сьогоденням і вічністю, між мікросвітом людини і Всесвітом, як вічний свідок земних перипетій.


Образ України створюється за допомогою лексики із звуковою, зоровою, одоративною, дотиковою семантикою. З-поміж звукових образів антропоморфізованої природи  за частотністю виділяються дієслівні метафори із опорними словами гомоніти, дзвеніти, бриніти: “І струмні  теплих вод до торф’яних річок іще не гомонять”; “Поважно гомонить зелена бучина, Сміються струмені і будиться луна”;І в тихий час, як западає ніч, Поважно гомонять старі каштани”; “Бриніть і лийтеся, джерела ніжні Качі, Дзвеніть каскадами співучого срібла”, “Як лід дзвенів, як скоро танув сніг”. Авторські національні пейзажі  включають у себе звуковий образ скрипіння возів, цей звук  асоціюється у поетичні уяві митця  із батьківськими місцями, із першою в житті подорожжю. У вірші “Степові дороги”  спогади про дитинство передаються за допомогою метафоричного образу, створеного на основі  індивідуально-авторського слова - відрипуються: “У балки пливучи з розмитих круч, В моїх ушах відрипуються й досі Тягучі ритми опішнянських “куч”, запав у пам’ять поета скрипучий тон криниці-журавля: “Ось журавля скрипучий довгий тон, І жолоб напува поштову пару”. Звуковий образ скрипіння воза у поета виступає   традиційний атрибут українського села: “І літнє шемрання спливає неумовкне  З високих верховин зелених груш і лип. І враз вривається ритмічний рівний скрип, немов розгойданий волячими рогами, іде загатами, левадами, садами, і золотим дощем прим’ятого стебла Б’є по сухих тинах півсонного села”.


Естетичну активність у поезії М.К. Зерова виявляють одоративні образи, що зумовлюється впливом французької поезії взагалі і самими перекладами поета парнаських митців. Одоративні враження у поезіях виражено метафорами та епітетами із семантикою запаху: “Нині вітай, полиновий, над хвилями земними, вітре”, “Тут огнище живе, пахуче, смоляне”, “Враз яблуком запахне над горою”, “Шатро небес і гострий дух полину”, “Весною віє запашна кімната”, “запашні суниці”, “дух полів”, “запахущий травень”, “І поля росяний холодний запах”, “І свіжий дух весняної луки”,  “запашний простір”.


Художньо-стильовою рисою мовотворчості М.К.Зерова є використання синкретичних, чи синестезованих, засобів для поетичного  вираження конкретно - чуттєвих вражень. Для М.К.Зерова характерні комбінації зорових і звукових образів: “напівтемний монотонний трам, “добірних звуків шата пурпурова”,  “дзвінка блакить”; тактильних і зорових: “тепла тінь”, “оксамит небес”; тактильних і звукових: “теплий грім”; тактильних й одоративних: “росяний, холодний запах”. Завдяки складним поєднанням різнорідних вражень поетичні картини  М.К Зерова набувають особливої відчутності, пластичності, яку  письменник вважав визначальною рисою  справжньої високої поезії.


Своєю творчістю поет підносить культуру  психологічного малюнка в українській ліриці. Образи на позначення  чуттєвих вражень у поєднанні із  абстрактними поняттями або такими, що в узуальному мовленні не мають предметно-логічного зв’язку із цими відчуттями, метафорично передають оцінні, настроєві нюанси, душевні рефлексії поета: “солодощі спокою”, “гірка межа”, “холодне безгрішшя”, “крицеві груди”, “веселість буйно-голосна”, “медові слова”, “соковиті почуття”,  “гіркий полин людського горя”.


Мовно-поетичне мислення М.К.Зерова синтезує в образі України часову парадигму її буття від минулого до майбутнього. Поетичний хронотоп письменника представлений різними номінантами: мить, час , ніч, день, тижні,  річний круг, літа, віки, епоха, ера,  минуле, давнина, старовина, майбутнє, сучасність  тощо. Сему часу виражає також широкий епітетний ряд: давній, прастарий, столітній, батьківський, дідівський, днедавній, старий, що в авторській образно-поетичній системі набувають високого емоційного забарвлення.


Суб’єктивного відтінку в поезіях досліджуваного автора набувають такі  ключові слова із семантикою  часу, як день, ніч, весна, літо, осінь. У мовній свідомості митця вони  виступають виміром власного життя: “По чорних днях, прожитих у чаду І сповнених труда і неспокою”, “Мої серпневі дні і безголосі ночі!”, “Осінній день, Тепло і сонце ясне Побачили мене сухим стеблом”, “А дні текли смутні у ненастанних сльотах, Без ранків сонячних, без героїчних дій”, “Ті легковажні дні, уламки буйних літ”, “Синіє в темних вулицях весна; Мого юнацтва радість осяйна Встає назустріч нинішній недолі”, “О перша сивино осінніх днів!”, “Зима іде; Все, що було недавно молоде, вже обтинають невблаганні леза”.


Виділені ключові слова,  у поетичних контекстах  реалізують  денотативне,  конотативне, асоціативне значення, входять до різних образних структур. Вони є носіями концептуальної інформації авторського осмислення національної історії, сьогодення, перспектив культурного розвитку і  репрезентують  внутрішні рефлексії, душевний світ письменника. Такі поетичні структури, як “моя земля”, “моя країна”, “мої дні”, “мої ночі” ідентифікують авторське “я” у національному часопросторі.


Особливою  стилістичною активністю і естетичною дієвістю відзначаються ключові слова на позначення кольорів. Поетичне світосприйняття М.К.Зерова відбувається через чіткі й насичені візуальні образи, тому кольороназви є частотними і особливо вагомими у мовній картині світу поета: “Синіють води, зеленіє яр, сліпучі краєвиди” , “Пісок обмілин, жовтобоке ріння, брунатні лози і смарагди трав”, “Емаль Дніпра, сліпучо-синій сплав, газон алей і голе жовтоглиння”, “Живе життя, і силу ще таїть  Оця гора зелена і дрімлива, Ця золотом цвяхована блакить”. Найбільш частотними у мовній палітрі поета є колір неба, сонця, рослинності – синій, жовтий (золотий), зелений. Для адекватного відтворення колірних відтінків живої природи поет активізує також слова, що належать до іншої лексико-семантичної групи, але у своїй предметній семантиці мають сему кольору: золото, срібло, бурштин, вугілля,  лілія, небо, калина тощо. Наприклад: “В крайнебі гасли просмуги янтарні”, “У синій синяві рогаликом округлим Став жовтий молодик, і ніч обводить углем Понад дорогою самотній кипарис” тощо.


Поезія М.К. Зерова дає багато прикладів використання колірних мовних одиниць не тільки із описовоюпейзажно-зображальною метою, а й із  емоційно-виражальною. Майже кожна колірна гама у поетиці  досліджуваного письменника характеризується сполучуваністю із лексикою на позначення абстрактних понять, психологічних станів, почуттів: “Самотні спогади на сірому узбоччі”, “І пилу впав на душу сірий шар, І все значиться сумом і нудьгою”, “Заграє, зацвіте надії тло зелене?”. 


Значним семантичним і емоційно-експресивним наповненням характеризуються чорний і білий (темний і світлий)  кольори. Контраст білого – чорного у авторській інтерпретації символізує  вічність і минущість: людське життя як найвищий вияв земного існування – і швидкоплинність, неминучість його кінця: “А дні летять, як вітер; рвуть стерно І топлять нас. І білий цвіт латаття Вертають на мулке і чорне дно”


Характерною рисою поетичного ідіостилю М.К.Зерова є широке використання онімів. Вони  репрезентують авторський спосіб художнього освоєння світу в усіх його вимірах – персоналії (Овідій, Вергілій, Куліш, Леся [Українка], Рильський та ін. ), час і простір (Ольвія, Херсонес, Київ), культурні матеріальні і духовні цінності людства (Храм Артеміди, Шеделя білоколонне диво, Ермітаж, “Метаморфози”, Парнас) тощо. У контекстах поетичних творів М.К. Зерова власні імена переосмислюються функціонально, набувають емоційної виразності, образності, естетичної вагомості. Мислення поета літературними образами  виявляється у використанні великої кількості онімів – назв античних та літературних персонажів, кожен із яких є символічним втіленням певної концептуальної ідеї. Так, Саломея - уособлює  стихію руйнації, жорстокості, бездумного кровопролиття: “І Саломея !…Ще дитя (дитя!),  А п’є страшне, отруєне пиття І тільки меч і помсту накликає”.  Кардинально  протилежний образ античної героїні Навсікаї, це втілення ніжності, краси, гармонії, це той острів духовної чистоти, де  душа автора шукає порятунку від  кривавого сьогодення, від  світу Саломеї: “Душе моя! Тікай на корабель, Пливи туди, де серед білих скель Струнка, мов промінь, чиста Навсікая”. Образ Хірона з однойменного твору – це символ перемоги гармонії над хаосом, цивілізації над варварством: ”Настроєний на мусікійський тон, Він переміг звірячу хіть кентавра, Друг смертних і богів, кентавр Хірон”.


Висока майстерність М.К.Зерова-поета виявляється також на звуковому рівні, про що йдеться у підрозділі “Звукосмислова організація поетичної мови”. Для нього властивий гармонійний принцип звукової організації вірша, який ґрунтується на алітераціях та асонансах: “В повітрі вогкість, холодок і млость”, “І спокій сходить з темноиніх бань”, “Тягар робочих літ наліг мені на плечі, Стих безтурботний сміх і споважніли речі”, “Мої серпневі дні і безголосі ночі! Самотні спомини на сірому узбоччі”  та ін. Крім асонансово-алітераційних комплексів, автор актуалізує  так звану паронімічну атракцію. У звукову паронімію залучаються  лексичні одиниці різних тематичних груп і різної стилістичної маркованості. Звукова близькість слів у  творах М. Зерова усвідомлена і відчутна, звуковими повторами увиразнюються ключові слова, підсилюються  тропи: “Над плесами і плюскотом ріки”, “І горя людського гіркий полин”, “Пасатний вітер нам вітрило рве”, “І зносить над струмком тополь верхи стрімчасті”, “Квіти ласкаві, рясні поростуть край твоєї колиски”, “нараз потухли шуми пароплавні, лиш очерет, та ясновербі плавні”  “Парнаських зір незахідне сузір’я”, “Заграва багряна”, “І ждала дивних див, героїв сутозлотих”, “Перебував в мовчанні красномовнім”, “І крекіт жаб на вітровім крилі”, “Синіє в темних вулицях весна”, “Берегових грабів грезет і златоглави, Повітря з синього і золотого скла” та ін. Контекстуальне поєднання близькозвучних слів слугує засобом подолання звукової нейтральності поетичних текстів.


У третьому розділіМовна майстерність поетичної творчості М.К. Зерова-перекладача”  аналізуються  індивідуальні риси перекладацького стилю письменника.


Мовна особистість М.К.Зерова-перекладача виявляється у  відборі мовних засобів, у характерних прийомах передавання стилістичної поліфонії першотворів. Перекладацький ідіостиль М.К.Зерова включає і його теоретичні настанови у галузі перекладознавства. 


Проблеми національного художнього перекладу письменник розглядав у єдності із  мовно-літературними. Зважаючи на умови розвитку українського перекладного слова, М.К.Зеров на перше місце ставив вимогу стилістичної відповідності оригінального твору і  перекладу, наголошував на  чіткій диференціації високої, нейтральної і зниженої лексики, зразковим прикладом чого були власні перекладні твори. Саме від перекладів М.К.Зерова в українській літературі починається реалістичний етап  розвитку перекладацького мистецтва.  У своїх наукових працях перекладознавець акцентував увагу на необхідності збереження  образних, звукових, метричних, інтонаційних особливостей першотвору,  а головне – тих   рис, які є визначальними, домінантними у стилі обраного для перекладу автора.


М.К. Зеров перший в українському перекладознавстві окреслив основні  етапи історії розвитку художнього перекладу ХІХ ст. (від І.Котляревського до Лесі Українки) та його вплив на національно-літературний  поступ.


 У результаті проведеного лінгвістичного дослідження перекладацької  мовотворчості М.К.Зерова було виявлено, що  перекладні твори письменника відображають стан української літературної мови тієї епохи, певні тенденції  її розвитку (широке проникнення діалектних елементів у літературну мову, активізація питомих лексичних засобів української мови).


Художні переклади М.К.Зерова характеризуються високим рівнем поетичної культури слова, стилістичною гнучкістю, багатством лексики. Перекладач уміло використовував різні засоби загальномовної та контекстуальної синонімії. З метою урізноманітнення поетичного мовлення та уникнення словесних повторів у найближчому контексті, письменник активізує лексику різних шарів: “Дім господарський додержує честі; молочні корови Щедро набілом його    оділяють”, “Так от як море Нептуном ми інколи всі узиваєм;  Або пашню іменуєм Церерою”, “На раменах два великі списи з поконеччям залізним  Наручний лук за плечима у неї - звичаєм мисливським”, “Був іншого годен Він панотця, не Мезенція батьком йому б узивати”, “Чемно за руку бере він, правицю героєві тисне”. Активність виявлять  словотвірні синоніми: приконеччя - поконеччя, порожнява  – порожня, вивершити - довершити, твердота- твердість – твердінь,  плем'я - племено, тризубець -тризубень, Сатурн - Сатурній; трой - троєць - троянець- троян.


М.К.Зеров систематично використовує призабуті, рідковживані слова, що робить мову перекладів не заштампованою, а живою, природною: “Безліч тоді порошинок дрібних, найдрібніших ти бачив, як вони в паруску сонця танцюють і всі метушаться”, “І подарунки несе, від пожару та хвиль позосталі”, “Ти односердних братів У борню міжусобну втягаєш”, “Сів до стерна і повів корабель по темрявих хвилях”, “цар попідземний”, “прохолода відсвіжує спеку”  тощо.  Поет “освіжає” слова, відкриває у них творчі можливості: красовитий, безоднявий, неповздержливий, ласкавити тощо


Особливу стилістичну активність у мові перекладів, на відміну від оригінальних творів,  виявляють народнорозмовні елементи, вони  відтворюють різні стилістичні нюанси першотворів і виконyють  функції стилізації, архаїзації та мовної характеристики персонажів. Перекладач використовує експресивно-оцінні можливості розмовної лексики: “Пігмаліон, із наземних усіх найлютіший злочинця”; “Лакоонт, новообраний жрець моревладці Нептуна”; “І Громовладцю самого з нагірного скинути трону”; “Ти, що провідцею був мені певним В хвилях морських”; “Турн, з діда-прадіда цар і державця.


Як і в оригінальних творах, у перекладах вагомим компонентом виступають  архаїзми та старослов’янізми. Вони використовуються як засіб створення піднесеної, урочистої тональності, так і як зниженої, іронічної.


Велике значення мають художні переклади М.К.Зерова з погляду культурно-історичного та естетичного збагачення національної мови лексикою на позначення реалій різних галузей життя інших народів. Такі слова і вирази, проникаючи  у загальномовний та поетичний словник, часто  переосмислюються, набувають образності, утворюють свої словотвірні гнізда.


 Мовна індивідуальність М.К.Зерова виявляється також у використанні загальномовної фразеології, прийомах  її трансформації. Завдяки перекладам досліджуваного автора в українську літературну мову увійшло багато  запозичених усталених виразів та афоризмів. Поетичні переклади М.К. Зерова   сприяли піднесенню культури української художньої мови і культури думки.


 


У висновках дисертаційної роботи узагальнюються результати дослідження поетичної мовотворчості М.К.Зерова.


 Поезія  досліджуваного автора  синтезує у собі класичні традиції та  новітні тогочасні тенденції розвитку поетичної мови. У ній  відобразилися основні  ідейно-естетичні настанови М.К.Зерова як   представника неокласичного літературного напрямку. Відправним пунктом авторської програми розвитку української літератури  було засвоєння найвищих досягнень західноєвропейського та національного мистецького розвитку. Цінність класичної спадщини для української літератури митець пов’язував із удосконаленням техніки вірша, збагаченням його форми, із виробленням високого стилю, під яким поет розумів логічність і ясність художньої думки, смислову сконденсованість, емоційну наснаженість,  пластичність зображення, красу звучання.


Орієнтація письменника на високий стиль визначила модифікацію лексичної системи. Поет активізує абстрактну лексику, складні слова, залучає і стилістично переосмислює іностильові  елементи, суспільно-політичну, термінологічну лексику, широко використовує слова із культурологічним значенням (античного, біблійного походження).


Стилетворчою рисою мовотворчості М.К. Зерова є також актуалізація пасивних шарів лексики. Архаїзми, старослов’янізми і в оригінальних, і в перекладних творах виконують функцію стилізації історичного часу, створення урочисто-піднесеного чи, навпаки, зниженого тону.


 Світоглядні константи та ціннісні орієнтири були визначальними  у формуванні семантичної  структури поетичних текстів. На підставі лінгвістичного аналізу виявлено, що найбільш концептуально вагомими в поетичній системі М.Зерова є такі ключові слова:  степ, небо, вітер, сон, день, ніч, вечір, весна, літо, осінь; із колірних номінант – синій, зелений, жовтий (золотий), чорний, білий. Вони пронизують усю творчість поета, розгортають прямі і переносні значення, набувають авторської конотації, вибудовують тропеїчно-образну систему.


Індивідуальною рисою поетичної творчості М.К.Зерова є осмислення світу через уже освячені літературною традицією образи, що зумовило активізацію поетонімів, серед яких найбільш семантично й естетично навантаженими є міфоніми античного походження (Навсікая, Хірон, Гільгамеш).


Індивідуальний стиль М. К. Зерова-поета і М. К. Зерова-перекладача характеризується найрізноманітнішими засобами звукопису: алітерації, асонанси, паронімічна атракція,-сприяють естетичній дієвості поетичних творів митця. До паронімічної атракції залучаються ключові слова, тропи.


Взаємовплив ідіостилю М. Зерова-поета і  М.Зерова-перекладача виявляється  на різних рівнях і, передусім, на лексичному та образному. І в оригінальних, і в перекладних творах  високі поетичні смисли задаються периферійною лексикою (архаїчною, церковнослов’янською, діалектною, рідковживаною). Частотність і висока поетична тональність складних слів в оригінальній мовотворчості письменника зумовлюється впливом перекладацької творчості, зокрема античних класиків.  На основі зіставного аналізу було  виявлено спільні найчастотніші слова-образи, до яких належать, наприклад, епітети: дзвінкий, гомінкий, чорний, білий, ясний, осяйний тощо.


Поетична мовотворчість М.К.Зерова відіграла велику роль у стильовій еволюції поетичної мови, сприяла її інтелектуалізації й естетизації, розширенню поетичного словника, піднесенню культури національного поетичного слова.


 


 








Зеров М. Твори: В 2 – х т.- К.: Дніпро,1990.- Т. 1, с. 813



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины