МОВНА ЕСТЕТИКА ПОЕЗІЇ ВАСИЛЯ СТУСА

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
МОВНА ЕСТЕТИКА ПОЕЗІЇ ВАСИЛЯ СТУСА
Альтернативное Название: ЯЗЫКОВАЯ Эстетика ПОЭЗИИ Василия Стуса
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, наукову новизну, визначено мету і завдання, з’ясовано методи аналізу, об’єкт і предмет дослідження, розкрито теоретичне і практичне значення роботи, відбито апробацію, сформульовано положення, що виносяться на захист.


У першому розділі “Естетика мови у концептосфері поетичного дискурсу В.Стуса” визначається спрямованість дослідження, яке ґрунтується на концепції відомого українського мовознавця О.Потебні про поезію як діяльність, особливий вид пізнання дійсності, про діалектичний зв’язок між науковим пізнанням життєвих явищ і поетичною творчістю, про об’єктивний і суб’єктивний зміст слова [122, с.112-116]. Суть цієї теорії розкривається трьома положеннями: 1) у конкретному літературному творі найвагоміші в ідейному плані слова набувають нових значень або нових відтінків значень, відсутніх у загальномовних словниках; 2) система нових значень слів у творі — один зі специфічних для літератури засобів вираження змісту; 3) нові значення слів виникають не довільно, випадково, а підпорядковуються задумові автора, його художній концепції.


Визначаються основні естетичні функції слова у художньому творі та лінгвостилістичні прикмети художньої мови; уточнюється зміст поняття “естетичні категорії”, який постає головним орієнтиром у визначенні рівня естетичності того чи іншого твору автора. Категорії естетики є провідними, найзагальнішими цінностями, що виражають основні характеристики сприйняття, переживання, пізнання та поцінування людиною явищ дійсності і мистецтва, творення нового світу за законами краси. Так, одним із універсальних понять естетики є категорія прекрасного, що вказує на найвищий вияв досконалості людини, найістотнішу якість одуховлення дійсності. Близькою до неї постає категорія величного, що асоціюється в уяві реципієнта з морально-етичними принципами (благородство, гуманізм, лицарство, порядність, вірність тощо). Категорія потворного — своєрідний антипод прекрасного та величного, своїм контрастуванням сприяє глибшому усвідомленню їхнього сенсу. Поряд із ними наявні категорії трагічного та комічного.


Усі ці ядерні категорії естетики у синтезі мовних одиниць, застосовуваним у ліриці автора, часто моделюють іншу, естетичну, реальність, витворюють мовну естетику, яка у його контекстах співвідноситься з відповідною естетичною категорією.


Здійснено аналіз концептів “Людина”, “Пам’ять”, “Біль”, “Самота”, “Космос”, “Всесвіт”, “Світ”, “Природа”, які у Стусовому мовно-поетичному світі виступають базовими, оскільки вони виконують роль констант національної культури, тобто є стійкими й постійними, витворюють цілісну мовну концептосферу лірики митця. Система інших (периферійних) концептів (“Кат”, “Недолюдина”, “Спогад”, “Спогадування”, “Безпам’ятство”, “Забуття”, “Тривога”, “Туга”, “Журба” (“Жура”), “Відчай”, “Печаль”, “Сум”, “Страждання”, “Жалоба” тощо) спрямована в мовну орнаментальність, виступає принципово значеннєвою, оскільки їхнім призначенням постає завдання щонайточніше та щонайґрунтовніше виразити функціонально-семантичне тло того чи іншого концепту-домінанти (пор.: “Людина” → “Спогад”, “Безпам’ятство”, “Забуття” тощо).


Базові концепти у поетиці Василя Стуса — поліфункціональні та полісемантичні і виконують такі мовноестетичні функції: 1) беруть участь у формуванні ліричного сюжету, надають його розвиткові потрібного авторові скерування. У такій функції вони стають наскрізними образами творів (поезії “Сховатися од долі – не судилось”, “Біда так тяжко пише мною”, “Заплющу очі – темінь” та ін.); 2) сприяють композиційній завершеності творів, беруть участь в обрамленні строф і тексту загалом. Композиційну завершеність творять і заголовки, в яких наявний ключовий словесний образ-концепт: “Людина з відчаю, зі зла, з передчуття…” (П-2:187), “Куди тобі прибитися, людино…” (ЧТ:132), “Бринить космічна музика струмка…” (П-2:20, 90, 91), “Світ – тільки свист мигтючий. І провалля…” (ЗД:82) та ін.; 3) беруть участь у створенні широкої системи антитез, протиставлень, контрастів, зіткнень різного характеру, що творяться на основі антонімічних пар: людина-вбивця – антивбивця, пам’ять – непам’ять, печаль – радість, страждання – втіха тощо, внаслідок чого виникає складна система протиріч, антиномій лексичного, синтаксичного, композиційного та змістового характеру, чим актуалізується компонент значення певної естетичної категорії; 4) використовуються для створення пейзажних картин, окремі з яких формують сюжет і композицію, одухотворюють природу, сприяють формуванню психологічних характеристик, портретів, соціальних і світоглядних оцінок (“Гойдається вечора зламана віть…”, “Тут ніби зроду сонця не було”, “Дерева, вітром підбиті”, “Ясні тонкоголосять крони” та ін.). Усі ці грані художньо-естетичних функцій концептів переплітаються, доповнюючи одна одну, прояснюють сенс і ставлення митця до об’єктів зображення, допомагають розуміти підтекст; 5) беруть участь у творенні розгорнутих метафор (пор.: гармонійоване страждання, глуха пам’ять, захланний всесвіт, осиротілий біль, самота самоти) і метафоричних висловів типу Людина флюгер. Так. Людина флюгер, підвладний вітрові, а не собі (ВЦ:174); І спогад усеможно завернув/ давноминуле, горем переоране,/ і, відслонивши, мов терпіння, гори,/ раптово до непам’яті пірнув (ЧТ:54); 6) постають художніми деталями — зображальними, характерологічними, метафоричними, гіперболічними або символічними, портретними деталями (вірші “Не співатиму. Казатиму. Отак…”, “Забудься. Стань. І зачекай мене…”, “Бредуть берези, по коліна в небі” та ін.). Деталі притаманна значна потенційна сила: вона здатна активізувати сприйняття твору читачем, спонукати його до творчості, надавати простір його асоціативній уяві, пор.: На цілий всесвіт чути серця стук (ЧТ:138); Душ намарне гвалтування/ без причини, без мети./ Соти ярого страждання/ пустографки самоти (ЧТ:30).


Другий розділ дисертації “Лексичне наповнення естетичних категорій поетики В.Стуса” містить аналіз мовностилістичного наповнення використовуваних письменником тропів, розгляд їхньої мовноестетичної ролі. Тропи при цьому кваліфікуються як показники індивідуального стилю митця, матеріальний вияв художньої форми. Відзначено, що епітети, художні порівняння, метонімічні звороти, перифрази, іронія та інші види тропів послідовно підпорядковуються ідейному змісту поезій митця, його естетичній позиції, завдяки мовноестетичному наповненню вони здійснюють емоційний вплив на читача, підпорядковують його сприйняття сформованій автором концепції тощо.


Так, глибокі переживання ліричного героя, “загубленого у світовому морі”, роздуми-медитації поета над філософськими питаннями (антигуманність суспільних явищ у тоталітарній країні, плинність буття, життя після смерті тощо) розкриваються перед читачем за допомогою епітетів різного типу, розгорнутих художніх порівнянь, активно використовуваних стилістичних фігур (синтаксичного паралелізму, алогізмів тощо), що експлікують / імплікують іронію, сарказм, сатиру як різновиди комічного. Особливе місце у Стусовій ліриці належить авторським епітетам, яким властива, передусім, естетична якість — викликати захоплення побаченим, відчутим. Епітети (напр., холоднозора вись, чорні вітри, золотовеслий човен, голубе шептання, білий грім, червоне слово, жовтодзьобий крик, спижево-згускла ніч, монгольськи-злякані очі, золотопері птахи, самопомножений світ та ін.), художні порівняння (напр.: …а в річці місяць, мов латаття,/ доріс до повні і розмок (ЗД:43); Берези у воді по горло,/ мов риби, тріпаються...(ЗД:63); У Прохорівці — сни, мов ріки/ напровесні...(ВЦ:179), Ти пахнеш сонцем, наче кріп,/ і грієш вихололе тіло...(ЧТ:99); Зорі палахкотить тирлич,/ неначе автоген (ЧТ:51) та ін.) виступають у мовному стилі автора сигналом-символом художньоестетичної інформації, спрямовуються на донесення власне-авторського сприйняття та бачення світу. Своєрідно фіксуючи екстенсивне та інтенсивне переживання світу, художні порівняння та епітети Василя Стуса потребують асоціативної розумової активізації суб’єкта; табу як вид перифразу (пор.: той день, як від земної тверді/ найперше сонце відійшло,/ і той, що мітить знаком смерті/ ще нерозгадане число (ЗД:43); Жовтий місяць, а ще вище — крик твій,/ а ще вище — той,/ хто крізь зорі всі твої молитви/ пересіяв, мов на решето...(ЗД:52)) вимагає для свого осмислення творчо-інтуїтивного пошуку, декодування і заглиблення у значення слова.


Мовностилістичний аналіз тропеїчних засобів Василя Стуса дає підстави вважати, що поет тяжіє до експресіоністичної тенденції авангардизму, яка виявляється у: 1) відображенні загостреного суб’єктивного світобачення, відтворюваного мовними формулами, здебільшого імперативного характеру (вірші “Не одлюби свою тривогу ранню”, “Утрачені останні сподівання”, “Оптимістичне” та ін.); 2) напрузі переживань та емоцій ліричного “я”, характерній для всього поетичного дискурсу автора; 3) реакції на дегуманізацію радянського суспільства (вірші “Виробничий образок”, “На схід…”, “І що кигиче в мертвій цій пустелі?” та ін.); 4) відображенні знеособлення у цьому суспільстві “лялечки німої” — людини; 5) “ступеньованій” манері оповіді, в якій виразно відчутна висока напруга, екстатичність (на думку, Ю.Шереха, ця манера зумовлена традиціями експресіонізму). Похідною від неї постає “ступеньованість” вражень та почуттів: довгий зал у поета, мов постріл, — довгий і гулкий, сосни не просто стоять, а жбурнули в небо крони величезні, сонце не світить з-за хмари, а зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений. Ознаки сюрреалізму виявляються у гротескових перекривляннях побуту — в образі всесоюзно науково-дослідного центру по акліматизації/ картоплі на Марсі (П-1:56), в образі розчленованого кагебіста: Я застукав/ його зненацька, і з переляку/ дві руки, дві ноги, тулуб/ — збіглися в тіло без голови... (П-2:22).


Переносне і буквальне значення слова, образ і значення в образно-метафоричному контексті Василя Стуса взаємопов’язані і взаємно переходять одне в одного. Поет переплітає їх, повертаючи метафорі її буквальне значення. Це робиться з метою збільшення виразності та конкретності, матеріалізації нематеріального, з метою конденсації опису, підвищення емоційності інформаційного матеріалу, створення глибинного підтексту. Характерною ознакою Стусової метафори є її здатність опускати багато ланок асоціативних зв’язків, що призводить до її герметичності, нерозгадуваності, контамінації кількох значень в одній лексемі (пор.: Мишастий морок виповзав з кімнати/ двадцятилітнім хлюпотом (ЗД:98); Де дні стікають нерозлийводою,/ регочуть ринви із живих могил (ЧТ:53); Життя легка основа/ лягла в прозорості земного дня/ і світиться (П-1:92) тощо). Відбиваючи загальні закони індивідуально-художнього мислення, Стусова метафора засвідчує синкретизм експресіоністичних та сюрреалістичних елементів у світосприйнятті поета, його особливе усвідомлення краси світу. Від сюрреалістичної поетики метафора Василя Стуса взяла гіпертрофування: метафоричність його текстів абсолютизується, деколи доводиться до парадоксальності, до неочікуваного поєднання непоєднуваних предметів (так, у рядках На стінах порох і скорбота/ і запах крику крові й поту (П-1:29), Тонкі, високі сині голоси/ дивочними подобами світають (П-1:55) митець переплітає зорові, слухові та одоративні образи, естетизує смакові уявлення. Його кольори, звуки та запахи перестають бути поодинокими, апелюючи одночасно до всіх відчуттів людини. Автор підкреслює красу одоративних емоцій, крізь призму яких поет сприймає красу світу взагалі). Складність метафоричного мислення Василя Стуса дає можливість зобразити масштабність сьогоднішніх подій і глибину внутрішнього світу людини не у прямому самовираженні, самохарактеристиці, а в складних асоціативних образах.


Індивідуально-авторські неологізми за своєю суттю є експресивними одиницями. Їхня експресивність пов’язана з незвичайною (з погляду словотворення) природою виникнення і незвичайною формою. Ця “природна” експресивність оказіоналізмів у поезії Василя Стуса часто поєднується з емоційно-експресивним забарвленням словотвірних морфем. Характер емоційного забарвлення новотворів безпосередньо залежить від поетичних контекстів, які не тільки конкретизують лексичне значення індивідуально-авторського неологізму, а й беруть участь у створенні цього емоційно-експресивного забарвлення та естетичного навантаження. Нові значення Стусових неологізмів або їхні відтінки не витісняють старих, а функціонують поряд із ними, створюючи семантичну двоплановість, збільшуючи емоційно-експресивне навантаження тексту.


Василь Стус створив власний поетичний словник новотворів, які у його дискурсі сприймаються закономірними, виправданими; поет вдається до словотворення, стверджуючи естетику образного слова, красу його складності та простоти. Оказіональні одиниці допомагають розкривати авторські задуми і надають змісту нових нюансів.


Як свідчать спостереження, значну стилістичну функцію відіграють у поетиці митця морфологічні, синтаксичні, фразеологічні та стилістичні оказіоналізми, котрі визначають індивідуально-авторське бачення світу. Більшість неологізмів Василя Стуса — це лексеми, утворені поєднанням різних слів. Поетичний словник автора багатий на слова, утворені поєднанням двох основ слів, здавалося б, протилежних за значенням, які незвично звучать разом, але виразно відтворюють почуття поета. Несподівані словосполучення рельєфніше передають задум митця, підкреслюють авторські асоціації, підсилюють образність думки (напр., смертеіснування, життєсмерть, сторчоголовий, ридай-ріки, стозойк тощо). Творить Василь Стус і зовсім нові слова, але їхні значення є настільки прозорими, настільки влучно підкреслюють думку автора та органічно вплітаються в зміст твору, що сприймаються як цілком виправдані та відомі (напр., куль-покотьоло, білота, вискалок, ізвомплений тощо). У творенні поетичних неологізмів автора активну роль беруть афікси (напр., паверх, паниз, одзьобити(-ся), спроневіра, позапростір, протипотік та ін.), композити (типу чорностав, золотовеслий, сторуко, самосмерть, всечас тощо), префіксоїди (напр., межипростір, протобажання, напівбажання тощо). Оказіоналізми Василя Стуса художньо відбивають високу напругу внутрішнього життя, для точного і глибокого осмислення якого митець творить нові слова, наповнює їх новим смислом.


Вдалі поетичні новотвори Василя Стуса розкривають нові виразні можливості поетичної мови його художніх текстів, передають свіжі семантичні, стилістичні та функціонально-експресивні відтінки, яких немає у загальнолітературній мові, і тим самим сприяють розкриттю художнього задуму твору письменника. Новаторські підходи Василя Стуса до образотворення, прагнення до естетизації мови поетичних творів роблять його художні тексти високо естетичними як завдяки орієнтації на психологізм та інтелектуалізм поезії, зверненню до підсвідомого, так і завдяки майстерному розширенню світу метафорики, що посилює зовнішньо авторську функцію мовної естетики митця.


Третій розділ “Синтаксичний аспект естетичної функції стилістичних фігур в ідіостилі письменника” присвячено аналізу стилістичних фігур в ліриці автора, їхньої мовноестетичної ролі. Синтаксична манера Василя Стуса постає традиційною та суто національною. Її основу становлять загальнонаціональні зразки літературно кодифікованого конструювання реченнєвих структур, переходів від одного типу речень до інших (пор.: Вечірнє сонце дибиться при спаді./ Дивлюсь туди, де мій німує край,/ де корчиться у віковій надсаді/ обпалений громами зелен-гай (П-2:68)). Водночас автор прагне до нашарувань на загальноприйняті зразки власне-авторських, оказіональних, що несуть додаткові експресивні, композиційні, тематичні навантаження. Так, паронімічні подібності набувають у поетичному тексті Василя Стуса значення оказіональних естетично-асоціативних зв’язків, витворюючи несподіваний ефект (напр.: ...і кожен крок мій криком аж кричить,/ і кожен спогад серце зворушає (ЧТ:61); У Гефсиманському саду, віддавшись самоті,/ я жалем жалений бреду, згубивши всі путі (П-2:58); Їй-богу, так, напевно, має бути./ Щоб наступала ніч і день згасав./ І вогнем прощальна туга рути/ Видзвонювала в позолоті трав (П-1:215) та ін.).


На наш погляд, ремінісценції (вірші “Марко Безсмертний”, “На тихі води і на ясні зорі…”, “Горить сосна – од низу до гори…”, “Був віщий сон…”, “Ця чорнота попереду…” та ін.), парафрази (пор.: …на цій пахкій, а не своїй землі (П-1:76); І власної неволі/ спізнати тут, на рідній чужині (ВЦ:185); А ти все ждеш. А ждеш – кого ти?/ А — начуваєшся — чого? (П-2:20); Чого ти ждеш? Скажи – чого ти ждеш?/ Кого ти виглядаєш з-перед світу? (ВЦ:187) (опертя на поетичну спадщину Т.Шевченка) тощо ) та алюзія (пор.: Виснажуються надра: по світах,/ по диких нетрях, криївках і кублах/ розсовано твій рідний суходіл (П-1:63), де відчутний натяк на факт масових захоронень зеків-українців у селі ім. Матросова Магаданської обл.); У вирві шалу, світ-завірюсі/ чорніє безум хитай-води./ Біля колчану – хвостаті мітли (П-1:64), де є натяк на монголо-татарську навалу, що змінила етнічний склад давньої Руси і значною мірою деформувала психологічні домінанти давньої спільноти, та ін.) виконують у творах поета кілька мовноестетичних функцій: сприяють характеристиці атмосфери цілої епохи; підсилюють ліризм тексту; виконують сюжетотвірну роль; допомагають багатогранніше відтворювати духовний світ ліричного героя.


Ремінісценції функціонують у творах письменника без будь-якого виділення (курсив, розрядка, жирний шрифт тощо), що утруднює сприйняття відповідних фрагментів як ремінісценцій, але тим самим створюється цілісність ліричного твору, в якому ремінісценції постають як жанротвірні компоненти.


До традиційно використовуваних прийомів напруження думки в поетиці Василя Стуса належать: інверсія, хіазм, приєднування, еліпсація, сегментація, парцеляція речення. Еліптичні конструкції з їхньою високою акцентною, інтонаційною та смисловою концентрацією, зумовленою різким скороченням довжини речення, реалізують авторську суб’єктивну модальність, не допускаючи варіативності, чітко й суворо спрямовуючи читацьку реакцію (пор.: Насип./ Далеке шосе./ Машини./ І небо вологе – над (ЗД:175); Скільки не волай, скільки не кричи,/ а – порожнє небо (ЗД:112)). Завдяки своїй влучності, ескпресивності інверсія (пор.: По ярій вечора доріжці/ йде місяця остання чверть (ЗД:133); Десь при столі/ батьків моїх тужіння/ згорьоване (ЧТ:27); Хай проллється нам – твоє потаємне,/ в сяйві ласки – найсвітліше з облич (П-1:106)), хіазм (пор.: Там тиша. Тиша там. Суха і чорна...(П-1:59); Змагай, знеможений життям,/ знеможений змагай (ВЦ:172)) та приєднування (пор.: І на світанні/ пірвався – світ-за-очі. І – напролам (П-1:123); Чаділи верби і шаліли клени./ О рвись до них – крізь ґрати – напролом (П-1:80)) також відіграють суттєву мовностилістичну роль як засоби вираження авторської модальності, посилюють концептуальне авторське самовираження.


Як засіб експресивного синтаксису виступають у поетичному мовленні Василя Стуса сегментовані (пор.: А я дерусь – з щовба на щовб – увись – куди мої дороги простяглись,/ куди мене веде вельможний порив…(ЧТ:185); Пішла – тунелем довгим – далі – в ніч - / у морок – сніг – у вереск заметілі…(П-1:37)) та парцельовані речення (пор.: Тобто я герой,/ як кажуть, заголовний?/ — Був героєм,/ тепер – скінчилося (ВЦ:169); Ти пропадеш! Ти зникнеш! Ти почезнеш!/ Розтанеш. І розмиєшся. (ЧТ:149)). Розчленованість думки на кілька виразних частин, винесення в називний уявлення акцентованого поняття викликає естетико-стилістичний ефект піднесено-урочистого, пристрасного мовлення, сприяє витворенню особливої естетичної категорії — категорії піднесеного. Функціонування таких конструкцій у поетичному синтаксисі автора підтримується, на наш погляд, тенденціями розвитку синтаксичного стилю, а в ширшому плані — тенденціями розвитку синтаксичної будови сучасного літературного мовлення, яке вбирає в себе живі конструкції усного мовлення (пор.: І сяло сонце крізь вікно./ Крізь нас. І — навпростець — крізь роки (П-1:149); Ти — берегом, аби не заросити/ червоні кеди. Я — водою вчвал (П-2:161)).


Авторському стилю Василя Стуса властиве широке використання вставних та вставлених конструкцій, які забезпечують інформаційну насиченість фрази, зумовлюючи актуалізацію естетики внутрішньореченнєвих відцентрових тенденцій (пор.: Усе чекає: хтось промовить – годі! - / бо обвалився вечір за горбом (ЧТ:127); Од чаду самоти, од сказу/ заголосило кілька душ/ в твоїй – самотній і спустілій (забув – про корогву й пірнач?) (П-1:124)).


Повтори як постійні стимули естетичного й експресивного сприйняття синтаксичної симетрії, засіб вираження авторської модальності та прагматичної настанови тексту є глибинними текстовими категоріями, що здатні формувати художній образ як єдність поняттєвої структури та її мовного втілення (пор.: Твій прасвіт. Твій недосвіт. Твій передсвіт./ І засвіт твій. Твій ранок вечорів/ і вечір ранків (П-2:73); Крізь хмари, крізь грози, крізь бурі, крізь грім…(ЧТ:104)).


У формуванні естетичного синтаксису поезії автора суттєву роль відіграють: 1) писемно-літературна традиція; 2) усно-розмовне мовлення як джерело природних розмовних інтонацій, діалогічних структур, експресивних конструкцій; 3) народнопоетичне мовлення з усталеними синтаксичними фігурами та ін.


Митець використовує значний потенціал синтаксису української мови, реалізує потенційно закладені синхрогностичні і прогностичні моделі творення мовноестетичних формул, водночас активно застосовує модифікацію сталих зразків речення, у межах цілісних ліричних текстів використовує художньо виважені переходи від коротких до довгих речень, модифікує будову речення з метою актуалізації тих чи інших слів та словосполучень.


У висновках підсумовуються результати дослідження, констатується те, що мовна естетика лірики Василя Стуса виявляється на таких мовних рівнях його поетичного дискурсу, як лексичний, словотвірний, морфологічний та синтаксичний; а також концептуальний рівень, узагальнюються певні положення щодо аналізу та дослідження мовної естетики поетичних творів Василя Стуса; визначаються найголовніші ознаки естетизації художньої мови поетичних творів автора, формулюються основні результати дисертаційного дослідження:


1. Лірика Василя Стуса виступає мовним феноменом, в якому акумулювалися ресурси української мови, образність художнього слова автора демонструє значні запаси мовноестетичних засобів. Вона засвідчує: а) функціонально розмаїте вживання слів і словосполучень у метафоричному значенні; б) мовноестетичне наповнення тропів з метою створення цілісного звучання твору, за допомогою чого досягається високий рівень діалогу з читачем; в) максимально авторське витворення інтонування, милозвучності, звукоповторів; г) підпорядкування стилістичних фігур — еліпсису, синтаксичного паралелізму, повторів, риторичних речень, антитези, інверсії, плеоназму, градації, замовчування тощо — власне авторським естетичним настановам. Ці засоби є здебільшого ядерними у семантиці, синтаксисі і звуковій структурі художнього мовлення Василя Стуса, постають головними елементами мовленнєвої комунікації, сприяють реалізації естетичних категорій прекрасного / потворного, піднесеного / низького. Їхнє використання у текстових структурах зумовлене завданням створення естетично-образних та асоціативних полів, що пронизують увесь текст, завдяки чому формується відповідна емоційно-естетична діяльність реципієнта.


2. Головними ознаками мовноестетичної манери Василя Стуса постає підкреслена екстатичність висловлення, змалювання загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване “я”, напруга переживань та емоцій ліричного героя, бурхлива реакція на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини. Для мовної тканини автора характерними постають “нервова” емоційність та ірраціональність, символічність, гіпербола, химерний гротеск, фрагментарність, екзистенційні мотиви, що найпослідовніше реалізуються у синтаксичних структурах з двох-, трьох-, чотирьох- і п’ятиплощинною інформацією. Останнє досягається завдяки “вплетенню” ремінісценцій, вставних і вставлених компонентів як естетично рівнорядних компонентів.


3. Концептосфера Василя Стуса в контексті розвитку світової культури виглядає оригінальною: митець реалізував мисленнєві пласти свідомості (міфічні, суспільні, індивідуальні). Міф як форму пізнання буття та існування людини використовує поет для створення потенційного світу, який підпорядковується законам мистецької доцільності. Відтак, можна стверджувати, що структура Стусового мовного космізму, космосу забарвлена своєрідними тонами індивідуально-мовного світовідчуття поета.


4. Мовноестетична свідомість поета відбиває світ у формі естетично вагомих художніх образів, відтворюваних і витворюваних засобами мови. Василь Стус повною мірою реалізував принцип о-мовлення не-о-мовленого, введення в життя естетично виважених й довершених, до нього не відомих образів. Засобами формування та передачі цих образів виступають елементи мови, які організовуються в систему тропів. Естетично марковані тропи Василя Стуса, піддаючись глибинному образному перетворенню для вираження творчого задуму, створюються з художньою настановою естетично заряджати текст, формувати його як цілісність і як самодостатню величину з внутрішньо- й зовнішньоавторським спрямуванням. Мовноестетичне наповнення тропів постає своєрідною ознакою авторського стилю письменника, матеріальним виявом індивідуального нестандартного мислення, художньою формою. Підпорядковуючись ідейному змісту творів митця, його естетичній позиції та задуму, тропи сприяють здійсненню емоційного та естетичного впливу на реципієнта.


5. Характерологічною рисою Стусового мовно-поетичного світу виступає психологізованість метафори. Переносне і буквальне значення слова, образ і значення в образно-метафоричному контексті Василя Стуса завжди взаємопов’язані і взаємно переходять. Поет переплітає їх, повертаючи метафорі її буквальне значення.


6. Насиченість художніх текстів письменника авторськими новотворами зумовлюється прагненням митця по-новому, свіжо й оригінально позначити певний елемент об’єктивної дійсності, намаганням подолати мовний стандарт, штамп, потребою посилити загальний емоційний вплив поетичного контексту на читача, збагатити образну палітру твору зокрема і мови взагалі.


7. Зосередження уваги читача на певному лексичному відтінку слова, емоційному забарвленні образу досягається за допомогою широкого спектру старослов’янізмів, діалектизмів, розмовної лексики та рідковживаних слів, використання яких у Стусовій поетиці не є випадковим, бо поет виявляє себе справжнім знавцем усіх шарів мови, усіх її проявів.


8. Поряд із тропами естетичну “зарядженість” ліричних творів Василя Стуса творять стилістичні фігури: антитеза, парономазія, ремінісценція, алюзія, парцеляція, приєднування, сегментація, повтори, еліпс, інверсія, хіазм тощо, які в мовноестетичній парадигмі митця постають найуніверсальнішим засобом реалізації естетичних форм прекрасного, трагічного, комічного та ін.


9. Особливої художньої ваги у поетичному мовленні Василя Стуса набуває будова речень, оскільки високоорганізований синтаксис вірша письменника розкриває широкі можливості для створення різних тональностей ліричного мовлення — від народнопісенних до декламаційно-публіцистичних, від усно-розмовних — до елегійних, філософсько-медитаційних.


10. Поезії Василя Стуса притаманна головна специфічна здатність мистецтва — естетична: вона спроможна формувати естетичний смак, потреби читача (слухача) і тим самим допомагає йому оволодіти ціннісною орієнтацією у світі, пробуджує творчий дух, творче начало особистості, дає естетичну насолоду (гедонічна функція), роблячи реципієнта причетним до творчості митця.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины